Текст книги "Потойбiчне"

Автор книги: Иван Франко

Соавторы: Василь Стефанык,Гнат Хоткевич,Гнат Михайличенко,Стефан Грабинский,Мирон Левицький,Оксана Гард,Клим Полищук,Михайло Мочульський,Богдан Лепкий
сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 36 страниц)

II

Рано на другий день Лоріо вийшов з дому. Він простував до тої пекарні.

Двірники мели вулиці, лаялись; молочниці йшли з молоком; сонні нічні візники тихо плентались на своїх шкапах, і курява стояла на вулицях. Маґазин був ще замкнений.

Довго ходив Лоріо поблизу, обійшов той квартал довкола кілька разів – маґазин не відчинявся. Нарешті вийшов з пекарні сонний прикажчик, відкинув віконниці, порозчиняв двері. Лоріо наблизився до вікна – там нічого не було…

Знову блукання по вулицях, знову чекання. Лоріо думав, що ще рано, що портрет виставлять нарешті; підходив до вікна через кожні десять, п'ятнадцять хвилин – але там, як і раніше, нічого не було… Лоріо увійшов до маґазину.

– Будьте ласкаві‚ скажіть: де дівся той портрет‚ що був у вас виставлений учора? – спитав він.

– А право не знаю! Вчора вранці художник попрохав дозволу виставити; я дозволив звичайно. Ну‚ вчора ж увечері він і взяв його, а де дів, того вже я не знаю.

Лоріо вийшов – більш не було надії…

Щось кольнуло його в серце… він підняв голову і стрівся поглядами з портретом, виставленим на тій же вулиці, недалеко, в якійсь перукарні…

– По пекарнях… по перукарнях… – заболіло в серці.

Лоріо, обіпершись на залізне підвіконня, почав дивитись…

Він жив очима в тому портреті; йому хотілося злитись воєдино з тим полотном, щоб не тільки око: а всьому можна було б почувати ту красу… А з вікна‚ півобертом, сяяло й пишалося дивне обличчя. В чорному-чорному волоссі вилискувався алмазний серп, і прядки шовковистих кілець вилися над чолом; рожева, виткана з повітря й тіней, одіж стягнулась невеличким аґрафом на грудях, а на правому плечі, вирізьбленому самим божеством, красувалася розкішна рожа…

Лоріо стояв, схилившись обома ліктями на підвіконня, припавши лобом до віконного шкла. Біля нього збиралась вже кілька разів байдужа юрба‚ знову розходилась і знову збиралась; критичні замітки, іронічні й глупенькі, пошлі й бистроумні, – все те не чіпало його… Він стояв.

– Де живе той художник, що виставив цей портрет? – спитав, увійшовши до перукарні.

– А там на портреті є його адреса.

Лоріо глянув на портрета і тепер тільки побачив‚ що на ньому й справді ізверху наліплено було картку‚ де значилась адреса, прізвище, навіть ціна портретів‚ які можна було замовляти у того маляра… Лоріо подався за адресою.

Брудна прихожа, запах фарб, олії, лаку, скипидару неприємно вразив Лоріо. Вийшов замусолений низенький суб'єкт.

– Чим можу служити?

– Ви в перукарні виставили портрет. Я хотів спитати: скільки ви за нього хочете?

– Вибачте, але… той портрет виставлений не для продажу.

– Все одно… Скажіть, скільки вам дати?

– Бачите… то така гарна рекляма… Я зовсім не думав продавати…

– Ну ви собі зробите другий, не все одно?..

– Гмм. Ціна йому… п'ятдесят рублів.

Лоріо сунув руку в діряву студентську кишеню… Там нічого не було…

– Знаєте що, – сказав тихо – у мене зараз нема… – Я вам принесу завтра. А ви дайте мені записку, щоби я міг узяти той портрет до себе.

Художник усміхнувся.

– Ну, знаєте, навряд, кажу, чи хто-небудь зробив би так на моєму місці.

– Я вам дам свою адресу, я… я вам дам усе, що хочете: дозвольте тільки мені взяти портрета зараз. Завтра ж, а може, й сьогодні увечері, я принесу вам гроші. Знаєте, – і Лоріо нахилився лицем до лиця. Усміх якийсь грав у нього на губах. – Я вам скажу… у мене власне грошей нема, а у мене є перстень моєї покійної матері. Він дорогий. Завтра або сьогодні я його продам – ті ваші гроші будуть у вас.

Очі маляра загорілися.

– Коли вже хочете, я вам услужу; ви йдіть, несіть ваш перстень, я сам його у вас куплю, а тимчасом я поїду по портрет. Ви приїдете з перснем, а я з портретом.

Вони роз'їхались.

Через пів години в тій же хаті на мольберті ефектно стояв портрет‚ біля нього задуманий Лоріо‚ а маляр розглядав вийнятий із футляра перстень, прихилившись до вікна… Камінь блискав у промінні сонця…

– Я вам можу дати за перстень… цей портрет і ще сто рублів.

Лоріо посміхнувся.

– Я знаю ціну тому перстеню, але від вас я хочу тільки портрет і триста рублів…

Той і не змагався… Скоро все було покінчене, і Лоріо, мов душу свою бережучи, поніс портрет додому… Там він поставив його на стіл і, зачаївши дихання, близько-близько дивився на нього… Вуста його щось шепотіли… Йому хотілося пити, але вийти – означало відірватись очима від тих неземних очей, а він не хотів того…

………………………………………………………………………………………………………

– Що це Лорьки так довго не видно в університеті? – спитав один студент другого, стрівшись у напівтемному університетському коридорі.

– А чорт його знає.

– Може, занедужав?

– Може… От я піду сьогодні до нього, – і о п'ятій годині вечора в двері кімнати Лоріо стукав товариш.

– Хто там? – почулося зсередини.

– Та я! Чорт! Ще з докладом до нього.

Двері відчинилися, студент увійшов і – зупинився, остовпівши.

Кімната уся була укрита килимом; зелені, квітів було без числа, великі рослини були розставлені де тільки можна. Важка штора закривала єдине вікно напівосвітлюючи всю ту обстановку, а посередні маленької кімнаточки на високому рівному мольберті, в задрапованій золотій рамі стояв розкішний великий портрет… Повітря було запашне, повне вогкости від багатьох рослин.

– Лорко… що це? – не сміючи навіть підняти голосу, спитав студент.

Лоріо з палаючими очима взяв його за руку і підвів до мольберта.

– Ти бачиш?.. От я й думаю тепер про неї…

– Про неї? – дивуючись протяг студент. – Та хіба ж ти не знаєш хто вона така? Це ж…

– Мовчи!.. – скрикнув Лоріо і аж затрусився увесь… – Ще ти писнеш одне слово…

– Лорько!.. Що це з тобою?..

– Тс-с-с. Ти мій бувший друг, і я тобі зараз розкажу… Ти подивись: тепер у неї в очах є те, що мені так хотілося побачити… Я думав, думав, я дивився, не перестаючи – і бачив ясно, що там, на тому портреті нема в очах чогось. Там навіть і очей зовсім нема… І це мене мучило: мені все хотілося вдихнути в них життя, а смерть вигнати… але я не міг, бо не знав її раніше. О, як би я знав її – я б міг! Ну, а тепер… Тепер же тобі відомо: вона вмерла… і її накрили білим… от так, – і Лоріо бистро спустив біле покривало на увесь портрет.

Студент боязко дивився на свого товариша. Він хотів щось сказати, але Лоріо спинив.

– Тс-с-с… тс-с-с!.. Ти краще нічого не говори… їй болюче вражає вухо всякий грубий скрик. Я, бачиш, щоб не ображати її, зробив тут оцю обстановку… рослин купив… У мене тепер тільки персня нема, а то я поставив би тут рояль… великий, дорогий… Сядь, сядь, я тобі буду розказувати, як я найшов її очі…

Ах, як я шукав їх, тих чарівних очей! Я спав – а вони бачились мені уві сні, яскраві такі, стомлені… Я виходив до річки – вони з хвиль блискали, плескались, мов русалки, і мов русалки ж, манили мене до себе в світлі блакитні глибини… Иноді я бачив їх високо-високо на дереві, серед листя… а листя жовте таке… жовте… Уночі часто я прокинусь, було, і дивлюсь угору. А там тріпотять скажено-веселі звуки і несуться в танці якісь безтілесні чарівливі образи… перегинаються так, знаєш, ґраціозно, плещуть в долоні. А сміх, сміх веселий який у них!.. Бакх регоче сп'янілий, а поганий Сатир силкується розв'язати сандалю на нозі у пишної німфи… А тільки блиснуть вони, очі – як все зникне, поблідне!.. Музика все далі і далі, і дзвін тихіший, мелодійний… а вони сяють‚ сяють, промені ллють у мою кімнату…

І так мені, знаєш, стидно стане за себе, за нас усіх, глупих людей… Я просив у неї прощення, а вона тільки скорботно так дивиться… з докором!

Ну що ж! Невже ти думав, що я вічно можу зносити той докір? Я мусив знайти її очі! І я знайшов!.. Я пішов просто до свого знайомого художника. Він п'яниця, так, він п'яниця, але у нього бувають золоті моменти. Знаєш – це велике діло: мати золоті моменти, мати хоч декілька хвилин у житті повних надхнення, забуття… Ми всі… Ми не мали й не будемо мати тих хвилин, а він мав, я знаю дух у нього живий. Він п'яниця – а він став і плакав, плакав над портретом… Я теж плакав – я думав тоді, що можна плакати…

І він сказав: «Так!.. Я напишу її очі»… Він сказав: «Я напишу».

Але ти думаєш, певне, думаєш, що я її кинув? О, ні! Я зостався у нього, я у нього жив, хоч він і не пускав мене до свого ательє. Я тільки ходив усе по хаті і ждав. А як я ждав?.. Так ждати можна тільки раз, тільки один однісінький раз у свому житті!.. За кілька день він крикнув мені: «Готово! Тільки голова». Я увійшов, і…

І Лоріо швидким рухом відкинув покривало з портрету… Блиснули очі… мов ударили по нервах… У хаті було тихо… Лоріо вдержував дихання…

– От… От бачиш?.. От і ти захопився – отак само і я. Я впав на коліна, я обхопив образ руками, я не хотів його пускати, а він кричав на мене: «Ти підлий! Ти хочеш посміятись з портрета! Його треба скінчити!» – і виштовхав знов мене з ательє… Я ридав перед ним, просив пустити – він не хотів…

І знаєш, – Лоріо блиснув очима, – якби він захотів відібрати собі портрет – я не вагався б ні хвилини задушити його! Але він – о, він людина! Він віддав мені портрет, а сам пішов… пити горілку…

І от бачиш: з тієї пори портрет тут, і я ні на момент його не кидаю… Навіщо ж я буду так ображати її? В неї й так уже кидали болотом… її ненавиділи, з неї сміялись… Бездушні люди. Вони втопили її, а потім сміялися з того, що її обличчя посиніло від холоду води… І мені… так жаль її… утопленої… так хочеться врятувати її… Я чую вночі, як кричить вона десь унизу… вона не хоче вмирати… Я чую… я кричу їй у відповідь… а витягти… витягти – не можу… І я плачу… плачу тоді… прошу прощення… А вона… вона не хоче простить мені за те що… я теж людина…

І, тихо схиливши голову на руки, Лоріо беззвучно заплакав… А з пишних золотих рам сяяло красою райське обличчя…

III

Лоріо увійшов до купе вагону. Бережно поклав щось велике, загорнуте в білий єдваб. Сів і сам, одкинувшись на спинку. Доокола йшла звичайна метушня: стукали дверима вагону, увіходили, вибігали, заглядали до купе. Лоріо встав і зачинив двері.

От дзвінки, другий, третій… Короткий свист паротяга – і рухнувся тихо з місця вагон… швидше й швидше летять назад і станція, і буди і жандарми, геть полетіла колія, ліхтарі стрілочників‚ зачорніло темне-темне поле у вікні… Мряка й спокій! тихе стукотіння… Блиснула елєктрика в стелі, стало світло, а вагон, гримаючи колесами, все нісся й нісся вперед… То Лоріо хотів одвезти портрет Іди до батька й матері, а сам… сам куди-небудь…

…Тихо підняв він закинуту голову. Прямо перед ним лежить загорнута в біле велика рама… Вона манить до себе, тягне… хочеться розкрити – і Лоріо вже движить несміливо руку… але нараз, мов опече вогнем, відсмикує назад і рішучим рухом знов одкидається на спинку…

От приїхав. Брудне, погане містечко. Нахабні візники на розбитих шкапах. Темне поле. Потім вулиці брудні з керосиновими ліхтарями… Назвав прізвище і за декілька хвилин під'їхав до маненького будиночка і дзвонив уже біля під'їзду.

– Що вам угодно? – питала Лоріо старенька жінка, коли він увійшов, несучи з собою портрет.

Обстановка була середніх достатків; нічого такого щоб кидалося у вічі, все просто.

– …з ким маю честь…

Стара сказала своє прізвище… То була мати…

– Простіть, що я так пізно насмілився турбувати вас. Річ ось у чім: у мене є портрет вашої дочки… Я… я… не можу більше мати його в себе. Єдині руки, де він достоїн бути, це ваші – тому я приїхав сюди до вас.

– Портрет? Ви знали її? – скрикнула мати.

– Живою – ні… Навіть не бачив ніколи… Але… то потім. Хочете бачити портрет? – і, не чекаючи відповіді, тремтячими руками він розв'язав єдваб, вийняв портрет і поставив на дивані…

Голосно заридавши, кинулася до нього, мати… Лоріо стояв мовчки, у нього лише якась легка судорога иноді кривила лице.

Нараз чиясь холодна, мов крига, рука лягла студентові на плече… Лоріо здригнувся. Біля нього стояв високий, ввесь сивий дід. Довга борода спадала вниз… очі блищали страшно…

– Це… мій портрет? – спитав він ледяним голосом.

Лоріо кивнув головою…

………………………………………………………………………………………………………

Довго у цей вечір сидів Лоріо. Він слухав безконечні оповідання про найдрібніші пригоди життя Іди, він думкою стежив за нею, як вона росла, як розвивалась, кріпнула, як розцвітала її краса… Гострим поглядом шукав він у рисах матері чого-небудь, що нагадувало б «те» обличчя, і все слухав, слухав… Тихо бреніли струни десь далеко в душі без страшних термосінь, без вибухів без реакції. А мати розказувала все: вона чула, що перед нею людина не з банальним співчуттям на вустах, а людина, що могла би молитись на її Іду… І йому показували її кімнатку, її книги, зошити, навіть іграшки, якими гралась вона малою; йому давали на згадок її фотографічні портрети, але він відмовлявся, не хотів брати…

Тут, по цих кімнатах вона ходила, тут мріями оточувалось її серце – і тут же люди замість того, щоб оспівати її в дивній пісні, навчали її всякій гидоті.

Лоріо зостався ночувати: йому хотілося хоч одну ніч подихати тим повітрям, яким дихала колись вона… Йому одвели кімнатку, побажали на добраніч… Лоріо ліг, не роздягаючись, на ліжко; передчував, що спати вже не буде. Серце немов скам'яніло: не чулося вже гострого жалю, тільки біль тупий, до якого він звик за останні часи, стояв в усій істоті.

………………………………………………………………………………………………………

Тихо… Раз, два, три… чотири б'є годинник… пробило дванадцять. На столі горить лямпа. Стих бій – знову розмірно цокає маятник… Колихає, гойдається голосна тиша…

От поворухнулась ручка в дверях… Тихо, без шуму причинились вони – і до кімнати увійшов… батько.

Він був увесь у білому. Сів на ліжку.

Лоріо підвівся…

– Тс-с-с, – казав тихим шепотом старий. – Я їм уже казав, щоб вони не хвалили її у вічі. Я їх уже просив… Тільки вони тоді мене не слухали…

Лоріо задумано дивився на божевільного.

– Вони не слухали, а вона й вмерла від того… І так… зовсім умерла. Вона розкриє груди і любить‚ любить, щоб сніг зимою прямо падав туди, на гарячі груди… Я, знаєш, ніколи не ходжу до неї вдень, бо я вдень зайнятий – я в суд ходжу вдень, у мене багато справ… дуже багато справ у мене… я краще уночі. А тебе я полюбив і з тобою я рад… Тільки ти повинен скинути чоботи, бо вони скриплять… Сьогодні я тобі щось покажу – іди за мною.

Лоріо встав. Вони пройшли залю, маленький коридор і увійшли до невеличкого кабінету. Ярке світло великої лямпи на хвилину засліпило очі, і Лоріо закрив їх руками. Згодом відхилив руки й зміг роздивитись…

Це була кімната культу Іди, це був її храм… Безконечне число її портретів і розставлене і розвішане всюди; її обличчя відбивалось мов у тисячах дзеркал, з усіх кутків, і аж страшно ставало серед такої маси очей, очей і очей… Лоріо опустив голову…

Старий підійшов до свого ліжка, підняв матрац; під ним лежала лопата; на ній навіть земля поналипала.

– Ось! Бачиш? – сказав старий, і широкий божевільний усміх осяяв його обличчя. – З оцим я ніколи ще не ходив туди, ніколи…

Він загасив лямпу, взяв Лоріо за руку, й вони вийшли обидва на вулицю.

………………………………………………………………………………………………………

Містечко спало. Десь далеко калатав вартовий. Ні в одному вікні не було світла, й тільки місяць розкішно-круглий тихо плив у височині.

Вони йшли, і кроків їх не було чутно… Тихо… тихо…

Ось уже й останні хатки, паркани, останній ліхтарний стовп і – спереду поле, осяяне м'яким світлом. Ні душі! Зірка з небес покотилась і та навіть зазвучала…

Ось кладовище… Несміло, тихо скриплячи, відчинилася хвіртка, знов зачинилась – і двоє живих опинилися в царстві безконечного спокою… Там блищав мармуровий пам'ятник, там дерево розкидалось, приймаючи чарівні фантастичні форми, а під ногами таємно шелестіло сухе пале листя. Коли тихий вітрець повивав поміж гілками, листки, мов великі темні метелики нічні, повагом падали в повітрі, перевертаючись під ясним промінням місяця… Якась заблудла собака, скигнувши, стрибнула одразу вбік, і довго було чутно, як вона шаруділа сухим листям, тікаючи геть…

– Ось! – сказав старий…

Лоріо здригнувся…

Вони зупинилися перед невеличкою оградою, що оточувала могилу прибрану квітками, зеленню. Сумно чорнів невисокий пам'ятник… Вони увійшли в ограду.

– Ми будемо її викопувати… Невже ти думаєш, що вона й тепер не схоче мене бачити? Я ж її проклинав… – шепотів старий. І шепіт цей мов гіпнотизував Лоріо…

Кладовище, ніч, місяць у високому небі, і сей батько, мов древній, ветхий патріярх, стоїть, випроставшись у ввесь свій зріст, на могилі…

– Поперед я, а ти потім… – і старий з силою почав копати.

Лоріо притулився до огради спиною й утопив очі в світле місяцеве коло… З могили зірвались квітки, летіла земля, маненькі камінці. Старий, важко дихаючи, мовчки ткнув лопату в руки Лоріо і той, без гадок у голові, почав копати…

Він усе копав і копав, викидав землю наверх… він уже по шию в ямі… Старий, мов хижий птах який, нахилився над ямою і світить в неї своїми страшними очима…

От лопата наштовхнулась на щось… Старий стрибнув у яму і майже вирвав у Лоріо лопату з рук. Той, не сперечаючись, віддав її… сам виліз наверх.

Судорожно копошився старий там десь у ямі і швидко-швидко щось шепотів про себе. От показалася чорна домовина. Була колись оббита матерією‚ але тепер все те погнило й видно було дерево. Віко все було мокре… Старий кинув лопату і силкувавсь підняти віко, але воно було, мабуть, прибите гвіздками. Тоді він знов узяв лопату, заложив край її в щілину і, відриваючи гвіздок за гвіздком, скоро вивільнив віко. Ухопившись за нього обома руками, напружуючись усім своїм старим тілом, він підняв віко‚ кинув побіля, а сам… нахилився над розкритою труною.

………………………………………………………………………………………………………

…блиснув місяць – і глянули з темряви уверх чорні ями замість очей… Голий череп вискалив зуби і немов сміявся… сміявся.

– Ах-ха-ха-ха!.. – дико зареготав батько й упав усім своїм тілом на домовину

………………………………………………………………………………………………………

а місяць дивився згори, заглядав у яму і бачив там перетлілу одіж, кістки рук і страшно-страшно вискалені із сміхом зуби

………………………………………………………………………………………………………

Уранці на другий день знайшли на могилі мертвого батька, склали протокола, і знову закопали труп…

Тільки ніхто не додивився, що на лівій руці у трупа бракувало двох суглобчиків з пальця…

2 листопада 1900 р.,

Харків.

_______

Тиміям – фіміям.

Котильон – спеціальна маленька папочка з картками паперу, яку мала кожна дама на балю і куди кавалери записувалися на танець.

Біла

(Флюїда)

Це було…

давно.

Людина буває сама собою лише один момент. У другий – то й людина вже друга. І як ті атоми, що відорвалися від тіла, ніколи вже не вернуться до організму, так і людина ніколи не повторить ні єдиного свого настрою, ні однієї своєї любови, ні одного свого співання.

Це було

в незрозуміло прекрасну добу мого юнацтва, молодости душі. О, молодосте!.. Ти – парость, що витикається вночі над землею і за один день і зеленіє, і все розуміє! Ти – птах, що пораз перший летить за море, в теплі краї і бачить у дорозі і гору, вершиною снігом укриту, і густо-зелені виноградники і чує скрипіння гарби в рожевости ранку. І радіє всьому тому і дивується.

Це було

в дивовижному, таємному, суворому будинку мого дядька. В холодному, самітному, що стоїть на високім холмі, горуючи над усіма будинками міста. Знадвору він був, мабуть, таки страшний. Мабуть, усі оті перекупки та швачки, що ходять кожного ранку там десь унизу, зле говорять між собою про нього й називають тюрмою. Найбільше, чомусь, їх цікавить кругле вікно з горища: от уже скільки часу, я знаю, вони все дивляться на нього, а воно, чорне, сміється до них, оскаливши свої вибиті шиби; і так шкірить їх день і ніч. Надаремне в полудне нахиляється туди сонце заглянути, а вночі, певне, визирає відтіль сіре привиддя.

А для мене то був таємний, чарівний середньовічний замок. Він збуджував тисячі незрівнянних, велично-дивних настроїв, обхоплював безліччю божевільних мрій, змушував задуматись, зітхнути, здивуватись і безкрило полетіти в далеку минувшину й таку ж далеку будучність. Він не давав заснути, ввесь час тривожив солодкою тривогою, малював по темних вуглах своїх туманові постаті всесвітньо-відомих людей – і тих, що жили колись, і тих, що ще будуть жити. То співав сумну, як плач веретена, пісню, то шалів скаженою радістю мертвих, а тишу нічну наповняв битви шумом і скриками ранених. І тиха месса співом урочистости колише повітря, чорний рядок ченців позначився запаленими свічками – і все вище, вище в хвилях пахучого ладану під шелест крил ангелів підіймається уверх «Te Deum laudamus».

На вулицю замкнено дивилися великі чорні важкі двері. Мало підходило до них людей і рідко вони відчинялися. А коли відчинялися – жах відкидав людину пріч… Не видно нікого, хто би відчиняв. А прямо перед тобою на двох високих чорних тумбах стоять і два шкелети, очі їх світяться, а в піднятих високо руках держать вони факели й факелами цими освітлюють сходи. А сходи височенні, мов у небі десь загубилися. Ідеш по них – і чуєш себе самітним, і одірваним від усього світу, і страшно тобі, мов у склепі могильнім. Рівні стіни з обох боків, а по стінах висять чорні великі дошки з невідомою мовою начертаними написами; між тими дошками намальовані жіночі фігури в убраннях без убрань, в гірляндах з фантастичних квіток, в руках фіяли пінні. І сміються нечутним сміхом, і плачуть невидними сльозами.

Ступаєш на останню верхню ступінь – перед тобою гранітова скеля, в яку треба тисячу літ бити стальовими таранами, аби видовбати хоч трохи. Але простягнеш руку – і нараз тихо, без шуму відчиняються непомітні двері, неначе вхід у печеру.

А там, за ними – яка розкіш фантазії, який простір художньої мислі! Кожний фестон, кожний завиточок на стіні обдуманий і носить на собі печать роботи хоробливо-величної уяви. От заля. Велика, холодна. Стіни складено з великого сірого каміння, і блищить воно від вогкости та от-от, здається, з нього потече вода. Великі плями жовто-зеленого моху, важкі фестони закуреного сотнями літ павутиння на карнизах та по кутках – аж хочеться скулитись від вогкости й холоду. По стінах у величних чорних із золотом рамах висять портрети закриті білими ґазовими покривалами, мов саванами, а поміж них вбито то там, то там великі заіржавілі залізні гаки; деякі з тих гаків порожні, на деяких висить старе лицарське убрання. В двох протилежних кутах стоять дві високі статуї, зверху донизу вкриті чорною матерією – і видко тільки, що вони простягнули руки назустріч одна одній, мов кличуть, мов зіходяться і ніяк не можуть зійтися.

А дверей нема. Куди кинеш безпомічним зором – всюди товща сірого каменю, непереможна й немилостива. І чуєш себе заживо похованим у тому кам'яному мішку. Вікна одягнені в грубі помережані грубезними зубцями ґрати, а по них спускаються гірлянди засохлих, спорохнявілих рослин. Під коротшою зі стін стоїть велика, мов церковний орґан, старинна фісгармонія – її строгі суворі прикраси не тільки не збавляють страшного враження, а навпаки, збільшують чомусь його.

І я любив приходити сюди, до цієї тонкою фантазією наповненої кімнати. Особливо місячними ночами, як поляже на все прозрочисто-таємна співуча пітьма і простягнеться навскісь м'який фосфоричний промінь, і відмалює на долівці фантастичні зубці ґратів. На вікнах у грубих стінах, наче ворушиться, наче шелестить плющ, статуї силкуються скинути з себе чорні укривала, змій повзе – і заля оживає. Обнажаться портрети, глянуть з них сухі, дикі обличчя давно умерлих баронів, графів, їх страдалиць жінок – і блиснуть їх очі з попорохнявілих рам. Встануть з-під землі, підіймуться в кутках тисячі убитих, замучених; насилувані дівчата простягнуть подряпані руки, старі діди повними сліз очима великомученими дивляться, стоячи на колінах… І чується тривожне дзвонення, запах горючого дерева, а разом з ним і горючого тіла людського. От уже облизують завзято вогненні язики замкнену звідусюди хижу, звідти вириваються крики нелюдського болю й мук, а барон, увесь закутий в залізо, сидить на коні й з-під насуплених брів дивиться – чи цілі ще двері, чи не виламали їх обезумілі люди.

І стою я, ввесь окам'янілий, прикутий до долівки. Ланцюги непереможні обвили кожний недвижний мускул на тілі, близиться розпалена, кричучи жаром, залізна штаба… біжать ті, що схоплять і поведуть до підземелля на муку, на неволю і смерть. І страшно, і солодко…

А навколо так тихо, тихо. Тільки серце перелякано б'ється та неначе звуки орґана несуться звідкілясь: хтось грає, щоб заглушити стогони й прокльони замучених:

Властиво кажучи, мені зовсім не було страшно, бо я попросту не знав почуття жаху. Я просто упивався фантастичними снами, цілими ночами слухав тупіт білих привидів і їх високі танці. Таємні звуки, тихий шелест білих тканин, шепіт і мольба, бряжчання струн невидних – це були мої радості, то був мій світ. І замок наш, як не можна краще, сприяв тому. Переступиш поріг – і от ти у турецькій кімнаті; по стінах і на підлозі килими, висить зброя, ятагани, довгі рушниці, в кутках східні світильники, подушки, біля них низенькі столики, кальян, а посередині кімнати під саму вимережену стелю б'є водограй. І танцюють рабині, регоче паша, одаліска миє рожеву ніжку в свіжих струях жемчугових…

Ще поріг – хінська кімната, фантастична, дивовижна. Далі – в мавританському стилю, відділ римських терм, кибітка киргизька і т. д., і т. д. Яка різнорідність безконечна! Як красиво! Яка безліч відтінків, фантазії. Хотілося любити дядька-художника, що зумів утворити такий шедевр смаку.

Я жив!.. Ні, це треба б якось инакше назвати. Жити, а не почувати життя, тільки чути красу його – як це гарно! Це дивно-прекрасна одіж, що нечутно лежить, ледве доторкаючись, на плечах і в той же час чарує очі. Це промінь, що всією своєю вагою паде на воду й запалить її – а не стривожить і не зворухне ані одної краплини. Так Будда великий жив, розкішно п'ючи життя, але… Тільки до того часу, поки не пізнав смерти. Але чи є вона взагалі, смерть? І смерть, і старість, і біль? Життя – це море з крапель, пустиня з піщинок, ліс з окремих листків. І треба вміти окрасити кожну краплю у свій колір, дати місце для кожної піщинки, ударити променем сонця золотистим у кожний листок. За ранком приходить полудень, за полуднем вечір, за вечором ніч – може, вічна й непробудна, а може, то тільки вступ до наступного ранку? Е, та що там! Я – ранок!

Що мені сказати про своє оточення? Я знав мало. От знав, що мій дядько був архітект і артист-маляр. Виходив із кімнат своїх він рідко, виїздив з дому ще рідше. Що він там робив у себе у кімнатах – я не знав, бо заходити туди мені було заборонено. І мені це подобалося – це була казка. Змій-чарівник наказує своїй полонянці: «ходи всюди по зачарованому замку – тільки в оцих дві кімнаточки не заглядай, бо буде лихо». І я не заглядав. Мав туди доступ лише старий дядьків лакей, негр, людина ще мовчазніша й таємна, ніж його пан. Це був високий, худий, як мускул, чоловік; називався з-грецька Агамемнон. Ходив завжди надзвичайно тихо; на поклик дядька відкілясь зринав, мов тінь, а вислухавши приказ – знова безшумно десь зникав.

А так! Ще одна була істота, що безкарно входила до апартаментів дядька – це Харон, здоровенний пес, чи, може, упокорений диявол, перекинутий у пса. Чорний, страшний, мов смерть. От він не вмів тихо ходити по таємному замку й клацав кігтями по підлозі. Вночі, було, прийде до моєї місяцевої казки й стане ззаду, дивиться бездонними очима. Аж страшно було оглянутись на ту чорну прояву.

А що міг би я сказати про самого себе? Теж нічого. Я почував тільки, що живу, а як це почуття передати, не знаю. Близьких у мене нікого не було: я так само не знав товаришів, як не знав ні батька ні матері. Я був сам і, коли хочете, мені не було з тим зле. Передо мною сяяв увесь мир своїми таємницями й світлами, в своїх велетнях і гномах. Адже ж над землею розпростирається зірчасте небо, дві субстанції в реторті дають третю, хризаліда розриває свою тюрму, аби дати одноденне життя дивним фарбам крил, макропот ворушить плавником в акваріюмі.

І море, і гори, і товпище вояків у хрестовому поході, і похорон скитського вождя. Клеопатра з чашею в руці, бездонний льох Великої інквізиції, процесія серед вузьких вулиць з факелами серед ночі, замасковані убийники, асирійський цар, і боги, і Наполеон, і рибалка дніпровий – о, я чув, що живу, що йду вперед! І коли б мене відірвали зараз від моїх книжок і кинули на гілля дерева, що росте серед безлюдного острова – то й там би я силою попереднього розмаху йшов би вперед і дійшов би тих самих меж, яких дійшла людність, а може… й переступив би їх. Якби мені дали одну фарбу – я утворив би з неї всі сім, як у веселці; якби мені дали один звук, – я утворив би з нього всі сім, як у гамі. О, творчосте молодости! Тобі я співаю пісню свою! Тобі, о знання, світе життя!

Дядько мене ще хлоп'ям віддав до гімназії, отже ріс у тій клюмбі, до якої угодно було садівникові, мене посадити. Але от сьогодні минає саме три роки, як я заявив дядькові, що до гімназії більше не піду. Як зараз пам'ятаю ту нашу розмову, першу пробу мого нападу.

Дядько підіймає свої вугласті брови й питає:

– Як? Скажи ще раз, бо я, здається, не дочув.

Я здвигаю плечима.

– Я кажу, що не буду більше ходити до гімназії.

– Дозволю собі спитати – чому?

– Тому, що це пусте гаяння часу.

– Та-ак… Цебто наука, здобутки людського генія, поступ, культура – все це дурниця.

– Я того не сказав. Якраз навпаки. Власне, засоби, з яких користає школа в ім'я науки, мало сказати недоладні, але антинаукові, антиприродні, розраховані спеціяльно на те, аби убити всяку охоту до знання і любов до науки. Це все я добре бачу на своїх товаришах і не хочу бачити на собі.

– Ну?

– Ну, а з того виходить, що я не хочу бути прив'язаним до інституції, яка метою своєю ставить вівісекцію кращого з почувань людини, кращої з потреб – бажання знати. Я певен, що працюючи сам, я в місяць набуду більше знань, ніж за цілий рік гімназіяльного навчання.

Дядько мовчав. Замовк і я, дивлячись у вікно. Мовчанка тривала досить довго. Дядько то занурював ліву руку в густу шерсть Харона, то витягав. Брови у нього зовсім зійшлися докупи, лице зробилося темним. Нарешті, ледве розціплюючи зуби, він почав говорити і сказав мені ось що:

– Вислухай мене добре і добре запам'ятай, що я тобі скажу. Твоє рішення є результатом того строю гадок, при якому ти вважав себе за дитину заможних родичів, за людину, яка і має, і матиме засоби проіснувати, хоч би й не роблячи нічого. Я досі не мав потреби тобі нічого говорити, але тепер мушу тебе розчарувати й довести до твого відома, що ти не маєш нічого (він натиснув на ці слова). Розумієш – нічого! Ні батько твій, ні мати твоя не зоставили тобі ані шеляга в спадщину, і коли ти єси зараз тут, в моєму домі, то за це ти маєш бути вдячним тільки мені, бо я дав твоїй матері слово додержати тебе на своїм кошті до моменту, поки ти скінчиш гімназію. Чуєш? Я повторю: я дав твоїй матері слово, додержати тебе на своїм кошті до моменту, поки ти не скінчиш гімназію. Не більше, хоч і не менше. Більше ніяких обіцянок я ні їй, ні кому иньшому не давав і тому моє рішення буде таке: роби що хочеш і як хочеш – це мене не обходить. Я буду давати тобі на прожиток стільки, скільки давав би й тоді, коли б ти вчився; окрім того ти матимеш у моєму домі помешкання, їжу, тепло, освітлення й обслугу. Але так буде тривати лише рівно по той день, в який теперішні твої товариші одержать атестати. На другий же день після того ти мусиш забиратися пріч з мого дому. Чуєш?