Текст книги "Потойбiчне"

Автор книги: Иван Франко

Соавторы: Василь Стефанык,Гнат Хоткевич,Гнат Михайличенко,Стефан Грабинский,Мирон Левицький,Оксана Гард,Клим Полищук,Михайло Мочульський,Богдан Лепкий
сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 36 страниц)

Павло Богацький

Народився 17.03.1883 р. в с. Купин біля Городка на Хмельниччині. Навчався в духовній семінарії у Кам'янці-Подільському та в офіцерській школі у Вільні. Видавав у 1909-1914 рр. журнал «Українська Хата». З 1914 по 1917 р. відбув заслання на Сибіру, після повернення співпрацював з часописами «Книгар», «Україна», «Шляхи». Воював у складі Січових Стрільців.

У 1920 р. емігрував до Польщі, потім до Праги, де редагував журнал «Нова Україна». З 1940 р. жив у Німеччині, вчителював. У 1949 р. оселився в Австралії.

Автор збірок оповідань «Камелії» (1919), «Під баштою зі слонової кости», літературознавчих праць. Помер 23. 12 1962 р. у м. Тірулі, Австралія.

Оповідання «Камелії» опубліковано вперше в «Літературно-Науковому Вістнику» (1911, кн. 12).

КамеліЇ

Завтра день її ангела… О, чудово!.. Завтра, значить, легко, без жадних турбот і страждань взнаю я її, розгляну добре її серце, її думи, настрої, словом, завтра я нарешті прочитаю таємницю її душі і впевнюсь: чи пан, чи пропав я.

В неї завтра свято… Свято, і, значить, душа її одірветься од землі, забуде її мізерію та знесеться у високости радости, щастя і раювання. Вона стане прозорою і чистою, мов повітря ранньою осінню, обмиється, мов свіжою росою, і весела, запашна, стане чулою і буде обзиватись на кожний згук мого серця.

Завтра я розрубаю наш вузол, завтра я взнаю все, а мені допоможе свято… Безперечно, бо в сей день, нехотячи, станеш та оглянешся на довгу путь позад себе, згадаєш з приємністю щасливі хвилини та замислишся над будучиною. А згадає вона минуле своє – згадає й мене, бо я дав їй найбільше яскравого, найбільш пам'ятного. Погляне в таємну далечінь будучини і знову таки повинна б подумать над нашою довгою страдницькою повістю…

Завтра, завтра або гимн, або requiem…

Але треба свято її прикрасити й зовнішньо по-святочному. Щоб кожна хвиля дня приносила їй радість, щоб вона була настроєна урочисто, щоб почувала себе щасливою, щоб згинула навіть можливість замислитись чорною думою… Треба вгадати її бажання і задовольнити їх, щоб вона могла тільки сказати: ах, яка я сьогодні щаслива!..

Так!.. Гаразд…

Вона дівчина. Двадцять перший їй минув… Чогось не можу я уявити дівчини без квіток. Правда, час дівування, тобто весна молода життя. А яка вона без квіток?

І так, квіток!.. Квіток цілі пучки, у вінках, у горшках, у кошницях… Білих, рожевих, червоних і ще, ще… Ріжних… Щоб в очах стояло море фарб, щоб маячіли ріжні тони, ріжні комбінації їх… Щоб у кімнаті стояв аромат квіток перемішаний, мов у багатім саду, щоб він п'янив голову і радував серце… Щоб вінок на голові був, бутоньєрка на грудях, кошниця на столі між нудними лекціями, горшки на вікнах… О, се буде гаразд!.. Мов у Флори на святі…

До квіток треба додати ще ріжних річей… Взагалі, треба можливо ріжноманітних річей послати, бо вони будуть свідчити про широке коло потреб її натури, які наче підгледіли у неї її знайомі. Далі, се викличе буйну радість, що має вона все, що всі її бажання задоволені… А головне – втішить те, що її багато людей любить і пам'ятають про неї, коли згадали в сей день…

Так до роботи ж!.. Ідея гарна. Але треба всі речі послать «од невідомого», бо кому того не знати, що в кожному презенті чималу ролю відограє інтриґа. Зараз: хто прислав; чому то він прислав; чом сю річ, а не другу яку, та чи не має вона якого особливого значіння. І ще цілий рій запитань встануть зараз перед нею і зацікавлять та приємно замучать її…

Зайшов я в маґазин тропічних рослин. В ніс вдарив запах цвітучих квітів, а в очі впали високі листаті пальми, гарно підстрижені цитрини, помаранчі… Багато ріжних… Я ходив між ними з гарною панночкою, яка була моїм провідником у сім лісі і моїм навчителем. На кожнім кроці запитання їй і пильний погляд. Так!.. Я оглядав кожну рослину пильно і старанно. Так, наче в давнину на східних базарах живого товару розглядали молодих невільниць. Моє око нахабно оцінювало постать красуні, заглядало їй у вічі, білі зуби, а руки досить делікатно торкались її пишних форм.

Як багатий патрицій, в кишені якого було повно золота, я сміло переглядав рядок квіток і рослин, запитував їх ціну і не соромлячись ґанджував їх. Далеко у кутику око моє помітило гарненьке деревце. Височенька, гарна корона з досить великими, темно-зеленими, наче полякерованими листками. Гілочки були вкриті великими червоно-рожевими квітками та пуп'яшками. Воно мені подобалось своєю холодною, гордою красою, вразило силою впливу і зачаровання. Як красуня одаліска, воно вабило до себе і підкоряло.

– Осе, прошу дати мені… – звернувся я до панночки, не називаючи свою чарівницю-красуню.

– Отсю камелію? – перепитала вона мене.

– Так. Прошу оту камелію.

Я промовив назвище квітки не твердим уже голосом. Почувши її назвище од панночки, мені зразу стало якось наче лячно. Чогось затремтіло моє серце і стиснулось боляче. Я вже бачив у ній якусь пересторогу, наче вона була мені символом чогось неприємного, що ще прийде, що буде незабаром. Але се почуття було слабке і неглибоке. Я швидко переміг його в собі та ще раз попрохав одкласти мені камелію…

Замовив я ще кошницю з ріжними квітами, вибрав три квітки туберози, пару хризантем. Сніпок червоних гвоздик, а також білих троянд – Снігових королев… Розписав коли що послать, дав адресу, попередив, щоб не було ярликів маґазина, щоб не одним чоловіком посилали, взагалі, щоб було все втайні. Заплатив гроші й вийшов.

Йшов по вулиці, а образ камелії, холодної, суворої, зеленої красуні стояв перед моїми очами і мучив якоюсь таємницею. Я почував, що вона наче оживала і своєю особою впутувалась у наші відносини, затягала їх якимось сумним флером, надавала їм тон журби та безкраїх страждань! Якийсь страх невідомий, просто містичний охоплював моєю істотою і тряс моєю душею.

Але через якусь хвилю розсудок поборов його і я нагадав собі, що моя робота ще не скінчена. Та й справді! Коли квіти могли бути прислані од двох її знайомих, то треба ж, щоб і другі не були гіршими од людей.

Я зайшов у маґазин скульптурних річей. Але не штука заплатити гроші, а штука вибрати річ, щоб вона була і до смаку і відповідала свому призначенню. На полицях стояло сила ріжних фіґур, античних богинь, бюстів відомих людей, так собі цяцянок і все то тонкої, артистичної роботи. Що взяти?.. Очі любують то ту, то другу річ, а спинитись все не можеш на чому-небудь одному. Але нарешті стало соромно так довго вибирати і я хотів взяти яку-небудь статую, і тоді ж я вгледів «Ромео і Джульєтту»… Копію роботи Родена… Постать Джульєтти, наче символ її глибокого кохання, хвилював мене. Мені здавалось, що нічого кращого і більш до речі я і знайти не міг. Мармурова, з аршин високости, артистично виконана, вона могла бути приємною прикрасою кожної вітальні. Я втішився сим і пішов далі.

Зайшов у маґазин меблів. Тут купив туалетний столик з чудовим люстром. В стилі модерн, з білого ясеня, дуже ориґінальний рисунок – все се теж могло зробити вражіння…

А потім, ну, потім купив те без чого не буває солодко на кождім святі… Цукерків, ріжних цукерків, цілі гори… Фруктів… ну, всього, що вважав необхідним.

Все заказав на завтра і, радий, що зробив усе гаразд, хотів йти додому, але згадав, що необхідно щось послати од свого імені, гласно, і тоді тільки вона повірить, що все решта – то од когось другого.

Тоді зайшов у книгарню і казав дати у гарній оправі «Портрет Доріяна Ґрея»… Се буде од мене. Дома зроблю надпис і пошлю їй…

Все. Повертаючись з города я зайшов до неї, але її не захопив дома. Та то дурниця!.. Мені й не бажалось таки конче сьогодні її бачити. Та ж завтра буде мій день. Завтра вона закине свою працю, свої буденні інтереси і вся оддасться святкуванню, мені, нашому закоханому переживанню. Завтра я нагороджу себе за все втрачене!.. Я був певен в сьому і без жалю пішов додому, не бачившись із нею.

Прийшов. Туди, сюди кинувсь по хаті. Сів за стіл, щоб провадить далі свою роботу, але все не міг сконцентрувати своєї уваги на суті праці. Замість білих сторінок зшитка перед моїми очима стояли зелені, м'ясисті листки чудової камелії. Я вдивлявся в будову їх, її квіток, вгадував її природу і потреби її. Я захоплювався сим і забував, що то треба було брати перо в руку, прислухатись до стану своєї душі, до форми своїх думок і мережити чисте поле паперу взором літер і рядків їх.

Швидко я зрозумів, що се не робота буде, а одно безголов'я. Подали їсти. Я їв, і думки мої були там – біля тої таємної істоти, вічно-молодої, зеленої, яка так несподівано схвилювала мою душу і захопила в обійми тривоги і роздумування. Хто вона, що їй потрібно од мене?.. І змагалась душа моя з нею, а визволитись не могла…

Я починав таки серйозно турбуватися. Смішно було мені, що щось неживе, хоч і красиве, красиве холодною, мертвою красою опанувало над моїм духом і непокоїть його… Що за безглуздя!.. Піду розвіюсь я… Се винна моя натура – завжди переоцінювати і збільшувати все… Ну, і що в сім є такого дивного, чи таємничого?.. Дурниця!..

Я пішов за город. По білій дорозі шосе я йшов вперед без ясної мети. Зустрівся місток і дорога праворуч – польова, звичайна дорога. А чом же не звернути? Звернув. І по обидва боки шуміло море колосків. Навівало задуму і загадувало страшну загадку життя: де щастя?.. Я так певен був, що в коханні, у тім солодкім жаданні одвіта у коханої жінки, на який осе я чекаю багато часу, але нарешті таки взнаю завтра… Що за питання, коли все так ясно і просто на землі… Я йшов далі. Попереду шумів густий березовий ліс. Білі стволи крайніх дерев здавались свічками на багатім підсвічнику перед олтарем у храмі. І самий ліс зелений здавався величним храмом. Так чом же не зайти мені туди та не помолитись великому богові, не подякувати за втіху красою, яку розсипав вкруг мне?.. Я зайшов у ліс. Моторна вивірка стрибнула перед моїми очами по гіллях берез і щезла.

Далеко десь кричала перепелиця… Я йшов по стежці і прислухався до музики комарів наді мною, до шуму дерев, до міцного аромату гнилого листя і трави.

Я йшов легко і бадьоро, бо чом же і не веселому мені бути. За довгих три роки невідомости і хитання я нарешті завтра буду ясно знати – чи любить вона мене. Але чого така певність?.. Чого?.. бо я її люблю вже давно, давно. Бо… вона знає, що давно вже хочу знати се од неї… Бо… до сеї пори ще ніколи не казала сього і не показала… Бо… Але, на що докази, коли я певен в тому…

Я добрим молодецьким кроком перейшов шмат лісу і вийшов з другого боку його. Вже смеркалось. Час і додому. Та то і гаразд, бо день пройде, завтра прийде, ну, а завтра то ж свято, то ж день фатальний для мене, день великий, може, й нова ера мойого існування. Та, Боже мій, скорше б він приходив! Не сила вже й ждати його.

Через немилосердно довгу ніч наступив бажаний день. Сонце наче посоромилось в сей день світити так, як учора, і горіло у стократ дужче і ясніше. Воно, звичайно, добре, що тільки ради сьогоднішнього свята так, а не завжди, бо тоді б страшний фінал усього світу міг би наблизитись у сто разів швидше, і ми б, нещасні люди, бачили, як сонце погасло і мороз несвітський заморозив би навіть палаючі уста закоханого. Мало втішного в сьому!..

Час йшов також поволі, як і завжди, а тому дванадцятої години мені ждати досить довго було. Я пішов у одинадцятій. По дорозі ще захопив мало не цілий сніп волошок і пішов до неї. Я з радою душею, з урочистим настроєм біг до неї. Я бажав можливо скорше потішитись сценою, як вона почне приймать подарунки, як буде розгортать пакунки, з чисто дитячо-наївною цікавістю почне вгадувать, що там усередині, скільки коштує. Потім красненько, з самого початку, з запалом та зі жвавими рухами розкаже: як й принесли камелію й иньші квіти, як, розгортаючи її, вона вже зразу здогадалась, хто то прислав. Вона вже все розгадала…

Я уявляв се все добре, але біг швидше і швидше, щоб почути таки те, в чому я був певний. Я хотів пережить ще раз в дійсності те, що пережив кілька разів в уяві.

Я квапився і дорогою рішив, що нізащо у світі не викажу, що я міг би розгадать чийсь анонім. Нехай сама собі будує ріжні пляни і здогадки – се для неї втіха. Мені здавалось, що так і повинно бути, бо натура жіноча і в самий сліпучий час свого кохання не може обійтись без того, щоб не бачити зацікавлення нею з боку знайомих їй мужчин. Се атмосфера жіночого життя, так і нехай!..

З невеличким хвилюванням я вбіг на другий поверх її дому і став перед дверима. Я боявся, що не виконаю своєї ролі як слід, як того бажається. Треба, думаю я собі, раптово вбігти у кімнату, обсипать її волошками всю, мов весну квітками, поздоровить, мою славну, а потім здивуватись, вгледівши квіти і дарунки, а тоді аж розпитати хто приніс і що. Але ж уміючи, щоб не здогадалась вона, що се ненатурально!..

Одна хвилиночка, друга… Духу одваги повні груди. Я вбіг, наче обілляв її блакитно-ніжною струєю квітів, і щиро, од всього серця поздоровив її. Вона була сьогодні така гарна, така горда і пишна, мов сосна на скелі біля моря. Так ясно горіли її оченята, так ніжно, мов руки Джульєтти, обвили її тонкі руки мою шию, а губи, червоні, палкі, мов шипшина на снігу, так палко цілували мене. Я щасливий був і радів без краю.

Кинувсь я в бік камелії. Вона, мов затаїла страшну тайну, мов щось підглянула та мовчить, стояла нерухома і темна осторонь на круглому столикові. Я вгледів її і вже здогадався, що вона знає наші відносини, але чомусь знає їх краще від мене. Се мені не подобалось. Се здавалось ганьбою нашій тайні любови і я її ненавидіти починав.

– Камелія… – здивовано і ображено скрикнув я. Тон здивування заглушив образу. А чом було і не здивуватись, коли знайшовся хтось такий меткий, що прислав незвичайний дарунок. Я нагнувся до квіточки і незадоволено промовив: – Вона не пахне?..

– А ти не знав?.. Цвіте, бач, і не пахне… А ти знаєш, хто її прислав? – інтригувала вже мене вона. – Ну, відгадай же, хто!..

– Та як же мені знать, хто се такий… Може, Максим?..

– Куди йому! Ото знайшов швидкого… А я знаю хто! Знаю… – гордувала вона своєю таємницею.

Вона, як я і уявляв собі, почала оповідать про те, як принесли квітки, статую. Як їй подобається те, що статуя біла, мармурова, а не кольорова, бо чомусь за її уявленням білий колір, емблема самої краси, не підкрашеної, а натуральної, чистої. Як подобається будуарний столик з такою чистою лінією стилю, і як він до речі їй. І ще, ще багато де про що. Незвичайна жестикуляція, підвищений тон балачки свідчили, що у неї в душі було свято. Мене се тішило і мої надії цвіли і пишались… Але ж все таки, чом се вона не поцікавиться, що ж я прислав, чи ж гадає вона, що моє все те, що не заслуговує уваги поруч з сим другим. Але, може ж, воно важливе й цінне тим, що то моє?

Мовчати далі про таку зневагу моєї пам'яти і мого дарунку я не міг, тому несподівано й натякнув їй:

– Невже тебе не цікавить, що прислав я?

Мене вже обурювала певність її: він і він!.. Чому ж то він хтось, а не я? Чи, може, той хтось дав підставу їй так впевнено говорити про себе?.. Мене вже злила моя несвідомість. Я дувся і хмарився…

– Ну, що ти, що… надувся вже?.. – і кинулась збирати сині волошки у пучечки, а потім плела з них віночок. Вбрала ним білесеньку голівку Джульєтти і любувалась виглядом її. Посипала у своїй опочивальні долівку, постіль і всюди. – Бач, як гарно!.. Всюди квіти, всюди твої квіти. Бо твої квіти заслуговують на таку честь. Вони одні допущені у мою дівочу кімнату… Ти ж розумієш мене, моє бажання, мої думи. А не питаю, бо в твоє чуття я вірю і нічого мені не треба для доказу…

Мені стало якось ніяково: і боляче, і приємно. І радісно, і страшно. Та що б не виявити себе, я підійшов знову до камелії і знову нахилився, щоб понюхати її. І знову неприємно стало мені, що квіти її такі гарні, але не ароматні. Наче якесь неповне вражіння краси вони давали.

Подали обід. Ми їли і пили. Я підніс чарку і пив здоров'я іменинниці. За столом вона обмірковувала вечір. Хто буде та кого взагалі можна сподіватись, бо щось ніхто особисто не зайшов поздоровити, а подарунки не дають знати од кого вони. Казала, що як тільки ніхто не навідається, то, звичайно, просить нікого не буде і тоді ми самі святкуємо наше свято. Мої таємні бажання були, безперечно, щоб ніхто не приходив, а се мало підставу, бо, може, ніхто й не знав, що сьогодні її день ангела. Вона далі обмірковувала кожну дрібницю вечері, згадувала що хто любить… Таке піклування мене знову дратувало та і ображало. Щоб перервати сю неприємну балачку я знову стиха заявив:

– Чом ти навіть з чемности не показала виду, що радієш моїм дарункам, що вони тобі приємні?..

– Мені нічого робить з чемности, бо я можу зробить се од щирости. Але не роблю сього через те, що тобі відоме воно, відоме давно, що твоя пам'ять, уважність і любов мені необхідні, але не можу ж я падкатись над ними та виявляти надзвичайну радість вже через те, що то річ звичайна. Я більш була б здивована коли б того всього не було, а зараз хоч вони і потрібні мені, але такі звичайні і обов'язкові, що не зворушують мене, мов квіти вліті. Я люблю їх, милуюсь ними, радію їм, але вони є завжди в мене. Я звикла до них, вони не дивують мене. Чужі ж – се квіти ранньої весни. Негарна ж, звичайненька квіточка пролісок, але ж радієш їй, мов самій Весні молодій…

– Виходить – цікавить не річ сама, а той хто прислав її… Ну, тепер розумію!.. Всі цікавіші од мене… А я чомусь вірив, що сьогодні виключно наш празник, чомусь надіявся на твою виключну увагу до мене…

– Боже!.. Та ж наш… наш… Що ти вигадуєш, нащо мучиш себе й мене…

– Я вірю, вірю тобі… Прости мені…

Вона підійшла до мене, поклала свої руки мені на плечі і, пильно дивлячись, у вічі казала:

– Ну, глянь, глянь же мені у вічі, щоб бачила я: сумні вони чи веселі… Чи віриш ти мені?..

– Вірю, вірю… – проговорив я надсилу байдужим тоном і, сміючись, почав суворою, холодною льоґікою впевняти її. Я начислив силу фактів, які переконували мене в її незрадливих відносинах до мене, які можливі виключно при умові щирого кохання. Не знаю чи вірила вона мені, але я не вірив й собі і їй.

– Ну, годі про се! Будь спокійний та одпусти мене, бо треба мені йти по справі, – казала і пішла одягатись.

Ми вийшли вкупі і за ворітьми розійшлися з умовою, що я зайду ще перед вечором до неї.

Я йшов і недовір'я в моїй душі громадилось, мов крига на річці в повінь. Гори цілі здіймались, а сльози образи ревли і душили моє серце. Та чи ж бо й не моя правда, що кожний чужий був цікавіший од мене звиклого, щоденного, а може, й постилого?.. Я чув, почував нервами свого зраненого серця, що не однаково їй було – чи прийдуть, чи ні гості. Вона одгонила од мене правду, захищала мою душу од сумнівів, мов рідная мати гонить докучливих мух од личенька сонного дитяти.

А мені хотілось, страшенно хотілось правди, чистої, певної правди в сей єдиний, святий день мій. Я силував себе вірити, я переконував себе, що її слова – то сльози пахучої квітки весняного ранку. Але правда її все якось не вміщалася в моїм серці, в моїх грудях. З нею було наче з живим сріблом – я погружав у його свою руку, але, як стискав жменю, воно все випливало до крапелиночки…

Я знав, що треба тихо, спокійно, без нервування обходитись з її словами, що тільки тоді я вгляну там сонце ясне. Але ж бо годі! Коли я йду далі тихий, наче згодний, то жалощі до неї, то якась нелюдська байдужність до того, що буде завтра і далі обвивали мене, моє серце ніжними путами і я мовчу… Мовчу, бо згоджуюсь зо всім… тільки, о, Боже, тільки десь там, в темнім кутику моєї сумної душі плакала нечутними сльозами моя гордість… Зганьблена, ображена гордість людини і коханця… Плакала за пропащою красою протесту, за славою колишнього гордовитого, славного владаря, єдиного владаря її серцем… А тепер?.. не вірю я їй, не вірю… й не повірю…

Було без чверти шість, як я вже постукав у її двері. В другий день сього б я собі не дозволив, але сьогодні, думалось, усе вибачать…

– А що приходив хто?.. – запитав я мало не на порозі.

– Ні, – холодно і байдуже одповіла вона, щось пишучи.

– І нічого не присилали? – непокоївся я.

– Ні! – здається, з невеличким роздратуванням одсікла вона.

Я замовк. Сів у кріселко біля каміну і міркував, що то за причина може бути, що ні один не привітав її з сим великим днем. Невже ж таки вони не цікавляться нею просто, як своєю знайомою?.. Ну, коли й не цікавляться, то чемність їх де забарилася?.. Не здається мені, що вона для їх щось виключне… особа, до котрої й закони громадської чемности не прикладаються… Ага!.. Се, певне, вони помітили, як я боляче-ревниво відношусь до всяких взагалі відношень з боку иньших… Так і є!..

Але ж се свинство з мого боку!.. Що за монополія?.. Хто дав мені право своєю особою загородити од неї широке життя, посадити її у тюрму моїх докучливих почуттів і обсікати всі бажання та потреби її душі?.. Се насильство!..

О, Христос!.. і як се я так осліп, одурів, що не бачу, не чую, не розумію… Мов дитя зв'язав її повивачем своїх божевільних вигадок і ще дивуюсь, коли вона борсається зо мною, тихо непомітно визволяє свої рученята на волю. Се божевілля!.. Ох, мука, мука… За що і навіщо?..

Ну, гаразд, тепер я зрозумів се!.. Нехай робить все, все що збагнеться їй… Бо ж не зробить вона так, щоб боляче мені було, коли любить мене… А зробить?.. ну, тоді буде видко все…

– А що буде, моя мила, коли вони не прийдуть? – зірвався я з запитанням до неї.

Я зайшов ззаду неї і нахилився через її плече на лікоть над столом. Вона знесла очі од писання та глянула на мене. Тихі, спокійні були очі її. Здавалось, я дививсь у рівнесеньку глибину річки, де бачив небо з сіренькими хмарками, берег з хисткими лозами і, навіть, тонесеньку травицю над водою. Коли б тепер, в сю хвилю вона хотіла впевнити мене, що їй дуже, дуже бажається когось другого бачити, з кимось погомоніти – я б… не повірив ніколи, ніколи в світі…

– Ну що ж, то так і буде!.. Обійдемося і без них… – одказала вона точнісінько так, як я і гадав.

– Але ж бо се нечемно з їх боку!.. Вони ж, здається, і знають про наш празник?.. Ти ж їх просила приходить сьогодні.

– Та я їм казала, щоб приходили, але не попереджала, що в мене свято.

– Ну, що ж, пождемо їх ще до пів на восьму, а там і повинні будемо згодитись із думкою, що їх не буде… Чи так кажу?..

– Так, так… тільки не заважай мені, бо я не встигну виконать своєї обов'язкової роботи… – вона легенько одтрутила мене, наче змела зо столу…

Я замовк і одійшов на другий край великої кімнати… Сів у качалку і мірно гойдався у ній. Світ од лямпочки на її робочім столі не освітлював вповні всю кімнату. Тут було напівтемно. Біла статуя на п'яніно різко виділялась в сумеркові, а камелія вже втрачала ясну лінію свого силуєту. Вона була чорна, наче окуталась в тьму, і стояла мовчазна і нерухома. Мені здавалось, вона затаїла в собі якесь лихо. Але я сміло поборов у собі тяжкий вплив камелії і думав: чи дійсно вона так спокійно односиться до відсутности других? Чи ж не приємніше було б їй святкувати своє свято шумно, в чималім колі друзів, знайомих? А коли вона не висловлює сього, то се ще не знак, що то їй не хочеться…

– А знаєш, – озвалась вона так несподівано для мене, – мені здається, що вони нічого не знають, а коли б знали, то неодмінно б прийшли… То ж все люди, які люблять повеселитись… Чи правда?.. А ми їм зовсім не такі нелюбі, що б нами ігнорувати… Особливо Максим… Ти ж знаєш, що він завжди там, де є можливість випить, а до того ще… я йому подобаюсь… Ха-ха-ха… ти знаєш се, чи ні?..

– Та чом не знаю… – одмовив на її слова я тихо здалека.

– Та не мимри там, а ходи сюди і скажи твердо і голосно… Йди сюди!..

Я підійшов…

– Знаєш?..

– Знаю.

– Ну так от, шкода, що вони не знають нічого… Та ти мене не слухаєш… Не хочеш слухать, то йди собі на старе місце і мовчи…

Я мовчки одійшов і пішов по кімнаті. Ходив безцільно з кута в кут. Минав меблі і йшов далі, а все думав, як би мені зробити їй приємність та попередити Максима й иньших, щоб вони прийшли сюди… Минав я камелію, і одна квітка в темноті яскраво вдарила своїм кольором в мої очі, і здалось, що вона лукаво всміхнулась мені, але ж то була неправда. Як би мені вийти відсіля, а там я якось оборудую діло… Скажу їй…

– Знаєш що, я піду додому на годину, а після прийду… А ти тим часом скінчиш свою роботу та, може, й хто навідається… Гаразд?..

– Ну, йди, йди… – одмовила і, бачив я, повернула голову в мій бік і пильно стежила за мною мовчки…

Я вийшов на вулицю, мов з душного храму, де зоставив у труні дорогі останки, де під шклом важкої труни були ще цілі і не зруйновані, милі мені риси дорогого коханого лиця. На землі вже не зосталось живої істоти, котру я так кохав, котру милував і пестив, з краси якої я так жагливо пив і впивався. Але зоставався ще у моїй пам'яті її незабутній образ, у моїм серці любов до того мертвого тіла колишньої цариці моєї… Жила ще пам'ять і во ім'я тої пам'яти я почував себе повинним зробити все, що в моїй силі… Я повинен був розшукати всіх, і всіх кликать, щоб шматували моє щастя, щоб веселились на моїх похоронах…

Треба сповістити всіх… Але ж я не знаю всіх адрес!.. Що робить?.. Страх охоплював мою душу, але одмовиться од своєї думки – знайти і запрохать їх всіх потай од неї – стало завданням мого життя. Я біг по широких вулицях, і в голові моїй двадцять два камені мололи і гриміли на цілий світ… Думка працювала завзято, згадувала всі подробиці відносно вулиці, дому і помешкання, які колись мені доводилось чути од них в балачках. Моя звукова пам'ять, наче нагадувала мені назвище вулиці, і в тім, здавалось, я не помилявся. А моя уява, наче казала, що вона добре знає, як Максим колись оповідав, де мешкає, і тоді перед очима стояв великий дім, новий, ворота в нім. Далі двір і доми на всі чотири сторони… Оповідав, що мешкає у якоїсь пані, де багато є мешканців-панночок… Гаразд!.. Чи сього не досить?..

Я побіг на ту вулицю. Швидко йшов і оглядав будинки. Ось новий, високий… Ворота. Вбіг я у двір, але там більше немає будинків. Далі… Гарний широкий двір з палісадником і в нім дім, наче новий і високий, але ж двір з палісадником?.. Певне, не він!.. Далі… Але що таке – ні високих, ні нових дворів… Що за лихо?.. Невже я помилився вулицею?.. Я ж добре пам'ятаю: високий двір, чотирьохповерхові ворота, а під ними доми на всі боки… Але що?.. що я мислю?.. Не туди я зайшов. Та і що за безглуздя йти навмання… Чого се я клопочусь, хто мене просив… Але ж ні, я таки добре пам'ятаю: і дім, і ворота, і двір, а в ньому на всі боки доми… І пані-хазяйка…

А що?.. Онде, здається, великий дім… Гайда!.. Так, чотирьохповерховий… Новий же… Ворота… Се він і єсть! Їй-Богу, він, поклястись готовий… Двір і доми на всі чотири боки, мов криниця глибока, а зверху зоряне небо… Він самий і єсть!.. Але де ж мешкання його? Вікон, мов зірок на небі, та всі горять, а ні в однім не з'явиться він…

А, треба до двірника подзвонить, він знає, повинен знати… Шарпнув дротик, другий раз, третій… Вийшов…

– Вам кого треба?..

– А чи тут мешкає Максим Лісовий?.. – певним і надійним тоном запитав я.

– Ні. Такого не має…

– Як то може бути?.. Се який нумер дому?..

– Сорок п'ятий…

– Ото саме в сорок п'ятому він і мешкає… Він казав мені… Може, ви помиляєтесь?..

– Та ні, його в нас немає…

– Не може бути!.. Як то немає, коли повинен бути, ви не знаєте своїх мешканців… Дайте подвірну книгу…

Принесли книгу. І між кількома десятками мешканців не було, не було Максима Лісового. Що за причина?.. Я ще перебіг очима довгий спис, але таки немає. Невже не в сім домі він мешкає?.. Але чогось зросла у грудях певність, що таки тут… Я почав читати тоді прізвища пань, які могли бути його хазяйкою… І запитав чи немає такої-то… Є. Мешкає у такім-то нумері.

Я туди… Дзвінок. Виходять і запитують: чого? Чи мешкає тут такий-то?..

– Так, єсть…

– А, святий Боже! Де він?

Влетів у кімнату, розбудив і накинувся мокрим рядном, чом се він не прописаний у подвірній книзі?..

– Та так… А що?..

– Та нічого… Ти вільний сьогодні? А вільний, то одягайсь і приходь зараз до Ганки… Ти не знаєш?.. вона сьогодні іменинниця…

– Як?..

– Та так… Приходь зараз… Але не кажи, що я був у тебе і кликав… Наче ти знав, але не мав часу зайти раніш… Коли буде допитувати, що ти їй прислав, то кажи: квітку камелії… Добре?..

– Та нащо се?.. Я нічого не посилав, бо не знав…

– Та се дурниця!.. Я прошу так казать… Добре?..

– То добре…

– Одягайся ж… і зараз же йди… Прошу, зараз же…

– Добре. Йду…

– Бувай!..

Я вибіг і радий, що досяг свого, побіг до других, яких вже адресу знав і які не так необхідні були. Але чи не божевільний я – наскликаю їх, щоб вони сьогодні одняли у мене моє свято, щоб мучили мене, щоб оддать їм її увагу, якої мені так треба, як рослині світу та тепла… О, Ганко, Ганно!.. невже ти не вчуєш моєї муки, не оціниш моєї жертви… Але що то, так їй хочеться, того вона в душі бажала, а я, мов який відун, розгадав її душу і дав їй усе, все, чого бажає моя люба Ганка… Чи не є це найбільше щастя моє?.. Хто з них міг би дати се їй?.. Ніхто. Один я… Ох, і який же я щасливий!..

Забіг я ще до двох знайомих. І їх попередив що і як, та просив зараз приходити до неї… І їх просив так якось в балачці чи в поведінні виявити що вони надіслали їй, бо раз не зручно буде те, що вони забули про неї, а друге – вони їй зроблять велику приємність…

– Але ж ми не посилали… Може, там нічого й немає?..

– Не турбуйтесь, кажіть, як прошу вас… Зробите мені велику прислугу…

Знизували плечима і здивовано одмовили:

– То скажемо… Неодмінно скажемо…

Гості будуть… Я спокійний… Зайшов до сусіднього ресторану і замовив прислати добру вечерю і вина на шість чоловік… Все… І я щасливий?.. У кого запитать про се?.. Сам я того не міг знать, бо й не знав узагалі, що робив; чи для щастя свого, чи на лихо… Але ж моє щастя у неї в руках, так там тільки я взнаю все, вона мені скаже і покаже… Скоріше туди… так, скоріше, щоб не пропустить ні жадного слова між ними, ні жадного руху… Хто знає, що для неї Максим, хоч вона тільки йому подобається, але… не спущу я сьогодні очей з них, бо повинен знати нарешті, хто я для неї… Швидше ж туди!..

З-за портьєри дверей з сусідньої кімнати я бачив їх обох. Вона висока, струнка в чорній сукні, трен обвивав її ноги. На грудях блищало кольє. Багата куафюра на її голові і щасливе, святочне лице. Вона весело балакала з ним, проходжаючи по кімнаті. Він впивався красою її постати і з гордістю і повагою виступав з нею поруч. Очі її п'янили його і вабили до себе…

Підійшли вони до п'яніно і, розглянувши статую, пішли до камелії. Він нагнувся й нюхав, а вона, певне, говорила, що сі квітки не пахнуть. Тоді він зоставив її і підійшов до столу, узяв ножик… Вони різали гілочку камелії…