355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Иван Франко » Потойбiчне » Текст книги (страница 32)
Потойбiчне
  • Текст добавлен: 9 октября 2016, 23:48

Текст книги "Потойбiчне"


Автор книги: Иван Франко


Соавторы: Василь Стефанык,Гнат Хоткевич,Гнат Михайличенко,Стефан Грабинский,Мирон Левицький,Оксана Гард,Клим Полищук,Михайло Мочульський,Богдан Лепкий

Жанр:

   

Ужасы


сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 36 страниц)

– На мені? Чому ж це?

– Бо всьому завинив ваш манекен! Кажу вам: закличте бонзів! Очистіть ваш дім. Спаліть якнайскоріше статуї та передусім переконайте Сімон, щоб вона пішла до бонзи з Тибету. Я його добре знаю, він якраз має приїхати до Юнан-Фу. Обіцяйте мені, що це зробите!

– Ви дивні, Ріто! Досі манекени нічого злого мені не зробили, тільки часом добре розсмішили. Вони такі забавні, – я говорила це, щоби переконати себе саму, бо від якогось часу підсвідомо уникала їхнього виду, а особливо проникливого погляду очей. – Хоча, якщо це вам видається необхідне, я попробую переконати Сімон щодо вашого бонзи. Проте, признаюся, не вірю в успішність цієї місії, бо не маю найменшого переконання в конечність інтервенції бонзів, які могли б очистити Сімон від злих духів…

– Так повірте, що це є вашим обов'язком – бодай попередити її про небезпеку! Моя особиста роля тут кінчається, я зробила все, що було в моїх силах. Решту відповідальности я складаю на вас, бо більше не можу нічого для неї зробити. Вашої іронії та ваших притаєних посміхів і так досить для мене!.. Видно, я не маю найменшого дару слова, не вмію переконати про речі для мене очевидні, у які я безмежно вірю.

– Заждіть, Ріто! Щось мені тут неясне! Ви ж бо християнка, католичка?

– Це не має значення! Водночас я в третьому поколінні китаянка. Не забувайте про це!

– Я не забуваю, навіть уважаю, що це гарно з вашого боку боронити своє походження.

– Але все ж не прив'язуєте найменшої вартости до моїх вказівок, порад! Ви, бачу, дуже певні своєї европейської вищости над Азією! Трохи занадто ви певні себе!

– А, може, панно Ріто, ви надто поверхнево судите мене, надто поспішно?..

– Не думаю! Ви ж бо віддавна почали цікавити мене. Зразу я мала таке довір'я до вас!..

– А тепер?

– Не знаю! В деяких ділянках ви такі завзяті, вперті, та иноді неприступні, тверді, як загартована сталь.

– Мені здається, що ужитий вами прикметник «загартована» найбільш правдоподібний, а решта в мене змінлива, як в усіх иньших людей.

– Та чому ж вам так трудно зрозуміти, признати, що у світі, понадто у китайському світі, можуть існувати злі та добрі сили, себто духи, як їх називає простолюддя, – і які мають великий вплив на людей.

– Бо трудно, Ріто, повірити мені без власного досвіду… Зрештою, життя і без духів таке складне, пощо ще більше ускладнювати його собі?!!

– Ось де вузол! Ви попросту барикадуєтеся. Ви, мабуть, багато пережили, надто багато терпіли у свому попередньому житті!..

– Можливо! Хоч я вже того не тямлю, на моє щастя. Терпіння треба вміти якнайшвидше забувати, якщо не хочете, щоб воно зовсім розквасило вас!..

– Ого-го! Ви не забули! Багато ви тямите! Про це кажуть, кричать ваші очі! Ви знаєте, у них є теж щось китайського!..

– І це можливо! Хто його знає, може, якраз у якомусь попередньому моєму житті!..

– І знову ця ваша іронія! Це та річ, яку я найповніше від вас приймаю! Це залегка на вашу вдачу гра!

– Це ані іронія, ані гра! Просто спроба легковажити деякі земські турботи! Це не завжди вдається, не завжди помагає, не всім!

– Дивна ви людина! Фаталізм, завзяття та м'якість – усе у вас переплетене. Трудно розібрати!

– Чи вам конче потрібна формула? Хочете проаналізувати мене, як якийсь хімічний складень! Це, напевно, невдячна праця. Ми, бачите, відбігли від теми, яка саме почала цікавити мене. Чи можу задати вам ще одне делікатне питання?.. Чому це з вашими переконаннями ви не буддистка?..

– Ви, бачу, знову робите натяк на мої повір'я! Зрештою, забобони не конче входять у філософію буддизму. Навіть скажу, не мають нічого спільного з ним.

– Ні, це не так ваші забобони підказали мені це питання, як ваш загальний спосіб життя, ваші переконання! Може, я теж помиляюся, хоч, мені все здається, що буддизм підходив би краще до вашої вдачі…

– Це правда. Але… Моя мати напіванглійка, батько француз, вони обоє вірні католики. Я в них одна донька! Чи ж мала б я право завдати їм такий біль? Адже важливіше для них, аніж для мене, щоб я належала до їхньої релігії. Мені ж це не робить великої різниці, вони у нічому не обмежують мого способу життя!

– Розумію вас, панно Ріто, але мушу признати, що уважаю це за нову гарну рису у вашому характері.

– Бачу, ви мене переоцінюєте!

Ріта підвелася до виходу. У коридорі ще раз витягнула від мене обіцянку переконати Сімон та ще раз порадила негайно позбутися мандаринської пари. Переходячи попри манекенів, вона уважно глянула на жінку мандарина та аж ахнула зі здивування.

– Гляньте, гляньте тільки уважно на неї! Чи не бачите, що вона поволі приймає навіть вираз вашого обличчя. Вона пошкодить вам, наведе на вас якесь лихо, злидні, хворобу!.. Позбудьтеся її якнайшвидше, бо вона на вас теж помститься.

– Помститься? За що?

– За вашу невіру, за профанацію не ваших богів!..

– Ну, це ще можна уявити собі. Але чому вона мала би мститися на Сімон, цього я ніяк не можу збагнути!

– Не розумієте, що Сімон спрофанувала її? Зажадала від вас відірвати її голову, вдяглася у її маску та гралася нею, як яким опудалом. Виставила її на сміх людей, на сміх чужинцям. Не розумієте?..

– Признаюся, панно Ріто, що це все надто складне для мого світогляду, хоч я все-таки попробую дотримати обіцянки, переконати Сімон!..

– Та й себе теж, поки ще час!

– Це вже трудніша річ. Хоч, хто його знає…

– Я знаю. На жаль, я одна. Я навіть переконана, що ви самі переконаєтеся незадовго! Щоби тільки не було запізно!

І вона пішла.

А я незабаром дійсно переконалася, що за дивним чи не дивним, хоч напевно і нещасливим збігом обставин, у передбаченнях Ріти було багато правди! Сімон дійсно поважно захворіла. Хвороба поступала так швидко, що лікарі майже без труду відкрили рака, який вже почав розгризати їй горлянку.

Від самого початку до самого кінця мої щораз настирливіші просьби про інтервенцію бонзи не помогли. Сімон була вперта, а до того ж надто вірна католичка! Воліла вмерти, ніж захитати свою віру.

Три місяці пізніше я відвозила її до літака, який відлітав до Франції, де лікарі мали ще попробувати врятувати її операцією.

Операція навіть «вдалася» хоч їй лишилося усього кілька місяців, кілька страшних місяців життя перед не менш жахливою смертю, яку вона прийняла з подиву гідними терпеливістю та спокоєм.

По її смерті уся вкрита боляками голова Сімон ледве трималася тулуба на розгризеній раком шиї, нагадуючи жахливе Рітине марево!..

Ця втрата для мене ще нині така тяжка, що я не в силі розповісти усіх дивних та страхітливих подробиць жахливої агонії приятельки, цієї досі такої життєрадісної та витривалої людини.

По її смерті мій моральний стан був жалюгідний. Я уникала людей та зокрема стала уникати зустрічі з Рітою. Чомусь мені все здавалося, що у цій смерті було трохи її вини. В кожнім разі вона без сумніву причинилася до неймовірного заколоту у моїй нервовій системі та навіть у моїх переконаннях. Це ж вона скинула на мене відповідальність за смерть Сімон! Я навіть перестала була вірити у доброту Рітиних інтенцій, бо це було надто жорстоко обтяжити моє терпіння подібними сумнівами.

Манекенів я теж стала уникати. Навіть мій муж став ходити на гору бічними сходами. Видно, що зерно сумніву зачало кільчитися навіть у його реалістичнім мозку.

Місяць пізніше я лягла хвора.

По десятьох днях сильної гарячки, по довгих та трудних ваганнях та аналізах, – такий хід прибрала моя хвороба, – наш лікар врешті здіаґностував – пара-тиф.

– Нічого поважного, скоро ви встанете на ноги, – старався він переконати, потішити мене, хоч я відчувала, що він був зовсім безрадний. Зрозуміла я це з його рецепту. Одинокий лік, який він мені приписав, був засіб на сон, щоб скріпити мої виснажені безсонням нерви.

По трьох тижнях цієї «неповажної хвороби» я більше скидалася на тінь, або на якусь мару, ніж на людину.

Перший раз, коли я побачила себе у дзеркалі, мала враження, що до мене наближається моя власна статуя з-над гробу: довга, уся у білому, з повислими руками, штивна та бліда, як мармур!..

Минали довгі-довгі тижні й хоч було «вже по хворобі», обіцяне лікарем здоров'я не верталося, незважаючи на найрізнородніші та наймодерніші заходи. Найскладнішими та найактивнішими уколами було поколене усе моє тіло та все це без найменшого висліду. Замість вертатися до моєї попередньої ваги, я далі худла, никла в очах.

Тепер вже не тільки бромові, а навіть хльорові краплі перестали впливати, – я знову терпіла на безсоння, засипала щойно над ранком та будилася у кошмарах, уся у потах, по яких наступав підгорячковий стан.

Лікар, який був нашим добрим приятелем, даремно ламав собі голову, безуспішно намагаючись лікувати у мене сухоти. Після кількох тижнів марних заходів, одного ранку замість до мене він зайшов до бюра мого мужа. Нарада між ними тривала досить довго та я незабаром довідалася про її вислід.

Вже при сніданку мій муж перший обережно запропонував мені повернутися до Европи. Він все ще намагався таїти передо мною мої сухоти, хоч я давно відгадала це по лікарських заходах та уколах.

– Чи ж ти не думаєш, Жане, що коли це дійсно сухоти, то тутешній клімат не гірший від нашого. Ми ж бо тут у горах, високо.

– Яка туберкульоза! – намагався він ще перечити.

– Даремно перечиш, Жане! Я давно знаю, що у мене всі симптоми сухіт. Знаю теж, що цей кашель тільки потверджує вже давню діагнозу лікаря. Знаю це все, хоча чомусь я не вірю у сухоти, ні в те, щоб Европа помогла мені чим-небудь. Зрештою, якщо мій стан дійсно безнадійний, то я тим більше не вернуся туди, щоб поволі вмирати на безрадних очах моєї матері. Гарна була б для неї несподіванка! Як ти думаєш? На моєму місці ти вернувся б?

– Вернувся б, коли б йшло про моє життя, про моє родинне щастя!.. Зрештою не має мови, щоб під осінь ти верталась до твого краю. Поїдеш кудись, де сухо, де сонце!

– А тут не сухо, не сонце?.. Цілими днями сонце, якого – на жаль – так мало бачу, бо сил у мене немає навіть на малий прохід. Тямиш, як ми десятками кілометрів ходили крізь юнанські гори?..

– Власне, щоб якнайскоріше повернути до нормального стану, ти повинна якнайскорше виїхати!

– Виїхати сама і залишити тебе самого?..

– За рік я теж повернуся до Европи, я прискорю мою відпустку!.. Цей рік скоро промине.

– Звичайно, для здорової людини. Для мене рік, навпаки, видається неосяжним шматом життя. Я так ненавиджу недугу – з цілої душі, з цілого єства! О, не тому, що фізичне терпіння, а тому, що вона передусім нищить усе єство людини. Тепер я ще більше жалію, що не мала нагоди стати лікарем.

– Чи ти‚ може‚ маєш які сумніви, думаєш, що наш лікар не лікує тебе як слід?..

– Навпаки, для мене він найкращий лікар, бо він теж людина, він теж наш друг. Ти ж бо знаєш, що я маю безграничне до нього довір'я.

– Один аргумент більше, щоб послухати його рад та виїхати до Европи. Перший літак від'їздить за тиждень. Отже згода? Скажи!..

– Тобі видно теж тяжить моя хвороба, – кинула я без надуми, під впливом гіркого спомину про від'їзд Сімон літаком. – Так, так, хочеш відіслати мене по слідах Сімон, – докинула я їдовито.

– Ради Бога!.. Пануй хоч трохи над своїми нервами! Як можеш робити мені подібні закиди! Подібні натяки?..

– Вибачай. Я бо така втомлена, така виснажена морально. Зрештою‚ мені вже все одно, відішли мене куди хочеш! Хоча знаєш, ще бодай кілька тижнів зачекай, – поправила я з дивною просьбою в голосі.

Після сніданку по цій розмові, я почувала себе навіть багато краще, бо загроза від'їзду поки що відклалася. Я навіть вирішила зійти у сад, погрітися на сонці.

Мій муж на руках зніс мене по сходах та залишив у коридорі, під опікою нашої китайки, яка займалася мною та усім домом. На моє здивування, в коридорі я помітила відсутність мандарина.

– Де подівся мандарин? – запитала я у Є.

– Не знаю. Це‚ мабуть‚ Ляо-Шен сховав його кудись.

– Поклич же його.

Ляо-Шен увійшов у коридор зі схиленою головою‚ сховавши долоні у рукави, а на моє питання відповів тільки уклоном.

– Ляо-Шен, зараз же скажи мені, куди подівся мандарин! Инакше… – погрозила я підвищеним голосом, знаючи, що він над усе боявся, щоби злість його панів не спала на його голову, або на його родину.

– Мандарин у пивниці, – відповів він знехотя.

– Пощо ти його туди заніс?

– Бо він загороджував панові вхід у бюро, – відповів він еніґматично, хоч я і так зрозуміла його.

Він був переконаний, що жінка мандарина наробила мені вже досить лиха, та хотів позбутися мандарина, щоб тим охоронити від помсти хоч його пана, якому він був дуже відданий від довгих літ.

– Ходімте туди, у пивницю! – рішила я.

Там, на наше велике здивування, ми застали Вана, якого Ляо-Шен віддавна адоптував, щоб мати на одного хлопця більше та щоби дати йому чисто китайське виховання. Ван у темряві пивниці бавився моїм мандарином. Вуглем розрисував на його обличчі европейські вусики і круглу борідку. Я сама аж ахнула.

– Як це так, Ляо-Шене, що ти дозволяєш йому бавитися нашим духом?

– Я ж бо нічого не знав! Я справді не знаю, де він такого набрався, – лементував Ляо-Шен.

Тим часом Ван дивився на нас трохи зляканим поглядом та потай старався ногою засунути під бочку стару рушницю, якою він видно узброював мандарина на модерного жовніра. Приглянувшись ближче до мандарина, я помітила, що з його довгої коси не залишилося ні сліду, Ван зголив йому голову, або повиривав усе волосся, прикривши його лисину синім кашкетом. Мандарин був такий знищений та споганений, що я вирішила залишити його рештки у пивниці, хоч мені шкода було старого брокатного костюму, тому я наказала Ляо-Шенові:

– Роздягни його, вичисть цей костюм і чоботи, та зложи їх у скрині на горищі!

На ці слова Ляо-Шен нічого не відповів та навіть не рушився, щоб сповнити мій наказ.

– Чи ти чув мене, Ляо-Шене?..

– Так, але я не можу цього зробити!

– Гаразд, це дає мені новий доказ, що ти дійсно слухняний і вірний слуга!..

– Ні, справді, цього я не можу! Цього вже забагато!

– Чого забагато? Праці, вимог, наказів? Чого?

– Ні, лиха на наш дім!

– Дурниці це все! Старі забобони! Якщо ти такий забобонний, то поклич мені кухаря. Я певна, що він мудріший за тебе.

Кілька хвилин пізніше у пивницю увійшов наш кухар з Пекіну та, кепкуючи собі зі старого Ляо-Шена, швидко взявся роздягати мандарина. Під кінець, супроводжуючи добрим китайським прокльоном, дав сильного копанця у живіт голої статуї, від чого вона тричі перевернувшись, закотилася у сам кут пивниці, лицем у калюжу води.

Модерний Шен-Та-Ко, сильно вдоволений зі своєї вищости над забобонністю старого Ляо-Шена, вийшов із пивниці з міною переможця та на подвір'ї з кпинами жваво взявся чистити й вітрити старий попліснілий костюм.

Так і закінчився мій перший прохід, бо я знову почувала себе така втомлена, що мусила лягти у постіль.

На другий день ранком моя китайка Є, входячи до моєї кімнати з кавою, повідомила про недугу Шен-Та-Ко.

– Але це нічого, – старалася вона потішити мене. – Трохи гарячки, це пройде. Не слід вам турбуватися надмірно, пані! Я заступлю сьогодні його, бо я вмію дещо варити, – докинула вона скромно.

– Що в нього болить? – запитала я.

– Не знаю. Гарячка та‚ мабуть‚ всередині!

– Ти пішлеш зараз же оцю мою листівку до нашого лікаря, – сказала я придушеним від зворушення голосом, бо не знаю чому з-перед моїх очей не зникав образ Шен-Та-Ко, що копав у живіт статую голого, поплямленого та пошарпаного духа…

Чотири дні пізніше на наше подвір'я вносили тяжку трумну для Шен-Та-Ко – наш останній для нього дарунок. Незважаючи на найпильніші заходи нашого лікаря, він помер у страшенних терпіннях на чорну віспу.

Я була така прибита та ослаблена, що ледве мала досить сили, щоби зійти на подвір'я та покласти на його домовину червоно-золотий напис. Зате мій муж відвів цілий похоронний похід аж на китайський цвинтар.

Коли я повернулася з подвір'я нагору широкими сходами, мене зупинила дивна постава жінки мандарина, якої я вже давно не бачила. Верхня половина її тулуба була зігнута вперед, наче її хтось розторощив, колесами переїхав груди. Певно‚ новий жарт Вана, – подумала я, хоч в ту саму хвилину заперечила цю думку, згадавши його плач та слова каяття і присяги, що більше ніколи не буде недооцінювати духів, коли Ляо-Шен його картав за знущання над мандарином.

Він чи не він, однак мене почали дратувати ці манекени та усі з ними зв'язані історії. Нетерплячим рухом я відштовхнула її назад під стіну, стараючись надати їй попереднього вигляду, але вона знову впала мені на руки головою вниз, мов зів'яла квітина, яка вже не має сили триматися на стеблі. Врешті мені вдалося умостити її у куті, підперши палицею. Ще більше схвильована та до решти вичерпана, ледве тримаючись на ногах, я вернулася до себе нагору, обіцяючи собі вже більше ніколи не сходити на діл тими сходами!

Сьомого дня по похороні Шен-Та-Ко до мене несподівано зайшла Ріта.

– Вибачайте, що не попередила вас візитівкою, але це я зробила навмисне.

– Це нічого, панно Ріто. Це навіть гарно з вашого боку, що зайшли відвідати, – силувалась я на ввічливість.

– О, я добре знала, що якби післала вам карту, то ви були б… надто ослаблені, щоби прийняти мене…

– Чи ви сумніваєтеся у поважності моєї хвороби?

– Навпаки! Це власне причина, яка подекуди виправдує цей мій нахабний жест…

– Це гарний намір з вашого боку прийти підбадьорювати хвору!..

– Не підбадьорювати, бо це тепер вже запізно, але ще раз попробувати переконати вас… Якщо ще час…

– О, мабуть‚ вже дійсно запізно переконувати, – кинула я втомлено. – Мені здається, що ця хвороба забила у мені навіть усі мої власні переконання!..

– Це мене зовсім не дивує, хоч ви самі винні, що так безпомічно, безнадійно догоряєте!.. Але я переконана, щиро переконана, що ще може бути рада!..

– Яка рада?.. Відіслати мене до Европи?.. Чи‚ може‚ існує якийсь китайський лік? – запитала я навмисне.

У цю хвилину до кімнати увійшов мій муж, дивно блідий. Він без слова сів побіч та чекав, мовби на якийсь присуд, або на якесь чудо. По кількох хвилинах мовчанки нараз простяг мені якийсь завиток.

– Що це?

– Тибетська реліквія, – відповів‚ силкуючись на безжурний тон голосу. – В мене якраз гість із Тибету. Це його дарунок для нас. Правда‚ який чудовий зразок різьби на сріблі?

– Дуже майстерна річ!

– Я думаю, що коли б ти почувала себе значно краще‚ то непогано було б‚ якби ти привітала та подякувала цьому тибетському гостеві.

– Рітиному бонзі? Правда?

– Так, – відповіла Ріта. – Це дуже цікава людина. Я навіть певна, що ви будете раді його візитою.

Замість відповіді я ледве помітно усміхнулася, бо тепер я була певна їх змови. Мій муж та Ріта поводилися зі мною, як з малою хворою дитиною. Дитиною, яка, – вони це відчували, – перестала мати свої примхи, свою власну волю! Я врешті відповіла:

– Добре, я прийму його. Чом би й ні! Навіть охоче!.. Мені здається, що навіть ваші бонзи вже перестали бути для мене «небезпечні».

По цій моїй відповіді я майже почула два притаєні зітхання полегші, наче б вони обоє асистували у переломі моєї хвороби, після якого людина вертається до здоров'я… Мій муж, довше не чекаючи, зник за дверима та вернувся зі старим тибетським бонзою. Він з порога тричі вклонився з дивною повагою та стриманістю і скромно чи, може, недовірливо присів на самому крайчику стільця.

Ріта переклала мені його слова.

– З Тибету далека дорога до Юнан-Фу, хоча людські клопоти усюди однакові.

– А чи радощі для всіх однакові? – запитала я чомусь.

– Не для всіх. Малі вдоволяються маленьким, великі вимагають більше, покривджені живуть вічним сподіванням…

– А чи терпіння дійсно для всіх однакове?..

– Окрім Нірвани, до якої мало хто досягає, воно однакове, може‚ з тією різницею тільки, що бідні духом краще витривалі на нього, більше загартовані, менше бунтуються проти лиха…

Мене полонили його проникливі очі. Глибокі, мудрі, якісь далекі… Він, здавалося, говорив‚ існував тут тільки для мене. Я навіть мала враження, що у цю мить між нами не існувало жадних границь, ні перепон рас, ні віку. Я відчувала його цілковиту байдужість до мене. Його, видно‚ в мені цікавив тільки якийсь дослід, він на мені‚ можливо‚ хотів перевірити якийсь новий експеримент. Це‚ очевидно‚ був не якийсь шарлатан-бонза, а знахар душ, мудрець, філософ…

– Я хотів би допомогти вашій недузі, пані, бо ви щойно у розквіті сил. Ви ще не дали свого потомства вашому дорогому мужу. А я дуже вдячний йому за дуже старі й цінні книжки, які він нам роздобув та післав, – докинув, обертаючись у бік мого мужа, щоби тим дати йому зрозуміти, що він більше нічого не вимагає за свою інтервенцію. Зрештою‚ його реліквія, була‚ напевно‚ досить цінною відплатою за скромний дарунок мого мужа. – Потомство, пані, це найбільше, найкраще завдання жінки!..

– Велика правда ваших слів, – відповіла я усміхом дивної полегкости, мовби дійсно я була вже в стані думати про моє потомство. – Я прийму з ваших рук усі ліки, які ви мені подасте, – докинула я з переконанням.

– Ліки теж існують, хоча це менш важливе. Я частіше лікую душевні недуги!

– Чи моя душа недужа?

– Вона покутна! Вона платить за якусь провину, може‚ минулого життя, а‚ може‚ за якийсь промах вашого молодого недосвіду!.. Це можливо. Молодість робить багато промахів, хоч мені здається, що у цій самовірі лежить власне її сила! Це і її велика слабість!

– Часто й слабість, – згодилася я в задумі.

– Чи ви дозволите мені тепер, пані, на кілька питань? – запитав він несмілим, хоч таким переконливим, таким лагідним голосом, що я знала, що відповім йому на всі його питання.

– Дуже прошу. Я щиро відповім вам.

– Що вас найбільше зворушило сім місяців тому?

– Смерть моєї приятельки! – відповіла я без надуми, хоч сильно здивована.

– Сім днів тому назад?

– Безсумнівно, похорон Шен-Та-Ко!..

– Сім годин тому?

– Сім годин? Нова недуга у нашому домі, недуга малого Вана, – відповіла я швидко, мовби відкриваючи якусь тайну!

– Я вірю, що ви не бажаєте собі його втрати!..

– Я віддала б половину, решту мого життя, щоб врятувати хоч би його!

– Скажіть мені, чи досі ваше життя було засипане подібними лихами, невдачами?..

– О, ні! Цього вже аж занадто!

– Отже‚ чому саме ви приписуєте ці нещасливі для вас і дивні втрати?..

– Не знаю! Може‚ нещасливому тридцятому рокові мого життя, – відповіла я як у сні.

– Це ви дійсно добре відгадали!.. – Похвалив він, явно вдоволений зі себе та з успіхів, які я видно виявляла для здійснення його «експерименту». – Ви дійсно повинні вистерігатися кожної десятки ваших літ, коли ви змушені тяжко платити за кожну свою необережність.

– Чи ви переконані про якусь недавню необережність з мого боку?

– Так мені здається.

– Ви‚ певно‚ вже чули про моїх манекенів. Чи це вони? Чи це я завинила перед ними?..

– Не перед ними, бо вони тільки бамбук! А супроти духів, яких вони зображають.

– Скажіть мені‚ чому ми повинні боятися тих духів? Ми ж бо иньшої віри, для них чужі люди!

– Але ви приїхали жити на їхній землі, отже‚ найперший обов'язок – це не наражати їх собі, не осмішувати їх!

– Я ж бо не мала найменшого наміру осмішувати їх!

– Але дозволили, спричинилися до того, що иньші гралися ними‚ як бовдурами!

– Ван! – вигукнула я з острахом, не знаю чому, пригадавши собі його забави з манекеном. – Чи можна ще врятувати його? – запитала я, сама здивована тим питанням.

– Сподіваюся, що потраплю. Але до цього необхідно, щоб ви погодилися взяти участь у церемонії відчитування!..

– Для нього я погоджуся на все.

– Це мудре і гідне рішення, – відповів, підводячись. – Тепер я певний, що ваша душа віднайде спокій! – запевнив, виходячи.

З-поза дверей я ще чула, як вони утрійку нараджувалися щодо церемонії, яку бонза призначив у четвер.

Цього дня о сьомій годині зрана до моєї кімнати тихо увійшла Є. На руці у неї звисав довгий кусень сірого шовку, посвяченого в Тибеті, «чистого» шовку.

Вона допомогла мені одягнутися та прикрити голову шалем, перестерігаючи, щоби цього ранку я ані разу не глянула на себе у дзеркало. Ми врешті зійшли долів на подвір'я, де усі чотири бонзи‚ вбрані у червоний церемоніяльний одяг‚ прикрашений золотом, з довжезними рукавами та шарфами, з високими коронами на головах, вже чекали на нас. Побіч них стояла Ріта, мій муж та уся служба. Я з жалем помітила, що між ними не було «мого» бонзи з Тибету, це‚ видно‚ була надто незначна подія, щоб відривати його від роздумувань і молитов…

Я не тільки рухалася, але й почувала себе‚ як автомат без душі і волі. Одинока моя думка була – розгледіти гарячкове обличчя Вана, якого тримав на руках Ляо-Шен. Він увесь був загорнутий у синій шовк, під яким‚ на щастя‚ я помітила порух ноги, що свідчило про те, що не все втрачене, що Ван ще живе.

Двох бонзів відділилося від групи. Один узяв мене своєю льодяною рукою за рам'я та вивів на середину. У ту ж хвилю побіч мене став другий бонза. Один ішов попереду мене, а другий позаду, як справжні сторожі «моєї нечистої душі».

Малий бонзик, який з'явився не знати звідки, став на самому переді та нараз почав бити у тамбурин. Це‚ видно‚ був знак, бо уся процесія рушила довкола дому. На кожному розі ми зупинялися, бонзик запалював ланцюг петард, галас і сморід яких паморочив мене щораз дужче. Я ледве трималася на ногах, хоч не знати яка внутрішня сила вела мене вперед, зупиняла ще перед знаком, де треба було зупинятися, вказувала, як слід поводитися, коли слід рушати далі, до иньших «нечистих» закутин дому.

Пам'ятаю, ми обійшли усі кімнати, наповнюючи ввесь дім крикливим співом бонзів, їх мімічними гучними танками, звуками петард та задушливим димом. А коли знову зійшли на подвір'я, то не знати звідки взялася там моя «безталанна» мандаринська пара, довкола якої усі бонзи почали співати, хто дужче, відганяючи ногами і руками в довжезних рукавах злих духів на усі сім вітрів. Стрясанням голів, оздоблених височезними коронами, вони визначали ритм дзвоників і тамбурина, якими малий бонзик послуговувався із щораз то більшим запалом.

Спів, тупотіння та рухи бонзів ставали усе швидшими, петарди заторохкотіли ще дужче, все довкола нас покрилося густим, на диво запашним димом, крізь який я нараз побачила самого бонзу з Тибету. Його присутности я навіть не сподівалася. На хвилину зацарювала тиша.

Він стояв простий, скупчений, суворий, тримаючи свої розпростерті руки над двома мстивими духами. На його обличчі грав вираз змагання‚ та на мить‚ мені здалося, з'явилася тінь невдоволення. Нараз його руки злегка задрижали, це‚ видно‚ був знак тріюмфу, бо він стріпнув ними долів. Цей жест усі бонзи підхопили переможним співом. Малий бонзик став поспішно роздягати духа-жінку з ритуальними жестами та трохи смішною на його вік повагою. З під її туніки визирнули сплетені з бамбуку груди. Вони були розтрощені і розпадалися у порох. Тиша вернулася знову.

Надхненний бонза промовляв голосно й переконливо якісь довгі скандовані формули, кидаючи на нечисті постаті запаленим кадилом, наче смолоскипами, хоч вогонь чомусь їх не брався. На його нетерплячий знак малий бонза підкинув посвяченої соломи і‚ коли на неї впали іскри кадила під звуки співу, гамору і тріску петард‚ то не минуло й двох хвилин, як вогонь обгорнув їх зусібіч і‚ мов на могутніх крилах підніс угору, бухнувши снопом полум'я‚ та нараз притих, присів, постелився по землі димом. Від духів тільки й лишилося‚ що пригорща чорного попелу.

Піді мною зігнулися коліна, я втратила пам'ять. Коли очуняла, була вже нагорі у затишній моїй кімнаті, побіч мене сиділа Ріта.

– Я зомліла?

– Ви впали‚ як скошене стебло, з таким страшним криком, наче б вас попекло полум'я.

– А де ж вони всі поділися?..

– Бонзи всі внизу, а вашого мужа з лікарем, якого він без потреби привів, я відіслала до клюбу пограти у бриджа. Я їх запевнила, що все в порядку та що вам найбільше треба тиші та спокою.

– Справді, після того гармидеру трохи тиші мені придасться!..

– Зрозуміло, зрозуміло, – потвердила вона, водночас примусивши мене підвестися та підійти до вікна, яке виходило на подвір'я.

Там, внизу, на колінах довкола погаслого вогнища стояли четверо бонзів. За ними, теж навколішки‚ – уся наша служба. Вони всі кланялися низько до землі, побожно втикали у попіл запалені прутики кадила, паперові стрічки та букетики квітів, наче б то була справжня могила.

– Чи ця глибока віра не переконує вас? – запитала Ріта. – Чи ви у тім усім не відчуваєте чуда, себто надприродної сили, яку тільки одиниці мають міць підкорити?.. Ви мали щастя зустріти тибетського бонзу. Хоча навіть він сам запевнював, що наприкінці на якусь мить уже втратив надію!.. Він мусив послужитися найвищою міццю і тепер щонайменше рік не зможе брати участи у жадній церемонії. Він подекуди став «нечистим»… Взяв на себе помсту, вашу провину. Зате для вас тепер уже всьому кінець. Лихо відлетіло, тепер воно відчепиться від вас.

Не знаю чому я запитала:

– Чому це груди манекена-жінки були усі поторощені?

– Вони геть спорохнявіли, тому-то ви й захворіли на сухоти…

– А дивно, мені здавалося, що бамбук довготривале, якщо не вічне дерево!..

– Це звичайно найсолідніший будівельний матеріял, а проте це найкращий доказ‚ як трудно опертися лиху…

– Чому ж це мандарин не спорохнявів?

– Бо ваш муж до кінця зберігав безсторонність, він ні до чого не втручався…

– Як це?

– Лихо кружляло тільки довкола вас‚ довкола вашого ґаздівства, ваших слуг, навіть ваших квітів.

В цю хвилину я була майже вдячна, що вона не згадала про «ваших приятелів».

– А чому в неї тільки самі груди були розторощені, – запитала я, повертаючись до тієї самої впертої думки.

– Бо вона була вашим утіленням. Вона накликала на вас сухоти і, порохнявіючи‚ тягнула вас за собою!.. Поволі висушувала ваші життєві сили… Зате тепер, коли вам усе стало ясним, зрозумілим, ви повинні про все забути, мусите заснути та добре, глибоко відпочити.

– Заснути? – засміялася я на моє здивування, адже віддавна мені не доводилося сміятися, – заснути?.. Хіба що дасте мені чотири ґардиналі нараз! Але вони за порадою лікаря, на жаль, замкнені під ключ. Я вже так давно не спала непримушеним сном!..

– Заснете, побачите, що заснете, – запевнила мене.

– А Ван? Що з ним?

– Ван… він теж виздоровіє, він вже навіть піднявся, казав що хоче їсти. Бачите, що все гаразд? А тепер приляжте ось тут! Добре, вигідно. Ось так! Замкніть очі та забудьтеся!.. Тепер вже всьому кінець! Все буде нове, гарне!..

Ледве я доторкнулася ліжка, ледве закрила втомлені повіки, як мене охопила якась дивна слабість, майже нове омління! Усе завертілося кругом мене, злетіло стрімголов долів, зупинилося на півдорозі та знову затанцювало. Я цілковито втратила почуття простору, часу, звуку…

Проспала майже цілих два дні глибоким, безтямним сном, після якого мені дійсно почали вертатися сили, надія, бажання життя.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю

  • wait_for_cache