355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Иван Кочерга » Майстри часу » Текст книги (страница 5)
Майстри часу
  • Текст добавлен: 21 октября 2016, 20:35

Текст книги "Майстри часу"


Автор книги: Иван Кочерга


Жанр:

   

Драматургия


сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 5 страниц)

Ю р к е в и ч. Це тобi вiдплата, Таратуто, за курячi душі.

Л i д а (смiється). Та годi тобi, Таратуто, пора. Покажи менi краще нашу принцесу.

Ю р к е в й ч. Та яку принцесу? Боже мiй, невже?

Т а р а т у т а. Бувшу, товаришу директор. Зводьте. (Знiмає передню стiну з ящика i ставить його на стiл). Ех, щастя твоє, ципочко, що не попалася ти менi десять рокiв тому. Лежала б ти догори нiжками – i ваших нет.

Л i д а (смiється). А яка ж красуня – дивись, дивись, Лесю! Дивись, яка розкiш!

Ю р к е в и ч. Курка!

Л i д а. Ну, звичайно ж, курка. Це наша принцеса Буль-Буль ель Газар, – пам'ятаєш?

Ю р к е в и ч. Та що ти!

Л i д а. Пам'ятаєш, як ти промiняв мене колись на курку, ну, а тепер...

Ю р к е в и ч. А тепер ти вiдплатила менi тим самим.

Л i д а. Та вже розумiй як хочеш. Мила! Подивись, яке в неї пiр'ячко, якi груди, голiвка. Як золото горить!

Ю р к е в и ч. Та невже ж це й справдi та сама Буль-Буль ель Газар, про яку стiльки рокiв мрiяв наш приятель граф!

Т а р а т у т а. Бувший, товаришу Юркевич.

Л i д а. Ну, аякже! На чому iншому, а на курях вiн розумiвся добре. Я таки дiстала її з Парижа – знайшла. О, вона не дешево нам коштувала, мабуть, не дешевше, нiж хотiли за неї колись з твого графа – зрозумiло, на радянськi грошi.

Т а р а т у т а. З бувшого, товаришу директор.

Л i д а. Що з "бувшого", Таратуто?

Т а р а т у т а. З бувшого, кажу, графа.

Ю р к е в и ч. Та вже вiн тепер i справдi "бувший", Таратуто, – вмер. I як дивно... За десять хвилин перед цим несли його труну в вагон, i, може, в цей самий час вносили сюди ящик з його курочкою, з його улюбленою мрiєю. Ось коли дiждався вiн своєї принцеси.

Т а р а т у т а. Так це його тягли? Чудеса!

Ю р к е в и ч. I ось знову курка! Хвалити бога, цього разу не на моїй дорозi. А подумати – скiльки разiв влiтала вона, сокочучи, в моє життя! Ну, що ж, ти задоволена тепер з своєї курочки, Лiдо?

Л i д а. Ще б пак! Вона буде в нас родоначальницею нової породи. Знаєш ти, скiльки яєчок несе вона на рiк? 300 яєчок – мало не щодня по яєчку. Ось i порахуй. Вона сама нагодує через десять рокiв своїм потомством цiлу республiку. Радiсть моя! Красуня моя золотава!

Т а р а т у т а. Чуєш соцiальне замовлення, бувша принцесо? Тож-бо! У нас, брат, дайош зустрiчний. Це тобi не Париж. Старайся.

Л i д а. I знаєш, коли я дивлюся на цю курочку, я починаю розумiти, що таке час. Час – це те, що ми захочемо з ним зробити, що ми зумiємо в нього вкласти. Коли твiй граф...

Ю р к е в и ч. Та який вiн мiй?

Л i д а. Ну, все одно. Твiй граф десятки рокiв розводив кури i мав з них дурну втiху тiльки для себе самого. I коли б вiн навiть здобув собi цю курочку, цю принцесу Буль-Буль ель Газар, – вiн милувався б нею сам, мов якоюсь золотою мрiєю. I марно проходив би час, i даремно несла б вона свої золотi яєчка – ця мудра курочка часу: вони б нiкого не радували, нiкому б не дали життя. А ти знаєш, яєчко – це ж час, запечатана потенцiя часу.

Ю р к е в и ч. Ти стала фiлософом, Лiдо.

Л i д а. Так, так... смiйся. А в нас кожне яєчко, що знесе за один тiльки день ця курочка, розгорне нам потiм мiсяцi, роки енергiї.

Ю р к е в и ч. Ого! Рiк за день – якi в тебе масштаби, Лiдо.

Л i д а. Це масштаби мiльйонiв, що пiдкорили собi час, Лесю.

Т а р а т у т а. Ну, то я пiшов. (Бере клiтку i йде до виходу). Ходiм, моя курочко, дивися ж, – наробиш нам часу, щоб стало надовго. (Виходить).

Л i д а. Неси, ми зараз теж пої... (Вона спиняється на пiвсловi).

VII

Цiєї ж хвилини вбiгає маленька дiвчинка, рокiв восьми, i бiжить до Юркевича.

Д i в ч и н к а. Таточку, тату! Ти тут? А ми з мамою тебе скрiзь шукаємо. Мама тут, у садочку.

Л i д а (вражена). Ти... жонатий?.. У тебе дiвчинка?

Юркевич мовчить, похиливши голову. Велика пауза.

Ю р к е в и ч. Я зараз... повернуся. Почекай тут, Нiночко. Я зараз... посидь тут з тьотею.

Швидко виходить.

Л i д а (проводить рукою по чолу). Жонатий... Вже багато рокiв.

Пауза. Чути далеку музику.

Л i д а (притягає до себе дiвчинку). Його дiвчинка... Скiльки тобi рокiв, дитя?

Д i в ч и н к а. Вiсiм рокiв.

Л i д а. Вiсiм рокiв... Вiсiм рокiв... Дев'ять рокiв щастя! Дев'ять рокiв тому я була молода i любима... Дев'ять рокiв!.. Неначе це було вчора. Дев'ять рокiв, якi я вiддала революцiї... Замiсть них... замiсть них я могла мати таку ось дiвчинку. (Притягає до себе i цiлує дiвчинку). Ось таке своє дитя.

VIII

Входить Таратута, шумно уриваючи лiризм цiєї сцени.

Т а р а т у т а. Готово, товаришу директор. Поїхали. Все гаразд, кругом шiстнадцять – i все на свi... (Дивиться уважно на Лiду). Та що з тобою, товаришу директор, неначебто в тебе фари спiтнiли, пiдмокли? Ага!.. Ось воно що... Згадала минуле, жалiєш, що в тебе такої дiвчинки немає. Ну, так це, брат, пусте дiло!

Л i д а (витирає очi). Нiчого, Таратуто, вже пройшло.

Т а р а т у т а. Та й де б ти знайшла таку дiвчинку? Товариш Юркевич – хороший хлопець, душа-чоловiк, але, правду кажучи, не наш. Одне слово – гнила iнтелiгенцiя. I добре ти, значить, зробила, що тодi його кинула. Тепер i сама бачиш.

Л i д а. Правда, Таратуто, правда! Час – великий суддя, вiн кожному присудить по заслугах, кожному вкаже його мiсце. Моє мiсце тут, а його... Ну, прощай, дитя. (Ще раз цiлує дiвчинку).

IX

Цiєї хвилини чути жiночий голос, що кличе дiвчинку: "Нiночко, Нiно! Де ти?"

I зараз же входить Софiя Петрiвна, її подоба стала ще характернiшою, i доводиться признатись, Софiя Петрiвна чимало-таки допомагає природi, щоб затримати свою молодiсть, яка вже минає.

С о ф i я П е т р i в н а. Ти знову не слухаєш, негiдне дiвчисько! Мама хвилюється, турбується, а вона – вредна дитина... Де тато?

Входить Юркевич.

Нарештi! Де ви пропадали? Я вас двi години шукаю по цiлому вокзалу.

Ю р к е в и ч. Та я ж весь час тут, тiльки цигарок зайшов купити.

С о ф i я П е т р i в н а. Ви хочете, щоб ми спiзнилися через вашi дурнi цигарки? Що за кара божа з таким чоловiком!

Ю р к е в и ч. Та що ти, моя дорога, – поїзд через сорок хвилин.

С о ф i я П е т р i в н а. Вам би тiльки сперечатися. Ходiм!

Ю р к е в и ч. Зараз. (Пiдходить до Лiди). Ну, до побачення. (Бере її руку).

С о ф i я П е т р i в н а. Олексiю Степановичу, я йду!

Ю р к е в и ч (зiтхає). Прощай, Лiдо!

Виходить за Софiєю Петрiвною i дочкою.

Т а р а т у т а. Бачила? Ось куди йшла його дорога... Ех!..

Х

На перонi рух. Дзвiн. Чути далекий, невпинно наростаючий гудок паровоза. I зразу ж вибухає урочистий марш, яким зустрiчають поїзд.

Ще хвилина – i вiн влiтає на перон.

Входять Черевко, Оля, секретар i всi попереднi, крiм оркестру, який залишився пiд вiкном. Привiтання, вигуки, Лiда i Таратута пiдходять до Черевка i тиснуть йому руки. Секретар говорить своє привiтання, але музика заглушає його слова.

С е к р е т а р (махає у вiкно на оркестр). Та тихше-бо ви, чорти, – нiчого не чути!

Музика замовкає.

С е к р е т а р. У нас, товаришi, мало часу, i я скажу тiльки головне. Адже Андрiй Трохимович знову їде, їде далi – на Днiпробуд, на iншi новобудови. А їде вiн, товаришi, тому, що путь його не скiнчилася i поїзд його йде все вперед i вперед. А почалася ця путь ще дев'ять рокiв тому – в тисяча дев'ятсот двадцятому роцi, коли мчав Черевко на своєму паровозi на фронт, ведучи в бiй червонi ешелони. Не знав вiн тодi нi колiї, нi станцiй, не знав конкретно i коли повернеться додому. Тiльки знав i вiрив, що колiя ця правильна, що приведе вона, товаришi, до соцiалiзму. Не лiчив вiн тодi i часу – а примусив його служити революцiї. I за тижнi, за мiсяцi на розбитому паровозi перегнав вiн тодi роки – бо тiльки за роки можна було зробити те, що зробили тодi за тижнi Черевко i червонi бiйцi на фронтi. Бо вони загнуздали час, товаришi, – всi цi майстри заводiв, паровозiв, шахт. Вони стали майстрами часу, товаришi! Тепер їх поїзд рушає далi. Вiн їде, товаришi, з Всесоюзного з'їзду Рад, де ухвалили п'ятирiчку соцiалiстичного будiвництва, за яке десять рокiв тому билися i вмирали нашi робiтники i селяни – майстри великого Жовтня. То хай живе наш кращий борець i майстер Черевко, що беззмiнним машинiстом провiв свiй поїзд з полум'яних днiв Жовтня i веде його все далi i далi по шляхах i станцiях великої будови – до соцiалiзму!

Привiтання. Музика.

Входить хмурий, пригнiчений Карфункель, бгаючи в руцi телеграму i лист.

Ч е р е в к о. Спасибi, товаришi, спасибi. Так, майстри, кажеш, часу? Велике це слово сказав ти зараз, Петре Михайловичу!

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Знову їхнiй час. Все пропало! Фабрика закрита, Рамiнгер поїхав у Росiю. Вони, а не я, майстри часу.

Ч е р е в к о. Майстри часу... хм. I справдi – навiть не вiриш собi, коли згадуєш тепер, скiльки наробили ми тодi дiлов за короткий час, коли воювали проти бiлих! Але загнуздавши тодi час, ми його не випустимо, товаришi, i тепер. I коли на з'їздi нам показали величезну карту Союзу, на якiй свiтлими крапками засяяли всi тi заводи, що ми повиннi збудувати за п'ятирiчку, – прямо скажу, товаришi, в багатьох перехопило дух. Бо велика ж, величезна, прямо скажу, робота та. Але ми... ми, товаришi, знаємо. Ми знаємо, що збудуємо всi цi фабрики, заводи, електричнi станцiї саме за п'ять рокiв, а може й скорiше – за чотири роки. Бо час, товаришi, ми перемогли ще тодi, на фронтi, коли билися i вмирали за Жовтень. I якщо тодi зумiли за рiк здобути те, на що потрiбно десять рокiв, то зумiємо й тепер за чотири роки збудувати фундамент соцiалiзму. I збудуємо, товаришi, збудуємо, бо знаємо нашу мету i вiримо нашiй партiї, яка нас до цiєї мети веде!

Привiтання. Музика.

К а р ф у н к е л ь. Алле таузенд! Я десять рокiв не мiг зсунутися з мiсця, а вони за чотири роки хочуть перебудувати свiт.

С е к р е т а р. Повертайся скорiше, Трохимовичу! Незабаром ось станцiю закiнчимо – а годинник i зараз уже готовий. Бачиш? Краса?

Ч е р е в к о (усмiхається). Так i треба, товаришi, – годинник на будiвництвi перше дiло. Вiн же хазяїн – око п'ятирiчки. В нього тепер свiй рахунок – соцiалiстичний.

Л i д а (пiдходить до Черевка i бере його руки). Так, так, адже ж ти знаєш, ти чув там на з'їздi, Трохимовичу, як лiчать час мiльйони. Скажи ж, де поклали першу зарубку, де наша перша мить, Черевко?

Ч е р е в к о. П'ятирiчка, товаришко Званцева, п'ятирiчка!

К а р ф у н к е л ь. П'ятирiчка! Зальбадерей! Вони знову хочуть украсти мiй час, як украли вже десять рокiв мого життя, як украли мого майстра, великого дзигармайстра Гейдельберга.

Л i д а. А далi? А далi?

Ч е р е в к о. А далi? Ще п'ятирiчка... Якби ти бачила, яка це широчiнь, яка це лiчба! Дух забиває!

К а р ф у н к е л ь. Їх лiчба, знову їх лiчба. За що ж тодi я, за що я вiддав мої десять рокiв!

Л i д а. Так, це наша лiчба, це нашi зарубки, якi ми робимо на годинику iсторiї. I вiд цих зарубок, вiд цих блискучих моментiв змiнюється обличчя землi. Ми вже робили такi зарубки, Трохимовичу. Ми робили їх там, на фронтах, коли п'ять рокiв здавалися нам як коротка мить – а коштували ста рокiв, бо потрясли i змiнили весь свiт.

К а р ф у н к е л ь. Вона прочитала мої думки. (Кидається до Лiди). А, це ти вкрала мою велику iдею! Це ти зрозумiла, що мить не вмiщується в часi, що вона може бути i хвилина i десять рокiв! А! То вiддай же менi мої десять рокiв, якi вiдняла у мене ваша революцiя!

Т а р а т у т а. Та що вiн, з глузду з'їхав, цей нiмець? Ану, котiться, гражданiн!

Л i д а. Стривай, не чiпай його, Таратуто! В чому справа, майн гер?

К а р ф у н к е л ь (несамовито озирається, стихає, проводить рукою по чолу). Нiшефо... Залвбадерей!.. Я загубиль мiй час. Я загубиль мiй годинник!

Т а р а т у т а. Ось воно що! Годинника поцупили. Це буває...

К а р ф у н к е л ь. Десять рокiв я чекаль цiєї хвилини. Десять рокiв я мрiяв про хвилину, коли поїду в Гейдельберг, щоб робити мiй великий годинник. I коли нарештi настав мiй час, коли я хотiв уже сiсти в вагон, щоб їхати туди, де чекає мене справа мого життя, – я одержав цього листа.

Л i д а. Ну, i що ж?

К а р ф у н к е л ь. У Германiя нема бiльш наука, в Германiя нема бiльш роботи для вчений голова i майстерний рука. Фабрика Рамiнгер, що робила найточнiший механiзм у свiтi, робить тепер мишоловка i будильник за двi марки i двадцять пфенiг.

Т а р а т у т а. I гарнi будильники?

К а р ф у н к е л ь. А великий Рамiнгер поїхав у Росiю шукати робота. В Росiю, де бiльшовики навчилися робити час, де роблять такi годинники, як цi годинники п'ятирiчки. О! (Рве на собi комiр).

Л i д а. Заспокойся, майн гер! Наша країна вмiє цiнити великих майстрiв, якщо вони хочуть чесно працювати.

К а р ф у н к е л ь. Геть! Нiколи! Я не дозволю смiятися з мене. Вiддай мiй час! Вiддай мою мить, яку я впiймав з часу i прибив золотими цвяхами моєї волi. А! Коли так – я поверну назад ваш час. Час не має нi кiнця, нi початку, вiн заперечує себе, вiн може йти назад. А! Їх гатте зi вiдерферлянген – я буду повернуль його назад, на двадцять, на двiстi рокiв. Ви ще пiзнаєте, що таке влада нiмцiв, коли вони захоплюють весь свiт!

З цими словами Карфункель кидається до риштовання i бiжить по сходах нагору.

Л i д а. Зупинiть його! Вiн упаде, безумний!

XI

I справдi, тiєї ж хвилини крик Карфункеля, що бiжить по дошках, раптом уривається i десь нагорi чути стук тiла. Всi кидаються до риштовання, але зупиняються на пiвдорозi, бо чути рiзкий удар дзвона, за яким входить начальник станцiї, i прямує до Черевка. Тiльки Таратута встиг вибiгти на риштовання

Н а ч а л ь н и к с т а н ц i ї. Пора, Андрiю Трохимовичу, вiдправляю.

Л i д а. Значить, їдеш, Трохимовичу, – ну, прощай!

Ч е р е в к о. Їду, товаришко Званцева, їду. Спочатку на Днiпробуд, звiдти на Нижегородський автомобiльний, а потiм на паровозобудiвний у Харкiв. Там, мабуть, i лишуся. Та нi, не лишуся й там – усе б їхав та їхав, вперед i вперед, до самого Уралу i далi. Скрiзь, де зростуть блюмiнги i цехи, де загоряться вогнi п'ятирiчки, де пройде наш поїзд соцiалiзму. Адже його нiхто не зупинить, нiхто не поверне назад – ось як хотiв цей нiмець. Так, а де ж вiн, до речi?

Т а р а т у т а (тихо спускається по сходнях). Помер.

Л i д а. Як помер! Та не може бути! Що ти кажеш, Таратуто?

Вигуки. Рух.

Т а р а т у т а. Так i впав бiля годинника. Мабуть, вiд розриву серця.

Л i д а. Як це дивно! Вiн хотiв зупинити, повернути назад наш час... I напевно знайдуться божевiльнi, якi спробують це зробити, – не тепер, то через десять рокiв. Ви чули, як вiн кричав про нiмцiв, що вони захоплять землю – мабуть, у них ще є... таке божевiлля в мозку...

Ч е р е в к о. Мабуть... не навчив їх вiсiмнадцятий рiк, коли довелося тiкати з усiма машинами та гарматами.

Л i д а. Так, вони давно зазiхають на Україну, на нашi безкраї степи та простори – вони i справдi хотiли б i вiдкинути свiт на сотнi рокiв назад, щоб повернути часи середньовiччя. Та даремна мрiя. Бо хоч би й захопили вони нашу землю, весь народ повстав би як один за свою Вiтчизну, яку вiн створив i виплекав у цi радiснi роки, коли примусив час працювати для себе, для щастя оновлених людей. I не повернути нiколи назад дзигарiв iсторiї!

Ч е р е в к о. Нехай спробують! Ми тодi знову пiдемо в бiй, Лiдо, як колись! Ну, а поки – прощавай. До побачення, товаришi! Їдемо. Ходiм, Олю, пора.

Дзвiнок. Гудок. Черевко, Оля та iншi пiшли в поїзд.

Т а р а т у т а (кидає шапкою об землю). А щоб вас, усiх, рiж мою душу вареником! Кину своїх курчат i теж поїду.

Л i д а. Не сумуй, Таратуто, поїдемо й ми! А простiр, простiр який попереду!

Завiса.

1933


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю