Текст книги "Майстри часу"

Автор книги: Иван Кочерга

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

Увiходять Черевко i комiсар.

К о м i с а р. А паровози справнi?

Ч е р е в к о. Паровози нiчого – витримають. Вся справа в людях. Вагонiв теж вистачить.

К о м i с а р. Ну, значить, орудуй. (Передає йому пакет). Ось наказ.

Ч е р е в к о. Гаразд. Зараз зберемо осередок, а потiм i iнших.

К а р ф у н к е л ь (виступає наперед). Гер комiсар! Менi треба поїзд. Я мусиль сiводнi їхати.

К о м i с а р (пише в блокнотi). Так.

Ч е р е в к о. Поїздiв, товаришу, немає.

К а р ф у н к е л ь. Як немає! В мене важлива справа! Я не можу загубить час!

Ч е р е в к о. Зараз, товаришу, тiльки одна важлива справа – революцiя.

К о м i с а р (пише). I один тiльки час – революцiї. Значить, їдеш, товаришу?

Ч е р е в к о. їду.

К о м i с а р. Добре. Ну, я пiшов в осередок. (Виходить).

К а р ф у н к е л ь (розсердившись). А! Вi думаєте, що забираль собi всi поїзда i весь час для ваша революцiя i зупиниль все життя! Аусгешльоссен! Зо бальд нiхт! Не так скоро! Життя ще поверне вас назад тисячею турбот i жалощiв! Воно єсть сильнiше, нiж ваша революцiя!

Ч е р е в к о. Пуста балаканина, товаришу. Революцiя важливiша за хвилиннi справи.

К а р ф у н к е л ь. Що такий! Ну, то дивiться ж, щоб вi не пожалкували потiм про такий хвилина, якої не поверне вам жодна революцiя в свiтi!

Вбiгає ще бiльше стурбована Оля.

О л я. Андрiю Трохимовичу, ви тут? Серьожi зовсiм погано, що ж менi робити, що робити! Доктор каже – камфора... якщо не дiстанемо, умре... (Плаче).

Ч е р е в к о. Що ж менi робити, Олю, що... ти ж бачиш... Нiде немає.

К а р ф у н к е л ь (хмуро). Ага – я говорiль. Ось во-на – цей хвилина.

О л я. То вiн же умре – пiдемо додому. Вiн тебе кличе, хоче тебе бачити.

Ч е р е в к о (з мукою). Та не можу ж я, Олю, зрозумiй – не можу – зараз осередок... негайний наказ – Треба готувати поїзди на фронт. Ех... (Затуляє обличчя рукою).

Вбiгає секретар осередку.

С е к р е т а р. Андрiю Трохимовичу, ти тут? Iди мерщiй в дежурну – осередок. Чекають.

Ч е р е в к о. А? Що? Зараз... (Стоїть, стиснувши кулаки).

Оля тихо плаче.

К а р ф у н к е л ь (тихо). Тепер ви розумiль? Який революцiя поверне вам цю хвилину, коли вмирає ваш син i коли вiн вас кличе.

Ч е р е в к о (отямившись – рiшуче). Ходiм, Павло Михайловичу. Iди, Олю, iди. (Цiлує її). Я потiм... Бачиш, зараз не можна. (Виходить з секретарем, Оля йде за ним).

Ю р к е в и ч. Що, майн гер, – є, значить, люди сильнiшi, нiж ваша мудрiсть. Цього разу ваш "фокус не удалсi".

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! (Виходить, грюкнувши дверима).

VII

Пiдходить поїзд. Юркевич iде до виходу. Входить Лiда. Вона в кожусi, з револьвером.

Ю р к е в и ч. Лiдо! Нарештi. Якби ти знала, як я за тобою занудився, голубко! (Бере її руки). Думав, вже не дiждуся... Та, мабуть, вмирати ще рано. (Пiдвiвся).

Л i д а (цiлує його). Бiдний мiй хлопчику, i справдi, який ти став нещасний... Якi в тебе блiдi восковi вуха. Не знаю вже, що менi з тобою й робити. Постривай – я привезла тобi сала i курочку – поїсти... Любий...

Ю р к е в и ч. Спасибi, Лiдо, – тепер буде легше – з тобою я швидко поправлюсь. А то ж, бувало, я й не обiдав часто. Тiльки самим чаєм i жив.

Л i д а (зiтхає). Так менi ж знову треба їхати – i надовго.

Ю р к е в и ч. Як їхати! Куди?

Л i д а. На фронт. Ти ж знаєш, що бiлi захопили Донбас. З Врангелем ще треба боротись. За Днiпро, за вугiлля, за донську пшеницю, за нашу волю. Вiйна ще не скiнчилася, любий.

Ю р к е в и ч. Але ж ти жiнка, Лiдо. Хiба немає солдатiв на фронтi?

Л i д а. Я комунiстка, Лесю, – значить, теж солдат. Партiя кличе – я мушу йти. Це просто й неминуче, як смерть.

Ю р к е в и ч. Партiя, партiя... То навiщо ж тодi ця воля, яку ти захищаєш своєю кров'ю? Навiщо ця воля, якщо партiя поглинає твою особу, твою душу, твою любов? Тодi це не воля, а насильство.

Л i д а. Ти анархiст, Лесю. А хiба ваш анархiзм, ваша мiстика не загнали вас в тупик? Ти ж сам писав колись, що iндивiдуальнiсть повинна вiдродитись в громадськостi.

Ю р к е в и ч. Це дiалектика, Лiдо, а промiж нас тiльки один суддя – серце. I якщо воно мовчить...

Л i д а. I ти – i ти можеш говорити менi це! А чому ж ти не думаєш про мої муки, про мої переживання, Лесю? I якщо я мовчу – як завжди мовчу про свою любов, то хiба... Ах, та не вмiю я про це. Адже я жiнка. Що ж ти думаєш, легко менi йти в ногу з чоловiками, – i якими чоловiками! – в цей грiзний i великий час? Або ти думаєш, що в мене не буває хвилин жiночої слабостi, вагання? Може й менi хотiлося б часом скинути цей кожух, цей бруд, що налипнув на мене в теплушках, любити, чарувати, вабити? Для тебе наша любов тiльки епiзод, – а для мене вона велика радiсть, що дала менi життя. I ось я сама, я сама повинна вiд неї вiдмовитись, залишити тебе надовго – може, назавжди... I коли моє серце спливає кров'ю, ти думаєш лише про себе. (Затуляє обличчя руками).

Ю р к е в и ч. Лiдо, моя дорога Лiдо!

Л i д а. Нiчого... я зараз. Вже пройшло. Iди, милий, я зараз. Дай менi хусточку – в мене немає... Менi ще треба здати пакети комiсару. Ходiм.

Виходять.

VIII

Л у н д и ш е в (входить). Не догнав... побiгла, проклята баба... А добра, здається, курка... велика – напевно, з моїх вiандоток. Сил нема, як хочеться їсти. (Сiдає на лавку). Так i стоїть перед очима смажена жирна курочка... золотава картопля... гранчаста склянка, рубiнове вино. Та невже ж я нiколи не покуштую курки, курячого м'яса! (Схиляє голову на руки).

Входить Усачиха, тримаючи пiд хусткою загорнуту в газету вже смажену курку.

У с а ч и х а. Ну її в болото – доберуться – клопоту не здихаєшся. Краще вiддам. Скажу, що взяла засмажити – услужити, мовляв, Ольцi. Казали, що сюди побiгла – на збори. А ось i кошолка її – до речi. (Iде до лавки).

Л у н д и ш е в (схоплюється). Слава богу, – вона! Мадам, продайте менi вашу курку.

У с а ч и х а (озираючись). Курку... яку курку?

Л у н д и ш е в. Та я ж бачу – у вас пiд хусткою, в паперi.

У с а ч и х а. I бистроокий же старий – i спить, а кури бачить. (Нерiшуче). От iскушенiє... а ти знаєш, почому зараз курка?

Л у н д и ш е в. Ви купець – ви й кажiть.

У с а ч и х а. Давай п'ятдесят тисяч.

Л у н д и ш е в (з жахом). П'ятдесят тисяч за курку! За курку!

У с а ч и х а. Звiсно, за курку, а не за слона. Та ти подивись, яка це курка – сало аж тече. Давай сорок тисяч.

Л у н д и ш е в. Сорок тисяч! I подумати, що колись я мав змогу заплатити мiшок золота – двадцять тисяч за чарiвну паризьку курочку... А тепер...

У с а ч и х а. Ну, чорт з тобою – давай тридцять тисяч.

Л у н д и ш е в. Послухайте – вiзьмiть цей перстень.

У с а ч и х а. Перстень? А вiн золотий?

Л у н д и ш е в. Ну, звичайно ж! Вiн же з iзумрудом. За нього можна купити три тисячi таких курок, як ця.

У с а ч и х а. Господи Iсусе! От i будь пiсля цього чесною! Ну, бог з тобою, – бери. (Хапає перстень i вiддає курку).

Л у н д и ш е в (бере курку). Курка! Найдорожча курка мого життя... (Виходить, притискуючи курку до грудей).

IX

У с а ч и х а (сама, милуючись каменем). Камiнь який чудовий! Доведеться, мабуть, для Ольки знову десь здобути. Ой ненечко, – iдуть – напевно, збори. (Тiкає).

Входять кiлька залiзничникiв, серед них Черевко, секретар партосередку та iншi, а також 3-4 жiнки– дружини залiзничникiв. Хмуро розсаджуються по лавках.

Збори.

2-а ж i н к а. Хлiба немає, а збори щодня. Свобода...

3-я ж i н к а. I не кажiть. Очi б мої не дивились.

2-а ж i н к а. Знову умовляти будуть.

3-я ж i н к а. Тьху!

С е к р е т а р о с е р е д к у. Тихше, товаришi! Сьогоднi в нас дуже важливе питання. Одержано наказа.

2-а ж i н к а. Кожен день накази, а хлiба немає.

1-й з а л i з н и ч н и к. Скажи краще, чому жалування припинили.

3-й з а л i з н и ч н и к. Правильно! Який такий порядок жалування не видавати?

1-а ж i н к а. Значить, з голоду подихати! Курка двадцять тисяч. Картопля п'ять тисяч. Дiти пухнуть.

Галас.

С е к р е т а р. Та тихше-бо, товаришi. Дайте сказати. Дiло серйозне. Зарплатню припинили тимчасово, а хлiб цими днями буде. Завтра будемо картоплю видавати.

2-а ж i н к а. I все брехня. Немає в них картоплi – бреше.

С е к р е т а р. Тихше. Я бачу, товаришi, що у нас погiршилась дисциплiна. Ми, товаришi, на посту. Залiзничники це все одно, як солдати, – в наших руках зв'язок, транспорт. Ми повиннi життя не шкодувати за пролетарську диктатуру, а що ми конкретно бачимо. Конкретно ми бачимо, що машинiсти i кочегари кидають паровози, йдуть, конешно, на село, в город. А хто ж поведе вiйськовi поїзди, товаришi? Ось i сьогоднi одержано наказа – негайно видiлити двох машинiстiв для вiйськових поїздiв особливого призначення.

1-й з а л i з н и ч н и к. А куди? До яких мєстов?

С е к р е т а р. Цього ми не знаємо. Маршрут засекречений.

Галас. Увiходить Карфункель.

– Нема дурних! Хлiба нема, грошей нема, добре тобi дiло!

– I куди їхати? Шию зламати. Нi маршруту, нi профiлiв, всi мiстки потрощенi, станцiї погорiли.

– Та ще обстрiлюють з кожного лiсу. Знаємо.

С е к р е т а р. Товаришi! Товаришi! Слухайте! Що ми бачимо конкретно? Диктатура пролетарiату бореться за робiтничу владу. То невже в цей момент...

Двоє залiзничникiв демонстративно пiдводяться i йдуть до виходу.

– Самi працюйте.

К а р ф у н к е л ь. Ага, я говорiль. Революцiя буде програваль.

Ч е р е в к о (схоплюється з мiсця). Товаришi! Товаришi! Опам'ятайтеся! Ви ж робiтники – подивiться на вашi руки – вони зашкарубли, почорнiли вiд нафти i сажi, вiд ключiв i домкратiв, вiд свердел i молоткiв, вiд гарячої пари. Хiба не для нас здобували волю пiтерськi московськi, тульськi робiтники, хiба не вони прогнали Денiкiна, Юденича, Петлюру? То невже ж тепер, пiсля всiх зусиль i жертв, ми продамо справу революцiї, справу робочого класу? I коли щодня тисячi комунiстiв, тисячi робiтникiв кидають фабрики, заводи, сiм'ї i йдуть на фронт, щоб битись за нашу волю, – ми, ми зупинимо їх ешелони, випустимо пар з паровозiв? Я старий, двадцять два роки не сходжу з паровоза, – то невже ж тепер, коли партiя кличе нас на бiй, коли товариш Ленiн каже, що треба роздушити Врангеля, – я кину мiй паровоз?

1-й з а л i з н и ч н и к. Звiсно, – ти ж партєєць – зрiвняв.

Входить схвильована Оля i кидається до Черевка. Бере його за руку.

Ч е р е в к о (вiдхиляючи її руки). Так, я партєєць, комунiст – вiрно, товаришi, – а хiба ви не робiтники!

О л я. Андрiю Трохимовичу, Андрiю Трохимовичу! (Майже силомiць вiдводить його набiк i щось йому тихо говорить).

К а р ф у н к е л ь. Ага! Я говорiль. Життя поклало на ваги свою руку.

Ч е р е в к о (хитаючись, вертається на своє мiсце. Оля тихо плаче на лавцi). Товаришi... зараз прийшла моя жiнка i каже, що мiй син... хлопчик мiй вмирає... Якщо зараз не впорснути камфори – до ночi помре. То хiба ж це зупинить мене, примусить зiйти з паровоза? Нi, товаришi, – я ще мiцнiше натисну на важiль, бо й життя не потрiбне нi менi, нi моєму синовi, якщо переможуть вороги революцiї.

Великий рух. Шум. Троє залiзничникiв схоплюються з мiсця i пiдходять до Черевка, простягаючи йому руки.

– Їдемо, Трохимич, їдемо!

Ч е р е в к о (витираючи сльози, тисне їм руки). Спасибi, товаришi, спасибi, – не сумнiвався.

К а р ф у н к е л ь. Алле таузенд! Це люди з залiзним серцем.

Х

З шумом вбiгає Таратута.

Т а р а т у т а (кричить ще з порога). Товаришу Черевко, мамаша, – де ви? Дiстав камфору, рiж її душу вареником, – аж цiлих шiсть ампул!

О л я (скрикуєє). Боже мiй, Таратуто! Де? Де? (Кидається до нього).

Т а р а т у т а. Получай, мамаша, получай, красуня, – та не реви, камфору пiдмочиш.

О л я (рвучко цiлує Таратуту, бере пакунок i вибiгає).

Рух. Крики.

– Молодець, Таратуто! Ура! Живеш, Трохимич, живеш! Видужає тепер твiй хлопчик!

Ще один залiзничник схоплюється з мiсця.

– Чорт з вами! Поїду i я!

Ч е р е в к о. Ну, Прокопич! От молодець!

Т а р а т у т а. Та куди їхати? На фронт? Ех, поїду i я з вами, товаришi, – вiзьмiть хоч кочегаром – я ж так само бiля машини пораюсь. Вiзьмеш, товаришу Черевко?

Ч е р е в к о (радiсно тисне всiм руки). А чому не взяти? Тiльки ж ти чув, товаришу, в мене маршрут секретний, куди їдемо – не знаємо, i коли повернемось – невiдомо. А швидкiсть – скiльки машина витримає.

Т а р а т у т а. Так цього ж тiльки менi i треба. Цього я тiльки й хочу. Дуй, жени – а куди, i сам не знаєш. Тiльки б вiтер у вухах свистiв та озиратись було не треба.

Ч е р е в к о. Ну, тодi все гаразд. Не знаю, як хлiб, а за вiтер ручуся – буде. Спасибi тобi, друже, – повiк не забуду.

Всi пiдводяться, розходяться з гомоном.

XI

Увiходять Лiда i Юркевич.

Л i д а. Жаль менi тебе, Лесику, та нiчого не вдiєш. Треба їхати.

Ю р к е в и ч. Як! Сьогоднi? Зараз?

Л i д а. Адже ти чув – пiде вiйськовий поїзд особливого призначення. Мене призначають комiсаром. Та й доїду скорiше i легше... Не сердься, Лесику, прощай.

Ю р к е в и ч. Знову... один... Знову розбита мрiя... Казка моєї любовi.

Л i д а. Не муч мене, Лесю... Менi i без того тяжко. (Цiлує його в лоб). Що робити... (Зiтхає). Не в час ти мене покохав, любий... Та й не такої тобi треба любовi...

Ю р к е в и ч. Так, ти не тихий вогник щастя, золота мрiя, до якої, наче дитина до свiчки, я тягнувся всi цi роки. Тiльки такий дурень, як я, мiг вважати за тихе золото твоє блискуче пiр'я – полум'яна птице революцiї... I як же боляче обпiкся я об цi палаючi крила. Ну, що ж – прощай... (Одвертається). Лети в свої пожежi, невловима жар-птице.

Входять комiсар вiйськового поїзда.

К о м i с а р. Значить, ви їдете, товаришу?

Ч е р е в к о. Я готовий.

К о м i с а р. Ви ж знаєте, – поїзд особливого призначення.

Ч е р е в к о. Знаю.

К о м i с а р. Маршрут засекречений.

Ч е р е в к о. Зрозумiло.

К о м i с а р. Швидкiсть найвища.

Ч е р е в к о. Гаразд.

Т а р а т у т а. Красота!

К о м i с а р. Змiни, зрозумiло, нема. Коли ви повернетесь – не знаю. Стан колiй невiдомий.

Ч е р е в к о. Зате – мета, товаришу комiсар, вiдома. Соцiалiзм.

К о м i с а р. Правильно. I за цю мету – всi нашi сили, весь наш час. Шкода тiльки (дивиться на годинник), що часу в нас мало.

Ч е р е в к о. Нiчого, – примусимо i час нам служити.

Т а р а т у т а (в захватi). Цей примусить, товаришу комiсар, – будьте певнi. Вiн же майстер. Майстер часу. А я пiдмайстерок.

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Тiльки я єсть майстер часу.

К о м i с а р. Значить, в путь. (Тисне Черевковi руку).

Ч е р е в к о. За справу робочого класу.

Л i д а. Прощай, Лесику. (Цiлує Юркевича).

Т а р а т у т а. Прощай, браток, не сумуй. Вхопимо час за хвiст та й додому. Ех, i помчимо ж тепер, бережись усе на свiтi.

Всi виходять, крiм Юркевича, що сiдає за стiл, похиливши голову на руки. Свисток. Гудок. Поїзд вiдходить.

Завiса.

ДIЯ ЧЕТВЕРТА

1929 рiк. Та сама станцiя, але тепер її не пiзнати. Старої, знайомої нам одноповерхової будiвлi вже немає. Вiд неї лишилася сама лише бокова стiна, якої не встигли розiбрати i за якою вирiс високий корпус нового вокзалу. Вiн уже готовий, але закритий поки що риштованням, i тiльки нагорi видно частину фасаду з великим станцiйним годинником. Саме його i закiнчують зараз установляти майстер та його помiчник, що пiднялися по сходах на риштовання.

Але будiвля ще не закiнчена. I хоч усi вiльнi стiни оздобленi гiрляндами та червоними полотнищами гасел, хоч скрiзь заметено i чисто, але стоять ще бочки з цементом, не прибранi ще драбини, вiдра, вапнярки. А на святкових полотнищах горять золотi написи:

"1929 рiк. Привiт мужньому бiйцевi за соцiалiзм машинiстовi Черевковi, делегатовi V Всесоюзного з'їзду Рад!", "Хай живе п'ятирiчка соцiалiстичного будiвництва!"

І

Гучний удар станцiйного дзвона вiдкриває цю сцену. I зараз же починається метушня. Квапливо пробiгають кiлька спiзнiлих робiтникiв, тягнучи лопати, вiдра, мотки дроту. Спiшно проходять начальник станцiї, назустрiч якому йде, застiбаючись на ходу, секретар осередку. I вiдразу ж з усiх бокiв починають сходиться й збiгатися залiзничники; серед них знайомi нам Василь Iванович, Iван Терентiйович та iншi, а також музики залiзничного оркестру.

С е к р е т а р (на ходу). Скорiше, товаришi, скорiше! Оповiстка! Через двадцять хвилин поїзд.

Н а ч а л ь н и к с т а н ц i ї. А де зустрiчаємо?

С е к р е т а р. Та я ж казав – на перонi. А що ж Василь Iванович? То куди ж це вiн пропав? Вiн же промову мусить говорити.

Н а ч а л ь н и к с т а н ц i ї. Та осьдечки вiн, не роби панiки, Петре Михайловичу.

С е к р е т а р. Еге, добре тобi – панiки. А чого ж це бочок оцих не забрали? Я ж вам ще вчора казав.

Вбiга капельмейстер чех Куриця.

К у р и ц я. А де ж тромбон? Де цей лайдак – знову на базар побiг?

С е к р е т а р (до робiтникiв на риштованнi). Чи ви бачили? Досi з годинником возяться. Та що це ви мене зарiзати хочете, чи що? Я ж тебе просив, Рабинович!

М а й с т е р з р и ш т о в а н н я. Та не хвилюйтесь, Петре Михайловичу, – все готово. Зате ж годинник буде – красота! Такого годинника навiть у Жмеринцi немає. Не годинник, а музика!

С е к р е т а р. Так, музика – добре, що згадав. Дивись же, товаришу Куриця, не пiдкачай. Як тiльки пiдiйде поїзд – дуй, щоб, значить, конкретно i одноголосно, без жодних там воздержавшихся. А то в тебе, наприклад, на Перше травня, баси – гу-гу-гу! а самої музики й немає. I виходить вiдрив од мас i вiдсутнiсть керiвництва.

К у р и ц я (похмуро). Я своє дiло знаю. А коли корнет-а-пiстон заткнувся...

К о р н е т. У мене пауза була. Я не винен, що невiрно вони пишуть.

С е к р е т а р. Я ж кажу – ноти є, а музики немає. Дивись, товаришу Куриця, не пiдкачай!

К у р и ц я. Добре, я своє дiло знаю. А де ж тромбон?

Раптом невiдомо звiдки чути куряче сокотiння – ко-ко-ко-ко-ко!

С е к р е т а р (здивовано). Що таке? Це де курка?

К у р и ц я (розлючено). Що єст то за глумування, хто то дражнiлься?

С е к р е т а р. Та нiчого подiбного, товаришу Куриця, це вам здалося.

К у р и ц я. Як здалося, – я сам чув.

II

К у р и ц я. А де тромбон? Де цей лайдак? Завжди спiзнюється. Певно, на базар побiг.

Знов чути вже енергiйне куряче кудкудакання – куд-куд-кудак-куд-кудак! Загальне здивування, потiм регiт.

С е к р е т а р. Що за неподобство! Де це курка? Товаришу Куриця, вживiть же заходiв! Скандал!

К у р и ц я (розлючено). Я не дозволю подiбнi насмiшки! Хто приносиль курка?

– Та нiчого подiбного, товаришу Куриця, це не ми.

Кудкудакання пiдсилюється. Вбiгає захеканий ще один музикант – тромбон. Кидається до канапи i дiстає з-пiд неї кошик.

Т р о м б о н. Звиняюсь, товаришу Куриця, – це моя. Сьогоднi, знаєте, недiля, великий базар, то я по дорозi купив, дешево – за два карбованцi. Та тихше-бо ти, дур-ко! Кш!

К у р и ц я. Зараз же забирайся геть, негiднику! От i працюй з таким народом. А ще тромбон! Тьфу!

Т р о м б о н. Я миттю. Вiддам жiнцi i назад. (Бiжить),

Регiт.

С е к р е т а р. Я тобi казав – вiдсутнiсть керiвництва. У тебе, товаришу Куриця, не керiвництво, а курiвництво.

III

Входить Юркевич. Вiн постарiв, йому 42 роки, в чорних ще кучерях прозирають срiбнi нитки. Але вигляд у нього чудовий – елегантне пальто i капелюх, обличчя випещене i самовпевнене, в руках шикарний чемодан. Озирається, пiдходить до секретаря.

Ю р к е в и ч. Добридень, товаришу! Дозвольте спитати, кого це тут проводжають? Або, може, зустрiчають?

С е к р е т а р. Зустрiчаємо, товаришу, зустрiчаємо! Нашого робiтника, машинiста. Вiн, знаєте, делегатом на Всесоюзному з'їздi Рад, i взагалi. Перший ударник. Тепер ось орден одержав. У газетах навiть писали. Машинiст Черевко.

Ю р к е в и ч. Черевко? Андрiй?.. Андрiй Трохимо-вич? Та що ви! То вiн ще живий, здоровий?

С е к р е т а р. А ви його знаєте? Конкретно?

Ю р к е в и ч. Ну, аякже! Я ж тут багато рокiв прожив, у вашому мiстi. А скiльки пережив... (зiтхає) на оцiй самiй станцiї. (Озирається). Тiльки де ж це вона? Новi стiни, годинник, скрiзь риштовання, все зовсiм iнше...

С е к р е т а р. Новий вокзал, товаришу, будуємо – справжнiй, як слiд – незабаром вiдкриємо.

Ю р к е в и ч. Так, не пiзнати... (Озирається). I подумати, що колись тут... Так, давно це було – з того часу я тут рокiв вiсiм не був.

С е к р е т а р. Скажiть! А хто ви, пробачте будете?

Ю р к е в и ч. Я? Я Юркевич, письменник, – може, чули?

С е к р е т а р. Авжеж! Читали, читали вашi твори, дуже приємно...

Кiлька чоловiк вносять довгастий, труноподiбний ящик. Слiдом iде iноземного вигляду громадянин у котелку.

С е к р е т а р (наштовхується на носильникiв). Це що! Куди це ви! Назад! З глузду з'їхали? Знайшли час труни тягати.

С л у ж б о в е ц ь. Адже ж на поїзд.

С е к р е т а р. На поїзд? То чого преш цим ходом? Шляпа! Повертай назад!

Ящик виносять назад.

Ю р к е в и ч. Що це? Вмер хто, чи що?

С е к р е т а р. От йолопи! Знайшли час. Це в нас тут проживав один помiщик, колишнiй, знаєте, граф. Курiвник.

Ю р к е в и ч. Лундишев? Та що ви? Так це вiн умер?.. От зустрiч!..

С е к р е т а р. Вiн ще 1925 року вмер, а це його брат з Парижа, чи що, виклопотав, щоб забрати туди – за кордон. Нехай везе – нам цього добра не жаль.

Ю р к е в и ч. Так вiн умер... Кумедний був старий. Так i не дiждався своєї принцеси Буль-Буль ель Газар...

С е к р е т а р. Пробачте, про що це ви?

Ю р к е в и ч. Нi, це я так. А скажiть... ви не знали часом однiєї... товаришки... Званцевої... Лiди Званцевої?

С е к р е т а р. Званцевої? Лiди? Ну, аякже! Бойова була жiнка – другої такої не буде. На всiх фронтах билася – i проти Денiкiна, i проти Врангеля, i в Середнiй Азiї. Щоб Лiди Званцевої та не знати! Вибачте, здається, знову оповiстка. Iване Терентiйовичу, пiди довiдайся, в чому справа.

Ю р к е в и ч (хвилюється). Бойова була... Значить, її немає. Вмерла. Бiдна Лiда! Послухайте, ви не скiнчили про Лiду Званцеву...

С е к р е т а р. Так, бойова була... поранена була тяжко – на Перекопi. Насилу врятували.

Ю р к е в и ч (хапає його за руку). Врятували? Значить, вона жива? Ви її потiм бачили?

С е к р е т а р (не поспiшаючи, закурює цигарку). Це кого, Лiду? Званцеву? Та вона ж i тепер тут.

Ю р к е в и ч. Як? Лiда тут! Та кажiть-бо!

С е к р е т а р. Ну, аякже – директор курячого радгоспу – за мiстом – ось у садибi цього самого графа, в його маєтку. У нього ж майже усе обладнання збереглося – цiле, знаєте, куряче мiсто – красота!

Ю р к е в и ч. Чудеса! Лiда розводить курей... Але як її побачити?

С е к р е т а р. Та вона щодня тут буває. Здається, i сьогоднi буде. Ну, вибачте, менi треба. (До залiзничникiв). Ну, товаришi, пора. Ходiм на перон. Зараз поїзд.

К у р и ц я. На мiсця! Увага! Губи на мундштук, пальцi на клапани! Кроком руш!

Усi виходять на перон.

Ю р к е в и ч. Та ось де чекала її доля пiсля всiх її бур! У курнику графа Лундишева. Неначе вона й справдi золота курочка ель Газар, про яку стiльки мрiяв i не дiждався старий... А я?

IV

Входить Карфункель. Його теж не пiзнати. Шикарне пальто, капелюх, новенький чемодан.

Ю р к е в и ч. Як, це ви? Гер Фар... Фур... пробачте – Карфункель! Ви все ще тут?

К а р ф у н к е л ь. А, гер Юркевич! Так, я тут, але сьогоднi я їду. Я ж казав вам, що їду додому i пiслязавтра буду в Гейдельберг. Рiвно через пiвгодини я їду. (Вiн виймає чудового золотого годинника). Мiй годинник знову йде. Я знову його заводиль, мiй годинник, годинник мого життя. Дi ур мейнес лебенс, тринадцятого числа в шiсть двадцять я буду в Гейдельберг. Бачте, я казаль правду – iх гатте рехт.

Ю р к е в и ч (смiється). Так, але якого року? Ви казали менi це в тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятому роцi, а тепер тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятий. Маленька рiзниця – на десять рокiв.

К а р ф у н к е л ь. Десять рокiв, десять рокiв! Зальбадерей! Вi все ж таки забуваль мiй лекцiй. Вi забуваль, що десять рокiв i пiвгодини часом бувають рiвнi на справжнiй годинник часу. Десять рокiв. Я викреслюваль їх з мiй рахунок, цi десять рокiв вашої революцiї. У мене мiй рахунок, мiй час – i я вiрю лише моєму годинику.

Ю р к е в и ч. Ви занадто щедрi, майн гер, дивiться – не помилiться в рахунку. Проте що ж ви робили цi десять рокiв? Чому не їхали ранiше додому?

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Яка дурниця! Я не лiчиль. Для мене це були тi пiвгодини, на якi спiзнився мiй поїзд. (Дiстає з кишенi пачку листiв i телеграм). Все гаразд. Час знову служить менi, як ранiш. Я знову – майстер часу.

Ю р к е в и ч. Так, але ж вашi справи йшли, як видно, непогано. Хтось менi казав, що ви були десь головним iнженером, мали свiй автомобiль i таке iнше. Чому ж ви тодi не поїхали додому?

К а р ф у н к е л ь. Чому? Чому?.. Я мусиль чекати.

Ю р к е в и ч. Де? На станцiї?

К а р ф у н к е л ь (нiяково). Нi... в iншому... в iншому мiсцi.

Ю р к е в и ч. А! Розумiю. В такому – з гратами. I довго ви... сидiли?

К а р ф у н к е л ь. Я ж казав вам, що я не лiчиль цих дурних рокiв. (Одвертається невдоволений). Це все проходиль, i сьогоднi я їду. Я їду в Гейдельберг, де збудую нарештi мiй генiальний годинник. О! Великий дзигармайстер Тобiас Рамiнгер чекає моїх рисункiв, i пiслязавтра ми почнемо роботу. I тодi – i тодi свiт пiзнає, що таке час. Люди пiзнають, чому пiвгодини тривають часом довше, нiж десять рокiв, i чому десять рокiв старого такi не схожi на десять рокiв юнака. Але ми це змiнимо. Ми пiдкоримо час дужчим i розумним – ми, майстри часу, що будемо панувати на землi. I тодi свiт уславить мене – першого майстра часу – Тобiаса Карфункеля. Прощайте, майн гер, назавжди.

Ю р к е в и ч. Дивiться, не довелося б повернутись.

V

Вiдчиняються дверi, i двоє робiтникiв вносять величезний ящик, весь облiплений ярликами з закордонними написами. Слiдом за ними входить Лiда. Тепер їй 36 рокiв. Вона не те що постарiла, але змарнiла, риси обличчя пом'якшали, легка тiнь мудростi й суму лягає часом навколо її губ.

Р о б i т н и к и. Єсть, товаришу директор, – в цiлостi. (Ставлять на пiдлогу). Важкий, диявол!

Л i д а. Добре, добре. Iдiть же приготуйте грузовик.

Ю р к е в и ч (кидається до Лiди). Лiдо!

Вона озирається, не розумiючи, потiм скрикує i пiдходить до нього. Вiн бере її обидвi руки i веде на авансцену. I так стоять вони, побравшись за руки, дивлячись мовчки одне на одного. Далека музика.

Ю р к е в и ч. Лiдо!.. Яка зустрiч! Лiдо! Невже це знову ти!.. Знову ти, на оцiй самiй станцiї, де ми стiльки пережили, стiльки зазнали i муки, i щастя... Коли це було – вчора? Чи десять рокiв тому?

Л i д а (усмiхаючись). А ти все такий же – по-давньому ворогуєш проти часу?

Ю р к е в и ч. О, нi, я тiльки намагаюся зрозумiти його капризи... Як майстер Карфункель. Ну, то розкажи ж, розкажи про себе, моя дорога. (Озирається на ящик).

Л i д а. Дивуєшся? Це, мiй друже, iнкубатор, виводити курчат. Поки що виписали з-за кордону, а тепер придивимося, навчимося – i самi такий же зробимо. Так ти ж не знаєш: я тепер директор пташиного радгоспу.

Ю р к е в и ч. Так, так, я вже чув.

Л i д а. Цей для нас малий. Нам потрiбно принаймнi на тридцять тисяч яєць, а цей всього лише на три тисячi шiстсот. Адже ж господарство, в нас росте. Ти знаєш – курку чекає велике майбутнє. Вона повинна нагодувати – i як ще нагодувати! – наших трудящих. Пташине господарство найвигiднiше, найскорiше щодо результатiв.

Ю р к е в ич. Ти, як Генрiх IV, мрiєш про курку в супi у кожнiй хатi.

Л i д а. Що там твiй -Генрiх! Нiякому Генрiховi й не снилося, що може дати лише один такий радгосп, як наш. Їдьмо до нас – я тобi покажу наше господарство. Нашi iнкубатори, палiсадники, де гуляють кури, пташники, де вони зимують, "брудергауз" – пансiон для молодих курчат. Кожна майже курка несе в нас по сто п'ятдесят, по двiстi яєць на рiк. Ось i порахуй – скiльки м'яса i скiльки яєць. Дев'ять пудiв курячого м'яса i пiвпуда яєць на рiк вiд однiєї лише курки! А в нас їх п'ятнадцять тисяч штук – i все племiннi. Значить, на рiк сто тридцять п'ять тисяч пудiв самого лише м'яса. Але ж це тiльки початок. Через два-три роки ми дамо пiвмiльйона, мiльйон пудiв м'яса!

Ю р к е в и ч. Мила Лiдо! Ти все така ж палка – i на вiйнi, i в мирний час.

Л i д а (сумно посмiхається). Смiєшся... Так, колись воювала, весь Сибiр, Забайкалля конем проїхала, з Врангелем билася, з Колчаком, японцями. А тепер – куряча мама, квочка, курчат виводжу. (Одвертається).

Ю р к е в и ч. Та що ти, люба! Хiба я хотiв тебе образити.

Л i д а (зiтхнувши). Нiчого. Ну, а ти як? Та я знаю, читала – став вiдомим письменником. Чула про твої успiхи. Про тебе говорять, пишуть...

Ю р к е в и ч. I лають при цьому чимало.

Л i д а. Вартий, мабуть, коли лають... Не збивайся з дороги... Так, рiзнi в нас вийшли шляхи.

Ю р к е в и ч (лагiдно). Ти сама свiй вибрала, Лiдо...

Л i д а (знову повеселiвши). Так, а де ж ця моя красуня? Я й забула зовсiм про неї. Товаришу Таратуто, агов!

Ю р к е в и ч (здивовано). Як, Таратута? Та хiба вiн тут?

Л i д а. Ну, аякже! Вiн у нас i завгосп, i завтранспорту, i оператор по виводженню курчат.

Ю р к е в и ч. Таратута виводить курчат! Таратута – гроза всiх курей, куряча смерть, а тепер... Чудеса! Курчат виводить.

Л i д а. Та ще як виводить! За кожним немов нянька ходить.

Ю р к е в и ч. I не давить?

VI

Цiєї хвилини входить Таратута. Як i колись, веселий i шумний. В руках у нього середнiх розмiрiв ящик, теж з закордонними наліпками.

Л i д а. Ну, що? Ну, що? Як вона, Таратуто? Доїхала добре, наша принцеса?

Т а р а т у т а (весело). Живiсiнька! Живенька бувша принцеса, нетрудовий елемент. Балакає. Ми з неї швиденько пролетарку й ударницю зро... (Помiчає Юркевича). Га! Кого я бачу! Товаришу Юркевич! Ваше благородiє! Ха-ха-ха! Яким вiтром! Чудеса – i все на свiтi!

Ю р к е в и ч. Таратуто! Друже мiй любий! (Цiлуються i довго тиснуть один одному руки). Та невже ж ти споважнiв i на землю сiв?

Т а р а т у т а. Ох, сiв, товаришу Юркевич, та ще як сiв – прямо на курячi яйця. Часи тепер, брат, не тi – i все на свiтi.

Ю р к е в и ч. Але ж ти перемiг час, Таратуто.

Т а р а т у т а. Де його перемогти! В нього, браток, свої закони – ач куди привiв – соцiалiзм будуємо.

Ю р к е в и ч. Ну то й добре. Адже ж ти сам за нього свого часу бився – мчав йому назустрiч i по шляхах, i без шляхiв.

Т а р а т у т а (у захватi). А якi ж часи були, товаришу Юркевич, якi часи! Ех! Пам'ятаєш, товаришу директор, нашу молодiсть? Як скакали, не жалiючи голови, без дорiг, через степ, через час, через усе на свiтi. Тiльки вiтер у вухах свистiв та роки мигтiли. Ех, навiть згадати – так дух забиває!

Л i д а. Так... Неповторнi були роки... легенда... казка...

Ю р к е в и ч. Та не весь же вiк мчати, Таратуто, треба ж колись i приїхати. Для того й революцiю робимо, щоб потiм будувати. А то виходить Бернштейнiвська теорiя – рух, мовляв, усе, а мета – нiщо. Тiльки б, мовляв, їхати.

Т а р а т у т а (зiхтає). Так-то воно так, товаришу Юркевич, а все-таки як подумати... Чим я був i до чого дiйшов. Ех! Мчав через поля i гори, скiльки курей передушив на своєму вiку, а тепер сам квочкою став. Курчат виводжу в iнкубаторi. На яйцях сиджу, як курка.