Текст книги "Майстри часу"

Автор книги: Иван Кочерга

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

П о л к о в н и к. Пробачте, одну хвилину. Ваше прiзвище Юркевич?

Ю р к е в и ч (здивовано). Так... Але дозвольте...

П о л к о в н и к. Будьте ласкавi, покажiть нам листа, якого ви сьогоднi одержали.

Ю р к е в и ч (спалахнувши). Але дозвольте! З якого права?

П о л к о в н и к. З якого права? (Голосно). Пане поручику, попросiть усiх вийти. Панове, прошу всiх вийти!

П о р у ч и к. Прошу вас, панове! (Випроваджує Лундишева i Карфункеля).

Л у н д и ш е в. Але дозвольте! Яка пiдстава?

К а р ф у н к е л ь. Дає iст унергерт! Як ви смiєте?

Поручик виштовхує обох.

П о л к о в н и к (до Юркевича). Ви чули? Покажiть листа!

Ю р к е в и ч. Якого листа? Я протестую!

П о л к о в н и к. Та що ви – дитина чи iдiот! Не змушуйте мене вдаватися до iнших... (Виймає револьвер).

Ю р к е в и ч. Це насильство. Я буду скаржитися. (Виймає i вiддає листа).

П о л к о в н и к (вихоплює i нашвидку читає). Чорт побери! На машинцi. Хитра, стерво! Значить, ви з нею листуєтесь? А ви знаєте, чим це пахне? Ви заарештованi. Поручику!..

Ю р к е в и ч. Але дозвольте! Я її не бачив сiм рокiв!

П о л к о в н и к. Не морочте нам голови. Єдиний спосiб загладити вашу провину – це допомогти нам її заарештувати.

Ю р к е в и ч. Що таке? Та ви з глузду з'їхали!

П о л к о в н и к. Якщо ви не хочете, щоб вас негайно розстрiляли, ви повиннi йти на перон i зустрiти цю особу. Зрозумiли?

Ю р к е в и ч (трiумфуючи). А! Значить, ви не знаєте її в обличчя! То будьте ж певнi, що я вам її не викажу. Я зараз же йду додому.

Вбiгає захеканий Таратута. Обидва офiцери наставляють на Юркевича свої револьвери.

Т а р а т у т а. Товаришу Юркевич! Готово! їдьмо!

П о л к о в н и к. Ви зараз же будете розстрiлянi.

Ю р к е в и ч. Нехай, але я вам її не викажу.

Т а р а т у т а. Так i єсть! Спiзнився! А все через курей проклятих! Звиняюсь, ваше високородiє, менi треба до громадянина Юркевича.

П о л к о в н и к (повертається з загрозою). А! Тобi треба! Поручику, взяти його.

IX

Таратута моментально зникає. Цiєї хвилини ще один поручик i двоє солдатiв вводять Лiду. Тепер це елегантно вдягнена i дуже гарна дiвчина 25-26 рокiв.

П о л к о в н и к (до Юркевича). Востаннє пропоную вам iти на перон i зустрiти цю жiнку. Чули? Через п'ять хвилин буде пiзно.

Ю р к е в и ч. Нi, нiзащо!

П о л к о в н и к. Ви зараз же будете розстрiлянi! Чуєте?

Ю р к е в и ч (помiчає Лiду, здригається). Нехай! I все-таки я вам її не викажу!

П о л к о в н и к (кричить). Мовчать! Я сам вас уб'ю як собаку! Мовчать!

П о р у ч и к. Пане полковнику, тут стороннi...

П о л к о в н и к. Мовчать!

Д р у г и й о ф i ц е р. Пане полковнику...

П о л к о в н и к (обертається). Га! Чого вам треба?

О ф i ц е р. Дозвольте доповiсти. Ми зараз затримали цю даму. Вона приїхала автомобiлем. З боку Чабанiв.

П о л к о в н и к (стає уважним). А... ну, i що ж?

О ф i ц е р. Дуже непевна особа. (Тихо доповiдає щось полковниковi). Ось її документи. (Подає полковниковi). Можливо, пане полковнику, що це саме i є... прошу звернути увагу. (Показує пальцем на один з документiв).

П о л к о в н и к. А, чудово, чудово! Хм... (Розглядає документи). Цифри, слова, знаки – безумовно, шифр. (Раптом скидає оком на Лiду). Як ваше прiзвище?

Л i д а. Олена Жданова.

П о л к о в н и к (швидко). А не Лiда Званцева?

Л i д а (спокiйно, знизавши плечима). Не розумiю вашого запитання, полковнику.

П о л к о в н и к. А, не розумiєте? А якi це шифрованi записи у вас в зошитi? Iєроглiфи оцi?

Л i д а. Записи? Ах, то це ж моя стенографiя. Вправи – для практики.

П о л к о в н и к. Хм, дуже пiдозрiла практика. А що ви робили в Чабанах?

Л i д а. Я гостювала там на хуторi. В сестри.

П о л к о в н и к. Гостювали на хуторi, а поїхали на моторi. (Полковник для рифми робить у словi "хуторi" наголос на "о,"). Ну, добре, ми це все з'ясуємо. До речi, цей молодий громадянин принiс нам сьогоднi листа якоїсь Лiди Званцевої. (Лiзе в кишеню). Чи не знайома вам випадково ця рука? (Навмисне бариться, не розгортаючи листа).

Л i д а (посмiхаючись). Навряд, якщо листа написано на машинцi.

П о л к о в н и к (трiумфуючи). А! Попались! Попались! Значить, ви самi його писали, якщо знаєте, що на машинцi.

Л i д а (весело смiється). Та заспокойтеся, полковнику. Я ж бачу адресу на конвертi – друкованi лiтери.

П о л к о в н и к. Тьху! (Ховає листа).

Ю р к е в и ч (нiби нетерпляче). Вибачте, пане полковнику, це все дуже цiкаво, але при чому ж тут я?

П о л к о в н и к (допитливо дивиться на Юркевича, потiм на Лiду). Так ви не знаєте цiєї, хм, дами?

Ю р к е в и ч. На превеликий жаль, нi.

П о л к о в н и к. А! На жаль...

Ю р к е в и ч. Так, бо вона дуже гарненька.

П о л к о в н и к (розгублено). Чорт зна, що таке! Ви здається, знову наплутали, поручику...

Х

Входять Лундишев      i Карфункель. Обидва знову      пориваються до полковника.

Л у н д и ш е в (ввiчливо уклоняючись Лiдi). Мадмуазель... Пробачте, полковнику, але так же не можна!

К а р ф у н к е л ь. Дас iст унергерт! Начальник станцiї нiде нема, поїзд нема. Я не можу бiльше ждаль!

Л у н д и ш е в. Я починаю турбуватися. Чи буде кiнець кiнцем наш поїзд, чи...

П о л к о в н и к. Панове, я ж вам казав...

Л у н д и ш е в (до Юркевича). А ви ще тут, мiй молодий друже! (Озирається на Лiду). Ба! Кого я бачу! Ну, звичайно ж, то-то я дивлюсь – таке знайоме обличчя! Так ви...

Ю р к е в й ч (зляканий, робить крок уперед i бере Лундишева пiд руку). Пробачте, граф, я хотiв вас щось спитати...

Л у н д и ш е в. З охотою, з охотою, мiй друже. Так то, значить, ви вже її зустрiли – вашу милу курочку. Пардон, мадмуазель, вибачте старого. Заздрю щасливцевi, хе-хе-хе! Але яка вона тепер красуня! Ай, та не давiть менi так руку!

П о л к о в н и к. Стривайте, граф, хiба ви знаєте цю даму?

Л у н д и ш е в (скрикує). Ай! Та чого ви щипаєтесь! (Тре руки). Ну, та, звичайно ж, знаю. Це ж наша люба мандрiвниця, яку мсьє Юркевич так довго шукав i вiд якої вiн одержав сьогоднi листа. Я її чудово пам'ятаю.

П о л к о в н и к (швидко). Лiда Званцева?

Л у н д и ш е в (у захватi). Так, так. Iменно, Лiда! Мила курочка, яку...

П о л к о в н и к. Ну, граф, ви зробили нам велику послугу!

Ю р к е в и ч (не витримавши, кидається на Лундишева i хапає його за горло). Негiдник! Iдiот! Ти вдруге вiдняв її у мене, мою радiсть!

Л у н д и ш е в. Що таке! Караул! К... к...

Скориставшись iз замiшання, Лiда вихоплює револьвер i кидається до дверей.

П о л к о в н и к. Хапайте її! Держiть!

Сум'яття. Лiда кидає офiцерам стiльця пiд ноги i тiкає. Поручик падає, Лундишев виривається з рук Юркевича i з криком бiжить до дверей.

Л у н д и ш е в. Караул! Вiн збожеволiв! (Тiкає).

П о л к о в н и к. Дверi на замок! А, то ось воно що!

Заарештувати, заперти, розстрiляти! (Показує на Юркевича солдатам, тi беруть його за руки).

Пострiл за дверима, другий.

Ю р к е в и ч (кричить). Геть! Вони її вбили, негiдники!

Цiєї ж хвилини обидва офiцери вертаються, ведучи пiд руки Лiду, яка вже не пробує вириватися.

П о р у ч и к. Єсть, пане полковнику! Затримали! (Притискує хустку до щоки). Злочинниця вiдстрелюва-лась...

Ю р к е в и ч (поривається до Лiди). Лiдо! Моя рiдна дiвчинко!

П о л к о в н и к. А! То ось яка тут стенографiя? Чудово! Через пiвгодини будете обоє розстрiлянi. Поручику, розпорядiться.

Карфункель, який увесь час уважно стежив за цiєю сценою, тепер виступає вперед.

К а р ф у н к е л ь. Iр зайд толь! Вi з'їхаль з глузду! Я протестую! Потрудiться не робити дурницi i вiдправляйте наш поїзд. Я телеграфiрен германський посол!

П о л к о в н и к. Що таке! Та ви ошалiли! Я вас самих розстрiляю через двадцять чотири години... через двадцять чотири хвилини.

К а р ф у н к е л ь. Мене? Через двадцять чотири хвилини? Зальбадерей! Мене?

П о л к о в н и к. Що таке! Взять його!

К а р ф у н к е л ь. Через двадцять чотири хвилини? А вi знаєте, що буде з вами через двадцять чотири хвилини? Ха! Раджу вам краще розпорядiлься з вашим час. Алле таузенд! Тисяча диявол! (В гнiвi наступає на полковника, махаючи перед його носом своїм годинником). Двадцять чотири хвилини! Краще скажiть, де ви подiль мiй поїзд? Вiддайте менi пiвгодини – чуєте? – пiвгодини, якi я загубiль через ваш гармидер – вони менi коштують десять рокiв, чорт би вас побраль!

П о л к о в н и к (вiдступає спантеличений). Та це божевiльний! Взять його!

К а р ф у н к е л ь. Нi, не божевiльний.

Гарматний пострiл.

Ага! Вi чуєте? Вi чуєте, як б'є цей годинник? Дi штунде гат гешляген. Ваш час пробiль! Подумайте самi про вашi хвилини.

П о л к о в н и к (розлючено). Мовчiть! Поручику! Взять!

XI

Вбiгає офiцер, за ним двоє солдатiв.

О ф i ц е р. Пане полковнику! Тривога! Прорив! По станцiї б'ють з панцерника.

Гарматний пострiл.

К а р ф у н к е л ь. Ага! Я казаль! (Спокiйно заводить годинника).

П о л к о в н и к. Та звiдки? Де? Ви з глузду з'їхали! Тут i фронту нiякого немає.

О ф i ц е р. Так точно. Червонi наступають з Тернiвки. З пiвночi. А це, певно, партизани. Якийсь шалений панцерник прорвався в тил.

Гарматний пострiл. Дзвiнки. Телефон.

К а р ф у н к е л ь (спокiйно). Поспiшайте, гер полковнику. Вашi двадцять чотири хвилини скоро проходiль.

П о л к о в н и к (люто). А я вас все-таки розстрiляю! Подати автомобiль. Я їду в мiсто. Поручику, ви залишаєтесь комендантом станцiї. Поставте варту до заарештованих. Розпорядiться по станцiї. Евакуюйте що можна. А через двадцять хвилин – усiх розстрiляти.

П о р у ч и к. Як, пане полковнику, i нiмця? Насмiлюся доповiсти, що...

П о л к о в н и к. Ну, добре. Нiмця поки що евакуюйте. Там побачимо. Цих двох. Ходiм!

П о р у ч и к. Слухаю, пане полковнику!

Полковник i обидва офiцери виходять.

П о р у ч и к (до солдатiв). Стерегти заарештованих. Один – бiля дверей, другий – пiд вiкном.

Виходить. Солдати замикають дверi i теж виходять.

XII

Ю р к е в и ч (кидається до вiкна). Вартовий! (Пробує дверi). Замкнуто. Лiдо, моя дорога Лiдо! (Бере її руки). Невже ж я знову бачу тебе, бачу твої милi, рiднi очi, про якi я так часто мрiяв усi цi роки нашої розлуки!

К а р ф у н к е л ь (який тим часом сiв на столi i розглядає годинника, встромивши око в лупу). Зальбадерей! Пустий балакня...

Л i д а. Любий! I ти мене не виказав – тебе мордували!

Ю р к е в и ч. I тепер, через сiм рокiв, знайти тебе, щоб знову... щоб знову втратити. Нi, нi, це неможливо! Час зупинився, вiн наш, вiн наш, моя Лiдо!..

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Ейн нар. О, один дурень – що вiн знає про час?

Л i д а. Так, так!

Ю р к е в и ч. Двадцять хвилин життя i любовi – та це ж вiчнiсть!

К а р ф у н к е л ь. Не забуваль мiй урок. Хм...

Ю р к е в и ч. Тiльки мiщани лiчать час роками – ми будемо лiчити його ударами нашого серця! I кожен удар, кожен удар вiддамо нашiй любовi!

Л i д а. Так, так, нашiй любовi! О, як же я люблю тебе тепер, мiй єдиний!

Гарматний пострiл.

Ю р к е в и ч. Лiдо, моя кохана Лiдо! Яке щастя... припасти до твоїх уст... вмерти... лишитися з тобою назавжди! Випити до кiнця цi останнi хвилини нашого життя!

К а р ф у н к е л ь (продовжуючи копирсатися в годиннику). О, Зальбадерей, о, пустий балакня! Який останнiй хвилина? Ваш останнiй хвилина буде через тридцять рокiв. Укупi вмираль! Вона ще вас кидаль – цей дiвчинка, поки ви вмираль...

Ю р к е в и ч (обертаючись). Ви брешете!

К а р ф у н к е л ь (спокiйно). Ну, то вi її кидаль унд дамiт пунктум. Брязкiт розбитої шибки. Куля вибиває з рук Карфункеля годинник.

Ю р к е в и ч. Боже мiй! Сюди стрiляють!

К а р ф у н к е л ь (розлючено). О, ферфлюхте гейденлерм! Проклятий метушня! Розбиваль мiй кращий хронометр! Каналiї! Негiдники! (Лазить по пiдлозi, збираючи механiзм).

Тривога. Рушнична стрiлянина.

Л i д а. Стривай! Ти чуєш! Це нашi! Вони близько! Вони не дозволять, щоб нас убили! (Бiжить до вiкна). Так, так! Скрiзь панiка! Солдати тiкають, кулемет. Ага! Сиплеться штукатурка... Кулi б'ють в естакаду... Впав офiцер!..

Мiцний стукiт у дверi.

Ю р к е в и ч. Ламають дверi. Треба їх чимось заставити. Вони можуть нас убити, вiдступаючи...

Тягне до дверей меблi.

Л i д а. В мене є ще один револьвер. Ми будемо оборонятись.

Ю р к е в и ч. Так, так! Жити, жити! Дихати на повнi груди, жити з тобою, моя Лiдо!

К а р ф у н к е л ь (продовжуючи збирати колiщата з пiдлоги). Зальбадерей! Вiн уже роздумиваль умирать...

Пострiл пiд дверима. Шум боротьби.

XIII

Голос за дверима. Вiдчинiть! Свої! Товаришу Юркевич!

Ю р к е в и ч      (у захватi). Таратута! Врятованi!

Дверi вiдчиняються. Входить загiн червоноармiйцiв. Попереду Таратута.

Т а р а т у т а. Товаришу Юркевич! Баришня, мадамочко! Ура! Живi, не спiзнився?

Л i д а (кидається до червоноармiйцiв). Товаришi! Рiднi! (Тисне їм руки). Якого полку?

Ю р к е в и ч (хапає руку Таратути). Таратуто, друже мiй любий! Це ти нас визволив?

Т а р а т у т а. Та вже так вийшло. Спасибi, братва попалася знайома. Згодилися в тил один броневик пустити. Для тебе, друже, i станцiю здобули, i все на свiтi.

Ю р к е в и ч. Та коли ж ти встиг, каналiя? (Смiється вiд щастя).

Т а р а т у т а. Та хiба я час лiчу чи мiряю?

Ю р к е в и ч. Правда, Таратуто, правда – його нi полiчити, нi вимiряти.

XIV

Входить ще загiн з командиром. Вводять кiлька чоловiк заарештованих, у тому числi Лундишева.

К о м а н д и р. Зайняти всi виходи. Єфiмов, займи телеграф! Заарештованих замкнути поки що тут. А це що за громадяни?

Л i д а (дiстає з зачiски згорнутий тонкий папiрець i подає командировi), Я – полiтробiтниця подиву вiсiмнадцять. Нас засудили до розстрiлу – мене i цього товариша, вiн вiдмовився виказати мене бiлим.

К о м а н д и р. Лiда Званцева! Радий вас бачити, товаришко!..

К а р ф у н к е л ь. Гер командир! Накажiть даваль мiй поїзд. Я не можу бiльше втрачаль час через ваш вiйна.

К о м а н д и р. А це ще який нiмець?

Л i д а. Його заарештували разом з нами за те, що вiн протестував проти нашого розстрiлу.

К о м а н д и р. Дякую вам. Ви свободнi, товаришу!

К а р ф у н к е л ь. Звободнi, звободнi – менi потрiбний поїзд, а не ваша звобода.

Л у н д и ш е в. Це неподобство! У мене бiлет i плацкарта. Скажiть, щоб повернули мої речi! Це грабiж!

К а р ф у н к е л ь. Я не можу втрачаль час. Я рахуваль кожен хвилина.

К о м а н д и р. Тихше, тихше! Для нас не цiкавi вашi розрахунки. У революцiї свiй годинник – вiн iде все вперед, а коли б'є – настає новий час.

Гарматний пострiл.

К о м а н д и р. Чули?

Ю р к е в и ч. Я вам казав, майн гер, що є майстер дужчий за вас – революцiя. Ваш годинник розбитий.

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей!

Завiса.

ДIЯ ТРЕТЯ

Та сама станцiя. 1920 рiк. Зима. Кiмната занедбана, давно не метена. Скрiзь бруд, недокурки, мотлох. Кiлька жiнок туляться на лавках, грiючись по черзi бiля поганенької пiчурки, що поставлена в кутку.

І

Увiходять двоє залiзничникiв в кожухах i з дорожнiми клунками на плечах.

1-й з а л i з н и ч н и к (до жiнок). Здрастуйте. Не було товарного?

У с а ч и х а. Не було. Певно, скоро буде.

3-я ж i н к а. Куди це ви, Семене Терентiйовичу? Невже на село? Чи, може, в мiсто, як мiй?

1-й з а л i з н и ч н и к (хмуро). Ну, а що ж – з голоду здихати...

2-а ж i н к а. Правильно. Всi пiдуть.

2-й з а л i з н и ч н и к. Нехай їм чорт паровози водить.

1-а ж i н к а. Та Черевко, Трохимич. Цей совєцькому чорту продався, старий собака.

Увiходить Черевко, мовчки, докiрливо дивиться на залiзничникiв, тi вiдвертаються.

Ч е р е в к о. Куди це ти напосудився, Терентiйович? Мовчиш? Соромно в очi дивитись? Коли робоча армiя на фронт iде – паровоз кидаєш? Ех...

У с а ч и х а (розлючена). Та тобi яке дiло? От i пiде. Ти хiба його дiтей нагодуєш?

1-й з а л i з н и ч н и к. Та чого ти до мене присiкався? Я тобi не заважаю – хочеш комiсаром задєлаться – твоє дiло. А менi дiти дорожче.

Увiходить Черевкова жiнка – Оля. Вона постарiла, змарнiла, але, як i ранiш, приваблює своєю лагiдною усмiшкою, миловидним i нiжним обличчям.

О л я. Андрiй Трохимич! Ти скоро додому? Серьо-жi погано.

Ч е р е в к о (нетерпляче). Постривай, Олю, – немає часу – потiм. Дурень ти, дурень, Терентьїч, i говорити з тобою не варто. А ось вiд тебе, Василю Iвановичу, скажу по правдi, не сподiвався...

О л я. Андрiй Трохимович...

Ч е р е в к о. Зараз, Олю, зараз – я знаю.

О л я (крiзь сльози). З Серьожею погано – серце зовсiм завмирає. Пiди ще в мiсто, пошукай камфори – може, в Червоному Хрестi...

Ч е р е в к о. Пiду, Олю, – зараз. Так, не сподiвався, Василю Iвановичу, не сподiвався. Разом в дев'ятсот п'ятому бастували, разом паровози вiд нiмцiв рятували – а тепер, у таку хвилину, свiй пролетарський пост покидаєш?! Соромно, Василю Iвановичу, – не сподiвався.

2-й з а л i з н и ч н и к (пiдводиться). Та ну тебе, не тягни – i без того гiрко. Ходiм закуримо, чи що, з горя.

Ч е р е в к о (радiсно). Не поїдеш? От спасибi, Васю. Не зрадив.

О л я. Андрiю Трохимовичу...

2-й з а л i з н и ч н и к. Та ходiм уже...

У с а ч и х а. Уговорив-таки, язва. Укомiсарив!

2-а ж i н к а. Чисто що укомiсарив, оратор. Партеєць.

Ч е р е в к о. Зараз, Олю, зараз. Ходiм, Василь Iванович, – я тобi й паровоз наготовив.

Виходять.

2-а ж i н к а. Товарний!

II

Пiдходить товарний поїзд. Всi кинулись на перон, Оля сiдає на лавку, сумно похиливши голову. Входить Юркевич, змарнiлий, обшарпаний. Мовчки сiдає поруч на лавку, закурює цигарку.

Ю р к е в и ч. Не полегшало хлопчиковi?

О л я. Де там. Серце зовсiм не працює. Доктор сказав – камфори. А де її взяти – в жоднiй аптецi немає.

Входить, як завжди жвавий i веселий, Таратута з живою куркою пiд пахвою. За ним Усачиха.

Т а р а т у т а (вiдбиваючись на ходу вiд Усачихи). Геть! Вiдчепись! Кажуть тобi, непродажна.

У с а ч и х а. Та навiщо тобi курка, куродав непутящий! Я ж тобi гарну цiну даю – двадцять тисяч!

Т а р а т у т а. Котись, котись. Я курми не торгую. Геть! (Бачить Олю). Олечко, красуне моя безутiшна! А я тебе по цiлому вокзалу шукаю. Курочку тобi привiз для твого мальчонки. Ну, що, як вiн? Стрибає?

О л я (бере курку i ховає в кошик). Та що це ти, Та-ратуто, як тобi не соромно. (Цiлує його i плаче).

Т а р а т у т а. От тобi й маєш! Зараз i крани вiдкрила!

О л я. Кепсько Серьожi, Таратуто, – серце не гiра-цює.

Т а р а т у т а. Не сумуй, Олю, – пiдправимо i серце. Ба! кого я бачу! Товаришу Юркевич! Ваше благородiє! Яка зустрiч! Чого це ти такий маланхольний, кислий?

Ю р к е в и ч. Так взагалi. Кепськi дiла, брат Таратуто. А тут ще переслабував на сипняк, охляв. Чекаю ось на жiнку – приїздить сьогоднi.

Т а р а т у т а. Е, брат, – через те ти i страждаєш, що з бабою зв'язався. А я ось їжджу собi по дорогах, шукаю вiтра в полi i горя не знаю.

Ю р к е в и ч (усмiхається). По-старому курей давиш?

Т а р а т у т а. Не забув... Нi, брат, тепер не дуже. Тепер, брат, курка – рiдкiсть. Якщо й потрапить яка дурна пiд колесо, то й ту воскрешати доводиться. (Сiдає бiля Олi на лавочцi). Так-то, Олю, мiй друже.

Ю р к е в и ч. Як воскрешати? Що ти брешеш, Таратуто?

У с а ч и х а (в щирому захопленнi). I збреше ж, куродав окаянний!

Т а р а т у т а. А ти думав, звiдки в мене ця курка? Пiд колеса потрапила, сердешна.

Ю р к е в и ч. Як пiд колеса?! Та вона ж жива!

Т а р а т у т а (не кваплячись, дiстає з кишенi пляшку i металеву чарочку). А ось тут i починається воскресєнiє iз мертвих та iншi чудеса. (Наливає в чарочку). Войдiтє. (П'є). Добрий коньяк, французький. Влив їй в горло оцього самого коньячку, – скочила, як перемита. (Наливає). Випий i ти, братику, – коли вже курка п'є i жива буває, то тобi й бог велiв.

У с а ч и х а. I все бреше, сукин син. Вимiняв де-небудь на гас, щоб його жаба забодала!

Ю р к е в и ч (п'є). I час тебе не бере, Таратуто.

Усачиха мимоволi ковтає, дивлячись, як Юркевич п'є.

Т а р а т у т а. Час? Це ви, образованi, вигадали час, а я на нього давно плюнув. За мною нiякий час не вженеться. В мене один рахунок – завжди сьогоднi.

Ю р к е в ич. Мудрець ти, Таратуто, сам собi цiни не знаєш.

Т а р а т у т а. Ну, прощавайте поки – не сумуй, Олю, – i мальчонку твого пiдправимо. (Дає їй пляшку). На ось, дай йому ковтнути чарочку – миттю серце запрацює. Напевно.

О л я (крiзь сльози). Йому камфори треба, Таратуто, – а де її взяти... Ось сиджу, чекаю на Андрiя Трохимовича – i додому йти боюся.

Ю р к е в и ч. А в Червоному Хрестi питали?

О л я. Скрiзь була – нiде немає.

Т а р а т у т а. Стривай! То я ж знаю!

О л я. Та невже? Ради бога, Таратуто, – врятуй, на тебе одна надiя!

Т а р а т у т а. Поїхав! Є в мене один чолов'яга. Коли вже в нього немає – то, значить, нiде. Потерпи, Олю, – я вмить. (Виходить).

У с а ч и х а. Стривай, Таратуто! Коли ще де-небудь курку задавиш... (Бiжить за ним).

III

Юркевич пiдводиться i йде до дверей. Входить граф Лундишев. Вiн постарiв, зiгнувся, обшарпаний, ходить через силу, спираючись на паличку. Юркевич одвертається i хоче вийти.

Л у н д и ш е в (зупиняє його). Мсьє Юркевич!

Ю р к е в и ч (обертається). Чого вам вiд мене треба?

Л у н д и ш е в (з образою). Тiкаєте? Боїтесь, мабуть, що просити у вас буду... ех!

Ю р к е в и ч. Невже ви самi не розумiєте... Забули...

Л у н д и ш е в (в свою чергу розсердившись). Не вам би це казати, молодий чоловiче! Ви самi, мабуть, забули, як двiчi накидалися на мене й душили за горло. В мене й досi шия болить.

Ю р к е в и ч. Ну, тим бiльше. Немає, значить, про що й балакати.

Л у н д и ш е в. Якщо я проговорився тодi, що знаю вашу дружину, то це була просто необережнiсть. А що зi мною зробили подiбнi до вашої дружини комiсари! Не знаєте? Все забрали – грошi, будинки, речi, золото, срiбло – все. Ось тiльки цей перстень залишився – хочу на хлiб та на масло вимiняти. Ех!

Ю р к е в и ч (дивиться на перстень). Ого! Iзумруд.

Та ще який великий!

Л у н д и ш е в. . Ще б пак, вiсiм каратiв. Фамiльний. Ще вiд дiда лишився. Колись графиня Селецька трохи не навколiшках благала, щоб продав, – давала чотири тисячi, потiм п'ять – не вiддав. Навiть посварилися через це.

Ю р к е в и ч. То це ж цiлий скарб!      Капiтал! (Милується каменем). Ви можете два роки      жити на цей камiнь.

Л у н д и ш е в (прикро). Ви думаєте? Знаєте, скiльки за нього дають мiсцевi йолопи? Двадцять тисяч. А паршива курка на базарi коштує двадцять п'ять.

Ю р к е в и ч (усмiхається).

Л у н д и ш е в. Усмiхаєтесь! Я знаю, чого ви смiєтесь.

Ю р к е в ич. Та що ви... це просто так – згадав.

Л у н д и ш е в. Згадали, як я колись двадцять тисяч за паризьку курочку давав. Золотом. А тепер i звичайної не маю... Тижнями сиджу без обiду. (Сiдає на лавку бiля Олi).

О л я (пiзнає Лундишева). Добридень, Валерiане Сергiйовичу. Пробачте, я вас не пiзнала.

Л у н д и ш е в. А? Хто? А, це ти... Оля. (Сухо). Добридень. Так, батеньку, дожили. А де ваша дружина?

Ю р к е в и ч. Та ось мусить приїхати сьогоднi. Чекаю. Вибачте. (Пiднiмає шапку i виходить).

Л у н д и ш е в (мимрить про себе). Двадцять тисяч курка... Тьфу!

О л я. Давно вас не бачила, Валерiане Сергiйовичу. Як ваше здоров'ячко?

Л у н д и ш е в. А це вже ти в свого чоловiка спитай – бiльшовика. I подiбних йому комiсарiв.

О л я. Та господь з вами, графе, який же Андрiй Трохимович комiсар?

Л у н д и ш е в (стукає паличкою). А хто ж? А хто? Забула, як ще тисяча дев'ятсот дванадцятого року в тюрмi сидiв? З тисяча дев'ятсот п'ятого року забастовщик. Це ж у них заслуга, чин, вродi як вислуга лiт. Зате – тепер начальство. Комiсар! Пф...

О л я. Та нiяке вiн не начальство. Як був машинiстом, так i залишився. Самi голодуємо.

Л у н д и ш е в (не слухаючи). Комiсар! Бiльшовик! I слова-то якi повидумували: Пар-ком, Ком-бєд. Со-бес, Че-ка. Опродкомгуб. Тьфу! Грабилiвка, розбiйники, бандити. Землю забрали, садибу забрали, будинок забрали. Речi, одежу, золото, срiбло. I виїхати не можна. Сиди, подихай з голоду. Два днi не обiдав. Чаю нема з чим випити.

О л я (спiвчутливо). Бiдний Валерiан Сергiйович... (Нiяково). Може, дозволите... В мене є курочка... я буду її сьогоднi варити, то i з вами можу подiлитись...

Л у н д и ш е в (вражений). Ти! Ти пропонуєш менi курку! Ти! Та як в тебе язик повернувся!

О л я (злякано). Та що це ви, Валерiане Сергiйовичу... Адже ж я вiд щирого серця.

Л у н д и ш е в. Умру, подохну, з довгою рукою ка вулицi стану, – а в тебе не вiзьму!

О л я. Та чому ж, Валерiане Сергiйовичу?

Л у н д и ш е в. А ти забула, як в мене було вiсiмнадцять тисяч курей, тiльки племiнних, а звичайних – так нiхто й не лiчив. А коли ти просила в мене сiм рокiв тому одну курку, чи дав я тобi її – кажи – дав?

О л я. Та не хвилюйтеся, Валерiане Сергiйовичу, – нiчого я не пам'ятаю.

Л у н д и ш е в. Коротка в тебе пам'ять, мабуть. Ми з тобою розрахувалися. За тебе твої комiсари одержали. Вiдплатили цiлком, сповна!..

IV

Входить Усачиха.

У с а ч и х а. Там тебе мамаша шукає в конторi. Малому твоєму кепсько. Вмирає.

О л я (схоплюється). Боже ж мiй, господи! (Вибiгає, забувши про кошик).

Л у н д и ш е в (мимрить). Вона менi курку... менi курку... (Виходить).

У с а ч и х а (сама). Побiгла i кошолку забула з куркою. Сказано, вiтер в головi. (Озирається). Е, була не була. (Пiдходить до кошика). Все одно хлопець помре, не дiжде. (Бере курку з кошика i ховає пiд хустку). Удруге не кидай. Наука. (Iде до виходу). Ой, лишенько, когось несе!

Входить комiсар вiйськових поїздiв.

У с а ч и х а. Комiсар! Пропала!

К о м i с а р (пiдозрiло озирається). Ти що тут робиш?

У с а ч и х а. Я... нiчого, їй-бо, нiчого. Так i єсть! Пропала!

К о м i с а р. Це чий кошик? Твiй?

У с а ч и х а. Та нi... це Че... Черевкової Ольки.

К о м i с а р. А, Черевко, – його менi й треба. Почекай тут. (Швидко йде в лiвi дверi, звiдки зараз же чути телефонний дзвiнок i голос комiсара). Так, так. Слухаю. Одержано. Особливого призначення. Гаразд.

У с а ч и х а (метушиться з жахом по кiмнатi). Пропала! I втекти не можна, i кинути шкода. Якби де сховати... Ага! (Пiдходить до касового вiконця). Сюди! (Пiдiймає заслiнку вiкна i запихає туди курку, зачинивши знов вiконце). Сиди тут, падлюко, замiсть касира! Фу...

К о м i с а р (виходить з лiвих дверей). Ти знаєш, де живе машинiст Черевко?

У с а ч и х а. Ще б пак не знати – знаю.

К о м i с а р. Веди мене до нього. Живо.

Виходять. Усачиха озирається на касу.

V

Повертається з перона Юркевич, знову сiдає на лавку. Увiходить Лундишев i Карфункель – обшарпаний, змарнiлий, але, як завжди, впертий i сердитий, з чемоданом у руцi.

Ю р к е в и ч. А, це ви, гер Карфункель, добридень. По-старому чекаєте на поїзд?

К а р ф у н к е л ь (сердито). Зальбадерей. Безглюзде запитання на вокзалi. Якi сьогоднi поїзди?

Ю р к е в и ч. Та хто ж тепер це знає?

Л у н д и ш е в. Мiшочний експрес, скорий – теплушка, кур'єрський – "сипняк-той свiт". Без пересадки. Спальнi мiсця – на даху, пiд небом.

К а р ф у н к е л ь. Мiсочник... той свiєт? Зальбадерей. Нi. Менi не потрiбний такий поїзд.

Ю р к е в и ч. А ви все не втрачаєте надiї? Щодня ходите довiдуватись про поїзди?

К а р ф у н к е л ь (сердито). Я вже говорiль вам, що пiслязавтра мусиль бути дома – в Гейдельберг. Я мусиль робити там мiй годинник. Мiй генiальний дзигарi справжнього, дiйсного часу. О, лише тодi люди знатимуть, що таке час. Що таке – дер аугенблiк – один мить, якого тепер не помiчають.

Ю р к е в и ч. То хiба не можна їх робити тут – цi вашi дзигарi? В Москвi, Петроградi нарештi?

Вбiгає захекана Усачиха.

У с а ч и х а. А бодай вас жаба забодала! Знову наперлося повний вокзал. (Пробирається ближче до каси).

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей. Єсть тiльки два чоловiка на свiтi, який може робити такий дзигарi. Я – Тобiас Карфункель, який їх придумав, i майстер Тобiас Рамiнгер, який може їх зробiль. Тобiас Рамiнгер, великий дзигармайстер з Гейдельберга. Ха! Ось чому я чекаю на станцiя мiй поїзд.

Усачиха тим часом пiдiйшла до самої каси i заступила собою її вiконце.

Ю р к е в и ч. Чекаєте одинадцять мiсяцiв?

К а р ф у н к е л ь. Одинадцять мiсяцiв, одинадцять рокiв, одинадцять хвилин. Вi по-старому нiчого не розумiль ауф час. (До Усачихи). Пардон, мадам, – менi треба в каса. О, нерозумний учень, – не пам'яталь нi один мiй урок. Вi чуєте? Менi треба в каса!

У с а ч и х а (розгублено, проте не поступаючись). Та на бiса тобi каса, марудо!

К а р ф у н к е л ь. Менi треба узнаваль поїзда. (До Юркевича). Одинадцять рокiв! Хiба не здавалося вам вiсiм рокiв тому двадцять чотири хвилини за цiлий рiк? А коли вас мусили розстрiлять – як вi рахували тодi вашi хвилини – по який годинник?

Ю р к е в и ч. Так, це правда... Але тодi були хвилини – ви ж чекаєте, майн гер, цiлий рiк.

К а р ф у н к е л ь. Хвилини, аугенблiкен, мить, рiк! Де вага, де мiра для цей лiчба? Тiльки на моїх майбутнiх дзигарях можна буде це пiзнати. Тiльки тодi ми пiзнаємо, який справжнiй мiра той чи той секунда, той чи той пiвгодина, тих чи тих десять рокiв. Цi дзигарi покажуть, що деякий пiвгодина займає не бiльше мiсця, нiж деякий рiк. I що iншi десять рокiв взагалi нiчого не вартi – не займаль нiяке мiсце.

Ю р к е в и ч (береться за голову). Це божевiльна химера. В мене починає болiти голова, коли я вас слухаю.

К а р ф у н к е л ь. Значить, дурний голова. Абер в мене немає часу – з вами балакати. Менi треба узнаваль мiй поїзд. (Розсердившись), Потурбувалься пропускать мене в каса!

У с а ч и х а. Та яка тепер каса! Там нiкого немає!

К а р ф у н к е л ь. Як немає! Я сам чув розмова унд шум. Там єсть один касир.

Ю р к е в и ч. Та що це ви, майн гер, – яка тепер каса!

У с а ч и х а. Iди, iди! Насупився, як король пiковий, i лiзе. Нiчого очi вилуплювати – я сама трефова дама – зась.

Л у н д и ш е в. Та з вас, майн гер, кури смiятимуться.

К а р ф у н к е л ь. Менi не треба курка – менi треба касир. (Вiдштовхує Усачиху i стукає у вiконце). Дi касе! Дас iст унергерт! Я буду скаржитись!

У с а ч и х а. Пропала моя голубонька. Добрався-та-ки – нiмець проклятий.

З вiконця чути кудкудакання.

К а р ф у н к е л ь. Вас? (Вiдчиняє вiконце, звiдки вилiтає курка). Що такий? Вас фюр ейне хенне! Що за один курка! (Хапає на льоту курку).

У с а ч и х а (кричить). Вiддай мою курку, варвар!

К а р ф у н к е л ь. Їх фраге нiхтс данах! Їх бiн урма-хер – я дзигармайстер, а не куроводник! Менi не треба нiяких курка!

У с а ч и х а. А не треба, то вiддай!

К а р ф у н к е л ь. Це не твоя курка!

У с а ч и х а. Не моя! А ти звiдки знаєш чия? (Вириває в нього з рук курку i тiкає).

Ю р к е в и ч. То це ж та сама, що Таратута...

Л у н д и ш е в. Стривайте! Мадам! Продайте менi вашу курку!

Виходить за Усачихою.

VI

К а р ф у н к е л ь (зазирає у вiконце каси). Дас iст нарренхаус. О, безумний час, коли курка в каса i немає нi бiлет, нi поїзд!

Ю р к е в и ч. Так, майн гер, – бiлети у нас не в касi.

К а р ф у н к е л ь. Не в касi? А де?

Ю р к е в и ч. Їх дає революцiя разом з гвинтiвкою i наганом. I розпис в нас тiльки один – на фронт.