Текст книги "Зів'ялі квіти викидають"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 7 страниц)

Перший сніг випав і розтанув, ніби його й не було! Натомість прийшла сльота, чавкання багнюки під ногами і неприємна вологість, що якимось чином заповзає в рукави й за коміри навіть найщільніше застібнутих курток. Та попри все це, вакханалія свята, що вже стояло на порозі, витала в повітрі. Люди прискорювали ходу, стартуючи за новорічними подарунками, на прилавках з’явилися ялинкові іграшки, гірлянди, піротехніка на будь-який смак, синтетичні ялинки та вінки зі штучної хвої, скатертини з новорічними візерунками, маски, клоунські капелюшки, свічки... У супермаркетах – одна в одну, як сестри-близнюки – лежали білі туші гусей та індичок. Спостерігаючи за всім цим, Стефка завясди згадувала слова якогось малюка з прочитаної в дитинстві книжки: “Що це за ненажерливе свято, заради якого вбивається стільки птахів, корів та свиней?!” Стефку відлякує загальний психоз. Вона не любить святкувати прихід нового року. Розуміє, що це – неправильно, але не любить і край! Особливо його наближення лякає її саме тепер. Вона точно знає, що ляже спати і навмисне проспить і гімн, і промову президента, і вульгарним черговий мюзикл за участю “чах– ликів невмирущих” – Кіркорова, Пугачової, Борі Мойсеева та Вєрки Сердючки. Якщо з першими – все зрозуміло, то остання (точніше – останній) завжди викликає у неї сум: “піпл хаває”, бабки крапають, а очі в хлопчика печальні. Хоч під його: “Ха-ра-шо!!!” скаче й гигоче щонайменше по півкраїни ближнього й далекого зарубіжжя. І от під це “Ха-ра-шо!”, що лунатиме звідусіль, Стефка вперто засне, вимкнувши світло, телефон, загорнувшись у теплу ковдру. Минулого року вона готувала олів’є, варила холодець і, плачучи, різала цибулю. А гості на чолі з господарем прийшли

0 другій годині ночі, після посиденьок у театральному ресторані – чужі, п’яні люди, котрих треба було повкладати на чисті простирадла, адже в цьому домі мало бути все за вищим розрядом! Вони з’їли все, що Стефка приготувала для романтичної вечері на двох.

1 до ранку вона мила посуд, адже всі спальні місця, включно із кріслами та зсунутими стільцями, були зайняті...

Тепер вона хоче лише спокою. Але перед цим ще належить провести новорічну вечірку в Будинку. А його мешканці дуже полюбляють це діло! І Новий рік, і Восьме березня, і День космонавтики, і Перше Травня. Адже тоді приїжджають милосердні спонсори й дарують усім пакунки з цукерками. А на Новий рік число таких відвідувачів потроюється – всі хочуть увійти в наступний рік, начепивши маску благочинності. Особливо представники різних партій. Тож святкові жнива настають не тільки для стареньких самотніх акторів, багато чого перепадає й персоналу – і все на законних підставах. Отже, свято треба добре підготувати: а рантом на нього залишаться сторонні? Тому сьогоднішні збори тривали втричі довше: Директор вимагав свіжих ідей, Бухгалтерка влучними пострілами зрізала політ фантазії Завідувача культмасового сектору, апелюючи цифрами злиденного бюджету, Старша медсестра наполягала на замовленні спонсорам нових тонометрів замість нікому не потрібних й некорисних для зубів цукерок – тим більше, що зубів у багатьох підопічних просто немає. Нянечки вперто мовчали, адже після вечірки в них завжди додавалося роботи. – Отже, що ми маємо?! – намагався підбити невтішні підсумки Директор. – Маємо те, що маємо... – невизначено цитував пророчі слова найпершого президента Завідувач культмасовим сектором. – Візит шефів із театру нам забезпечено, – продовжував Директор, – принаймні четверо акторів зголосилися виступити на урочистих зборах. Вірші почитають, щось поспівають під гітару – людям буде цікаво. А ще мені телефонували з одного видавництва, обіцяли приїхати, подарувати всім жіночі журнали й косметичні набори... Стефка, а за нею всі інші тихенько засміялися. – Нічого смішного! – обурився Директор. – Погляньте, як вони прикипають до “Зцілення коханням” чи “Бідної Насті” – це ж той самий гламур! – А що в такому разі чоловікам? – запитала Старша медсестра. – Презервативи з полуничним смаком! – зареготав Завідувач культмасовим сектором. – Припиніть, панове! – постукав по столу олівцем Директор. – Це все зовсім не смішно. Краще поміркуємо про концерт чи капусник! – Ага. І я знову гратиму на баяні пісні радянських композиторів?! – обурився Зав– культмас. – І зіграєте, – сказав Директор. – Зрештою, це входить у ваші обов’язки! – Я скоро звільняюся, – не вгавав той. – Мене запрошували пожежником у театр... Там хоч ставка вдвічі більша. – Ваше право. Хто ще хоче висловитись? – Можна почитати уривки з якоїсь п’єси, – запропонувала Бібліотекарка. – Я пошукаю таку, щоб була з часів їхньої молодості. Підберемо відповідну музику, запалимо 150 свічки... Або можна інсценувати якесь оповідання... Щоб усе було душевно, по-домаш– ньому. – А хто читатиме? – Так у нас же є актриса! – вигукнула Старша медсестра, поглянувши на принишклу Стефку. – Стефаніє, ти ж, здається, влітку збираєшся вступати до театрального? От і буде тобі тренування перед іспитами. Дістанемо костюм... Прочитаєш монолог Офелії чи Джульєтти... Несподівано ця думка обпекла Стефку, немов вона зненацька ковтнула зі склянки окропу. – Я не збираюся вступати до театрального! – несподівано для себе впевнено парирувала вона. – Звідки ви це взяли?! – Як це – звідки? – розгубилася Старша. – А хто влітку ридав у ординаторській після третього туру? Кого я відпоювала валокордином?! Що, передумала? Швидко ж... – Ну й молодець! – підтримав Стефку Директор. – Що нині за театр? Сором один, жебрацтво на тлі, вибачаюсь, пиятики... І квитки по сто баксів на бездарну закордонну антрепризу. Театр абсурду. А в нас – життя! Правда ж, Стефаніє?! І Стефка цілком серйозно відповіла: “Правда!”. А потім мовчала, поки на думку не спала чудова ідея, яку вона висловила і яку, на диво, підтримали всі присутні. Навіть Завкультмас. Навіть нянечки. Замість пісень і танців Стефка запропонувала, щоб кожен мешканець Будинку розповів найяскравішу історію зі свого довгого життя. І нехай горять свічі, лунає тиха музика, а посеред залу стоїть велика ялинка. І нехай все це зафіксує на кіноплівку її знайомий оператор, котрий поки що працює фотографом...

Розділ двадцять перший Стефка і Ед. Вихідний день у місті. Народження “Зів’ялих квітів”

– Є в нашому суспільстві дві категорії людей, яких я терпіти не можу! Перша – це ті (переважно чоловіки невизначеного віку), хто в будь-який час робочого дня, від обідньої перерви і до пізнього вечора, коли бідолашні жінки в мохерових беретах пруть додод у торби з продуктами, стовбичать у чергах за чарчиною горілки. Друга – ті, хто до ранку дригається в наворочених нічних клубах під шанобливим поглядом відеокамер. Потім ці вечірки нон– стоп демонструють по молодіжному каналу. Власне, у цих двох категорій є спільне – вираз облич. Зазвичай він – безсторонній. Тільки в першої категорії обличчя спиті, в очах – хлюпається горілка, під очима – важкі мішечки, як наслідок “нелюдської втоми”. У другої – безглуздя в очах виникає на тлі такої самої безглуздої музики і транквілізаторів. Перші – зашмульгані, адже мами не навчили їх самотужки прати шкарпетки, другі – виблискують спітнілими від танців тілами, як штучні діаманти. Перші виручають одне одного кредитом на чарчину, другі – позичають тисячі баксів “до ранку, коли предок відстібне”. І одні, й другі – мавпи, пропаща сила, звіринець, царство тіней, роботи-самозншцу– вачі. У проміжку між цими двома деградаці– ями – той славетний прошарок “нормальності”, котрий гордо називається середнім класом. Міркувати про те, чи може він взагалі існувати у викривленому суспільстві – марна справа, риторичне запитання. Є ще політики – це інопланетяни, зелені чоловічки. Але десь далеко від усього цього перебувають ті, кого, власне, ніхто не помічає (хіба що під час свят): старі й діти. Вони – як святі... – А хто тоді ми з тобою? – запитав Ед. – По-перше, не “ми з тобою”, а ти і я. – Яка різниця? – Велика. “Ми з тобою” – це абстракція, щось на кшталт кубічних малюнків пізнього Пікассо: трикутник, що в’їхав у коло чи квадрат! Ти – це ти. Я не можу влізти в твою голову й душу. Це буде не чесно. – Я розумію тебе, хоча ти надто радикальна. Ти завжди була такою? Стефка посміхнулася. Те саме вій прошепотів їй на вухо годину тому, коли вони кохалися в його авто. Але тоді це стосувалося зовсім іншого. І це інше – те, що вона, така жадана і дивовижна, могла якоїсь миті розчинитися в ньому, як грудка цукру в воді... Вона відповіла йому те саме, що й годину

тому:

– Не завжди...їй захотілося додати про те, як у ній “розколовся горішок”, про несподівану відмову від мрії стати актрисою, про незвичайну легкість, з якою вона прокидається, зрештою, про людей, яких вона полюбила – про Едіт, Леду, Альфреда Вікторовича і про всіх інших, включно з Бібліотекаркою та Старшою медсестрою... Про те, як кілька місяців тому їй хотілося вийти кудись на перехрестя і до безтями кричати в нічну порожнечу: “Господи, боляче!” Про те, як зрозуміла, що створена для багатьох чоловіків і ні для кого зокрема, тому що вже ніколи не зможе любити. І що їй самій не потрібне ніяке кохання, і що вона – грішниця, найгірша з усіх. І її не варто любити! Але вона мовчала. Адже в такому разі довелося б розмотувати весь клубок, а на таке вона поки що не здатна. Була неділя. Вони сиділи в рибному ресторанчику “Да Вінчі”, перед його входом працювали монтери, навішуючи на дерева новорічні гірлянди. За якийсь час роботу було закінчено, і за вікном маленькими золотими ліхтариками засвітилися віти розлогих акацій. І знову пішов дрібний сніг. Спочатку він розчинявся в калюжах, гинув прямо на очах, але за якихось півгодини все-таки переміг сльоту і вкрив тротуар тоненьким килимком. І все це знову нагадало Стефці декорації. – У тебе є відеокамера? – запитала Стефка. – Авжеж. Я дещо знімаю для себе. А що? – Я хочу, щоби ти прийшов до нас і зняв нашу новорічну вечірку. – Куди саме? Де ти збираєшся святкувати, хіба не зі мною? – стривожився він. – Відверто кажучи, я б не хотіла зустрічати цей рік, не хотіла б готувати й виряджатися. Можливо, колись потім... Я б узагалі робила такі свята тільки для дітей. Щоб була справжня ялинка і подарунки під нею. І діти, танцюючи, викликали Діда Мороза, і нікого б не вкладали спати. Щоб вони веселилися досхочу. А вранці, поки сплять дорослі, виходили босоніж до столу, брали з нього кусень наполеона й сідали на підвіконня, подивитися на порожні вулиці і... відбивалися в круглих кульках, що висять на ялинці. Колись я робитиму такі свята. От побачиш! – Я тобі вірю. Я сам дуже любив ранок першого числа, коли всі сплять, а ти сидиш і дослухаєшся до тиші, і їси все, що залишилося на столі – мандарини, пироги, шматочки підсохлої ковбаски. Чомусь ранком завжди хочеться їсти більше, ніж під час святкування, і все здається набагато смачнішим... Але куди ти мене запрошуєш, якщо не хочеш святкувати? – До нас, у наш Будинок. Вечірка відбудеться трохи раніше, адже в новорічну ніч там залишаються тільки чергові. Зазвичай із цього приводу завжди йде суперечка. Нікому не хочеться залишатися зі старими в такий день. Чергові накривають святкову вечерю, а потім зачиняються в ординаторській і дивляться телевізор. – У вас бувають вечірки? – здивувався Ед. – Невже твої підопічні танцюють? – Часом танцюють. І навіть інколи в них виникають свої симпатії. Чом би й ні? Але цього разу буде зовсім інакше. Я хочу, щоб кожен із них розповів про себе – не так, як це вони роблять завжди, а по-справжньому. А ти знімеш про це невеличкий фільм. Я впевнена, що їм буде приємно знову опинитися перед камерою. Це дасть їм надію, що їх не забудуть, що в них ще з’являться свої слухачі й глядачі. Це особливі люди. – Послухай, – загорівся Ед, – а якщо зняти не просто домашнє відео, а документальний фільм? – Це ще краще! Зняв же Клод Лелюш “Чоловіка і жінку” за мінімальні кошти. Я взагалі вважаю, що головне – талант і ідея. Якщо цього немає, все розвалюється, навіть якщо коштує сто мільйонів. Тому й не дивлюся телевізор. І... – вона замислилася, говорити чи ні, – і більше не хочу бути актрисою. – Чому? – Тому що театру вистачає нині в житті. Пам’ятаєш, як у “Театрі” Моема – Джулія Ламберт спостерігає за публікою в ресторані? – Але вона вважає, що справжнє її життя – саме на сцені. – Так. Але я – не Джулія Ламберт і живу в інший час> в іншій країні. І я хочу прожити власне життя, а не втілювати чуже. Тим більше – в бездарних п’єсах! Окрім того, я зрозуміла, що великою актрисою мені не стати. А на хменше я не згодна! – Послухай і тільки не заперечуй! – Він заговорив упевнено і гаряче. – Ти мене надихнула на класну ідею. Ми знімемо цей фільм! Слава Богу, я не забув, як цс робиться. Знімемо в стилі “замкової шпарини” – я дуже люблю цей прийом у “Коротких зустрічах” Кіри Муратової – ти зіграєш у ньому саму себе. І твої підопічні так само будуть у ньому природними, такими, як є. Ніхто нічого не гратиме. Хоча, звісно, сценарій написати треба... Це буде фільм про дівчину, яка працює в притулку для самотніх, і про цих самотніх людей, про їхнє минуле і про сучасність, у якій немає місця цьому минулому. Про сучасність, яка теж стане минулим... – Знаєш, у мене для цього кіно є навіть сюжет... Але я не впевнена, чи можу про це говорити. Це залежить не від мене. А головне – цей сюжет не закінчено. І я навіть не уявляю, чим він може закінчитися... Але хочу, щоб – якнайкраще. Так, щоб було справедливо. – Ти говориш загадками... – Пробач, інакше поки що не можу. Це залежить не від мене. Але я вже знаю, як буде називатися фільм – “Зів’ялі квіти викидають”... – Якась сумна назва для стрічки про самотніх акторів. Безвихідь... – Ні. Зів’ялі квіти – це те, що не можна тримати ані вдома, ані в душі! їх треба безжально викидати, навіть якщо вони гарні й ще мають вигляд справжніх, свіжих. – А ти? Ти викинула ці квіти? – запитав він. – Ідеться не про мене! – Ти – їжачок, у якого голки повернуті всередину. Ти сама себе раниш. І що мені робити? – Нічого. Достатньо того, що ми сидимо тут. А за вікном – сніг. І горять ці чудові ліхтарики. І ти придумав це кіно. І тому, я гадаю, що це все – не випадковість. – Не випадковість, – луною обізвався він. – У житті взагалі не буває випадковостей. Це ми їх вигадуємо, коли не можемо пояснити незбагненних речей. І я тебе люблю... але – вважай, що я нічого не сказав. Я почекаю, поки ти викинеш ці квіти. – Розділ двадцять другий Відвертий прохідняк, який авторові дуже “. закортіло написати ...Жінка наливає собі каву в філіжанку й одягає на голову капелюх із величезними квітами. На ній чорна спідниця з червоними ромбами по обидва боки, чорний корсет і біла блузка. Вона сідає на чорно-білий диван у червоних чотирикутниках і низько схиляє голову, щоби квіти на ЇЇ голові злилися з квітами у вазоні, які стоять за ЇЇ спиною. І все це заради того, щоб... випити на самоті каву. – Люба, де мої шкарпетки? Де мої штани? Кохана?!! – оглядає кімнату чоловік у сімейних трусах. Стефка на хвилину забігла до вітальні й була впевнена, що це – кіно, на яке зібралися мешканці Будинку. Ті з них, хто ігнорує денний сон. – Що за фільм? – запитала вона, сідаючи на підвіконні. – Це не фільм, це – рекламна пауза. – Пояснила Серафима Миколаївна. Білий комір її блузки посередині з’єднувала брошка з чеського скла. Стефка бачила такі брошки на розкладках Андріївського узвозу і на блошиному Сінному ринку. – Ви, мабуть, не дивитеся телевізор? – запитав Павло Петрович, той самий, що любив поплескати Стефку по сідницях. – Не дивлюся, – зізналася Стефка і здивувалася тому, що для того, щоб випити каву, треба вдаватися до таких складних маніпуляцій. І все заради того, аби сховатися від здоровенного дитинчати, яке не може впоратися зі своїм одягом. Після кавової реклами настала черга купи інших, таких самих дурнуватих роликів, із неправильною вимовою, наголосами, з дебільними обличчями, які, мабуть, символізували середньостатистичне обличчя вітчизняного громадянина. Люди на екрані чистили зуби, пили пиво, випадали з вікон, одягали колготки, труси, випробовували памперси і гігієнічні прокладки, куштували йогурти, мили посуд, вживали антиалкогольні таблетки, жували гумки, лікувалися від лупи, імпотенції, аденоми та простатиту, купували лотерейні квитки, мобільні телефони, туалетний папір, із задоволенням їли “Мівіну”, замовляли шафи– купе, прасували сорочки, перевіряли зуби на карієс посеред лісової галявини... Старенькі занудьгували. Реклама тривала безкінечно. – А ми із Серафимою Миколаївною вирішили об’єднатися,’– раптом сказав Павло Петрович. – Тепер будемо жити разом. Нам дають ту велику кімнату, що лишилася від Велимира Зарецького, Царство йому Небесне... – Правда?! – зраділа Стефка. – А я вже давно помічала, як ви погарнішали, пані Серафимо, гіросто – розквітли. Думала, що від тих нових вітамінів... – Від тих вітамінів ніякої користі, – заперечив Альфред Вікторович. – Це все – кохання. Старе кохання – як старе вино... Достатньо одного ковтка, щоб захмеліти. Серафима Миколаївна сором’язливим рухом поправила брошку на своєму комірі, і її обличчя зненацька вкрилося справжнісіньким рум’янцем. Павло Петрович взяв її руку, повернув долонею до себе і поцілував у зап’ястя: – Найдивніше, – промовив він, – що ми стільки років пропрацювали в одному театрі! Вона тричі виходила заміж – і все не за мене.

А я чекав...

– Він чекав! – засміялася Серафима. – А як же ж твої п’ять шлюбів? До того ж, ми весь час сварилися, якщо пригадуєш. – А як було з тобою не сваритися, якщо ти була такою занозою? Навіть відібрала в мене Гамлета! Де ти бачила Гамлета – жінку?! – А Сара Бернар?! – відгукнулася з дивана Ляля Броніславівна. – Ви її бачили? Ви її чули в цій ролі?! – Бачили! Чули! – в один голос вперто вигукнули обидві дами. – Ну от, – з награною печаллю звернувся Павло Петрович до Стефки, – заноза і є заноза. Але гарна ж, чорт забирай! Стефка посміхнулася. – Я допоможу вам переїхати. Повідомите коли, – сказала вона. Нарешті почався фільм. Павло Петрович знову поцілував зап’ястя Серафими Миколаївни з такою ніжністю, що Стефка мимоволі погладила себе по руці в тому самому місці. Кілька хвилин вона тупо дивилася в екран на закам’янілі обличчя серіальних акторів. Це було антикіно, антимистецтво. Цей серіал (точніше – “ситком”, що означає ситуативна комедія) йшов по всьому світі за єдиною розробленою схемою, тільки змінювався антураж та імена головних діючих осіб. Хотілося б подивитися на того, хто розробив цю схему, і з диявольською впевненістю, що все населення планети – суцільні кретини, запустив по континентах, подумала Стефка. На екрані метушилася середньостатистична родина. У цьому разі – українська, хоча половина акторів, звичайно, запрошені з найближчого зарубіжжя. Під регіт, що лунав за кадром, актори виголошували різні нісенітниці, акцентуючи на ключових словах, як це роблять клоуни в цирку: “Добрий день, Біме! – Привіт, Боме! –

А чому в тебе такий сумний вигляд, Біме? – Тому що сьогодні померла моя улюблена морська свинка, Боме!”

– Я йому колись вибив квартиру... – сказав Павло Петрович, вказуючи на виконавця головної ролі – чорнявого хлопчину з вередливо вивернутими пухкенькими вустами. – Був дуже талановитий. Він навіть не подякував. Тепер, кажуть, їздить в білому “Мерседе– сі”... – Чому ж собі не вибили? – єхидно запитала Ляля Броніславівна. Павло Петрович насупився. Стефка знала, що він якраз був із тих, кого родичі привезли з мотивуванням “ремонт у квартирі”. – Мені і тут добре, – пробурчав старий. – Здійснилася моя мрія, – він кивнув у бік Серафими, – п’ятдесят років полювати за жінкою – то не жарти! – У мене теж здійснилася мрія, – підморгнув Стефці Альфред Вікторович. – Старі мартопляси! – незлобливо гмикнула Ляля Броніславівна. – Ваші мрії завжди були нижче паска! Тому й опинилися тут. Розплата за гріхи... Недарма ж акторів ховали за огорожею цвинтаря! – Лялечко, тобі це не загрожує! – парирував Павло Петрович. – Приїдуть твої дітки з далеких палестин, зроблять усе за вищим розрядом. Ляля Броніславівна дістала з кишені маленьку шовкову хустку і обережно приклала її до нафарбованих повік. – А про що мрієте ви, пані Лялю? – запитала Стефка, щоби залагодити ситуацію. Ляля Броніславівна замислилася. – Я? У мене все було... Можливо... Можливо, я б хотіла один раз почути оплески. Як тоді, коли я грала в “Священних чудовиськах”... А ще хотіла б зустрітися зі своїм чоловіком. Там... – вона звела очі догори, – я б запитала його, за що він мене не любив... Стефка почула, як у кімнаті для нянечок задзеленчав дзвінок виклику і зітхнула з полегшенням, ніби сама була в чомусь винна перед старенькою, зіскочила з підвіконня і побігла на дзвінок. Чула, як разом загомоніла аудиторія, як усі почали втішати й смішити Лялю Броніславівну, а потім коридором полинув голос Альфреда Вікторовича: “Кто может сравніться с Матільдой моєй!!!” У кімнаті Стефка побачила, що маленький ліхтарик загорівся під номером Едіт Береш. ...”– Я впевнений, що ти ходила вулицями з букетом жовтих квітів у руках... – Це правда. Але мене піхто по них не знаходив......і тоді ти вийшла до мене з курятника з білосніжним яйцем, що світилося в твоїх руках, як магічний кристал.. – ...це було яблуко Єви... Лише спокуса,...” Життя без любові втрачає сенс, рушійну силу, добро, мораль, зміст. Можна прожити, не відаючи смаку буйабезу й нічого від того не втратити, якщо щовечора хочеш повертатися туди, де на тебе чекають. Можна пишатися тим, що знаєш, як смакує ця юшка і якого кольору повинен бути коктейль “Серце Парижа”, і дивитися на все це порожніми очима. Як на серіал, у якому діють роботи з людськими масками на металевих обличчях.

Розділ двадцять третій Про що говорили ЕдІт Береш і Стефка

– Поганих жінок на світі не існує! Хіба що якісь генетичні потвори, але й вони – нещасна помилка природи, атавізм, приречений на самознищення. Це вже час зрозуміти. Біда – в чоловіках, у їхній природній сутності. Але, якщо такою є їхня природа, хіба можна звинувачувати її? Вони, як діти: завжди тягнуться до нової іграшки, коли та близько лежить або новіша за ту, що вони вже мають. Як змусити дитину гратися лише одним плюшевим ведмедиком, у якого відірване вушко (тією ж дитиною!), виколупане (тією ж дитиною!) око? Сміх і гріх у тому, що награвшись яскравішими і моднішими іграшками, малюк, що вже виріс, ночами згадує саме цього спотвореного ним ведмедика – без вушка й без ока, тужить за ним. У той час, коли ведмедик мокне під дощем біля смітника чи давно вже перероблений на туалетний папір. Кому дано заздалегідь зрозуміти цю просту істину? – Ні, поганих жінок на світі не існує – такими їх роблять чоловіки, позбавляючи найважливішого – віри в любов, у порядність, відданість. І якщо жінка позбавлена цієї віри, яка необхідна їй, як повітря, – вона перетворюється на потвору, чудовисько або... автомат, що йде по життю залізними кроками, навзаєм починає псувати подібних до себе. – Що ж робити, коли настає ця зневіра? – Залишатися собою, не мімікрувати під цей загальний стандарт. – Як? – Говорити правду. Не грати з почуттями інших, не множити ланцюг болю, не мститися. Можливо, тоді спотворений світ стане кращим. Хоча б на одну людську істоту. О, я знаю, що таке цей біль, знаю, що відчуває людина, коли їй у серце встромлено ніж... Але, повір: із часом ніж перетворюється на маленьку срібну голку. І ти просто констатуєш, що – вижила, вистояла, не зламалася, не стала потворою з розмазаною помадою й гучним грубим голосом. А потім, через певний проміжок часу, ти дякуєш Богові, що наділив тебе цим Великим Болем і Великим Почуттям. І навіть не важливо, як усе склалося далі... Але йдучи вперед – адже життя довге! – зрозумій: будь-чия душа не може належати смертному. Вона належить Богові. Не в релігійному сенсі – я боюся догматів, а в найвищому і найпростішому. Смертний, як і дитина, може віддати її за нову яскраву іграшку (і не треба звинувачувати його в цьому, адже всі ми – не святі), а Бог – збереже і не дасть їй перетворитися на непотріб. Я думала про це в умовах, які тобі важко уявити! Ці думки врятували мене, дали сили і... прощення. – Але чому ми повинні так страждати? – А це вже наша природна сутність! І нема на те ради... Баби – дурні! Ми бачимо тільки те, що хочемо бачити. І чуємо те, що хочемо чути, тому нічого й не розуміємо в цьому житті. Адже світ від початку створено під чоловіків. До речі, це мені казала Габріель Шанель на прізвисько Коко... – Ви знали Коко Шанель?!! – Знала, знала. Не роби таких здивованих очей. Чи ти гадаєш, що Едіт Береш не варта таких знайомств? Я нікому про це не розповідала... І вже не розповім. Тільки тобі. Але – що?.. Незбагненна річ: я, сидячи тут, часто згадую, як уперше побачила цей фотель. І це мені здається найважливішим... Бо він і досі зі мною. Життя, зрештою, зводиться до деталей. Мабуть, Габріель згадала б свої ножиці, які завжди носила із собою... Я все думаю, чому вона звернула на мене увагу? Не лише ж через той потворний костюм із білого джерсі чи банальний фільм, який ми привезли на кінофестиваль? У житті бувають дивні збіги, коли випадково в потрібний час зустрічаються люди з майже однаковими долями. Тільки тоді я ще нічого не знала про те, як складеться моя... Габріель розповідала мені про Артура Кепела – єдиного чоловіка в її житті, якого вона любила по-справжньому. О, це був|врафінований аристократ-англієць, у якого вона закохалася з першого ж погляду на прийомі в палаці Руайо. Коли ця жінка – горда, різка й незалежна – говорила про нього, я бачила, іцо її очі наповнюються слізьми. Тоді вона казала: “До біса!” – і гнівно лущила щипцями панцир лангуста (ми сиділи в “Куполі”)... Кепел не міг одружитися з модисткою! Він взяв леді з вищого світу – Діану Лістер, а через рік після весілля загинув у автокатастрофі. Потім у Коко були князі, лорди, герцоги, пери, поети, художники, офіцери та генерали... Але вона залишалася самотньою. Вона сказала мені те, що потім повторила в якомусь своєму інтерв’ю: “Жінка не може бути щасливою, якщо вона не любить. Але жінка, яку не кохають – це нуль і більш нічого! Молода вона чи стара – вона повинна відчувати любов. Жінка, яку не люблять – пропаща жінка. Вона може спокійно померти”. – “Якщо вас люблять, чому ви – сама?” – запитала я. “Так. Герцог Вестмінстерський сватався до мене. І знаєте, що я йому відповіла? – Герцогинь багато, а Коко ІІІанель – одна!” Проте я думаю, що секрет не в цьому. Недарма ж наприкінці життя вона поставила пам’ятник на могилі Артура Кепела й оселилася неподалік. Жодна жінка не народжується заради того, аби зробити кар’єру. Так мені здається. Хоча, можливо, я просто старомодна... Успіх, слава, гроші, прихильники – це може йти лише на доважок. Причому досить незначний, несуттєвий. Чоловік може пожертвувати коханням заради всього цього. Жінка навпаки – кине весь цей мотлох заради того, щоб, як кажуть, “знайти рай у курені”. Який потім, на жаль, може виявитися химерним. Чоловік живе в пласкому світі, жінка – в багатовимірному. І невідомо, що краще. У пласкому світі все логічно й зрозуміло, все має виправдання, все – навіть після великого краху – поновлюється рано чи пізно. У багатовимірному все так заплутано, так не– аередбачувано і страшно. Тому жінки прагнуть приліпитися до надійної поверхні, розтектися по ній, як вода, щоб мати хоч якийсь захист і рівновагу. Але пласка поверхня має здатність перевертатися, і тоді вода знову стає самотньою краплею й падає в океан життя. У цю безмежність, залишаючись наодинці зі своїми спогадами, невирішеними питаннями, які лишаються з жінкою до старості. Можливо, це звичайний маразм. (Стефці пригадався недавній вигук Лялі Броніславівни: “За що він мене не любив!..”) Коли я це зрозуміла, перестала звинувачувати жінок у будь-чому. – Чому життя таке несправедливе? – Мати Божа, що за глобальні питання крутяться у твоїй ще досить молодій голівці? Кинь думати цдд цим. Життя таке, яким ми його робимо. Воно дає нам різні випробування, і що незначніша людина, то менше цих випробувань. Але без них хіба можна дізнатися про себе всю правду? Отже, життя прекрасне! – Тоді... чому ви тут? Чому вас ніхто не знає? Чому ви їсте цю кляту манну кашу на сніданок? А всі думають, що ви живете в Америці на власній віллі! – Не сміши мене, дитино! Крім манної каші, я ще п’ю чудову каву, яку ти приносиш, сиджу в своєму улюбленому фотелі й бачу цей чудовий ліс із вікна. Все моє – зі мною! Ти думаєш, я тут сама? Погано ж ти мене знаєш! Якби ти мала уяву, то побачила б тут, біля мене, купу людей. Ще й яких! Шекспір, Данте, Пастернак, Булгаков, Маланюк, Сара Бернар, Габріель, Сартр, Кокто, Моді, Ахматова, Багряний – їх багато. І всі такі різні! Мені цікаво з ними. Часом ми сперечаємось... Помовчмо трохи... Я втомилася... – Едіт, у вас колись був... срібний хрестик?.. – Був. Я завжди його носила. Батьківський хрестик... Але він уже давно не в мене. І я про це не шкодую. – Чому? – О, це довга історія. Хоча й коротка... Коли я відбувала покарання, якась добра жінка протягом усіх років надсилала мені посилки з най– необхіднішим. Ми швидко марніли в тих умовах: втрачали зуби, волосся, нігті, підшкірний жир на обличчі, як Марія Капніст... А я зберегла себе завдяки цим посилкам. Коли одна з моїх приятельок виходила на волю, я передала нею тій добрій жінці свій хрестик. Єдине, що в мене було на той час... Десь він зараз, мабуть, є. Речі живучіші за людей. – Він зовсім поряд, Едіт... Тут, за три кімнати від вашої. – Тобто? Що ти верзеш, дитино? – Цей хрестик поряд. Він – на Леді Ні– жиній. На Ользі Сніжко. Вона тут... Вона не краща за вас, Едіт! Тому... тому, що така ж гарна, як і ви. Але не така сильна, як ви... Розділ двадцять четвертий Що залишилося за кадром розмови і про що автор дізнався” від Стефки за кілька років потому “Я сказала це і... розплакалася. Мабуть, далося взнаки напруження останніх днів. Дивно – чому я?! Чи то була захисна реакція: боялася, що від мого повідомлення в Едіт станеться серцевий напад і перебрала його на себе бодай таким відволікаючим маневром. А насправді – я плакала від жалю, від того, що світ ніколи не може стати досконалим, а час ніколи не повертається назад. Я плакала, схилившись над своїми колінами, а Едіт тихо гладила мене по голові. Гладила доти, доки я відчула, що... плакати під цією невагомою рукою в тонких синіх судинках стало приємно й не страшно. Це відчуття було трохи схоже на те, коли в тобі розколюється горішок. Мабуть, це був якийсь другий етап мого прозрівання. Вдосконалення? Дорослішання? Не знаю, як це все назвати... А ще мені було лячно поглянути на Едіт. Я думала про те, що побачу в її очах. Здивування? Розпач? Гнів? Біль?.. Коли я підняла обличчя, побачила, що... – Ви смієтесь?!! – От бачиш, дівчинко, виявляється старість – це ще не кінець... Ти сказала – Леда?