Текст книги "Зів'ялі квіти викидають"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)

Я майже не слухала, що говорить наш Директор: його щоденну промову за цей рік, що працюю тут, я вивчила напам’ять. Раптом я уявила, який би був сміх, якщо б зараз невидимий янгол-спокусник прошелестів у кошлате вухо Директора: “Так – добре?.. Не зупиняйся...” Про що б він подумав? Про те, що він добре говорить? Чи про те, що говорячи, без упину креслить на папері якісь незрозумілі лінії? Чи про те, що, відсиджуючи тут до пізньої ночі, заробляє гроші й має можливість винести з нашої кухні шматок вареної ковбаси або су– дочок із вінегретом? Мабуть, Старша медсестра (а їй не більше сорока п’яти!) зрозуміла б трошки більше. Я ледь не пирснула в кулачок. Уявила, як, зачувши таке, вона докладно звітує: “Так, нормально. Але я звикла на спині. Інакше мені вже важко. А взагалі давай швидше – скоро діти повернуться зі школи! А на плиті я залишила борщ. Ти ж любиш борщ із пампушками. Тож: – швидше, й будемо обідати!” Бібліотекарка? Я поглянула на її дульку, закручену на потилиці. Проблематично. Скажімо, вона почала б гортати Достоєвського, щоб відшукати свої улюблені рядки й плакати над ними. Плакати й повторювати: “Так, так, добре...” Або з люттю накинулася б на томик Едічки Лимонова й шматувала б його з усією пристрастю цього поклику: “Не зупиняйся!” Я дивилася на всіх цих людей і, хоч як дивно, відчувала, що люблю їх. Люблю в світлі свого незвичайного нового стану. Ми живемо, як мушлі на дні моря, думала я. Ми гадаємо, що шари води – невідворотні, а наші щільні стулки зачинено назавжди. Коли накочується буря, ми б’ємося одна об одну, перетасовуємося, ранимо тих, хто поруч. І забуваємо, що всередині кожної найменшої, на– йнепоказнішої мушлі мертвим вантажем лежить перлина! Треба лише розкритися і не соромлячись показати її. І тоді назустріч тобі так само розкриються інші. ...Нарада закінчилася. Я одягла блакитний халат. Розпочинався новий день. Хотілося якнайкраще догодити мешканцям нашого притулку. Це бажання з’явилося у мене вперше”. Розділ п’ятий Стефка очима автора Стефка народилася собакою. Якби автор не любив її, він би міг запевнити читача в тому, що народилася вона повною кретинкою. Таких можна довго шукати, а знайшовши – вити вервиці, прикладати до рани, використовувати, як туалетний папір, як попільницю... Якби вона була Хлопчишем-Кібальчишем, про якого читала в дитинстві, то ніколи б не виказала військової таємниці. Але не тому, що це мало для неї ідеологічний сенс, а лише через те, що будь-яке зрадництво було для неї неприродним. Це неможливо потрактувати як гординю чи бажання бути кращою за інших, вирізнятися й ходити в білому вбранні. Все набагато простіше: Стефка народилася собакою... Пояснити це нормальним людям важко. Можу навести лише такий приклад. Від душогуба, який вештався Україною кілька років тому й методично вбивав сільські родини, відмовився увесь людській рід. Але коли він повертався до своєї хати, відмикав ключем двері й скидав закривавлений одяг, до нього з радістю і любов’ю могла кинутися лише одна істота – його пес. Якщо, звичайно, він у нього був. Звірям не зрозумілі тонкощі та нюанси складних людських стосунків, вони не вміють говорити й чують лише те, що їм ПОТРІБНО чути. І тим щасливі. Власне, приблизно так було й зі Стефкою. Велике кохання, на яке вона чекала, прийшло несподівано у вигляді набагато старшого чоловіка, режисера, особистості настільки харизматичної, що його мовчання було вагомішим за слова десяти не менш визначних людей... Тоді вона ходила до театру щоденно, її навіть впізнавали вахтери і часом пропускали до зали без квитка. У своїх драних джинсах вона влаштовувалася на підлозі в темряві, біля оркестрової ями, і поглинала все, що відбувалося на сцені. Навіть ворушила губами, адже багато п’єс знала напам’ять. В один із таких вечорів він, сидячи в першому ряду, не зводив очей з її потилиці. Тоді вона перестала ворушити губами і тією ж самою потилицею відчула таку потужну і тривожну хвилю, яка накочувалася на неї, що несвідомо, перехрестивши руки, вхопила себе за плечі. Ніби ця хвиля могла розтрощити її, стрети на порох або піднести до небес. Ось тієї миті Стефка і стала собакою... Насамперед тому, що відчула цю хвилю всіма нутрощами (тварини, як відомо, завжди передчувають наближення стихійного лиха), а вже потім не могла бути інакшою. Тому що нарешті з-під (досить привабливої) оболонки випросталась її сутність: беззастережно служити одному богові. Це був маленький бог, він міг вміститися на кінчику її язика і підсолоджувати його або робити гірким. У нього було тільки одне-єдине жіноче ім’я – Любов. Те, що вона була кретинкою (вважайте – собакою), поширювалося лише на цю ділянку її свідомості. Але це зовсім не мучило її. Коли старші жінки виголошували сентенції на кшталт: “Довіряй, але перевіряй!” або “Всі мужики – сво...”, вона лише здивовано здіймала брови і знизувала плечима. Тоді світ не поділявся для неї на статі, статуси, імена й неімена, на багатих і бідних, на здорових і хворих, на успішних і нікчемних, на старих і малих, на героїв і простолюдинів et cetera. Він був єдиним. З іменем маленького бога на кінчику її язика. Інакше він, увесь світ, утрачав глузд. І перетворювався на суцільний хаос. До речі, в цьому світосприйнятті не було нічого бабського. Нічого від волань, ридань та чіпляння за поли плаща. Для цього Стефка була надто самодостатньою. Як уживалися в ній собаче й самодостатнє – було відомо лише тому маленькому богові... Та Стефку це не обходило! Тепер ви можете собі уявити, якою вона була в очах тих, хто її оточував. ...Тієї миті, коли вона – вже зовсім інша (як їй здавалося) – їхала в автобусі, наповнюючи все довкола давно забутими флюїдами, а потім сиділа на вранішній директорській нараді, тої Стефки-собаки вже не було. Ми побачили її у той момент, коли жінка опиняється на роздоріжжі або вважає, що стоїть посеред трьох або чотирьох стежок. Тут автор має зробити певний ліричний екскурс і відволіктися на дидактику. Стояти на роздоріжжі, на перехресті вітрів хоча б раз у житті доводиться кожному. Але піти НОВОЮ дорогою – доля обраних. Такою, можливо, була Жанна Ебютерн – її останній крок на короткому шляху був незвіданим... Скажемо відверто, Стефка не була з їх числа. Хоча, як і всі відчайдушні жінки, вважала саме так. Вона гадала, що тепер, коли той маленький бог дав їй спокій, має стати стервом, фатальною жінкою, котра ніколи (о, більше ніколи!) не наступить на ті самі граблі! Вона уявляла себе в колі чоловіків – різних, але єдиних в одному: в бажанні заволодіти Стефкою, принаймні її увагою чи хоча б одним приязним поглядом. Бідолашна Стефка, вона не знала, що сутність людини ніколи не міняється. Стервом треба народитися, собакою – також. Але ми не можемо знати, яка місія краща. І не нам про це судити... P. S. Якщо Стефка виявить бажання, у чому автор не дуже впевнений (там видно буде), вона сама розповість про обставини свого життя. Коли зможе і захоче. Автор не силуватиме її до зайвої відвертості. До загального портрета можна додати, що в нянечки Будинку творчості для самотніх акторів театру й кіно було довге волосся мідного відтінку, майже прозорі очі, які мали здатність набувати насиченого кольору залежно від погоди та часу дня, непоганий стан. Красунею вона не була. І не багато чоловіків могли з першої зустрічі вловити її особливий магнетизм. Для цього треба бути гурманом... Розділ шостий Пергюнт Альфред та інші мешканці Зранку, задовго до початку сніданку, Альфред Вікторович, або, як його іменувала поміж собою обслуга, Пергюнт Альфред, вимагав свіжого яйця. Воно мало бути ще теплим – щойно з-під курки, і тому Стефці доводилося вдаватися до хитрощів: ретельно стирати з яйця синю печатку й класти його в теплу воду перед тим, як на урочисто простягнутій руці, ніби реліквію, внести бажаний продукт до кімнати стариганя. – Ще тепленьке! – промовляла вона коронну фразу, вдаючи, ніби щойно вийшла з курятника (котрого, до речі, на території пансіону не було. Хіба що в селі, до якого треба було брести пішки хвилин зо тридцять). – О, Марітано, моя Марітано!.. – піднесеним, але вже струхлявілим басом виспівував Альфред Вікторович, і від цього вдячного співу Стефці завжди ставало ніяково. – Голубонько моя, знесла таки діду яєчко! І Стефка не знала, до кого він звертається – до курки чи до неї. Можливо, колишній оперний бас справді вважає, що вона, Стефка, здатна нести яйця. Він обережно брав яйце з п долоні, підносив до вікна, роздивлявся на світло, й у Стефки завжди в цю мить завмирало серце: раптом вона не дуже добре стерла печатку. Після кількох митей розглядання яйця Пергюнт задоволено цокав язиком: – Дитино моя, – звертався він до Стеф ки, – ти не уявляєш, що принесла! Сядь-но. Побудь. І послухай. Стефка нервово поглядала на годинник і влаштовувалася на самому краєчку дідового ліжка, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що в неї обмаль часу. Але Альфреда це не обходило. Він виразним рухом закидав накинутий зверху піжами халат на ліве плече, як тогу чи плащ, і говорив до неї, ніби звертався до численної аудиторії. – Ab ovo! Ab ovo! “Від початку – тобто від яйця”! Так говорили латиняни. Сім тисячоліть наші пращури замислювалися над тим, звідки пішло життя на Землі, звідки з’явилися небо, вода, гори, люди, звірі і птахи! О, в них було набагато більше фантазії, ніж ми можемо уявити. Вони шукали аналогій! І хтось (хотів би я знати, хто саме!) помітив, що з цього невеличкого неживого предмета, – Альфред крутив яйце в руці перед носом Стефки, – народжується жива істота. Отже, вирішили вони, все, що існує довкола, мало вийти з такого самого яйця. Тільки дуже-дуже великого! А тепер поглянемо на древній Єгипет! “О Господи!” – подумки зітхала Стефка. – Там, на спекотних берегах Нілу, – продовжував Альфред Вікторович, – існує легенда про великого вогняного птаха Вену, котрий зніс це величезне золоте яйце, і коли воно розкололося – виникло все. Єгиптяни й досі шанують яйце як ритуальну, священну річ. Така сама історія існує і в китайській міфології. А звернімо увагу на наші землі! Курочка Ряба! Ти чула цю казку, голубонько? Чи не так? Стефка покірно кивала й знову поглядала на годинник. – Чи думала ти про те, що чорна курочка з білими цятками – символ нічного неба?! Вона знесла яйце! Золоте яйце, символ життя! – Я пам’ятаю, – спроквола мимрила Стефка: – “Дід бив-бив, не розбив, баба била-била, не розбила...” – А чому так, голубонько? Чому так? Стефка знизувала плечима. І Альфред Вікторович задоволено потирав руки, поправля– ючи на плечі закинутого халата. – Тому що все повинно відбутися у свій час! Всесвіт мав дозріти, як плід. Не треба нічого розбивати, голубонько моя! Не треба ніякого насильства! Коли плід дозріває, він розколюється сам! Маленьке мишеня – то символ природної сили. Вистачило легкого поруху його хвостика! Все у свій час. Все у свій час... Яйце – ніщо, з якого виникає все! Хіба це не геніально? Стефка чула це сотні разів. Чула, нервувала, підхоплювалася, бігла далі. Але нині слова Пергюнта підтвердили теорію, яка щойно виникла в ЇЇ голові! І це було дивовижно. Адже вона сама нещодавно відчула, як у ній, немов те яйце, розколовся горішок. І розколовся саме тоді, коли визрів. – Бачу, що ви мене зрозуміли, дитинко! – розсміявся Альфред Вікторович. – Я зрозуміла, – серйозно відповіла Стефка і їй стало нестерпно соромно за те, що вона нагріває яйце у теплій воді. Вона навіть почервоніла. – Тепер ідіть! – патетично виголосив оперний бас. – Я маю це випити наодинці. Як чашу Грааля... Стефка знала, що коли прийде наступного дня, на підвіконні звично лежатиме шкаралуща, що засохла в плямах клейкого білка. Але вона прибере це без огиди й роздратування. Просто зробить свою справу, яку повинна робити, доки працює тут. А ще вона вирішила, що більше не хитруватиме з дідом, а піде до села й домовиться з якоюсь жінкою про справжнє, а не інкубаторське яйце... Альфред протримав її біля себе півгодини. Власне, Стефка нікуди не спішила. Просто їй хотілося скоріше обійти кімнати, прислужитися тим, хто потребував допомоги, й розбудити до сніданку тих, хто ще не прокинувся, простежити, чи випито ліки, занести карафи з водою, полити квіти. Потім вона могла спокійно влаштуватися в нижній кімнаті для персоналу й читати книжку, доки хтось не натисне на ґудзик виклику. Книжки їй вдавалося читати уривками, адже престарілі мешканці дзвонили безперебійно. Часом вона вдавала, що не чує, й не підходила, сподіваючись на їхній склероз. Отже, Стефка вийшла від Пергюнта о сьомій. Пройшла коридором і зупинишся біля вікна, на якому стояла банка з-під <<Нескафе", забита недопалками. Спочатку палити в приміщенні суворо заборонялося, але потім вони вчинили Директору "побиття немовлят" – головним чином через те, що всі актори, навіть ті, хто вже давно дихав на ладан, були затятими курцями. Богема залишалася богемою навіть тут. Стефка забула купити цигарки і тому двома пальцями обережно залізла в банку й витягла звідти більш-менш пристойний бичок. "Плювати! " – подумала вона й клацнула запальничкою. На смак недопалок був досить огидний. У часи самотності Стефка мала звичку палити й, тамуючи нудьгу, дивитися у вікно, ніби без куріння споглядання завіконного пейзажу – завжди одноманітного вдома й більш– менш приємного тут – втрачало певну ритуальність. Отже, Стефка затягнулася огидним димом і поглянула у вікно. І їй заціпило. Вона ще ніколи не бачила такої краси! Але здивувала її не сама^краса насиченої кольорами осені, а те, що вона раніше не помічала її! Запах осені пробивався навіть крізь подвійні віконні рами. Червоні й жовті – нереальні, інопланетні! – дерева в своїй останній відчайдушній розлогості тулилися одне до одного, утворюючи щільне олійне полотно. Вітер коливав цю насичену густу масу, як смолу, і все перемішувалося, зрушувалося, й на червоному листяному тлі з'являлися жовті чи зелені плями. Видовище було таким, ніби тисячі збожеволілих малярів вихлюпували у повітря фарбу прямо зі своїх відер, і вона застигала, набуваючи контурів дерев і бурих доріжок поміж ними. Стефка згадала, як читала в якомусь журналі про те, що Параджанов наказав пофарбувати срібною фарбою ліс заради одного епізоду – того, де довга-довга рука Марічки тягнеться до Івана... Вона не могла відірвати очей від пейзажу за вікном, вона жила в ньому рівно три хвилини, поки димів її недопалок. Але за ці хвилини всі фарби, які вона побачила, всоталися в неї настільки, що здавалося, її нутрощі стали кольоровими – серце, судини, печінка. Ні, не так. То було ще сильніше відчуття: вона побачила себе – такою, якою була зсередини. Ба більше: там, за вікном у всій розкоші свого єства розкинулася саме вона – різнобарвна Стефка, відкоркована гострим ножем, як консервна

бляшанка. Вивернута, немов рукавичка...

*

...Пергюнт Альфред пив фальшиве яйце, мов чашу Грааля. Осінь повільними й потужними хвилями насувалася на передмістя. А Стефці треба було зробити свій обхід. Вона кинула недопалок у бляшанку й пригладила волосся. Найтяжчим було заходити до тієї, яка завжди сиділа біля вікна в старезному кріслі– гойдалці. Гойдалка була схожа на пораненого в боях вояка. На ній не було жодного живого місця – вся в чорних від бруду бинтах та синій ізоляційній стрічці. Але навіть у такому вигляді було очевидним те, що цей фотель – справленій генерал, а не простий рядовий. І що колись він був розкішним. Та, яку тут називали пані Поліна, сиділа в ньому спозарання, і завл<ди Стефці здавалося, що ця жінка взагалі ніколи не лягає. Адлее йдучи з роботи пізно ввечері, вона бачила той самий нерухомий силует у вікні другого поверху. Пані Поліна лякала і вабила її водночас. Роблячи якісь процедури, прибираючи в кімнаті, вона поглядала на стару й одразу відводила погляд – не могла витримати зустрічного, гострого і прискіпливого зблиску її очей. Стара жінка чимось нагадувала Стефці улюблену актрису Аллу Демидову – вузькі, щільно стиснуті в застиглій іронічній напівусмішці вуста, високе чоло, тонкий ніс. Голосу її вона майже ніколи не чула. Але була впевнена, що в ньому немає вередливих нот. Вона навіть намалювала у своїй уяві, як ця жінка могла читати вірші, уникаючи фальшивих інтонацій та підвивань – усього того, що називається школою. Якось Стефка чула, як читає "Реквієм" Ахматової Алла Демидова – без штучного надриву, самими нервами, уривчасто й невимушено. Так, як він був написаний. Мабуть, ця стара жінка в ще старішій гойдалці

була такою самою – скупченням нервів, і судячи з и сухорлявої статури та стриманоїповедінки.

Стефці раптом дуже закортіло звернутися до неї, але вона не знала, як. З іншими було простіше: ті самі забалакували п, по сто разів переказуючи одні й ті самі історії. Ця завжди мовчала, немов натякаючи, що присутність сто– ронніх обтяжує п, відволікає від якихось важливих думок. Стефка старанно витирала пил на трельяжі й поглядала на фотографії, що висіли на стіні. На одній був гарний молодик у шатах Отелло, на другій – чоловік у фраку з метеликом та моноклем на одному оці, на третій – хтось зі знайомим за підручниками з історії обличчям у військовій формі. І тільки на одній, найменшій світлині зображено жінку... Світлина жовта, подерта, блякла, добряче зіпсована сонячним промінням і часом. Стефка вперше наважилася придивитися пильніше. Жінка на світлині була світловолоса, з елегантною холодною завивкою й у маленькому ка– пелюшку-пігулці з вуалькою. Вона нагадувала янгола з якої-небудь картини середню вічного маляра. Великий чуттєвий рот, широко розкриті очі з виразом дитячого здивування, трошки заширокі ніздрі, приємна пишність відкритих, огорнутих хутряним коміром плечей. Стефка швиденько глянула на завмерлу фігуру біля вікна і знову перевела погляд на фото. Нічого схожого! Навіть якби вона всохла – вуста й очі не могли так змінитися! І взагалі, подумала Стефка, ця не могла бути такою янголоподібною блондинкою – це був вочевидь не її стиль. – Можна вас про щось запитати? – наважилася заговорити вона до старої, і голос її несподівано захрип, ніби вона застудилася. Пані Поліна повільно обернулася до неї, і Стефка знітилася під її уважним поглядом: – Це ви – он на тій світлині? Стара гойднулася, і фотель загрозливо заскрипів під нею. Стефці здалося, що то й була відповідь – ось таким скрипучим суворим голосом. Та на подив за мить вона почула досить ясний голос, сповнений іронії: – Я:}. Ви жартуєте?! Запитання не передбачало відповіді, і Стефка замовкла, безглуздо ялозячи ганчіркою по вже чистій поверхні столика. – Це – Леда... – через якийсь час змилостивилася пані Поліна над Стефкою, помітивши, що та збентежена. – Була така актри– сулька... Але ти її не можеш знати. Надто молода... – Леда? – повторила Стефка незвичне ім’я. – Принаймні так вона себе називала. Леда Ніжина, – вуста старої презирливо викривилися. – Лебідь і Леда... У цьому словосполученні вчувається щось непристойне, вам не здається? Стефка нічого не зрозуміла, але, аби догодити, кивнула головою. – Хочеш знати, чому я її тут повісила? – продовжувала пані Поліна, – Щоб завчасно не померти! Стефка, котра вже почала протирати підвіконня, здивовано зупинилася. Вона інтуїтивно зрозуміла, що розпитувати не треба, що висловлена вголос зацікавленість тільки зупинить стару, яку треба просто слухати. Адже всім своїм виглядом колишня актриса давала зрозуміти, що не терпить зайвих балачок.

Стефка знала, що вона ніколи не виходить ані до кореспондентів, котрі часом навідуються сюди, щоб написати сльозогінний матеріал, ані до інших “данайців”, котрі до свят приносять у притулок свої дари. Отже, Стефка стояла перед фотелем-гойдалкою і мовчала. Пані Поліна поглянула на світлину й посміхнулася:

– Мене бадьорить, коли я дивлюся на неї. Це – як заштрик. Або ляпас: от, здається, вже нічого не відчуваєш, все наче в імлі... А поглянеш туди, на стіну, стрепенешся й думаєш майже з любов’ю: “Дідька лисого! Щоби Едіт Береш не дочекалася некрологу на це стерво і відійшла раніше за якусь Леду?! Дзуськи!” – А хто це – Едіт Береш? – стрепенулася Стефка. І стара, піджавши губи, знову повернулася до вікна й гойднулася в кріслі. Дала зрозуміти, що розмову закінчено. Стефка покрутилася по кімнаті, поялозила ганчіркою там, куди раніше й не заглядала. Ще раз оглянула завмерлу постать у фотелі. Зауважила, що поруччя вкриті зазубринами, тому рукави халата старої актриси добряче подерті. “Завтра принесу нову ізоляційну стрічку...” – вирішила Стефка. Тепер їй подобалося бути доброю. Вона пишалася, що стара заговорила до неї.* І голос її виявився таким самим, який Стефка й уявляла... ...Коли курці відрубають голову, вона ще може бігати подвір’ям. Коли куля чи ніж влучає в серце людини – у першу мить людина не відчуває болю, лише здивування, подібне до захвату. Вона робить глибокий вдих – останній величезний вдих, ніби всотує в себе увесь світ, всі його запахи, звуки й тисячолітній досвід існування, які перетворюються на один гарячий ковток повітря. Цей ковток триває лише одну мить, але в ній збігається минуле й майбутнє, всі печалі й радості, всі молитви, всі барви – настільки яскраві, що ріжуть око своєю незвіданою первісною красою. Усе це й викликає той останній погляд, яким дивляться вбиті. Він ніби промовляє: “Невже світ може бути таким насиченим і красивим? І... невже це кінець?” І світ згасає. Підтверджуючи своїм останнім зблиском: “Так, кінець...” От уже три місяці Стефка жила із саме таким здивованим поглядом. Тому її так вразила природа, яку вона бачила за вікном Будинку. І розмова з Альфредом, і голос пані Поліни. Вона вже без огиди й страху продовжила свій вранішній обхід. Віталася, застеляла ліжка, виносила нічні горшки, розчісувала волосся, щебетала компліменти, допомагала жінкам приколювати брошки, радила, якою помадою краще підфарбувати губи й допомагала чоловікам знайти їхні ціпки, окуляри та капці, розповідала, яку смачну кашу приготував на сніданок кухар... Старі повільною вервечкою почали шаркати коридором до їдальні, віталися одне з одним, підстаркуваті кавалери цілували пань у щічки чи нахилялися, скаржачись на простріли, до їхніх зморшкуватих простягнутих лапок. “Театр тіней! – подумала Стефка й одразу вщипнула себе за щоку (так вона робила з дитинства, коли когось кривдила). – Стоп! Так не можна...” Вона не помітила в черзі за чаєм пані Поліну (і це її не здивувало, адже Стефка звикла, що та ніколи не виходила з кімнати раніше десятої), а також ще одну стару, котра завжди ставала першою – Олю-Офелію. Тобто Ольгу Яківну Сніжко, яку тут лагідно називали різними сценічними іменами залежно від того, яке ім’я вона сама обирала собі зранку. Вчора, наприклад, ця старушенція, кокетливо посміхаючись, розповідала за сніданком, що вона – Офелія. “Сьогодні, мабуть – Дездемона!” – зіронізувала Стефка, знову щипаючи себе за щоку. Відсутність Олі-Офелії занепокоїла її, адже годину тому Стефка особисто переконалася, що старенька тихо й спокійно дихає під своєю ковдрою. Стефка пройшлася коридором і зупинилася біля її дверей. Якщо Офелія знову задрімала – треба розбудити, адже каша захолоне, а чаю може не вистачити – старі поглинали його по дві-три склянки, ще й розносили їх по свої* кімнатах. Стефка прислухалася й тихо прочинила двері: – Ольго Яківно, можна? Ви ще тут? Вона побачила, що Оля-Офелія стоїть перед люстром і намагається зачепити неслухняне пасмо сивого волосся шпилькою з маленькою білою намистинкою на кінці. Пасмо під її неслухняними пальцями зіжмакується й розповзається, як клейке павутиння, тонка кіска закручена абияк – старій важко впоратися з нею. – Давайте я вам допоможу, – запропонувала Стефка, наближаючись. Оля-Офелія слухняно простягнула їй шпильку і витягла з ріденької коси інші. – А я сьогодні бачила таку саму дівчинку, – говорила Офелія, поки Стефка поралася з її гулькою, – дуже схожу на тебе. Тільки біленьку, з білим волоссячком. І малу. – Мама казала, що в дитинстві у мене волосся було зовсім світлим, – промугикала Стефка, тримаючи в губах купу шпильок. – А де ви її бачили? Ольга Яківна ніяково замовкла. – Та... там, на вулиці... – нарешті вимовила вона. – Дивно, – сказала Стефка, – час такий ранній. Звідки вона тут взялася? – Може, чиясь дитина з персоналу – онука чи донечка... Можливо... Ну як? – Стефка закінчила із зачіскою й рухом завзятого перукаря обережно повернула голову Офелії до дзеркала. І тієї ж миті своїм новим загостреним зором у купі світлин побачила зверху знайому фотографію: імпозантний чоловік у метелику з моноклем у лівому оці... Така сама! Хоча, власне, нічого дивного не було, якби ця сама фотографія висіла й у решти мешканців – всі вони, ніби круговою порукою, були пов’язані своїм ілюзорним світом. А цей пан міг бути для них ким завгодно – режисером, директором театру, драматургом, кумиром, яким-небудь гуру на театральному Олімпі! Але інше фото змусило її майже розкрити рота: на ньому була та сама янголоподібна жінка з холодною завивкою та високим хутряним коміром, що огортав її відкриті плечі. Тільки ця світлина була кращою, не такою зіпсованою, як у пані Поліни. Третя фотокартка зображувала цих двох разом. Тільки на ньому був світлий літній костюм, що нагадував піжаму, вовняний кавказький капелюх із бахромою на крисах і в лівому оці не було монокля. Однією рукою він тримав елегантний ціпок, другою притискав до себе цю блондинку в кумедному смугастому купальнику, що нагадував трико. Обоє сміялися. За їхніми спинами височіли пальми... Стефка не боялася Офелії і тому без вагань запитала, вказуючи на світлину з жінкою: – Хто ця гарненька пані? – Справді – гарненька? – жваво відгукнулася Ольга Яківна. – Так, дуже. – Це... – Офелія замріяно посміхнулася, – це – Леда. Леда була гарненькою. – Леда Ніжина? – уточнила Стефка, пригадуючи, як назвала цю жінку пані Поліна. – Так, ніжна Леда, – не розчула її слів старенька. – А це хто? – Стефка вказала на чоловіка з моноклем. – О! – здійняла вгору палець Ольга Яківна, – це велика людина. Геній. Вам соромно його не знати, дитинко. Ви ж, мабуть, читали... Вона назвала відомі романи, за яким було поставлено безліч п’єс та кінофільмів. – О, пробачте, – схаменулася Стефка, – Звісно! Я тільки не могла уявити, що це – саме він! Саме він і – тут. У вас... У цьому притул... тобто, в нашому Будинку! – О, він давно вже там, – Офелія здійняла очі до стелі, – або... деінде... Ми, люди мистецтва, великі грішники. Треба готуватися до всього... І Леди вже немає. Леда померла. Задихнулася у квітах. Молода і вродлива. Лежала у квітах, як у снігах... Романтична смерть, чи не так?.. – Не знаю, – сказала Стефка, уявляючи себе в купі білих квітів, – мабуть, що так... їй було б цікаво ще порозпитувати стареньку. Але вона згадала про захололу кашу й чай, котрий, мабуть, уже розібрали. – Треба йти, – сказала вона, – я проведу вас до їдальні. Ви сьогодні маєте чудовий вигляд! Офелія була вся в білому – світла спідниця, біла блузка, білі перлинки на шпильках у волоссі. “Мабуть, сьогодні вона знову – Офелія”, – подумала Стефка і вирішила це перевірити: – Ви – викапана Офелія! – ніби між іншим зауважила вона. – Не вгадали! – заплескала в долоні Ольга Яківна, і Стефці вже вкотре спало на думку, що старенька все-таки несповна розуму. – Снігуронька – ось хто це! Мезгір кинув Купа– ву заради Снігуроньки! Лель залишив Снігуроньку заради Купави... Не пожалів. А Снігуронька розтанула, як Леда у сніжних квітах. Усе так заплутано в цьому світі... А що сьогодні на сніданок? Пішли хутчіш! Вона накинула на плечі довгу білу шаль і пішла до дверей, не оглядаючись – так, ніби за дверима на неї чекали оплески...

е

Стефка дивилася, як вона йде довгим коридором, похитуючи головою на всі боки – чи то від старості, чи то від споглядання захопленої публіки. Якої не було...

Розділ сьомий Стефка їде додому

– Підкинути? – зупинився біля Стефки допотопний газик, і з вікна визирнула завжди задоволена пика водія Славка, сина Бібліотекарки. – Я саме їду в місто. До речі, на дискотеку. – На державному бензині?! – єхидно додала Стефка. – Тебе це не обходить! Сідаєш чи ні? Стефка тоскно поглянула на дорогу, на яку

вже спадала вечірня імла: двадцять хвилин лісосмугою до автобуса, ще сорок – до найближчої станції метро...

– Знову будеш хапати за коліна, як дідуган? – Не буду. Даси п’ятірку – тож не буду. – Ого! – обурилася Стефка. – Із чужих беру двадцятку. Так що – сідай, поки не передумав. І Стефка сіла. Газик рушив і поволі поповз розмоклою осінньою дорогою, як жук-гнойовик. Стефка примружила очі. Її ноги гули, немов камертон, відгукуючись на какофонію сьогоднішньої метушні. Вона знала, доки не влізе в теплу ванну, вони не перестануть огидно нити. Раніше, коли вона не працювала, такого, звісно, не було. Вона лежала вдома з книжкою чи сиділа на останньому ряду на репетиціях, які проводив її чоловік, аж поки він наказував: “Іди вже додому. У мене ще купа справ!” Купа справ зазвичай закінчувалася під ранок, коли змучена Стефка програвала в своїй уяві всі сцени власної страти – від відрубання голови в “Марії Стюарт” до замурування живцем в “Аїді”. – Чого засумувала? – почула голос Славка. – Просто втомилася... – Зрозуміло, ця робота не для таких, як ти. Чого тебе сюди взагалі поперло? Я хоч маю навар та живу неподалік... До речі, можемо колись удень забігти. У мене купа касет, відик, музон різний... Ти ж вільна пташка. А організм, мабуть, вимагає свого? – Вимагає, – згодилася Стефка, яка віднині вирішила завжди бути відвертою, – але не від тебе! ...Лісосмуга закінчилася, й авто виїхало на трасу, обабіч потяглися рівні ряди високих сосен, вдалині сяяли вогні міста. На дні порожнього Стефчиного серця дзенькнула монетка круглого рівного місяця, що світився прямо над вікном газика. Цей брязкіт рикошетом віддав у мозок, дістався шлунка, пронизав нирки, печінку й решту нутрощів. Таке з нею тепер траплялося доволі часто. – Мерзнеш? – запитав водій, побачивши, як вона здригнулася. Відірвав одну руку від керма й поплескав її по коліну, не відчувши ніякого живого зустрічного поруху, поквапився знову схопитися за кермо: “Подумаєш – Снігова королева!” Та, дякувати Богу, довіз до самого під’їзду, взяв п’ятірку, ще раз без особливого ентузіазму запропонував поїхати на дискотеку й покрутив пальцем біля скроні услід. Вдома Стефка залізла до омріяної ванни з книжкою в руках. Вона завжди читала, лежачи в теплій воді. Цього разу вона ледь утримувала в руках величезний фоліант, котрий придбала колись на книжковому ринку, “Енциклопедія радянського кіно”. Книга була старезна, допотопна, пожовкла, видана в середині сімдесятих, і могла запросто вважатися антикваріатом. Вологими руками Стефка почала гортати її. Літера “Б”... Пропустивши сторінок зо п’ять і вже втративши будь-яку надію, вона нарешті наштовхнулася на це ім’я – Береш. Едіт Береш. Почала читати”Береги Едіт, (Р. н. 1914. Рік смерті – невідомий ) – актриса театру та кіно. Після гучної слави в 30-х роках та кількох поїздок за кордон, була репресована (1947 рік). Реабілітована в 1953-му році. В кіно більше не знімалася, присвятивши себе театру. Після 1960 року закінчила свою творчу кар’єру, займалася викладацькою діяльністю. У середині сімдесятих – за непідтвердженими даними емігрувала до США. Фільмографія...” Далі йшли невідомі Стефці назви давно забутих кінострічок. Отже, якась Едіт Береш – не вигадка. Вона була, існувала, й пані Поліна, мабуть, добре ЇЇ знала. Цікаво було б розпитати... І Стефка знову взялася гортати недолугий словник, у якому скупі відомості про акторів чергувалися з величезними статтями про перемоги й переваги радянського кінематографа. Якщо під прізвищем Едіт Береш не було ніякої фотографії, то під іменем “Леда Ніжина” красувалася та сама світлина, що висіла в кімнатах обох мешканок Будинку. “Ніжина Леда (псевдо) справжн. – Ольга Сніжко. Р. н. 1919. Народна артистка СРСР, заслужений діяч мистецтв, у середині 60-х – депутат міськради. Донька відомого політичного діяча Якова Сніжка. У кіно та на сцені втілила незабутні образи радянської жінки-трудівниці, хоча глядачу найбільше запам’ яталася в ролях характерного плану...” ...Дослідники паранормальних явищ шукають паралельні світи, налаштовують металеві рамки, котрі крутяться в їхніх тремтячих руках, купують надчуттєву, страшенно дорогу техніку, щоб уловити якісь потойбічні сигнали. Хоч насправді паралельні світи зовсім поряд.