Текст книги "Зів'ялі квіти викидають"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

Розділ шістнадцятий Леда Ніжина, Часник, таранька та вовняні шкарпетки

...Рівне кругле озеро розтеклося посеред кімнати. Воно лежить, наче дзеркало. У ньому відбиваються вогні ліхтарів, що світять у парку. Озеро – це місяць. Він лежить на підлозі в Лединій кімнаті, а на небі зяє чорна кругла діра. Проте на небі він і не потрібен – у парку сніг, він світить сам по собі. А місячне озеро лежить у Леди на підлозі. Варто лише опустити ногу з ліжка, як відчуєш його прохолоду. А якщо Леда пірне в цю срібну амальгаму – вийде з неї молодою. З тонким станом, гнучкими суглобами, рівними ніжками й спиною, гола і прекрасна, як тоді... Ось на поверхню озера сідає білий птах із великим червоно-чорним дзьобом. Леда посміхається йому й притискає палець до вуст. Мовляв: не кряч – усі поснули, не скубись – вранці тут буде повно пуху, не махай крилами – на шелест зійдуться інші. Вони зіпсують озеро, забруднять його і скаламутять. Білий птах дивиться людськими очима, свердлить ними Леду, гіпнотизує. Ці очі темні, пронизливі. Леда тремтить, Леду притягує цей погляд, Леда тане під ним, як Снігуронька. Леда, погана дівчинка, щось не так зробила? “Ти все перебрехала по-своєму. Ти – вперта сука! Ти хижа наволоч! Ти бездарна актриса, без мене – ти нуль! Поглянь на себе: ти не Леда. Це ім’я тобі більше не пасує!” Довга шия птаха витягується, тягнеться до ліжка. Це вже не птах, це – змій. Леда затискає в долоні хрестика, що висить у неї на шиї. Він висить там майже півстоліття. Цей хрестик належав тій жінці, ім’я якої Леда ніколи не вимовляла вголос. А нещодавно вимовила – вперше. Вимовила тій дівчині, що ранками стоїть над Ледою, немов смерть, і дослухається до дихання. Ось чому птах гнівається на Леду. Та дівчина добра й недобра водночас. Вона розчісує Леді косу. Вона чимось схожа на ту, іншу, яку Леда так боялася, на ту, чий хрестик вона зараз затискає в долоні. – Що сталося з Ледою Ніжиною? – питає дівчина. – Вона ж не померла! Кажіть мені правду. Що ви зробили з Едіт Береш? Лети, лети, птахо, звідси! Я згадаю тільки тоді, коли тебе тут не буде... Він так любив її... Ту... Ту саму... – Кого? – питає дівчина. Ту саму... Ту жінку, якою тоді захоплювалися всі, ту саму... – Кого? – питає дівчина. – Ту... Едіт... Береш... О, як мені стало моторошно. Добра й недобра дівчина налила мені крапель у склянку, перелякалася, що я знепритомнію. І сиділа довго-довго, поки я говорила... Поки Леда говорила. Але тільки те, що могла вимовити. Леда мовчала про те, чого казати вголос не можна. А хіба можна говорити про те, як... ...Як Леда – гола і прекрасна – стоїть біля вікна, купається в місячному світлі. Молода, з гнучкими суглобами, рівними ногами і спиною, намагається затулитися руками, сховатися за хвилею волосся, за фіранкою, за зливою місячного світла. Вона стоїть. Так захотів він. Він лежить на широкому ліжку (таких ліжок, за його словами, він ще ніколи не бачив, хіба що тут, у Лединій родині) і палить... Струмок диму, спалах вогню, очі... – Не рухайся! – наказує він. – Стій так ще... Леді холодно і спекотно. Леда дивиться на цівку диму й хоче залізти під ковдру. Але вона усвідомлює, яка вона прекрасна в місячному

світлі. Він кохатиме її доти, доки вона буде ось так стояти на відстані – гола і прекрасна.

А вона кохатиме його довіку. Попри все. ...Як Леда тримає його голову в себе на грудях і відчуває, що він здригається усім тілом, сопе, хрипить щось незрозуміле. Леді моторошно. Але вона знає: він невинний, він чистий, як немовля, як білий папір та перший сніг. А якщо це навіть не так – Леда все одно кохатиме його. Він – чистий і невинний, він – немовля. Він не відає, що творить! Леда скупає його у ванній, огорне великим пухнастим рушником і скаже: “Я завжди буду з тобою. Моя душа належить тобі, хоч би що ти робив...” ...Як Леда чекає на дзвінок у двері. їй байдуже, що він вигадає нині, які тортури. Вона зробить усе! Він розсипає по підлозі горіхи (бабусині горіхи, з саду, що привіз батько). Від нього пахне горілкою, коньяком, смаженим ягнятком із ресторану “Національ”. – Збирай! – каже він. – Я тебе ненавиджу. ...Як Леда йде на пошту. У дерев’яній коробці складено в’язку часнику, п’ять штук в’яленої риби, кілька пар вовняних шкарпеток. Леда озирається, їй моторошно. На коробці страшна адреса – та, де Леді ніколи не бути, адже Леда ніжна і світла. Леда ніколи не бреше, а тут уперше тремтячою рукою виводить на місці, де має бути зворотна адреса, ім’я своєї подруги. Чому вона це робить? Можливо, тому що почула від досвідчених людей, що часник запобігає розвиткові різних хвороб, від яких випадають зуби, старіє обличчя і зморщується шкіра. Можливо, тому, що їй не присилають більше квітів – білих лілей після кожноївистави... А може – через його голос, який щоночі шепоче лагідні слова і... називає п чужим іменем. Тим, яке тремтячою рукою Леда виводить на коробці щотижня. Щотижня! Адже боїться, що посилки можуть загубитися – то нехай дійде бодай одна...

...Як Леда вмирає. Вмирає повільно і довго, як вона кам’яніє. Хіба можна закам’яніти від любові? Леда не знає, як відповісти на такескладне запитання. її цьому не вчили.

...Як одного весняного дня подруга приносить їй хрестик – маленький срібний хрестик і каже: “Це передали від НЕЇ. Вона скоро повернеться...” І Леда більше не Леда, а депутат міськради, полум’яна батькова спадкоємиця. Одним розчерком пера вона може заборонити ТІЙ жити в цьому місті. Одним розчерком пера – надати притулок. Леда обирає друге... ...Добра й недобра дівчина мовчить. Що вона може зрозуміти?! Мовчить, дивиться – їй немає чого сказати. Вона надто молода. Молода і прекрасна. У неї сумні очі. Великі, сині й сумні.

Вона вкладає Леду в ліжко, закутує ноги ковдрою, дає пігулку. І раптом каже:

– Пробачте... Леда заплющує очі.

А вночі по підлозі розтікається дзеркальне озеро і прилітає птах...

Розділ сімнадцятий Про що дізналася Стефка

Оля-Олюс я... П’ятикімнатна квартира в центрі міста, дитячі свята довкола ялинки, на які няні приводять... О, про цих дітлахів Олю– сина мама тихо шепоче на вушко бабусі незрозумілі слова: “Це – наркомпрос, це – ЦК, це – ЧК, це – маскульт, це – вхутемас”... Тому Олюся дивиться на них широко розкритими очима. І всі хлопчики закохуються в неї – і Вхутемас, і Маскульт, а дівчатка – товстенька Цк і чорнява Чк – ревниво оглядають сукні. На темних вулицях суцільний морок, по них ходять “бабаї” в куфайках (лякає бабуся Олю), у сірих довгих пальтах (шине– лках, каже бабуся), і якісь темні люди, що шикуються строєм (патруль). Олюся зрідка виходить на ту страшну вулицю, особливо взимку. Тому так радіє новорічним святам. Дітлахи лізуть пальцями в тарілочки з червоною ікрою, кидаються пиріжками з картоплею та грибами. – Хлібом не можна кидатися! – серйозно каже Оля-Олюся. – Нехай бавляться! – поблажливо каже тато. Потім усе поглинає туман. Провалля в пам’яті. Нове свято настає навесні, коли Олюсі вісімнадцять. У її кімнаті на стіні висить портрет Віри Холодної, у шафі – сукні, капелюшки, фільдвлерсові панчохи і ще одна рідкість – панчохи з капрону. Але ті Олюся соромиться одягати – на них із самого верху візерунки, мереживна резинка... Сороміцькі панчохи. “То для “Мулен Руж!”” – каже бабуся. Що таке “Муленруж” Олюсі невідомо. Але є в цьому слові щось привабливе, це – як назва кіно, про яке Олюся божевільно мріє й не знає, як до нього дістатися. Але воно підступає до неї саме. Настільки близько, що в Олюсі перехоплює дихання. Стається це весною, коли все місто вкрите каштановим та бузковим цвітом. А Олюся сама стає квіткою. На ній бузкового кольору сукня з білим комірцем, білі шкарпетки й нові лаковані туфлі на високому підборі, на шиї шовкова китайська хустка, у руці – ридикюльчик з бузкового оксамиту. Олюся відмовляється від батькового авто і йде пішки. Йде подавати документи до університету. Факультет обирали всією родиною, але останнє слово все-таки було за.Олюсею – філологія. Олюся любить поезію, знає напам’ять купу віршів і має секрет: коли дома порожньо, вона стає перед великим люстром у передпокої і читає їх уголос. Час від часу заламуючи руки, як Віра... Олюся – сама весна! Олюсі насправді немає, тіло – то лише оболонка, хоча й необтяжлива, але справжня Олюсина сутність – це музика, пташиний спів, шовк, молоко, конвалії, перлини, пух, місячне світло, рожева зоря, шоколад, біле хутро, ананаси в шампанському, ах– матівський “Ройлс-ройс”... На всьому цьому вона замішана, на цьому вихована батьками й бабусею. І тому вона пливе – золотим човником – посеред золотої, залитої сонцем центральної вулиці чудового квітневого дня 1937 року, немов уві сні, в якому немає місця ані чорному страху, ані запаху підгорілої гречаної каші! Олюся стає в чергу за морозивом і краєм ока помічає, як за нею спостерігають двоє імпозантних чоловіків. Обидва в білих модних макінтошах, костюми – в тонку смужку, велюрові капелюхи. – Фруктове! – замовляє Олюся й з цікавістю дивиться, як продавщиця вправно накладає в рурочку рожеву смакоту. Потім із морозивом вона йде далі й знову бачить тих двох – вони йдуть за нею. Олюся сідає на лавочку, вони зупиняються, дістаючи з кишень портсигари... Поки один дає другому припалити, Олюся швиденько встає й тікає в арку, обходить відрізок вулиці кругом і...

знову наштовхується на цих двох. Тільки тепер

• ¦ ,

вони йдуть прЯхМО на неї. їхні обличчя, спочатку розгублені, набувають хитрувато-хлоп’ячого захвату. Вони ніби промовляють: “Впіймали! Тепер не втечеш!” Олюся не знайомиться на “вулицях – це ознака поганого виховання. Але вони перегороджують дорогу, приязно посміхаються, ніби знають Олюсю сто років.

– Чарівна дівчино, – каже один із них, – хочете зніматися в кіно? Олюся завмирає на місці. – Іване, що ж ти так одразу лякаєш панночку? – говорить другий і сягає в нагрудну кишеню свого розкішного макінтоша, дістає червону книжечку й розкриває її перед Олю– синими очима. – Спочатку познайомимось. Читайте. Олюся читає їм я, прізвище, а потім 11 охоплює тривога і захват, адже внизу написано професію: режисер. – Тепер показуй ти, – говорить він своєму товаришеві й додає: – хоча, певен, панночка тебе знає й без того! – Не перебільшуй! – морщиться той і дістає синю книжечку. – Ой! – виривається в Олюсі. – Звичайно ж, знаю. Ви у нас у школі минулої весни виступали зі своєю новою п’єсою! Ми її навіть ставили в шкільному театрі! Я вас не впізнала одразу... – Ну от, бачте, ми не злодії і вас не з’їмо! – радіє режисер. – Отже, маємо до вас пропозицію... – Може, обговоримо все це в більш затишному місці? – каже драматург, киваючи на найближчий ресторан. На Олюсині щоки повільно й підступно наповзає рум’янець. Такого з нею ще не було! Піти з двома чоловіками до ресторану – та ще з якими! І щоби пихатий швейцар у форменому картузі із золотою смужкою відчинив перед тобою двері! Ого!!! – Ви не проти? – питає драматург. Олюся дивиться в темні очі і майже непритомніє від його погляду. Вона може тільки кивнути головою. Слів немає. Дихання немає. Тільки серце тріпоче, як упіймана пташка. Вони пропускають її вперед. Олюся спиною відчуває їхні погляди – на своїх стегнах, на ногах, спині та потилиці. – Гарний типаж... – чує вона тихий голос режисера. – Те, що ми шукали... – Побачимо... – шепоче у відповідь драматург і голосно додає, помітивши, що Олюся дослухається до їхнього шепоту. – Ви справді нас не бійтеся! Ми божевільні люди, але божевільні на ґрунті мистецтва. Збираємося знімати кіно, а героїню так і не знайшли... – Вже знайшли! – підморгує Олюсі, а заодно й товаришеві, режисер. – Нема куди відтягувати – треба працювати! Офіціант проводжає трійцю до столика в окремому затишному кутку, повитому квітами, чемно схилившись, приймає замовлення. Олюся відмовляється від усього, згоджується на шоколадку та келишок шампанського. – Що ж, правильно, ми ж не їсти сюди прийшли, – каже режисер. – Пообідаємо, друже, пізніше. А поки що з’ясуємо наші шанси. І він розповідає Олюсі про кіно. Олюся відчайдушно, майже залпом, п’є шампанське під темним поглядом драматурга. І одразу хмеліє. Хмеліє вперше в житті. Власне, і п’є вперше... Голос режисера віддаляється, очі драматурга наближаються, ресторанна зала розширюється, все – крутиться. Олюся облизує губи. Драматург сміється. – Ну, то що? – запитує режисер. – Домовились? Якщо так, то прошу завтра – до кіностудії, годину на одинадцяту. Зробимо проби. – Домовилися! – сміливо каже Олюся і ще сміливіше додає: – Моя улюблена актриса – Віра Холодна! Я дивилася всі фільми з її участю. – Ви будете кращою! – усміхається режисер. – Отже, завтра вранці – ви у нас. А до речі, ви навчаєтеся чи працюєте? – Я йшла здавати документи до університету... – згадує Олюся й раптохм заливається сміхом – розкутим і відверто-жіночим: – Боже, яка нісенітниця! Я ж увесь час мріяла бути актрисою!!! – По-нашому!!! – радісно виголошує режисер і наливає ще келишок... Потім вона розуміє, що треба встати й піти. Але шампанське й передчуття нового життя – того, в якому вже не буде місця батьковим зауваженням, – ніби приковує її до стільця. Усе вирішено! Олюся оглядає залу: в обідню перерву тут зібралася багато людей. І її до кісток проймає несподівана, божевільна думка: зовсім скоро всі вони впізнаватимуть її! Режисер із драматургом про щось говорять поміж собою. А потім режисер б’є себе по чолу розкритою долонею: – Господи, красуне, ми не з’ясували головного: як вас звати? Олюся називає себе і обидва якось дивно перезираються. – Ольга Яківна? Сніжко?! – перепитує режисер. – А це не ваш тато... – Мій! – виклично каже Олюся. – А яке це має значення?!! – Ну... Можливо, він буде проти... Я не можу ризикувати... – Я сама вирішую свою долю! – сміливо каже Олюся. – Можете цим не перейматися! – Але– таке відоме ім’я... – А ми придумаємо псевдонім! – весело каже драматург. – Ви не проти? Звичайно ж, Олюся не проти. Псевдонім – це по-справжньому, у цьому є щось романтичне й незалежне. – Який? – питає вона, покладаючись на волю темних очей. Він дивиться на неї довго– довго... – Ніжна тендітна пані... – промовляє він, – біла панна... “О, панно Інно, панно Інно...” – Інна? – розчаровано стинає плечима Олюся. – Ні, ні... Це так, згадалося... Вам треба щось ніжне, як пух... – Ніжна? – підказує режисер. – Це занадто! А якщо – “Ніжина”? Дуже близько від ніжності і... справжнього прізвища. – Старий, ти – поет! – хвалить режисер. – А ім’я? – Леда! – сміється той. – Чудово: Лебідь знайшов Леду! – Облиш дурні жарти, – чомусь сердиться драматург. – Добре, добре. Хто ж зрівняється з божественною Едіт?!! Але ж справді звучить досить гарно: Леда Ніжина. Вам подобається, чарівне дитя? – Дуже! – Олюся плескає в долоні. – Вирішено! – водночас кажуть обидва. ...Олюся переповнена почуттями, вона підводиться зі зручного стільця і поглядає на свій маленький золотий годинничок: час іти. – До завтра! – нагадує режисер. Драматург із дивним прізвиськом мовчить і наливає собі чарку горілки, котру непомітно приніс офіціант. Вони залишаються обідати. Олюся йде по червоній килимовій доріжці і всі в залі оглядаються на неї. Оглядаються тому, що вона – прекрасна, як квітка, як юність. Звичайна радянська дівчина-комсомолка з хорошої, добропорядної родини. Але то вже не Оля-Олюся! Швейцар відчиняє перед нею двері й довго дивиться услід. Леда Ніжина йде центральним проспектом. Вона більше ніколи не їстиме морозива на вулиці!

Розділ вісімнадцятий Написаний після розмови автора з видавцем

...У метро грає саксофон. На весь ескалатор, на весь тунель лунають пристрасні звуки. Саксофон – найсексуальніша, найвідвертіша музика в світі. Вона навіть не супровід до кохання, вона – сама любов. Обличчя людей змінюються, коли вони чують цю музику. Нічого так не об’єднує, як ця запаморочлива, пронизлива, чарівна колисанка для розуму. Поки лунають ці магічні звуки, можна посміхнутися до будь– якого перехожого або розчулено вкинути останню десятку в капелюх музиканта. Метушня відступає, ескалатор затоплює хвиля любові... Натовп перестає бути біомасою, бидлом. ...Власне, чому автор дослухається до саксофона в метро і вдається до якихось міркувань, котрі не стосуються цієї оповіді? Будемо вважати, що це сталося завдяки нещодавній розмові з видавцем, котрий сказав, що “письменник, як ніхто інший, відчуває соціально-політичні настрої суспільства. А нині ці настрої – антигуманні, спрямовані на знищення останніх моральних барикад”. О, автор, витаючи в своїй ноосфері, ніколи не заглиблювався в можливість бути причетним до змалювання будь-яких соціально-політичних реалій. Йому це, як кажуть, по барабану. Щоправда, на початку цієї історії майнула шалена думка розповісти про те, як молода героїня роману стояла на Майдані Незалежності разом з усіма під час Помаранчевої революції (власне, так воно й було насправді). Тобто поряд із цією маленькою локальною драмою розгорталися важливі соціально-політичні баталії. Але автор чудово розуміє, що всі важливі події, після того, як своє вагоме слово на першому етапі подібних зрушень говорить народ, згодом перетворюються на звичайний історичний процес, у якому тому ж таки народу не відведено жодної, бодай найменшої ролі. Тому автор вважає найцікавішим те, що відбувається з однією окремо взятою людиною в її непередбачуваному паралельному світі. До того ж автор, як ви помітили, усіляко намагається уникати конкретних назв тих місць, де відбувається дія. І робить це навмисне. Думаючи про те, що така сама Стефка живе і в Португалії, і у Франції, і у Відні, а можливо, і в Арабських Еміратах. У неї інше ім’я, а її місто, яке вона любить так само, як Стефка – своє, має іншу назву. Можливо, збігається лише номер автобуса, на якому ця невідома молода жінка їздить на роботу, і настрій, з яким вона це робить щоранку. Ця інша Стефка – собака чи Біла Ворона – несе в собі не– розтрачений або ще не розкритий дар завжди залишатися самою собою. Вона коротко стрижеться, проколює свій пупок золотим колечком, робить жахливі тату на смаглявому плечі, покурює травку і воліє краще померти молодою, ніж влитися в будь-який соціально– політичний процес. Тому вона старанно намагається бути цинічною, брутальною, відчайдушною, вона ненавидить старих, котрі лають молодь. Вона гортає комікси, полежуючи в ванній, і мріє бути Джуліею Робертс. Але попри все це, вона залишається собою і завжди каже правду. Тому з нею важко вжитися, але так просто полюбити, бо вона – природна і вміє служити тому, хто має щастя бути поруч із нею... Звичайно ж, автор міг би назвати всі вулиці і передмістя, перелічити найважливіші події, викладені в хронологічній послідовності, але це не було б справедливо щодо інших – таких самих жінок, чоловіків і стареньких на будь– якому континенті маленької Земної кулі, котра обертається в безкінечному темному просторі серед інших небесних тіл. Отже, якщо видавець знайшов у цій оповіді “загальний настрій суспільства” і не наполягав на змалюванні соціальних реалій – автор безмежно здивований цим фактом. І може спокійнісінько продовжувати свою розповідь. Поки... Поки Стефка слухає саксофон, спускаючись ескалатором метро. Слухає і намагається уявити, як у квітні 1937 року центральною вулицею міста гордо йшла дівчина з дивним новим іменем – Леда. Безтурботна і щаслива. У білих шкарпетках і лакованих туфлях. Білих-білесеньких шкарпетках. У бузковій сукні. У газовій хустці. З оксамитовим ридикюльчиком... А їй услід довго дивився швейцар ресторану. І думав про те, що таким, як ця маленька сука, ніколи нічого не загрожуватиме...

Розділ дев}ятнадцятий Про що дізналася Стефка (продовження)

“Відома актриса Леда Ніжина повертається з Ташкента до рідного міста. Її зустрічає вдячна публіка. Фільм “Донька партизана” вперше демонструватиметься в єдиному вцілілому після численних бомбардувань кінотеатрі звільненої республіканської столиці”. Це підпис під фото. Леда прискіпливо розглядає газету: вона в натовпі молоді й військових, всі з квітами. У Леди розгублений вираз обличчя, вона дивиться поверх голів на зруйновані колони вокзалу... Перший крок по рідному місту, зафіксований репортерами. У Леди засмагле, трохи обвітрене від південного клімату обличчя. Але це її зовсім не псує. Навпаки – дуже пасує до білявого волосся. Леда помітно схудла, хоча там, у Ташкенті, її забезпечували непогано, навіть квартиру надали не комунальну, а велику, райвиконкомівську. І поважні люди заходили на вогник – із південними солодощами, шампанським, і їй, аби відмовитися від їхньої уваги, доводилося весь час викручуватися, пручатися, хитрувати. І від цього вона насправді втомилася! Леда не може впасти в перші-ліпші обійми, якщо навіть за це їй пропонують побудувати новий театр! Вона принципова й чиста. Вона справжня радянська 138

актриса, якій пишуть листи з найвіддаленіших кінців фронту, вона має бути гідною цієї загальної любові! Але як тяжко бути самій у чужому далекому краю, де жінки в стареньких різнобарвних халатах дивляться на неї з осудом...

Тепер усе повертається на круги своя. Її будинок у центрі міста, слава Богу, вцілів, квартира знову належить їй, на кіностудії працюють військовополонені, швидко розгрібаючи завали. Все буде добре, Ледо Ніжині Скоро запускається до роботи новий фільм... Чому ж тебе досі мордує спогад про ту єдину ніч у теплому Ташкенті?! Ти намагаєшся збагнути: що то було? Навіщо? Чому – так? А ще із пломеніючим соромом Леда майже весь час думає про... продовження або хоча б ще одну мить цього жаху й захвату. Що то було? Випадкова зустріч на південному галасливому базарі... – А-а, ніжна Леда? Ви ж тепер зірка. А пам’ятаєте той ресторан? Здається, ви тоді вперше пили шампанське? І щоки у вас були червоні, народжена з піни... Коли зіграєте в моїй п’єсі? Чи мені вже варто стати в чергу? Він багато й весело говорить. На ньому красива військова форма, котра йому зовсім не пасує. Не пасує до очей, адже його очі – з минулих сторіч, очі привабливого інквізитора. – Диню чи виноград? Обирайте! А де б тут можна було дістати вина? Нічого не знаю. Я щойно з потяга – намагався розшукати своїх, а театр уже виїхав! Уявляєте, яка халепа?! Просто не знаю, що тепер робити. Що робити, Ледо Ніжина? Він сміється. Але очі його залишаються серйозними і, як здається Леді, сумними. Йому байдуже, чи вона його слухає. Він підхоплює її під лікоть і тягне між базарними рядами. – О, це зовсім не той південний базар, котрий був раніше! – говорить він. – Бачили б ви цю розкіш. Можна було задихнутися від запаху прянощів, солодощів та шашличного аромату! Ви бували в цих краях раніше? Ні? Не мовчіть, ніжна панно, я вас не з’їм! – Я не мовчу, – каже Леда. – Я рада вас бачити. Тут усі чужі... Це втомлює. – Чудово вас розумію. Він купує диню. У якоїсь жінки куштує з маленької чарки домашнє вино й незадоволено морщиться. – У мене є гарне вино, – промовляє Леда. Вона це каже й не чує власного голосу. Вона веде його спекотними вузькими вулицями, де зовсім немає дерев – таких, які вкривають свіжою тінню проспекти її рідного міста. Перехожих майже немає. Назустріч іде лише одна стара жінка в чорному вбранні й тягне за собою брудну облізлу козу. Вим’я нещасної тварини розгойдується, немов сіра ганчірка на вітрі, і заважає їй швидше переставляти худі ноги в реп’яхах. Стара оглядається й довго дивиться услід красивій нетутешній парі – жінка в легкій рожевій сукні, що відкриває руки, і статний військовий у чистій новенькій формі. Леда спиною відчуває її погляд. Це зовсім не той погляд, до яких вона звикла – від нього крижаніє спина й потилиця. Незважаючи на сонце, мурашки вкривають її оголені руки, мурашки заповзають всередину – від них лоскотно, як від шампанського. Біля дверей вона тремтячою рукою дістає ключі й довго не може вставити їх у замкову шпарину. Він сміється, допомагає їй, їхні пальці зіштовхуються. Він зовсім спокійний. А в Леди від цього дотику паморочиться в голові, вона вже знає, що цей дотик – лише перший, потім будуть інші, й вона із захватом і соромом розуміє, що чекає на них. Темний довгий коридор, у кінці якого її кімната. Поки вона веде його цим коридором, думає про те, що можна ще зупинитися. Зупинися, Ледо Ніжина, умовляє вона себе. Якби ж то! ...Потім, після того, як вино випито й задушливий густий південний вечір перетікає в ніч, таким самим тоном, яким питав: “Диню чи виноград?” – він промовляє: – Роздягайся! І коли вона вже стоїть, як новонароджена в зливі місячного світла, знову наказує: – Стій так! І пазить у ліжку. У батьківському ліжку, яке вони дивом привезли з собою. Потім він підходить і ніжно дмухає їй у потилицю, немов Леда – дитина. Він зовсім голий, і це вражає, бентежить – у цьому вона відчуває повну довіру до себе. Його тіло в блакитному світлі південної ночі скидається на водорость на дні моря. Все нереально. І це невагоме дмухання, ця ніжність після різкого наказу. Господи, що це? Він знає, що робить! Він знає, чим підкорити Леду. Ось такими ніжними невагомими дотиками. Адже Леда така сама ніжна й невагома. Леда може знепритомніти від одного дотику. – Ледо, йди до мене... – шепоче він. – Я так втомився. Я надто довго був сам. Ти така гарна! Поруч із тобою можна збожеволіти. Ти не розумієш... Леда не розуміє. Вона не розуміє, про що він говорить, чого хоче від неї. Вона відчуває лише легке подмухування. А ще вона знає, що це дмухання – солодке й отруйне. У ньому – темна брехня. Така темна і така солодка, що аж не віриться, що брехня може бути такою привабливою. Набагато привабливішою, ніж правда. Набагато небезпечнішою, ніж просто смерть... Адже Леда знає все! Все, про що говорять у цьому колі сучих дітей – там нічого ні від кого не приховаєш. Коли про це говорять, Леда завжди нашорошує вуха – їй цікаве кожне випадково почуте слово, кожна стаття в газеті (вона навіть збирає вирізки!), кожна нова кінострічка. Леда знає, що його жінка – та сама, з іноземним іменем, котре завжди застрягає Леді в горлі, стає впоперек! їй завжди дістається щось за Достоєвським, Чеховим чи Мопассаном, а Леда – вічна донька партизана...

• •

Але справа зовсім не в цьому! їй дісталося щось більше, чого в Леди ніколи не буде. Невже – ніколи?! Чи, можливо, є надія? І вона, надія, з’являється після тої ночі в Таш– кенті! Адже Леда ніжна, покірна, м’яка, немов віск, Леда весела, як цуценя, у Леди широке ліжко й велика квартира з теплою водою в душі Подейкують, що його умови нині зовсім не солодкі – не за його рангом і талантом! Усе через цю жінку, котра може дати ляпаса будь-кому й говорити небезпечні дурниці про сильних світу цього. Вона, подейкують, “не наша”, “не нашого кола”, “темна конячка”, і що скоро – “от побачите!” – від неї не залишиться й сліду. Розповідають про її брутальну поведінку за кордоном і про те, що вона більше не “голубонька миру”, як колись писали в пресі. Також Леда читала в газетах, що вона їздила на лінію фронту, виступала, стоячи на танку, і навіть у лютий мороз скидала солдатський кожух, під яким виблискувала розшита стеклярусом чорна сукня, що облягала її стан. І солдати разом із вищим командним складом готові були йти в бій і помирати з іменем цієї жінки на вустах! Леда бачила такий знімок у газеті. Потім хтось зі своїх приніс на хвості плітку, ніби ця курва відважила ляпаса котромусь із генералів просто на прийомі в його резиденції, відмовилася їсти червону ікру, а потім, усупереч забороні, дала неза– планований концерт у штрафбаті. Знаючи все це, Леді страшно плекати свою надію – та, інша, здається їй відьмою, котра здатна причарувати кого завгодно. Леда зовсім інша! Якби вона була віруючою, то сходила б до церкви, щоб звільнитися від ташкентського спогаду. Однак після приїзду додому все повертається на круги своя! Так само невимушено й випадково вони зустрічаються на знімальному майданчику. Він написав сценарій на виробничу тематику. Ходять чутки, що головна роль написана для дружини, щоб повернути її репутацію, але та (пошепки про це сказав знайомий режисер) занадто сексуальна й не може грати самовіддану радянську трудівницю. Її гратиме Леда Ніжина. Так вирішили нагорі. Розбивається шампанське, перший знімальний день закінчується вечерею в ресторані і... в Леди вдома. Все просто. І так тяяско, так неймовірно складно... Потім він навідує Леду. Дедалі частіше. Приносить вино й квіти, часом – лише вино або горілку, накидається з порогу, шалено цілує, не дивлячись в очі, незважаючи на те, що рве шовковий китайський халат із драконами... Але чому в цьому немає радості?! Через білі лілеї, що звідкись приносять до Лединої вбиральні після вистав чи прем’єр? Через те, що він приходить, коли заманеться, в будь-який час дня чи ночі, й вона мусить завжди бути готовою до цього? Готовою роздягнутися, стати посеред кімнати або до ранку слухати, як він читає нову п’єсу. Він – її і... зовсім чужий. Леда не витримує. Леда вимагає. Плаче, викрикує брутальні слова, ставить питання руба: “Вона – чи я?!” Леда розуміє, що насправді воно може звучати так: “вона” – чи білі шовкові простирадла, велика ванна, впливові батькові друзі, авто, хатня робітниця, що готує дивовижні страви, чисті великі вікна з панорамою на проспект, дубовий стіл у кабінеті, зелений абажур, піжама з атласним коміром, ялтинські пальми... Але Леда переможе все це своєю ніжністю, відданістю, заполонить коханням, і все стане на свої місця. Все налагодиться. Все буде добре. Він щезає на довгих два місяці. Леда викидає з себе маленьку дівчинку – це так страшно! Леда лежить у лікарні, й лікарі кажуть, що вона вже ніколи не зможе мати дітей... Він повертається одної глупої ночі. З порога падає в її обійми, й Леда розуміє, що він такий п’яний, яким вона його ще ніколи не бачила. – Я твій... – хрипить він. Потім він тремтить і плаче, уткнувшись обличчям в її груди. – Я – покидьок, падлюка... – каже він. – Мені потрібен револьвер! Я більше не можу так жити. Я заплутався... мене заплутали... Леді страшно, Леда просить пробачення. – При чому тут ти?! – скидається він. – Ти ніколи нічого не розуміла – жила, як у Бога за пазухою! При чому тут ти?!! Хто ти така?!! Не питай нічого – врятуй мене. Просто – врятуй. Або... дай револьвер... Я знаю, у твого батька є... Він плаче, плаче, плаче. Він не вимагає стояти проти вікна у місячному світлі, він – як дитина. Її дитина. Інших їй не потрібно! Потім настає ранок. Із кавою, зі свіжими булочками. Потім вони їдуть на море. А та, інша, зникає. І квітів більше не приносять! І це могло б називатися щастям...

Розділ двадцятий Стефка. Збори з нагоди святкування Нового року