Текст книги "Жити – пити (збірник)"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

Соавторы: Галина Вдовиченко,Сергій Жадан,Оксана Забужко,Лариса Денисенко,Наталка Шевченко,Міла Іванцова,Евгения Кононенко,Наталка Сняданко,Євген Положій,Андрей Кокотюха
сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

Та ні за що, Ростику, рідненький! Просто так. Без жодної причини…

Я пройшла крізь підлітковий період тихо, як і в дитинстві; відчайдушно закохуючись в будь-кого, хто мав необережність обдарувати мене лагідним поглядом, і мовчки страждаючи від потаємного кохання. А коли виросла, то за першої-ліпшої нагоди вискочила заміж, просто аби втекти з дому якнайшвидше. Та втекти від себе неможливо, і сім років мого шлюбу довели це неспростовно, як теорему Піфагора. Я, котра засуджувала маму за терпіння, сама терпляче зносила від чоловіка те, за що будь-яка інша жінка, яка поважає себе, виштовхала б його втришия. Та я не знала, як це – поважати себе. Я цього не вміла. Мені ніхто не показав. Бабуся Олена завжди шанувала себе, та була надто далеко, аби надихнути мене на те саме.

Порочне коло розірвалося зі смертю Ростика. Мені здалося, що якимось дивом, якимось містичним чином до мене перейшли його волелюбність і стійкість. І здатність діяти теж. Я спокійно спакувала речі і повернулася до батьків. На той час «любий татусь» уже переніс перший інсульт і ледве рухався по хаті. Однак пити не перестав.

Нині я збираюся до нього в лікарню, бо шляк трафив його вдруге. Лікарі сяк-так поставили його на ноги і слізно попрохали нас забрати його додому, бо він дістав їх усіх до печінок. Він матюкався, повзаючи палатою, так, що змусив би пекти раків будь-якого одеського биндюжника. Він гидив, де стояв, і охочих підбирати за ним лайно не знаходилося.

Окрім моєї мами.

Мама тягне його, як схимник вериги, і була б рада кинути, але надто пізно. Жалюгідний, тремтячий, матюкливии, зарослий, як лісовик, зі слиною, що тече з рота, – кому він потрібен? Де поділися розвеселі тьоті, що стрибали в ліжко до молодого красеня, підхихикуючи: «Жінка – не стінка, можна й посунути»?! Де так звані приятелі, що радо ділили на трьох пляшку оковитої, та не могли знести і грама чужої біди?

Немає, нікого немає. Лишилися тільки ми з мамою.

Зараз я прийду до нього, і перше, що він спитає мене, чи принесла я цигарки. Я відповім, що лікарі забороняють йому палити, і він скаже: «Та пішли вони всі!!!» Потім він спитає, де його «чекушка», а я відповім: «Там, де й цигарки». «То якого йуха ти тоді прийшла, курво?!» – зареве він скаженим бугаєм. А я, пересмикнувши плечима, відгукнуся: «Хотіла б я сама це знати, тату».

І піду до завідувача відділення, щоб віднести йому батькові папери для виписки і для оформлення групи інвалідності. Ото він зрадіє (завідувач, я маю на увазі). Потім я викличу таксі й сяду біля водія. Я б сіла біля кого завгодно, хай і біля Джека-Різника, аби не поруч із батьком.

Скоро мамине «щастя» вже буде вдома.

Але спочатку я зроблю дещо для себе. Винесу цей зошит надвір і спалю його. Влаштую невеличке аутодафе. Я на це заслужила.

«Ти можеш пишатися собою, – запевнив Ростик уві сні. Він наснився мені на третій день після своєї смерті, був веселим і гарним, радісно усміхався. – Ти зробила це, сестричко. Ти зуміла!» «Що зуміла?» – не второпала я. «Перемогти себе. Подолати. Відмитися від багнюки. Усе буде добре, Марійко. Тільки лиши минуле минулому».

Саме так я і збираюся вчинити. Давно пора, як сказав би Рост.

Та немає жодного дня, коли б я не згадала про свою мрію і не пошкодувала, що вона не справдилася. Жодного дня у всьому моєму житті.

Звісно, я маю на увазі розлучення.

Галина Вдовиченко
Вікно

За давно не митим вікном на першому поверсі, заґратованим, із загидженим голубами підвіконням, видавалося, погойдується брудне павутиння. Війне протягом – і напинаються сірі вітрила, потріпочуть та й опадуть, а тоді знову надимаються вгору. А може, це тіні від вуличного ліхтаря гуляють темною кімнатою, наповнюють простір безтілесними блукальцями. Це тоскне вікно з-поміж усіх найбільше приваблювало його увагу.

Сидів на краю дитячої пісочниці, у темряві, посеред безлюдного двору, сам-один, ковзав поглядом по шибках їхнього будинку-«колодязя». На кожній стороні подвір'я (він дослідив це з ретельністю науковця) ще донедавна теплих вікон було більше, а тепер, так виглядало, холодних вікон помітно прибуло. Відтоді, як вперше зауважив те, що за ґратами з потрісканою фарбою, відтоді, як почав вишукувати подібні йому, усі інші почали маліти й вигасати, поступаючись своїм протилежностям. Нарешті між антагоністами виник хиткий паритет. Сьогодні ввечері рівновага нарешті похитнулась.

За теплими вікнами – музика і сміх або спокій і тиша, відблиск настільної лампи, блакитне сяяння екрана. Там – вазони з квітами на підвіконні, і часто – квіти за вікном або й немає квітів, лише прозоре скло з вигадливими фіранками, краєчок верхньої кухонної шафки, зелено-жовтий абажур-вітраж під стелею, він тепло світиться, як той льодяник на сонці. Такі вікна розписують взимку білою фарбою з балончика, він бачив сам, як діти розмальовували їх зірками та ялинками, чіпляли до шибок сніжинки-витинанки; ніхто не боронив робити те, що хочуть. За тими вікнами – інакше світло, за ними й темрява інакша, особлива.

За холодними вікнами – пустка, байдужість і безнадія, лунка порожнеча, хоч може бути й огром розмаїтих речей, як он там або там, де засмічений балкон. Гора картонно-шматяного непотребу вросла у шибку, а під стелею, далі, гола лампа на довгому дроті. Або он за тим, доглянутим, завжди ретельно, глухо-наглухо затуленим важкими оксамитовими шторами, там теж нема тепла. За якимись певними ознаками холодні вікна завжди видають свою сутність, затулені чи невбрані, зачинені чи прочинені, брудні або чисті. За ними теж живуть, до них підходять, визирають назовні, курять, спираючись на підвіконня, струшують укривала, кличуть дітей. Там теж буває весело. За дорогим оксамитом нерідко голосно й образливо сваряться, іноді б'ються. Або стоїть мертва тиша. За холодними вікнами хазяйнує спустошеність.

Вікно його кімнати теж виходило у двір, але було воно ні холодним, ні теплим, принаймні на його, господаря, погляд. Він випростався, стенув плечима – вітер! – і рушив додому, залишивши на піску маленьку шахову дошку, дорожній комплект з крихітними фігурками, замість одного коня – синя пластмасова фішка від якоїсь дитячої гри. Колись давно, коли він був маленький і їздив з батьками у Крим, тато брав зі собою у поїзд ці шахи. Посунувши на столику в купе склянки у підсклянниках, під дзеленчання ложок, казав синові: отож, починаймо, Е2:Е4…

Важко пригадати, яка річ була першою. Це було щось радісне, від чого настрій пішов вгору, і душа зробилась на мить наповненою та легкою, як повітряна кулька.

Що це могло бути?… Здається, хтось шукав якоїсь книжки, він приніс, той зрадів. А він втішився від тої радості, бо вона має здатність розходитись, як кола по воді. Навіть передавати не треба, сама йде. Можливо, тоді все й почалося. Книжок у кімнаті було багато, тепер не пригадати, скільки саме. Та й не рахував він їх ніколи.

Хоча, можливо, усе почалося з китайського горнятка, з гейшею під парасолькою, у кімоно з білим комірцем. Чомусь саме це горнятко він добре пам'ятав. Запаковане, перев'язане вузенькою зеленою стрічкою, з порцеляновим ситечком під порцеляновою кришкою. Воно знадобилося для колеги, смішливої Оленки з бісиками в чорних оченятах. Напередодні довідався про її день народження та й прихопив з дому презент, лиш по дорозі пригадавши, що це подарунок дружині. Хтось їй колись подарував, вона ним не користувалась. Щось неприємне шкрябнуло, але одразу й попустило, бо ж подумати – для чого воно Надії? Вона любила чай удвох – щойно із заварничка, три хвилини настояний, запашний чорний чай без ароматичних домішок.

Кімнату, де вони жили – він, дружина та малий – нечасті гості називали гніздечком. А він жартома – кубельцем. Вона й справді була затишною, та велика кімната, що її завзято облаштовували не один місяць. Стіни та стелю він побілив разом з другом дитинства Сашком, а тоді й відреставрував високе аркове вікно, лише тому за нього взявся, що Сашко сказав: ти сам не зробиш, це робота для фахівця. Але він спробував. Передивився потрібні сайти в Інтернеті, купив необхідне і сам, навіть без Сашка, впорався із тим вікном. Воно було подвійним, з великою кватиркою, відчинялось і всередину, і назовні, одна половинка – туди, друга – сюди. Таких зараз не роблять. Надія замовила якісь хитрі фіранки, вони не затуляли вікна удень, лиш створювали делікатну раму з тканини вгорі та залишали відкритими для споглядання вазонки на широкому підвіконні. Фіалки всіх відтінків бузкового й рожевого – особлива гордість Надії. Ввечері чи за потреби (а потреба нерідко траплялася посеред дня, надто коли малий був у садочку чи в бабці) вікно засмикували, відгороджуючись від усього світу і від Надійчиних фіалок.

Ця велика кімната слугувала за вітальню, спальню та дитячу. Велика кімната, іноді ретельно прибрана, іноді в розгардіяші, але завжди жива. Кубельце, одне слово, куди спішать вечорами.

Отже, нехай спочатку була книжка. Одна з багатьох на кількох полицях у трьох секціях, що складалися в один високий стелаж. Ці полиці він зібрав з готових дощок за допомогою простих металевих кріплень. Нічого надто складного в цьому не було, натомість вийшла надійна конструкція, прикручена до стіни. Захочеш – не розбереш. Вікно, побілка та полиці – таким був його вагомий внесок у домашній затишок.

Чотирма руками вони з Надією заповнили ті полиці книжками, і все одно їм забракло місця, стулили їх щільними рядами, виклали перпендикулярними купками згори, прилаштували в усі шпаринки. У цьому недоладді була своя гармонія і свій порядок.

І, мабуть, саме те, що книжок було багато, дозволяло Надії досить довго не помічати відсутності багатьох із них. Людина може тривалий час не зауважувати, як щодня з її життя, з її території щось зникає. Проста арифметика: мінус книжка, мінус горнятко, мінус краватка…

Він не одразу помітив за собою нову звичку – виносити з кімнати предмети. Щось одне. Щодня. Не надавав цьому значення. Він ділиться з кимось, що тут поганого? А тоді зауважив, для нього головне – винести, саме цей момент давав миттєве задоволення, саме від нього годі було відмовитись, а подальша доля тих речей його не цікавила. Подарувати чи викинути на смітник – не мало значення.

Три банки з кришками-закрутками, мама ретельно пакувала їх, кілька разів попередивши: не забудьте повернути банки! І ось вони порожні, і мама чекає, щоб знову наповнити їх варенням та аджикою, а він виносить ті банки одну за одною, від понеділка до середи, день у день, і залишає у брамі біля поштових скриньок. За якого дідька?

Він не дуже й шукав відповіді на це запитання, не надто й замислювався, дійшовши заспокійливого висновку: він звільняє свій життєвий простір від зайвого. Дещо в нестандартний спосіб, але звільняє.

Надія підсміювалась: що це на тебе найшло? Таким чистюхом зробився! Знала б вона, що вже ніколи не знайде свого золотого лаку для нігтів, який його так дратував, та флешки з фільмами-мелодрамами.

У кімнаті було надто багато зайвого.

От, скажімо, набір конвертів. Трохи здивувався, вкладаючи їх до кишені. Це були звичайні поштові конверти з марками, можна було відправити десятки листів, але хто тепер пише паперові листи? І він залишив конверти на лавці в парку.

– Ото чепурун, – здивувалась Надія, коли чоловік виніс свої капці на смітник, – та в них ще можна було ходити й ходити!

Натомість зникнення понад трьохсот предметів упродовж року вона так і не помітила. Стільки в одній обжитій сімейній кімнаті ховається дрібних непомітних речей, що можна їх довго вилучати без наслідків. Не конче дріб'язкове та несуттєве, без чого можна прожити і тиждень, і місяць, і рік. Відсутність важливого іноді ще довше не помічаєш. Але одного разу, зосереджено порпаючись у шухлядах, Надія запитала:

– Не бачив маленьких ножиць із мого старого манікюрного набору?

Знизав плечима. Він виніс їх кілька місяців тому.

– І ріжок до взуття… Той металевий, на довгій ручці, де він є? – це вона вже наступного ранку, трохи навіть роздратовано, намагаючись взутися у нові туфлі.

– Візьми пластмасовий, – він зберігав спокій, нічим себе не видаючи.

Пластмасовий, незручний, був на місці, на гачку, а металевий, що помагав нозі миттєво пірнути до черевика, вже десь заіржавів за зиму, під купою зогнилого торішнього листя.

Того дня він вперше замислився над тим, як він обирає: що саме винести цього разу? За якою логікою?

Подарунки, сюрпризи – це зрозуміло. Вони прикрашають життя, без них було б сумно, чогось важливого бракувало б у стосунках між людьми. Чорні очка Оленки спалахували щоразу, як він приносив на роботу щось гарне персонально для неї. Але серед тих речей, від яких він звільнив кімнату, було чимало потрібних – йому, дружині, синові. Зимовий шалик, ніби то й нічий, насправді спільний, його носили то він, то дружина. Викрутка, ще татова надійна викрутка, яку він пам'ятав з дитинства. Нове, згорнуте в шафі простирадло. Прозора торохкотлива коробка з ґудзиками. Усе це рано чи пізно могло знадобитися. А він і далі щодня тягнув з хати якісь речі, залишаючи їх на вулиці, у маршрутці, під деревами…

Щодалі більше ці дії робились безглуздими.

Скрипаль на площі, не припиняючи руху смичка, не відриваючи підборіддя від інструмента, здивовано підвів на нього очі – помітив, як у капелюсі, на купці дрібних купюр, опинився маленький смугастий м'ячик від дивного перехожого.

Продавщиця гукнула навздогін: «Ви, пане, ложку загубили!», але він навіть не озирнувся.

Бабця, що годувала двох приблудних псів під балконом, ще деякий час придивлялась до вазонка з фіалками на газоні, не якимись засохлими, вимороченими, а доглянутими повноквітними фіалками з оксамитовим листям та фіолетовими пелюстками, а тоді роззирнулась навсібіч, вихопила знахідку з трави та й понесла крадькома до себе, затуляючи краєм кофтинки від цікавих очей

Він ще рік вважав, що все гаразд, що він набуває здатності тримати свій життєвий простір у порядку за власним розумінням. Нічого зайвого – таким тепер було його життєве кредо. Але десь у підсвідомості час від часу ворушилися сумніви, а іноді й страх, його бентежила непослідовність та нелогічність вчинків, ця нездоланна необхідність робити певний, наперед очікуваний крок щодня і неспроможність звільнитися від цього диктату. Він усвідомлював, що було приємно винести з хати випадкову річ, що трапилась на очі, навіть цікаво було: що цього разу скочить до рук? Але водночас гнітила залежність від ритуалу, що давав короткий спалах задоволення і дуже швидку потребу в новій дозі подібних вражень. Набутий обряд міцно тримав на гачку. Він здогадувався, як чується велика рибина на натягнутій волосіні вудки, був затятим рибалкою, не раз обережно підтягував здобич до берега, вимотував її, виснажував, утомлював, наближаючи без поспіху момент впевненості: вже не зіскочить. Тепер і він був тою здобиччю, яка трималась на гачку.

Небезпечна гра. Було в ній щось піднесене, тремтливе нетерпіння, момент здійснення бажаного, ейфорія, але й швидке розкаяння, а тоді й підозри: щось не те відбувається. Щось не те. Його розважала непоясненна сліпота Надії. Як можна безоглядно й безсумнівно довірятися комусь, хай навіть йому? А може, це свідчить про щось інше, про елементарний брак уваги до нього, а може, й байдужості? Коли ж вона зверне увагу на те, що речі не губляться, а полишають домівку за певним, чітким, незворотним законом? Коли пов'яже причини із наслідками? Чи вона лише робить вигляд, що не помічає, намагаючись перехитрувати його? Може, вона має свій план?

– Що?… – вона оберталась, відчувши погляд у спину. Стояла біля вікна, підливала свої фіалки під самий корінь, обминаючи присадкувате вовняне листя.

Він напускав на обличчя байдужий вираз: нічого, просто так.

Увійшов у смак цієї гри, гри на винос. І дедалі частіше хапав через край.

Зникнення їхнього з Надією листування – грубенького стосика ранніх листів докомп'ютерної доби, перев'язаних шворкою, – неабияк налякало його. Невже він міг таке утнути? Втопити їх, запхавши камінь між листів. Лежать вони тепер на дні ставка, ніхто не прочитає тих рядочків, заповнених рідним почерком, а він таки встиг – витягнув наостанок випадкового аркуша. «Нам не варто зустрічатись, дякую за все. Надія». З цього короткого листа все справжнє між ними лише починалось.

Наступного ранку йому було так зле, як ніколи дотепер, його нудило й трусило. Надії з малим вже не було, він, похитуючись, вийшов з хати. А повернувся ввечері у розмоклому взутті, у вологих по коліна джинсах, загубивши шапку. Надія сплеснула руками, заходилася стягувати з нього одяг, той ніби як приріс до тіла.

– Що?… Що сталося? Де ти був?

– Ставок на дорозі трапився.

– Чого тебе туди понесло? Лягай, розітру.

Вона метушилася навколо нього, натягала грубі вовняні шкарпетки на червоні ступні. Він голосно фиркнув, вона підвела очі: що? «Ти смішно це робиш…» – не говоритиме ж про те, що денну норму він попри небажання виконав. Хіба не смішно? Шапка лишилась на березі, а листи, які шукав, під водою.

Від самої згадки про листи, про необхідність і далі робити те, чого не прагнув, не хотів, у грудях напиналися болючі струни, їх хтось повільно намотував на невидимий кілок. А по обіді попустило.

Він чекав цього дня, а все ж воно сталося несподівано. Надія завмерла перед книжковими полицями, вражена блискавичним відкриттям, малий смикав її за руку: пішли, мамо, пішли! А вона тремтячим, а тоді дзвінким голосом називала книжку за книжкою, автора за автором, торкалась пальцями корінців та обкладинок, переводила погляд з одного кута стелажів в інший, шукала одне, шукала друге, шукала третє – і не знаходила.

– Де вони всі? – нарешті озирнулась до нього.

Але ж розлютилась вона того вечора! Він не пізнавав своєї дружини. Зазвичай тиха й лагідна, іноді занадто лагідна, вона перетворилась на скажену фурію. Вигукувала до нього звинувачення та плакала вголос, не ховаючи обличчя.

Від того книжкового скандалу почався новий період у їхньому житті.

Тепер він ловив на собі уважні погляди Надії. Вона спостерігала, як він збирається, що бере з собою. Він дурив її, обводив круг пальця, забивав баки та вішав локшину на вуха. У цьому був свій кайф, гра перейшла на новий рівень. Було щось невимовно захопливе у тому, аби сховати на спині, за ремінь штанів, смугасті рукавички малого, і показати на виході руки: дивись, мовляв, усе чисто, а хочеш – обшукай. Запхати у кросівку її гребінець. Вдягнути дві сорочки, одну на другу (щоб по дорозі скинути зайву), помітити на виході, як погляд Надії затримався на його шиї (тепло, тепло…) – ні, не зауважила нічого, холодно, Надіє, холодно. Вона сумно проводжала його очима.

Перше, що побачив, повернувшись додому, – маленькі рукавички в сіро-сині смужки, ті, що вранці тулив за спиною.

– Ти що, шпигувала за мною? – струсонув ними у повітрі. «Це щось нове, – подумав, – слідкувала, йшла назирці, як я не помітив…»

Вона дивно глянула на нього.

– Малий побачив їх на парапеті біля переходу.

Не залишав їх там, вона бреше. Або… або хтось

підібрав їх та виклав на помітне місце.

Ніхто не розмовляв у кімнаті цілий вечір, хіба стишено лунали лялькові награні голоси з мультфільмів. Малого не відганяли від екрана, не казали, що вже досить.

– Це хвороба, – порушила мовчання Надія. – Ти хворієш, це хвороба.

Він узяв її на кпини. Яка хвороба? Та він може припинити це будь-якого дня, хоч завтра! Скаже ж таку дурню! Хвороба!

І справді протримався кілька днів, а тоді зірвався знову. Тепер його відверто дратували сльози Надії та її вмовляння. Вона більше не жартувала з ним, не засмикувала фіранок перед тим як обернутися до нього з таким любим колись виразом обличчя, вона зробилась підозріливою та чіплястою. У ній прокинувся талант переслідувача. Вона знаходила їхні речі і повертала їх додому. Дерев'яну пірамідку малого, важезні гантелі, коробку з ялинковими прикрасами, підсвічник з грубою свічею, яку вони палили, святкуючи закінчення ремонту. Вона без сумніву стежила за ним, тримала його на короткому повідку Але він був хитріший. Те, що поверталось, було незначною частиною, тоненьким струмочком з потужного руху в протилежному напрямку. Він методично й наполегливо, день у день, звільняв територію від кухонного причандалля та інструментів, від зошитів, блокнотів, шкарпеток, нічних кремів, сонячних окулярів…

її характер робився нестерпним. Йому доводилось відповідати на дурні безпідставні запитання. Де улюблена машинка малого? Де, чорт забирай, зубна щітка? Якого дідька чіпав губну помаду?

А він усього цього навіть не торкався. Тепер усе, що впало, закотилося, загубилося, списувалося на його рахунок. Де ваза до квітів? Та розбив він її! Випадково зачепив, вона – на підлогу дзень! – розлетілась на друзки. Але й пояснювати не варто, Надія все одно не вірить: виніс з хати – і край.

Як він раніше не помічав її обмеженості та занудства? Цієї зацикленості на шматті? А цей полохливий погляд скоса – де вона могла його набратись?

І що це? Зміна тактики? Стоїть зі сковорідкою у руці, усміхається. Тоді обережно опускає до чорного цупкого пакета.

– Нащо вона нам? – погляд безтурботний, навіть грайливий. – Ми маємо нову. А цю – на смітник. Увесь непотріб – на смітник!

Якогось шнура тягне, скручуючи у жмут, запихає до сковорідки.

– Давно вже не працює, навіть ремонтувати не будемо. На смітник!

Показує йому рожевого зайця, він колись, ще до їхнього одруження, сидів на її ліжку, у її кімнаті.

– Пам'ятаєш цього вухастика? Моя підліткова любов, – і набравши повітря у груди, береться виспівувати, копіюючи Вітні Х'юстон: – And І… will always love you… – сміється й жартівливо тягне: – У-ууу…

– Що ти робиш? – обриває він її. – Що ти робиш?

Нарешті удавано-безтурботний вираз на її обличчі змінюється розгубленістю.

– Ти нічого не розумієш, – він робить до неї два кроки – вона відступає до дверей. – Ти що думаєш, я прибиральник? Я викидаю мотлох? Думаєш, я виношу зайве?

– А що ти тоді робиш?

– Я роблю те, чого не можу не робити. Тобі цього не зрозуміти! Ти зараз намагаєшся наслідувати мене, сама не знаєш, для чого.

А може, щось задумала.

– Ти!.. – зривається вона. – Ти просто слабак, ти слабак, чуєш? Який шукає високих пояснень своїй залежності.

Знову скандал, жодного дня без скандалу.

Малий втупився в екран, навіть не ворушиться, робить вигляд, що дивиться мультики. Батьківські погляди зійшлися на його маківці. Запанувала тиша. Малий сидів-сидів, тоді тихенько зсунувся зі свого стільчика, підійшов до батька, глянув очима дорослого: «Тату, покажи фокус!» Який фокус? Малий сідає навпочіпки біля залізничної колії, розкладеній на підлозі, їй бракує одної секції. «Покажи фокус!» Колись давно, ще до всього, вони бавились у таку гру. Тато непомітно ховав іграшку, а потім витягував її з рукава, а чи у себе з-за вуха, або в малого зі спини. Малий кричав: ще! І уважно спостерігав за руками батька, і все одно не помічав, куди ті іграшки зникають і де небавом з'являться.

Тихо в кімнаті. Нікого. Вже звик до самотності від ранку до вечора. Відтоді, як шеф повідомив, що він потрапив під скорочення – а хто ж би ще, звичайно, він, не Оленка ж з її сміхом-дзвіночком, не ті колеги, як вони себе називають, соціологи-трудоголіки, ага, трудоголіки вони, як же! – кар'єристи та заздрісники… Він і сам вже втомився вислуховувати дорікання на свою адресу щодо втрати ініціативності, креативності та ще якихось там тивностей.

Погано було, що втрачав відчуття часу. Губився, що зараз – ранок чи вечір, весна чи осінь.

Підійшов до вікна, розсунув фіранки: вечір, літо. Вітер куйовдить гілки дерев. Ось так би зараз посунути вазони, розчахнути вікно. Гей, вітре, або ти до мене, у цю тюремну кімнату, або я до тебе, на волю. Або одне, або друге. Настрій цієї миті такий А наступної миті може бути інший, як на американських гірках: щойно купався у хвилях веселого піднесення, а от вже злий та нервовий, і гидко усюди, що тут, що за вікном.

…Уночі його збудив легкий доторк. «Ти плачеш, – сказала Надія. – Тобі щось сниться, перевернися».

Одного ранку такий йому віраж закрутило, що ледве згодом прийшов до тями. Трапився на очі дитячий альбом, пошарпаний, зі стертими кутиками, з дарчим написом: «Дорогому синочку!» Виніс його, з усіма фотографіями, підписаними на звороті. Знімок, де він маленький між мамою і татом, тримає за шиї обох. Де він першачок на лінійці перед школою, і квіти затуляють півобличчя. Футбольна дворова команда, усі позакладали руки один одному на плечі: ми разом, нас не здолати. Дитячий альбом, усі фотки в єдиному екземплярі, йому не поновити їх ніколи, за жодних обставин. Для чого він це зробив? Альбом потрапив йому під руку, а винести щось було треба – свій дитячий альбом чи випускний альбом Надії… Виніс свій, розчавивши біля дому на асфальті маленьку синю фішку, ту, що була між шахами його дитинства.

Черга до Надіїного випускного альбому теж дійшла. І до колекції перегонових машинок малого (маленьких, кожна з сірникову коробку завбільшки), він гірко плакав за ними, а Надія зазирала під ліжко, шукала їх там. Вона не могла повірити…

– Я втрачаю здоровий глузд, – сказала йому. – У мене просто їде дах. Вже нічого не можу знайти.

Він скривився. Цікаво, як би вона відреагувала, що б сказала, якби знала, скільки насправді всього втрачено.

У неї теж пішли перепади у настрої. Мовчала, образившись, не розмовляла, тоді гаряче бралася вмовляти: «Ходімо до психотерапевта, він хороший фахівець, його усі хвалять, він допоможе в нашій біді». Він вибухав: «Ти що, обговорюєш мене зі своїми товаришками-квочками, питаєшся їхніх порад? Чи гроші не маєш куди подіти? Це ж шарлатани, їм лишень би бабки зняти!» «Тоді що?» – не вгавала вона. «Нічого! Ні-чо-го!» – Він сам дасть собі раду. От просто зупинить це усе раз і назавжди. «Ну то зупини», – благала вона. «Добре, – несподівано погоджувався він. – Крапка. Усе. Сказав, усе!»

І йшов із хати з дідовим портретом під пахвою. Чорно-біле фото, підмальоване зеленим та рожевим, у цупкій пожовклій рамці-паспарту з картону.

«Нам», «у нашій біді»! До чого тут вона? Це його благородна пристрасть, його душевна рана, а їй не зрозуміти, як не зрозуміти всім заземленим, ницим та обмеженим людям.

Він так і сказав їй, повернувшись додому, тобто викричав в обличчя:

– Ти обмежена, і життя твоє примітивне, сміттєзбирачко нещасна. Ти ховаєшся за муром речей, ти без них ніщо, а такого, як я, усе це дрантя тягне донизу!

– Що ти верзеш? – вона провадила своє. – Позбавляйся свого! Не рухай того, що тобі

не належить! Зі своїм життям роби, що хочеш, а наше не рухай.

Вона зробилась скорботно-агресивною, дві зморшки залягли між бровами, а може, він не помічав їх раніше. Коли він ішов, ставала на порозі, змушувала вивертати кишені. Він грав вар'ята, хитрував та брехав. Хоча іноді щиро прагнув зупинитись, покласти цьому край. А вже не міг. Його мучило щось, особливо зранку, скручувало, стискало жорсткою пружиною.

– Гаразд! – сказав він, вчергове прийшовши до тями. – Гаразд! Ми йдемо в місто, – і побачив переляк на обличчях Надії та малого. – Разом ідемо в місто. Ти сама казала, ми нікуди не ходимо. То йдемо. Туди, де гойдалки, морозиво…

– …де кульки! – підтримав малий. – Великі повітряні кульки!

Вони повернулись майже щасливі. Майже щасливі, бо навіть у парку, коли малий пролітав біля них у кріселку на ланцюгах, робив коло за колом на каруселі, його погляд раптом зробився порожнім. Він раз у раз занурювався у свої думки, доводилось смикати його за руку. Виринав із глибин своєї самотності, починав усміхатися, переконуючи себе, Надію та малого: усе гаразд, усе як було колись, нема підстав для хвилювання.

Надія погодилась на тижневе відрядження. Після того погодилась, як психолог сказала їй:

– Виженіть його або йдіть самі геть, бодай на певний час. Залишіть його, сам-один він матиме більше шансів усвідомити свій стан і прийти до тями. Не треба йому більше допомагати, він, мабуть, з тих, кому треба опуститися на самісіньке дно своєї залежності, ось тоді він може відштовхнутися й піти вгору…

– Може?… – обережно перепитала Надія.

– А може й не відштовхнутися, – була відповідь. – Іноді такої альтернативи вже не виникає, бо відбулись незворотні зміни в особистості.

Після від'їзду Надії – малого вона завезла до мами – у кімнаті зробилося тихо, як ніколи. Він засмикнув фіранки і довго слухав цю тишу, вона, проте, була не повною – десь на верхньому поверсі скавчав пес, ходив ліфт за стіною, за вікном зупинилась машина з веселою музикою в салоні. Прислухався, чи не видобуде ще якихось звуків, а тоді підвівся й викликав перевізників з благодійної організації, дізнавшись номер телефону в довідковій службі.

– Меблі потрібні?… У гарному стані. Ліжка, доросле і дитяче, шафа, стіл… Самі, зрештою, побачите. Приїжджайте, забирайте.

До кінця тижня він вже ледве пересувався кімнатою – хворі очі, коричневе обличчя, зігнутий, як старий дід. Виходив ненадовго, на півгодини, не більше, повертався, волочачи ноги. «Щось ви погано виглядаєте… – зупинила його двірничка. – Нездужаєте?… А де ваші?…» Він махнув рукою, показав на горло: хворію.

Кімната лякала його тепер, спустошена, лунка й холодна. Чомусь тут робилося дедалі холодніше. Ніби речі віддавали їй своє тепло, коли були ще тут, зігрівали собою повітря. Порожні книжкові полиці біліли кістяком гігантської рибини, викинутої на берег, висушеної сонцем, просоленої морською ропою.

Приходила мама, налякана тим, що його телефон не відповідає. Дзвонила у двері:

– Синочку, відчини! Це я, синку!

Не відчинив. Написав есемеску: «Повернуся – подзвоню сам». Мовляв, заклопотаний, поїхав у справах.

Дев'ятого дня Надія стала на порозі як вкопана. Але ніби й не здивувалась, як ніби чекала, що побачить порожню кімнату.

Він кинувся до неї, притиснув до грудей. Вона обхопила його руками.

– Я вудки свої виніс, – прошепотів він їй у шию.

– Що? – не зрозуміла вона.

– Я своїх вудок позбувся! – голосніше повторив він і розреготався. Його сміх пішов луною вгору, відбився від стелі, від стін. – Узяв свої улюблені вудки!., і виніс їх!.. у двір!!

Він не зміг говорити далі. Реготав як скажений, до сліз. Перед очима стояла картина: він залишає своє багатство, притуливши до стіни бойлерної, і йде, не озираючись, але не встигає зробити й кількох кроків, як повертає голову на шум позаду себе і бачить, як два бомжі тягнуть вудлища кожен до себе. Він пришвидшує ходу, зривається на біг, геть звідси, геть, а все одно чує за спиною хруст зламаної вудки та вигук: «От собака! ні собі, ні людям!»

Надія мовчки дивиться у його темне обличчя із запалими щоками, у його дикі страшні очі. Його струшує регіт, він не може зупинитися. Нарешті переходить на стогін-виття, а тоді лише мовчки розхитується.