Текст книги "Жити – пити (збірник)"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

Соавторы: Галина Вдовиченко,Сергій Жадан,Оксана Забужко,Лариса Денисенко,Наталка Шевченко,Міла Іванцова,Евгения Кононенко,Наталка Сняданко,Євген Положій,Андрей Кокотюха
сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

– Он воно як… – Афанасій зніяковів і засмутився. Він раптом зрозумів, наскільки безглуздими були мрії про гастрольну діяльність, концерти і всесвітню славу. Афанасію стало соромно, а потім трагічно, як у Шекспіра в «Королі Лірі», і він заплакав, ображений на долю. Ну, який, який насправді може вийти артист із колишнього санітара «швидкої допомоги»? Хоча номер із сокирою в спині міг би мати успіх, таки так… – Скажіть, пане Зривко, а існують пані Зривко? Тобто чи співіснуєте ви у цьому просторі з жінками?

– Ясна річ, співіснуємо! Але живуть вони окремо і виключно на дні порожніх пляшок із-під контрабандного фальшивого «Мартіні»…

– А як ви думаєте, є якісь спеціальні умови для того, щоб набути такої величі, як ви?

– У тому житті я не мав перспектив, абсолютно.

Я мріяв вивчитись на хірурга, проте час ішов, десь я зламався, зупинився в особистому зростанні, згаяв слушні нагоди, а потім щось міняти виявилося пізно. Завжди виникали непереборні обставини, люди, справи, та й не виникало великого бажання, якщо чесно, ті обставини долати. Бо тут краще, друже, набагато краще! Той, хто тут ніколи не бував, той, хто ніколи не відчував цієї неймовірної безвідповідальності, завдяки якій ти можеш послати куди подалі весь світ – нас ніколи не зрозуміють. Це найкраща втеча з усіх, яке тільки вигадало людство. Мандри, наркотики, монастирі – все згасає перед нею. Мені тут гарно, от і все.

– А я? – нарешті наважився запитати про себе Афанасій.

– Настане час, друже, і ти також станеш ким-небудь видатним. Станеш тим, ким захочеш ти, а не ті, хто тебе оточує, розумієш? Якщо, звісно, не помреш завчасно від цирозу печінки. У тому-то й щастя, щоб опинитися тут раніше, ніж склеїти ласти.

– Тобто це і є щастя всіх людей на Землі?

Пан Зривко раптом засмутився: його чоло розтяла глибока зморшка, обличчя начебто враз по темніло і замерехтіло, як сніг за вікном:

– Щастя всіх людей повинно стосуватися всіх людей, от в чому справа. А твої бажання і твій стан стосуються тільки тебе. Ну, можливо, ще кількох людей навколо. Тож такий наш вибір – це швидше антитеза щастю всіх людей, це добре приховане тут, – пан Зривко погладив рукою випукле дно пляшки, – щастя. Або нещастя, це з якого боку подивитись. А щастя всіх людей на Землі, як сказано вже мною вище, має стосуватися всіх людей на Землі.

– І що це може бути?

– По-перше, це може бути народження людини – щастя, яке дають людині Бог і батьки, яке не залежить від її волі, бо всі люди народжуються. По-друге, це може бути життя само по собі, тобто щастя, яке напряму залежить від самої людини і трохи від Бога. І по-третє, це може бути смерть – бо всі люди рано чи пізно вмирають і це щастя не залежить не від кого, воно закладене в людській природі.

– Так просто? – здивувався Афанасій.

– Коли ти одного ранку прокинешся де-небудь на дні порожньої пляшки, у тебе буде багато часу поміркувати над цим. А тепер поспішай, тобі час. Тільки не кажи нічого про нашу зустріч нікому, особливо дружині, бо наші зустрічі – це велика таємниця, і якщо ти її розголосиш, то на нас усіх чекає горе! – і білочка, красива рожева білочка торкнулася чола Афанасія своїм божественним пухнастим хвостиком.

Афанасій прожив із дружиною двадцять років, наживши сина та безліч синців, а все через те, що жодного разу не збрехав. Хотів, міг, вмів, але не збрехав – такий у нього був недолік, і синці якраз тому свідки. Він не міг зберігати від неї жодних таємниць, навіть найстрашніших і найважливіших, саме тому на запитання, чи проспався він, Афанасій того ранку чесно відповів дружині, що ні, тому що цілу ніч гуляв зеленим чоловічком і розмовляв із паном Зривком, а потім білочка повернула його своїм хвостом у людський образ. Така відповідь дуже розчарувала дружину, тому що, як уже йшлося раніше, коли ваш чоловік просто бухає – це нормально, бо всі кругом бухають, а от коли він десь швендяється ночами та ще й з якимось зеленими білочками – це вже занадто, це значить, що серйозно час до лікаря.

Лікарі, звісно, просто так звичайних алкоголіків серед білого дня не приймають, для побачення з ними існує ціла процедура, тому Афанасій ще мав час і шанси переосмислити почуте і побачене та якось спланувати майбутнє. Одне він усвідомлював напевне – він порушив слово, яке дав пану Зривку, і тепер на їхні голови має впасти страшенне нещастя, бо дружина сто відсотків повідомить про його пригоду посланниці темних сил – злючій тещі, після чого йому одна дорога – на дурку. А на дурку він не хотів, бо там неввічливі санітари, погано годують і колють болючі уколи, після яких білочка буде видаватися легкою приємною галюцинацією. Тож треба було тікати звідси, тікати негайно, поки не загребли під білі рученьки, але після напруженої ночі Афанасій не мав сил і про всяк випадок ліг спати у ванній кімнаті, єдиній, яка замикалась у квартирі зсередини. Наснився йому візит до нарколога, який зовнішньо нагадував дядю Васю зі складу сантехніки: і манерою говорити, і жестами, і, зрозуміло, вусами. Тільки в ротяку йому влітали не рибинки в томатному соусі, а пігулки від похмілля – від нарколога разюче тхнуло перегаром.

– Ну що, – запитав лікар дядя Вася, – поговоримо про щастя всіх людей на планеті Земля?

– А що про нього говорити, – не здивувався уві сні запитанню Афанасій. – Щастя є, його не може не бути.

– Є. Але як його залучити до всіх людей, привчити перебувати з нами в постійному еманаційному контакті?

При цих словах лікар попросив здивовану дружину покинути кабінет, а сам пересів з-за столу на диван поруч із Афанасієм.

– Ми ж знайомі, правда? – запитав він.

Афанасій невпевнено кивнув.

– Що я маю робити, лікарю? Я у відчаї, мене ніхто не розуміє. Мої близькі стали далекими, певне, найдальшими людьми на світі; мої колеги весь час кудись зникають, та і непевні вони люди; пан Зривко та його кар'єра недосяжні, бо я порушив слово, йому дане, а бути звичайним зеленим чоловічком на потіху п'яній публіці у пивних я не хочу. Навіть мій син, якого я так люблю, весь час запитує, чи не дурак я!

– Найголовніше, – відповів лікар, – нізащо

не кидай пити. Це запорука успіху. Не піддавайся на провокації, бо прийдеться стати таким, як усі: ходити на роботу, щось робити вдома, розмовляти про політику, одним словом, нудна гидота. Тож якщо прийдеш до мене завтра на справжній прийом, з усім погоджуйся, кайся, обіцяй виправитись, під кінець бажано розплакатись. Це всіх розчулить.

– Окрім тещі!

– Темні сили, нічого не вдієш.

– А ви мене не засадите на дурку?

– Засаджу, бо не маю вибору – питання вирішене там, – нарколог махнув головою вгору.

– Лікарю, я не хочу на дурку!

– Не хочеш на дурку? Ніхто не хоче на дурку. Але як же нам бути? Давай-но зробимо так… – і лікар змовницьки нахилився до вуха Афанасія і щось зашепотів. І чим більше він шепотів, тим світлішали і світлішали їхні обличчя.

На ранок Афанасій прокинувся повний сил і оптимізму. Він відчував у собі забуту давно впевненість і радість – світлу, не каламутну радість нового життя. Він прийняв душ, поголився, надягнув білу сорочку, сірий із відблиском костюм і блакитну – аж било в очі вранішнім небом – краватку. У кухні він побачив тещу, вона сиділа, нахиливши низько голову у чорній хустці, до чашки з чаєм, наче на похороні та спідлоба дивилася на зятя. Дружина поралася біля плити і з весело з кимось гомоніла по мобільному телефону. «Здавати мене зібралися. Бач, як радіють», – подумав Афанасій. І вибухнув – підстрибнув, догори, майже до самої стелі, підкинувши руки, впав навприсядки, підскочив, страшно розмахуючи руками і викидаючи ноги в боки, високо їх задираючи. Це був його коронний номер колись у всіх місцевих кабаках – «танок смерті», виконувався імпровізаційно і з натхненням під будь-яку музику, як правило, смертельно п'яним. Афанасій завмер на мить, наче зірка, з розставленими руками і ногами, тричі крутнувся дзиґою, з гиком підскочив, колінами тричі торкнувшись вух, а потім різко завмер, як стовп, притиснувши міцно руки до тулуба, наче соромлячись, схиливши голову, наче очікуючи овацій і квітів, і тихо запитав: «Ну що?»

Поки дружина і особливо теща приходили до тями, збирали речі та кудись дзвонили, Афанасій пішов у сарай і мовчки попрощався з паном Зривком. Порожню пляшку він заховав під старий «Запорожець», який вже й забув, коли останній раз його керма торкалася рука хазяїна. «На пам'ять, – подумав Афанасій, – коли ще побачимось…» – витер сухою брудною ганчіркою пилюку з бокового люстерка, уважно роздивився там себе – чоло його перетинала тепер глибока зморшка; поправив червону краватку і, міцно стиснувши вила, почав чекати, вдивляючись крізь щілину у дверях у простір свого невеличкого двору.

Наталка Сняданко
Недопите мартіні б'янко

Юстина зупинилася перед дверима під'їзду Поставила на землю важку торбу і натиснула на клямку. Двері були зачинені. Замерзлими пальцями вона набрала на домофоні код, але двері не відчинилися.

– Код поміняли, падли, – почулося з-під купи ганчірок від смітника на протилежному боці вулиці.

Це був їхній місцевий бомж, який часто ночував на сходовій клітці, залишаючи по собі вранці сліди сечі і порожні пляшки з тих, які не приймали у склотару. Колись він працював сантехніком у ЖЕКу, але спився і втратив квартиру, отриману свого часу від держави.

Після третьої безуспішної спроби Юстина набрала номер Альони.

– Зараз вийду, – коротко сказала Альона, і за мить двері відчинилися.

З внутрішнього боку дверей висіло повідомлення про зміну коду.

– Телевежа нині чомусь не світиться, вулиця без цього якась незатишна, – сказала Юстина.

– Справді. Мабуть, вихідний, перше січня все ж таки, – відповіла їй Альона.

Їхня вулиця вела під гору до Високого Замку, де вечорами підсвічувалася телевежа, і її верхівка визирала з-за горішнього краю вулиці, ніби уродинна свічка над половинкою торта, і від цього менш понурими здавалися і смітникові баки, що стояли просто посеред вулиці, і діри у бруківці, і напівсніг-напівлід кількаденної давності на тротуарі, своєчасно неприбраний, потім підталий, а тоді знову кристалізований у брудно-сірі брили.

Альона взяла сумку, і вони разом пройшли через під'їзд у внутрішній дворик, де був вхід до Юстининого помешкання. їхні з Альоною квартири колись були одним просторим двокімнатним помешканням, до якого заходилося з під'їзду. Але потім помешкання розділили на два, в одному добудували вхід із внутрішнього дворика, в інше втиснули крихітну мазничку.

Персональний вихід у внутрішній дворик був лише в помешканні Юстини, двері всіх інших квартир відчинялися на загальну сходову клітку в під'їзді. Юстині подобався цей окремий вхід. Створювалася ілюзія, що насправді цей дворик належить тільки їй, і вона часто пила там улітку каву. Щоправда, тільки вранці, поки задавнений сморід котячої сечі ще не проступав крізь свіже прибирання.

Юстина не могла б сказати, що їй подобається затхлий запах старих будинків, але сморід сходових кліток у кількадесятирічних висотних будинках здавався їй набагато огиднішим. Старі будівлі були стійкішими не лише до запахів, вони, як і їхні мешканці, вміли пристосовуватися до здебільшого безглуздих оперативних втручань у свою внутрішню цілісність і долати це, як хвороби. Скажімо, помешкання Юстини, від якого було ампутовано теперішнє помешкання Альони, гідно витримало цю екзекуцію, а потім ще і добудову входу. Нагадували про минуле лише соляні випари, які час від часу з'являлися на спільній із лазничкою Альони стіні кухні і залишалися невидимими, аж поки не змушували тиньк осипатися. На стіні прибудови, яка виходила у внутрішній дворик і не опалювалася, навпаки, взимку проступали темні лінії, які зникали, якщо стіну прогрівали. Усі ці недоліки були позбавлені тої незворотності, з якою асоціювалися у Юстини схожі речі у бетонній висотці, де мешкали її батьки. Там, якщо, скажімо, заводився на стіні грибок, то це вже було назавжди і жодні хімічні сполуки чи прогрівання не дозволяли позбутися його. Те саме стосувалося нерівностей стель чи стін – жодні сучасні технології не вирівнювали безнадійно кривих кутів хоча б настільки, щоб допасувати до них вбудовані меблі. Нові й старі будівлі, у яких свавільно розвалювали та пересували стіни, добудовували і перебудовували частини, неправильно інсталювали опалення чи каналізаційні труби, від цього страждали. Але новіші будівлі страждали від цього більше – вони були мов діти з вродженими вадами, нежиттєздатні від початку, і кожна наступна хвороба робила їх ще більш слабкими і потворними. Тоді як будівлі старого зразка, запроектовані вродливими і здоровими, старілися поволі, не втрачаючи при цьому гідності і слідів колишньої гармонії. Скажімо, якби зараз Альона з Юстиною вирішили знову об'єднати свої помешкання, забравши лазничку з невластивого їй місця і встановивши регулярний підігрів вологої зовнішньої стіни, все повернулося би до норми і вони б отримали просторе двокімнатне помешкання з високою стелею та достатньою кількістю вікон. Натомість жодна перебудова чи вдосконалення помешкання батьків Юстини не дали б такого ж ефекту, бо неможливо виправити те, що ніколи не було досконалим. І Юстині чомусь спокійніше було жити з думкою, що всі проблеми в її помешканні можна було б ліквідувати, хоча насправді вони з Альоною не збиралися об'єднувати своє житло.

Мабуть, справа тут була не в квартирах і не в будинках, а у відчутті пов'язаності з тими стінами, у яких живеш. Так, ніби з часом відбувалися певні взаємопроникнення живого і неживого. Іноді Юстині здавалося, що якби її батько жив не в потворній бетонній висотці на околиці міста, а у старому будинку середмістя, він подолав би свою залежність від алкоголю і не помер би так рано. Таке відчуття посилювалося в ній у сонячні й привітні ранки, коли вона, вийшовши з темного під'їзду, раптом ніби вперше зауважувала, що будинки на вулиці розташовані не просто так, а в ретельно продуманому порядку, що вулиця створює перспективу, і залежно від освітлення ця перспектива щоразу інша, тож роздивлятися її можна безкінечно, ніби відблиски полум'я у багатті, яке заворожує і не відпускає якоюсь схожою загадковою непостійністю. Ніби візерунки у калейдоскопі, де кольорові скельця примудряються скластися у невичерпно мінливий орнамент. І у такі моменти їй і самій хотілося випростатися, подивитися на себе збоку, вдягнутися якось ретельніше, старанніше зачесатися, подумати про щось не надто дріб'язкове і буденне. І це відчуття не минало роками, коли вона жила у середмісті і, здавалося б, мала б звикнути і збайдужіти до архітектурних красот. Навпаки, у ній щоразу болючіше озивалися усі прояви дисгармонійності, на які вона тепер звертала увагу значно частіше, ніж колись. Усі потворні новозамінені вікна, поспіхом вставлені недопасовані двері, токсичні кольори різноманітних дашків і перегородок із пластику на старих балконах, надщерблена бруківка, порослий мохом кривий асфальт чи безсоромно роззявлені брудні пащі смітників. Звикання до гармонії не посилювало збайдужіння, а навпаки, розвивало у ній нову, не знану раніше чутливість, що її позбавлені діти, які виросли серед хворобливо спотвореної естетики радянської забудови.

Альона була перукаркою. Колись працювала в найдорожчих салонах міста, куди до неї ходили вірні клієнтки і мігрували разом з нею із салону до салону. Альона вміла змоделювати в уяві майбутню зачіску краще, ніж будь-яка комп'ютерна програма, при цьому враховувала специфіку волосся кожної клієнтки і була наділена даром словесного переконання, що іноді ставало їй у пригоді навіть більше, ніж суто перукарські вміння. Кілька останніх років Альона частково працювала вдома. У неї прогресував варикоз, і вона не могла довго стояти. У салоні не завжди була можливість лягти на півгодини. А вдома було незручно обслуговувати найвибагливіших клієнток, для зачісок яких їй були необхідні ультрасучасні пристосування з вибілювання, висушування, накручування, випростування, нарощування та інших процедур, які мали залишити по собі такий ефект, ніби самі ці процедури ніхто і ніколи не проводив, а волосся набуло актуального вигляду самостійно та суто натуральним шляхом. Іноді Юстині здавалося, що вона позбавлена якогось важливого жіночого гена, коли, слухаючи чергову розмову про відсоток блондування, вона навіть максимально зосередившись, не здатна була вловити різницю між ефектами «до» і «після», тоді як кількість затрачених на ефект «після» зусиль, часу і грошей, вражав астрономічністю. Сама вона, як, зрештою, і Альона, завжди стриглася коротко та прагнула витрачати на зачіску якомога менше часу й зусиль.

Юстина була масажисткою, точніше, зараз вона вже була співвласницею одного з масажних салонів на центральній вулиці міста. Вони з товаришкою багато років орендували це приміщення, власницею якого була старенька бабуся, а після смерті бабусі, якою останні кілька років опікувалися, викупили квартиру в родичів. Окрім них із товаришкою, в салоні працювала дівчина з Таїланду, яка невідомо як опинилася в Україні і, прийшовши до них, ламаною англійською запропонувала свої послуги. Відтоді минуло уже років п'ять, але дівчина так і не вивчила жодного слова українською чи російською, задовольняючись мовою жестів і тою ж таки ламаною англійською. Вона виявилася хорошою масажисткою, і попит на тайський масаж у них був постійним, але приходили і клієнти, яким більше допомагав традиційний масаж у виконанні Юстини чи її товаришки.

– Заходь відразу до мене, я вже приготувала вечерю, – сказала Альона.

Юстина мовчки кивнула, переодягнулася в домашній одяг, помила руки, витягла з торби пляшку мартіні й пішла до Альони.

Їхні вечори проходили за налагодженою схемою – по черзі готували вечерю і так само по черзі купували пляшку. Повечерявши, сідали дивитися фільм або серіал. За серіал випивали пляшку вина, за фільм – дві. Пива випивали по дві пляшки, маленької мартіні вистачало на серіал, але на фільм уже треба було велику, і від цього вони вже справді п'яніли. Таким чином вибір фільмів та серіалів часто зумовлювався тим, чи можуть вони собі дозволити завтра вранці бути не в формі, тобто вибором типу і кількості алкоголю.

Цей ритуал зародився у них кілька років тому, коли Альона зробила операцію і їй видалили лазером варикозні розширення вен на одній нозі. Операція чомусь дала неочікувані ускладнення і замість покращення почалося запалення. Нога Альони дуже сильно боліла, і вона кілька тижнів не могла вийти з дому, бо через сильну ожеледицю це не завжди завершувалося без травм навіть для людей зі здоровими ногами. Тоді Альона вперше постукала до Юстини і попросила сходити в магазин. Потім розговорилися і Юстина покликала Альону на вечерю. Далі здружилися і почали проводити разом п'ятничні вечори. За пляшкою і телепереглядом. Потім Юстина пішла від свого тодішнього бойфренда й, аби швидше відновити душевну рівновагу, почала частіше зустрічатися з сусідкою. Далі, окрім п'ятничних посиденьок, стали регулярними і суботні, а останнім часом подруги вже проводили разом майже кожен вечір.

– Мартіні? Ти впевнена? – здивовано запитала Альона. У новорічну ніч вони випили на двох велику пляшку мартіні і дві пляшки шампанського, що було явно забагато, і спогад про це ще каламутно похитувався десь на дні шлунка, ніби ряска на поверхні озера.

– Знаєш, я вирішила, що ми потроху втрачаємо контроль над випивкою, – дивлячись в очі подрузі, сказала Юстина.

– Та припини, перебрали трохи в новорічну ніч, у кого це інакше проходить? – засміялася Альона, але сміх її прозвучав якось напружено.

– Кажуть, перша стадія одужання – це визнати, що маєш проблему з алкоголем, – не здавалася Юстина. – Не знаю, як ти, а я відчуваю, що таки маю проблему. І не хочу, аби вона ставала більшою.

– Слухай, не перебільшуй. Я розумію, що в тебе був важкий день, кому хочеться працювати першого числа. Я нині теж перенервувалася. Прибігла клієнтка, яку я вчора півдня вибілювала, намучилася страшно, ніг не чула. Сто разів її запитала, чи вона точно хоче вибілюватися, бо волосся темне, ще й перефарбоване кілька разів підряд, може не витримати. Довго підліковувала волосся масками. Ну і ніби пронесло, добре взяла фарба і їй навіть гарно. А нині вона прибігла в сльозах, що хоче назад у темний колір. Ідіотка. Ну, але то таке. Треба сьогодні розслабитися, а завтра вже все буде виглядати по-іншому. Давай нині не сидіти допізна, подивимося серію і спати.

– Я пропоную не пити сьогодні алкоголю і взагалі встановити собі норму – не частіше ніж раз на тиждень і не більше ніж по пляшці пива чи пляшку вина на двох. Максимум – маленьке мартіні, але то вже в рідкісних випадках. Ось це мартіні пропоную випити через тиждень, у п'ятницю, а до того – сухий закон і хай пляшка стоїть у домі, щоб звикалося, що не все куплене треба відразу ж випивати. Що думаєш?

– Та можна, але ти ж знаєш, чим то закінчується. Вже не раз пробували. Потім бігаємо докуповувати. Тобто бігали, – виправилася Альона.

Десь півроку тому в місті заборонили продавати алкоголь після десятої вечора. І саме тоді Юстина з Альоною почали запасатися пляшками «про всяк випадок», чого ніколи не робили раніше, адже пройтися до цілодобового магазину на сусідній вулиці було нескладно і навіть приємно. Але здебільшого йти туди було лінь і ця лінь часто перемагала бажання випити ще трохи. Тепер випити після 22.00 увечері можна було лише у кнайпі, а вибиратися туди посеред фільму їм уже зазвичай не хотілося. Та й кнайпи у їхньому районі були або дорогі туристичні, або зовсім уже люмпенські – Наливайки, куди ходили лише бомжуватого вигляду хроніки.

Відтоді, як придбати алкоголь можна було лише у визначені години, Юстина зауважила, що пити вони з Альоною стали більше. Вони і раніше не залишали в домі алкоголю про запас. Завжди купували «на вечір» і завжди випивали все куплене. Але під час закупів визначали собі таку дозу, щоб наступного дня не страждати від похмілля. Це дозволяло підтримувати ілюзію, що насправді ніякої залежності немає. Просто іноді хочеться розслабитися і трохи випити.

Але тепер, коли пляшка вина несподівано закінчувалася посеред фільму, а наступної не було, вони синхронно ловили себе на думці, що раптово втрачають інтерес і до фільму. Зосередитися заважає відчуття якоїсь не до кінця зрозумілої тривоги, а замість розслаблення з'являється роздратування на те, що вечір зіпсовано. Чомусь тепер усе було не так, як раніше, коли випити теж хотілося, але лінь було бігти в магазин, тож обходилися. Обходилися вони і тепер, але факт, що роблять вони це не добровільно, а вимушено, дратував значно більше, ніж власна лінь. Можливо, якби алкоголь і далі продавався без обмеження, такого б не трапилося, а може, давався взнаки перехід на нову стадію залежності.

Юстина першою стала купувати замість колишньої пляшки вина – дві «про всяк випадок», замість по пиву – по два. Але випадок наставав завжди того ж вечора. Організм поволі звикав до нової дози, і блаженне розслаблення наставало лише після того, як було випито «норму». У ті ночі, коли вони не пили вечорами, Юстина часто прокидалася і не могла заснути до ранку від того самого незрозумілого відчуття тривоги. Альона теж скаржилася на безсоння.

– Знаєш, мені не подобається, що я протягом дня така сонна і втомлена, ніби взагалі не спала, а пожвавлююся лише під вечір від думки, що скоро додому, де серіал і пиво. Це якось нездорово, – сказала Юстина, звертаючись не так до Альони, як до самої себе.

– А ти впевнена, що буває по-іншому? І як це – по-іншому? Ну, хіба коли з дому на роботу хочеться, щоб там розслабитися. Це як у моїх одружених клієнток із малими дітьми, які ще в декреті сидять. У них вдома така нудьга, що хоч на стіни лізь. А якщо людина вдома відпочиває, а на роботі працює, то не дивно, що тягне її до відпочинку. Ми ж з тобою уже не дєвочкі.

Альона в побуті була здебільшого російськомовною, українською розмовляла з Юстиною і україномовними клієнтками. Це не було для неї принциповим питанням, вона автоматично переходила з мови на мову залежно від того, як зверталися до неї. Але іноді вставляла у свою грамотну і позбавлену акценту українську такі-от відверто російські сленгові слівця. Це завжди були штампи, вислови, які чомусь зручніше було вживати саме в такій мовній версії.

– Але раніше так не було.

Я прокидалася вранці бадьора і повна сил, а ввечері була втомлена. Тепер же у мене якийсь дивний ритм, вночі не можу заснути, а вдень сплю на ходу. Може, це вплив алкоголю?

– Слухай, – Альона порядкувала на столі й, розмовляючи, не дивилася на Юстину. А Юстині хотілося зазирнути їй в очі, щоб зрозуміти, чи справді подруга переконана у тому, що каже, чи просто намагається заспокоїти їх обох. – Я не проти перевірити, давай поламаємо ритуал. Може, ми просто звикли, що, коли дивишся телевізор, треба пити алкоголь, бо так було завжди. А можна ж і просто чаю випити. Припускаю, що ми й не зауважимо різниці. Або швидко перестанемо зауважувати. Ну і взагалі, нам з тобою смішно говорити про алкоголізм. Знаєш, як мені розповідала співробітниця сьогодні? Каже, ми зовсім небагато випили вчора і аж дивно, чому нині так погано почуваюся. А потім перелічує: пляшка шампанського, почата друга пляшка, «зовсім трохи горілки», півпляшки коньяку і недопите мартіні. Це вони вдвох із чоловіком святкували і при тому «добре», як вона вважає, закушували: картопля, м'ясо, оселедець під шубою, холодець, ковбаса, канапки, торт. Мені погано вже від самого цього перелічування, уявляєш, як це – намішати стільки різних продуктів і видів алкоголю? А ти переживаєш через зайвий келих мартіні.

Альона мала рацію, у таких розмовах через побутові деталі добре проступала несхожість того, що різні люди вкладають у ті чи інші поняття. «Зовсім трохи» випивки і закуски у вищенаведеному переліку теж було для Юстини недосяжно великою кількістю, вона ніколи не змішувала напоїв, як і наїдків у таких несумісних пропорціях. Натомість швидко звикала до певної регулярності й усвідомлювала, що їй загрожував саме цей тип узалежнення від алкоголю, і ще невідомо, хто б отримав першість, якби вирахувати кількість випитого протягом певного проміжку часу – вона чи хтось, хто час від часу напивався та об'їдався до безпам'ятства, зате потім довго не міг навіть згадувати про випивку та закуску. Мабуть, це просто були різні варіанти одного й того самого – тихого побутового алкоголізму, який зазвичай характеризують словом «не п'є»: календарно-обрядові застілля, кожне з яких неминуче призводить якщо не до бодуна, то принаймні до розладу шлунка – або помірне, зате регулярне вживання слабоалкогольних напоїв. Незмінною залишається лише глибока переконаність, що все це «нормально», «небагато» і «не страшно». Проблемою це ставало лише тоді, коли регулярність перетворювалася на щоденність. Причому сама жертва проблеми вже не зауважувала або ж продовжувала щиро заперечувати. Зате для оточення все різко мінялося. І траплялося це зазвичай «несподівано», просто поступово нездоланна аргументація самовиправдань ставала дедалі більш гротескною, аж поки не відмінялася і сама необхідність самовиправдань.

Іноді вона говорила про це з Альоною, як ось тепер, але усвідомлювала, що очікує від Альони саме такої відповіді і зовсім не хоче почути підтвердження власних побоювань. Так, ніби факти можуть змінюватися залежно від того, підтверджуємо ми їх чи заперечуємо.

Але Юстина вже давно пересвідчилася в тому, що самі факти змінювати немає потреби, достатньо змінити власне ставлення. Точніше, переконати себе, що змінюєш чи що здатна змінити. Хоча насправді їй давно не хотілося перевіряти, чи дійсно вона все ще здатна впливати на те, які саме рішення приймає.

Особливо помітно все було, як завжди, на дрібницях. Скажімо, якщо Юстині виписували ліки, вона насамперед шукала в інструкції інформацію про те, чи сумісні ці ліки з алкоголем, а якщо вони були несумісні, то намагалася втиснути курс між понеділком і п'ятницею, щоб «не псувати собі вихідні», як вона це називала. А часом, якщо завершити курс до вихідних не вдавалося, то вона просто переставала пити ліки на цей час, відновлюючи лікування з понеділка, хоча це й загрожувало зменшенням ефективності. І хоча ніхто її про це не питав, сама собі Юстина намагалася якось аргументувати таке рішення. Наприклад, бажанням зменшити алергійні прояви, які спричинялися ліками, чи спробою досягнути ефекту, не завершуючи курсу, або вигадувала і якісь зовсім не переконливі причини, але ніколи не говорила сама собі прямо, чому вирішила саме так.

При цьому вона давно помітила, що сам факт відмови від алкоголю не викликає у неї спротиву. Тобто якщо вона вирішила не пити кілька днів або і тиждень, то спокійно витримувала це, не зауважуючи, скільки днів минуло, і не відчувала жодного дискомфорту. Муляла її необхідність прийняти таке рішення, а не факт його виконання. Так, ніби вона боялася сама себе, як когось стороннього – боялася, що змушена буде виконувати раз прийняте рішення, точніше, боялася власної нездатності опиратися необхідності виконувати це рішення, опиратися самій собі. У ній постійно сперечалися дві половинки: одна наполягала на чимраз суворішому контролі, а друга креативно намагалася уникнути цього контролю. Часом Юстині здавалося, що якби вона могла дозволити собі відмовитися від тиску обох цих своїх внутрішніх цензорів, то проблема зникла б сама собою, бо будь-яка проблема загострюється, якщо постійно про неї думати.

Те саме колись було в Юстини з дієтами. Щойно вона вирішувала схуднути і забороняла собі вживати якісь продукти або їсти вечорами, як відчувала, що їй тепер нестерпно і постійно хочеться саме цього забороненого. Вона зривалася і кидала дієту, або ви тримувала стільки, скільки збиралася, а потім «від'їдалася», надолужуючи втрачене і нівелюючи весь ефект. Тоді як у періоди, коли вона просто захоплювалася чимось цікавим, то спокійно могла забути про їжу, без жодних зусиль худла і довго втримувала бажану вагу. І точно так само, як тепер, вона тоді обманювала себе саму, переконуючи: «Це лише перша цукерка нині, тобто не зовсім перша, але попередні не були шоколадними, точніше, кілька були, але то було ще до обіду, а після обіду шоколадних уже майже не було, і взагалі вчора вдалося з'їсти менше, а завтра взагалі не купуватиму жодних цукерок».

Тепер вона часто заспокоювала себе тим, що всі залежності працюють однаково, і якщо їй вдалося позбутися звички їсти солодке під час читання, звички курити і звички гризти нігті, то з алкоголем буде те саме – коли надійде відповідний момент, просто треба дочекатися, щоб він настав. Про те, що можна прийняти рішення і просто відмовитися від алкоголю, Юстина намагалася не думати.