Текст книги "Жити – пити (збірник)"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

Соавторы: Галина Вдовиченко,Сергій Жадан,Оксана Забужко,Лариса Денисенко,Наталка Шевченко,Міла Іванцова,Евгения Кононенко,Наталка Сняданко,Євген Положій,Андрей Кокотюха
сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)

Тож ви мене не покликали, щоб я вам не зіпсувала свято? А те, що ви мені зіпсували життя, ви це враховуєте? Ну то дайте мені другого келиха! Другий келих платний? Ну вигадали! То купіть мені другого келиха! Ні? Значить, я сама собі куплю! Думаєте, в мене нема? Це скільки? Сорок гривень? Тримайте п'ятдесят! Здачі не треба! За ваше здоров'я, колеги!

Ви з якого каналу, дівчино? Ну, то уявіть собі, мене сюди не те що не запросили, мене не хотіли сюди пускати! А без мого тексту ця антологія – то просто нуль! Всі інші – нездари! Вони не відрізнять «мерло» від «каберне», і беруться писати про алкоголь! А я відрізняю «мерло» середземноморське від аквітанського!

А чого ви мене відтісняєте до дверей? Як я вже прийшла сюди, то піду звідси останньою! Я ще дам інтерв'ю на камеру! Я скажу, хто ви всі такі! А краще покажу! Ви всі суки! Ви забиваєте неординарних людей! Ви плекаєте сірість! То будете знати! Всі великі люди були хуліганами! Всі великі жінки були і є хуліганками! Якщо чоловікам можна стояти по кутках і робити калюжі, то жінці можна підняти спідницю й показати, чого ви всі варті! Це протест античної богині проти християнських мощей! Недаремно я одягала широку циганську спідницю, яка легко піднімається! Ось вам усім! Мій зад, кому хочу, тому й показую його! Насцяти на ваш килим – то святе! Заніміли! Перестали хапати мене за лікті? Не чекали? Ото ж бо й воно! Мій гомеричний регіт перекричить ваші недолугі промови!

Всі вивалили з залу, я тут сама. Треба схопити ще келишок. На порозі двоє у формі. Куди ви мене тягнете, хлопці? За мною прийшла машина? Дуже дякую, але я ще нікуди не їду! Все лише почалося! Всім весело! Всі все зрозуміли! Ви знаєте, кого ви тягнете до своєї паскудної машини? Ви бачили моє посвідчення? Я – авторка семи книжок! Так, восьму я, може, й назву «Треба менше пити»! І я її напишу! Неодмінно! Вам усім на зло!

Сергій Жадан
Бари мого дитинства

50

Алкоголь навчив мене ставитися до життя, мов до кредиторів, – зі стриманою вдячністю. Алкоголь – найкраще, що зі мною сталося. Після любові й віри, звісно. Алкоголь зробив кров мою теплою, а тіло – сухим. Алкоголь пояснив мені, як можна не боятися й не соромитись. І не боятися соромитись. Він загострив мій нюх і підвісив мені до язика срібні дзвоники печалі. Показав межі можливого й необмеженість примарного. Відкрив мені механізми всіх головних ритуалів, які рухають нами в цьому кольоровому помаранчево-бузковому просторі, показав, що життя прискорюється саме на весіллях та поминках, коли разом збираються чоловіки з суворими серцями й жінки з глибокими очима. Адже так просто їх не збереш, не примусиш слухати одне одного. їх так багато різнить, вони ні в чому одне на одного не подібні, їм ніколи й нізащо не втриматись разом. І ось саме тут з'являється він. І починається найцікавіше.

100

У дитинстві немає нічого таємнішого за алкоголь. Немає нічого загадковішого та солодшого. Немає нічого більш гіркого. Немає нічого більш досяжного. Більш невідворотного й неуникненного – немає так само. Алкоголь у дитинстві подібний до електрики – він освітлює тьмяні від утоми й утіхи обличчя дорослих, тепло світить крізь важке пляшкове скло, на нього злітаються духи та янголи наших помешкань. Дорослі всього цього зазвичай не помічають, проте дитяче, не зіпсоване досвідом око легко вихоплює з повітря це крихке коливання невидимого дихання тих, хто кружляє над вагою та золотом алкоголю, хто винюхує ледь відчутний дух вогню та холодного цукру, хто вилітає у чорні вікна та комини, сповнений відваги та незламності. За алкоголем стоять перші янголи, яких нам трапляється бачити в дитинстві, вони приходять у дім саме на свята, саме тоді, коли дорослі дістають із шухляд, столів, закамарків і сховків коштовні згустки пекучої вологи. Меткий дитячий розум щоразу ловить це зародження свята, його перші, ще невидимі знаки, поштовхи, що свідчать про музику та співи, які незабаром залунають у чорному повітрі святкової ночі.

У дитинстві я зрозумів, що алкоголь належить чоловікам – він опікується ними, вони залежать від нього, разом вони здатні на будь-які чудеса та геройські вчинки, разом їх важко спинити й неможливо ігнорувати. Чоловіки заправляються алкоголем, мов бронетехніка пальним, після чого м'язи їхні стають твердими, як корабельна сосна, а рухи пластичними й точними, мов у кіборгів. Чоловіки п'ють алкоголь за здоров'я й за упокій, за тих, хто в дорозі, і тих, хто повернувся, за тих, хто втрачає свободу, й тих, хто її знову відшукує, за друзів, братів, батьків, дітей, жінок та армію. Причому за жінок та армію – стоячи, як за речі, які неможливо ні вибрати, ні оминути. Я бачив, наскільки ці ритуали, це спільне споживання отруйних еліксирів є для них важливим. Наскільки воно їх об'єднує, пов'язує, повертає до тями (якщо вона в них була), зводить з розуму (так само – якщо є з чого зводити), позбавляє несправжності, позбавляє зайвого, позбавляє совісті, позбавляє страху, позбавляє сил, позбавляє безсилля. Я розумів, скільки мужності й непоступливості вимагає алкоголь, скільки він вимагає уваги, скільки шаленства. Я також відчував, що чоловіки, котрі не пили, жодної симпатії в мене не викликають. Були це переважно дорослі громадяни з дитячою поведінкою і дитячими знову ж таки травмами (хоча що я тоді міг знати про дитячі травми?) – спокійні, прилизані, добре вдягнені. Одним словом, за часів мого дитинства чоловіки такими бути не мали. Підозрюю, з того часу мало що змінилось. Принаймні для мене. Я спостерігав, як вони оминають крикливі компанії, де розливається живий вогонь, де займається кисень, де підсмажуються на багаттях запеклості й розчулення серце та легені моїх улюблених дорослих пияків. Я помічав, як їх лякає чуже сп'яніння, але як ще більше вони бояться свого власного, як їх жахає сама лише думка про те, що свідомість може зрушити з місця, мов товарний вагон, що вона може важко ковзнути в напрямку сонця, й спробуй тоді зупини її, спробуй поверни на місце. «Добре, – говорив я сам собі, – я розумію, як у них там, у дорослому світі, все відбувається. І коли я виросту, я завжди буду на боці тих, у кого зриває дах і займається серце. Оскільки саме за ними вся правда цього світу. І вся його печаль».

Минув час, саме так усе й сталось.

150

Безперечно, я все романтизую. Я романтизую світлий і прозорий світ довкола себе, додаю сонячних відтінків до всіх своїх дитячих сумнівів та вагань, бачу все таким, яким бачити хочу, мало зважаючи на те, як усе виглядало насправді. Я любив цих людей, мені подобалися їхні звички, якими б шкідливими вони не були. Мене не травмували сварки й скандали дорослих, не відлякувала їхня нещирість та невпевненість. Я знав, що поза тим вони все роблять правильно, їхній світ складається з мудрих висловів та серйозних занять, з важливих дрібниць і таємних субстанцій. Я від початку сприйняв на віру всі їхні правила поведінки як єдино можливі та максимально чесні. Я зрозумів, що алкоголь робить їх сильними та слабкими водночас. І мені теж хотілося бути саме таким – сильним і слабким водночас. Мені хотілося мати доступ до всіх механізмів, мати можливість керувати сузір'ями, мати час насолоджуватися повенями та припливами, мати сміливість за все це відповідати.

200

Дитинство лишило в мені відлуння хрипких від любові голосів, відлуння щемких і радісних співів, тіні, що падають від дерев, сяйво жіночого волосся, світло жіночої шкіри. Дитинство лишилось у мені святом, довгими святковими столами, зеленими червневими сутінками, крізь які пробивається веселий крик, переможний гомін. У дитинстві лишився найкращий алкоголь цього світу – розлитий у бутлі та пляшки, чайники, банки та фляги, відра, бочки й термоси, реторти, пробірки та карафки: він належав до світу дорослих, він наповнював цей світ сенсом, він нагрівав повітря, він напружував дорослим нерви й судомив язики, він робив життя інакшим, і варто було спробувати його весь, аби зрозуміти всі можливості й перспективи їхнього світу. Все ще попереду, розумів я, я нічого не пропущу, я нічого не уникну. Бо як можна уникнути того, що створено було спеціально для тебе?

250

Як це все відбувається в підлітковому віці? Ти раптом підростаєш, підростаєш настільки, аби діставати до найвищих поличок батьківського серванта, стаєш дорослим до тієї міри, аби спробувати нарешті самостійно всі принади цього життя. Перший алкоголь вимиває з твоєї крові всі дитячі ілюзії, переформатовуючи психіку під боротьбу та протистояння. Оскільки протистояти з певного віку доводиться всім – всім цим дорослим демонам, наділеним правами та можливостями, всьому цьому командному складу, котрий марно намагається привчити тебе до порядку, котрий закликає тебе до совісті, ламаючи всі твої сподівання, ламаючи тебе, обламуючи. Алкоголь робить тебе похмурим і непоступливим, алкоголь заряджає тебе на тривалу позиційну боротьбу. Додає зайвих ударів твоєму серцю, додає голосу суворої дзвінкості, робить повітря в твоїх легенях чистим і п'янким, робить зброю в твоїх руках смертельною, робить вчинки твої осмисленими, а ранки – чорними. Алкоголь збиває всіх твоїх друзів у запеклі вуличні зграї, наповнює ваші серця попелом, наповнює душі льодом, примушує брати до рук мечі з вогню та диму, освітлює шлях літніми подвір'ями, штовхає вас у безвість, у сухе вугільне провалля ночі, веде вперед, розгортає над вами стяги та ікони, нашіптує вам: давайте, недомірки, кроком руш за святинями, за скарбами цього хитрого дорослого світу, рушаймо за золотом і міддю, за рабинями й банківськими активами, за птахами й свіжим високим вітром, я буду вас підтримувати й надихати, я витру всі ваші рани, продезінфікую всі ваші стигми, виведу шрами з тіла, ніби плями від шкільного чорнила. Я буду лишатися з вами доти, доки ви стоятиме на ногах у цьому безнадійному протистоянні. Я відвернуся від вас лише в тому випадку, коли ви опустите зброю й дозволите себе відвести по домівках. Я буду мститися вам, щойно ви зрадите. Я не залишу ваші душі в спокої, я заллю їх формаліном і виставлю на загальний огляд і осуд. Тож повний вперед, скаути!

300

Згодом хтось перший падає під помаранчевим дощем, когось зносить ранковою повінню, вибиває з рядів, ніби кеглі в боулінгу, вас лишається все менше, вам стає щоразу холодніше й самотніше, зате неба стає все більше, і дедалі більше стає клопоту, і дедалі більше печалі. І ти тримаєшся до останнього, вже розуміючи, що на тебе чекає, які важкі умови, які несприятливі обставини хтось для тебе приготував, яким розпеченим піском доведеться брести далі, від якої посухи потерпати. І тоді ти говориш тихо, щоби не наполохати сонних темно-синіх духів, що сторожко сидять угорі, говориш так: веди мене, веди, здіймай наді мною свій жовтий прапор, тягни мене крізь болота й очерети, скріплюй мої суглоби, цементуй мою шкіру, підтримуй мене в цій виправі. Я йтиму, доки чутиму попереду твій спів, доки ловитиму знаки, які ти лишаєш мені в прозорому небі, доки знаходитиму відбитки твого хвоста на порожньому пляжі. Веди мене, веди, крізь цей прекрасний порожній світ, крізь ці жахкі подвір'я, наповнені чиїмись мріями й чиїмось минулим, крізь залізничні насипи й соняшникові поля, крізь туман, спеку й завії, веди мене до брам міста, яке все одно має впасти під натиском нашої зброї, до його примарних веж, золотих палаців, до всіх його церков, мінаретів і синагог, до всіх його підвалів і складів зі збіжжям, до всіх його тихих жінок, котрі визирають за фортечні мури, дивуючись, як міцно ми тримаємось на ногах, як затято ми пробиваємося до їхніх схованок, як радісно ми співаємо тобі наші посвяти й гімни. Веди, говориш ти, падаючи на гострий очерет, веди.

350

Час, коли зникають ілюзії, пора, коли минає надмірна самовпевненість, а натомість приходить відчуття вдячності й ніжності – час дорослішання, час пізнання, час розчарування. Алкоголь позбавив мене ілюзій. Але потім повернув їх назад.

400

Що ми всі втрачаємо з віком? Перш за все ми втрачаємо час. Він так легко спливає нам поміж пальців, лишає нас сам на сам із нашим безчассям, забираючи з собою безліч важливих речей – наше вміння тішитись дрібницям, нашу віру в те, що все лише починається, нашу радість від того, що втрати ніколи не зможуть переважити набутків. Минає час, і якоїсь миті ти відчуваєш, що правила змінились, змінилась перспектива, й ти не дивишся більше на життя, мов пасажир, що відбуває з головного вокзалу свого міста в далеку, сповнену пригод, небезпеки та щастя подорож. Ти відчуваєш, що вокзал десь далеко позаду, а пригод наразі – жодних. Та й щастя не так багато насправді. Хіба що небезпека сидить поруч із тобою, у вагоні другого класу, й наскільки можна зрозуміти – неабияк тішиться з твого товариства. А найгірше – що далі, то більше хочеться повернутись назад – туди, звідки свого часу так рвався, в те місце, де небо було високим і безмежним, а часу просто не існувало. І потрібно докласти неабияких зусиль, аби ця зміна оптики, врешті, завершилась, аби ти знову набув рівноваги та впевненості, аби страх і паніка назавжди залишили твій сон і твоє сумління. Декому це вдається, дехто так і живе – обіймаючи уві сні всі свої сумніви та жахіття, мов іграшкових ведмедів.

450

Я знаю, звідки в дорослих чоловіків ця любов до алкоголю. Алкоголь заповнює порожнечі між ними, заповнює собою, ніби гіпс, всі ті підводні ями, невидимі пастки, небезпечні провалля, котрі не заповниш ні мудрістю, ні чесністю. Алкоголь робить їх такими, якими вони є насправді. Себто кращими, аніж вони видаються. Або гіршими. Він поєднує їхню самотність і спустошеність, поєднує їхню знервованість і затятість, він робить їх живими, він їх, зрештою, вбиває. Іноді він зупиняє час довкола них, іноді – повертає його назад, роблячи їх знову молодими й самовпевненими, сповненими несамовитих амбіцій і невимовної пристрасті. Він повертає їм радість, якої їм щоразу більше бракує. Повертає гідність, повертає самоповагу. Він надає сенсу їхнім словам і діям, виправдовує всі їхні ідіотські вчинки, більше того – він їх і провокує. Алкоголь роз'їдає на їхніх лицях грим, не роблячи їх молодшими, проте роблячи відвертішими. Він завжди переграє їх, і всі їхні спроби обдурити його, обійти його пастки, лишити при собі всі таємниці та секрети від початку приречені на фіаско. Оскільки не можна обдурити себе самого, не можна грати з самим собою в азартні ігри – все одно скільки виграєш, стільки и програєш, і сенсу в цьому немає жодного. І радості в цьому теж немає жодної. А радість у нашому житті має бути присутньою завжди.

0.5

Скільки з них померло? Скільки з них лише вдають, що залишились серед живих? Скільком із них справді краще було б померти? Щороку їх стає дедалі більше, себто щороку нас стає дедалі менше. Ми помираємо разом із нашим алкоголем, він чесно підтримує нас у цьому житті, він вірно супроводжує нас у нашу останню путь, він єдиний, хто буде згадувати про нас так, як ми на те заслуговуємо. Ми йдемо на його голос, у нас усе чесно в стосунках: ми знищуємо його, він знищує нас. У нього більше можливостей. Але в нас більше любові.

Зворушливе й безнадійне заняття – згадувати тих, хто пішов. Без жодного приводу, без жодної мети, дещо приречено, хоча відважно й чесно. Я, скажімо, згадую. Згадую всіх, кого знав, у кого вчився, кого втратив. Нас усіх поєднувало це дивне бажання самознищення, грізний потяг вирватися за межі, заступити за край, з тим, щоби повернутися й розповісти всім, наскільки примарною є межа, що відділяє нас від тих, хто зникає, наскільки умовними є кордони, наскільки солодким є цей перехід, наскільки гірким – повернення. Нас усіх так тягне туди, де запалюються теплі вечірні вогні, де чути сміх і шепіт, де ніколи не зникає надія й ніколи не з'являється відчай. Я завжди любив і люблю дотепер усіх цих алкоголіків, котрі були моїми друзями, котрі ними лишаються до сьогодні, котрі лишаться в моєму житті до нашої спільної загибелі. Я завжди відчував, що ними рухає, чим вони переймаються, чого вони уникають, на що полюють. Вони полюють на власну легкість, на примарну легкість, втрачену ними одного разу, десь там – у ранньому підлітковому віці, в стані крихкого й болючого дорослішання, в процесі вростання в цей непоступливий світ. Вони втратили її, проте так і не змирилися з цією втратою, жодною мірою з нею не змирилися, прагнучи будь-що знову піймати її руками – цю свою легкість, свою справжність, своє минуле. Нам було що втрачати, нам буде що віднайти. Тому я й повторюю час від часу, знову й знову – давай, веди мене, розраховуй на мене, підіймай мене в цей похід, світи мені зі світанкового неба ніжними тонкими сузір'ями. Нас убиває лише наш страх, завжди й виключно – лише він. Тому веди мене за собою, в цю безкінечну подорож порожнечею, в цей хрестовий алкогольний похід, у це дивне місце, де на мене чекають усі ті, кого я любив, усі ті, кого ти знищив.

Післямова

Одного разу я зібрала сумку, закинула її через плече, переступила через труп та пішла з дому, в якому біля одного року відносно щасливо прожила з чоловіком, котрий поступово клякнув тепер на порозі. Мені було боляче, але не було соромно. Я собі йшла вулицею, в калюжах блищали дощові краплі, що утримувалися на радісному травневому листі, і все це здавалося більш живим та сповненим надій за мене. Частина мого життя залишилася в тій квартирі, скільки спільного життя – радощів та болю було виблювано ним на підлогу – не злічити. Місяці чи то пак роки. Мені було боляче, так чи інакше накривав сором, тоді я почувалася боягузкою, тоді я зрозуміла, що є межа моєї витримки, є поразка в боротьбі, котру повинна була вести не я. Тоді ж подумала про те, що мене це не стосується. Труп мене не стосується. Мене стосувалася людина, котра сама натягнула на себе костюм трупа.

Я не знаю, чи правильно я вчинила, що пішла. Зараз у нього нормальна родина, двоє дітей, здоровий спосіб життя. Зі мною, втім, також все добре. І я думаю: адже знайшлася вона! Та, заради котрої він змінив себе, свій життєвий устрій. І хоча ми зустрічаємося і перебуваємо у гарних стосунках, і він розповідає мені, що саме моя втеча додала йому сил після тривалого запою подивитися на себе своїми ж очима, але з іншим фокусуванням, я вагаюся і думаю: а що було б, якби я залишалася з ним, а як би склалося, якби я боролася?

Мене безпосередньо і не раз торкнулася проблема алкоголізму, її мені під ніс, як забруднений одяг, підносили близькі люди. І, пригадуючи різноманітні дотепні, жартівливі історії про алкоголь, котрими сповнена література та кінематограф, я не могла позбутися відчаю та безпорадності тієї, часто позбавленої слів людини, котра живе в чужому пеклі. І мені захотілося про це поговорити з людьми, котрі також зазнали цих почуттів: сорому, безпорадності, відчаю, розгубленості, болю за рідну людину і неможливість вплинути на щось або на когось. Тому народилася ідея цієї збірки. Тому вона – така. Безжальна, можливо, хірургічна, але одночасно гомеопатична. Малими дозами – про дози великі.

Лариса Денисенко.