Текст книги "1Q84. Книга І"

Автор книги: Харуки Мураками

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

– Чому в неділю, – ще раз спитала Фукаері.

Тенґо згадав про неділю зі своїх дитячих літ. Коли вони закінчували обхід маршрутом, визначеним для збирання абонентної плати для «NHK», батько разом із ним заходив у пристанційну їдальню і казав: «Замовляй, що тобі подобається».

То була своєрідна нагорода. Для них обох, що жили скромним життям, це була майже єдина нагода поїсти в місті. Там батько, як не дивно, замовляв пиво (зазвичай він не брав у рот нічого хмільного). Та навіть батькове припрошування не збуджувало апетиту. Звичайно Тенґо завжди голодував, але тільки в неділю чомусь не хотів їсти. З'їсти геть усе із замовленого – залишати нічого не дозволялося – оберталося на муку. Іноді мимоволі хотілося блювати. Такою була неділя для Тенґо в дитинстві.

Фукаері глянула на його обличчя. Шукала чогось в його очах. Потім простягнутою рукою взяла його руку. Тенґо здивувався, але намагався не видавати на обличчі свого подиву.

Аж до прибуття на станцію в містечку Кунітаті вона не відпускала його руки. Її рука була твердішою і гладшою, ніж йому здавалося. Не гарячою і не холодною. Була вдвічі меншою від його руки.

– Нічого не бійтеся. Бо неділя не буде такою, як завжди, – сказала вона, ніби сповіщала щось, нікому не відоме.

«Здається, вперше за одним разом вона вимовила два речення», – подумав Тенґо.

Розділ 9
(про Аомаме)
Змінився краєвид, змінилися правила

Аомаме пішла до найближчої від її квартири районної бібліотеки. І, стоячи перед прилавком, попросила показати підшивку газет зменшеного формату. За три місяці – від вересня до листопада 1981 року. «Є „Асахі“, „Йоміурі“, „Майніті“ та „Ніккей“. Яку з них ви хотіли б?» – спитала бібліотекарка, жінка середніх літ, в окулярах, яка здавалася домогосподаркою на побічній роботі, а не штатною бібліотечною працівницею. Хоча й не була повною, її зап'ястя набрякло, немов шинка.

– Дайте будь-яку, – сказала Аомаме. – Вони всі однакові.

– Можливо, що так, але боюсь, що якась одна вам не підійде, – сказала жінка одноманітним голосом, що відкидав подальшу суперечку. Оскільки й Аомаме не збиралась дискутувати, то без особливої причини вибрала «Майніті». Сіла за відгороджений стіл, розгорнула блокнот і з кульковою ручкою в руці взялася перегортати надруковані статті.

На початку осені 1981 року особливо значних подій не сталося. У липні того року принц Чарлз і Діана справили весілля, і його відлуння ще досі тривало. Про те, куди молодята поїхали й що робили, в чому була Діана, з якими прикрасами. Аомаме, звичайно, знала про їхнє одруження. Але особливо ним не цікавилася. Вона зовсім не розуміла, чому люди у світі так глибоко переймаються долею англійського принца-спадкоємця і принцеси. Зовнішністю Чарлз скидався не на принца-спадкоємця, а на вчителя фізики з хворим шлунком.

У Польщі «Солідарність» під керівництвом Валенси поглибила протистояння з урядом, а радянський уряд з цього приводу висловив «занепокоєння». Якщо сказати виразніше, то це означало, що він готовий вислати танковий корпус, як під час «Празької весни» 1968 року, якщо польський уряд не зможе виправити ситуації. І про це Аомаме приблизно пам'ятала. Знала також, що врешті-решт СРСР відмовився від негайного втручання. А тому докладно читати статтю не мала потреби. І ще одне – американський президент Рейґан, можливо, з метою стримати СРСР від втручання у внутрішню політику Польщі, видав заяву із сподіванням, що «напруження в Польщі не стане перешкодою для здійснення плану будівництва на Місяці спільної американсько-радянської станції». Будівництво станції на Місяці? Про таке вона ні разу не чула. Та ні, здається, недавно в телевізійних новинах про такий план щось говорилося. Того вечора, коли в готелі в Акасаці вона переспала з рідковолосим чоловіком середніх літ, що приїхав у відрядження з Осаки.

20 вересня у Джакарті відбувся найбільший у світі запуск паперових зміїв за участю понад десяти тисяч чоловік. Про цю новину Аомаме нічого не чула, але в цьому нема нічого дивного. Бо хто ж пам'ятатиме про запуск паперових зміїв у Джакарті, проведений три роки тому?

6 жовтня в Єгипті ісламські екстремісти вбили президента Садата. Аомаме пригадала цей випадок і знову пожаліла його. Бо дуже вподобала собі його лисину й ненавиділа релігійних фундаменталістів. Від самої думки про їхній обмежений світогляд, зарозуміле почуття власної вищості й насильство щодо інших людей вона спалахувала гнівом, якого не могла стримати. Але це не мало стосунку до проблеми, яка зараз перед нею стояла. Аомаме, кілька разів глибоко дихнувши, заспокоїла нерви й перейшла на наступну сторінку.

12 жовтня в житловому кварталі токійського району Ітабасі збирач абонентної плати для «NHK» (58 років), засперечавшись із студентом, що відмовився платити, завдав йому глибокої рани в живіт кухонним ножем, якого носив у портфелі. Поліція прибігла на місце події й затримала збирача плати. А він, із закривавленим ножем у руці, стояв незворушно й зовсім не чинив опору під час арешту. Один із його колег розповідав, що той збирач плати працював на цій посаді вже шість років, надзвичайно серйозно ставився до своїх обов'язків і мав чудові досягнення в роботі.

Аомаме не знала, що стався такий випадок. Вона взяла газету «Йоміурі» й ретельно переглянула її за кожний день. Мала звичку уважно читати статті під рубрикою «Місцева хроніка», особливо пов'язані зі злочинами. Останні займали майже половину сторінки вечірнього випуску газети. Таку велику статтю вона не могла пропустити. Однак не виключено, що з якоїсь причини не звернула на неї уваги. Це було вкрай неймовірно, але вона не могла так абсолютно стверджувати.

Наморщивши чоло, Аомаме на хвилину задумалася над такою можливістю, а тоді записала в блокноті дату й подробиці цього випадку.

Збирача плати звали Сінносуке Акутаґава. Чудове прізвище! Як у славетного письменника. Його фотографії не було. Газета подала тільки фото пораненого ножем Акіри Таґави (21 рік). Таґава-сан був студентом третього курсу юридичного факультету університету Ніхон, третьорозрядником з кендо. Якби мав при собі бамбуковий меч, то, можливо, не став би легкою жертвою ножа, але ж звичайні люди не розмовляють зі збирачами плати для «NHK», тримаючи в руці такий меч. А крім того, збирачі плати для «NHK» не ходять з кухонним ножем у портфелі. Аомаме простежила за повідомленнями в наступні кілька днів, але не знайшла замітки про те, що поранений студент помер. Напевне, вижив.

16 жовтня на вугільній шахті в Юбарі, на Хоккайдо, сталася велика аварія. У підземному вибої, на глибині тисячі метрів, спалахнув вогонь і понад п'ятдесят шахтарів загинуло від задухи. Вогонь перекинувся і назовні, від чого й там утратили життя ще десять чоловік. Щоб запобігти поширенню пожежі, адміністрація шахти, не перевіривши, чи залишилася живими решта шахтарів, наказала за допомогою помпи залити водою штольню. Усього загинуло дев'яносто три людини. Це була жахлива аварія. Вугілля – джерело «брудної» енергії, а його видобування – небезпечна робота. Вугледобувна компанія не вкладала коштів в обладнання, а умови праці були вкрай поганими. Аварії часто повторювалися, людські легені зазнавали шкоди. Та оскільки вугілля дешеве, то існують люди й підприємства, які його потребують.

Випадок, який шукала вона, стався дев'ятнадцятого жовтня, коли ще котився відгомін про аварію на шахті в Юбарі. Про нього Аомаме нічого не знала, поки кілька годин тому не почула від Тамару. Щось неймовірне! Заголовок про цей випадок був надрукований на першій сторінці ранкової газети надто великими ієрогліфами, щоб його не помітити.

Збройна сутичка з екстремістами в горах префектури Яманасі. Загинули три поліціанти.

Газета помістила й велику фотографію, зняту з повітря, місця сутички. Поблизу озера Мотосуко. Була й простенька карта гірської місцевості, віддаленої від території, забудованої віллами. І фотографії облич трьох службовців поліції префектури Яманасі. Спеціальний авіазагін Сил самооборони, що вирушає на вертольоті. Камуфляжні уніформи, снайперські гвинтівки з оптичним прицілом й автомати з короткими цівками.

Аомаме надовго скривила обличчя. Щоб виразити свої почуття, розтягнула свої лицеві м'язи настільки, наскільки могла. Однак ніхто не побачив такої разючої зміни на її обличчі, бо по обидва боки стояли перегородки. Тоді вона глибоко дихнула – рішуче вдихнула навколишнє повітря і так само рішуче видихнула. Як кит, що спливає на поверхню води й змінює повітря у своїх велетенських легенях. Учень середньої школи вищого ступеня, що сидів з книжкою позаду, від несподіванки обернувся, але, звісно, нічого не сказав. Тільки злякався.

Протримавши якийсь час гримасу на обличчі, Аомаме насилу розслабила м'язи на ньому й повернула йому попередній вигляд. Потім довго тупим кінцем кулькової ручки стукала по передніх зубах, намагаючись зібратися з думками. «В цьому, напевне, є якась причина. Мусить бути. Чому я пропустила таку важливу подію, що потрясла всю Японію?»

«Та не лише цю подію я пропустила. Я не знала про випадок, коли збирач абонентної плати для „NHK“ поранив ножем студента. Дуже дивно. Я не мала причини припускатися поспіль таких значних недоглядів. Як-не-як, я таки пунктуальна й уважна людина. Не схиблю навіть на міліметр. Упевнена у своїй пам'яті. А тому, спроваджуючи тудичоловіків, жодного разу не помилилася на міліметр і таким чином зуміла вижити. Я щодня уважно читала газети, а це означає, що навіть найменш значущу інформацію помічала», – міркувала Аомаме.

Ясна річ, збройна сутичка поблизу озера Мотосуко щодня широко обговорювалася на сторінках газет. Сили самооборони й префектурна поліція, переслідуючи десятьох утеклих екстремістів, учинили облаву в горах – трьох застрелили, двох тяжко поранили, а чотирьох (серед них одну жінку) арештували. Один зник безвісти. Газети були переповнені повідомленнями про цей випадок. Через це додаткове повідомлення про те, що збирач плати для «NHK» поранив ножем студента в районі Ітібасі, кудись вітер здув.

Корпорація «NHK», напевне, зітхнула з полегшенням, хоча, звісно, не подавала про це знаку. Бо якби не ця велика збройна сутичка, то ЗМІ обов'язково випліскували б на шпальти всіх газет свої сумніви щодо збирання плати для «NHK» або щодо неї самої як організації. На початку того року Ліберально-демократична партія висловила невдоволення спеціальною програмою «NHK», присвяченою корупційному скандалу із закупівлею японським урядом літаків американської фірми «Локхід», і веліла змінити її зміст. Перед самим випуском програми адміністрація «NHK» докладно пояснила зміст програми кільком політикам із партій урядової коаліції й шанобливо запитала: «Можна таке передавати?» Як не дивно, така практика стала буденною. Бюджет корпорації підлягав схваленню парламентом, і керівництво «NHK» побоювалося можливої помсти, якщо зіпсує настрій партіям урядової коаліції та самому урядові. Крім того, всередині партій коаліції «NHK» вважалася просто власним пропагандистським органом. Унаслідок розкриття позалаштункових махінацій більшість громадян, природно, почала ставитися з недовірою до незалежності й правдивості програм корпорації. І набрав сили рух за припинення оплати її передач.

Крім збройної сутички і випадку зі збирачем плати для «NHK», всі інші події, що сталися в той час, Аомаме чітко пам'ятала. Про них, як добре пригадує, читала не одну статтю. І тільки збройна сутичка і випадок зі збирачем плати не залишили жодних слідів в її мозку. «Цікаво, чому? Навіть якщо мій мозок на щось хибує, то як же він зумів прогледіти лише статті про ці дві події або стерти пам'ять про них?» – думала вона.

Аомаме заплющила очі й сильно натиснула пучкою пальця на скроню. «А може, так і сталося? У моїй голові зародилася своєрідна функція, здатна перетворювати реальність, завдяки якій лише певні вибрані новини вкриваються суцільною темрявою так, щоб не потрапити мені на очі й не залишитися в пам'яті. Такі, як оновлення уніформи й пістолетів у поліції, будівництво спільної американсько-радянської станції на Місяці, поранення студента кухонним ножем збирача плати для „NHK“, запекла збройна сутичка екстремістів і спеціального загону Сил самооборони поблизу озера Мотосуко. Однак що, власне, є спільного між цими подіями? Як не крути, нічого спільного не видно».

Аомаме все стукала по передніх зубах тупим кінцем кулькової ручки. І не переставала розмірковувати.

Після тривалого часу вона раптом подумала: «Хіба, наприклад, не можна вважати, що проблема не в мені, а в зовнішньому світі, який мене оточує? Що в моїй свідомості й психіці не виникла жодна ненормальність, а під дією якоїсь невідомої сили навколишній світ зазнав зміни». Що довше Аомаме міркувала над такою гіпотезою, то дедалі природнішою вона їй видавалася. Бо не мала жодного реального відчуття, що в її свідомості виникла якась хиба або викривлення.

Тому вирішила цю гіпотезу розвивати далі. «Порушення народилося не в мені, а у світі. Саме так. Якоїсь миті світ, який я знала, зник, відійшов, а його місце посів інший. Так одна колія переходить на стрілці в іншу. Коротко кажучи, досі моя свідомість належала попередньому світові, але сам світ уже став іншим. Поки що ця зміна має обмежені розміри. Більша частина нового світу – це той світ, який я завжди знала. А тому в житті не відчуваю майже ніякої проблеми. Однак може статися, що „змінена частина“ світу з плином часу збільшуватиметься і створить навколо мене набагато більше нових обставин. Невелике відхилення поволі розростатиметься і, можливо, в деяких випадках порушить логіку моїх дій та спонукає до вчинення фатальної помилки. Якщо так станеться, то це буквально означатиме мою смерть».

Паралельний світ…

Аомаме скривилася, наче взяла в рот щось страшенно солоне. Але не так сильно, як нещодавно. Тоді знову застукала тупим кінцем кулькової ручки по передніх зубах і важко застогнала горлом. Учень середньої школи вищого ступеня за її спиною все це чув, але цього разу вдав, ніби не почув.

«Вийшла якась наукова фантастика, – подумала Аомаме. – Може, я заради самозахисту придумала таку довільну гіпотезу? А насправді, можливо, з моєю головою щось негаразд?Власну психіку я вважала цілком нормальною, а свідомість без порушень. Та хіба більшість душевнохворих не заявляє, що вони повністю нормальні, а світ схибнувся? Тож, висунувши абсурдну ідею про „паралельний світ“, я з усієї сили не стараюся виправдати своє божевілля?

Потрібна холоднокровна оцінка сторонньої людини. Але ж піти на обстеження до лікаря, знавця психоаналізу, я не можу. Справа надто заплутана, й забагато фактів, про які не маю права говорити. Наприклад, недавно виконана „робота“, без сумніву, суперечить закону. Як не крути, я потайки вбивала чоловіків за допомогою саморобної мініатюрної плішні. Я ж не зізнаюся в цьому лікареві. Хоч би й жертви були розбещеними, ницими типами, не вартими й слова захисту».

Якби навіть вона змогла приховати таке порушення закону, то законослухняну частину її життя від народження до сьогодні все одно не можна назвати нормальною навіть просто так, для годиться. Це те саме, що запихати брудну білизну в ущерть заповнену валізу. У цій частині її життя стільки матеріалу, що вистачило б, щоб загнати одну людину в ненормальний психічний стан. Узяти хоча б для прикладу її сексуальне життя. Про нього ж людям не скажеш.

«Ні, я не можу звернутися до лікаря, – вирішила Аомаме. – Мушу сама розв'язати це питання. Спробую ще далі розвивати свою гіпотезу. Якщо таке сталося, тобто цей світ справдіпідмінено, то коли, як і де, на котрій конкретно стрілці?»

Аомаме ще раз зосередилась і заходилася перебирати спогади. І здогадалася, що світ уперше частково змінився кілька днів тому, коли в номері готелю в Сібуї вона порішила фахівця з нафтодобувної галузі. Зійшовши з таксі на столичній швидкісній автостраді номер 3, спустилася аварійними сходами на державне шосе номер 246, поміняла панчохи й попрямувала до станції Санґендзяя на лінії Токю. По дорозі розминулася з молодим поліціантом і вперше помітила, що його зовнішність відрізняється від звичної. Це був початок. Якщо так, то, можливо, трохи раніше світ перейшов на інші рейки. Бо поліціант, якого бачила того ранку біля дому, був у добре знайомій уніформі й мав при собі револьвер старого зразка.

Аомаме згадала дивне відчуття, яке вона пережила, почувши вступну частину «Симфонієти» Яначека в таксі, затиснутому в заторі. Їй тоді здалося, ніби її викручують,стискають, немов ганчірку. «Водій показав мені, що на столичній швидкісній автостраді є аварійні сходи, тож я, знявши туфлі на високих каблуках, спустилася по них униз, незважаючи на небезпеку. Поки я босоніж спускалася сходами під сильним вітром, у моїх вухах уривчасто лунала перша частина „Симфонієти“ Яначека. Можливо, це й був початок», – подумала вона.

Таксист також справив дивне враження. Аомаме добре пам'ятала його слова, сказані на прощання. Вона якомога точніше відтворила їх у своїй пам'яті.

І коли ви це зробите, то, можливо, буденний краєвид тоді здаватиметься вам іншим, ніж досі. Та нехай видимість не введе в оману. Дійсність завжди одна й та сама.

Аомаме тоді подумала, що водій сказав дивну річ. Але що хотів сказати, вона не зрозуміла й не звернула на це особливої уваги. Вона квапилась і не мала часу роздумувати над хитромудрими речами. Однак, згадуючи ці слова тепер, вона збагнула, що його вислів несподіваний і дивний. Міг сприйматися як попередження або одкровення. «Власне, що хотів передати мені водій?» – подумала вона.

А ще музика Яначека.

«Чому я відразу здогадалася, що ця музика – „Симфонієта“ Яначека? Звідки дізналася, що вона написана 1926 року? Адже „Симфонієта“ Яначека не настільки популярна, щоб будь-хто міг її впізнати, почувши тему вступної частини. А я ж досі не була палкою слухачкою класичної музики. Не могла навіть як слід відрізнити Гайдна від Бетховена. То чому ж, почувши музику по радіо в таксі, відразу догадалася, що це „Симфонієта“ Яначека?

Так, це було дуже особистепотрясіння. Начебто моя підсвідомість, що довго спала, раптом під якимось впливом прокинулася. Ніби мене схопили за плече й потрусили. Якщо це так, то, можливо, колись перед тим я у своєму житті мала глибокий зв'язок з цією музикою. Коли вона залунала і щось автоматично ввімкнулося, моя пам'ять, напевне, пробудилася». «Симфонієта» Яначека… Та хоч як Аомаме порпалася у своїй пам'яті, нічого там не знайшла.

Вона озирнулася навколо, перевірила долоні, нігті, для певності помацала руками груди під сорочкою. Жодних змін. Той самий розмір і форма. «Я – така, якою була завжди. Світ – такий, яким був завжди. Однак щось почало ставати іншим». Це Аомаме відчувала. Щось подібне спостерігається, коли шукаєш відмінності між двома картинами, які висять на стіні й видаються однаковими при порівнянні. Проте уважний перегляд окремих деталей показує, що вони де в чому різняться.

Щоб змінити настрій, Аомаме перегорнула сторінку газети зменшеного формату й записала подробиці збройної сутички біля озера Мотосуко. Припускалося, що, може, п'ять автоматів Калашникова «АК-47» китайського виробництва завезено з Корейського півострова. Можливо, спродані як зужита зброя з військового складу, вони були ще в доброму стані. З безліччю патронів. Берегова лінія Японського моря протяжна, тож розвідувальне судно, замаскувавшись під рибальське, нічною порою могло досить легко завезти боєприпаси. Так само вони ввозять до Японії наркотики та зброю й повертаються додому з купою японських грошей.

Поліцейські префектури Яманасі не знали, що група екстремістів так висококласно озброїлася. Взявши із собою наказ про кримінальне розслідування номінального випадку поранення, вони попрямували на двох автомашинах – патрульній та мікроавтобусі – зі звичайним спорядженням до «ферми», що була опорною базою групи під назвою «Акебоно». [22]22
  Акебоно – досвіток.


[Закрыть]Про людське око члени групи вирощували сільськогосподарські культури на основі органічних добрив. Вони відмовилися допустити поліцію на ферму для розслідування. Природно, що в такій штовханині з якоїсь причини й почалася стрілянина.

Екстремісти зберігали навіть високоефективні ручні гранати китайського виробництва, хоча й не використали, бо придбали їх недавно й не встигли достатньо натренуватися для цього. Це велике щастя, що так сталося. Бо якби ручні гранати пішли були в дію, то серед поліції та Сил самооборони виявилося б набагато більше потерпілих. Поліція на той час не мала бронежилетів. Указувалося на недбальство, якого допустилася поліція, в аналізі інформації й на застарілість озброєння. Але простих громадян найбільше приголомшило те, що група екстремістів існувала як боєздатна військова одиниця й вела активну підпільну діяльність. У другій половині 60-х років переполох з приводу «революції» вже відійшов у минуле і вважалося, що залишки екстремістів розбито під час інциденту в оздоровниці «Асама». [23]23
  Ідеться про випадок, що стався в лютому 1972 року в префектурі Наґано, коли п'ять членів організації «Секіґун» («Червона армія») мали збройну сутичку з поліцією.


[Закрыть]

Скінчивши записи, Аомаме віднесла газети на прилавок і, вибравши з музичної полиці грубу книжку під назвою «Композитори світу», повернулася за стіл. Розгорнула сторінку про Яначека.

Леош Яначек народився 1854 року в моравському селі, помер 1928 року. Книжка містила фотографію його обличчя в останні роки життя. Голова не лиса, а вкрита приємною сивиною, схожою на дику траву. Форма голови незрозуміла. «Симфонієта» написана 1926 року. Яначек жив у нещасливому, без любові, шлюбі й 1917 року, в шістдесятитрирічному віці, випадково зустрівся з Камілою, заміжньою жінкою, й закохався. Це було кохання зрілих одружених людей. Яначек, який певний час відчував душевний занепад, завдяки зустрічі з Камілою знову запалився жагою творчості. І в останні роки життя створив один за одним шедеври, що знайшли відгук серед слухачів.

Одного дня, прогулюючись з Камілою парком, він став свідком концерту на відкритому повітрі й, зупинившись, послухав виконувану музику. І саме в ту хвилину, коли на нього наринуло несподіване відчуття щастя, в ньому зародилася ідея написати «Симфонієту». Він розповідав, що тоді в його голові щось наче клацнуло, а його самого охопив неймовірний екстаз. Перед тим йому випадково замовили написати музику для великого спортивного свята, тож мотив фанфар та ідея, що виникла в парку, разом народили «Симфонієту». Як пояснювалося у книжці, цей твір, що дістав назву «Маленька симфонія», за своєю будовою цілком нетрадиційний, створює своєрідну атмосферу, у якій блискучі святкові фанфари мідних духових інструментів поєдналися із спокійною центральноєвропейською струнною музикою.

На всякий випадок Аомаме коротко занотувала ці бібліографічні факти й музичний коментар. Однак книжковий матеріал анітрохи не підказував, яка точка дотику між «Симфонієтою» та Аомаме і чи взагалі щось таке може існувати. Вийшовши з бібліотеки, вона пішла безцільно надвечірнім містом. Іноді щось бубоніла собі під ніс, іноді хитала головою.

«Звісно, все це лише гіпотеза, – думала Аомаме на ходу. – Але зараз вона найпереконливіша. Принаймні доведеться діяти на її основі, поки не з'явиться набагато переконливіша. Бо інакше опинюся десь на узбіччі життя. А для нового стану, у якому перебуваю, не завадило б придумати відповідну назву. Вона потрібна й для того, щоб відрізнити колишній світ,у якому поліція носила із собою револьвери старого зразка, від сьогоднішнього. Адже навіть котам і собакам потрібна кличка. Як і новому, зміненому світові».

1Q84 рік… Аомаме вирішила так назвати цей новий світ. Q від слів «question mark», тобто «знак запитання».

Ідучи вулицею, вона кивнула.

«Подобається це мені чи ні, але зараз я живу в 1Q84 році. Знайомого мені 1984 року більше нема. Зараз 1Q84 рік. Змінилося повітря, змінився краєвид. Я мушу якнайшвидше пристосуватися до цього світу із знаком запитання. Як звір, покинутий у новому лісі. Щоб захиститись і вижити, мені доведеться якомога скоріше зрозуміти місцеві правила й до них прилаштуватися».

Аомаме зайшла у крамничку грамофонних записів поблизу станції Дзіюґаока й пошукала «Симфонієту» Яначека. Цей композитор не дуже популярний, а тому його записів було надзвичайно мало, а грамофонна платівка із «Симфонієтою» знайшлася тільки одна. У виконанні Клівлендського симфонічного оркестру під орудою Джорджа Села. [24]24
  Джордж Сел (1897–1970) – американський диригент угорського походження.


[Закрыть]На першій стороні платівки містився «Концерт для духових і струнних інструментів» Бартока. Оскільки іншого вибору Аомаме не мала, то купила цю довгогральну платівку, хоча й не знала, наскільки добре виконано «Симфонієту». Повернувшись додому, вона добула з холодильника пляшку «Chablis», відкоркувала її й поставила платівку на програвач. Попиваючи досить холодне біле вино, слухала музику. Знайома вступна частина зазвучала блискуче. Це була, безсумнівно, та сама музика, яку вона чула в таксі. Заплющивши очі, Аомаме зосередилася на ній. Виконання було непоганим. Але нічого не сталося. Просто тільки лунала музика. Її тіло не викручувалося, відчуття не змінювалися.

Дослухавши музику, вона поклала платівку у футляр, сіла на підлогу й, обіпершись об стіну, стала пити вино. Воно майже не мало смаку, коли пила його, думаючи на самоті. Потім зайшла у ванну кімнату й вимила з милом обличчя, ножичками підрівняла брови, ватною паличкою прочистила вуха.

«Щось одне правда: або я несповна розуму, або світ. А хто – не знаю. Посуд і кришка різняться величиною. Може, з вини посуду, а може, – кришки. Один факт незаперечний – їхні розміри не сходяться».

Аомаме відчинила холодильник і перевірила його вміст. Уже кілька днів вона нічого не купувала, а тому в ньому залишилося небагато продуктів. Вона вийняла перестиглий плід папаї, розрізала ножем й, виколупуючи м'якоть, їла. Потім добула три огірки, обмила водою й, додавши майонезу, поволі жувала. Випила склянку соєвого молока. На цьому вечеря скінчилася. Проста, але ідеальна для того, щоб запобігти запору – одній з найненависніших речей для Аомаме в цьому світі. Поряд з такими, як підлі чоловіки, що вдаються до насильства в сім'ї, й вузьколобі релігійні фундаменталісти.

Повечерявши, Аомаме роздяглась і стала під душ. Вийшовши з-під нього, вона витерлася рушником і глянула на себе голу в дзеркалі дверей. Тонкий живіт і напружені м'язи. Слабо несиметричні груди, волосся на лобку, схоже на недоглянуте футбольне поле. Поглядаючи на себе, вона раптом згадала, що за тиждень їй виповниться тридцять. Знову надходить цей непутящий день народження. «І треба ж мені зустрічати тридцятий день народження в цьому незрозумілому світі!» – подумала Аомаме.

1Q84 рік.

Ось де вона опинилася.