Текст книги "1Q84. Книга І"

Автор книги: Харуки Мураками

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Його прутень справді виявився трохи більшим за середній, але не набагато. Зізнання чоловіка справдилося. Аомаме вміло з ним погралася, щоб став твердим. Скинула блузку й спідничку.

– Напевне, ви думаєте, що в мене циці маленькі, – поглядаючи на чоловіка, холодним голосом сказала вона. – Мабуть, зневажаєте за те, що вони в мене малі, а прутень у вас великий. Може, почуваєтеся ошуканим.

– Та ні, я так не думаю. Ваші груди зовсім немалі. І дуже гарної форми.

– Невже? – сказала Аомаме. – А знаєте, я не завжди ношу бюстгальтер з мереживом. Але в роботі доводиться. Коли хочу показати груди.

– А що ж це за така робота у вас?

– Я ж вам раніше твердо сказала, що говорити тут про неї не збираюся. Та хоч би якою вона була, з жінкою всякі неприємності трапляються.

– І з чоловіком у житті таке буває.

– Але ж вам не доводиться носити бюстгальтер з мереживом, коли ви цього не хочете.

– Це правда, але…

– Не кажіть, що ви все розумієте. У жінок набагато скрутніше життя, ніж у чоловіків. Ви коли-небудь на високих каблуках спускалися крутими сходами? Перелазили через паркан у тісній міні-спідничці?

– Пробачте, – щиро сказав чоловік.

Аомаме повернула руку за спину, зірвала бюстгальтер і кинула на підлогу. Стягла і скрутила в клубок панчохи. Після того лягла на ліжко і знову почала гратися з прутнем.

– Яка чудова штучка! Я в захваті. З гарною формою й ідеальною величиною. Тверда, немов корінь дерева.

– Спасибі за такі слова, – наче трохи заспокоївшись, сказав чоловік.

– О, любка вас зараз добре обласкає й порадує!

– Може, перед тим станете під душ? Адже спітніли.

– Та перестаньте! – сказала Аомаме. І, ніби попереджаючи, легенько пальцем постукала по правому яєчку. – Я ж прийшла сюди, щоб займатися сексом, а не для душу. Зрозуміли? Передусім – гарячекохання. А піт мені байдужий. Бо ж я не сором'язлива учениця.

– Зрозуміло, – сказав чоловік.

Погладжуючи після любощів відкриту шию виснаженого чоловіка, що лежав долілиць на ліжку, Аомаме відчула сильне бажання штрикнути гострим вістрям свого інструмента те особливе місце.Справді хотіла. В її сумці лежала мініатюрна плішня, загорнута у шматок тканини. Її заточене вістря стирчало в м'якому, спеціально обробленому корку. Якби вона вирішила, то могла б просто це зробити. Підняти праву руку й легенько опустити вниз. Навіть незчувшись, він одразу помер би. Цілком безболісно. Наче внаслідок природної смерті відправився б на той світ. Але, звісно, Аомаме одумалася. Не було причин вилучати цього чоловіка із суспільства. Тим паче що й сама вона не мала для цього реальних підстав. Вона хитнула головою й прогнала від себе цю небезпечну думку.

«Цей чоловік непогана людина, – переконувала вона себе. – Був по-своєму вправним у сексі. Стримував еякуляцію доти, поки вона не зазнала оргазму. Форма його голови й лисина їй подобалися. Розмір прутня їй підходив. Пристойно поводився, охайно одягався, не нав'язливий. Дістав непогане виховання й освіту. Щоправда, страшно нудний у розмові, здатний будь-кого роздратувати. Але ж це не злочин, за який карають на смерть. Можливо».

– Телевізор можна ввімкнути? – спитала Аомаме.

– Звичайно, можна, – відповів чоловік, усе ще лежачи долілиць.

Перебуваючи в ліжку, вони до кінця додивилися новини, що передавалися об одинадцятій годині. На Середньому Сході Іран та Ірак і далі вели кровопролитну війну. Вона загрузала в трясовиння, і не було видно ключа для її закінчення. В Іраку молодих хлопців, що ухилялися від призову до війська, вішали на телеграфних стовпах, щоб іншим не кортіло цього робити. Іранський уряд звинувачував Саддама Хусейна у використанні нервово-паралітичних газів і бактеріологічної зброї. У США Волтер Мондейл і Ґері Гарт боролися за висунення своєї кандидатури від Демократичної партії на президентських виборах. Ніхто з них не здавався людям у світі мудрим. Позаяк мудрі президенти здебільшого стають мішенню таємних убивць, то, можливо, мудрі люди, як тільки можуть, намагаються ними не стати.

На Місяці йшло будівництво постійної спостережної станції. Там США й СРСР на диво дружно співпрацювали. Як і з дослідницькою станцією на Південному полюсі. «Станція на поверхні Місяця? – дивувалася Аомаме. Розмов про таке вона ніколи не чула. – Власне, що діється у світі?» Однак вирішила про це не думати. Бо були інші важливі проблеми. Від пожежі у вугільних шахтах на острові Кюсю загинуло багато людей, уряд розслідував причину аварії. Аомаме здивувало, що в епоху, коли будується станція на поверхні Місяця, люди все ще добувають вугілля з-під землі. США вимагали від Японії відкрити свій фінансовий ринок. Інвестиційні банки «Морґан-Стенлі» й «Мерілл-Лінч» улещували уряд, шукаючи нових джерел наживи. Показували розумного кота з префектури Сімане. Він сам відчиняв вікно, виходив надвір і потім зачиняв його за собою. Так навчив його робити господар. Аомаме із захопленням дивилася, як худий кіт, обернувшись назад, витягнув лапу і з розумним виразом очей спритно зачинив вікно.

Новини траплялися різноманітні. Але про виявлення трупа в готелі в Сібуї повідомлень не було. Коли програма новин скінчилася, Аомаме натиснула на кнопку дистанційного управління й вимкнула телевізор. Навколо запанувала тиша. Поряд на ліжку тихенько посапував чоловік середніх літ.

«А той чоловік, напевне, все ще лежить ницьма на столі, – подумала вона. – Здається, ніби спить. Як і цей, поруч зі мною. Але дихання його не чути. Той негідник уже не матиме змоги прокинутись і встати на ноги». Вона вп'ялася очима у стелю й уявила собі трупа. Злегка хитнула головою й насупила обличчя. Тоді злізла з ліжка й зібрала одну за одною свої речі.

Розділ 6
(про Тенґо)
Ми ідемо досить далеко?

Комацу зателефонував у п'ятницю зранку, відразу після п'ятої. Саме тоді уві сні Тенґо переходив через довгий кам'яний міст. Ішов сам-один забрати якийсь важливий документ, забутий на протилежному березі великої красивої ріки з поодинокими обмілинами. Вода в ній текла плавно, на обмілинах росли плакучі верби. Видніли також елегантні обриси горбуш. Над водою покірно звисало яскраво-зелене листя. Краєвид був подібним до картинки на китайському тарелі.

Прокинувшись, Тенґо в темряві кинув оком на годинник при узголів'ї. Ясна річ, ще не піднявши слухавки, здогадався, хто дзвонить йому о такій порі.

– Тенґо-кун, ти маєш електронну друкарську машинку? – запитав Комацу, не сказавши «доброго ранку» й не спитавши «ти вже прокинувся?». Напевне, не спав цілу ніч, а не встав ранесенько, дочекавшись сходу сонця. Видно, перед тим як нарешті заснути, згадав, що мав сказати Тенґо.

– Звичайно, не маю, – відповів Тенґо. Навколо все ще було темно. І він ще перебував на середині мосту. Ще ніколи не бачив такого на диво виразного сну. – І не хвалюся, що маю змогу її купити.

– Користуватися вмієш?

– Звісно, вмію. Якщо є, то й комп'ютером, і електронною друкарською машинкою. На роботі в підготовчій школі повсякчас користуюся.

– Так-от, сьогодні десь підшукай собі на свій розсуд машинку й купи. Я на техніці зовсім не розуміюся, а тому доручаю тобі самому вибрати її марку й виробника. Витрати пізніше відшкодую. Я хотів би, щоб якнайшвидше за її допомогою взявся переписувати «Повітряну личинку».

– Кажете купити, але ж вона коштує якихось двісті п'ятдесят тисяч єн.

– Байдуже.

Тенґо задумався.

– Отже, ви, Комацу-сан, купите мені електронну друкарську машинку?

– Так, витрушу на неї свої невеликі кишенькові гроші. Це діло вимагає таких капітальних вкладень. Скупістю нічого не посягнеш. Як ти сам знаєш, рукопис «Повітряної личинки» подано у вигляді, надрукованому на електронній машинці, а якщо так, то не годиться повертати перероблений варіант в іншому форматі. Постарайся зробити так, щоб він мав вигляд, подібний до первісного. Сьогодні зможеш розпочати переписування?

Тенґо задумався над цим.

– Так, якщо вирішу, то відразу зможу. Але ж Фукаері поставила умову, що дозволить переробити своє оповідання, якщо в неділю я зустрінуся з людиною, яку вона мені вкаже. Цієї людини я все ще не бачив. Не виключено, що така зустріч скінчиться провалом переговорів і всі гроші та зусилля марно пропадуть.

– Це не має значення. Якось воно втрясеться. Дрібницями не переймайся, а відразу берися до роботи. Доведеться позмагатися з часом.

– А ви впевнені, що зустріч буде вдалою?

– Інтуїція підказує, що так, – сказав Комацу. – У мене вона справно працює. У всьому іншому я начебто не наділений талантами, а от інтуїцією добре володію. Дозволь сказати, що саме завдяки їй я дожив дотепер. Послухай, Тенґо-кун, як ти гадаєш, яка найбільша відмінність між талантом та інтуїцією?

– Не знаю.

– Талант не обов'язково тебе нагодує, а от інтуїція, будь певен, не залишить голодним.

– Постараюсь запам'ятати, – сказав Тенґо.

– Тому не бери дурного в голову, а від сьогодні мерщій сідай за роботу.

– Якщо ви так кажете, то не братиму. Просто я не хотів, щоб, розпочавши перспективне діло, ми потім нарікали, що, мовляв, даремно потратили зусилля.

– За все це я відповідаю.

– Зрозуміло. Пополудні маю зустрітися з однією людиною, а вранці поїду в місто й підшукаю електронну друкарську машинку.

– Так і зроби. Я розраховую на тебе. Удвох ми світ перевернемо.

По дев'ятій зателефонувала заміжня подруга, коли провела на автомашині до станції чоловіка й дітей. Пополудні у п'ятницю вона, як правило, приходила на побачення до Тенґо.

– У мене поганий стан, – сказала вона. – На жаль, сьогодні не зможу прийти. До зустрічі наступної п'ятниці!

За допомогою такого евфемізму – «поганий стан» – вона повідомляла, що в неї місячне. Була настільки вихованою, що так вишукано й обтічно висловлювалася. А те, що в ліжку поводилася сміливо, – зовсім інша річ.

– Я також шкодую, що не зможемо зустрітися, – сказав Тенґо. – Але тут нічим не зарадиш.

Щоправда, він не дуже переймався з приводу того, що не буде зустрічі цього тижня. Любощі з нею приносили йому радість, але він уже зосередився на переписуванні «Повітряної личинки». В його голові то з'являлися, то зникали, немов паростки життя в предковічному океані, нові ідеї, як це зробити. «У цьому я нічим не відрізняюся від Комацу-сана, – подумав Тенґо. – Ще перед тим, як остаточно вирішено розпочати справу, я вже спрямував на неї всю свою увагу».

Поїхавши об одинадцятій на Сібую, за допомогою кредитної картки він купив електронну друкарську машинку фірми «Фудзіцу». Порівняно з попереднім виробом вона була набагато легшою. Про запас придбав також чорнильну стрічку й папір. Повернувся з цим добром додому, поставив машинку на стіл і ввімкнув шнур у штепсель. Велика друкарська машинка фірми «Фудзіцу», якою користувався на роботі, в основному не відрізнялася своїми технічними параметрами від малогабаритної, щойно купленої. Перевіряючи її в дії, Тенґо взявся переробляти «Повітряну личинку».

Він не мав чіткого плану, як переписувати це оповідання. Лише кілька ідей щодо окремих деталей крутилися в його голові. Цілісного методу й принципу для такої роботи не приготував. Не мав цілковитої певності, як логічно переробити таке фантастичне й емоційне оповідання. Було очевидно, що, як казав Комацу, неминуче доведеться текст значною мірою поправляти, але при цьому чи вдасться не зіпсувати первісної атмосфери й характерних особливостей твору? Хіба це не однаково, що метелика наділяти скелетом? Від самої думки про це в душі зароджувалося вагання, наростала тривога. Однак діло вже зрушило з місця. Часу було обмаль. Тенґо не мав змоги склавши руки довго роздумувати. Нічого іншого не залишалось, як конкретно, одну за одною, переробляти окремі деталі. Можливо, за такою дрібною ручною роботою сама собою визріє цілісна картина.

«Тенґо-кун, ти впораєшся. Я в цьому не маю сумніву», – впевнено казав йому Комацу. І Тенґо чомусь наразі повністю з ним погоджувався. Комацу, людина з проблемами, породженими його словами й ділами, здебільшого думає тільки про себе. Якщо виникне потреба, то він його, Тенґо, просто позбудеться. І не озиратиметься назад. Однак, як він сам казав, у його інтуїції редактора є щось особливе. Він ніколи не вагається. Будь-що швидко оцінює, вирішує і береться за виконання. Не зважає на те, що скажуть люди довкола. Має характер, потрібний здібному командирові на передовій. Характер, яким, що не кажи, не володів Тенґо.

Тенґо почав переробляти оповідання о пів на першу. Перших кілька сторінок оригіналу «Повітряної личинки», до гарної кінцевої фрази, переніс у незмінному вигляді на екран друкарської машинки. Вирішив поки що переробити до зрозумілого рівня саме цей уривок. Не змінюючи змісту, рішуче виправив тільки текст. Так, як опоряджують кімнати у багатоквартирному будинку. Структуру в основному залишив у незмінному вигляді, бо тут не було проблем. Розміщення водогінних труб не чіпав, а от інші замінні частини квартири – підлогу, стелю, стіни й перегородки – усував і натомість ставив нові. «Я – вправний тесля, якому доручили всю роботу», – переконував він себе. Певного плану не мав. І нічого іншого не залишалося, як, послуговуючись інтуїцією та досвідом, на місці все придумувати.

В абзаци, важкі для розуміння при першому читанні, вносив ясність, робив прозорішою послідовність речень. Зайві й повторні вирази викреслював, незакінчені доповнював. Раз у раз переставляв частини тексту або речень. Оскільки прикметників і прислівників траплялося надзвичайно мало, то, навіть поважаючи цю особливість твору, дописував уміло дібрані слова, якщо відчував, що потрібні якісь прикметникові звороти. Хоча текст Фукаері загалом був необтесаний, його вдалі й невдалі частини чітко проглядалися, а тому їхній вибір не забирав стільки часу, як думав Тенґо. З одного боку, траплялися незграбні, а тому й незрозумілі, вирази, а з другого – незграбні, але на диво свіжі. У першому випадку він їх рішуче скорочував і перетворював на зрозумілі, а в другому – залишав незмінними.

Зайнятий переписуванням оповідання, Тенґо знову подумав, що Фукаері не писала його з наміром залишити як літературний твір. Вона тільки негайнореєструвала, використовуючи слова, те, що було в ній, або, як сама казала, те, що насправді бачила власними очима. Вона обійшлася б і без слів, але, крім них, не знаходила інших відповідних виражальних засобів для цього. От і все. А тому від самого початку не мала ніяких літературних амбіцій. Позаяк не мала наміру перетворювати написане в товар, то не мала потреби приділяти багато уваги літературному стилеві. Якщо порівнювати з кімнатою, то її повністю задовольняло те, що в ній є стіни, дах, а значить, можна сховатися від дощу й вітру. Тому Фукаері не переймалася тим, як Тенґо готується поправляти її твір. Бо своєї мети вже досягла. Можливо, її слова «можна переписати на свій смак» – це щира правда.

І все-таки текст, який становив «Повітряну личинку», зовсім не належав до таких, що задовольняють лише саму авторку. Якби Фукаері ставила собі за мету тільки зареєструвати як інформацію те, що бачила, і те, що виникло в голові, то досить було б записати його в блокноті у вигляді окремих параграфів. Не було потреби, застосовуючи складну методику, укладати текст у форму, придатну для читання. Як не є, а текст написано з передумовою, що хтось іншийвізьме його в руки й прочитає. Саме тому він так сильно торкався людської душі, хоча й не написаний для того, щоб стати літературним твором, а його стиль по-дитячому невправний. Та, можливо, той хтосьвідрізняється від «непевної кількості читачів», яку принципово має на увазі сучасна література.

Цікаво, власне, якого роду читачів можна сюди зарахувати?

Звісно, Тенґо про це й не здогадувався.

Він знав, що оповідання «Повітряна личинка» – вкрай унікальна вигадка, у якій спиною одна до одної стоять велика цінність і велика вада, а саме воно, можливо, написане з якоюсь спеціальною метою.

Унаслідок перероблення рукопис розбухнув у два з половиною рази. Не тому, що Тенґо забагато дописав, а тому, що логічне переписування оригіналу з чималою кількістю прогалин привело до його збільшення. В усякому разі, початок роботи був успішним.Текст став логічним, нормальним, зі стійким поглядом на описувані події і в такому вигляді легко читався. Однак загальний потік оповіді згладився. Логіка випиналася назовні, а первісна гострота оригіналу ослабла.

Далі належало вилучити з розбухлого рукопису «те, без чого можна обійтися». Нарощене відразу струсити. Скорочувати текст набагато легше, ніж його розширювати. Після такої роботи він зменшився відсотків на тридцять. Це була своєрідна гра для мозку. Спочатку визначається, скільки часу потрібно для допустимого розширення тексту, а потім – для його допустимого скорочення. Коли такі два види роботи поперемінно наполегливо виконувати, то врешті-решт амплітуда зміни тексту поступово зменшується і його обсяг природним чином зупиняється на належному рівні, на якому текст уже не можна ні розширити, ні скоротити. Власне «еґо» вгамовується, зайві прикраси витрушуються, а прозора логіка ховається в глибині. Тенґо здавна пишався тим, що здатний до такої роботи. Був у цьому вродженим майстром. Міг зосереджуватися, як птах, що ширяє у небі, шукаючи поживи, був витривалий, як осел, що переносить на спині воду, й до кінця вірний правилам гри.

Коли, затамувавши подих, він завзято виконував цю роботу, й, зітхнувши, глянув на настінний годинник, була майже третя. До речі, він ще не обідав. Пішов на кухню, поставив чайник з водою на вогонь і намолов кавових зерен. З'їв кілька бісквітів, намазаних сиром, схрумав яблуко, а коли вода закипіла, приготував каву. Попиваючи її з великого кухля, для зміни настрою трохи подумав про секс із своєю заміжньою подругою. Про те, що от зараз мав би йомувіддаватися, якби день випав звичайний. Що він робив би і що вона робила б? Задерши догори голову й заплющивши очі, він глибоко зітхнув, переповнений нездійсненними можливостями.

Потім вернувся до стола, знову перемкнув мозок на роботу й узявся перечитувати на екрані машинки початковий уривок переробленої «Повітряної личинки». Як генерал, що в перших кадрах фільму «Дорога слави» Стенлі Кубрика оглядає бойові позиції піхоти в окопах. Кивком голови схвалив те, що побачив. Мовляв, непогано. Текст став кращим. Робота посувалася успішно. Але не все його задовольняло. Ще багато доведеться доробляти. Тут і там порвалися мішки з піском. Бракувало патронів для кулеметів. Траплялись і місця, недостатньо загороджені колючим дротом.

Тенґо віддрукував цей текст на папері. Зберігши його, вимкнув і відсунув набік електронну друкарську машинку. Поклав перед собою надрукований текст і з олівцем у руці ще раз узявся його перечитувати. Зайві частини викреслював, нечітко виписані доповнював, незвичні переробляв до повного розуміння. Ніби добираючи плитку для закриття вузької щілини у ванній кімнаті, старанно вишукував потрібні слова, перевіряв під різним кутом зору, як вони лягають у речення. Якщо погано, змінював їхню форму. Від невеличкого нюансу текст оживав або псувався.

Враження від того самого тексту на екрані й на папері ледь-ледь різнилося. Ставлення до слова, написаного олівцем, і слова, надрукованого на папері, також було різним. Доводилося його перевіряти під двома кутами зору. Увімкнувши машинку, Тенґо переносив на екран одну за одною правки, написані олівцем на папері. І оновлений оригінал тепер перечитував на екрані. «Непогано», – думав він. Відповідні частини тексту набирали належної ваги, у ньому з'явився природний ритм.

Сидячи на стільці, Тенґо потягнувся всім тілом, звів погляд на стелю й сильно видихнув. Ясна річ, на цьому робота не скінчилася. Якщо через кілька днів перечитати текст, то, напевне, знайдуться місця, що потребуватимуть доопрацювання. Однак наразі цього досить. Він досяг крайньої межі зосередженості. Потрібен і певний час, щоб охолонути. Стрілки годинника наближалися до п'ятої, навколо почало темніти. Завтра він переробить наступний уривок. Перероблення лише кількох сторінок першого уривка забрало майже цілий день. Більше, ніж він сподівався. Та коли рейки прокладено й з'явився ритм, робота, мабуть, піде жвавіше. Бо найважче й найзабарніше в роботі – початок. Якщо тільки його подолати, то пізніше…

Потім Тенґо уявив собі обличчя Фукаері й подумав, що вона відчуватиме, коли читатиме перероблений текст. Але не здогадався. Бо про таку людину, як вона, практично нічого не знав. Хіба лише те, що їй сімнадцять років, що вона учениця третього класу середньої школи вищого ступеня і не цікавиться вступними іспитами до університету, по-дивному розмовляє, любить біле вино й по-своєму гарним личком може порушити душевний спокій людини.

А проте він у душі відчув, що загалом починає точно розуміти світ, який Фукаері намагається описати (або зафіксувати) в оповіданні «Повітряна личинка». Картина, яку вона спробувала змалювати, користуючись особливим, обмеженим набором слів, завдяки його дбайливому й старанному опрацюванню засвітилася яскравіше й виразніше. Оповідь у творі потекла одним потоком. Це Тенґо бачив. У всьому він покращив і підсилив його із суто технічного боку, але закінчив так природно, наче від самого початку писав його власною рукою. І після того оповідання «Повітряна личинка» міцно стало на ноги.

Тенґо надзвичайно радів з цього. Через тривале зосередження на переписуванні твору він почувався виснаженим, та, попри це, настрій його поліпшився. Навіть вимкнувши друкарську машинку й відійшовши від стола, він ще довго не міг позбутися бажання і далі ще досконаліше переробляти оповідання. Щиро тішився наслідками своєї роботи. Якщо все складеться добре, то, можливо, Фукаері в них не розчарується. Хоча й не уявляв собі добре, як вона радітиме чи розчарується. Навіть не мав уявлення, як усміхатиметься або ледь-ледь нахмуриться. Її обличчя не мало виразу. Тенґо не знав причини. Тому, що взагалі нічого не почувала, чи тому, що її почуття ніяк не пов'язані з виразом обличчя? «Справді, дивна дівчина», – знову подумав він.

Головним персонажем «Повітряної личинки», можливо, була сама Фукаері з минулого часу.

Їй десять років, вона жила в особливій гірській комуні (або в подібній громаді) й доглядала сліпу козу. Таку роботу їй доручили. Усім дітям щось доручали. Коза старіла, але для комуни мала особливе значення, а тому потребувала старанного нагляду, щоб ні від чого не постраждала. Її не можна було спускати з ока. Так дівчинці наказали. Та якось вона не догледіла її – і коза вмерла. За це дівчинку покарали – зачинили у старий льох з мертвою козою. На цілих десять діб її відлучили від людей і не дозволяли виходити надвір. Не дозволяли ні з ким говорити.

Коза стала каналом, яким карликипроходили в цей світ. Дівчинка не знала, карликидобрі чи погані (звісно, й Тенґо цього не знав). Коли наставала ніч, карликичерез мертву козу проходили в цей світ. А коли світало, поверталися назад. Дівчинка могла з ними розмовляти. Вони навчили її, як робити повітряних личинок.

Тенґо вразило те, як докладно й конкретно вона описала звички й поведінку сліпої кози. Такі подробиці надзвичайно оживили твір. Вона справді доглядала козу? Справді жила в гірській комуні, яку описала? Тенґо сподівався, що, можливо, це правда. Якщо припустити, що Фукаері зовсім не мала такого досвіду, то це означає, що як оповідач вона наділена рідкісним талантом.

Він подумав, що під час наступної зустрічі, яка мала відбутися в неділю, запитає її про козу та комуну. Безперечно, не знав, Фукаері відповість на його запитання чи ні. Згадавши попередню розмову з нею, Тенґо сподівався, що вона відповість на таке запитання, на яке, на її думку, може відповісти. Запитанням, на яке вона не хоче або не збирається відповідати, просто знехтує. Наче не почула його. Так само, як Комацу. В цьому вони схожі між собою. Тенґо – не такий. На будь-яке запитання дає якусь чесну відповідь. Це в нього від народження.

О пів на шосту зателефонувала заміжня подруга.

– Що робив сьогодні? – запитала вона.

– Цілісінький день писав оповідання, – сказав Тенґо. Напівправду, напівбрехню. Бо писав не своє оповідання. Але пояснювати докладно вважав за непотрібне.

– Робота просунулася успішно?

– Так собі.

– За сьогодні вибач. Гадаю, наступного тижня зможемо побачитися.

– Чекаю з радістю, – сказав він.

– Я також, – сказала вона.

Потім подруга розповіла про дітей. Вона часто розповідала про них йому, як другу. Про двох маленьких дочок. Тенґо не мав ні брата, ні сестри. А тому не знав, що таке малі діти.

Та все одно вона розповідала йому про власних дітей. Тенґо не мав схильності багато говорити. Завжди любив слухати інших людей. А тому зацікавився її розповіддю. Вона сказала, що з її старшої дочки, учениці другого класу початкової школи, начебто в школі знущаються. Сама дочка не жалілася, але мати її однокласниці повідомила, що це правда. Звісно, Тенґо не зустрічався з цією дівчиною. Лише одного разу бачив на фотографії. Вона була не дуже схожою на матір.

– А з якої причини з неї знущаються? – спитав Тенґо.

– У неї бувають напади астми, а тому вона не може брати участі в різних спільних діях. Можливо, причина в цьому. Дитина чесна, непогано вчиться.

– Не розумію, – сказав Тенґо. – Здавалося б, що до такої дитини мали б ставитися співчутливо, а не знущатися.

– У дитячому віці не все так просто, – сказала подруга, зітхаючи. – Як тільки ти чимось від інших відрізняєшся, то дістаєш щигля. І у світі дорослих відбувається щось подібне, але в дитячому світі воно набуває безпосереднішої форми.

– Якої конкретно?

Вона навела приклади. Кожен окремий із них не був чимось особливим, та коли повторювався щоденно, то погано відбивавсяна дитині. Дитина щось приховувала. Мовчала. Стала вередливою, впертою.

– У такому віці ти зазнавав знущань?

Тенґо згадав свої дитячі роки.

– Здається, ні. Можливо, зазнавав, але не звертав на них уваги.

– Якщо не звертав – значить, це не були знущання. Адже за своєю суттю мета знущання полягає в тому, щоб змусити жертву відчути їх. Якщо ж людина їх не помічає, то це не знущання.

У дитинстві Тенґо був високого зросту й сильним. Усі йому в цьому поступалися. Напевне, тому ніхто не смів з нього знущатися. Щоправда, в той час він мав серйознішу проблему, ніж знущання.

– А з тебе коли-небудь знущалися? – спитав Тенґо.

– Ні, – чітко відповіла вона. А потім, начебто завагавшись, додала: – Сама знущалася…

– Разом з іншими?

– Так. У п'ятому класі початкової школи ми змовилися, щоб не розмовляти з одним хлопцем. Чому ми це зробили, ніяк не пригадаю. Напевне, була якась безпосередня причина, але, видно, незначна, бо не пам'ятаю. Однак тепер думаю, що погано вчинила. Аж соромно. Чого я таке зробила? Сама не знаю.

У зв'язку з цим Тенґо раптом згадав про одну подію, що давно сталася, але іноді тепер воскресала в пам'яті. Він не міг забути її. Та про неї не розповів. Бо довелося б довго розповідати. Це була така подія, що якби викладав її словами, то загубив би найважливіші нюанси. А тому досі він про неї нікому не розказував і, мабуть, згодом не розказуватиме.

– Коротко кажучи, – мовила подруга, – людина може заспокоїтися, коли відчуває, що належить до більшості, яка когось відторгає, ніж до відторгненої меншості. Мовляв, от добре, що я не серед меншості. По суті те саме спостерігається в будь-яку епоху, у будь-якому суспільстві: коли людина пристає до більшості, то їй не доводиться думати над складними питаннями.

– А якщо пристає до меншості, то мусить.

– Це правда, – сумним голосом сказала подруга. – Але за таких обставин вона принаймні може користуватися власною головою.

– Користуватися власною головою, щоб думати над складними питаннями.

– У тому-то й проблема.

– Краще не думати надто серйозно, – сказав Тенґо. – Врешті-решт чогось страшного не станеться. Бо, напевне, і в класі знайдеться кілька дітей, які вміють нормально користуватися своєю головою.

– Воно-то так… – погодилася подруга. Потім над чимось задумалася. Приклавши слухавку до вуха, Тенґо терпеливо чекав, коли вона збереться з думками.

– Дякую. Мені трохи полегшало, коли з тобою поговорила, – сказала вона потім. Видно, до чогось додумалася.

– І мені трохи легше стало, – сказав Тенґо.

– Чому?

– Бо зміг поговорити з тобою.

– Ну, то до зустрічі наступної п'ятниці! – сказала подруга.

Після телефонної розмови Тенґо подався до найближчого супермаркету й накупив продуктів. З паперовими пакетами повернувся додому, обгорнув овочі й рибу окремо прозорою плівкою й поклав у холодильник. Коли після того, слухаючи по радіо музичну програму, готував собі їжу, задзвенів телефон. Йому здалося досить дивним, що упродовж одного дня йому дзвонять четвертий раз. Цього разу телефонувала Фукаері.

– Нагадую про найближчу неділю, – без передмови сказала вона.

Було чути, як на тому кінці телефонної лінії безперервно лунають автомобільні сигнали. Напевне, водії на щось сердилися. Очевидно, дівчина дзвонила з телефону-автомата поряд з великою вулицею.

– Наступної неділі, тобто післязавтра, я зустрінуся з тобою, а потім ще з кимось, – уточнив її слова Тенґо.

– О дев'ятій ранку, станція Сіндзюку, передній край платформи для електрички, що прямує до Татікави, – сказала вона, назвавши три конкретні речі.

– Інакше кажучи, зустрінемося біля першого вагона електрички, що йде з Токіо по лінії Тюосен?

– Так.

– Квитки купити до котрої станції?

– До будь-якої.

– Куплю до будь-якої й доплачу різницю після прибуття, – запропонував на додачу Тенґо. Так само, як переробляв «Повітряну личинку». – То ми їдемо досить далеко?

– Що ви зараз робили, – сказала Фукаері, пропустивши повз вуха його запитання.

– Готував вечерю.

– Що?

– Я сам-один, а тому нічого особливого не готував. Підсмажив морську щуку, висушену на сонці, натер редьки. Зварив суп, приправлений місо, [16]16
  Mісо – густа маса перекислих соєвих бобів.


[Закрыть]з цибулею та філіппінськими черепашками і з'їв разом з тофу. Замаринував огірки з морською капустою. Засолив рис з пекінською капустою. От і все.

– Смачно.

– Невже? Я не сказав би, що дуже. Я завжди їм тільки подібні страви, – сказав Тенґо.

Фукаері мовчала, видно, їй зовсім не важко довго мовчати. Тенґо не такий.

– Сьогодні я почав переробляти твою «Повітряну личинку», – сказав він. – Бо часу обмаль, і не встигнув би закінчити роботу, якби не почав, хоча остаточного дозволу від тебе й не дістав.

– Комацу-сан велів?

– Так, Комацу-сан наказав розпочати.

– У вас з Комацу-саном добрі стосунки.

– Так. Начебто добрі.

«Ніде на світі, мабуть, нема людини, яка подружилася б з Комацу», – подумав Тенґо, але не сказав, бо вийшла б довга розмова.

– Робота просувається успішно.

– Поки що загалом успішно.

– От і добре, – сказала Фукаері. Мабуть, вона сказала це не просто для годиться. Здавалось, ніби по-своєму радіє з того, що переписування йде у швидкому темпі. Але обмеженість її емоційної реакції цього здогаду не підкріплювала.