Текст книги "1Q84. Книга І"

Автор книги: Харуки Мураками

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Урвавши на цьому розповідь, Тенґо чекав на реакцію дівчини, її не було.

– Я хотів би зараз дізнатися, якої ти думки про те, якщо замість тебе я перепишу «Повітряну личинку». Бо хоч би що я вирішив, без твоєї згоди й співпраці такого завдання не подужаю.

Фукаері взяла пальцями невеличку помідору й з'їла. Я настромив на виделку молюска й підніс до рота.

– Можна переписати, – просто сказала вона. І взяла ще одну помідору. – На свій смак.

– А може, тобі варто довше над цим подумати? Бо це серйозне діло.

Вона хитнула головою. Мовляв, не треба довше думати.

– Якщо я переписуватиму твій твір, – пояснював Тенґо, – то постараюся доробити текст так, щоб не змінився його зміст. Можливо, суттєвим чином. Але авторкою залишишся ти. Це буде оповідання, яке написала сімнадцятирічна Фукаері. Щодо цього ніщо не зміниться. Якщо твоєму творові присудять премію, то отримаєш її ти сама. Якщо ж твір вийде книжкою, ти будеш її авторкою. Ми втрьох – я, ти й Комацу-сан – команда підтримки, але твір носитиме лише твоє ім'я. Ми з Комацу-саном мовчатимемо, перебуваючи в тіні. Як робітники на театральній сцені. Розумієш, що я кажу?

Фукаері піднесла на виделці селеру до рота. Легенько кивнула.

– Розумію.

– Оповідання під назвою «Повітряна личинка» – це повністю твоя річ. Вона народилася в тобі. І я не можу привласнити її собі. Я лише допомагаю тобі з технічного боку. А тому ти повинна тримати в таємниці те, що я подав тобі руку допомоги. Інакше кажучи, ми вступили в змову й плануємо обдурити світ. Що не кажи, а зберігати таємницю – не проста річ.

– Ну, якщо так треба… – сказала дівчина.

Відгорнувши на край тарілки скойку молюска і втягуючи в рот «язички», Тенґо перестав думати. Фукаері старанно хрумала огірок, ніби насолоджуючись ніколи не баченим овочем.

Все ще тримаючи в руці виделку, Тенґо мовив:

– Я ще раз питаю: ти не проти того, щоб я переробив твоє оповідання?

– Робіть, як вам хочеться, – упоравшись з огірком, сказала вона.

– Незалежно від того, як я це зроблю?

– Незалежно.

– Чому так думаєш? Ти ж нічого про мене не знаєш.

Фукаері промовчала, тільки легко здвигнула плечима.

Після того вони обоє взялися до їжі. Фукаері зосередилася на салаті, іноді кусала булочку, намазану маслом, і протягувала руку до склянки з вином. Тенґо машинально підносив «язички» до рота й обмірковував різні можливості.

Поклавши виделку, він сказав:

– Коли Комацу-сан завів про це розмову, я спочатку подумав, що це, можливо, жарт, якась нісенітниця. Я ж із таким завданням не впораюся. Навіть мав намір відмовитися. Та коли повернувся додому і роздумував над цією пропозицією, то поступово почав відчувати, що хочу на неї пристати. Не зупиняючись на тому, наскільки це правильно з морального погляду, я відчув, що хочу надати по-своєму нової форми «Повітряній личинці», яку ти створила. Як би це краще сказати… Це було цілком природне, спонтанне бажання.

«Ні, це було скоріше навіть не бажання, а жага», – додав подумки Тенґо. Так, як передбачав Комацу. Цю спрагу ставало щораз важче стримувати.

Фукаері мовчки, ніби здалека, поглядала на Тенґо своїми незворушними, чарівними очима. Здавалося, намагалася збагнути зміст його слів.

– Ви хочете переписати оповідання, – спитала вона.

Тенґо подивився їй прямо в очі.

– Так мені здається.

Її темно-чорні зіниці, немов щось відображаючи, злегка поблискували. Принаймні в нього складалося таке враження.

Тенґо зробив жест обома руками, наче підтримував у повітрі уявну коробку. Жест беззмістовний, але потрібний як посередник для передачі почуття від уявного предмета.

– Не знаю, як це вдало висловити, але, перечитуючи твою «Повітряну личинку», я відчув, ніби й мені видно те, що бачиш ти. Особливо те місце, де з'являються карлики.Ти володієш надзвичайною силою уяви. Так би мовити, оригінальною і заразною.

Фукаері легенько поклала ложку на тарілку, витерла губи серветкою.

–  Карликисправді існують, – сказала вона тихо.

– Справді існують?

Зробивши паузу, дівчина відповіла:

– Так само, як ви та я.

– Як я і ти? – повторив Тенґо.

– Якщо захочете, то й ви побачите.

Стисла манера говорити мала дивовижну переконливість. Кожне її слово входило в душу, немов відповідного розміру клин. Але Тенґо все ще не міг визначити, наскільки ця дівчина на ім'я Фукаері нормальна.В ній було щось незвичне, що виходило за певні рамки. Можливо, в неї якийсь вроджений дар. Може, він, Тенґо, зараз бачить його в живому вигляді. А може, це видимість таланту. Кмітливі дівчата-підлітки іноді інстинктивно вміють майстерно грати якусь роль. Зовні поводяться ексцентрично. І натяками збивають співрозмовника з пантелику. Такі приклади йому траплялися неодноразово. Інколи важко розрізнити правдивість і гру. Тенґо вирішив повернути розмову до дійсності. Або ближче до неї.

– Якщо ти не маєш нічого проти, то я відразу завтра хотів би взятися до перероблення «Повітряної личинки».

– Якщо цього бажаєте.

– Бажаю, – коротко відповів Тенґо.

– Хотілося б, щоб ви зустрілися з однією людиною, – сказала Фукаері.

– Зустрітися з однією людиною? – запитав він.

Дівчина кивнула.

– З якою людиною? – поцікавився Тенґо.

Фукаері пропустила повз вуха його запитання.

– Щоб з нею поговорити, – сказала вона.

– Якщо треба, то я не проти зустрічі, – відповів Тенґо.

– У неділю вранці ви нічим не зайняті, – без запитальної інтонації спитала дівчина.

– Не зайнятий, – відповів Тенґо. «Розмова йде так, ніби хтось прапорцями у двох руках подає сигнали», – подумав він.

Скінчивши їду, Тенґо попрощався з Фукаері. У рожевий телефонний апарат ресторану кинув кілька десятиєнових монет і подзвонив Комацу на роботу. Він ще був там, але довго не брав слухавки. Тенґо увесь цей час чекав, приклавши слухавку до вуха.

– Ну то як? Усе гаразд? – спитав Комацу грубувато.

– У принципі Фукаері погодилася на те, щоб я переробив «Повітряну личинку». Принаймні так мені здалося.

– Та це ж здорово! – сказав Комацу. Його голос став веселішим: – Чудово! Правду кажучи, я трохи переживав. Як би це сказати… чи ти зі своїм характером впораєшся з такими переговорами.

– Ніяких особливих переговорів я не вів, – сказав Тенґо. – Не було потреби переконувати. Приблизно пояснив, про що йдеться, і далі вона сама, здається, вирішила.

– Байдуже! Якщо є результат, то мені нема до чого прискіпатися. Значить, план можна здійснювати.

– Тільки перед цим мені треба зустрітися з однією людиною.

– Якою?

– Не знаю. В усякому разі, вона хоче, щоб я побачився з цією людиною і поговорив.

На кілька секунд Комацу замовк.

– Ну, то коли збираєшся його побачити?

– Найближчої неділі. Вона поведе мене до цього чоловіка.

– Не забувай про один важливий принцип, який стосується таємниці, – серйозним голосом нагадав Комацу. – Бажано, щоб її знало якомога менше людей. Наразі про наш план відомо лише трьом людям. Тобі, мені й Фукаері. Я не хотів би їхню кількість збільшувати. Розумієш?

– Теоретично, – відповів Тенґо.

Після того голос Комацу знову пом'якшав.

– Так чи інакше, Фукаері погодилася на те, щоб ти приклав свою руку до її рукопису. Що не кажи, це найважливіше. Далі якось воно буде.

Тенґо переклав слухавку в ліву руку і вказівним пальцем правої поволі натиснув скроню.

– Послухайте, Комацу-сан! Мене дуже непокоїть, не знаю, що саме, але мені здається, що зараз я втягуюся в якусь незвичнусправу. На зустрічі з Фукаері нічого особливого не відчував, а от коли з нею попрощався і залишився сам-один, то таке відчуття поступово набрало сили. Не знаю, чи це можна назвати передчуттям, але, в усякому разі, тут є щось дивне. Щось незвичайне. Я відчуваю це не головою, а всім тілом.

– Таке відчуття з'явилося в тебе після зустрічі з Фукаері?

– Та начебто. Здається, Фукаері – це щось справжнє. Звісно, так лише підказує мені інтуїція.

– Тобто, що вона – справжній талант?

– Про талант я не можу сказати. Бо тільки щойно з нею зустрівся, – сказав Тенґо. – Та мені здається, що вона бачить те, чого ми не бачимо. Можливо, в ній є щось особливе. І це привертає до себе увагу.

– З головою в неї все гаразд?

– Вона ексцентрична, але, гадаю, з головою у неї все в нормі. Мова загалом логічна, – сказав Тенґо і зробив паузу. – Тільки щось у ній інтригує.

– В усякому разі, вона тобою зацікавилася, – підсумував Комацу.

Тенґо шукав відповідних слів, але не знаходив.

– Так багато я не знаю.

– Вона зустрілася з тобою й зрозуміла, що ти здатний переробити «Повітряну личинку». Словом, ти їй сподобався. Тенґо-кун, це справді великий успіх. Що буде далі, я сам не знаю. Звісно, ризик є. Але ж ризик – це своєрідна приправа до життя. Негайно берися до вдосконалення «Повітряної личинки». Часу обмаль. Перероблений рукопис треба якнайшвидше повернути на купу конкурсних творів. Замінити оригінал. За десять днів упораєшся?

Тенґо зітхнув.

– Важкувато.

– Не треба доводити до остаточного варіанта. На наступному етапі ще буде час трішки підправити. А поки що зроби, що можеш.

Тенґо прикинув у голові обсяг роботи.

– Якщо так, то, можливо, десяти днів вистачить. Та все одно доведеться попітніти.

– Попрацюй, – сказав Комацу радісно. – Подивися на світ її очима. Ти – посередник, що пов'язує її світ з реальним світом. Тенґо-кун, ти зможеш. Мені…

На цьому розмова урвалася – вичерпалися десятиєнові монети.

Розділ 5
(про Аомаме)
Робота, що вимагає професійної майстерності й тренування

Виконавши завдання, Аомаме трохи походила, а тоді поїхала на таксі до готелю в Акасаці. Перед тим як повернутися додому й лягти спати, відчула потребу заспокоїти збуджені нерви алкоголем. У всякому разі, вона щойно зуміла відправити тудиодного чоловіка. Хоча такий негідник і вартий цього, але все-таки був сякою-такою людиною. У її руках усе ще залишалося відчуття того, як життя покидало його. Він востаннє дихнув, і його душа відділилася від тіла. Аомаме не один раз відвідувала бар цього готелю на верхньому поверсі високої будівлі, з гарним видом на Токіо, із зручним шинквасом.

У бар вона зайшла відразу по сьомій. Молодий дует – піаніст і гітарист – виконували мелодію пісні «Sweet Lorraine» непогано, хоча копіювали старий грамофонний запис Нета Кінґа Коула. Як завжди, вона сіла за шинквас, замовила тонік з джином і тарілочку фісташок. У барі було ще мало відвідувачів. Молода парочка, що, поглядаючи на вечірній краєвид, попивала коктейль, чотири чоловіки у строгих костюмах, які, видно, проводили ділові переговори, та іноземне подружжя з келихами «Martini» в руках. Аомаме довго потягувала тонік з джином. Швидко сп'яніти не хотіла. Попереду ще довгий вечір.

Вона добула із сумки через плече книжку і взялася її читати. Книжка була про Маньчжурську залізницю 30-х років. Маньчжурська залізниця (точніше, акціонерне товариство «Південно-Маньчжурська залізниця») народилася наступного року після закінчення японсько-російської війни внаслідок отримання залізничної лінії та права на її користування від Росії і швидко розширювала масштаби своєї діяльності. Ставши авангардом нападу Великої японської імперії на Китай, 1945 року була ліквідована радянськими військами. До початку німецько-радянської війни вона, в поєднанні з транссибірською залізницею, давала змогу за тринадцять діб діставатися від Сімоносекі до Парижа.

«Якщо молода жінка в діловому костюмі, з великою сумкою через плече на сусідньому стільці завзято читає в барі книжку з твердою обкладинкою про Маньчжурську залізницю і навіть п'є щось хмільне, то навряд чи можна вважати її висококласною повією, яка полює на клієнта», – подумала Аомаме… Щоправда, вона не знала добре, який вигляд узагалі має справжня така повія. Зрештою, якби вона, Аомаме, й була повією, що має намір підхопити на гачок багатого бізнесмена, то, звичайно, постаралася б не бути на неї схожою, щоб не напружувати клієнта й ненароком не опинитися за стінами бару. Скажімо, одяглася б, як зараз, у діловий костюм від Дзюнко Сімади, у білу блузку, надміру не помадилася б, носила б із собою велику практичну сумку через плече і читала б книжку про Маньчжурську залізницю. Зрештою, якщо добре подумати, то своїм недавнім вчинком вона нітрохи не відрізняється від повії, що ловить клієнта.

З плином часу відвідувачів ставало дедалі більше. Вона незчулась, як простір навколо неї заповнився людським гамором. Однак такі відвідувачі, яких вона хотіла, не з'являлися. Аомаме попросила ще одну порцію тоніку з джином, замовила біфштекс з овочами (бо ще не вечеряла) і далі читала книжку. Невдовзі зайшов один чоловік і сів перед шинквасом. Сам-один. Досить засмаглий, у синьо-сірому костюмі вишуканого крою. З непогано вибраною краваткою – не надто яскравою і не надто скромною. Років п'ятдесяти. З досить рідким волоссям. Без окулярів. Видно, приїхавши до Токіо у відрядження, залагодив свою справу і перед тим, як лягти спати, вирішив вихилити чарчину. Як Аомаме. Вливши в нутро відповідну дозу алкоголю, зняти нервове напруження.

Більшість працівників фірм, що приїжджають до Токіо у відрядження, зупиняється не в такому висококласному готелі, а в набагато дешевшому, призначеному саме для таких бізнесменів. Поруч зі станцією, з маленькими номерами, майже всю площу яких займає ліжко, з вікном, що впирається в стіну сусіднього будинку, з такою тісною душовою, що не скупаєшся в ній, поки разів двадцять не тицьнешся ліктями об стіни. З торговими автоматами в коридорах кожного поверху, в яких можна купити напої й туалетні аксесуари. Вони здавна вибирають їх із двох причин: через обмеженість витрат на відрядження або з метою покласти у свою кишеню гроші, викроєні завдяки перебуванню в дешевому готелі. Перед сном їхні пожильці забігають у найближчу пивничку хильнути пива. А в сусідній харчівні перекушують на сніданок.

А от у цьому готелі зупиняються люди зовсім іншого ґатунку. Коли вони вирушають у справах до Токіо, то їдуть лише в дорогих зелених вагонах суперекспреса «Сінкансен» і ночують тільки в певних фешенебельних готелях. Залагодивши справи, відпочивають у готельному барі, попиваючи дорогі алкогольні напої. Більшість обіймає керівні посади у першорядних компаніях. Дехто має власну практику, як-от лікарі або адвокати. Досягнувши середнього віку, вони не бідують і більшою чи меншою мірою звикли до розваг. Аомаме мала на увазі людей саме такого типу.

Приблизно з двадцятирічного віку Аомаме, не знаючи чому, вподобала собі чоловіків середніх літ, у яких волосся на голові почало рідшати. Не лисих, а таких, у яких його ще трохи залишилося. Вабило не саме поріділе волосся, а форма голови. Ідеальним в її очах було полисіння Шона Коннері з його дуже гарною головою, що викликала сексуальні асоціації. Від самого її споглядання в неї билося серце. І той чоловік, що сидів перед шинквасом на третьому від неї стільці, мав голову досить непоганої форми. Звісно, не такої правильної, як у Шона Коннері, але по-своєму привабливої. Край його залисини помітно відступав від чола, а залишки волосся викликали в уяві траву, вкриту пізньої осені памороззю. Ледь-ледь підвівши очі над сторінкою книжки, Аомаме хвильку милувалася формою голови того чоловіка. Його обличчя нічим не вражало. Не було повним, але підборіддя вже почало обвисати. Під очима з'явилися мішки. Справжнісінький чоловік середніх літ. Та, ніде правди діти, форма його голови їй подобалася.

Коли бармен приніс меню й вологий рушничок для обтирання рук, чоловік, навіть не глянувши на меню, замовив віскі із содовою. «Може, ви вподобали собі якусь певну марку?» – спитав бармен. «Ні, не вподобав. Мені байдуже», – відповів чоловік тихим, спокійним голосом. У ньому відчувалася кансайська вимова. Потім, ніби щось згадавши, він спитав, чи немає «Cutty Sark». Бармен відповів, що є. «Непогано», – подумала Аомаме. Те, що він не вибрав «Chivas Regal» або вишуканий «Single Malt Scotch», викликало в неї приязне ставлення до нього. Особисто Аомаме чомусь уважала, що люди, схильні замовляти в барі якісь особливі напої, сексуально безликі.

Кансайська вимова їй подобалася. Особливо її відмінність від токійської в устах людини, що народилась і виросла в районі Кансай, [15]15
  Кансай – територія навколо Кіото й Осаки.


[Закрыть]але, прибувши до Токіо, з усіх сил намагається говорити по-тутешньому. Розбіжність у словнику та інтонації її невимовно приваблювала. Кансайська вимова своїми особливостями якось дивно її заспокоювала. «Цей чоловік мені підходить», – в душі вирішила вона. Їй кортіло досхочу погратися з його волоссям, що залишилося від полисіння. Коли бармен приніс чоловікові «Cutty Sark» із содовою, вона, підкликавши його до себе, сказала навмисне так, щоб той чоловік почув: «Будь ласка, „Cutty Sark“ із льодом». «Добре», – відповів бармен.

Чоловік розстебнув верхній ґудзик сорочки й трохи розслабив темно-синю, з вузькими смужками, краватку. Його костюм теж був темно-синій. Сорочка звичайного сіруватого кольору. Аомаме, читаючи книжку, чекала, коли принесуть «Cutty Sark». За той час, наче ненароком, відстебнула один ґудзик блузки. Оркестр виконував «It's only a Paper Moon». Піаніст проспівав тільки один куплет. Коли принесли «Cutty Sark» з льодом, вона піднесла віскі до рота й зробила ковток. Відчула, що чоловік зиркнув на неї. Аомаме відірвалася від книжки й кинула очима в його бік. З байдужим виглядом, ніби випадково. Коли їхні погляди зустрілися, вона ледь-ледь усміхнулася. І відразу відвернулася – вдала, немов споглядає вечірній краєвид за вікном.

Зараз настав найкращий момент для того, щоб чоловік озвався до жінки. Таку нагоду навмисне створила вона. А проте чоловік не озвався. «Все даремно. Що ж тепер робити? – подумала Аомаме. – Наче й не жовторотий у таких справах і, напевне, зрозумів такий прозорий натяк. Та, очевидно, йому забракло сміливості, – припустила вона. – Йому п'ятдесят, а мені понад двадцять. Мабуть, побоюється, що його зігнорують, якщо озветься, і виставлять на поглум як лисого старика. Ойо-йой, нічого він не второпав!»

Аомаме згорнула книжку й засунула в сумку. І сама першою заговорила до чоловіка.

– Вам подобається «Cutty Sark»? – спитала вона.

Чоловік глянув на неї здивовано, з таким виразом обличчя, ніби не збагнув, про що його запитують. Потім трохи розслабився.

– А-а, «Cutty Sark»? – перепитав, наче щось пригадуючи. – Мені здавна подобається етикетка цього віскі, і я часто його п'ю. Бо на ній намальовано вітрильник.

– Значить, любите кораблі?

– Так, люблю вітрильники.

Аомаме піднесла склянку. Так само, ледь-ледь, зробив і чоловік зі склянкою віскі із содовою. Ніби цокався.

Після того, перекинувши сумку через плече, із склянкою віскі з льодом в руці, Аомаме плавно перемістилася на сусіднє з ним місце. Чоловік, видно, трохи здивувався, але намагався не видавати на обличчі свого подиву.

– Я домовилася зустрітися тут зі своєю колишньою однокласницею із середньої школи вищого ступеня, але вона, здається, не дотримала свого слова, – сказала Аомаме, поглядаючи на годинник. – Не з'являється і не повідомляє, що з нею.

– Може, переплутала день зустрічі?

– Можливо, так і сталося. Бо вона й колись була неуважною, – сказала Аомаме. – Я вирішила ще трохи почекати, а за цей час можна з вами поговорити? Чи, може, вам хочеться побути самому?

– Та ні, не хочеться, – не довго думаючи, відповів чоловік.

Насупив брови й глянув на Аомаме так, ніби оцінював гарантовану заставу. Здавалося, він підозрював, що перед ним повія, яка ловить клієнта. Але Аомаме нічим на неї не скидалася. Хоч із якого боку поглянь, не була повією. А тому чоловік трохи розслабився.

– Ви зупинилися в цьому готелі? – спитав він.

Аомаме хитнула головою.

– Ні, я мешкаю в Токіо. Лише домовилася зустрітися тут з подругою. А ви?

– У відрядженні, – відповів чоловік. – Приїхав з Осаки. На нараду. Нарада так собі, незначна, бо головна контора фірми в Осаці, але якщо від нас ніхто не візьме участі, то вона не буде повноцінною.

Аомаме вдавано посміхнулася. «Та мене ваша робота нітрішки не цікавить, – в душі думала вона. – Бо мені сподобалася тільки ваша голова». Але, звичайно, вголос нічого цього не сказала.

– Закінчив одну роботу й захотів перехилити чарку. Завтра до обіду залагоджу ще одну справу й повернуся до Осаки.

– Я також щойно закінчила одну велику роботу, – сказала Аомаме.

– Ого! Яку?

– Про неї не хочеться багато говорити, але це професійна робота.

– Професійна робота… – повторив чоловік. – З якою звичайна людина не впорається. Робота, яка вимагає професійної майстерності й тренування.

«Невже ви – ходячий тлумачний словник „Кодзіен“?» – подумала Аомаме, але й цього разу вголос нічого не сказала. Тільки посміхнулася.

– Ну, можливо, саме така.

Чоловік ще раз ковтнув віскі із содовою, взяв із чашки один горіх і з'їв.

– Мені цікаво, що ж це за робота, але ж ви не хочете про неї розповідати.

Вона кивнула.

– Поки що.

– Може, вона пов'язана з використанням слів? Скажімо, редактора або університетського дослідника?

– Чому ви так думаєте?

Чоловік підніс руку до вузла краватки й ще раз його розслабив. І застебнув ґудзик сорочки.

– Мимоволі подумав. Бо ви, здається, дуже завзято читали грубезну книжку.

Аомаме легенько постукала нігтем по краю склянки.

– Просто я люблю читати книжки. Але робота не має до них жодного стосунку.

– Ну, тоді здаюся. Не можу здогадатися.

– Це правда, – сказала Аомаме. «Можливо, взагалі не здогадаєтеся», – подумки додала вона.

Чоловік несамохіть стежив за нею. Аомаме, вдаючи, ніби щось упало, нахилилась і виставила напоказ ущелину на грудях. Напевне, видніла трохи й форма грудей. І біла сорочка з мережаною облямівкою навколо шиї. Потім вона підвела голову й ковтнула «Cutty Sark» з льодом, що своїми круглими боками дзенькнув об стінки склянки.

– Попросити вам ще одну порцію? Я теж візьму собі.

– Якщо вам неважко, – відповіла Аомаме.

– Міцний напій, правда?

Аомаме невиразно всміхнулася. Потім раптом посерйознішала.

– Ой, ви знаєте, я пригадала, що хотіла запитати про одну річ.

– Яку?

– Це правда, що останнім часом у поліції змінилася уніформа? І тип пістолета, який вони носять.

– Коли це «останнім часом»?

– Цього тижня.

Чоловік трохи здивувався.

– Уніформа та зброя в поліції справді змінилися, але це сталося кілька років тому. Уніформа строгої форми стала схожою на звичайнісіньку куртку, а пістолет став автоматичним, нової моделі. Після того, гадаю, особливо великих змін не було.

– Уся японська поліція, здається, мала револьвери старого зразка з обертовим барабаном. Ще до минулого тижня.

Чоловік хитнув головою.

– Та ні. Уже досить давно всі поліцаї носять автоматичні пістолети.

– Ви впевнені?

Від її слів чоловік трохи розгубився. Насупивши брови, всерйоз напружив пам'ять.

– Не збивайте мене своїм допитуванням. Адже газети, здається, писали, що всім поліцаям замінили стару зброю на пістолети нового зразка. Тоді виникла невелика проблема. Як завжди, громадські організації протестували перед урядом – мовляв, нові пістолети надто потужні.

– Скільки років тому? – запитала Аомаме.

Чоловік, підкликавши немолодого бармена, спитав його, коли в поліції помінялися уніформа й зброя.

– Навесні, два роки тому, – не довго думаючи, відповів бармен.

– Послухайте, а звідки ви, бармен першокласного готелю, про це знаєте? – сміючись, запитав чоловік.

Засміявся і бармен.

– Випадково. Річ у тому, що мій молодший брат служить у поліції, а тому я добре це пам'ятаю. Нова уніформа йому не сподобалась, і він часто нарікав. Мовляв, і пістолет надто важкий. Він і досі бурчить. Новий пістолет автоматичний, моделі «Beretta», калібру дев'ять міліметрів, перемикається на напівавтоматичний режим стрільби. Тепер його справді виробляє за ліцензією фірма «Міцубісі». У Японії збройних сутичок майже не було, тож досі потужні пістолети вважалися непотрібними. Ба навіть виникало побоювання, що їх може хтось викрасти. Але уряд ухвалив рішення підвищити боєздатність поліції.

– А що сталося зі старими барабанними револьверами? – спитала Аомаме якомога стриманіше.

– Напевне, вилучили з ужитку й повністю розібрали, – відповів бармен. – Я бачив по телевізору, як це робили. Розбирання такої кількості револьверів і ліквідація патронів до них забрали багато часу.

– Хоча можна було б продати за кордон, – сказав рідковолосий службовець фірми.

– Конституція забороняє експорт зброї, – скромно зауважив бармен.

– Оце так бармен першокласного готелю!..

– Іншими словами, вже два роки японська поліція зовсім не користується барабанними револьверами. Ви це хочете сказати? – перебивши чоловіка, запитала Аомаме.

– Наскільки мені відомо.

Вона ледь-ледь насупила обличчя. «Невже з моєю головою щось негаразд? Ще сьогодні вранці я бачила поліціанта в колишній уніформі й з револьвером старого зразка. Про те, що всю цю зброю геть-чисто вилучили, я ніколи не чула. Та навряд чи можна вважати, що цей чоловік середніх літ і бармен разом щось переплутали й кажуть неправду. А коли так, то значить – я помиляюся».

– Дякую. Тепер я вже зрозуміла, – сказала Аомаме барменові. А той, ніби ставлячи крапку в розмові, по-професійному всміхнувся і знову взявся до своєї роботи.

– А вас поліція цікавить?

– Та я цього не сказала б… – відповіла Аомаме, ухиляючись від запитання. – Просто пам'ять трохи підвела.

Обоє випили нову, кожне свою, порцію віскі із содовою й «Cutty Sark» з льодом. Чоловік розповів про свою маленьку яхту, яку пришвартовує у затоці містечка Нісіномія. Із запалом описував, як чудово відчувати вітер, коли у вільний день виходиш на ній у море. Аомаме не хотіла слухати про якусь там нікчемну яхту. Краще вже розказував би про історію створення кулькових підшипників або про розміщення корисних копалин в Україні. Вона зиркнула на годинник.

– Вже пізно, тож можна вас прямо запитати одну річ?

– Можна.

– Так би мовити, досить особисту.

– Якщо зумію відповісти.

– У вас великий пісюн?

Роззявивши рота й примруживши очі, чоловік якийсь час не зводив з неї свого погляду. Здавалось, не вірив своїм вухам. Однак Аомаме зберігала серйозний вигляд. Напевне, не жартувала. По очах було видно.

– Так, а що? – чесно признався чоловік. – Точно не скажу, але загалом не звичайний. Ви так несподівано запитали, що не знаю, як відповісти.

– Скільки вам років? – спитала Аомаме.

– Минулого місяця сповнився п'ятдесят перший, – невпевненим голосом сказав чоловік.

– З нормальним мозком прожили п'ятдесят років, як усі люди, виконуєте роботу, навіть маєте яхту, а самі не здатні оцінити, ваш пісюн більший чи менший від загального стандарту?

– Так, можливо, трохи більший, – подумавши, неохоче відповів чоловік.

– Справді?

– А чого це вас так хвилює?

– Хвилює? Хто сказав, що хвилює?

– Та ні, ніхто не сказав… – трохи відсуваючись на стільці вбік, відповів чоловік. – Але зараз це начебто стало проблемою.

– Ніякої проблеми. Абсолютно, – відрізала Аомаме. – Просто мені особисто подобається великий. На вигляд. Я не кажу, що малий мене не задовольняє. Що мені подавай тільки великого. Просто під настрій віддаю перевагу трохи більшому ніж звичайний. Хіба це погано? Здається, кожен має свої уподобання. Однак здоровенний не для мене. Бо від нього болить. Зрозуміло?

– Ну, можливо, мій вам сподобається. Гадаю, він трохи більший від звичайного і зовсім не здоровенний. Одним словом, такий, що треба…

– Правду кажете?

– А чого б я брехав?

– Ну, то покажете?

– Тут?

Ледве стримуючись, Аомаме насупила обличчя.

– Тут? Ви що, з глузду з'їхали? Як ви, доросла людина, живете з такими думками? Якщо ви його тут виставите, то уявляєте собі, що буде? Що подумають про вас люди? Ми зараз підемо у ваш номер, ви там роздягнетеся й покажете. Наодинці. Це вже вирішено, чи не так?

– Покажу, й що будемо робити? – занепокоєно спитав чоловік.

– Покажете, й що будемо робити? – перепитала Аомаме й, затамувавши подих, сміливо насупилася. – Ясна річ, займемося сексом. Спеціально прийти до вас у номер, побачити ваш інструмент, після того сказати: «Дуже дякую за ваші зусилля. Гарну річ ви мені показали. На добраніч!» – й піти додому? Невже у вашій голові електричне коло розірвалося?

Чоловіка ошелешила драматична зміна обличчя Аомаме. Коли вона супилася, більшість чоловіків зіщулювалася. Маленькі діти навіть пісяли з переляку. Її гримаса мала вбивчу силу. «Здається, трохи перегнула палицю, – подумала вона. – Не годиться так лякати співрозмовника. Бо перед тим треба одну річ залагодити». Вона мерщій напустила на себе попередній вираз обличчя й силувано всміхнулася. І знову повчально сказала:

– Коротко кажучи, підемо у ваш номер і займемося сексом. Сподіваюсь, ви – не голубий і не імпотент?

– Та ні. Двох дітей маю…

– Послухайте, хіба вас хтось питає, скільки у вас дітей? Ми ж не робимо перепису населення. Я вас прошу, не кажіть нічого зайвого. Я вас питаю, чи ваш інструмент стирчатиме, коли ляжете в ліжко зі мною. Питаю тільки це й нічого більше.

– Досі у важливий момент він ні разу мене не підводив, завжди ставав у пригоді, – сказав чоловік. – А ви – профі, так би мовити?.. Одним словом, професійно цим займаєтеся?

– Та ні. Що ви таке кажете, перестаньте. Ніяка я не профі. І не збочена. Просто звичайна громадянка. Яка одверто хоче мати статевий акт з людиною протилежної статі. Ніяка я не особлива, а пересічна людина. Що в цьому поганого? Після важкої роботи, увечері, випивши чарку, хочу розвіятися, переспавши з невідомим чоловіком. Хочу розслабитися. Це мені потрібно. Якщо ви – чоловік, то, гадаю, зрозумієте мої почуття.

– Звичайно, зрозумію, але…

– Від вас мені грошей не треба. Навпаки, я можу вам заплатити, якщо заслужите. Можете не боятися захворіти, бо я приготовила презервативи. Зрозуміли?

– Зрозумів, але…

– Схоже, не маєте настрою, правда? Чи я вам не підходжу?

– Та ні, це не так. Просто я не зовсім розумію. Ви – молода, вродлива, а я такого віку, що годжуся вам у батьки…

– Я вас прошу, не верзіть дурниць. Хоч би яким був ваш вік, я – не ваша непутяща дочка, а ви – не мій непутящий батько. Гадаю, ви це зрозуміли. Від такого узагальнення тільки нерви псуються. Мені просто до вподоби лиса голова. Її форма. Розумієте?

– Я ще не настільки лисий, щоб про це говорити. Це правда, що невелику залисину маю…

– Годі ж бо! – сказала Аомаме, ледве стримуючись, щоб не насупити обличчя. Потім трохи зм'якшила голос. Бо негоже надмірно лякати співрозмовника. – І так непогано. Я вас прошу: не говоріть нісенітниць.

«Хоч би що ви казали, але у вас голова таки лиса, – подумала Аомаме. – Якби під час перепису населення стояла графа „лисий“, то ви поставили б у ній свою галочку. Якби їхали до неба, то до неба лисих, а якби до пекла, то до пекла лисих. Зрозуміли? А якщо зрозуміли, то не відвертайте очей від дійсності. Ну, їдьмо! Прямісінько до неба лисих. Негайно!»

Чоловік розплатився, і вони удвох подалися до його номера.