Текст книги "1Q84. Книга І"

Автор книги: Харуки Мураками

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Розділ 2
(про Тенґо)
Трохи інша ідея

Найперший спогад Тенґо припадав на його півторарічний вік. Розстебнувши блузку й вивільнивши груди з-під бюстгальтера, мати давала їх ссати якомусь чоловікові, явно не його батькові. У дитячому ліжечку він бачив маля – можливо, себе самого. Дивився на себе наче стороння людина. А втім, може, там лежав його брат-близнюк. Ні, там був, напевне, він, півторарічний Тенґо. Він збагнув це інтуїтивно. Маля спало, заплющивши очі й тихо посапуючи. Цей спогад був першим у його житті. Короткочасна, десятисекундна, картина виразно закарбувалася в його свідомості. Що було перед тим і потім, він не пам'ятав. Цей один-єдиний спогад виринав із пам'яті, як гостроверха башта з-під каламутної води великого потопу, що ринув на місто.

Як тільки випадала нагода, Тенґо розпитував у знайомих, на який вік припадає перший спогад у їхньому житті. Більшість відповідала, що на четвертий-п'ятий рік. Щонайменше на третій. Прикладів, що якась картина запам'ятовувалася раніше, він не зустрів. Видно, дитина сприймає та осмислює логічно навколишній світ хіба що в трирічному віці. На попередній стадії життя в очах дитини світ має вигляд незбагненного хаосу, розпливчастого, безформного, подібного до ріденької каші. В дитячому мозку він не залишає спогадів, а безслідно минає.

Звісно, півторарічна дитина не може оцінити зміст картини того, як якийсь чоловік (не батько) прикладається до грудей матері. Це ясно, як божий день. Тому якщо припустити, що спогад Тенґо правдивий, то, можливо, він, нічого не оцінюючи, просто закарбував на сітківці очей картину такою, якою побачив. Так само, як фотоапарат механічно фіксує на плівці предмети у вигляді суміші світла й тіні. Мабуть, у процесі розвитку свідомості збережений образ поволі аналізується й набуває змістовності. Та все-таки хіба може така річ відбуватися насправді? Чи здатен мозок півторарічного маляти зберігати таку картину?

А що, коли це підробка, яку пізніше його свідомість з якоюсь потрібною метою зумисне витворила? Про фальшиві спогади Тенґо довго розмірковував і дійшов висновку, що навряд чи вони можливі. Як для підробки картина занадто яскрава й надзвичайно переконлива. Повна світла, запахів і серцебиття. Відчуття реальності нездоланне, про підробку не може бути й мови. А крім того, припущення, що така картина справді мала місце, добре пояснювало багато інших речей. І теоретично, й емоційно.

Ця яскрава десятисекундна картина з'являлася без жодного попередження і без запізнення. Без стуку в двері. Приходила до Тенґо несподівано, коли він їхав в електричці, писав формулу на класній дошці або з ким-небудь, як от зараз, розмовляв. Накочувалася валом, немов безшумний цунамі. Тенґо не встигав опам'ятатись, як вона стояла стіною перед його очима, а його руки й ноги дерев'яніли. Час раптом зупинявся. Навколишнє повітря рідшало, перехоплювало подих. Люди й предмети навколо ставали чужими. Ця рідка стіна поглинала його всього. Та хоча він мав відчуття, ніби світ темніє й замикається в собі, його свідомість не слабшала. Тільки переходила, як потяг, на інші рейки. Частково навіть ставала чутливішою. Страху не було. Однак розплющити очей Тенґо не міг. Повіки не розмикалися. Навколишні звуки віддалялися. Знайома картина кілька разів з'являлася на екрані його свідомості, а все тіло вкривалося потом. Мокріла сорочка під пахвами. Він починав дрібно тремтіти. Серце калатало швидше й гучніше.

Якщо Тенґо перебував з кимось, то вдавав, що в нього паморочиться голова. Все це справді-таки скидалося на запаморочення. Та як тільки минав час, його стан нормалізувався. Він добував з кишені хустинку, прикладав до рота й завмирав. Піднявши руку, давав зрозуміти співрозмовникові, що все гаразд і нема чого турбуватися. Такий стан тривав, бувало, тридцять секунд, а іноді й хвилину. За той час одна й та ж картина, як на відеострічці, автоматично повторювалася. Мати вивільняла з-під бюстгальтера груди, і якийсь чоловік припадав до її затверділих сосків. Вона заплющувала очі й глибоко зітхала. У повітрі плив легкий запах материного молока. Нюх у дітей – найгостріше відчуття. Воно їх багато чого навчає. Інколи практично всього. Тоді Тенґо не чув жодних звуків, хіба що м'яке калатання власного серця. Навколишнє повітря перетворювалося на драглисту рідину.

Цього разу «напад» тривав довго. Тенґо заплющив очі та, як завжди, приклавши до рота хустинку, намагався збагнути, як довго це тяглося, але не зумів. Доведеться оцінювати цей час за ступенем утоми після того, як усе скінчиться. Він почувався страшенно виснаженим. Уперше в житті. Минуло багато часу, поки він зміг розімкнути повіки. Свідомість вимагала якнайшвидшого пробудження, але м'язи і внутрішні органи йому опиралися. Як звірі, що помилково раніше, ніж у потрібну пору, прокинулися від зимової сплячки.

– Гей, Тенґо-кун! [6]6
  Кун – звертання до особи, рівної або нижчої за віком чи соціальним станом.


[Закрыть] – звертався хтось повторно до нього. Голос звучав глухо, ніби долинав з глибокої печери. Тенґо здогадався, що це його називають. – Що таке? Знову те саме? Уже краще? – сказав той самий голос. Цього разу з трохи ближчої відстані.

Нарешті Тенґо розплющив очі й, напруживши зір, побачив праву руку, що стискала край стола. Він пересвідчився, що світ існує, не розпавшись, а він залишився самим собою. Оніміння всього тіла все ще трохи давало про себе знати, але він не сумнівався, що це його права рука тримається за край стола. Відгонило потом. На диво різким, як перед кліткою тварин у зоопарку. Але, безперечно, це був запах його власного поту.

Горло пересохло від спраги. Тенґо простягнув руку, взяв зі стола склянку з водою й обережно, щоб не розлити жодної краплини, випив половину. Хвильку перепочивши, вирівняв дихання і допив решту. Свідомість поступово верталася на своє місце, відчуття відновилися. Він поставив порожню склянку і витер рот хустинкою.

– Вибачте. Вже все нормально, – сказав він. І переконався, що зараз навпроти перед ним Комацу. Вони домовилися зустрітися в кав'ярні поблизу станції Сіндзюку. Навколишні голоси набули свого звичного характеру. Парочка за сусіднім столом підозріло позирала в їхній бік – мовляв, може, щось сталося? Наблизилася до Тенґо і офіціантка, видно, побоюючись, що той блюватиме. Він підняв голову й усміхнувся до неї, кивнув, ніби хотів сказати: «Жодних проблем. Можете не перейматися».

– Це якийсь припадок? – спитав Комацу.

– Та нічого страшного. Просто голова запаморочилася. Щоправда, сильно, – відповів Тенґо все ще ніби не своїм голосом, але вже близьким до нього.

– Було б, гадаю, жахливо, якби таке сталося з тобою за кермом, – дивлячись Тенґо в очі, сказав Комацу.

– А я не сідаю за кермо автомобіля.

– Правильно робиш. В одного мого знайомого алергія на пилок криптомерії. Так от він за кермом почав чхати й ненароком ударився автомашиною об телеграфний стовп. Однак ти не дійшов до такого чхання. Щоправда, спочатку я навіть злякався. Як удруге таке станеться, вже трохи звикну.

– Вибачте.

Тенґо взяв у руки чашку з кавою і за одним духом усе випив. Жодного смаку не відчув. Лише пропустив через горло теплувату рідину.

– Попросити свіжої води? – запитав Комацу.

Тенґо хитнув головою.

– Ні, не треба. Я вже заспокоївся.

Комацу вийняв з кишені піджака пачку «Marlboro», взяв у рот сигарету й запалив її сірниками кав'ярні. Потім зиркнув на свій годинник.

– Ну, так про що ми говорили? – спитав Тенґо. Треба було швидко приходити в норму.

– Про що говорили? – повторив Комацу, втупившись очима в простір, і на хвильку задумався. А може, вдав, що задумався. Принаймні, Тенґо не здогадувався, що він насправді робить. У його поведінці та манері розмовляти відчувалася певна театральність.

– Ага, згадав – йшлося про дівчину на ім'я Фукаері та про її «Повітряну личинку».

Тенґо кивнув. Про Фукаері та її «Повітряну личинку». Саме тоді, коли Тенґо взявся пояснювати Комацу суть справи, стався «припадок» і розмова урвалася. Він добув із портфеля копію рукопису – перев'язану пачку аркушів паперу – й поклав її на стіл, на неї – свою руку, ще раз пересвідчившись на дотик, що це таки вона, його рука.

– Як я вже коротко повідомляв по телефону, найкращою позитивною рисою «Повітряної личинки» є те, що в цьому оповіданні авторка нікого не наслідує. Як для твору початківця, незвичність полягає в тому, що в ньому є щось таке, що не хоче ні на що бути схожим, – сказав Тенґо, ретельно добираючи слова. – Безперечно, його текст недороблений, вибір слів невдалий. Навіть, судячи з назви, видно, що авторка змішує поняття «личинки» й «кокона». При бажанні, мабуть, можна знайти в ньому ще цілий ряд огріхів. Але оповідання полонить увагу. Хоча сам сюжет фантастичний, життєві подробиці описано цілком реалістично. Таке поєднання справляє надзвичайно добре враження. Я не знаю, чи в цьому зв'язку доречно вживати такі слова, як «оригінальність» або «природність». І якби хтось сказав, що авторка не досягла необхідного рівня, то, може, й мав би рацію. Та коли, навіть спотикаючись, я прочитав оповідання до самого кінця, то відчув душевне заспокоєння. Хоча торкнувся до чогось дивного, непоясненного й неприємного.

Комацу мовчки дивився на співрозмовника. І хотів почути ще якісь аргументи.

Тенґо вів далі:

– Не хочеться, щоб цей твір випав з розгляду конкурсної комісії. Упродовж кількох років мені довелося прочитати цілу гору рукописів, поданих на премію. Хоча, зізнаюсь, я не читав їх, а пробігав очима по діагоналі. І якщо траплялися порівняно добре написані твори, то їх було мало, як кіт наплакав, а інших, звісно, налічувалося чимало. Та серед численних переглянутих творів, які справили хоч якесь враження, першою виявилася саме ця «Повітряна личинка». Прочитавши її, я вперше відчув, що хочу її перечитати знову від самого початку.

– Та ти що! – здивувався Комацу. І, пихкаючи сигаретою, з відверто байдужим виглядом міцно стиснув губи. Та позаяк знайомство Тенґо з ним мало довгу історію, то видимий вираз обличчя Комацу не ввів його в оману. Цей чоловік лише вдавав, що не має жодного зв'язку з його справжніми думками, а часто навіть їм суперечив. А тому Тенґо терпляче чекав, коли його співрозмовник розтулить рот.

– Я також прочитав, – сказав він через якийсь час. – Прочитав, щойно ти зателефонував. І скажу тобі, що це страшно неграмотний твір. З цього тексту, написаного без використання відмінкових показників «теніоха», незрозуміло, що авторка хоче сказати. Перед тим як писати оповідання, я порадив би їй навчитися основних правил написання тексту та його виправлення.

– Але ж ви дочитали оповідання до кінця?

Комацу всміхнувся. Усмішкою, яку наче витягнув з глибини шухляди, куди звичайно не заглядав.

– Так, ти вгадав. Дочитав до кінця. Як не дивно. Адже практично я ніколи не роблю цього з творами початківців, поданими на премію. Більше того, цього разу я навіть повторно перечитав окремі його абзаци. Це, визнаю, така ж рідкісна подія, як парад планет.

– Отже, щосьособливе в ньому є? Ви не заперечуєте?

Комацу поклав сигарету в попільничку й середнім пальцем правої руки пошкрябав носа. Але на запитання Тенґо не відповів.

Тож Тенґо вів далі:

– Дівчині виповнилося тільки сімнадцять років, вчиться в середній школі вищого ступеня. Вона ще не набула досвіду, як треба читати й писати художні твори. Можливо, й важко сподіватися, що її оповідання отримає премію серед молодих авторів. Та все ж варто, щоб воно потрапило на останній тур вибору переможця. Значною мірою це залежить від вас, Комацу-сан. Якщо ви посприяєте, то, сподіваюсь, справа піде певніше.

– Та ти що!.. – ще раз простогнав Комацу й знудьговано позіхнув. А тоді ковтнув води. – Тенґо-кун, ти лише добре поміркуй. Спробуй залишити цю неотесану писанину на останній тур конкурсу. Тоді ж шановані члени конкурсної комісії стануть дибки, будь певен. А може, й розгніваються. І ніхто з них цього оповідання до самого кінця не читатиме. Четверо членів комісії – відомі письменники. У них роботи й так по горло. Вони недбало переглянуть перші дві сторінки, а саме оповідання просто викинуть. Скажуть, що це рядовий твір учениці початкової школи й не більше. Якщо його обробити, то, може, в ньому щось і зблисне. Хоч би скільки я благав і до якого красномовства вдавався б, ніхто до мене не прислухається. Тож якщо мій вплив щось значить, то я хотів би використати його для підтримки твору, що має кращу перспективу.

– Ви хочете сказати, що просто вилучаєте це оповідання з конкурсу?

– Цього я не кажу, – потираючи край носа, відповів Комацу. – Я маю трохи іншу ідею.

– Трохи іншу ідею… – повторив Тенґо. У словах співрозмовника йому вчувалися зловісні нотки.

– Тенґо-кун, ти сказав, що треба покладати надію на її наступний твір, – вів далі Комацу. – Звісно, і я на це сподіваюся. Адже дбайливе вирощування молодого письменника дає редакторові велику втіху. Серце б'ється так, ніби раніше за всіх на нічному небі помітив нову зірку. Тільки, чесно кажучи, я сумніваюся, що в цієї дівчини є майбутнє в літературі. Не хочу особливо хвалитися своїм досвідом, але літературний світ мене годує ось уже двадцять років. І за цей час я на власні очі бачив, як різні письменники з'являлись і зникали. А тому навчився розрізняти, у кого є майбутнє, а в кого – ні. Тож дозволь мені сказати, що в цієї дівчини його немає. Ні близького, ні далекого, на жаль. Передусім її твір не є наслідком глибокого дослідження і тривалого навчання. Хоч би скільки ти чекав, а нічого не дочекаєшся від неї. Врешті-решт зневіришся. Якщо спитаєш чому, то я скажу, що авторка не має жодного наміру щось путнє написати й учитися це робити.Літературний твір – це плід вродженого таланту або відчайдушних зусиль. А от у дівчини на ім'я Фукаері немає ні того, ні другого. Божим даром сприймати все з першого погляду вона не володіє і, напевно, не має наміру наполегливо працювати над собою. Чому – не розумію. Але до свого твору вона, здається, ставиться байдуже. Щоправда, має бажання розповідати. До того ж начебто сильне. Це я визнаю. Своїм необробленим твором вона тебе, Тенґо-кун, привабила й змусила мене дочитати його до кінця. Декому може здатися, що це щось путнє. А проте я вважаю, у неї як у прозаїка немає майбутнього. Ні на йоту. Можливо, я розчарував тебе, але ти почув від мене чисту правду.

Тенґо задумався над цими словами. Йому здалося, що в них була своя логіка. Адже Комацу як редактор мав добру інтуїцію.

– А хіба є щось погане в тому, якщо дати їй шанс? – спитав Тенґо.

– Кинути у воду й подивитися, спливе чи потоне? Ти це хочеш сказати?

– Якщо коротко.

– Я досі вчинив багато злочинів проти живих створінь, а тому більше не хочу дивитися, як тоне людина.

– Ну, як мені бути?

– Ти принаймні стараєшся, добираючи слова, – сказав Комацу. – Наскільки я бачу, в тебе не видно недбальства. До написання твору ставишся надзвичайно сумлінно. Чому? Бо тобі подобається писати. І я це високо ціную. Любити писання – це найважливіша якість людини, що готується стати письменником.

– Однак цього не досить.

– Звичайно. Лише цього не досить. У творі має бути щось особливе.Принаймні щось, чого не можна вичитати до кінця в самому тексті. Якщо торкнутися прози, то понад усе я ставлю твори, у яких є щось недомовлене. Коли, прочитавши твір, я все зрозумів, то втрачаю до нього цікавість. Мовляв, це ж очевидно. Дуже просто.

Якийсь час Тенґо мовчав.

– А в тому, що написала Фукаері, на вашу думку, є щось недомовлене?

– Так, звісно є. Ця дівчина володіє чимось дорогоцінним. Не знаю чим, але володіє. Це зрозуміло. І тобі, й мені. Видно кожному, як дим від вогнища пополудні в безвітря. Але погодься, Тенґо-кун, з тим, що їй, можливо, важко нести те, чим вона володіє.

– Отже, якщо її кинути у воду, вона не втоне?

– Авжеж.

– І через це її не треба залишати на останній тур конкурсу?

– Ну, от ми й прибули! – сказав Комацу. І, скрививши губи, поклав обидві руки на стіл. – Тепер уже мені доведеться старанно добирати слова.

Тенґо підняв чашку кави й заглянув усередину. Тоді знову поставив на стіл. Комацу все ще мовчав. І Тенґо розтулив рота:

– Ви хочете сказати, що сплила на поверхню трохи інша ідея,про яку ви казали?

Комацу зіщулив очі, як учитель перед школярем-відмінником. І поволі кивнув.

– Саме так.

У Комацу було щось незбагненне. Вираз його обличчя та інтонація голосу зовсім не видавали, про що він думає, що відчуває. Та й він сам, здавалося, тішився тим, що в такий спосіб напускає туману на співрозмовника. Своїм мозком він ворушив справді швидко. Думав і робив за власною логікою, незалежно від поглядів інших людей. Без потреби собою не хизувався, але багато читав і мав докладні знання в багатьох галузях. Не лише мав, а й інтуїтивно добре розумів людей і проникливо оцінював художні твори. І хоча така оцінка часто виявлялася упередженою, він уважав, що упередженість – важлива складова частина правди.

Зазвичай багато не говорив, вдаватися в пояснення з будь-якого приводу не любив, але в разі потреби вмів розумно й логічно викласти свою думку. Траплялося, що міг ужити їдкого слова. Цілився в найслабше місце співрозмовника й за мить простромлював його гострою фразою. Щодо людей і творів мав сильно виражені власні уподобання, а тому серед них було набагато більше неприйнятних, ніж прийнятних. Природно, що й набагато більше людей відчувало до нього неприязнь, ніж дружбу. А втім, він цього прагнув. На думку Тенґо, Комацу віддавав перевагу самотності і вельми радів, коли інші люди трималися від нього на достатній відстані й навіть явно недолюблювали. Він твердо вірив, що гострота почуттів не народжується в благодушній обстановці. Сорокап'ятирічний Комацу був старший від Тенґо на шістнадцять років. Уже довго працював у літературно-мистецькому часопису і в журналістських колах вважався по-своєму популярною людиною. Однак про його особисте життя ніхто нічого не знав. Бо із знайомими по роботі не вів розмов на цю тему. Де він народився, де вчився і де зараз мешкає – цього не знав і Тенґо. Хоча вони часто розмовляли, але тільки не про це. Знаючи його неприступність, несхильність до дружнього спілкування, люди дивувалися, що він приймає для публікації стільки рукописів. А насправді, відповідно до потреби, він без особливих зусиль випускав у світ твори видатних письменників. Завдяки цьому рятував обличчя часопису. Тож і вважався в журнальних колах першорядною, хоча й нелюбою, особою. Подейкували, що, навчаючись на літературному факультеті Токійського університету, під час бурхливих протестів 1960 року проти Договору про взаємне гарантування безпеки між Японією та США, він брав участь у керівництві студентським рухом. Кажуть, що, перебуваючи майже поряд з Мітіко Камба, яка померла від насильницьких дій поліції, Комацу сам зазнав важкого поранення. Правда це чи ні – невідомо. Та якщо так казали, то можна з цим погодитися. Він був високий, худорлявий, з величезним ротом і малюсіньким носом, довгими руками й ногами, із слідами нікотину на пучках пальців. Чимось був схожий на колишніх революціонерів, змальованих у російській літературі XIX століття. Рідко всміхався, та коли вже робив це, то усміх розливався по всьому обличчі. Однак і тоді він не здавався особливо веселим. Був чистий, охайно вдягнений, але завжди майже в однаковий костюм – можливо, щоб показати всьому світові свою байдужість до вбрання. У твідовому піджаку поверх білої сорочки з бавовняної тканини або сіруватої теніски, без краватки, в сірих штанах і замшевих туфлях – ось такий зазвичай мав вигляд. Його очі радувала половина дюжини піджаків з трьома ґудзиками, пошитих з твідових тканин ледь-ледь відмінного кольору, текстури і розмірів візерунка, старанно почищених щіткою і повішених у шафі. Можливо, кожний мав свій номер, щоб розрізняти їх.

Тверде, як колючий дріт, волосся над чолом уже почало злегка біліти. Скуйовдилося настільки, що закривало вуха. І от що дивно: його довжина постійно залишалася такою, що вже тиждень тому він мав би відвідати перукарню. Тенґо не розумів, як таке стало можливим. Іноді очі Комацу зблискували, немов зірки на нічному небі. Коли з якоїсь причини замовкав, то надовго, наче каміння на зворотному боці Місяця. Тоді обличчя майже нічого не виражало і здавалось, ніби температура його тіла впала до нуля.

Тенґо познайомився з ним років п'ять тому. Подав своє оповідання на премію літературно-мистецького часопису, який редагував Комацу, й залишився на останньому турі конкурсу. Комацу зателефонував йому й сказав, що хоче з ним побачитись і поговорити. Вони зустрілися в кав'ярні на Сіндзюку (в тій самій, де були сьогодні). Комацу повідомив, що цього разу Тенґо не отримає премії (до речі, так і сталося). Але, мовляв, йому особисто оповідання сподобалося. «Я не напрошуюсь на подяку, але я рідко коли будь-що кажу авторам, – зізнався він (так воно й справді пізніше ставалося). – А тому, якщо ти напишеш наступний твір, то я хотів би прочитати його раніше за всіх». Тенґо пообіцяв, що так і зробить.

Комацу також захотів дізнатися, яка він людина – де вчився, що зараз робить. Тенґо якнайчесніше розповів про себе все, що міг. Що народився і виріс у місті Ітікава префектури Тіба. Що мати захворіла й померла невдовзі після його народження. Принаймні так казав батько. Братів і сестер не має. Що батько вдруге не одружився, а сам, своїми чоловічими руками його виховував. Батько працював збирачем плати радіотелевізійної корпорації «NHK», [7]7
  «NHK» – японська державна радіотелекорпорація.


[Закрыть]захворів на хворобу Альцгеймера й тепер перебуває в лікувально-оздоровчому закладі на південній частині півострова Босо. Що він, Тенґо, закінчив природничий факультет 1-го відділення Цукубського університету за спеціальністю «математика», викладає математичні предмети в підготовчій школі в Йойоґі й пише оповідання. Після закінчення університету мав змогу влаштуватися на вчительську посаду в тамтешній префектурній середній школі вищого ступеня, але вибрав для себе приватну школу в Токіо з порівняно вільним розкладом занять. Що мешкає сам у маленькій квартирі в Коендзі.

Чи хоче він справді стати професійним письменником – цього сам не знав. Не був упевнений, чи має літературний хист. Єдине, в чому не сумнівався, було те, що не зможе щодня не писати. Без писання оповідань не міг обійтися так само, як без дихання. Комацу, не висловлюючи своїх думок, уважно слухав розповідь Тенґо.

Тенґо чомусь особисто йому сподобався. Був високий (і в середній школі, і в університеті брав активну участь у змаганнях із дзюдо), з очима селянина, звиклого вставати вранці якомога раніше. З короткою стрижкою, завжди засмаглою шкірою і круглими зморшкуватими, як цвітна капуста, вухами, він не скидався ні на молодого літератора, ні на вчителя математики. Видно, й це подобалося Комацу. Написавши нове оповідання, Тенґо приносив його Комацу. Той прочитував його і висловлював своє враження. Тенґо дослухався до його порад і поправляв рукопис. Коли приносив заново переписаний варіант, Комацу давав нові вказівки. Як тренер, що помалу піднімає перекладини для учня. «Можливо, ти потратиш час, – казав він. – Але не квапся. Наберись витримки й щодня, не покладаючи рук, пиши. Написаного не викидай – може пізніше знадобитися». – «Так і робитиму», – відповідав Тенґо.

Комацу доручав Тенґо також дрібну літературну роботу – підготовку безіменних матеріалів для жіночого журналу, який випускало його видавництво. На прохання Комацу він робив усе – переробляв дописи читачок, писав короткі замітки про нові фільми й книжки, складав гороскопи. Прославився тим, що його гороскопи справджувалися. Якщо він писав: «Рано-вранці остерігайтеся землетрусу», – то справді одного дня вранці землетрус ставався. Така платна робота була приємним додатком до його доходу й, крім того, нагодою для тренування в написанні текстів. Тенґо тішило, що вони, написані в будь-якій формі, друкувалися в журналі й з'являлися в книгарнях.

Згодом йому почали давати на попереднє прочитання твори письменників-початківців, поданих на премію літературно-мистецького часопису. Було трохи дивно, що він, сам здатний брати участь у такому конкурсі, давав справедливу оцінку творчості інших кандидатів на премію, особливо не переймаючись із приводу делікатності свого становища. Прочитуючи гори нікудишніх творів, Тенґо гостро відчув, що вони собою являють. Щоразу читав близько сотні оповідань, вибирав з десяток більш-менш значущих і приносив Комацу, додаючи свої письмові враження про них. На останній тур конкурсу залишалося п'ять творів, з-поміж яких комісія з чотирьох членів обирала переможця.

На попередньому прочитанні конкурсних творів, крім Тенґо, підробляли також інші люди. Так само, поряд з Комацу до їхнього попереднього аналізу залучалося багато інших редакторів. Конкурсанти сподівалися на справедливість, але й без зайвого витрачання часу кожен рецензент міг помітити, що серед безлічі творів щонайбільше два-три свідчили про хоч якусь перспективність їхніх авторів. Оповідання Тенґо тричі залишалися на останньому турі конкурсу. Ясна річ, сам він не впливав на вибір переможця – це вирішували два рецензенти, які прочитували твори, і редакція на чолі з Комацу. Його оповідання премії не отримали, але Тенґо не занепадав духом. Бо, по-перше, назавжди закарбував у своїй голові слова Комацу: «Треба почекати», – а по-друге, досі все ще не вирішив, чи хоче стати письменником.

Вдало вибравши собі розклад уроків, він міг чотири дні на тиждень робити вдома те, що йому подобалося. Вчителював у тій самій підготовчій школі впродовж семи років і серед учнів мав досить добру репутацію. Бо вмів донести до них суть уроку, без викрутасів, одразу відповісти на будь-яке запитання. Сам дивувався, що володіє мистецтвом розповіді. Добре поставленим голосом доладно пояснював, а жартами збадьорював аудиторію. Поки не став учителем, вважав, що не вміє зв'язати докупи слів. Навіть тепер, розмовляючи з кимось віч-на-віч, напружувався і не знаходив потрібних виразів. Серед невеликого людського гурту постійно залишався слухачем. А от коли ставав за кафедру, опинившись перед чималою кількістю людей, то в його голові настільки прояснювалося, що міг легко, як завгодно довго говорити. «Людина – незбагненна істота», – раз по раз думав він.

Заробітна плата задовольняла його. Не скажеш, що це був великий дохід, але підготовча школа визначала винагороду залежно від професійної здатності вчителя. Вчителів регулярно перезатверджували на підставі опиту учнів і підвищували їм оплату праці в разі отримання високих балів. Бо побоювалися, що здібного педагога переманить інша школа (про «полювання за головами» справді-таки неодноразово ходили чутки). У звичайній школі все складається по-іншому. Заробітна плата визначається за вислугою літ, начальство втручається в особисте життя вчителя, а його професійна здатність і популярність серед учнів не має жодного значення. Тенґо тішився роботою в підготовчій школі. Учні приходили в аудиторію з ясним наміром скласти іспити до університету й уважно слухали його лекції. Учитель поза класом міг нічого не робити. Чогось кращого Тенґо й не бажав. Йому не доводилося сушити голову над такими клопітними питаннями, як погані вчинки учнів та порушення шкільних правил. Досить було стати за кафедру й навчати учнів, як розв'язувати математичні задачі. Він з дитинства пишався тим, що вміє користуватися таким простим поняттям, як «число».

Перебуваючи дома, Тенґо з ранку до вечора писав оповідання. Авторучкою «Монблан» із синім чорнилом на стандартних аркушах паперу, що вміщали чотириста ієрогліфів і літер. І тоді почувався задоволеним. Один раз на тиждень до нього навідувалася заміжня подружка, і вони проводили разом другу половину дня. Повноцінний секс з жінкою, старшою від нього на десять років, утішав його вже тим, що не доводилося нікуди ходити. Надвечір він довго прогулювався, а коли заходило сонце, слухаючи музику, читав книжку. Телебачення не дивився. Тож коли приходив збирач плати радіотелекорпорації «NHK», то він чемно казав: «Вибачте, але телевізора я не маю. Справді не маю, можете зайти й перевірити». Однак збирачі оплати в кімнату не заходили. Корпорація їм цього не дозволяла.

– Я придумав щось трохи більше, – сказав Комацу.

– Щось більше?

– Так. Про таку дрібницю, як премія часопису, забудемо, а націлимося на щось набагато більше.

Тенґо мовчав. Про намір Комацу не мав уявлення, але вбачав у ньому привід для занепокоєння.

– Премію Акутаґави! [8]8
  Премія Акутаґави – престижна нагорода, що відкриває молодим талантам дорогу в літературу; присуджується двічі на рік.


[Закрыть] – зробивши паузу, сказав Комацу.

– Премію Акутаґави… – повторив Тенґо, ніби виписуючи ієрогліфи прутиком на мокрому піску.

– Так, премію Акутаґави. Напевне, й ти, відлюдькуватий Тенґо-кун, знаєш про неї. Про неї великими ієрогліфами пишуть газети, повідомляє телебачення в останніх новинах.

– Але ж, Комацу-сан, я не зовсім добре розумію… Зараз ми начебто ведемо мову про Фукаері, правда?

– Авжеж. Ведемо мову про Фукаері та її «Повітряну личинку». Розмова йде лише на цю тему.

Прикусивши губу, Тенґо намагався прочитати, що приховується за цими словами.

– Але ж ми дійшли висновку, що таке оповідання не може претендувати навіть на журнальну премію, чи не так? У його теперішньому вигляді.

– Так, у теперішньому вигляді. Це очевидно.

Тенґо довелось подумати.

– Іншими словами, ви хочете доробити твір, поданий на премію?

– Просто іншого виходу немає. Є багато прикладів того, як редактор пропонує доробити перспективний конкурсний твір. У цьому немає нічого дивного. Тільки от цього разу перепише його не сама авторка, а хтось інший.

– Хто інший? – спитав Тенґо, хоча знав наперед, яка буде відповідь. Спитав просто для певності.

– Ти перепишеш! – сказав Комацу.

Тенґо шукав відповідних слів, але не знаходив. А зітхнувши, відповів:

– Комацу-сан, у цьому випадку простого переписування не досить. Без серйозної переробки, від початку до кінця, твір не буде досконалим.

– Звичайно, доведеться докорінно переробити. Використати кістяк оповідання в незмінному вигляді. Залишити також якомога більше його стилю й атмосфери. Однак сам текст майже повністю змінити. Так би мовити, цілковито переробити. Цю роботу візьмеш на себе ти, Тенґо-кун. А я виступатиму в ролі продюсера.

– Хіба з цього щось добре вийде? – наче сам до себе, сказав Тенґо.

– Чи вийде? – Комацу взяв у руку ложечку й спрямував її на Тенґо, як диригент, що задає такт інструменталісту. – Ця Фукаері володіє чимось особливим. Це стає зрозуміло, якщо прочитати «Повітряну личинку». Її уява незвичайна. Та, на жаль, текст нікуди не годиться. Надто грубий. З іншого боку, ти вмієш писати тексти. У тебе сюжети добротні, змістовні, розмашисті, інтелектуальні, витончені. В них багато енергії. Але, на відміну від Фукаері, ти ще не знайшов, про що слід писати. А тому часто у твоїх творах не помітно серцевини. Усе, що ти мав би написати, ховається в тобі, немов лякливе звірятко, що забігло в глибоку нору й не вилазить назовні. Знає, що ховається в норі, але не показує носа, бо так ніхто не спіймає. У цьому зв'язку я й сказав: «Треба почекати».