Текст книги "1Q84. Книга І"
Автор книги: Харуки Мураками
Жанр:
Детективная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
Тенґо сів зручніше на вініловому стільці. Нічого не промовив.
– Справа проста, – вів далі Комацу, легенько помахуючи ложечкою. – Якщо з'єднати докупи ці дві особи, то можна створити одного нового письменника. Неотесане оповідання Фукаері ти, Тенґо-кун, наділиш пристойним текстом. Разом вийде ідеальний твір. У тебе вистачить сили на таке діло. Чи не тому я особисто досі не підставляв плеча дівчині? Розумієш? Решту залиш мені. Об'єднавши зусилля, ми легко отримаємо премію. Навіть премію Акутаґави. Адже я, заробляючи на прожиток, недарма крутився в цьому літературному світі. Оволодів усіма таємницями тутешніх оборудок.
Злегка роззявивши рота, якийсь час Тенґо дивився на Комацу. Той поклав ложечку на тарілочку з неприродно голосним стуком.
– Якщо премію навіть буде отримано, то що далі? – спитав Тенґо, збадьорівши.
– Премія Акутаґави принесе славу. Більшість людей у світі майже не розуміє вартості художнього слова. Але не хоче залишитися поза суспільним процесом. Тому купує й читає книжку, яка отримала премію й набула популярності. Тим паче якщо авторка – учениця середньої школи вищого ступеня. Якщо книжка продаватиметься, буде непоганий прибуток. Поділимо його належним чином на трьох. Я вміло це зроблю.
– Поки що мені байдуже до того, як буде розділено гроші, – сухим голосом сказав Тенґо. – Та хіба такий вчинок не суперечить професійній моралі редактора? Якщо така оборудка набуде розголосу, то виникне серйозна суспільна проблема. Вам доведеться кинути роботу, хіба ні?
– Широкого розголосу не буде. Коли захочу, то залагоджу цю справу дуже обережно. Та якщо навіть не вдасться сховати кінців у воду, я охоче звільнюся з видавництва. Бо начальство мене недолюблює і косо позирає. Нову роботу я швидко знайду. Я ж не заради грошей стараюся. А хочу поглузувати над літературним світом. Хочу висміяти несосвітенних телепнів, що просторікують про велику місію літератури й, зібравшись у напівтемному підвалі, обмінюються компліментами, зализують один одному рани, смикають за ноги. Розкрити таємниці системи й виставити її на глум. Правда, буде весело? Як ти гадаєш?
Тенґо не вважав, що буде дуже весело. Адже загалом літературного світу він ще на очі не бачив. І дізнавшись, що така здібна людина, як Комацу, із суто дитячого приводу збирається переходити через небезпечний міст, на мить утратив мову.
– Комацу-сан, те, що ви кажете, схоже на шахрайство.
– Спільне авторство – не така вже рідкісна річ, – насупившись, сказав Комацу. – Таким, скажімо, наполовину є мальовані оповідання в стилі «манґа», що серійно друкуються в журналах. Їхні працівники пропонують ідею, пишуть текст, художник накидає штрихами малюнки, а його помічник уточнює деталі й розмальовує їх. Таким же способом виготовляються будильники на заводі. Подібні приклади трапляються і в літературному світі. Наприклад, при написанні романів про кохання. У більшості випадків тоді найнятий письменник просто створює текст згідно з «ноу-хау», встановленого видавництвом. Одне слово, має місце система розподілу праці. Бо інакше масового виробництва годі досягти. Оскільки в порядній, так званій «чистій» літературі такий підхід відкрито не практикується, то ми з тактичною метою на сцену випустимо Фукаері. Якщо наш задум розкриється, то, можливо, зчиниться невеличкий скандал. Однак ми не порушимо закону. Така практика вже стала тенденцією нашого часу. Про Бальзака або Мурасакі Сікібу [9]9
Мурасакі Сікібу (978-1016) – авторка знаменитого японського класичного роману «Повість про Ґендзі».
[Закрыть]я вже не кажу. Ми тільки намагаємося прикласти руку до того, щоб сирий, з огріхами, твір учениці середньої школи вищого ступеня мав досконаліший вигляд. Що в цьому поганого? Хіба не буде добре, якщо вміло довершений твір приноситиме насолоду багатьом читачам?
Тенґо задумався над сказаним. І, ретельно добираючи слова, відповів:
– Виникає одразу кілька запитань, але поки що я зупинюся лише на двох. Перше: чи погодиться авторка на те, щоб хтось переписав її твір? Якщо вона заперечуватиме, то, звісно, наше діло не зрушить ні на крок. Друге: навіть якщо вона погодиться, то чи зможу я успішно переробити її оповідання? Спільне авторство – надзвичайно делікатна річ і може просуватися не так легко, як вам, Комацу-сан, здається, чи не так?
– Ти зможеш, – ніби сподіваючись такого застереження, відразу відповів Комацу. – Не сумніваюся, що зможеш. Думка про те, що це оповідання повинен переробити Тенґо-кун,сплила в моїй голові, як тільки я вперше прочитав «Повітряну личинку». А крім того, що тобі таке завдання підходить. Що ти його очікуєш. Ти з цим не згоден?
Тенґо махнув головою. Нічого не відповів.
– Квапитися не треба, – спокійним голосом вів далі Комацу. – Це серйозне діло. Днів два-три все обміркуй. Ще раз прочитай «Повітряну личинку». І добре подумай над моєю пропозицією. Згода? Передаю тобі ось це.
З кишені піджака Комацу вийняв брунатний конверт і віддав Тенґо. Конверт містив дві стандартні кольорові фотографії дівчини. На першій вона була зображена до пояса, на другій – на повний зріст. Видно, знімалася в один і той самий час. Стояла перед якимись широкими кам'яними сходами. Класично гарне обличчя, довге пряме волосся. Біла блузка. Невисока, худорлява. Губи намагались усміхатися, але очі цьому опиралися. Серйозні очі, які чогось прагнуть. Якийсь час Тенґо переводив свій погляд з однієї фотографії на іншу. Але чомусь, поки розглядав їх, згадав себе в такому віці, як вона. І тоді у грудях легко защеміло. По-особливому, як ніколи раніше. Здавалось, її образ викликав цей біль.
Комацу сказав:
– Це Фукаері. Наче красуня. Любить чистоту й охайність. Сімнадцятирічна. Бездоганна. Звати – Еріко Фукада. Але вона цього імені не афішує. А називає себе «Фукаері». Чи не здається тобі, що виникне невеличка проблема, якщо вона отримає премію Акутаґави? ЗМІ шугатимуть над її головою, немов зграї кажанів увечері. Книжка вмить зникатиме з прилавків книгарень.
«Цікаво, де Комацу роздобув фотографії?» – дивувався Тенґо. Адже до рукописів, поданих на конкурс, фото не додається. Але вирішив про це не розпитувати. Зрештою, не хотів чути жодної відповіді.
– Можеш забрати їх із собою. Можливо, знадобляться, – сказав Комацу.
Тенґо запхав фотографії у конверт і поклав на копію рукопису «Повітряної личинки».
– Комацу-сан, я майже не обізнаний із ситуацією в літературних колах, але, спираючись на здоровий глузд, думаю, що це вельми небезпечний план. Якщо ми обдуримо громадськість один раз, то доведеться це робити постійно. Щоб бути послідовним. Як із психологічного, так і емоційного погляду все це не так просто. Якщо хтось з нас дасть маху, всім настане кінець. Ви так не вважаєте?
Комацу добув нову сигарету й закурив.
– Це правда. Ти абсолютно правильно кажеш. Цей план таки ризикований. У даний момент у ньому надто багато непевних елементів. Важко передбачити, що потім станеться. Якщо зазнаємо невдачі, то, можливо, зле почуватимемося. Я добре це розумію. Однак після глибоких роздумів я відчув, що інстинкт мені підказує: «Іди вперед!» Бо такий шанс може бути останнім. Його не траплялося досі й, можливо, не трапиться потім. Порівнювати з азартною грою, мабуть, недоречно, але зараз у наших руках усі козирі. І безліч переконливих аргументів. Умови складаються якнайкраще. Як проґавимо таку нагоду, пізніше пошкодуємо.
Тенґо мовчки спостерігав зловісну посмішку на обличчі співрозмовника.
– Найголовніше для нас – переробити «Повітряну личинку» так, щоб вона набрала досконалішого вигляду. Річ у тому, що, напевне, її можна вміло переписати. У ній є щось дуже важливе. Щосьтаке, що хтось мусить витягти назовні. Ти, мабуть, у душі так само думаєш. Чи ні? Заради цього ми об'єднуємо наші сили. Разом вносимо кожен свою частку у здійснення проекту. А щодо мотивів, нам не варто ні перед ким соромитися.
– Але ж, Комацу-сан, хоч би які логічні й моральні аргументи ви наводили, цей план – справжнє шахрайство. Може, не варто соромитися його мотивів, але їх не можна розкривати. Доведеться все робити тишком-нишком. Якщо слово «шахрайство» не підходить, то його можна замінити виразом «зловживання довірою». Воно не суперечить законодавству, але породжує моральні проблеми. Якщо редактор фабрикує твір для отримання премії від власного літературного часопису, то за правилами акціонерного товариства це кваліфікується як «оборудка своїх людей».
– Літературу не можна порівнювати з акціонерним товариством. Вони зовсім різні.
– Чим?
– Скажімо, ти лишив поза увагою один важливий факт, – сказав Комацу. Його рот, як ніколи, широко й радісно розкрився. – Ти навмисне відвернувся від нього. Від того, що ти сам уже хочеш здійснювати цей проект. Ти вже налаштувався переробляти «Повітряну личинку». Мені це абсолютно зрозуміло. А ризик і мораль тут ні до чого. Тенґо-кун, ти ось зараз палаєш бажанням своїми власними руками переписати це оповідання. Дуже хочеш витягти на світ оте щосьу ньому замість Фукаері. От у чому література різниться від акціонерного товариства. Тож добре це чи погано, але світом рухає щось більше, ніж гроші. Повернувшись додому, ти перевір свої наміри. Стань перед дзеркалом і поглянь на своє обличчя. На ньому всечітко написано.
Здавалось, ніби навколишнє повітря враз порідшало. Тенґо озирнувся навколо себе. Невже в пам'яті знову спливла та картина? Ні, цього не сталося. Рідке повітря прийшло з іншої сфери. Він добув з кишені хустинку й витер піт з чола. Комацу завжди говорить правду. Чому?
Розділ 3
(про Аомаме)
Кілька змінених фактів
Аомаме спускалася вузькими сходами босоніж, в одних панчохах. Голі сходи, завиваючи, продував сильний вітер. Іноді він надимав, мов вітрила яхти, тісну міні-спідничку, та так, що, здавалося, піднімав Аомаме, і це виводило її з рівноваги. Вона, тримаючись труби, яка заміняла поруччя, спускалася задки повільно, сходинка за сходинкою. Раз у раз спиняючись, відгортала чубчик, що спадав на очі, поправляла прив'язану сумку.
Внизу пробігало державне шосе номер 246. Аомаме оточували різноманітні міські шуми – гуркіт моторів, автомобільні сигнали, сирени поліцейських машин, давні військові пісні з агітаційних пікапів правих, стукіт відбійних молотків, що десь розбивали бетон. Усі вони, підхоплені вітром, налітали на неї з усіх сторін світу, зверху й знизу. Слухаючи їх усупереч бажанню, вона почала відчувати щось подібне до морської хвороби.
Спустившись трохи нижче, вона ступила на робочий поміст, що вів назад до середини автостради знизу. Далі сходила вертикально, без зупинки.
По той бік шосе виднів невеликий п'ятиповерховий, досить новий, багатоквартирний будинок з брунатної цегли. Його веранди виходили на шосе, всі вікна були зачинені, заслонені фіранками або шторами. Цікаво, який це з біса архітектор навмисне розмістив веранди навпроти столичної швидкісної автостради? Там, напевне, ніхто не сушить простирадла, надвечір не попиває тоніка з джином, споглядаючи затор на автостраді. А втім, на кількох верандах, як звичайно, висіли нейлонові шпагати для сушіння білизни. На одній стояв шезлонг і каучукове деревце у горшку, занедбане, блякле, з общипаним листям, подекуди пожовклим і засохлим. Аомаме несамохіть поспівчувала йому. Якби їй довелось переродитися, то в наступному житті їй не хотілося стати таким деревцем.
Аварійними сходами, видно, майже ніхто не користувався, бо подекуди в них висіло павутиння. Маленькі чорні павуки, прилипнувши до нього, терпеливо очікували появи невеликої здобичі. Самі вони, мабуть, не вважали, що свідомо налаштувалися чекати. Просто вони не знають іншого особливого ремесла, як плести павутину, й не можуть вибрати собі іншого способу життя, як сидіти на одному місці. Застигши в очікуванні здобичі, прожити своє життя, померти й остаточно засохнути. Все заздалегідь запрограмовано в генах. У них нема місця для вагання, відчаю або жалю. Нема метафізичних сумнівів, моральних протиріч. Можливо. «А от я не така. Я мушу діяти заради поставленої мети. А тому, зіпсувавши панчохи, поблизу цього злощасного кварталу Санґендзяя спускаюся сама якимись загадковими аварійними сходами столичної швидкісної автостради номер 3. Відгортаючи від себе жалюгідне павутиння й поглядаючи на брудне каучукове деревце на безглуздій веранді. Я рухаюся – значить, існую».
Спускаючись сходами, Аомаме згадала про Тамакі Оцука. Не збиралася думати про неї, та коли вже згадала, не могла перестати. Тамакі була її найближчою подругою в середній школі вищого ступеня, разом грали у софтбол. Мешкали в одній кімнаті, повсюди їздили й усе робили разом. Одного разу спробували наслідувати лесбіянок. Коли на літні канікули поїхали подорожувати, то вийшло так, що спали в одному ліжку. Бо могли дозволити собі кімнату з полуторним ліжком. У ньому вони торкали одна одну в різних місцях. Вони були без лесбійських нахилів. Просто, підштовхувані цікавістю, властивою дівчатам, зважилися спробувати подібну річ. У той час вони ще не закохалися у хлопців і зовсім не мали сексуального досвіду. Тодішня нічна подія залишилася в пам'яті дотепер винятковим, але цікавимепізодом у житті. Однак коли, спускаючись залізними сходами, Аомаме згадала, як торкалася тілом до Тамакі, то наче відчула, як воно почало розігріватися. Аомаме й зараз на диво чітко пригадувала овальні соски подруги, рідке волосся на лобку, плавні обриси сідниць і форму клітора.
Поки вона оживляла ці спогади, в її голові, наче музичне тло, чітко лунала святкова, в унісон, музика «Симфонієти» Яначека, відтворена духовими інструментами. Її долоня ніжно гладила приховані місця на тілі Тамакі. Спочатку це лоскотало подругу, але невдовзі вона перестала хихотіти. Перемінила дихання. Ця музика була скомпонована для фанфар на спортивному святі. У такт з нею над рівнинами Богемії пролітав лагідний вітер. Аомаме відчула, що соски подруги зненацька затверділи. Як її власні. Складний мотив виводили й тимпани.
Зупинившись, Аомаме кілька разів похитала легенько головою. «Не слід думати тут про таке. Треба цілком зосередитися на спуску сходами», – майнуло у свідомості. Але не могла перервати спогадів. У її голові раз у раз спливала та сама картина. Дуже яскраво. Літня ніч. Вузьке ліжко. Слабкий запах поту. Висловлені слова. Невимовлені почуття. Забуті обіцянки. Нездійснені сподівання. Невиразні прагнення. Подмух вітру підняв її волосся і вдарив ним об щоку. Від болю в її очах блиснула сльоза. Ще один подмух вітру – і сльоза висохла.
«Коли ж це було? – думала Аомаме. Час у спогадах переплутувався, мов нитки. Пряма лінія губилася, „пізніше“ і „раніше“, „ліве“ й „праве“ помінялися місцями. Змінилося положення в шухляді. Те, що мало б згадатися, чомусь не згадувалося. – Зараз квітень 1984 року. Я народилася 1954 року. Це я можу пригадати». Однак такий проштампований час у її свідомості почав утрачати свою суть. Перед її очима спливла картина того, як білі карточки з надрукованими на них назвами років розкидав навкруги сильний вітер. Вона біжить і намагається їх підібрати на землі. Однак вітер надто сильний. А розгублених карток надто багато. 1954, 1984, 1645, 1881, 2005, 771, 2041… Такі назви років вітер розносить одну за одною. Система втрачається, знання пропадають, сходи мислення під ногами руйнуються і падають.
Аомаме й Тамакі в одному ліжку. Обом по сімнадцять років, і вони насолоджуються свободою. Для них це перша товариська поїздка. Вона їх хвилює. Вони занурюються в джерело мінеральної води, п'ють на двох пиво з холодильника, потім гасять світло й залазять у ліжко. Спочатку лише жартують, з цікавості тицяють одна в одну пальцями. Та в один момент Тамакі простягає руку й легенько торкається соска Аомаме під тонкою майкою. І відразу по тілу Аомаме пробігає щось подібне до електричного струму. Пізніше обоє скидають спідню білизну й залишаються голими. Куди ж це вони тоді подорожували? Не пригадується. Байдуже. Тоді вони мовчки починають докладно вивчати одна одну, обмацувати, погладжувати, цілувати, облизувати язиком. Напівжартома, напівсерйозно. Тамакі невисока, загалом повнотіла. З великими грудьми. А от Аомаме струнка, худорлява. М'язиста, але з трохи малими грудьми. Тамакі каже, що мусить завжди дотримуватися дієти. Однак Аомаме думає, що й так подруга має гарний вигляд.
Шкіра в Тамакі м'яка й гладка. Соски гарні, овальної форми – як плоди оливкового дерева. Волосся на лобку тонке й рідке, як пушок на вербовому листі. А от в Аомаме воно тверде, як щетина. Вони вдвох сміються з приводу такої відмінності. Обмацують одна одну, обмінюються інформацією, яка частина тіла найчутливіша. Їхні зізнання іноді збігаються, а іноді – ні. Потім одна в одної намацує клітор. Досі вони знали, що значить самій себе задовольняти. Але тепер все здається набагато іншим. Вітер пролітає над зеленими рівнинами Богемії.
Аомаме знову зупиняється і знову хитає головою. Глибоко зітхає і ще міцніше тримається труби сходів. «Негоже таке згадувати. Треба зосередити всю увагу на сходженні. Напевне, я вже пройшла більшу половину сходів, – подумала вона. – І навіщо такий страшний шум? Навіщо такий сильний вітрюган? Здається, ніби вони мене осуджують і карають». Що вона відповість після спуску, вже на землі, коли хтось запитає, хто вона така й що тут робить? Усе скінчиться тим, що вона відповість: «На автостраді затор, а тому я спустилася аварійними сходами. Бо маю нагальну справу». А може, її очікує якась неприємність? Аомаме не хотіла вклепатися в яку-не-будь халепу. Принаймні сьогодні.
На щастя, на землі ніхто до неї не озвався. Там вона передусім вийняла із сумки туфлі й узулася. Пустир, затиснутий під автострадою між двома половинами державного шосе, що вели від центру й до центру столиці, перетворився на склад матеріалів. На його відкритому просторі, оточеному парканом з листового заліза, валялося кілька поржавілих залізних стовпів, що, напевне, залишилися після ремонтних робіт. В одному місці, під пластиковим піддашшям, лежало три матер'яних мішки, вкриті вініловою плівкою від дощу. Видно, і їх хтось кинув, не перебираючи. Там же, під покрівлею, Аомаме побачила також кілька розбитих великих картонних коробок, прозорих поліетиленових пляшечок і кілька журналів з малюнками в стилі «манґа». От і все. І тільки пластмасові пакети безцільно танцювали під вітром.
На хвіртці, прив'язаній ланцюгом, із залізної сітки, що вела за огорожу, висіла колодка. Зверху височенну хвіртку обрамлював колючий дріт. Перебратися через неї, здається, вона б не змогла. А якби і змогла, одяг не залишився б цілим. Аомаме спробувала посмикати хвіртку туди-сюди, та дарма – вона не піддавалася. Жодної щілини, навіть найменшої, для котів, не було. «І навіщо ото так щільно замикати хвіртку? Адже нема підстав боятися, що хтось щось украде, – подумала Аомаме. Вона насупилася, вилаялась і сплюнула на землю. – От тобі й на! Насилу спустилася з автостради і тепер опинилася на території замкненого складу!» Зиркнула на годинник. Часу ще трохи залишалося. Але ж не годиться вештатися тут без кінця. А тим паче повертатися назад на автостраду.
Панчохи на обох п'ятках порвалися. Впевнившись, що ніхто не дивиться, Аомаме зняла туфлі, підкотила догори спідничку, спустила і зірвала з обох ніг панчохи, після того знову взулася. Діряві панчохи засунула в сумку і тоді трохи заспокоїлася. Пильно обдивляючись навколо, обійшла за короткий час склад, просторий, як аудиторія в початковій школі. Вихід із нього був лише один – через хвіртку з колодкою. Листове залізо було тонке, але кріпилося міцно болтами. Без інструмента їх не викрутиш. Нема ради, хоч здавайся.
Вона обдивилася картонні коробки під пластиковим піддашшям. І помітила щось схоже на постіль. На ній валялися згорнутими кілька протертих ковдр. Не дуже старих. Видно, тут ночують волоцюги. Тому розкидано повсюди журнали й пляшечки з-під напоїв. Аомаме не мала сумнівів щодо цього. Вона міркувала так: якщо вони тут ночують, то це означає, що десь, напевне, є вихід. Адже вони мастаки знаходити не помітний людям сховок від дощу й вітру. Вміють нишком приберегти лише для себе, як дикі звірі, потаємну стежку.
Аомаме стала уважно придивлятися до огорожі. Натискала руками, перевіряла, чи листове залізо міцно тримається. Як і сподівалася, в одному місці болт, видно, відлетів і воно загойдалося. Вона заходилась його ворушити і коли трохи під іншим кутом потягла його до себе, то відкрила щілину, через яку могла пролізти людина. Мабуть, волоцюги пробираються сюди саме тут, коли стемніє, щоб спокійно спати під піддашшям. Напевне, зовні роздобувають харчі, заробляючи невеликі гроші збиранням порожніх пляшок. Аомаме належала до однієї з ними компанії в тому розумінні, що мусила діяти потайки, як безіменна особа, на задвірках великого міста.
Зігнувшись, вона пролізла через цю вузеньку щілину надзвичайно уважно, щоб не зачепитися за щось гостре дорогим костюмом. Бо він не тільки їй подобався, але й був одним-єдиним, що вона мала. Як правило, костюма не одягала. Туфлі на високих підборах не взувала. Лише для такої роботичасом мусила прибирати пристойного вигляду. Дорогого костюма даремно не псувала.
На щастя, за огорожею не було ні душі. Аомаме, ще раз оглянувши свій одяг і прибравши спокійного виразу обличчя, на сигнальному переході перетнула державне шосе номер 246, зайшла в найближчу аптеку й купила панчохи. Попросила в продавщиці дозволу зайти за ширму й натягти їх на ноги. Завдяки цьому її настрій поліпшився. І неприємне відчуття, подібне до морської хвороби, що досі трохи залишалося у шлунку, тепер повністю зникло. Подякувавши продавщиці, Аомаме вийшла з аптеки.
Державне шосе заповнювали автомашини набагато більше, ніж звичайно, – напевне, розійшлася інформація про затор на столичній швидкісній автостраді, паралельній до нього. Тому Аомаме не шукала таксі, а вирішила сісти на найближчій станції в електричку на лінії Токю-Сінтамаґава. У правильності такого вибору не сумнівалася. Знову потрапити в затор зовсім не хотіла.
На півдорозі до станції Санґендзяя вона розминулася з поліцаєм, високим юнаком, що прямував кудись швидкою ходою. На мить вона напружилась, але він, мабуть, квапився, а тому навіть не зиркнув на неї. Перед тим як з ним розминутися, вона звернула увагу, що на ньому інша уніформа, ніж досі носили поліцаї. До такої уніформи Аомаме не звикла. Кітель того самого, темно-синього, кольору, але трохи іншого крою. Набагато простішого. Не такого припасованого, як раніше. І з трохи м'якшої тканини. З невисоким комірцем, не такий синій. Та й пістолет іншої форми. При поясі він мав великий автоматичний пістолет. Звичайно японські поліцаї забезпечувалися шестизарядним револьвером з обертовим барабаном старого зразка, оскільки в Японії траплялося дуже мало збройних сутичок у місті. Його їм вистачало. Бо вони простої конструкції, дешеві, безвідмовні в користуванні, не вимагали особливого догляду. А от цей поліцай чомусь носив при собі пістолет нового типу, що міг стріляти також у напівавтоматичному режимі. Заряджався шістнадцятьма патронами калібру дев'ять міліметрів. Можливо, це був пістолет моделі «Glock» або «Beretta». Що, власне, сталося? Невже змінилися стандарти щодо уніформи та зброї? Ні, цього не може бути. Аомаме пильно стежила за газетними статтями. Якби такі зміни було запроваджено, то вони, напевне, набули б широкого розголосу. А крім того, вона постійно звертала увагу на поліцаїв. До сьогодні, ще кілька годин перед тим, вони, як завжди, мали на собі жорстку уніформу, а при поясі – незграбний револьвер з барабаном. Вона це добре пам'ятала. Дивно.
Однак заглиблюватись у це Аомаме не мала часу. Її чекала невідкладна робота.
У монетній камері схову на станції Сібуя вона поклала плащ і, залишившись у самому костюмі, квапливо побралася вгору пологою вулицею до того міського готелю середнього класу, не розкішного, але добре оснащеного, чистого, куди сумнівні гості не потикалися. На його першому поверсі містився ресторан і крамниця цілодобового обслуговування. Готель приємно вирізнявся своєю близькістю до станції.
Зайшовши в готель, Аомаме відразу попрямувала до вбиральні. На щастя, там нікого не було. Сіла на стільчак, довго справляла малу нужду, заплющивши очі й бездумно прислухаючись до дзюркоту під собою, як до морського шуму. Потім підійшла до умивальника, старанно, з милом, помила руки, причесала щіткою волосся, висякала носа. Зуби почистила зубною щіткою без порошку. Нейлоновою ниткою для чищення зубів не користувалася – мала обмаль часу. Зрештою, не було потреби аж так готуватися. Адже вона не йшла на побачення. Перед дзеркалом злегка провела рум'янами по щоках. Розгладила брови. Знявши жакет, поправила бюстгальтер, розправила складки на білій блузці, понюхала під пахвою. Запаху не було. Тоді заплющила очі і, як завжди, почала молитву, її слова не мали жодного змісту. І байдуже. Головне – проказати молитву.
Скінчивши молитися, вона розплющила очі й поглянула на себе в дзеркалі. З будь-якого погляду вона справді здібна ділова жінка. Аомаме випростала спину, міцно стиснула губи. Тільки велика сумка через плече здавалася трохи недоречною в цій ситуації. Може, годилося б узяти дипломат? Зате тепер у неї діловий вигляд. Ще раз пильно переглянула предмети в сумці. Жодних проблем. Усе на своєму місці. Навпомацки можна витягти.
Залишилося тільки виконати доручення. З твердою вірою і безжалісністю взятися до роботи Аомаме розстебнула найвищий ґудзик блузки й постаралася зробити так, щоб, нахилившись, могла відкрити ущелину між грудьми. «Трохи більші груди справили б сильніше враження», – подумала вона з жалем.
Аомаме піднялася ліфтом на четвертий поверх ніким не поміченою й, пройшовши прямо коридором, побачила кімнату номер 426. Вийняла із сумки приготовлену папку для паперів і, притуливши її до грудей, постукала в кімнатні двері. Легенько й коротко. Хвилинку почекала. Потім ще раз постукала. Трохи сильніше й наполегливіше. За дверима почувся шурхіт. Двері прочинилися. Чоловік років сорока висунув обличчя. На ньому була сорочка кольору морської хвилі та широкі домашні штани. Відчувалося, що бізнесмен одразу скинув піджак і розв'язав краватку. Дивився невдоволеними червоними очима. Можливо, недоспав. Побачивши Аомаме в діловому костюмі, трохи здивувався. Видно, сподівався, що покоївка принесла поповнення для холодильника.
– Вибачте, що заважаю вам відпочивати. Я – менеджер готелю, звати – Іто. Виникли проблеми в роботі кондиціонера, а тому я прийшла перевірити. Заберу у вас лише п'ять хвилин, – приязно всміхаючись, випалила Аомаме.
Чоловік насупив брови.
– Я саме зайнятий важливою невідкладною справою. Мені треба йти звідси через годину, то, може, почекаєте, поки я повернуся? Зараз у цьому номері з кондиціонером наче все гаразд.
– Вибачте, але мені треба підтвердити негайно, що нема небезпеки через коротке замикання, а тому я постараюся швидко все закінчити. Тільки ретельно огляну вашу кімнату. З вашою допомогою впораюся за п'ять хвилин.
– Ну, що з вами вдієш? – сказав чоловік, цмокнувши язиком. – Я ж навмисне вибрав цей номер, щоб безперешкодно попрацювати.
Він показав на документи, розкладені на столі, – на купу докладних таблиць і діаграм, віддрукованих з комп'ютера. Видно, готував матеріал, потрібний для вечірньої наради. Тут же лежав електронний калькулятор, блокнот із багатьма цифрами.
Аомаме знала, що цей чоловік працює у фірмі, пов'язаній з видобутком і переробкою нафти. Був фахівцем з проблем інвестицій в обладнання. За наданою їй інформацією, в цій галузі вважався значущою особою. Це вгадувалося і з його поведінки. Дістав добру освіту, отримує добрі доходи, їздить на автомашині марки «Jaguar». Щасливе дитинство провів у заможній родині, вчився за кордоном, добре володіє англійською та французькою мовами, в усьому впевнений. Не зносить, коли хтось від нього що-небудь вимагає, навіть найменшу дрібницю. Так само не терпить критики. Особливо коли вона виходить від жінок. З іншого боку, ніколи не бере в голову, коли сам у когось щось вимагає. Не відчув болю, коли ключкою для гольфа вдарив дружину й переламав їй кілька ребер. Вважає, що світ крутиться навколо нього. Думає, що Земля неправильно рухалася б навколо Сонця, якби його не було. Сердиться, коли хтось заважає його діям або має щось проти них. Сердиться люто. Так, що термостат виходить з ладу.
– Вибачте, що завдаю клопоту, – сказала Аомаме все ще з люб'язною діловою усмішкою на губах. І щоб задум став реальним фактом, протиснулася в кімнату, штовхнула двері спиною, розгорнула папку і ручкою щось у ній записала. – Ви – Міяма-сама, [10]10
Сама – дуже шанобливе звертання до вищої за соціальним станом особи.
[Закрыть]чи не так? – спитала вона. Його обличчя запам'ятала, неодноразово переглядаючи фотографії, але вирішила, що не завадить ще раз перевірити. Бо як помилиться, то вороття назад не буде.
– Так, Міяма, – грубим тоном відповів чоловік. Потім, ніби змирившись з усім, зітхнув. Наче хотів сказати: «Зрозумів. Роби, що хочеш». І тоді з ручкою в руці підійшов до стола і взяв знову документ, який почав перед тим читати. На двоспальному застеленому ліжку валявся піджак і смугаста краватка, з вигляду явно дорогі. Все ще перекинувши сумку через плече, Аомаме попрямувала до настінної шафи. Їй заздалегідь сказали, що там міститься щиток кондиціонера. У шафі висів макінтош із м'якого матеріалу і темно-сірий шарф. З багажу вона побачила тільки шкіряний портфель. Переміни білизни й туалетних аксесуарів не було. Видно, чоловік не збирався тут довго затримуватися. На столі стояв кавник, позичений у готельної обслуги. Після вдаваної тридцятисекундної перевірки щитка Аомаме звернулася до Міями:
– Щиро дякую за допомогу, Міяма-сама. З обладнанням у вашому номері проблем нема.
– А хіба я вам спочатку не казав, що кондиціонер справний? – не обертаючись до неї, зарозуміло дорікнув чоловік.
– Послухайте, Міяма-сама, – боязко сказала Аомаме. – Пробачте, але на шиї у вас начебто щось приліпилося.
– На шиї? – здивувався чоловік і помацав ззаду шию. Трошки потер і недовірливо глянув на долоню. – Та начебто нічого не приліпилося.
– Пробачте, – сказала Аомаме й підійшла до стола. – Дозвольте зблизька подивитися.
– Та що там таке? – спитав чоловік з виглядом людини, яка нічого не второпає.
– Начебто фарба. Яскраво-зелена.
– Фарба?
– Не ясно. За кольором начебто фарба. Вибачте, ви не проти, якщо я торкнуся рукою? Може, вдасться стерти.
– Так, а що? – Міяма, нагнувшись, показав шию. Видно, недавно підстригся, бо волосся її не закривало. Аомаме вдихнула повітря, зупинила подих і, зосередившись, хутко знайшла те місце.Щоб відмітити його, легенько притиснула пальцем. Заплющивши очі, перевірила, що не помилилася в дотику пальця. Так, це воно.Хотілось, як звичайно, повільно в цьому впевнитися, але не мала часу. Намагалася якнайкраще використати надану нагоду.