Текст книги "1Q84. Книга друга"

Автор книги: Харуки Мураками

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Розділ 10
(про Тенґо)
Пропозицію відхилено

Тенґо попрощався з батьком перед шостою вечора. Поки приїхало таксі, вони мовчки сиділи біля вікна один навпроти одного. Тенґо заглибився у свої неквапливі роздуми, а батько, нахмурившись, утупився у краєвид за вікном. Сонце хилилося до обрію, і легка небесна блакить поволі густішала.

Тенґо мав напоготові ще багато запитань, але знав, що на жодне з них не дочекається відповіді. Це було видно з міцно стулених батькових уст. Здавалося, той вирішив більше нічого не говорити. Тому Тенґо вже нічого й не питав. Як казав батько, якщо без пояснень не зрозумів, то й з ними не зрозумієш.

Наближалася пора, коли вже треба було йти, і Тенґо розтулив рота:

– Сьогодні ви мені багато чого розповіли. Говорили незрозуміло, натяками, але, гадаю, по-своєму чесно відкрили правду.

Тенґо подивився батькові прямо в очі, але на його обличчі не помітив жодних змін.

І тоді він сказав:

– Я хотів би ще дещо у вас розпитати, однак розумію, що це завдасть вам болю. Тому мені нічого іншого не залишається, як здогадуватися про це з того, що ви вже сказали. Можливо, ви не мій рідний батько. Я так припускаю. Усіх обставин я не знаю, але загалом можу так думати. Якщо я помиляюсь, то так мені й скажіть.

Батько не відповів.

І Тенґо провадив далі:

– Якщо мій здогад правильний, то я тільки порадію. І не тому, що я вас не люблю. Бо, як я вже казав, не маю підстав вас ненавидіти. Адже ви виховували мене як рідного сина, хоча не доводилися мені кревним батьком. Тож я маю вам за це тільки подякувати. На жаль, між нами не склалися такі стосунки, як між батьком і сином, але це інша проблема.

Батько все ще мовчав і лише поглядав на краєвид за вікном. Ніби вартовий, що стежить за сигнальним вогнем дикунів на далекому пагорбі. Для певності Тенґо кинув погляд туди, куди дивився батько, але не помітив нічого схожого на такий вогонь. Там виднів тільки сосновий бір, забарвлений передчуттям сутінків.

– Вибачте, але я не можу зробити для вас майже нічого. Хіба лише молитися, щоб утворення порожнього місця у вас проходило з невеликими стражданнями. Адже досі ви й так багато намучилися. Напевне, ви по-своєму глибоко любили мою матір. Так мені здається. Але вона кудись поїхала. Не знаю, чи з моїм біологічним батьком, чи з кимось іншим. Здається, ви не збираєтесь розповідати мені, за яких обставин це сталося. В усякому разі, вона з вами розлучилася.

І залишила мене малого. Ви мене виховували, бо, мабуть, сподівалися на її повернення в майбутньому. Однак вона не повернулася. Ні до вас, ні до мене. Напевне, вам було гірко. Все одно що жити в безлюдному місті. Щоб заповнити порожнє місце.

Вираз батькового обличчя не змінився. Тенґо не знав, чи батько розуміє його слова й чи взагалі їх чує.

– Можливо, мій здогад помилковий. І може, добре, що я помилився. Для нас обох. Та від таких думок у моїй душі багато чого вляглося. Кілька сумнівів одразу розвіялося.

Зграйка ворон, каркаючи, пролетіла по небу. Тенґо глянув на годинник. Настав час вирушати додому. Він піднявся з крісла й, підступивши до батька, поклав руку йому на плече.

– Тату, до побачення! Найближчим часом я знову приїду.

Коли, взявшись ручкою за клямку дверей, він востаннє обернувся, то здивувався, побачивши, як із батькових очей закапали сльози, що у світлі люмінесцентної лампи тьмяно замерехтіли, немов срібло. Напевне, батько зібрав рештки почуттів, щоб їх пролити. Сльози поволі стікали щоками й спадали йому на коліна. Відчинивши двері, Тенґо вийшов з кімнати. Доїхавши на таксі до станції, сів у прибулий поїзд.

Експрес із Татеями до Токіо був переповнений гамірними людьми більше, ніж колись по дорозі з Токіо. Більшість пасажирів сім'ями поверталися з відпочинку на морі. Поглядаючи на них, Тенґо згадав роки навчання в початковій школі. Таких родинних екскурсій і подорожей він ні разу не зазнав.

На свято Бон [8]8
  Бон– свято поминання померлих, яке відзначається в середині липня.


[Закрыть]і на Новий рік батько нічого не робив, а тільки відсипався дома. І тоді він здавався занедбаним електричним приладом, позбавленим електричного живлення.

Коли, сидячи у вагоні, Тенґо надумав почитати далі книжку кишенькового формату, то помітив, що забув її в батьковій кімнаті. Зітхнувши, він вирішив, що, мабуть, так і краще. Тим паче що він нічого не запам'ятав би, хоч би скільки її читав. Зміст «Котячого міста» більше підходив до батькової кімнати, ніж для Тенґо.

Краєвид за вікном рухався у зворотному напрямі порівняно з попереднім разом. Темна прибережна залізнична колія, що підступала впритул до гір, невдовзі опинилася серед відкритої промислової зони. Більшість заводів навіть увечері не припиняли своєї роботи. Ліс димарів піднімався в темряві догори й викидав червоне полум'я, немов гадюка довгий язик. Великогабаритні вантажівки не переставали кидати яскраве світло фар на дорогу, за якою чорніло, немов болото, море.

Додому Тенґо повернувся по десятій вечора. У поштовій скриньці не помітив нічого. Коли відчинив двері, то кімната здалася йому набагато порожнішою, ніж завжди. В ній він застав тільки порожнє місце, яке залишив уранці. Сорочку, скинену на підлогу, вимкнену електронну друкарську машинку, западину, залишену під вагою його тіла на обертовому кріслі, гумові ошурки, розкидані по столу. Випивши дві склянки води, Тенґо роздягнувся і заліз у ліжко. Сон не забарився і був, як ніколи останнім часом, глибокий.

Коли наступного ранку, по восьмій, Тенґо прокинувся, то відчув, що став новою людиною. Пробудження було приємним, пружні м'язи рук і ніг очікували здорових стимулів. Настрій здавався таким, як у дитинстві, коли на початку навчального року він розгортав новий підручник. Зміст його залишався невідомим, але провіщав нове знання. Тенґо зайшов у ванну кімнату й поголився. Витер обличчя рушником, побризкав лосьйоном і, знову глянувши на себе в дзеркалі, переконався, що став новою людиною.

Усе, що сталося вчора, від початку до кінця видавалося подіями, побаченими уві сні, а не в реальності. Усе було яскравим, але його обриси поступово набували нереального відтінку. Сівши на поїзд, він вирушив до «Котячого міста» й повернувся назад. Йому, однак, пощастило, що, на відміну від головного персонажа оповідання, зміг сісти на зворотній дорозі в поїзд. Здавалося, події, пережиті в тому місті, спричинили в ньому як людині великі зміни.

Звичайно, його теперішнє становище анітрохи не змінилося. Усупереч власній волі він ступав ногами по небезпечній землі, сповненій клопотів і загадок. Обставини його життя, видно, розгорталися в несподіваному напрямі. Передбачити, що з ним станеться незабаром, він не міг. Однак тепер уже був упевненим, що якось уникне небезпеки.

«Завдяки цьому я нарешті став на відправний пункт», – подумав Тенґо. Хоч визначальних фактів не вдалося з'ясувати, але з батькових слів і ставлення до нього проглянуло щось схоже на правду про його походження. Той «образ», що так довго його мучив і бентежив, не був галюцинацією. Але наскільки точно відображав реальність, Тенґо не знав. Однак це було, можливо, єдиною інформацією, яку мати йому залишила, й сякою-такою підвалиною для його життя – настільки ясними, що він відчув, ніби з його плечей звалився важкий тягар. І тоді, коли той тягар звалився, Тенґо реально збагнув, що над ним досі тяжіло.

Упродовж двох тижнів тривали на диво спокійні й мирні дні. Двох тижнів, схожих на довгий морський штиль. Під час літніх канікул Тенґо чотири рази на тиждень читав лекції у підготовчій школі, а решту часу віддавав написанню художніх творів. Ніхто йому не телефонував. Він нічого не знав про те, як розвиваються події навколо зникнення Фукаері й чи далі успішно продається «Повітряна личинка». Та й особливо не хотів знати. Нехай світ рухається, як йому заманеться. А якщо виникне якась справа, то його, Тенґо, обов'язково повідомлять.

Скінчився серпень і почався вересень. «От було б добре, якби дні минали завжди так спокійно», – подумки проказував Тенґо, готуючи ранкову каву. Бо якби проказував уголос, то, можливо, його підслухав би якийсь диявол з гострим слухом. А тому Тенґо мовчки благав, щоб тривав спокій. Та, як завжди, не так склалося, як бажалося. Навпаки – здавалося, ніби світ добре знає, чого він, Тенґо, не бажає.

Того дня зранку, після десятої, пролунав телефонний дзвінок. За сьомим дзвінком Тенґо хоч-не-хоч простягнув руку й підняв слухавку.

– Можна зараз до вас зайти? – запитав стишений голос. Наскільки Тенґо знав, таким голосом, без запитальної інтонації, могла говорити лише одна людина у світі. Голос пролунав на тлі якогось оголошення та автомобільних вихлопів.

– Де ти зараз? – спитав Тенґо.

– На вході до Марусьо.

Його квартиру відділяло від того супермаркету менш ніж двісті метрів. Дзвінок був з тамтешнього телефону-автомата.

Тенґо несамохіть озирнувся.

– Але ж заходити до мене, здається, небажано. Бо, можливо, за квартирою хтось стежить. Та й люди знають, що ти зникла безвісти.

– Можливо, за квартирою хтось стежить, – повторила Фукаері слова Тенґо.

– Так, – підтвердив він. – Навколо мене відбуваються дивні речі. Гадаю, напевне, у зв'язку з «Повітряною личинкою».

– Розлючені люди.

– Мабуть. Очевидно, вони розлючені на тебе й водночас трохи на мене. Через те, що я переробив «Повітряну личинку».

– Мені байдуже.

–  Тобі байдуже, – повторив Тенґо її слова. Напевне, така звичка заразна. – Що?

– Навіть якщо за квартирою стежать.

Якийсь час Тенґо не знаходив слів.

– А от мені не байдуже, – сказав він нарешті.

– Краще бути разом, – сказала Фукаері. – І об'єднати наші сили.

– Як Сонні й Шер, – сказав Тенґо. – Класний дует.

– Що класне?

– Не має значення. Потім про це поговоримо, – відповів Тенґо.

– То я їду.

Коли Тенґо збирався щось сказати, телефон клацнув і розмова урвалася. Як висячий міст під ударами сокири.

Фукаері прийшла через хвилин десять. У двох руках вона тримала вінілові пакети супермаркету. На ній була блакитна смугаста сорочка з довгими рукавами й тонкі сині джинси. Сорочка чоловіча, чиста, але невипрасувана. На плечі висіла полотняна сумка. Щоб приховати власне обличчя, вона нап'яла на ніс великі темні окуляри, які, однак, не виконували своєї камуфляжної ролі, а, навпаки, привертали до себе людську увагу.

– Я подумала, що бажано запастися харчовими продуктами, – сказала Фукаері і вміст вінілових пакетів переклала в холодильник.

Майже все куплене було готове до споживання – досить підігріти на електроплитці. Крім того, Фукаері принесла сухарі й сир, яблука й помідори. Решта – консерви.

– Де електроплитка? – спитала вона, оглядаючи тісну кухню.

– Електроплитки нема, – відповів Тенґо.

Насупивши брови, Фукаері на мить задумалася, але своєї реакції не висловила. Здається, не уявляла собі, що це за світ без електроплитки.

– Дозвольте все це тут залишити, – сказала вона так, ніби визнавала об'єктивний факт.

– Доки? – спитав Тенґо.

Фукаері хитнула головою. Мовляв, невідомо.

– А що з твоїм сховищем?

– Я не хотіла залишатися наодинці, коли щось станеться.

– А що, по-твоєму, має статися?

Дівчина не відповіла.

– Здається, я повторююсь, але тут небезпечно, – сказав Тенґо. – Начебто якісь люди стежать за мною. Що це за люди, я ще не знаю.

– Безпечного місця ніде нема, – сказала Фукаері. І, багатозначно примруживши очі, легко схопила себе за мочку вуха. Що означав такий жест, Тенґо не здогадувався. Можливо, нічого.

– А тому однаково, де перебувати, – сказав він.

– Безпечного місця нема ніде, – повторила Фукаері.

– Можливо, ти правду кажеш, – погодився Тенґо. – Коли перейдено певну межу, то ступінь небезпеки перестає мати значення. Але, так чи інакше, мені доведеться скоро йти на роботу.

– У підготовчій школі.

– Так.

– Я залишуся тут, – сказала дівчина.

– Ти залишишся тут, – повторив Тенґо. – Так буде добре. Тільки не виходь надвір і не відповідай, якщо хтось постукає у двері. І не бери слухавки, якщо телефон задзвонить.

Фукаері мовчки кивнула.

– До речі, що робить Ебісуно-сенсей?

– Учора «Сакіґаке» обшукали.

– Ти хочеш сказати, що у зв'язку з твоїм зникненням поліція провела обшук у штаб-квартирі «Сакіґаке»? – здивувався Тенґо.

– Ви газет не читаєте.

– Я газет не читаю, – повторив Тенґо. – Не маю охоти читати. А тому подробиць не знаю. Але якщо так сталося, то в секті, напевне, зчинився переполох.

Фукаері кивнула.

Тенґо глибоко зітхнув.

– Тож, мабуть, вони ще більше лютуватимуть. Як розворушене гніздо шершнів.

Примруживши очі, Фукаері хвильку мовчала. Напевне, уявляла собі, як рій ошалілих шершнів вилітає з гнізда.

– Мабуть, – тихо відповіла вона.

– Так твої батьки щось зрозуміли?

Дівчина хитнула головою. Мовляв, нічого про це ще не знає.

– В усякому разі, в секті лютують, – сказав Тенґо. – Якби було відомо, що твоє зникнення – трюк, то, безперечно, й поліція на тебе розсердилася б. І воднораз на мене. Через те, що я про все знав, але тебе переховував.

– І саме тому нам треба об'єднати наші сили, – сказала Фукаері.

– Ти зараз випадково сказала «саме тому»?

Фукаері кивнула.

– Я помилилася у виборі слова? – спитала вона.

Тенґо хитнув головою.

– Та ні, я тільки відчув у звучанні слів свіжу інтонацію.

– Якщо я завдала вам клопоту, то піду кудись-інде, – сказала дівчина.

– Залишайся тут, я не проти, – відповів Тенґо. – Тобі ж нема куди податися.

Фукаері коротко кивнула.

Тенґо випив холодного ячмінного чаю, вийнятого з холодильника.

– Мати справу з розлюченими шершнями неприємно, але доглянути тебе все-таки зумію.

Якусь хвилину Фукаері пильно дивилася на Тенґо, а потім сказала:

– Ви стали іншим, ніж були досі.

– У чому?

Фукаері на мить скривила дивно губи. Мовляв, важко пояснити.

– Можеш не пояснювати, – сказав Тенґо. Мовляв, якщо без пояснень не зрозумів, то й з ними не зрозумієш.

Виходячи з кімнати, Тенґо наказав дівчині:

– Коли телефонуватиму, то за третім дзвінком покладу слухавку. Потім ще раз подзвоню. Тоді поговоримо. Зрозуміла?

– Зрозуміла, – відповіла Фукаері й повторила, ніби читаючи переклад напису на стародавньому пам'ятнику. – За третім дзвінком покладете слухавку. Потім ще раз подзвоните. Тоді поговоримо.

– Не забудь, бо це дуже важливо, – сказав Тенґо.

Фукаері кивнула двічі.

Коли після двох лекцій Тенґо зайшов в учительську й готувався йти додому, до нього підійшла жінка з приймальні и повідомила, що до нього прийшов чоловік на прізвище Усікава. Сказала вибачливо, як посланець, що приніс небажану новину. Дружньо всміхаючись, Тенґо їй подякував. Адже не годилося докоряти посланцеві.

Усікава сидів у кафетерії поряд з фойє і за чашкою кави з молоком чекав на Тенґо. Як не крути, а кава з молоком йому не підходила. В середовищі молодих бадьорих учнів незвичність його зовнішності ще більше впадала у вічі. Здавалось, ніби коло нього земне тяжіння, густина атмосфери й заломлення світла не такі, як усюди. Здалека він сам справді-таки скидався на прикру новину. У переповненому на перерві кафетерії за столом на шість осіб, за яким сидів Усікава, не було нікого. Як антилопи, що уникають вовків, учні, підкоряючись природному інстинкту, не наближалися до нього.

Купивши кави перед прилавком, Тенґо сів з нею у руці навпроти Усікави, який саме тоді доїдав пиріжок з кремовою начинкою. На столі лежала зіжмакана обгортка від нього, а біля рота висіли його крихти. Пиріжок з кремовою начинкою також йому не підходив.

– Кавана-сан, давно вас не бачив, – привітався Усікава, злегка підвівшись із стільця. – Вибачте, що заявився, як завжди, несподівано.

Не відповідаючи на привітання, Тенґо почав:

– Напевне, ви прийшли по мою відповідь? Відповідь на недавню пропозицію.

– Саме так, – відповів Усікава. – Якщо говорити коротко.

– Усікава-сан, ви можете сьогодні трохи конкретніше й чесніше сказати, що хочете від мене? Взамін за оту фінансову допомогу.

Усікава сторожко оглянувся. Але навколо не помітив нікого підозрілого, а учні галасували в кафетерії так голосно, що боятися підслуховування не мав підстав.

– Ну гаразд. Зроблю вам велику послугу й чесно скажу, – нахилившись над столом, Усікава стишив голос, – що гроші, до того ж не дуже великі, – це лише привід. Насправді мої клієнти можуть надати вам щось важливіше – безпеку. Коротко кажучи, вам ніхто не завдасть шкоди. Гарантую.

– А взамін? – спитав Тенґо.

– А взамін вони хочуть від вас мовчання і забуття. Ви причетні до однієї справи. Брали в ній участь, не знаючи її мети й обставин. Діяли, немов солдат, якому дали наказ. І за це я не збираюся вам дорікати. Тому, якщо ви забудете те, що було, то все скінчиться добре. Буде поставлено крапку. Громадськість не знатиме, що це ви за когось написали «Повітряну личинку». Що ви маєте якийсь стосунок до цієї книжки. І взагалі не матимете. Ось чого вони хочуть від вас. Зрештою, і вам, гадаю, це вигідно.

– Значить, мені ніхто не завдасть шкоди? – спитав Тенґо. – А іншим людям, причетним до цієї справи?

– Ну, кожен випадок розглядатиметься окремо, – неохоче відповів Усікава. – Нічого конкретного не можу сказати, бо не я це вирішую. Але якихось заходів, гадаю, доведеться вжити.

– У вас довгі й сильні руки.

– Це правда. Як я вже казав, дуже довгі й сильні.Ну то якою буде ваша відповідь?

– Я дійшов висновку, що не можу прийняти від вас грошей.

Усікава мовчки зняв окуляри, старанно протер скельця хустинкою, добутою з кишені, й знову почепив на ніс. Ніби хотів сказати, що, можливо, між побаченим і почутим є якийсь зв'язок.

– Інакше кажучи, пропозицію відхилено?

– Саме так.

Зпід окулярів Усікава позирав на Тенґо, немов на хмару дивної форми.

– А чому? Як на мене, це зовсім непогана оборудка, хіба ні?

– За будь-яких обставин ми всі сиділи в одному човні. Тому зараз я не можу тікати сам-один, – пояснив Тенґо.

– Дивина, та й годі! – щиро здивувався Усікава. – Я не зовсім добре розумію. Вибачте, але ніхто, крім вас самих, про вас не потурбується. Це правда. За дрібні гроші вас просто добряче використали. І через це ви постраждали ні за що ні про що. Тож, природно, дехто обурився – мовляв, не жартуйте з нами, не морочте нам голови. На їхньому місці я також сердився б. І все одно ви прикриваєте своїх спільників. Кажете, що не можете втекти сам-один. Не второпаю, до чого тут човен. У чому причина?

– Зокрема, в жінці, яку звати Кьоко Ясуда.

Усікава неохоче сьорбнув охололої кави з молоком. А потім спитав:

– Кьоко Ясуда?

– Ви щось знаєте про неї? – спитав Тенґо.

Ніби не розуміючи суті розмови, якийсь час Усікава тримав рот напіврозтуленим.

– Та ні, чесно кажучи, ми нічого не знаємо про таку жінку. Клянусь, справді не знаємо. Власне, хто вона?

Тенґо мовчки хвилину дивився в очі Усікави. Однак на його обличчі нічого не міг прочитати.

– Моя знайома.

– Може, ви мали з нею тісні стосунки?

Тенґо не відповів.

– Я хочу знати, що ви їй заподіяли.

– Що заподіяли? Нічого, – відповів Усікава. – Правду кажу. Як я вже казав, ми про неї нічого не знаємо. А що можна зробити незнайомій людині?

– Але ж ви казали, що найняли здібного експерта й ретельно дослідили мою біографію. Докопалися, що я переробив твір, який написала Еріко Фукада. Дізналися багато чого про моє особисте життя. Тож, природно, можна подумати, що той експерт довідався про мої стосунки з Кьоко Ясудою.

– Так, ми справді найняли здібного експерта. І він розкопав різні подробиці про вас. Тому, можливо, натрапив на ваш зв'язок з цією Ясуда-сан, як ви кажете. Та якщо навіть він роздобув якусь інформацію про це, то до мене вона не дійшла.

– Я дружив з Кьоко Ясудою, – сказав Тенґо. – Щотижня зустрічався з нею. Потай. Бо вона заміжня. Та раптом одного дня, нічого не сказавши, вона зникла.

Усікава легенько стер піт з кінчика носа хустинкою, якою протирав окуляри.

– Кавана-сан, ви думаєте, що ми якось причетні до зникнення цієї заміжньої жінки? Так?

– Можливо, донесли її чоловікові, що я з нею зустрічаюся.

Усікава розгублено стулив губи.

– Та навіщо ми мали б це робити?

Тенґо напружив руки, що лежали на колінах.

– Мене занепокоїло те, що ви сказали минулого разу по телефону.

– А що, власне, я сказав?

– Мовляв, коли людина досягає певного віку, то її життя стає лише безперервним процесом різних утрат. Дорогі для неї речі, одна за одною, як зубчики гребінця, вислизають з її рук. Щось у такому дусі. Пригадуєте?

– Так, пригадую. Я справді недавно так сказав. Але ж це було загальне судження. Я висловив свою особисту незграбну думку про гіркоту, яка наростає з віком. А конкретно я не мав на увазі Ясуда-сан.

– Але в моїх вухах це пролунало як попередження.

Усікава кілька разів хитнув рішуче головою.

– Нісенітниця! Ніяке це не попередження. Лише моє особисте загальне судження. Клянусь, я справді не знаю нічого про Ясуда-сан. А що, вона зникла?

Тенґо провадив далі:

– А потім от що ви сказали. Якщо я вас не послухаюся, то, можливо, це матиме на близьких мені людей небажаний вплив.

– Це правда. Я так сказав.

– І це не попередження?

Запхнувши хустинку в кишеню піджака, Усікава зітхнув.

– Можливо, це звучить як попередження, але й воно – загальне судження. Кавана-сан, про Ясуда-сан я не знаю нічого. Навіть її імені не чув. Клянусь усіма богами.

Тенґо ще раз придивився до обличчя Усікави. Цей чоловік, можливо, й справді нічого не знає про Кьоко Ясуду. В усякому разі, розгубленість на його обличчі здавалася правдивою. Та навіть якщо він нічого не знає, це не означає, що вонинічого їй не заподіяли. Просто не повідомили йому про це.

– Кавана-сан, вибачте за недоречну турботу про вас, але мати зв'язок з чужою дружиною небезпечно. Ви – молодий, здоровий парубок. І могли знайти собі не одну дівчину і не робити небезпечних кроків, – сказав Усікава, спритно облизуючи язиком крихти булочки на губах.

Тенґо мовчки поглядав на нього.

А тим часом Усікава вів далі:

– Ясна річ, стосунки між чоловіком і жінкою не вдається зрозуміти логікою. Адже моногамія містить у собі чимало суперечностей. Але, на мою скромну думку, якщо ця жінка вас покинула, то, можливо, для вас це добре. Я хочу сказати, що у світі є багато такого, чого краще не знати. Як от, наприклад, про вашу матір. Правда про неї може завдати душевної рани. І якби ви знали цю правду, то мусили б узяти на себе відповідальність за неї.

Нахмурившись, Тенґо на хвильку затаїв подих.

– Ви щось знаєте про мою матір?

Усікава легенько облизав губи.

– Дещо знаю. Наш експерт докопався в цій справі до дрібниць. Тому, якщо ви хочете знати про матір, то ми можемо передати вам інформацію про неї. Наскільки мені відомо, ви виросли, не знаючи про неї. Та можливо, ця інформація такого роду, що її не назвеш приємною.

– Усікава-сан, – сказав Тенґо й, відсунувши назад стілець, встав. – Я вас прошу, залишіть мене. Я не хочу більше з вами розмовляти. І в майбутньому вдруге зустрічатися. Так буде краще, ніж укладати з вами якусь оборудку, навіть якщо зазнаю шкоди. Мені не треба ні фінансової допомоги, ні гарантованої безпеки. Єдине, чого я прагну, – більше з вами не бачитися.

Усікава не виявляв жодної реакції. Мабуть, йому не раз говорили ще неприємніші речі. У глибині його очей навіть зблиснуло тьмяне світло, схоже на усмішку.

– Гаразд, – сказав він. – В усякому разі, добре, що я дістав від вас відповідь. Хоч і негативну. Пропозицію відхилено.Сказано чітко й зрозуміло. Так і передам начальству. Бо я – всього-на-всього їхній посланець. А ваша відмова не завдасть одразу шкоди. Я ж тільки сказав, що, можливо, завдасть.Усе може якось обійтися. Так було б добре. Ні, я не брешу, а щиро так думаю. Бо відчуваю до вас, Кавана-сан, прихильність. Хоча ви, мабуть, цього не хочете, але, зі свого боку, я не можу нічого вдіяти. Бо я, немов телепень, завів з вами якусь незрозумілу розмову. Та й зовнішність моя непоказна. А колись я людям подобався. І хоча, можливо, я завдав вам зайвого клопоту, я ставлюся до вас доброзичливо. Сподіваюсь, що ви, однак, досягнете в житті великого успіху.

По цих словах Усікава перевів погляд на свої короткі товсті пальці. Кілька разів їх перевернув, а тоді встав.

– Дозвольте попрощатися. Мабуть, я бачуся з вами востаннє. Постараюсь виправдати ваші надії. Бажаю вам удачі. Бувайте!

Усікава взяв зношений шкіряний портфель із сусіднього стільця і зник у людському натовпі кафетерію. Коли він ішов, студенти мимоволі перед ним розступилися. Ніби дітвора, що уникає страшного работорговця.

З телефону-автомата біля фойє підготовчої школи Тенґо подзвонив додому. Збирався за третім дзвінком покласти слухавку й ще раз подзвонити. Але за другим дзвінком Фукаері підняла слухавку.

– Ми ж домовилися, що я ще раз подзвоню після трьох дзвінків, – невдоволено сказав Тенґо.

– Я забула, – байдуже відповіла Фукаері.

– А я ж казав: не забудь.

– Ще раз подзвоните? – спитала вона.

– Не треба. Бо ти вже взяла слухавку. Поки мене не було дома, нічого підозрілого не сталося?

– Дзвінків не було. Ніхто не приходив.

– От і добре. Робота скінчилась, а тому я зараз іду додому.

– Недавно велика ворона прилітала й каркала за вікном, – сказала Фукаері.

– Вона завжди надвечір прилітає. Не турбуйся. Це в неї щось схоже на візит увічливості. Гадаю, що о сьомій я вже буду дома.

– Поспішайте.

– Чому? – спитав Тенґо.

–  Карлики бешкетують.

–  Карлики бешкетують, – повторив Тенґо. – В моїй квартирі?

– Ні. Десь в іншому місці.

– В іншому місці.

– Досить далеко. Але ти чуєш.

– Чую.

– Це щось означає? – спитав Тенґо.

– Якась подія станеться.

– Подія, – сказав Тенґо й задумався. – Яка подія?

– Точно не знаю.

– Її карликиспричинять?

Фукаері хитнула головою. Це передавалося через телефонну слухавку. Мовляв, невідомо.

– Бажано, щоб ви повернулися перед тим, як грім загримить.

– Грім?

– Якщо електричка перестане їздити, то ми залишимося наодинці.

Обернувшись, Тенґо подивився за вікно. Було тихе надвечір'я пізнього літа, без жодної хмаринки.

– Не видно, що грім гримітиме.

– Зовні не видно.

– Спішу, – сказав Тенґо.

– Бажано поспішити, – сказала Фукаері й поклала слухавку.

Вийшовши з підготовчої школи, Тенґо ще раз глянув на погідне надвечірнє небо й заквапився до станції Йойоґі.

І весь той час в його голові, ніби записані на стрічці, автоматично повторювалися слова, які сказав Усікава.

Я хочу сказати, що у світі є багато такого, чого краще не знати. Як от, наприклад, про вашу матір. Правда про неї може завдати душевної рани. І якби ви знали цю правду, то мусили б узяти на себе відповідальність за неї.

Десь бешкетують карлики.Мабуть, вони причетні до майбутньої події. А поки що небо чисте й зовні нічого не видно. Можливо, грім гримітиме, дощ падатиме й електричка зупиниться. Треба квапитися додому. Голос Фукаері мав дивовижну переконливість.

– Нам треба об'єднати сили, – казала вона.

«Звідкись от-от протягнуться довгі руки, – подумав Тенґо. – Нам треба об'єднати сили. Бо ми на світі класний дует».

«The Beat Goes On». [9]9
  «Тhe Beat Goes On» – відома пісня дуету Сонні й Шер.


[Закрыть]