Текст книги "1Q84. Книга друга"

Автор книги: Харуки Мураками

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Розділ 8
(про Тенґо)
От-от прийдуть коти

Після того понад тиждень Тенґо провів у дивовижнім спокої. Одного вечора подзвонив по телефону чоловік на прізвище Ясуда й повідомив, що його дружина пропала й більше до Тенґо не прийде. Через годину зателефонував Усікава й заявив, що Тенґо й Фукаері начебто виконують роль «мислезлочинного» головного переносника заразної хвороби. Безперечно, обидва вони передали йому повідомлення глибокого змісту. Скидались на римлян у тогах, що стояли на сходинках форуму й виголошували оповіщення зацікавленим громадянам. Кожний висловлював те, що хотів, й односторонньо обривав розмову.

Після тих двох вечірніх телефонних розмов більше ніхто з ним не зв'язувався. Не деренчав телефонний дзвінок, не надходили листи. Ніхто не стукав у двері, не прилітали розумні поштові голуби й не кукали. Видно, ніхто – ні Комацу, ні Ебісуно-сенсей, ні Фукаері, ні Кьоко Ясуда – не мав для нього жодних повідомлень.

Та й Тенґо, здається, втратив цікавість до цих людей. І не лише до них, а до всього, що відбувалося навколо. Зовсім не переймався тим, як розпродається «Повітряна личинка», де зараз і що робить її авторка, як розкручується інтрига, яку задумав талановитий редактор Комацу, чи успішно здійснюється далекосяжний план Ебісуно-сенсея, скільки правди розкопали ЗМІ і як поводиться загадкова секта «Сакіґаке». Якщо човен, на якому він опинився, полетить з водоспаду, то нема ради – доведеться падати. Хоч би як зараз Тенґо пручався, змінити течію річки не вдасться.

Звичайно, Кьоко Ясуда не виходила з голови. Про обставини її зникнення Тенґо нічого не знав, але якби міг, то був готовий не шкодувати сил для її порятунку. Однак, незалежно від того, яка проблема перед нею постала, він не годен був нічим їй зарадити. Практично нічого не міг зробити.

Тенґо зовсім перестав читати газети. Світ рухався вперед безвідносно до нього. Безсилля огорнуло його чимось схожим на особистий туман. Він не заходив у книгарні, бо збайдужів до «Повітряної личинки», розкладеної на прилавках. Курсував лише між підготовчою школою і власною оселею. Люди йшли в літню відпустку, однак лекції у підготовчій школі не переривалися, тому для Тенґо настала ще гарячіша трудова пора, ніж звичайно. Але він цьому навіть радів. Принаймні, стоячи за кафедрою, міг ні про що інше, крім математичних задач, не думати.

Він перестав писати й оповідання. Коли сідав за столик і, ввімкнувши електронну друкарську машинку, бачив перед собою її екран, то не мав охоти щось на ньому писати. Щоразу, як тільки пробував про щось думати, в його пам'яті спливали уривки розмов з чоловіком Кьоко Ясуди або Усікавою. І тоді вже не міг зосередитися на своєму оповіданні.

Моя дружина вже пропала і в жодному вигляді не зможе до вас навідуватися.

Так сказав чоловік Кьоко Ясуди.

Якщо дозволите скористатися класичним виразом, то, може, ви відкрили скриньку Пандори. Ваша випадкова зустріч призвела до потужнішої, ніж ви думаєте, комбінації. Ви змогли доповнити одне одного тим, чого в кожного не вистачає.

Так казав Усікава.

Усі їхні висловлювання були вкрай невиразними, їхня суть туманною і двозначною. Однак у них проглядало щось спільне. Здавалось, ніби вони обидва хотіли сказати, що, мовляв, Тенґо володіє якоюсь силою, йому самому невідомою, і за її допомогою справляє реальний вплив (можливо, й дуже несприятливий) на навколишній світ.

Тенґо вимкнув електричну друкарську машинку й, сівши на підлогу, якийсь час вдивлявся в телефонний апарат. Він потребував більше складових частин загадкової картинки. Але ніхто йому їх не давав. Світові тепер (а може, й завжди) бракувало доброти.

Тенґо спало на думку подзвонити комусь – Комацу, Ебісуно-сенсею або Усікаві. Але він ніяк не наважувався це зробити. Уже втомився вислуховувати від них якісь незрозумілі містифікації. Якби розпитував у них про одну загадку, то вони ставили б його перед другою. Тож вести таку нескінченну гру не годилося. Фукаері й Тенґо – потужна комбінація.Зрештою, якщо вони так казали, то хіба це погано? Тенґо й Фукаері геть-чисто були схожі на класний дует Сонні й Шер з їхньою піснею «The Beat Goes On».

Минали дні за днями, і врешті-решт Тенґо набридло сидіти дома й чекати, поки щось станеться. Запхнувши гаманець і книжку малого формату в кишеню, надівши на голову бейсбольну шапочку й нап'явши на ніс темні окуляри, він вийшов надвір. Рішучим кроком попрямував до станції й, показавши місячний квиток, зайшов у вагон швидкої електрички, що вирушала з Токіо по лінії Тюосен. На цей день він нічого не запланував. Тому мав право їхати куди завгодно й робити будь-що (або ж не робити нічого). Була десята ранку сонячного літнього дня, без жодного вітру.

Тенґо насторожився, побоюючись, що, може, «експерти» Усікави за ним стежать. По дорозі до станції він раптово зупинявся і швидко озирався назад, але там не помічав жодної підозрілої особи. На станції навмисне попрямував до іншої, ніж хотів, платформи, а потім, удавши, що несподівано змінив намір, повернув назад і побіг униз сходами. Однак не побачив нікого, хто б подався вслід за ним. Типова манія переслідування. Ніхто за ним не збирався бігти, бо Тенґо не був настільки важливою персоною, а вони, напевне, не мали на це вільного часу. Адже і він сам не знав, куди, власне, їде й що робитиме. Скоріше з цікавості, здалека, хотів простежити за своїми діями.

Електричка, в яку він сів, проїхала Сіндзюку, Йоцуя, Отя-номідзу й прибула нарешті на центральний Токійський вокзал. Усі пасажири вийшли. Разом з ними й він. Присів тимчасово на лавку й знову подумав, що ж тепер робити. Куди краще їхати? «Я зараз на Токійському вокзалі, – міркував Тенґо. – Цілісінький день у мене вільний. Як захочу, то поїду куди завгодно. День обіцяє бути спекотним. Можна поїхати до моря». Він підвів голову й глянув на розклад руху поїздів для пересадки.

І саме тоді Тенґо згадав, що збирався робити.

Він кілька разів хитнув головою, але ніяк не міг відігнати від себе цієї думки. Мабуть, уже тоді, коли на станції Коендзі сів у вагон електрички на лінії Тюосен, непомітно для себе самого це вирішив. Зітхнувши, він підвівся з лавки, спустився сходами вниз і попрямував до платформи на лінії Собусен. У станційного службовця розпитав, якою електричкою можна найшвидше дістатися до Тікури. Заглянувши у розклад руху поїздів, той пояснив, що об одинадцятій тридцять буде спеціальний експрес, що прямує до Татеями, на якому, із пересадкою на звичайну електричку, можна добратися до Тікури після другої години. Купивши квитки туди й назад від Токіо до Тікури й на експрес, Тенґо зайшов у станційний ресторан і замовив рис із кері та салат. Трохи перекусивши, гаяв час за чашкою рідкої кави.

Тенґо їхав до батька з важким серцем. Він здавна не відчував до нього приязні, та й батько, здається, не виявляв до нього особливої любові. Тенґо навіть не знав, чи батько хоче з ним бачитися. Після того, як під час навчання в початковій школі він рішуче відмовився допомагати батькові збирати абонентну плату для «NHK», між ними склалися ще прохолодніші взаємини. А згодом Тенґо майже перестав з ним спілкуватися. І тільки в разі крайньої потреби звертався до нього. Чотири роки тому батько звільнився з роботи й невдовзі опинився в лікувально-оздоровчому закладі в Тікурі, призначеному для догляду за хворими з порушенням мозкової діяльності. Тенґо побував там досі лише двічі. Перший раз – відразу після зарахування батька до цієї оздоровниці для залагодження формальностей як єдиний його родич. Опісля йому ще раз довелося туди їхати, щоб вирішити якусь практичну справу. От і все.

Оздоровниця розміщувалася на просторій території, відділеній від морського узбережжя тільки дорогою. Колись там були вілли фінансових олігархів, згодом їх перекупила компанія у справах страхування на випадок хвороби під лікувальний заклад, в якому останнім часом утримували пацієнтів з порушенням мозкової діяльності. Тому старі вишукані дерев'яні будинки, перемішані з новими триповерховими залізобетонними будівлями, справляли на глядача трохи неоднозначне враження. Та от повітря там було чистим, і якби не шум морських хвиль, панувала б тиша. У безвітряні дні можна було прогулюватися морським берегом. На території закладу росли прекрасні сосни, що захищали від буревіїв. Оздоровниця була добре забезпечена лікувальним обладнанням.

Завдяки страховій сумі, вихідній допомозі, заощадженням і пенсії батько Тенґо, здається, міг небідно прожити решту свого життя. І все це стало можливим тому, що, на щастя, його зарахували у штат повноправних працівників «NHK». І хоча батько не залишив по собі якогось майна, зате принаймні зумів забезпечити себе доглядом. А Тенґо це найбільше тішило. Незалежно від того, чи був він йому справжнім біологічним батьком, чи ні, Тенґо не збирався чогось від нього брати, але й не збирався чогось йому давати. Вони прийшли у світ з різних місць і прямували кожен до свого. І лише кілька років випадково провели разом. От і все. Тенґо шкодував, що так сталося, однак нічого не міг вдіяти.

Та, здається, наспіла пора ще раз навідатися до батька. Тенґо це розумів. Не мав охоти і, якби міг, хотів скомандувати собі: «Кругом!» – і повернутися додому. Однак у кишені вже лежали квитки на електричку й на експрес.

Тенґо встав, розплатився в ресторані й, вийшовши на платформу, чекав прибуття експреса до Татеями. Ще раз пильно оглянувся навколо, але людей, схожих на «експертів» Усікави, не помітив. Побачив тільки радісні обличчя батьків з дітьми, які їхали на день-два купатися в морі. Знявши темні окуляри, він запхав їх у кишеню й поправив на голові бейсбольну шапочку. «Байдуже! – думав він. – Якщо хочуть стежити, то нехай стежать скільки завгодно. Я зараз готуюсь їхати до містечка на морському березі в префектурі Тіба, щоб зустрітися з батьком, який страждає на порушення мозкової діяльності. Може, він пам'ятає свого сина, а може, й ні. І минулого разу його пам'ять була досить слабкою. Тепер вона, можливо, ще погіршала. Порушення функцій мозку лише прогресує, а не виліковується. Так кажуть. Як зубчасте коліщатко, що рухається тільки вперед. Таким був висновок з невеликого багажу його знань про це захворювання.

Коли поїзд залишив Токійський вокзал, Тенґо витягнув з кишені книжку малого формату й узявся її читати. Це була антологія оповідань про мандри. В ній містилося оповідання під назвою «Котяче місто» про те, як один юнак примандрував до міста, яким володіли коти. Це фантастичне оповідання написав невідомий німецький автор. В анотації до нього пояснювалося, що воно написане в період між Першою і Другою світовими війнами.

Той юнак, сам-один, з валізкою в руці, вирушав навмання, без особливої мети, в подорож. Сідав у поїзд і сходив на станції, яка його чимось зацікавила. Зупинившись у готелі, оглядав місто й залишався в ньому стільки, скільки хотілося. Коли воно набридало, він знову сідав на поїзд. Ось так завжди проводив свою відпустку.

Цього разу за вікном поїзда він побачив мальовничу звивисту річку, вздовж якої тяглися граціозні зелені пагорби, а під ними розміщалося маленьке, але затишне місто із кам'яним мостом. Цей краєвид зачарував його. Можливо, тут він зможе скуштувати річкової горбуші. Коли поїзд спинився, юнак з валізкою в руці вийшов з вагона. Крім нього, ніхто з пасажирів тут не зійшов. Як тільки юнак спустився на землю, поїзд одразу від'їхав.

На станції не було службовців. Невже всі вони у відпустці? Юнак перейшов через кам'яний міст до міста. В ньому панувала цілковита тиша. Ніде ні душі. Усі крамниці зачинені, в державних установах нікого. За конторкою одного-однісінького готелю жодної людини. Юнак задзеленчав дзвоником – ніхто не озвався. Місто здавалося повністю безлюдним. А може, всі десь відпочивали після обіду? Але ж була тільки десята тридцять. Ще надто рано відпочивати. Можливо, з якоїсь причини люди залишили місто й кудись пішли? У всякому разі, наступний поїзд прибуде завтра вранці, тож доведеться тут переночувати. Юнак вирішив згаяти час, безцільно прогулюючись містом.

Та насправді це було котяче місто. Коли почало сутеніти, до міста через кам'яний міст ринула сила-силенна котів різної породи й масті. Набагато більших від звичайних, але все-таки котів. Приголомшений таким видовищем, юнак поспішив до дзвіниці посеред міста й там заховався. Коти звичними рухами лап повідчиняли крамниці, вмостилися за столами в державних установах і взялися кожен до своєї роботи. Невдовзі до міста прибули ще нові коти. Вони заходили в крамниці, щось купували й, закінчивши в державних установах якісь формальності, йшли в ресторан готелю їсти. У пивничках вихиляли пиво й співали веселих котячих пісень. Хтось із них грав на акордеоні, й під його музику почалися танці. Коти добре бачать у темряві, а тому світло їм майже не потрібне. Але тієї ночі сяяв повний місяць, і юнак бачив усе це від початку до кінця з дзвіниці. З наближенням світанку коти позачиняли крамниці, закінчили свою роботу або справу й, валом перейшовши через кам'яний міст, подалися додому.

Коли вдосвіта коти зникли, а місто знову стало безлюдним, юнак спустився вниз і, забравшись у готельне ліжко, міцно заснув. Зголоднівши, він зайшов у готельну кухню і перекусив хлібом та рибними стравами. А як тільки смеркло, він знову заховався на дзвіниці й до ранку спостерігав за поведінкою котів. Поїзд зупинявся на станції вранці й надвечір. Якби юнак сів на ранковий поїзд, то міг би поїхати далі, а якби сів на надвечірній, то повернувся б назад. На цій станції ніхто з пасажирів не сходив з поїзда й ніхто не сідав на поїзд. Проте поїзди регулярно зупинялись і відразу вирушали. Тому якби юнак мав бажання, то міг би сісти в поїзд і покинути зловісне котяче місто. Але він цього не зробив. Був молодим, страшенно допитливим, марнославним і схильним до авантюр. Хотів ще спостерігати за таким дивовижним містом. Хотів, по змозі, дізнатись, як і коли це місто стало котячим, як ним керують і що, власне, в ньому роблять коти. Адже, напевне, ніхто, крім нього, чогось такого чудернацького не бачив.

Уночі третього дня на майдані під дзвіницею зчинився невеликий гамір. «Що таке? Пахне людським духом?» – почав один кіт. «Справді, вже кілька днів, здається, чимось дивним пахне», – підтвердив другий, поводячи носом. «І мені так видавалося», – додав ще хтось. «От дивина! Сюди не мала б потикатися людина», – сказав хтось інший. «Так, це правда. У наше котяче місто людина не може прийти». – «Але нею пахне. Це точно».

Створивши кілька груп, схожих на цивільну самооборону, коти взялися обшукувати всі закапелки міста. Якщо треба, то коти мають добрий нюх. Тому не збігло багато часу, як вони здогадалися, що джерело запаху – дзвіниця. Юнак почув, як вони сторожко, м'якими лапами, піднімалися сходами на дзвіницю. «Тепер мені каюк! – подумав юнак. – Видно, людський запах страшно їх розбурхав і розсердив. У них великі пазурі й гострі зуби. Тож заходити в їхнє місто людині – зась. Якщо мене помітять, то невідомо, що зроблять, але навряд чи відпустять після розкриття такої таємниці».

Три коти піднялися на дзвіницю й почали принюхуватися. «Дивно! – сказав один, ворушачи довгими вусами. – Запах є, а людини нема». – «Справді, дивно!» – сказав другий. «А все-таки тут нікого нема. Пошукаймо десь-інде». – «Все одно незрозуміло». І вони, задумано схиливши голови, пішли. Тупіт котячих лап спустився сходами й розтанув у нічній пітьмі. Юнак полегшено зітхнув, але так нічого й не второпав. Адже коти були поряд, буквально під самим носом. І не могли його не помітити. Однак чомусь нібито не побачили. Юнак виставив руки перед очима. Він їх бачив. Вони не були прозорими. Дивина, та й годі! В усякому разі, як настане ранок, треба піти на станцію, сісти на ранковий поїзд і покинути це місто. Залишатися тут дуже небезпечно. Не завжди йому так щаститиме, як цього разу.

Однак наступного дня ранковий поїзд не зупинився на станції. Навіть не зменшивши швидкості, проїхав перед очима юнака. Так само зробив надвечірній поїзд. Ним керував машиніст. За вікнами поїзда видніли людські обличчя. Але він не подав жодних ознак, що зупиниться. Здавалось, пасажири не помічали постаті юнака, що очікував поїзда. А може, не бачили навіть самої станції. Коли з поля зору зник останній вагон, стало, як ніколи, тихо. І почало смеркати. От-от прийдуть коти. «Тут не котяче місто, – нарешті усвідомив юнак. – Тут, у цьому місці, він мав пропасти. Це місце, приготоване для нього, не належить цьому світові. І тому поїзди вже ніколи не зупинятимуться, щоб повернути його вколишній світ».

Тенґо двічі перечитав це оповідання. Слова «місце, де можна пропасти»його зацікавили. Згорнувши книжку, він знічев'я дивився на жалюгідний краєвид прибережної промислової зони. Полум'я нафтоочисного заводу, велетенські газові резервуари, височенні димарі, схожі на далекобійні гармати. Ряди великогабаритних вантажівок і автомашин-цистерн. Краєвид, дуже далекий від «котячого міста». Однак і в ньому проглядало по-своєму щось фантастичне. Щось схоже на підземний світ, який знизу підтримує життя великих міст.

Незабаром Тенґо заплющив очі й уявив собі, що Кьоко Ясуда опинилася назавжди в місці, в якому сама пропала.Там поїзди не зупиняються. Немає ні телефону, ні поштової скриньки. Удень там абсолютна самотність, а вночі – наполегливі розшуки котів. І все це повторюється без кінця. Тенґо незчувся, як заснув на сидінні. Спав недовго, але міцно. А коли прокинувся, то відчув, що обливається потом. Поїзд рухався уздовж літнього морського узбережжя поблизу міста Мінамібосо.

Зійшовши з експреса в Татеямі, Тенґо пересів на звичайний поїзд і вирушив до Тікіри. Там, на станції, відчув приємний морських запах, а на дорозі зустрів сильно засмаглих людей. До батькової оздоровниці добирався на таксі. У приймальні оздоровниці назвав своє і батькове прізвище.

– Ви приїхали сьогодні за нашим викликом? – спитала медсестра середніх літ за конторкою, невисокого зросту, в окулярах із золотою оправою, з коротким сивуватим волоссям. На її короткому безіменному пальці красувався перстень, видно куплений одночасно з окулярами. На табличці значилося: «Тамура».

– Ні, я сьогодні раптом похопився і сів на електричку, – чесно признався Тенґо.

Медсестра поглянула на нього трохи здивованими очима й сказала:

– У нас заведено наперед домовлятися про зустріч. У нас свій розклад роботи, й з пацієнтами треба рахуватися.

– Вибачте. Я не знав.

– Коли минулого разу ви приїжджали?

– Два роки тому.

– Два роки тому, – повторила медсестра, перевіряючи кульковою ручкою список відвідувачів. – Значить, за два роки не могли ні разу навідатися?

– Так, – відповів Тенґо.

– Згідно з цим реєстром, ви – єдиний кревний родич Кавана-сана.

– Саме так.

Поклавши список на конторку, медсестра зиркнула на Тенґо, але нічого не сказала. В її очах не було осуду. Лише намагання у чомусь упевнитися. Очевидно, Тенґо не був особливим винятком.

– Ваш батько на занятті з групової реабілітації. Через півгодини воно скінчиться, й після того ви зможете з ним побачитися.

– Як почувається мій батько?

– Фізично здоровий. Без ніяких проблем. Усе інше– то краще, то гірше, – відповіла медсестра й легенько натиснула на скроню вказівним пальцем. – А як саме, переконаєтесь на власні очі.

Подякувавши медсестрі, Тенґо гаяв час у кімнаті відпочинку біля входу. Сидячи на дивані, що відгонив старовиною, вийняв книжку й читав далі. Раз у раз подував вітер із запахом моря і тихо шелестів сосновим віттям. Міріади цикад, прилипнувши до кори дерев, безупинно сюрчали. Літо було в розпалі, але вони, напевне, здогадувалися, що воно триватиме недовго. Вони так надривали свої голоси, ніби шкодували, що залишилося мало жити.

Згодом прийшла медсестра в окулярах і повідомила, що заняття з реабілітації скінчилося й можна побачитися з батьком.

– Я проведу вас до його палати, – сказала вона.

Тенґо підвівся з дивана й, проходячи повз велике дзеркало, підвішене на стіні, вперше звернув увагу на те, яка в нього неохайна зовнішність. Блякла саржева сорочка з непідходящими ґудзиками поверх теніски з того часу, коли в Японії гастролював Джеф Бек, штани з цупкої бавовняної тканини, заляпані соусом на колінах, давно не чищені туфлі кольору хакі й бейсбольна шапочка. Як не крути, він не мав вигляду тридцятирічного сина, який уперше за два роки прибув провідати батька. Приїхав без жодного гостинця. Лише з книжкою малого формату, запханою в кишеню. Тож природно, що сестра поглядала на нього здивованими очима.

Перетинаючи двір по дорозі до батькового корпусу, медсестра коротко пояснила, що оздоровниця складається з трьох корпусів, а пацієнта поселяють в один із них залежно від ступеня його захворювання. Сказала, що батько перебуває в корпусі «середнього ступеня», що загалом люди передусім потрапляють у корпус «легкого ступеня», потім переходять у корпус «середнього ступеня» й нарешті – в корпус «тяжкого ступеня». Як у випадку дверей, що відчиняються в один бік, повернення назад не буває. З корпусу «тяжкого ступеня» нема куди переходити. Хіба що до крематорію, але цього, звісно, медсестра не сказала. Та було ясно, що вона мала на увазі.

Батькова палата була двомісною, але його співмешканець пішов на заняття в якомусь класі. Для реабілітації пацієнтів в оздоровниці слугували різні класи – гончарства, садівництва, фізичних вправ тощо. Однак сама реабілітація не призначалася для повного одужання, а ставила собі за мету хоч трохи сповільнити розвиток хвороби. Або просто для того, щоб згаяти час. Батько сидів у кріслі біля підвіконня й дивився надвір у відчинене вікно. Його руки лежали на колінах. Поряд на столі, у горщику, росла квітка з кількома дрібними пелюстками. Підлога була з м'якого матеріалу, щоб хворий не покалічився, якщо навіть упаде. Два простих дерев'яних ліжка, два письмових столики, шафа для одягу й особистих речей, маленькі книжкові полички поряд зі столиками, штори на вікні, за багато років пожовклі від сонячного світла, – от і вся обстановка.

Тенґо не відразу зрозумів, що старий чоловік на стільці біля підвіконня – його власний батько. Він став набагато меншим. Точніше кажучи, зіщулився.Волосся покоротшало й зовсім побіліло, як трава, що взялася памороззю. Щоки запали, й тому очні ямки здавалися набагато більшими, ніж колись. Чоло переорали три глибокі зморшки. Голова начебто стала ще більш здеформованою – очевидно, через те, що волосся покоротшало. Внаслідок цього, здавалось, і деформація голови впадала в очі. Брови подовшали й погустішали. З вух випиналися сиві волосинки. Великі настовбурчені вуха стали ще більшими й скидалися на крильця кажана. І тільки ніс залишився незмінним. На відміну від вух, зовсім круглим і з темно-червоним відтінком. Краї губ обвисли, і здавалось, що з них от-от потече слина. З ледь-ледь розтуленого рота визирали нерівні зуби. Постать батька, що незворушно сидів біля підвіконня, скидалася на автопортрет Ван Ґоґа в останні роки життя.

Навіть коли Тенґо зайшов у кімнату, цей чоловік лише зиркнув на нього, а після того й далі дивився на краєвид за вікном. Здалека він видавався не людиною, а, скоріше, створінням, близьким до пацюка чи білки. Не дуже охайним, але наділеним по-своєму сильним розумом. Та насправдіце був батько. Або краще сказати – порожня шкаралупа. Два останні роки життя забрали від нього більшу половину тіла. Зовсім як податковий інспектор, що немилосердно реквізує меблі в бідному домі. Батько, яким його пам'ятав Тенґо, завжди був наполегливою, охочою до роботи людиною. Не схильною до самозаглиблення й фантазування, він дотримувався своєї моралі й мав просту, але сильну волю. Був витривалим – Тенґо ні разу не чув від нього виправдань або скарг. А от зараз він перетворився на тінь, на порожній дім, з якого винесли все, навіть тепло.

– Кавана-сан! – звернулася медсестра до батька виразним, добре поставленим голосом. Видно, її навчили так говорити з пацієнтами. – Кавана-сан, візьміть себе в руки! До вас прийшов син!

Батько ще раз глипнув на гостя. Двоє його безвиразних очей здалися Тенґо порожніми ластів'ячими гніздами, що залишилися під дахом.

– Добрий день! – привітався Тенґо.

– Кавана-сан, ваш син приїхав з Токіо, – сказала медсестра.

Батько нічого не відповів, лише дивився прямо в обличчя Тенґо. Так, ніби читав незрозуміле повідомлення, написане іноземною мовою.

– О пів на сьому починається вечеря, – сказала медсестра. – А до того часу почувайтесь, як удома.

Як тільки вона пішла, Тенґо, трохи повагавшись, наблизився до батька й сів на стілець навпроти нього. Стілець був обшитий збляклою тканиною, а його дерев'яна частина від тривалого користування вкрилася подряпинами. Батько стежив, як Тенґо сидів на ньому.

– Ви здорові? – спитав він.

– Дякую, здоровий, – сухим тоном відповів батько.

Тенґо не знав, що сказати далі. Перебираючи пальцями третій зверху ґудзик сорочки із бавовняної саржі, він кинув погляд на сосновий бір за вікном, а потім знову глянув на батька.

– Ви приїхали з Токіо? – спитав батько. Здавалось, він не міг пригадати Тенґо.

– З Токіо.

– На експресі?

– Так, – відповів Тенґо. – До Татеями їхав на експресі, а потім пересів на звичайний поїзд і прибув до Тікури.

– Приїхали купатися в морі? – запитав батько.

– Я – Тенґо. Тенґо Кавана. Ваш син, – сказав Тенґо.

– А де в Токіо мешкаєте? – запитав батько.

– В Енкакудзі. Район Суґінамі.

Три зморшки на батьковому чолі поглибшали.

– Чимало людей бреше, бо не хоче платити за послуги «NHK».

– Тату! – вигукнув Тенґо. Цього слова він давно не вимовляв. – Я – Тенґо. Ваш син.

– Я не маю сина, – прямо сказав батько.

– Ви не маєте сина, – механічно повторив Тенґо.

Батько кивнув.

– Ну то скажіть, хто, власне, я такий? – спитав Тенґо.

– Ви – ніхто, – відповів батько. І двічі коротко хитнув головою.

Тенґо затаїв подих і на якийсь час утратив мову. Не говорив більше й батько. Серед повної тиші кожен з них длубався у плутанині власних думок. І тільки цикади сюрчали безперестанку, на весь голос.

«Можливо, цей чоловік тепер каже правду, – подумав Тенґо. – Може, його пам'ять пропала й свідомість потьмарилася. Однак його слова – мабуть, правдиві». Це Тенґо розумів інтуїтивно.

– І що це означає? – допитувався Тенґо.

– Ви – ніхто, – незворушним голосом повторив батько. – Ніким не були, не є й не станете в майбутньому.

«Ну, цього досить!»– подумав Тенґо.

Він хотів підвестися зі стільця, податися до станції і відразу повернутися до Токіо. Те, що сподівався почути, почув. Однак не міг устати. Як юнак, що під час подорожі потрапив до котячого міста. Його не відпускала цікавість. Тенґо прагнув дізнатися докладніше, що за всім цим ховається, почути ясну відповідь. Звісно, там його підстерігала небезпека. Та якщо він проґавить таку нагоду, то, можливо, вже ніколи в житті не взнає таємниці про себе самого, яка назавжди потоне в тумані.

Тенґо подумки добирав слова й переставляв у новому порядку. І нарешті рішуче вимовив запитання, яке ще в дитинстві пробував поставити, але так і не зумів:

– Отже, ви хочете сказати, що ви – не мій біологічний батько? І між нами нема кревної спорідненості?

Батько мовчки поглядав на Тенґо. На його обличчі Тенґо не міг прочитати, чи він зрозумів суть запитання, чи ні.

– Красти електромагнітні хвилі – це порушення закону, – сказав батько, дивлячись Тенґо в очі. – Таке саме, як викрадення грошей або коштовних речей. Ви так не вважаєте?

– Ваша правда, – відразу погодився Тенґо.

Батько кілька разів задоволено кивнув.

– Електромагнітні хвилі не падають безплатно з неба, як дощ або сніг, – вів далі батько.

Стуливши рота, Тенґо спостерігав за батьковими руками, що лежали рівненько на колінах – права на правому коліні, ліва на лівому – й не ворушилися. Маленькі й чорні – здавалось, усе його тіло просякло засмагою, – вони трудилися на відкритому повітрі упродовж багатьох років.

– Моя мати не захворіла й не померла, коли я був ще малим? – повільно, підкреслюючи кожне слово, запитав Тенґо.

Батько не відповів. Вираз його обличчя не змінився. І руки не ворухнулися. А його очі дивилися на Тенґо так, ніби спостерігали щось незнайоме.

– Мати пішла з дому? І покинула вас зі мною? Можливо, пішла разом з іншим чоловіком? Чи ні?

Батько кивнув.

«Цей чоловік добре розуміє моє запитання. Тільки не хоче про це говорити», – подумав Тенґо.

– Тату! – звернувся він до батька. – Можливо, насправді ви – не мій батько, але поки що я до вас так звертаюся. Бо іншого звертання не знаю. Правду кажучи, я досі вас не любив. Іноді, здавалось, навіть ненавидів. Ви це розумієте? Та якщо ви – не мій батько й між нами нема кревної спорідненості, то зникне причина для ненависті. Наразі я не знаю, чи зумію вас полюбити. Але гадаю, що принаймні тепер вас зрозумію. Бо я постійно дошукувався правди.Хто я такий, звідки прийшов? От що я хотів знати. Однак ніхтомені цього не казав. Якби ви зараз ось тут розповіли всю правду, я перестав би вас ненавидіти й цуратися. Це було б для мене великою розрадою.

Як і перед тим, батько мовчки дивився на Тенґо своїми безвиразними очима. Та начебто в глибині його порожніх ластів'ячих гнізд засвітилося щось дуже маленьке.

–  Я – ніхто, – вів далі Тенґо. – Ви правду сказали. Мене самого ніби викинули вночі в море. Я тримаюся на його поверхні, але навколо себе не бачу нікого. Гукаю, але відповіді не чую. Я ні до чого не прив'язаний. Крім вас, не маю нікого, кого можна назвати хоч якимось родичем. Але ви приховуєте таємницю й нічого не збираєтесь мені розповідати. А ваша пам'ять то спалахує, то гасне в цьому приморському містечку й з кожним днем невідворотно пропадає. Так само пропадає і правда про мене. Якщо правда не прийде мені на допомогу, то я не стану ніким і в майбутньому. Ви правильно сказали.

– Знання – це дорогоцінний капітал фірми, – одноманітним тоном проказав батько. Але його голос став слабшим, ніж перед тим. Здавалося, наче хтось за його спиною простяг руку й зменшив його гучність. – Цей капітал треба наполегливо нагромаджувати й розсудливо використовувати. А його плоди передавати наступному поколінню. А тому «NHK» вимагає від усіх абонентів плати…

«Цей чоловік проголошує щось схоже на мантру, – подумав Тенґо. – Повторенням подібних слів він досі захищав себе». Цей упертий талісман Тенґо мусив розбити. Зза такої огорожі мусив витягти живу людину.

Він перебив батька:

– Якою людиною була моя мати? Куди вона пішла? І що з нею сталося?

Батько раптом замовк. Перестав виголошувати своє замовляння.

А тим часом Тенґо провадив далі:

– Я втомився жити з ненавистю, огидою і злістю до когось. Утомився жити неспроможним когось любити. Я не маю друзів. Я – сам-один як палець.І найгірше, що навіть себе самого не здатен любити. Бо не можу любити когось іншого. Я знаю, що себе самого можна полюбити, якщо когось полюбиш, а хтось тебе. Ви мене розумієте? Хто не може полюбити когось, не здатний полюбити й себе. Ні, я не скажу, що ви в цьому винні. Якщо добре подумати, то й ви, можливо, – одна з жертв. Ви самі, напевне, добре не знаєте, як треба себе самого любити, чи не так?