Текст книги "1Q84. Книга друга"

Автор книги: Харуки Мураками

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

– Дякую, – відповіла секретарка.

– Однак те, що там підняли слухавку, не обов'язково свідчить про реальне існування «Нового Японського товариства сприяння розвитку науки й мистецтва», – сказав Тенґо.

– Це правда. Звичайно, все це може бути лише витонченим шахрайством. Бо досить провести телефонну лінію й отримати номер. Як у фільмі «Афера». [2]2
  «Афера» (оригінальна назва «The Sting») (1973) – відомий американський фільм про шахраїв та їхніх жертв Дж. Р. Хілла за участю Р. Редфорда й П. Ньюмена, який отримав сім премій «Оскара».


[Закрыть]Але чого це вони до вас підсипаються? Ви, здається, не маєте стільки грошей, щоб вас можна було оббирати.

– Нічого не маю, – підтвердив Тенґо. – Крім душі.

– Усе це схоже на історію з Мефістофелем, – сказала секретарка.

– Мабуть, варто піти за цією адресою й переконатися, чи справді є такий фонд.

– Якщо вам удасться щось з'ясувати, то розкажете, добре? – сказала вона, перевіряючи манікюр примруженими очима.

«Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва» справді існувало. Після лекції Тенґо доїхав електричкою до станції Йоцуя, а звідти подався пішки до Кодзіматі. Користуючись адресою, вказаною на візитівці, зупинився перед входом до чотириповерхового будинку з металевою табличкою: «Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва». Його офіс містився на третьому поверсі поряд з «Музичним видавництвом Мікімото» та «Бухгалтерією Юкіди». Судячи з розмірів будинку, офіс фонду, напевне, не був просторим. А його зовнішній вигляд не свідчив, що всі заклади в ньому особливо процвітають. Звісно, самого погляду ззовні було не досить, щоб дізнатися, що відбувається всередині. Тенґо навіть збирався піднятись ліфтом на третій поверх і хоч по дверях здогадатися, що це за офіс. Однак трохи побоювався зустріти в коридорі Усікаву.

Тенґо сів на електричку й, повернувшись додому, подзвонив Комацу на роботу. Як не дивно, той підняв слухавку.

– Трохи кепські справи, – сказав Комацу більш підвищеним, ніж завжди, тоном голосу. – Вибач, але зараз звідси я не можу розмовляти.

– Комацу-сан, дуже важлива справа! – сказав Тенґо. – Сьогодні до мене у підготовчу школу навідався дивний чоловік. Схоже, ніби він щось знає про мою причетність до «Повітряної личинки».

Комацу кілька секунд мовчав.

– Гадаю, що хвилин за двадцять зможу тобі подзвонити. Ти зараз удома?

– Так, – відповів Тенґо. Комацу поклав слухавку. Очікуючи телефонного дзвінка, Тенґо наточив бруском кухонний ніж і заварив чаю. Якраз за двадцять хвилин пролунав дзвінок. Такої точності від Комацу Тенґо не сподівався.

Цього разу Комацу говорив набагато спокійніше. Очевидно, телефонував з якогось іншого, безпечнішого місця. Тенґо стисло переказав те, що почув у приймальні від Усікави.

– «Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва»? Про таке я не чув. Пропозиція трьох мільйонів єн – це щось незрозуміле. Звичайно, я також визнаю, що в тебе є майбутнє як письменника. Однак ти ще ні разу нічого свого не надрукував. Неймовірна річ. Щось за нею ховається.

– Я теж так подумав.

– Дай мені трохи часу, і я, зі свого боку, розвідаю, що це за товариство. Як щось з'ясую, то повідомлю. У всякому разі, той Усікава знає про зв'язок між тобою та Фукаері.

– Та начебто.

– Це трохи неприємно.

– Щось затіялося, – сказав Тенґо. – Непогано, що за допомогою важеля піднято кам'яну брилу, але складається враження, що зпід неї виповзло щось страшне.

Комацу зітхнув у слухавку.

– І мені наступають на п'яти. Тижневики заворушилися. І телебачення не дрімає. Сьогодні вранці приходили з поліції у видавництво й влаштували допит. Вони дізналися про зв'язок між Фукаері та сектою «Сакіґаке». І, звісно, про її батьків, що хтозна-де перебувають. І ЗМІ, очевидно, підхоплять цю історію.

– А що робить Ебісуно-сенсей?

– Зв'язок з ним недавно обірвався. Телефон не з'єднується. Ніякої звістки від нього нема. Мабуть, і в нього якась біда. А може, він знову щось нишком замишляє.

– До речі, Комацу-сан, ви кому-небудь казали, що я тепер пишу роман?

– Ні, нікому не казав, – негайно відповів Комацу. – Власне, кому я мав би казати?

– Ну, гаразд. Я просто запитав.

Комацу на хвильку замовк.

– Тенґо-кун, мені тепер незручно казати, але, здається, ми вклепалися в халепу.

– Хоч би куди вклепалися, але дороги назад уже нема. Це точно!

– Якщо дороги назад нема, то нічого іншого не залишається, як рухатися вперед. Навіть якщо, як ти кажеш, щось страшневиповзе.

– Бажано прив'язати ремені, – сказав Тенґо.

– Саме так, – погодився Комацу й поклав слухавку.

День був довгим. Тенґо сидів за столом і, попиваючи охололий чай, думав про Фукаері. Що вона цілий день робить, залишаючись на самоті у сховку? Звичайно, цього ніхто не знав.

У запису на касеті Фукаері казала, що «карликисвоїм розумом і силою можуть завдати шкоди і сенсею, і вам». Мовляв, остерігайтеся їх у лісі.Тенґо мимоволі озирнувся. Так, їхній світглибоко в лісі.

Розділ З
(про Аомаме)
Вибрати можна смерть, але не народження

Тієї ночі, наприкінці липня, коли нарешті розвіялися густі хмари, що довго заволікали небо, обидва Місяці чітко на ньому видніли. Цю картину Аомаме споглядала з маленької веранди своєї квартири. їй кортіло відразу комусь зателефонувати й сказати: «Виглянь з вікна й подивися на небо! То скільки Місяців бачиш? Від мене ясно видно два. А від тебе?»

Однак вона не мала кому про це повідомляти. Хіба, може, Аюмі. Але тепер уже не хотіла поглиблювати своїх стосунків з нею. Адже Аюмі працює на поліцейській посаді. А Аомаме, можливо, найближчим часом уб'є ще одного чоловіка, зробить пластичну операцію обличчя, змінить прізвище, переїде в іншу місцевість і перестане існувати такою, якою була досі. Тож, природно, не зможе побачитися з Аюмі. Припинить з нею будь-який зв'язок. Коли з кимось подружишся, то гірко розлучатися.

Вона повернулася в кімнату, зачинила скляні двері й увімкнула кондиціонер. Заслонивши вікно, відгородила себе від двох Місяців на небі, які бентежили її душу. Здавалось, вони порушили рівновагу сили земного тяжіння і якось вплинули на її організм. До місячного було ще далеко, але вона вже відчувала дивну млявість. Шкіра зашерхла, пульс став неприродним.

Щоб позбутися млявості, Аомаме зайнялася на килимі стретчинґом. Один за одним викликала кожен м'яз, якого в буденному житті майже не використовувала, й послідовно, з повною силою розтягувала. М'язи безсловесно стогнали, на підлогу скапував піт. Таку програму, яку сама придумала, вона щодня оновлювала й робила її щораз радикальнішою та ефективнішою. Передусім для себе самої. На уроках у спортивному клубі нею не користувалася. Звичайні люди такого болю ніколи не витримали б. Навіть більшість її колег зойкали.

Під час таких вправ вона ставила на програвач «Симфонієту» Яначека у виконанні оркестру під орудою Джорджа Села. І коли «Симфонієта» приблизно через двадцять п'ять хвилин закінчувалася, Аомаме встигала добряче познущатися з м'язів. Вправи тривали не надто коротко й не надто довго. Якраз наскільки треба. Коли музика кінчалася, програвач зупинявся, а звукознімач повертався на своє попереднє положення, Аомаме почувалася зіжмаканою, немов ганчірка.

Дотепер вона докладно запам'ятала кожну частину «Симфонієти». Коли, до крайньої межі розтягуючи м'язи, слухала її, то відчувала дивовижний спокій. Вона тоді катувала й водночас катувалася. Насилувала й водночас зазнавала насильства. Саме такого внутрішнього самовдосконалення, яке її втихомирювало, вона прагла. А «Симфонієта» Яначека слугувала корисним музичним тлом для цього.

Приблизно о десятій вечора задеренчав телефонний дзвінок. Піднявши слухавку, Аомаме почула голос Тамару.

– Які у вас плани на завтра? – запитав він.

– О пів на сьому закінчую роботу.

– Після того зможете до нас зайти?

– Зможу, – відповіла вона.

– Гаразд, – сказав Тамару. Було чути, як скрипить ручка по сторінці блокнота.

– До речі, нового собаку придбали? – спитала Аомаме.

– Собаку? Так, придбали. Причому німецьку вівчарку. Особливостей характеру ще не знаю, але в основному вона натренована й начебто слухняно виконує команди. З'явилася вона днів десять тому й загалом уже заспокоїлася. З її приходом і жінкам стало безпечніше.

– От і добре.

– Теперішня вівчарка задовольняється звичайним кормом. Клопоту з цим нема.

– Звичайна німецька вівчарка шпинату не їсть.

– А та була справді дивною. Залежно від пори року і шпинат дорожчав, – з ніжністю нарікав Тамару. І, зробивши паузу на кілька секунд, змінив тему розмови: – До речі, сьогодні Місяць прекрасний.

Аомаме ледь-ледь насупилася.

– А чого це ви раптом завели розмову про Місяць?

– Я теж іноді люблю поговорити про Місяць.

– Звичайно, – погодилася Аомаме, а сама подумала: «Але ж ви не з тих, хто без потреби говоритиме про красу природи».

Помовчавши трохи, Тамару вів далі:

– Минулого разу по телефону ви згадували про Місяць. Пам'ятаєте? І після того Місяць не виходить мені з голови. Тож коли недавно я глянув на чисте, безхмарне небо, то звернув увагу на те, який Місяць красивий.

«І скільки їх було?» – мало не запитала Аомаме. Але передумала. Надто небезпечно. Минулого разу Тамару розказав їй історію свого життя. Про те, що виростав, не пам'ятаючи батьків і не маючи громадянства. Це вперше він так довго розповідав про себе. Загалом він не з тих, що люблять звірятися іншим людям. Вона йому особисто сподобалася. І він по-своєму розслабився. Але ж він – професіонал і підготовлений до того, щоб заради досягнення мети підійти до потрібного об'єкта на найкоротшу відстань. Краще нічого зайвого йому не казати.

– Гадаю, що після роботи, мабуть, о сьомій, зможу до вас заглянути, – сказала вона.

– Гаразд, – відповів Тамару. – Ви голодні? На жаль, завтра в кухаря вихідний день, і нормального обіду не буде. Хіба що я зможу приготувати сандвічів.

– Дякую, – сказала Аомаме.

– Будуть потрібні права водія, паспорт і поліс про страхування на випадок захворювання. Принесіть їх завтра. Крім того, зробіть копію ключа до вашої квартири. Зможете?

– Думаю, що зможу.

– І ще одне. Хочу поговорити з вами наодинці про ту справу, яку минулого разу ви зачепили. Після розмови з мадам трохи затримайтеся.

– Про ту справу?

Тамару на хвильку замовк. Мовчанка була такою важкою, як мішок з піском.

– Про те, що ви хотіли щось придбати. Забули?

– Ні, пам'ятаю, – поспішила відповісти Аомаме. А в голові ще думала про Місяць.

– Отже, завтра о сьомій, – сказав Тамару й поклав слухавку.

І наступного вечора кількість Місяців не змінилася. Коли після роботи Аомаме квапливо скупалася під душем і вийшла із спортивного клубу, на ще світлому сході проступали їхні бліді обриси. Вона зупинилася на віадуку над бульваром Ґайен-Нісідорі й, обіпершись на поруччя, довго дивилася на Місяці. Крім неї, ніхто цього й не думав робити. Перехожі тільки здивовано поглядали, як вона, зупинившись, підвела очі догори. Здавалося, зовсім не цікавлячись Місяцями на небі, вони спішили до станції метро. Споглядаючи Місяці, Аомаме почала відчувати таку саму, як учора, млявість. «Пора припинити таке споглядання, – подумала вона. – Добра воно мені не принесе». Та хоч старалась на них не дивитися, шкірою відчувала на собі їхній погляд. «Я не дивлюся, а вони не спускають з мене своїх очей. Знають, що я збираюся найближчим часом робити?».

Стара пані й Аомаме пили густу гарячу каву із старовинних орнаментованих чашок – господиня без цукру, доливаючи трошки молока й зовсім його не розмішуючи, а Аомаме, як завжди, чорну. Тамару, як обіцяв, приніс сандвічі, порізані дрібними шматками, які можна було з'їсти за одним разом. Аомаме взяла кілька шматків чорного хліба з огірком і сиром посередині, надзвичайно смачного. Тамару вмів майстерно готувати навіть найменшу страву. Вправно володів кухонним ножем і нарізував харчові продукти кусниками відповідного розміру й товщини. Знав, в якому порядку слід це робити. І лише завдяки цьому його страви вирізнялися дивовижним смаком.

– Особисті речі приготували? – спитала господиня.

– Зайвий одяг і книжки пожертвувала людям. А все потрібне для нового життя спакувала у валізу, щоб забрати із собою. У квартирі залишилося поки що найнеобхідніше – електричні прилади й кухонне знаряддя, ліжко й ковдра, а також посуд.

– Залишеними речами ми самі належним чином розпорядимося. Про різні дрібні формальності – такі як договір про оренду квартири – вам не треба думати. Можете забрати із собою потрібні особисті речі й вирушати.

– А чи не варто попередити на роботі? Бо можуть щось запідозрити, якщо одного дня раптом зникну.

Господиня спокійно поставила чашку на стіл.

– Вам не треба нічим перейматися.

Аомаме мовчки кивнула. Взяла ще один сандвіч і ковтнула кави.

– До речі, маєте в банку депозити? – запитала стара пані.

– Маю звичайний депозит на шістсот тисяч єн і строковий – на два мільйони єн.

Господиня подумки їх оцінила.

– Звичайний депозит раджу зменшити до чотирьохсот тисяч єн. А строковий не чіпати. Забирати з банку гроші раптом зараз небажано. Можливо, вони перевірятимуть обставини вашого особистого життя. Обережність – понад усе. Пізніше я все це прикрию. Іншого майна не маєте?

– Отримані від вас цінності зберігаю в абонементному сейфі банку.

– Готівку заберіть з нього. Але не залишайте її в квартирі. Самі придумайте, де її краще покласти.

– Зрозуміло.

– Наразі я більше нічого від вас не вимагаю. Будете діяти, як завжди. Не змінюйте способу життя і поводьтеся так, щоб не привертати до себе уваги. І, крім того, нічого важливого по телефону не говоріть.

Після такого напучування господиня відкинулася на спинку крісла – так, ніби витратила увесь запас енергії.

– Дату зустрічі визначено? – спитала Аомаме.

– На жаль, ще ні, – відповіла стара пані. – Ми чекаємо на повідомлення від нашого спільника.

– Загалом умови зустрічі визначено, але протилежна сторона зволікає до останнього моменту із своїми планами. Може, зважиться через тиждень або навіть місяць. Місце зустрічі невідоме. Мабуть, ви нервуєте, але вам доведеться лише чекати.

– Я не маю нічого проти цього, – сказала Аомаме. – Та ви не могли б хоч приблизно описати, як відбуватиметься зустріч?

– Ви піддасте стретчинґу м'язи того чоловіка, – відповіла господиня. – Так, як звичайно робите. Він має з організмом якусьпроблему. Кажуть, не загрозливу для життя, але таку, що супроводжується значними стражданнями. Щоб позбутися їх, він досі вдавався до різноманітних методів лікування. Крім офіційної медицини, й до «сіацу», голкотерапії та масажу. Але дотепер це начебто не дало помітних результатів. Саме ця фізична проблема – єдине слабке місце лідера секти, яке дозволило нам до нього доступитися.

Позаду господині на вікні висіла штора. Місяців не було видно. Але Аомаме відчувала на собі шкірою їхні холодні погляди. Здавалось, їхня мовчанка проникала в кімнату.

– Тепер у секті ми маємо свого підглядача. Через нього я спустила інформацію про вас як здібного експерта із стретчинґу м'язів. Це виявилося неважко зробити, бо ви справді такою є. Протилежна сторона страшенно вами зацікавилася. Спочатку збиралася вас запросити на територію секти в префектурі Яманасі. Але ви через роботу ніяк не можете виїхати з Токіо. Тож ми домовилися, що той чоловік при бажанні раз на місяць сам приїжджатиме сюди. І, щоб не потрапити нікому на очі, зупиниться у столичному готелі. І в його номері отримає від вас фізичну процедуру для оздоровлення м'язів. Тож ви зможете виконати те, що завждиробите.

Аомаме подумки уявила собі цю картину. Готельний номер. На килимку для виконання вправ з йоги лежить чоловік, а вона розминає й розтягує йому м'язи. Його обличчя не видно. Лежачи долілиць, він виставляє їй свою безборонну потилицю. Вона простягає руку і витягує із сумки знайому мініатюрну плішню.

– Нас у номері буде тільки двоє? – спитала Аомаме.

Стара пані кивнула.

– Лідер не хоче, щоб люди секти знали про його проблему. А тому, напевне, нікого стороннього там не буде. Тільки ви вдвох.

– Вони вже знають, як мене звати й де я працюю?

– Він дуже обережна людина. І, мабуть, заздалегідь старанно розслідував вашу біографію. Здається, ніщо його не насторожило. Учора прийшло повідомлення, що він хотів би з вами зустрітись у столичному готелі. В якому й коли – уточнить згодом.

– А нас з вами не запідозрять у чомусь на тій підставі, що я до вас навідуюсь?

– Я лише сказала, що належу до спортивного клубу, де ви працюєте, й виконую спортивні вправи під вашим керівництвом удома. Тож нема причин вважати, що між нами є ще якийсь інший зв'язок.

Аомаме кивнула.

– Коли лідер секти виїжджає за межі секти, його завжди супроводжують два охоронці. Обидва члени секти, мають розряд з карате. Невідомо, мають при собі зброю чи ні, але, здається, фізично спритні. Щодня тренуються. Однак, за словами Тамару, вони – звичайні аматори.

– Нерівня Тамару?

– Нерівня йому. Тамару служив у диверсійно-розвідувальному загоні Сил самооборони. Там його навчили вмить виконувати те, що потрібне для досягнення мети. Ні перед ким не завагається. А от аматор завагається. Особливо коли перед ним молода жінка.

Господиня відхилилася назад, на спинку крісла, й глибоко зітхнула.

– Поки ви обслуговуватимете лідера, обидва охоронці, очевидно, сторожитимуть у сусідній кімнаті. Тож ви перебуватимете з ним лише одну годину. Поки що ми домовилися про таке. Однак ніхто не знає, що насправді там відбуватиметься. Все надзвичайно плинне. Зазвичай лідер не відкриває подробиць свого плану.

– Скільки йому років?

– Кажуть, можливо, п'ятдесят п'ять. Великої статури. На жаль, більше нічого невідомо.

Тамару ждав Аомаме на виході. Вона передала йому копію ключа від квартири, права водія, паспорт і поліс про страхування на випадок захворювання. Він повернувся у будинок і поробив копії з переданих документів. Перевірив складені копії й оригінали віддав Аомаме. Після того він повів її у неоздоблену тісну прямокутну кімнатку поруч з виходом, з малюсіньким вікном, відчиненим у двір, з кондиціонером, що тихенько хурчав на стіні. Тамару посадив гостю на маленький дерев'яний стілець, а сам сів за стіл. На стіні висіли рядочком чотири екрани моніторів. При потребі відеокамери могли змінювати кут зору, а зображення в них записувалося на відеомагнітофони. На першому справа екрані було видно вхід до притулку, де мешкали жінки, нового сторожового пса, трохи більшого за попереднього, він відпочивав, лежачи на землі.

– Відеомагнітофон не зафіксував того, як загинула вівчарка, – ніби випереджаючи запитання Аомаме, сказав Тамару. – Тоді вона не була на припоні. Можливо, хтось відв'язав її, бо сама вона цього не зробила б.

– Хтось, на кого вона не гавкала?

– Виходить, що так.

– Дивно, еге ж?

Тамару кивнув. Але нічого не відповів. Досі він також невідступно думав про таку можливість. Але зараз не мав що сказати.

Потім він простягнув руку й, висунувши шухляду комода, витягнув чорну вінілову сумку, а з неї зпід бляклого сірого купального рушника – чорно-лискучий металевий виріб. Це був мініатюрний автоматичний пістолет. Нічого не кажучи, Тамару передав його Аомаме. Вона мовчки взяла його. І в руці оцінила його вагу. Він був набагато легший, ніж здавалося. І така легенька річ приносила людям смерть.

– Ви щойно допустили дві серйозні помилки. Знаєте, які? – сказав Тамару.

Аомаме згадала про свої дії, але не розуміла, в чому помилилася. Просто взяла переданий пістолет.

– Не знаю, – відповіла вона.

– По-перше, беручи пістолет, ви не перевірили, чи він заряджений, а якщо заряджений, то чи поставлений запобіжник. По-друге, взявши його в руки, ви на коротку мить повернули його дуло в мій бік. Обидві помилки абсолютно неприпустимі. Крім того, коли не збираєтесь стріляти, палець не варто просувати до гашетки.

– Зрозуміла. Надалі буду обережною.

– За винятком екстреного випадку, пістолет слід тримати, передавати або перевозити в незарядженому стані. Якщо ж його вперше бачите, то обов'язково ставтеся до нього як до зарядженого. Аж поки не пересвідчитеся в протилежному. Пістолет призначений для вбивства або поранення людини. Надмірна обережність ніколи не завадить. Дехто може поглузувати з неї, але нещасні випадки, смерть і поранення, завжди стаються з тими, хто насміхається з обережних людей.

Тамару добув з кишені піджака поліетиленовий пакет, що містив сім новеньких патронів. Він виклав їх на стіл.

– Як бачите, в пістолеті нема патронів. Магазин заряджається, але зараз він порожній. Патронник без патронів.

Аомаме кивнула.

– Це вам від мене особистий подарунок. Та якщо ним не скористаєтеся, то віддасте мені назад.

– Звичайно, – сухо відповіла Аомаме. – Але ж на його придбання ви, напевне, добряче витратилися?

– Про це вам не треба турбуватися, – відповів Тамару. – У вас багато інших турбот. Про це й поговоримо. Ви коли-небудь стріляли з пістолета?

Аомаме хитнула головою.

– Ні разу.

– Якщо говорити по суті, то револьвером легше користуватися, ніж автоматичним пістолетом. Він вирізняється простою конструкцією, легкістю правил користування і надійністю стрільби. Але більш-менш потужний револьвер через його великі розміри незручно носити. А тому, напевне, краще вибрати автоматичний пістолет «НК-4» німецької фірми «Heckler & Koch». Його вага без патронів – чотириста вісімдесят грамів. Незважаючи на свою мініатюрність, його кулі калібру дев'ять міліметрів мають велику убійну силу. А віддача мала. Сподіватися від нього влучності при стрільбі на далеку відстань не доводиться, але для досягнення вашої мети він цілком годиться. «Heckler & Koch» – фірма-виробник стрілецької зброї, що виникла після війни, а в основу пістолета «НК-4» покладено маузер «HSc», який здобув загальне визнання ще перед війною. Пістолет «НК-4» почали виробляти 1968 року, і в наш час на нього незмінно є попит. А тому він викликає довіру. Ним, видно, користувалися розумні люди й добре доглядали. Як у випадку автомобілів, уживана зброя набагато надійніша, ніж нова.

Тамару взяв пістолет від Аомаме й пояснив, як ним користуватися. Як ставити і знімати запобіжник. Як виймати магазин і знову його вставляти.

– Коли виймають магазин, обов'язково ставлять запобіжник. Вийнявши магазин, відтягують затвор назад і викидають патрони з патронника. Тепер без патронів пістолет уже не створює загрози. При відкритому затворі натискають на гашетку. Після того затвор закривають. У результаті курок зводиться. Коли ще раз тиснуть на гашетку, курок спускається. Тоді вставляють новий магазин.

Тамару звичними рухами швидко виконав ряд операцій. Потім іще раз, уже повільно, зупиняючись, повторив їх. Аомаме пильно стежила за його діями.

– Спробуйте самі.

Аомаме обережно вийняла магазин, відтягла назад затвор, опорожнила патронник, спустила курок і знову вставила магазин.

– Усе правильно, – сказав Тамару. Тоді взяв пістолет від Аомаме, вийняв магазин, старанно вставив у нього сім патронів і зі стуком загнав його на своє місце. Відтягнувши назад затвор, заслав патрон у патронник. Потім опустив важілець з лівого боку, поставив запобіжник. – А тепер спробуйте зробити так само, як перед тим. Цього разу пістолет заряджений. А в патроннику міститься один патрон. Запобіжник поставлено, але все одно не можна повертати дуло на людину.

Аомаме взяла в руки заряджений пістолет і відчула, що він став важчим, ніж раніше. Безперечно, ніс у собі смерть. Це майстерно зроблений інструмент для вбивства людей. Під пахвами в неї виступив піт.

Вона ще раз перевірила, чи поставлено запобіжник, і, відділивши магазин, поклала його на стіл. Потім відтягла назад затвор і викинула патрон, що містився в патроннику. Патрон із сухим стуком упав на дерев'яну підлогу. Натиснувши на гашетку, вона закрила затвор, а тоді ще раз натиснула на гашетку й спустила зведений курок. Після того тремтячою рукою підняла патрон калібру дев'ять міліметрів, що лежав під ногами. Відчула, як пересохле горло запекло, коли дихала.

– На перший раз непогано, – сказав Тамару, знову вставляючи підібраний патрон у магазин. – Однак тренування все ще потрібне. Та й рука тремтить. Щодня кілька разів знімайте і ставте на місце магазин, щоб добре освоїтися з пістолетом. Навчіться робити все це так, як я оце показував, – швидко й автоматично. Навіть у повній темряві. Напевне, вам не доведеться змінювати магазин, але людина, яка має справу з пістолетом, такі правила обов'язково має знати.

– А тренуватись у стрільбі не треба?

– Ви ж не збираєтеся когось убивати. А лише себе. Я правильно вас розумію?

Аомаме кивнула.

– А коли так, то не треба. Досить лише запам'ятати, як заряджати, ставити запобіжник і натискати на гашетку. Власне, де ви хотіли б тренуватися?

Аомаме хитнула головою. Такого місця вона не могла пригадати.

– До речі, як ви збираєтесь застрелитися? Покажіть, як це робитимете.

Тамару приєднав заряджений магазин до пістолета й, пересвідчившись, що той на запобіжнику, передав Аомаме.

– Пістолет на запобіжнику, – сказав він.

Аомаме приклала дуло пістолета до скроні й відчула холод сталі. Стежачи за нею, Тамару кілька разів повільно хитнув головою.

– Даю вам добру пораду. Краще не цільтеся у скроню. Бо прострелити мозок крізь скроню важче, ніж ви думаєте. Загалом у такому випадку рука тремтить, і внаслідок віддачі куля летить по іншій траєкторії. Часто вона лише зачіпає череп, а людина залишається живою. Сподіваюсь, ви не хочете опинитися в такій ситуації?

Аомаме мовчки кивнула.

– Наприкінці війни, щоб не потрапити в руки американської армії, Хідекі Тодзьо [3]3
  ХідекіТодзьо (1884–1948) – японський генерал, який під час Другої світової війни посідав різні міністерські посади, зокрема й прем'єр-міністра.


[Закрыть]вирішив застрелитися в саме серце, але куля потрапила в живіт, і він не вмер. Як бачите, навіть професіональний військовий такого високого рангу не зумів нормально відібрати собі життя за допомогою пістолета. Невдаху негайно відвезли до лікарні, де американські військові медики його дбайливо лікували, щоб знову віддати під суд і повісити. Страшною була його смерть. Дуже важливо, як людина зустріне останню хвилину свого життя. Вибрати можна смерть, але не народження.

Аомаме прикусила губу.

– Найнадійніший спосіб позбутися життя – це засунути дуло пістолета в рот і знизу розтрощити мозок. Ось так…

Тамару взяв пістолет і продемонстрував, як це слід робити. Навіть знаючи, що пістолет на запобіжнику, Аомаме все одно напружилася. Перехопило подих, так, наче щось застрягло в горлі.

– Але навіть у такому разі успіх не гарантований на сто відсотків. Я знаю одного нещасного чоловіка, якому не вдалося відібрати собі життя. Я служив з ним у Силах самооборони. Він запхав дуло гвинтівки собі в рот і великими пальцями обох ніг натиснув на ложку, прив'язану до гашетки. Однак – може, через те, що дуло відхилилося, – він не загинув, а лишився калікою. І так промучився цілих десять років. Укоротити собі життя непросто. Не те що в кіно. Там усі легко чинять самогубство. Вмить умирають, не відчуваючи болю. А реально так не буває. Коли не зможуть умерти, десятками років валяються в ліжку й справляють малу нужду під себе.

Аомаме мовчки кивнула.

Тамару зняв магазин і поклав у поліетиленовий пакет. А тоді пістолет і патрон, окремо, передав Аомаме.

– Пістолет не заряджений.

Кивнувши, Аомаме взяла пістолет і патрони.

– Даю вам добру пораду, – сказав Тамару. – Найрозумніше – це думати над тим, як вижити.

– Зрозуміло, – відповіла вона сухим голосом і, загорнувши пістолет «НК-4» фірми «Heckler & Koch», як незграбне знаряддя, шарфом, засунула його на дно сумки. В її окреме відділення поклала й пакетик з патронами. Тепер сумка важила грамів п'ятсот, але форми не змінила. Пістолет був мініатюрним.

– Така штука не для аматора, – сказав Тамару. – 3 власного досвіду знаю, що з нею нічого путнього не виходить. Та от ви, гадаю, якось дасте собі з нею раду. У чомусь ви схожі на мене. Бо у скрутну хвилину віддаєте перевагу правилам, а не собі.

– Бо, може, не маю власного «я».

Тамару задумався над сказаним, але нічого не відповів.

– Ви служили в Силах самооборони, чи не так? – запитала Аомаме.

– Так, у найважчому підрозділі. Довелося скуштувати і пацюків, і вужів, і сарани. Хоча й душу вивертало.

– А потім що робили?

– Багато чого. Здебільшого служив охоронцем. Бо не маю схильності до праці в колективі. Понад усе волію працювати індивідуально. На короткий час я мимоволі потрапив у світ чорного ринку. Там я надивився на багато такого, чого звичайній людині ні разу в житті не доводиться зазнати. Та все-таки я не опустився на дно. Завжди остерігався, щоб не спіткнутися. Бо я зроду обережний і не люблю якудза. [4]4
  Якудза– японські гангстери.


[Закрыть]А тому, як я вже казав, моя біографія чиста. Згодом я прийшов сюди. – Тамару вказав пальцем на землю під ногами. – Відтоді вже давно моє життя внормувалося. Я не прагну спокою, але свого теперішнього життя, по змозі, не хочу втрачати. Бо знайти роботу, яка подобається, непросто.

– Звичайно, – погодилася Аомаме. – То вам справді не треба платити?

Тамару хитнув головою.

– Гроші мені не потрібні. Цей світ рухається не завдяки самим грошам, а скоріше – боргам і позикам. Я не люблю залазити в борги, а тому часто, як тільки можу, позичаю гроші людям.

– Дякую, – сказала Аомаме.

– Якщо у крайньому випадку поліція запитуватиме, звідки у вас пістолет, то мого прізвища не називайте. Бо я, звісно, нізащо цього не підтверджу, коли вона заявиться сюди. Та якщо в цю справу вплутають і мадам, то я втрачу опору під ногами.

– Звичайно, я вашого прізвища не назву.

Тамару вийняв з кишені складений аркушик паперу й передав Аомаме. На ньому було прізвище якогось чоловіка.

– Скажете, що четвертого липня в кав'ярні «Ренуар» поблизу станції Сендаґая ви купили в цього чоловіка пістолет і сім патронів за п'ятсот тисяч єн. Мовляв, він десь почув, що ви збираєтесь придбати пістолет, і сам вам зателефонував. Якщо поліція допитає його, то він, напевне, зізнається. І загримить на кілька років у буцегарню. Більше нічого не кажіть. Поліція врятує свою репутацію, як тільки дізнається, яким чином пістолет потрапив до вас. І, можливо, ви дістанете короткий термін реального ув'язнення за порушення закону про володіння зброєю.

Аомаме запам'ятала прізвище чоловіка й аркушик паперу віддала Тамару. Він порвав його на дрібні шматки й кинув у коробку для сміття.

– Як я вже казав, я зроду обережний. Рідко коли покладаюся на когось і не довіряю нікому. Ніколи не пускаю справи на самоплив. Але найбільше бажаю, щоб ви не скористалися пістолетом і повернули його мені. І тоді ніхто не матиме клопоту. Ніхто не загине, не пораниться і не потрапить у в'язницю, – сказав Тамару.

Вона кивнула.

– Усупереч творчому методу Чехова?

– Саме так. Чехов – видатний письменник, але, природно, його підхід не є єдино можливим. Не всі рушниці у п'єсі мають вистрелити, – відповів Тамару. А потім, ніби щось пригадавши, ледь-ледь скривився. – Ой, мало не забув однієї важливої речі! Передати вам «кишенькового дзвінка». [5]5
  « Кишеньковий дзвінок» (оригінальна назва – «pocket bell») – портативна радіосистема пошукового виклику.


[Закрыть]