Текст книги "1Q84. Книга друга"

Автор книги: Харуки Мураками

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Він добув із шухляди стола невеликий пристрій з металевою скобкою, щоб вішати, скажімо, на поясі. Потім узяв у руки слухавку, натиснув на кнопку й набрав тризначне число. Прозвучав триразовий виклик. Портативний пристрій, отримавши сигнал, почав уривчасто дзеленчати. Тамару збільшив його гучність до максимуму й вимкнув. Перевіривши примруженими очима на екрані переданий телефонний номер, передав пристрій Аомаме.

– Постарайтесь тримати його завжди при собі, – сказав він. – Або принаймні недалеко від себе. Коли дзвінок залунає, то це означатиме, що від нас прийшло повідомлення. Важливе повідомлення, а не традиційне привітання. Воно вимагатиме, щоб ви негайно подзвонили за показаним на екрані телефонним номером. Обов'язково з телефону-авто-мата. І ще одне вам раджу: покладіть свої особисті речі в автоматичну камеру схову на станції Сіндзюку.

– На станції Сіндзюку, – повторила Аомаме.

– Само собою зрозуміло, що вам краще мати при собі якнайменше речей.

– Звичайно, – погодилася Аомаме.

Повернувшись додому, Аомаме щільно заслонила вікна й вийняла із сумки пістолет «НК-4» фірми «Heckler & Koch» та патрони. Сіла за кухонним столом і кілька разів зняла й поставила на місце порожній магазин. За кожним разом повторювала це дедалі швидше. В її рухах з'явився ритм, і руки перестали тремтіти. Після цього вона загорнула пістолет у зношену теніску й заховала у коробку для взуття, а саму коробку – в глибину стінної шафи. Поліетиленовий пакетик з патронами запхала у внутрішню кишеню дощовика, що висів на плічках. Аби втамувати страшну спрагу, вийняла з холодильника остуджений ячмінний чай і випила його три чашки. Від напруження в неї затерпнули м'язи на плечах, під пахвами, як ніколи, запахло потом. А від усвідомлення того, що вона має пістолет, світ здавався їй іншим. До навколишньої картини додалися незнайомі, дивні барви.

Вона роздяглась і під гарячим душем змила неприємний запах.

«Не всі рушниці у п'єсі мають вистрелити, – стоячи під душем, повторювала Аомаме. – Зброя – це лише інструмент. А я живу не у світі п'єси, а в реальному світі, повному вад, недоладностей та спадів».

Після того минули два безтурботні тижні. Як завжди, Аомаме йшла на роботу у спортивний клуб, давала уроки бойового мистецтва й стретчинґу. Спосіб життя змінювати не годилося. Вона якомога суворіше дотримувалася вказівок старої пані. Повернувшись додому, вечеряла, а після того, щільно заслонивши вікна, сідала за кухонний стіл і тренувалася орудувати пістолетом «НК-4» фірми «Heckler & Koch». Його вага, твердість і запах мастила, сила й незворушність поступово ставали частиною її самої.

Вправлялася вона орудувати пістолетом і з затуленими шарфом очима. Нічого не бачачи, швидко навчилася заряджати магазин, знімати запобіжник і відтягувати назад затвор. Короткий ритмічний стук від кожної такої дії приємно відлунював у її вухах. У темряві відмінність між реальним звуком, який видавав пістолет, і його сприйняттям на слух поволі зникала. Межа між нею та її рухами ставала дедалі тоншою, а згодом зовсім розплилася.

Двічі на день Аомаме, стоячи перед дзеркалом у ванній кімнатці, вставляла дуло пістолета в рот. Відчуваючи зубами твердість металу, уявляла собі, як натискає пальцем гашетку. Лише від такого руху її життя закінчиться. Наступної миті її вже не буде на цьому світі. Стоячи перед дзеркалом, вона нагадувала собі: «Найголовніше, на що треба звернути увагу: не дати рукам тремтіти, твердо сприймати віддачу, не боятися і понад усе не вагатися».

«Якщо вирішу, то зараз же зможу це зробити, – думала вона. – Досить потягти палець на один сантиметр. Це ж просто. Може, так і зробити?» Однак Аомаме передумувала – виймала дуло пістолета з рота, ставила запобіжник, а пістолет клала на умивальник, між тюбиком зубної пасти й щіткою для волосся. «Ні, ще надто рано. Мені ще треба зробити щось інше», – нагадувала собі.

Як радив Тамару, вона постійно тримала при собі «кишеньковий дзвінок». Коли лягала спати, клала поряд із будильником. Так одразу могла його схопити. Однак дзвінок не лунав. Минув іще один тиждень.

Пістолет у коробці для взуття, сім патронів у кишені дощовика, мовчазний «кишеньковий дзвінок», спеціальна плішня з тонкою гострою голкою в дорожній сумці – ось усе її добро. А ще – нове обличчя й життя в очікуваному майбутньому. І пачка банкнот в автоматичній камері схову на станції Сіндзюку. Пам'ятаючи про це, Аомаме проводила дні середини літа. Люди нарешті брали літню відпустку, більшість крамниць замикала двері, на вулицях порідшало перехожих. Поменшало й автомашин, у місті запанувала тиша. Іноді Аомаме ніби втрачала відчуття, де вона. «Це справжня реальність чи ні?»– запитувала себе. Та не здогадувалася, де можна знайти іншу реальність, якщо припустити, що ця несправжня. Нічого іншого не залишалось, як поки що визнати її єдино можливою. І з усієї сили якось її подолати.

«Я не боюся смерті, – ще раз підтверджувала вона. – Страх – це втеча від дійсності. її перемога над людиною».

Вона приготувалася фізично й морально. Відразу за першим сигналом Тамару могла вийти з дому. Однак сигнал не надходив. Закінчувався серпень. Ще трохи, й настане кінець літа, надворі цикади востаннє надривали свої голоси. Хоча дні здавалися страшно довгими, місяць чомусь промайнув дуже швидко.

Аомаме повернулася з роботи додому, скинула одяг, просяклий потом, у кошик і залишилась у майці та шортах. Пополудні була раптова злива. Небо потемніло, на землю ринули краплі дощу завбільшки з камінець, якийсь час прокочувався грім. Як тільки злива минула, дороги потонули у воді. Повернулося сонце, й вода випарувалася, а над містом повисло щось схоже на марево. Увечері хмари знову вкрили небо густою вуаллю. Місяців не було видно.

Перед тим, як готувати вечерю, Аомаме мала трохи перепочити. Випивши чашку холодного ячмінного чаю й смакуючи заздалегідь звареними молодими бобами, вона розгорнула на кухонному столі вечірню газету. Починаючи з першої сторінки, пробігала очима по заголовках статей, але не знаходила такої, що могла б привернути її увагу. Звичайна вечірня газета. Однак коли розгорнула сторінку з місцевими новинами, їй в очі впало фото Аюмі. Аомаме затамувала подих, насупила обличчя.

«Такого не може бути, – подумала вона спочатку. – Очевидно, хтось переплутав її з іншою, дуже подібною особою. Адже не було підстав поміщати її фото в газеті. Та хоч скільки Аомаме приглядалася, перевіряючи, чи не помилилася, обличчя належало добре знайомій жінці-поліцейському. її спільниці в кількох невеликих еротичних розвагах. На цій фотографії Аюмі ледь-ледь усміхалася. Загалом незграбною^ штучною усмішкою. У реальної Аюмі усміх був природним і розпливався по всьому обличчю. А така фотографія здавалася наче взятою з офіційного альбому. В її незграбності, ввижалось, приховувалася якась тривога.

Аомаме ніяк не хотіла читати цієї статті. Бо, прочитавши великий заголовок біля фото, збагнула: щось сталося. Однак не могла не читати. Це була реальність, яку не вдасться обійти. Вона глибоко вдихнула й прочитала:

«Аюмі Накано, 26 років. Незаміжня. Мешкає в Токіо, район Мінато.

Її задушили паском від купального халата в номері готелю в Сібуї. Була цілком гола. На руках наручники, прив'язані в головах до ліжка. Щоб не кричала, їй заткнули рота кляпом. Труп виявила готельна покоївка, коли зранку прийшла перевіряти номер. Напередодні об одинадцятій годині вечора туди зайшла вона з чоловіком, який удосвіта пішов з готелю. Плату за нічліг вніс заздалегідь. Такі події у великому місті не велика рідкість. Сюди з'їжджаються різноманітні люди, й розпалюються пристрасті. Іноді вони набирають насильницької форми. Газети переповнені такого роду подіями. Але в цій є щось небуденне. Жертвою стала жінка, працівниця столичного управління поліції. Вважають, що її службові наручники використовувалися для сексуальної гри. Це не були маленькі іграшки, які продаються у порношопах. Тож, природно, ця новина привернула до себе увагу громадськості».

Розділ 4
(про Тенґо)
Можливо, такого краще не бажати

«Де вона й що тепер робить? Усе ще належить до вірних «Братства свідків»? Було б добре, якби це було не так», – думав Тенґо. Звісно, не вірити – це право кожної людини. І йому не слід сюди втручатися. Однак, наскільки він пригадував, у дитинстві вона, здається, не тішилася тим, що виконує приписи «Братства свідків».

Одного разу в студентські роки Тенґо підробляв на оптовому складі спиртних напоїв. За непогану плату йому доводилося тяжко працювати – переносити великі вантажі. Щодня після роботи навіть він, що міг похвалитися міцним здоров'ям, відчував, як болять усі суглоби. Поряд з ним випадково працювали два хлопці, яких виховували батьки, прибічники «Братства свідків». Це були порядні, доброзичливі парубки однакового з ним віку. Вони серйозно ставилися до роботи. Трудилися не покладаючи рук й ні на що не нарікаючи. Одного разу Тенґо подався з ними до пивнички випити бочкового пива й там за розмовою дізнався, що вони, друзі від самого дитинства, кілька років тому з певних причин зреклися секти й вернулися в реальний світ. Але, як помітив Тенґо, здається, й досі не призвичаїлися до цього нового широкого світу. Від самого народження виростали у тісній громаді, а тому з великими труднощами розуміли й сприймали його правила. Часто не знали, як вчинити, відчували розгубленість. Насолоджувалися свободою, покинувши секту, і водночас не могли позбутися сумнівів щодо правильності свого кроку.

Звісно, Тенґо співчував їм. Якби вони ще в дитячі роки, перед усвідомленням свого «я», залишили секту, то мали 6 усі шанси пристосуватися до навколишнього суспільства. Та коли проґавили їх, хлопцям нічого іншого не залишалось, як жити в «Братстві свідків» відповідно до цінностей секти або дорого заплатити, щоб власними силами перебудувати життєві звички й свідомість. Розмовляючи з ними, Тенґо згадав про ту дівчину. І подумав, що й вона, напевне, зазнала подібних страждань.

Після того, як та дівчина нарешті відпустила руку й, не озираючись назад, мерщій вийшла з аудиторії, Тенґо, застигнувши на місці, довго не знав, що робити. Вона стискала його руку так сильно, що впродовж кількох днів він виразно відчував на ній її пальці. І навіть з плином часу, коли їхній безпосередній дотик ослаб, не зникав відбиток того, що закарбувалося тоді в його душі.

Трохи пізніше Тенґо все збагнув. З кінця затверділого прутня скапнула крапля якоїсь рідини, липкішої за сечу, що супроводжувалося легким болем. Тенґо тоді ще не знав, що це – провісник сперми, а тому занепокоївся. Подумав, що в його організмі, можливо, відбувається щось ненормальне. Однак ні в батька, ні в однокласників не наважився запитати. Коли серед ночі уві сні прокидався (який це був сон, не міг пригадати), то помічав, що труси злегка змокріли. Йому здавалося, ніби завдяки потиску руки тієї дівчини з нього щось витікає.

Після того він не мав з дівчиною жодного контакту. Як і досі, Аомаме залишалася в класі самотньою, ні з ким не розмовляла і перед шкільним обідом, як завжди, виразним голосом проказувала дивну молитву. Коли іноді з ним розминалася, то навіть не мінялася на обличчі – мовляв, між ними ніколи нічого не було. Здавалось, вона зовсім його не помічає.

А от Тенґо, як тільки траплялася нагода, нишком, щоб ніхто не помітив, уважно стежив за нею і переконався, що в неї правильні риси обличчя, які принаймні можуть збудити приязнь. Вона була струнка й завжди носила трохи широкувате вбрання з бляклої тканини. Коли одягалася у спортивний костюм, то виступи на її грудях зовсім не проступали. З незворушним виразом обличчя, майже цілковито мовчазна, вона завжди немов дивилася кудись далеко. її очі залишалися безживними. Хоча того дня, коли він у них зазирнув, вони були прозорі й повні світла.

Відчувши потиск її руки, Тенґо збагнув, що в цій худорлявій дівчині таїться незвичайно велика сила. Не лише фізична, але й, здається, ще більша духовна. Зазвичай вона приховувала цю свою життєву енергію від однокласників. На уроках, коли вчителька викликала, говорила тільки те, що вважала справді за потрібне (або навіть мовчала), а під час офіційного тестування показувала непогані результати. Тенґо припускав, що вона могла б досягти ще кращих оцінок, якби захотіла. Можливо, щоб не привертати до себе уваги, навмисне абияк писала письмову іспитову роботу. Мабуть, за допомогою подібної мудрості діти, поставлені в такі, як вона, умови, намагалися вижити, зазнаючи якнайменшої кривди від навколишніх людей. Якнайменше виділялися серед інших. Залишалися якнайбільше прозорими.

«От було б добре, якби вона жила, як усі діти, у звичайних умовах і могла невимушено вести розмови!» – думав Тенґо. Тоді, можливо, вони обоє подружилися б. Десятирічним дівчині й хлопцеві завжди не просто цього досягти. Ба більше, в цьому світі це, певне, одна з найважчих справ. Однак іноді, при певній нагоді, очевидно, можна було б принаймні подружньому поговорити. Однак така нагода ніяк не траплялася. З нею, відмінною від інших, самотньою, ніхто не пробував розмовляти, а вона сама вперто зберігала мовчанку. І Тенґо не наважився всупереч усьому підтримувати стосунки з живою Аомаме, а волів потай, в уяві та спогадах, спілкуватися з нею. Десятирічний Тенґо не мав конкретного уявлення про секс. Від дівчини тільки прагнув ще раз відчути міцний потиск її руки. Наодинці, без зайвих свідків. І почути від неї хоч щось про саму себе. Хотів, щоб вона тихенько відкрила свої таємниці, притаманні дівчині десятирічного віку. Він постарався б зрозуміти її. І з того часу, можливо, щось почалося б. А щосаме – Тенґо не здогадувався.

У квітні, ставши п'ятикласником, він опинився в іншому, ніж Аомаме, класі. Інколи вони розминалися в коридорі, стояли разом на автобусній зупинці. Однак, як завжди, вона, здавалось, зовсім ним не цікавилася. Принаймні так думав Тенґо. Навіть тоді, коли він був поряд, вона й бровою не ворушила. І погляду не звертала. її очі залишалися без глибини й блиску. «А, власне, що тоді сталося?» – думав Тенґо. Іноді йому здавалося, ніби то був сон. Щось таке, чого ніколи в реальності не відбувалося. А проте незвичайно сильний потиск руки Аомаме все ще виразно відчувався. Як на його думку, цей світ був переповнений багатьма загадками.

Тенґо незчувся, як дівчина на прізвище Аомаме покинула школу. Очевидно, перевелася кудись-інде, але подробиць про це він не знав. Ніхто не знав, куди переселилася з батьками. Напевне, тільки його одного в початковій школі схвилювало її зникнення.

Після того Тенґо довгий час нарікав на свої дії. Точніше, нарікав на їхній брак. Тепер він подумки згадував слова, які повинен був їй сказати. Слова, які хотів і мав сказати. Повертаючись у минуле, він тепер розумів, що було не дуже важко зупинити її й поговорити. Досить було знайти добру нагоду й набратися хоча б найменшої відваги. Однак він на це не спромігся. І нагоду назавжди втратив.

Перейшовши із початкової до середньої муніципальної школи, Тенґо часто згадував про Аомаме. Частіше відчував ерекцію й іноді, думаючи про неї, самозадовольнявся. Лівою рукою, на якій ще відчувався її потиск. У його спогадах вона залишалася худорлявою і без виразних виступів на грудях. Але для цього йому вистачало уявити собі її у спортивному костюмі.

У середній школі вищого ступеня Тенґо почав іноді домовлятися про побачення з дівчатами-однолітками. У них зпід одягу чітко випиналися форми молодих грудей. Від їхнього споглядання йому перехоплювало дух. Але навіть тепер перед тим, як заснути, уявляючи собі пласкі, без округлостей, груди Аомаме, він ворушив лівою рукою. І щоразу відчував глибоку провину. «Це, напевне, щось неправильне й ненормальне», – думав він.

Однак вступивши до університету, Тенґо не так часто, як раніше, згадував Аомаме. Головною причиною було те, що він зустрічався з живими жінками й почав мати з ними статеві стосунки. Став уже зрілим чоловіком, і, природно, образ худорлявої десятирічної дівчини у спортивному костюмі трохи віддалився й перестав бути об'єктом його жаги. Але після того вдруге не зазнав такого шаленого душевного трепету, як тоді в аудиторії від потиску її руки. Ні в студентські роки, ні після закінчення університету жодна дівчина, з якою пощастило познайомитися, не залишила в його серці такого яскравого сліду, як колись Аомаме. У жінках він насправді не знаходив нічого такого, чого шукав. Були серед них і вродливі, й з доброю душею. Були й такі, що дорожили ним. Але врешті-решт так само, як зграйки пташок з барвистим пір'ям сідають на гілля, а потім кудись летять, жінки з'являлись і зникали. Вони не могли його задовольнити, а він – їх.

І от тепер, уже в тридцятирічному віці, знічев'я впадаючи в задуму, Тенґо з подивом помітив, що згадує ту десятирічну дівчину. Після уроків у порожній аудиторії вона міцно стискала його руку й прозорими очима дивилася йому прямо в обличчя. Або була в спортивному костюмі, що облягав її худорляве тіло. Або ж недільного ранку вслід за матір'ю йшла торговою вулицею Ітікави. Завжди міцно стискала губи й дивилася невідомо куди.

«Здається, що моя душа ніяк не може від неї відірватися, – думав тоді Тенґо. І тепер жалкував, що не заговорив з нею у шкільному коридорі. – Якби я тоді був зважився, то, можливо, моє теперішнє життя склалося б по-іншому».

Цього разу Тенґо згадав про Аомаме, коли в супермаркеті купував «едамаме» – молоді соєві боби. Вибираючи їх, природно, подумав про «аомаме» – зелені соєві боби. Тож, узявши в руки китицю бобів, непомітно для самого себе, застиг у задумі, ніби серед білого дня занурився в сон. Скільки часу тривав такий стан, він не пам'ятав. Прийшов до тями, коли почув жіночий голос: «Вибачте», бо своєю великою статурою він загородив доступ до прилавка з городиною.

Тенґо отямився від задуми, попросив вибачення, запхав боби у пакет і разом з іншими товарами – крабами, молоком, тофу [6]6
  Тофу– сир із перекислих соєвих бобів.


[Закрыть]й крекерами – попрямував до каси. Змішавшись з навколишніми домогосподарками, став у довгу чергу, яка утворилася перед молодою й недосвідченою касиркою саме під час надвечірнього напливу людей, але Тенґо цим особливо не переймався.

Якби в цій черзі перебувала Аомаме, то чи впізнав би він її? Адже минуло років двадцять, як вони не бачилися. Напевне, досить мала ймовірність того, що вони впізнали б одне одного. Або чи зміг би він окликнути її відразу, якби розминувся на вулиці й подумав: «Можливо, це вона?». Не мав у цьому певності. Можливо, забарився б і, ні на що не зважившись, пішов далі. А потім глибоко жалкував би, чому тоді не сказав жодного слова.

«Тенґо-кун, тобі не вистачає сили волі й наполегливості», – часто повторював Комацу. Напевне, він таки мав рацію. Адже, завагавшись, Тенґо думав: «Та чи варто?» – і врешті-решт відмовлявся від свого наміру. Такий мав характер.

«Та якби часом я побачив її і ми, на щастя, впізнали б одне одного, то, мабуть, я щиро, нічого не приховуючи, відкрився б їй. За столиком, щось попиваючи, у найближчій кав'ярні, куди зайшли б, якби вона мала час і погодилася на запрошення».

Він хотів розповісти їй багато чого. Що досі добре пам'ятає, як вона в аудиторії початкової школи потиснула йому руку. Як після того прагнув з нею подружитися. Докладніше про неї дізнатися. Однак ніяк не зміг. З різних причин. Найголовніша – це його боязливість. Потім він жалкував за цим. І досі ще жалкує. Але часто думає про неї. Звичайно, не сказав би, що самозадовольняється, уявляючи собі її постать у спортивному костюмі. Бо це щось таке, що не має нічого спільного зі щирістю.

«Однак, можливо, такого краще не бажати. І краще знову не зустрічатися. Бо тоді можна розчаруватися», – думав Тенґо. Можливо, вона стала просто нудною, із втомленим обличчям, працівницею якогось офісу. Або невдоволеною матір'ю, що пронизливим голосом сварить своїх малих дітей. Може, вони не матимуть жодної спільної теми для розмови. Звісно, є така можливість. А якби так сталося, то все дорогоцінне, що зберігалося в його серці, пропало б назавжди. Та все-таки Тенґо не вірив у таку прикру можливість. У рішучому погляді та вольовому профілі десятирічної дівчини він бачив непохитний намір не піддаватися часовій ерозії.

А що сталося з ним?

Від такої думки його охопила тривога.

Чи не Аомаме розчарується, якщо вони знову зустрінуться? У початковій школі Тенґо був вундеркіндом з математики, найкраще вчився майже з усіх предметів, був кремезним і добрим спортсменом. Учителі відзначали його здібності й пророкували йому велике майбутнє. Можливо, і в її очах він мав вигляд героя. Однак тепер він працює у підготовчій школі на посаді вчителя за договором, яку не можна назвати постійною. Робота в нього справді легка й дозволяє самому жити небідно, перебуваючи якомога далі від стовпів, на яких тримається суспільство. Поряд з працею у школі він пише художні твори, але ще нічого не надрукував. Підробляє також у жіночому журналі – складає гороскопи. Здобув на цьому популярність, але, правду кажучи, вся ця його писанина – чиста брехня. Ні надійних друзів, ні коханки не має. Щотижнева таємна зустріч із старшою від нього заміжньою подругою – майже єдиний його стосунок з людьми. А своїм найбільшим дотеперішнім досягненням як автора-привида – тим, що «Повітряна личинка» стала бестселером, – він у жодному разі не має права привселюдно гордитися.

Поки він роздумував, касирка взялася й до його пакета.

З пакетом у руках Тенґо вернувся додому. Переодягнувся у короткі шорти, добув з холодильника банку пива й, попиваючи його, налив у велику каструлю гріти воду. І поки вода скипіла, вилущив соєві боби й, розклавши рівненько на кухонній дошці, посолив і кинув в окріп.

«І чого та десятирічна дівчина ніяк не виходить мені з голови? – думав він. – Після уроків вона підійшла до мене й потиснула руку. І не сказала ні слова. От і все. Та йому здалося, що саме тоді вона забрала частину його тіла й душі. А натомість залишила в ньому частину свого тіла й душі. За зовсім короткий час відбувся такий важливий обмін».

Тенґо дрібно покришив купку імбиру. До відповідного розміру нарізав селери, печериць і китайської петрушки. Зняв з крабів панцир і промив водою зпід крана. На розстеленому паперовому рушнику акуратно, немов солдатиків, розклав крабів. Зварені соєві боби пересипав у бамбуковий кошичок, щоб охололи. Потім, підогрівши велику сковороду, розлив по ній кунжутову олію. На слабкому вогні повільно підсмажив покришений імбир.

«А все-таки було б добре зустрітися зараз з Аомаме», – знову подумав він. Байдуже, навіть якби вона або він розчарувалися. У всякому разі, Тенґо хотів побачити її. Хотів лише знати, як вона потім жила, де перебуває зараз, що її тішить і що засмучує. Бо навіть якщо вони змінилися і ніщо їх обох уже не пов'язує, залишається незмінним той факт, що давно колись після уроків в аудиторії початкової школи вони обмінялися чимось дуже дорогоцінним.

Покришену селеру й печериці Тенґо висипав на сковороду. Збільшивши вогонь й легенько потрушуючи сковородою, бамбуковою лопаточкою старанно перемішав усе, що було на ній. Посипав трошки солі й перцю. Коли зелень почала розігріватися, додав промитих крабів. Ще раз посипав усе сіллю та перцем, у маленьку склянку налив саке. Побризкав соєвим соусом й нарешті притрусив петрушкою. Усе це виконував машинально, майже не думаючи, що зараз робить, немов літак, якого поставили на режим автопілота. Узагалі приготування такої страви не вимагало дотримання складної процедури. Він тільки вправно ворушив руками, а його голова не переставала думати про Аомаме.

Коли краби з овочами підсмажилися, Тенґо пересипав їх у велику тарілку. Добув з холодильника нову банку пива, сів за стіл і, поринувши в задуму, взявся наминати приготовану страву, яка все ще парувала.

«Упродовж кількох останніх місяців у мені начебто відбувається помітна зміна, – міркував він. – Навіть можна сказати, що я духовно зростаю. Нарешті, підійшовши до тридцятирічного віку… Хіба це не досягнення? – Тримаючи в руці надпиту банку пива, Тенґо насмішкувато хитнув головою. – Надзвичайне. Цікаво, скільки часу потрібно, щоб у такому темпі досягти звичайної, як у всіх людей, зрілості?»

У всякому разі, приводом такої внутрішньої зміни, здається, стала «Повітряна личинка». Завдяки тому, що він переробив у своєму стилі оповідання Фукаері, в ньому зміцнився намір написати власний твір, виношуваний у душі. Народилося щось схоже на таке бажання. А в цьому новому бажанні знайшлося місце і для спогаду про Аомаме. Останнім часом він чомусь усе частіше думав про неї. Не раз душа повертала його на двадцять років назад, у шкільну аудиторію після уроків, як людину, яка, стоячи на морському березі, полоще ноги у сильному відпливі.

Урешті-решт Тенґо не допив другої банки пива й залишив половину крабів з овочами. Рештки пива вилив в умивальник, а страву переклав у маленьку тарілку й, загорнувши поліетиленовою плівкою, помістив у холодильник.

Трохи перекусивши, він сів за столиком, увімкнув електронну друкарську машинку й викликав на екран сторінку з розпочатим текстом.

Тенґо живо відчував, що, мабуть, таки немає особливого сенсу в тому, як повчала заміжня подруга, щоб переписувати минуле. Вона мала рацію. Бо хоч би як він наполегливо переписував минуле, теперішнє своє становище, в якому сам перебуває, навряд чи зможе змінити. Час має таку величезну силу, що може геть-чисто скасувати всі людські зміни. Безперечно, над внесеними поправками допише нові й поверне все в попереднє річище. Навіть якщо буде змінено дрібні факти, людина з іменем Тенґо врешті-решт залишиться сама собою.

Можливо, ось що йому треба зробити: стати на роздоріжжі, що називається «сучасністю», й описати майбутнє так, як переписують минуле, пильно в нього вдивляючись.

 
Від жалю і каяття
Розривається грішне серце,
Щоб краплі моїх сліз
Приємні пахощі,
Вірний Ісусе, тобі народили.
 

Це слова з арії «Пристрастей за Матвієм», які недавно продекламувала Фукаері. Наступного дня Тенґо прослухав грамплатівку й поцікавився словами перекладу. Ця арія на початку «Пристрастей за Матвієм» стосується історії з обливанням Ісуса миром у Витанії. Коли Ісус відвідав у тому містечку дім прокаженого, одна жінка налила йому на голову дорогоцінного мира. Побачивши це, його учні обурилися таким беззмістовним марнотратством. Мовляв, краще було б продати й гроші пожертвувати вбогим. Однак Ісус стримав обурених учнів словами: «Чого ви докучаєте цій жінці? Вона ж добрий вчинок зробила. Приготувала мене до похорону».

Жінка знала, що невдовзі Ісус має померти. А тому налила на голову Ісуса дорогоцінного мира, ніби проливаючи за ним сльози. Ісус також знав, що незабаром йому доведеться йти страдницькою дорогою. Тому сказав: «Усюди в світі, де тільки проповідуватиметься ця Євангелія, згадуватимуть і те, що зробила ця жінка».

Звісно, вони не змогли змінити майбутнього.

Тенґо ще раз заплющив очі, глибоко вдихнув й подумки впорядкував слова. Переставивши їх, добився виразнішого образу й точнішого ритму.

Як Володимир Горовиць перед новою клавіатурою із шістдесятьма вісьмома клавішами, він погойдав у повітрі своїми десятьма пальцями. А тоді рішуче почав вибивати ієрогліфи на екрані електронної друкарської машинки.

Він описував світ, в якому на сході надвечірнього неба видніли два Місяці. І людей, які в ньому жили. І час, який у ньому протікав.

«Усюди в світі, де тільки проповідуватиметься ця Євангелія, згадуватимуть і те, що зробила ця жінка».