Текст книги "Гарпер Лі. Іди, вартового постав"

Автор книги: Харпер Ли

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

Але Джін-Луїза прийшла сюди не для того, щоб її забавляли ідейними шуканнями другорядного вікторіанського естета. Вона дивилася, як дядько змішує зелені овочі, оливкову олію, оцет і ще якісь невідомі інгредієнти з тією самою ретельністю і впевненістю, з якою він проводив складні хірургічні операції. Нарешті розклавши салат на дві тарілки, він промовив:

– Іж, дитино.

Доктор Фінч заглитнув свій обід, не зводячи очей з племінниці, яка розкладала зелений салат, шматочки авокадо, солодкого перцю і цибулі в акуратні рядочки на тарілці.

– Що з тобою? Ти вагітна?

– Дякувати Богу, ні, дядьку Джеку.

– Здається, це єдине, що може хвилювати молоду жінку в наші дні. Хочеш розказати мені? – голос його потеплішав.– Давай, Скауте, кажи.

На очах у Джін-Луїзи виступили сльози.

– Що відбувається, дядьку Джеку? Що сталося з Атикусом? Мені здається, що Генк і тітка Александра збожеволіли, але, скоріше, божеволію я сама.

– Я не помітив у них нічого дивного. Що не так?

– Бачив би ти їх учора на тому засіданні...

Джін-Луїза подивилася на дядька, який небезпечно погойдувався на задніх ніжках стільця. Він притримувався за край столу для рівноваги; його гострі риси пом’якшилися, брови піднялися, і він голосно розсміявся. Передні ніжки стільця грюкнули об підлогу, а сміх перейшов в уривчасте пирхання.

Джін-Луїза підвелася з-за столу, сперлася на стілець, тоді поставила його на місце і рушила до дверей.

– Я прийшла сюди не для того, щоб з мене глузували,– промовила вона.

– Ану сідай і стули рота,– наказав дядько. Він дивився на неї зі щирим зацікавленням, ніби вона була у нього під мікроскопом: якийсь медичний курйоз, що несподівано матеріалізувався у нього на кухні.

– Я й уявити не міг, ніколи не думав, що добрий Бог дозволить мені дожити до того часу, коли дехто опиниться в центрі революційних подій, скорчить похмуру пику і спитає: «Що відбувається?»

Він знову засміявся і похитав головою.

– В чому справа, дитино? Я скажу тобі, в чому справа, якщо ти візьмеш себе в руки і припиниш отак супитися... Цікаво, очі й вуха в тебе хоч зрідка спілкуються з мозком?

Обличчя його зробилося жорстким.

– Дещо тобі зовсім не сподобається,– заявив він.

– Байдуже, дядьку Джеку. Просто поясни мені, що перетворило мого батька на негроненависника.

– Прикуси язика,– голос доктора Фінча звучав суворо.– Не смій ніколи так називати свого батька. Я не терплю цього слова так само, як і самого явища.

– А як ще я маю його називати?

Дядько протяжно зітхнув. Підійшов до плити й увімкнув газ під кавником.

– Розгляньмо справу спокійно,– сказав він.

Коли він обернувся, Джін-Луїза побачила, що обурення в його очах перетворилося на задоволення, змішане з виразом, якого вона не могла витлумачити. Почулося, як він бурмоче:

– Боже мій, Боже мій, так. Роман повинен мати фабулу.

– Що ти хочеш цим сказати?

Джін-Луїза знала, що дядько щось цитує, але не знала, що саме, не знала чому і не хотіла знати. Дядько вмів її страшенно роздратувати, коли того хотів, і зараз він, вочевидь, саме цього й хотів, і це її ображало.

– Нічого.

Він сів, зняв окуляри і поклав їх у жилетну кишеньку. І неквапливо розпочав.

– Дитинко, всюди на Півдні такі люди, як твій тато, стають таким собі ар’єргардом, гальмуючи поступ задля збереження певної філософії, яка вже практично знищена...

– Якщо ти про те, що я почула учора, то і слава Богу, що знищена.

Доктор Фінч поглянув на неї.

– Ти глибоко помиляєшся, якщо думаєш, ніби твій тато бореться за те, щоб поставити негрів на місце.

Джін-Луїза сплеснула руками і підвищила голос.

– А що мені, в біса, лишається думати? Мене аж знудило, дядьку Джеку. Буквально знудило.

Дядько Джек почухав вухо.

– Безсумнівно, ти колись, бодай випадково, чувала про певні історичні факти і нюанси...

– Слухай, припини оцю пустопорожню балаканину: війна тут абсолютно ні до чого.

– Навпаки, війна тут дуже до чого, якщо ти прагнеш зрозуміти. Насамперед тобі слід усвідомити те, чого три чверті населення досі не розуміють. Що ми були за люди? Хто стоїть до нас найближче в цьому світі?

– Гадаю, ми просто люди. До чого ти ведеш?

Дядько Джек усміхнувся, і в очах його загорівся пустотливий вогник. «Зараз він відхилиться від теми,– подумала Джін-Луїза,– і я вже його не зумію примусити повернутися».

– Подивися на округ Мейком,– промовив доктор Фінч.– Це типовий Південь. Тебе ніколи не дивувало, що майже всі в наших краях або родичі, або майже родичі?

– Дядьку Джеку, як це людина може бути майже родичем іншої людини?

– Дуже просто. Ти ж пам’ятаєш Френка Бакленда?

Джін-Луїза відчула, що її мимоволі затягує у павутиння доктора Фінча. «Він дивовижний старий павук, але все одно – павук». Вона зробила крок до нього.

– Френка Бакленда?

– Натураліста. Повсюди носив у своєму портфелі дохлу рибу й тримав удома шакала.

– Ну то й що далі?

– Ти також пам’ятаєш Метью Арнольда?

– Так.

– Ну от, Френк Бакленд був син брата чоловіка сестри батька Метью Арнольда, отже, вони майже родичі. Розумієш?

– Так, сер, але...

Доктор Фінч подивився на стелю.

– А мій племінник Джемі хіба не був заручений з троюрідною сестрою дружини сина його двоюрідного діда?

Джін-Луїза, затуливши долонями очі, гарячково почала рахувати.

– Справді,– нарешті сказала вона.– Дядьку Джеку, гадаю, ти зробив нелогічний висновок, але я зовсім не переконана.

– Власне, це одне й те саме.

– Але я не бачу зв’язку.

Доктор Фінч поклав руки на стіл.

– Джін-Луїзо, у Мейкомі й нині мешкають живі двійники усіх тупоголових кельтів, англів і саксів, які тільки бачили божий світ. Ти, звісно, пам’ятаєш декана Стенлі^[33]?

Джін-Луїза поверталася в оті безкінечні дні, які ніколи не закінчувалися. Вона сиділа у цьому домі, а дядько читав їй уголос свої цвілі книжки. Голос його, як завжди, або басовито гуркотів, або переходив у високий нестримний сміх. У пам’яті спливли забудькуватий священик з пухнастим волоссям і його кремезна дружина.

– Хіба це не нагадує тобі Фінка Сюела?

– Ні, сер.

– Думай, дівчино. Думай. Оскільки ти не думаєш, я тобі натякну. Коли Стенлі був настоятелем Вестмінстерського собору, він перекопав майже всі могили в абатстві в пошуках Якова Першого.

– Господи Боже!

– Під час Великої депресії містер Фінкні Сюел, мешканець Мейкома, відомий своїм незалежним розумом, викопав з гробниці свого рідного діда і витяг усі його золоті зуби, щоб сплатити іпотеку. Коли шериф заарештував його за осквернення могили і викрадення золота, містер Фінк висловив протест, посилаючись на те, що як його дід не належить йому, кому ж тоді він належить? Шериф відповів, що старий містер М. Ф. Сюел є громадською власністю, але Фінк Сюел запально заперечив, що це його ділянка цвинтаря, його дідусь і його зуби, і категорично відмовився йти під арешт. Громадська думка в Мейкомі була на його боці: містер Фінк був людина шанована, він робив усе, щоб сплатити свої борги, тож правоохоронці йому вже більше не докучали.

– Стенлі керувався високими історичними міркуваннями під час своїх розкопок,– замислено говорив доктор Фінч,– але їхні голови працювали однаково. Безперечно, він залучав кожного єретика, якого міг здибати, до молитов у Абатстві. Гадаю, одного разу він дав причаститися місіс Анні Безант^[34]. Не забула, як він підтримував єпископа Колензо?

Джін-Луїза не забула. Єпископ Колензо, погляди якого на різні речі вважалися сумнівними в його час і віджилими у наші дні, користувався особливою прихильністю маленького настоятеля. Колензо був мішенню уїдливих дебатів на всіх зібраннях церковників, і одного разу Стенлі виголосив на соборі духовенства резонансну промову на його захист, питаючи, чи відомо шановним колегам, що Колензо – єдиний колоніальний єпископ, який потурбувався перекласти Біблію мовою зулусів, а це набагато більше того, на що спромоглися решта з них.

– Фінк був такий самий,– вів далі доктор Фінч.– Він виписав «Волл-стріт джорнал» у розпал Великої депресії і сварився з кожним, хто казав проти цього хоч слово,– Доктор Фінч хихонув.– Джека Джеддо з пошти мало не судомило, коли він розбирав кореспонденцію.

Джін-Луїза не зводила з дядька очей. Вона сидить у нього на кухні, в розпал Атомної ери, і в глибині душі знає, що доктор Фінч має цілковиту рацію у своїх порівняннях.

– ...точнісінько такий самий,– провадив доктор Фінч.– Або візьми Гаррієт Мартіно^[35]...

У Джін-Луїзи виникло враження, ніби її перенесли в Англію, в Озерний край. Вона боролася з собою, щоб не задрімати.

– Ти пам’ятаєш wide Е. К. Б. Франклін?

Вона пам’ятала. Їй важко було пригадати, хто така міс Мартіно, а от з місіс Е. К. Б. все просто: в уяві постали в’язаний гачком пишний берет, в’язана гачком сукня, крізь яку виднілися в’язані гачком рожеві трусики і в’язані гачком панчохи. Щосуботи місіс Е. К. Б. проходила три милі до міста зі своєї ферми, яка називалася Мис Жасминового Гаю. Місіс Е. К. Б. писала вірші.

– Ти пам’ятаєш жінок-поеток другого ряду? – спитав доктор Фінч.

– Так; сер.

– І що ж?

Коли Джін-Луїза була ще дитиною, вона іноді гралася в редакції газети «Мейком триб’юн» і була свідком деяких суперечок, зокрема останньої – між місіс Е. К. Б. та містером Андервудом. Містер Андервуд був видавець старої школи і мав усталені принципи. Він працював цілі дні за громіздким чорним лінотипом і час до часу освіжався невинною вишневою наливкою з велетенського глека. Однієї суботи в редакцію увірвалася міс Е. К. Б. з криком душі, а містер Андервуд заявив, що не збирається ганьбити ним свою газету: це був віршований некролог по корові, який починався словами:

Моя корівонько, о карооке диво!

Ти в небеса пішла – чи будеш там щаслива!..

Некролог містив серйозні розбіжності з християнською філософією. Містер Андервуд сказав: «Корови не йдуть на небеса»,– на що місіс Е. К. Б. відрекла: «А оця пішла»,– і послалася на поетичну вільність. Містер Андервуд, який свого часу публікував епітафії різноманітного ґатунку, заявив, що не надрукує цього вірша, бо він богохульний і в ньому не дотримано ритму. Місіс Е. К. Б. розлютилася, зламала верстат і розкидала по всій редакції рекламні оголошення крамниці «Біґсстор». Містер Андервуд засопів, як кит, вихлестав у неї на очах добрячу порцію вишнівки і несамовито кляв її всю дорогу до будівлі суду. Після того місіс Е. К. Б. складала вірші лише для власного удосконалення. Увесь округ відчув, що втратив.

– Так от, ти готова визнати, що існує тонкий зв’язок, необов’язково між двома ексцентричними особами, а в загальному менталітеті певної місцевості?

Джін-Луїза визнала свою поразку.

Доктор Фінч промовив радше до себе, ніж до племінниці:

– У 1770-х роках звідки приходили запальні слова?

– З Вірджинії,– упевнено відповіла Джін-Луїза.

– А у 1940-х, до того як ми вступили у війну, що спонукало кожного південця читати газети і слухати новини по радіо з особливим жахом? Почуття належності до одного племені, золотко, ось що лежало в основі. Можливо, британці й сучі діти, але вони наші сучі діти...

Доктор Фінч обірвав себе сам на півслові.

– Повернімося назад.– жваво запропонував він.– Повернімося до початку дев’ятнадцятого століття в Англії, коли ще якийсь збоченець не винайшов усю ту машинерію. Яким тоді було там життя?

– Суспільство герцогів і жебраків,– машинально відповіла Джін-Луїза.

– Ха! Ти не така вже безнадійна, як я думав, якщо ще пам’ятаєш Кароліну Лем^[36], бідолашку. Ти майже вгадала, але не до кінця: головним чином, там було сільськогосподарське суспільство, купка землевласників і сила-силенна орендарів. А яким був Південь до Громадянської війни?

– Сільськогосподарське суспільство з купкою землевласників і силою-силенною бідних фермерів і рабів.

– Правильно. Облишмо наразі рабів, що тоді залишається? Десятки Вейдів Гемптонів^[37] і тисячі дрібних землевласників і орендарів. Південь був тоді маленькою Англією за своїми традиціями і соціальною структурою. Далі, що б’ється в серці кожного англосакса,– не кривися, я знаю, що нині це слово вважається непристойним,– що б’ється в його серці, незалежно від соціального статусу чи умов життя, незалежно від освіти й ерудиції, потому як він припинив розфарбовувати себе у синій колір?

– Він гордий. І доволі впертий.

– Твоя правда, чорт забирай. Ще що?

– Я... я не знаю.

– А що перетворило злиденну армію конфедератів на останню в своєму роді? Що робило її такою слабкою і водночас такою могутньою, аж вона творила дива?

– Ну... Роберт Е. Лі^[38]?

– Святий Боже, дівчино! – закричав дядько Джек.– Це була армія особистостей! Вони покинули свої ферми і пішли на Війну!

Немов бажаючи роздивитися якийсь дивовижний екземпляр, доктор Фінч дістав окуляри, одяг їх, відкинув назад голову і втупив очі в Джін-Луїзу.

– Жоден механізм після того, як його розітруть на порох, не поновлюється і не починає працювати, а оті сухі кістки повстали і пішли маршем уперед, і як пішли! Чому?

– Гадаю, через рабів, тарифи тощо. Я ніколи над цим не замислювалася.

– Боже праведний,– стиха промовив доктор Фінч.

Він зробив зриму спробу опанувати своє роздратування: підійшов до плити і прикрутив газ під кавником. Налив дві чашки киплячого чорного напою і поставив їх на стіл.

– Джін-Луїзо,– сказав дядько сухо,– не більш як п’ять відсотків населення Півдня бачили навіч бодай одного раба, я вже не кажу – володіли хоч одним рабом. Отже, щось мало роз’ятрити решту дев’яносто п’ять відсотків.

Джін-Луїза дивилася на дядька, не розуміючи, до чого він веде.

– Тобі ніколи не спадало на думку, ти ніколи, бодай на миті», не усвідомлювала, що ця територія була окремою державою? Попри всі політичні зв’язки – державою зі своїм власним народом? Суспільством вельми парадоксальним, зі страхітливою нерівноправністю, але з власною гідністю тисяч особистостей, які мерехтіли, як світлячки серед ночі? Жодна війна ще не велася зі стількох різноманітних причин, які злилися в одну причину, ясну як день. Люди воювали заради збереження своєї ідентичності. Своєї політичної ідентичності та своєї особистої ідентичності.

Голос доктора Фінча пом’якшав.

– Нині, в нашу добу реактивних літаків і передозувань наркотиків, здається ідеалізмом, що людина пішла воювати за щось настільки незначуще, як рідна країна,– він примружився.– Ні, Скауте, оті неотесані, неосвічені люди боролися, доки їх майже цілковито не винищили, щоб зберегти те, що в наш час вважається єдиним привілеєм художників і музикантів.

Джін-Луїза зробила відчайдушну спробу повернути дядька до своєї проблеми.

– Але ж то було понад... майже сто років тому, сер.

Доктор Фінч широко усміхнувся.

– Та невже? Залежить від того, як дивитися. Якби ти сиділа десь на тротуарі в Парижі, ти б мала рацію. Але подивися на це з іншого боку. Ті, хто залишився в живих з тієї маленької армії, народили дітей,– Боже, як же вони розмножувалися! – Південь пережив Реконструкцію з єдиною усталеною зміною у політиці: було скасовано рабство. Людей стало не менше, ніж до Війни, а навіть більше. Їх не вдалося знищити. Їх змішали з землею, а вони піднялися. З’явився Тютюновий Шлях, а з ним найпотворніший, найганебніший його прояв: порода білих людців, яка жила у відвертій економічній конкуренції зі звільненими неграми. Багато років ці білі людці були переконані, що кращими за чорних братів їх робить колір їхньої шкіри. Ці білі були такі самі брудні, так само смерділи, жили в таких самих злиднях. Тепер вони мають більше, ніж будь-коли за своє існування, вони мають усе, крім виховання, вони позбулися свого ганебного тавра, але вони плекають своє похмілля ненависті...

Доктор Фінч підвівся і налив ще кави. Джін-Луїза спостерігала за ним. «Господи,– подумала вона,– але ж мій рідний дідусь воював на тій війні. Батько Атикуса і дядька Джека. Він був тоді зовсім юним. Він бачив нагромадження трупів, бачив, як струменить кров з пагорбів Шайло^[39]...»

– Так от, Скауте,– провадив дядько,– зараз, саме в цю мить, нам нав’язується певна політична ідея, цілком чужа Півдню, але Південь до неї не готовий, і ми знову опинилися в тому самому скрутному становищі. Як повторюються часи, так повторюється й історія, а оскільки людина залишається людиною, вона зовсім не схильна сприймати уроки історії. Я лише молюся, щоб цього разу ми мали відносно безкровну Реконструкцію.

– Я не розумію.

– Подивися на всю країну. Там уже давно дослухаються до думки Півдня. Освячене часом і законом розуміння власності – інтерес людини до цієї власності й відповідальність за неї – майже вийшло з ужитку. Ставлення людей до відповідальності уряду змінилося. Біднота піднялася, вимагає і отримує те, що їй належить,– а подеколи і більше того, що їй належить. Багатіїв обмежують в отриманні більшого. Людина готується до холодних вітрів старості не самотужки, а завдяки уряду, який проголошує, що не вірить, ніби людина здатна сама про себе подбати, тому її примушують відкладати на старість. Всі ці дивовижні дрібнички стали невід’ємною частиною діяльності нинішнього уряду. Америка перетворилася на чудовий новий атомний світ, а Південь лише розпочинає промислову революцію. Ти роззиралася навколо оці сім чи вісім років, ти помітила новий клас людей на Півдні?

– Новий клас?

– Що з тобою, дитино? Де тепер фермери-орендарі? На заводах і фабриках. Де тепер батраки? Там само. Ти бачила, хто мешкає у тих білих будиночках на тому кінці міста? Мейкомський новий клас. Ті самі хлопці й дівчата, які ходили з тобою до школи і виросли на крихітних фермах. Твоє покоління.

Доктор Фінч смикнув себе за ніс.

– Ці люди – улюбленці федерального уряду. Уряд видає їм кредити на будівництво, надає їм безкоштовну освіту за службу в армії, забезпечує їм пенсії за віком і декілька тижнів по втраті роботи виплачує грошову допомогу...

– Дядьку Джеку, ти – старий цинік.

– Який цинік, у дідька! Я просто старигань зі здоровим глуздом і з органічною недовірою до патерналізму й управління у великих дозах. Твій батько такий самий...

– Якщо ти ще скажеш, що влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно, я жбурну в тебе чашку з кавою.

– Єдине, чого я боюся в нашій країні, це що колись її уряд стане такою велетенською потворою, аж розтопче найменшого з нас, а тоді тут і жити буде не варто. Америка поки що залишається унікальною в цьому виснаженому світі тільки тому, що в ній людина може досягти вершин завдяки власному розуму, або піти під три чорти, якщо того хоче сама, але таке надовго не залишиться.

Доктор Фінч усміхнувся, як приязний проноза.

– Лорд Мельбурн якось сказав, що єдиними справжніми функціями уряду мають бути запобігання злочинам і дотримання угод, а я до цього додам ще одне, тому що живу, хоч і проти своєї волі, у двадцятому столітті: забезпечення загальної оборони.

– Дещо туманне твердження.

– Дійсно. Нам надано дуже багато свободи.

Джін-Луїза зіперлася ліктями на стіл і обхопила руками голову. З дядьком щось негаразд. Він цілеспрямовано звертається до неї з красномовним незрозумілим закликом і водночас цілеспрямовано ухиляється від головної теми. Він спрощує одне, перескакує через інше, пересмикує і робить фінти. Цікаво чому. Його було так легко слухати, він так заколисував своїм лагідним дощиком зі слів, що Джін-Луїза прогледіла відсутність рішучих жестів і зливи його «Гм» і «Ха», якими пересипалися його звичайні розмови. Вона не зрозуміла, що дядько не на жарт стурбований.

– Дядьку Джеку,– почала вона,– а що це все має спільного з цінами на яйця в Китаї? Ти ж чудово знаєш, про що мені йдеться.

– Хо,– відказав він. Щоки у нього почервоніли.– Яка ти в нас розумна!

– Розумна достатньо, щоб знати: стосунки між неграми й білими нині гірші, ніж я змалечку бачила, а ти, до речі, про це й словом не обмовився; розумна настільки, щоб цікавитися, чому твоя сестричка-праведниця робить те, що робить; розумна достатньо, що дізнатися, що, в біса, трапилося з моїм батьком.

Доктор Фінч сплів пальці і сперся на них підборіддям.

– Народження людини – справа важка. Неохайна, болісна, іноді небезпечна. І завжди кривава. Те саме з цивілізацією. Південь переживає останні болі при пологах. Тут народжується щось нове; не впевнений, що мені воно буде до вподоби, але я не доживу до того часу. А ти доживеш. Такі, як ми з твоїм батьком, вже застаріли, і нам час іти геть, проте дуже шкода, що ми заберемо з собою багато важливого для цього суспільства – бо в ньому було чимало хорошого.

– Облиш ці теревені й відповідай мені!

Доктор Фінч підвівся, зіперся на стіл і подивився на неї. Від носа до рота в нього залягли глибокі складки, утворивши різку трапецію. Очі в дядька спалахнули, але голос лишався спокійним.

– Джін-Луїзо, коли на людину наставлена рушниця, вона хапається за першу-ліпшу зброю, якою може захиститися,– камінь, дровиняку чи раду білих громадян.

– Це не відповідь!

Доктор Фінч заплющив на мить очі, а потім втупив погляд у стіл.

– Ти повсякчас навмисно ухилявся від моїх питань, дядьку Джеку, такого з тобою ніколи раніше не було. Ти завжди прямо відповідав на будь-яке моє питання. Чому ти не хочеш так зробити зараз?

– Тому що не можу. Це не в моїй владі й не в моїй компетенції.

– Ніколи не чула від тебе таких слів.

Доктор Фінч розтулив і одразу міцно стулив рот. Узяв Джін-Луїзу під руку, повів до сусідньої кімнати і зупинився перед трюмо в золоченій рамі.

– Поглянь-но на себе,– наказав він.

Вона поглянула.

– Що ти бачиш?

– Себе і тебе,– вона зробила крок до дядькового віддзеркалення.– Знаєш, дядьку Джеку, ти гарний і страшний водночас.

Дядько в неї на очах немов повернувся на сто років назад: він зробив щось на кшталт поклону.

– Дякую, мем,– промовив він, став позаду неї і обхопив руками за плечі.– А тепер подивися на себе. Я скажу тобі тільки одне. Поглянь на свої очі. На свій ніс. На своє підборіддя. Що ти бачиш?

– Себе.

– А я бачу двох людей.

– Ти маєш на увазі – шибеника і жінку?

Віддзеркалення доктора Фінча похитало головою.

– Ні, дитино, ні. Це в тобі також є, але зараз я про інше.

– Дядьку Джеку, не розумію, чому ти прагнеш сховатися в тумані...

Доктор Фінч почухав голову, і сивий чуб став сторчма.

– Пробач мені,– сказав він.– Іди своїм шляхом. Іди вперед і роби те, що вважаєш за потрібне. Я не можу тебе зупинити, не повинен тебе зупиняти, Чайлде Роланде^[40]. Але все це брудна, ризикована справа. Дуже кривава справа...

– Дядьку Джеку, любий, повернися на землю.

Доктор Фінч обернув її до себе, тримаючи за плечі.

– Джін-Луїзо, я хочу, щоб ти мене уважно вислухала. Те, про що ми сьогодні говорили... я хочу тобі дещо сказати і подивитися, чи ти здатна те все осягнути. Справа ось у чому: те, що було важливо у нашій війні з Північчю, важливо нині в нашій внутрішній війні. А тепер обдумай це як слід і скажи мені, що я маю на увазі.

Доктор Фінч замовк, чекаючи на відповідь.

– Ти говориш, як пророк,– мовила Джін-Луїза.

– Так я і думав. А тепер знову послухай: коли тобі несила буде далі терпіти, коли серце в тебе розірветься навпіл, приходь до мене. Розумієш? Приходь до мене. Обіцяй,– він трусонув її.– Обіцяй.

– Так, сер, я обіцяю, але...

– А тепер Забирайся. З’їзди кудись і пограйся з Генком у пошту. Я маю зайнятися кращими справами...

– Кращими за що?

– Не пхай носа куди не треба. Газуй звідси.

Спускаючися сходами, Джін-Луїза не бачила, як дядько прикусив губу, пішов на кухню, погладив Розу Ейлмер, повернувся до кабінету, сховав руки в кишені й неквапно походив по кімнаті, доки врешті-решт не підняв слухавку телефону.

Частина VI

15

Божевільний, божевільний, геть божевільний. Що ж, усі Фінчі такі. Проте є відмінність між дядьком Джеком і рештою їх: дядько Джек усвідомлює, що він вар’ят.

Джін-Луїза сиділа за столиком позаду кафе-морозива містера Канінгема і їла морозиво з вощеного паперового ріжка. Містер Канінгем, людина непорушних моральних принципів, видав їй безкоштовно цілу пінту за те, що вона вчора вгадала його ім’я,– саме за це вона обожнювала Мейком: тут люди виконували свої обіцянки.

«До чого він вів? Обіцяй мені – важливе питання – англосакси – непристойне слово – Чайлд Роланд. Сподіваюся, він не втратить почуття пристойності, бо в іншому разі його запроторять до божевільні. Він так занурився у дев’ятнадцяте століття, що не може навіть піти до туалету, він ходить до ватерклозету. Проте вар’ят чи не вар’ят, він з них єдиний, хто не зробив дечого і не сказав дечого...

Навіщо я сюди повернулася? Щоб роз’ятрити свої рани, мабуть. Просто подивитися на жорству у дворі, де колись росли дерева, де стояв гараж, і думати, що все те був лише сон. Джемі паркував там свою машину, в якій їздив на риболовлю, ми викопували черв’яків під парканом, якось я посадила там паросток бамбуку, і ми його потім не могли вивести упродовж двадцяти років. Напевне, містер Канінгем посипав землю сіллю там, де були зарості бамбуку. Тепер від нього й сліду немає». Сидячи під полуденним сонцем, Джін-Луїза подумки відбудувала свій дім, вивела надвір свого тата, брата й Келпурнію, поставила Генрі навпроти, а міс Рейчел – на сусідньому подвір’ї.

Це трапилося, коли до кінця навчального року залишалося два тижні і Джін-Луїза збиралася на перший у своєму житті шкільний бал. За традицією старшокласники запрошували своїх молодших братів і сестер на перший для них бал, який проводився в останню п’ятницю травня, перед Бенкетом старшокласників. Футболка Джемі ставала дедалі яскравішою – тепер він був капітаном команди, і Мейком уперше за тринадцять сезонів переміг Еботсвіль. Генрі був президентом Дискусійного клубу старшокласників,– то була єдина позакласна діяльність, на яку він мав час,– а Джін-Луїза була дебелою чотирнадцятирічною дівчинкою, захопленою вікторіанською поезією і детективними романами. У ті часи, коли було в ходу заводити любовні стосунки на тому боці річки, Джемі до нестями закохався в дівчину з округу Ебот і серйозно подумував, чи не закінчувати йому школу в Еботсвілі, але Атикус не дозволив, однак утішив сина, видавши йому гроші на дводверний автомобіль. Джемі пофарбував свою машину в блискучий чорний колір, створив ефект білобоких покришок (також за допомогою фарби), відполірував свій транспорт до ідеального стану і їздив до Еботсвіля щоп’ятниці вечорами зі спокійною гідністю, не звертаючи уваги на те, що машина гуділа, як велетенський кавовий млинок, а зграї собак ганялися за нею, хай де вона з’являлася.

Джін-Луїза була певна, що Джемі уклав з Генрі якусь угоду, щоб той запросив її на танці, але її те цілком влаштовувало. Спершу вона взагалі не хотіла йти, та Атикус заявив, що буде щонайменше дивно, якщо прийдуть сестри усіх старшокласників, окрім сестри Джемі, й запевнив, що їй там сподобається і що вона може піти до крамниці одягу Гінзберга й обрати там собі сукню до вподоби.

Джін-Луїза знайшла справжнє диво. Біла сукня, з рукавами-«ліхтариками», зі спідницею, яка роздувалася хвилями, якщо покружитися. Одне було погано: в тій сукні Джін-Луїза більше нагадувала кеглю. Пішла порадилася з Келпурнією, і та пояснила, що ніхто нічого не може змінити зараз в її фігурі, вона така, як є, практично всі дівчата мають такий вигляд у чотирнадцять років.

«Але я щось надто вже непоказна»,– сказала Джін-Луїза, відтягуючи викот.

«Ти така, як завжди,– зауважила Келпурнія.– Тобто я маю на увазі, що ти такий вигляд маєш в усіх своїх сукнях. І оця не виняток».

Джін-Луїза непокоїлася три дні. В день балу вона знову пішла до Гінзберга, придбала пару накладних грудей, повернулася додому і приміряла їх.

«Подивись-но, Кел».

«Тепер фігура стала така, як треба,– промовила Келпурнія,– та чи не краще розношувати їх поступово?»

«Тобто?»

«Слід було надягати їх раніше, щоб до них звикнути,– пробурмотіла Келпурнія.– Але що вже зараз про це говорити».

«Ой, Кел, не верзи дурниць».

«Гаразд, давай їх сюди. Я їх зшию».

Раптом Джін-Луїзу пронизала думка, від якої вона застигла на місці.

«Господи милий!» – прошепотіла вона.

«А тепер що таке? – здивувалася Келпурнія.– Ти ж готувалася до цього балу цілісінький тиждень. Що ще забула?»

«Кел, здається, я зовсім не вмію танцювати».

Келпурнія узяла руки в боки.

«Вчасно ж ти про це про згадала,– вона поглянула на кухонний годинник.– Третя сорок п’ять».

Джін-Луїза кинулася до телефону.

«Номер шість п’ять, будь ласка»,– попросила вона, і коли її з’єднали з татом, заволала у слухавку.

«Зберігай спокій^[41] і звернися до Джека,– відповів Атикус.– Свого часу він був управний танцюрист».

«Він, мабуть, спроможний лише на кволий менует»,– проскиглила вона, але зателефонувала дядькові, й той радо погодився.

Доктор Фінч натаскував свою племінницю під музику з магнітофону Джемі:

«Нічого складного... як у шахах... просто зосередься... ні, ні, ні, не відставляй сідниці... не роби мені підніжку... ненавиджу бальні танці... дуже схоже на роботу... не намагайся вести мене... коли партнер наступає тобі на ногу, ти сама винна – не встигла вчасно її прибрати... не дивись униз... не так, не так, а от тепер правильно... основа є, але не пробуй нічого складнішого».

Після години напруженої зосередженості Джін-Луїза завчила найпростіші танцювальні па. Вона енергійно рахувала такти і дивувалася, як її дядько здатен розмовляти і танцювати водночас.

«Не хвилюйся, і все вийде добре»,– підбадьорив він її.

Його зусилля дістали винагороду: Келпурнія запропонувала каву і запросила повечеряти, і він прийняв обидві пропозиції. Доктор Фінч просидів на самоті у вітальні, поки додому не повернулися Атикус і Джемі; його племінниця зачинилася у ванній кімнаті й там милася й танцювала. Вийшла вона з ванної розпромінена, повечеряла у купальному халаті й зникла у себе в спальні, несвідома того, як розвеселила всю родину. Одягаючись, вона почула на веранді кроки Генрі й подумала, що він прийшов по неї зарано, але Генрі попрямував через передпокій до кімнати Джемі. Джін-Луїза пофарбувала губи оранжевою помадою, зачесала волосся і пригладила гривку гелем Джемі. Коли вона увійшла до вітальні, батько і доктор Фінч підвелися.

«Та ти просто як мальована»,– сказав Атикус і поцілував її в чоло.

«Обережно,– застерегла вона.– Ти мені волосся розпатлаєш».

«Може, зробимо останній пробний тур?» – запропонував доктор Фінч.

Коли Генрі увійшов до вітальні, вони танцювали. Він закліпав очима, побачивши нову фігуру Джін-Луїзи, а потім злегка постукав доктора Фінча по плечу.

«Можна відібрати у вас вашу даму, сер?.. У тебе класний вигляд, Скауте. Я щось для тебе маю».

«Ти також гарний, Генку».

Сині вихідні саржеві штани Генрі були випрасувані ідеально, складки були гострі як лезо; світло-коричневий піджак трохи віддавав хімчисткою; Джін-Луїза упізнала блакитну краватку Джемі.

«Ти добре танцюєш»,– похвалив Генрі, і Джін-Луїза перечепилася.

«Не дивись униз, Скауте! – гаркнув доктор Фінч.– Я ж тобі казав – це як нести чашку кави. Варто на неї поглянути, і ти все проллєш».