Текст книги "Гарпер Лі. Іди, вартового постав"

Автор книги: Харпер Ли

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

«Ми не чули»,– збрехала Джін-Луїза.

«А я мала або ставити пиріг у духовку, або йти шукати вас. Не могла я розірватися. А вам мусить бути соромно, це ж треба отак зганьбити власного батька!»

Їй здалося, що кістлявий палець Келпурнії проткне їй вухо наскрізь.

«Досить уже, Кел»,– попросила вона.

«Якщо він не відлупцює вас обох до смерті, то за це візьмуся я,– пообіцяла Келпурнія.– А зара’ швидко вилізай мені з ванни».

Келпурнія мало шкіру з неї не здерла жорстким рушником, звелівши піднести руки над головою. Тоді нап’яла на неї туго накрохмалену рожеву сукню, міцно ухопила за підборіддя і розчухрала коси гребінцем з гострими зубчиками. Потім жбурнула їй під ноги пару лакованих черевичків: «Взувайся».

«Я не можу їх застібнути»,– сказала Джін-Луїза.

Келпурнія з грюкотом опустила кришку унітаза і всадовила на неї Джін-Луїзу. Дівчинка дивилася, як великі, ніби у городнього опудала, пальці вправно виконують тонку роботу – просовують перламутрові ґудзики у замалі для них петельки, і подивувалася силі рук Келпурнії.

«А зараз іди до тата».

«А де Джемі?»

«Він миється у ванній містера Фінча. На нього я покластися можу».

У вітальні вони з Джемі сумирно сиділи на дивані. Атикус і превелебний Мургед вели якусь нудну розмову, а місіс Мургед відверто глипала на дітей. Джемі подивився на місіс Мургед і усміхнувся. Але вона не відповіла усмішкою на усмішку, і він облишив свої спроби бути чемним.

Усі відчули полегшення, коли Келпурнія задзвонила у дзвоник, сповіщаючи, що обід подано. За столом усі якусь хвилину ніяково мовчали, аж поки Атикус не попросив превелебного Мургеда прочитати вдячну молитву. Превелебний, замість попросити загального благословення, ухопився за нагоду сповістити Господа про злочинства Джін-Луїзи і Джемі. Коли превелебний Мургед дійшов до пояснення, що ці діти росли без матері, Джін-Луїза сама собі видавалася миршавою. Кинувши погляд на Джемі, побачила, що той мало не занурив носа в тарілку, а вуха у нього аж палають. Джін-Луїза сумнівалася, що Атикус наважиться колись підняти голову, і ці сумніви підтвердилися, коли превелебний Мургед нарешті сказав: «Амінь». Атикус підняв-таки голову: дві великі сльози котилися з-під його окулярів по щоках. Цього разу діти завдали йому страшенного болю. Раптом він промовив: «Перепрошую»,– рвучко підвівся і зник на кухні.

Обережно ступаючи, увійшла Келпурнія зі щільно заставленою тацею. Коли приходили гості, манери Келпурнії мінялися: хоча вона вміла говорити майже як президент Конфедеративних Штатів Джеф Девіс, але у присутності чужих людей переходила на негритянську говірку. Зараз вона, бундючно роздаючи овочеві стави, глибоко дихала. Коли Келпурнія підійшла до Джін-Луїзи, та сказала: «Вибачте, будь ласка»,– і притягнула до себе голову Келпурнії.

«Кел,– прошепотіла вона.– Атикус дуже пригнічений?»

Келпурнія випросталася, подивилася на неї звисока й оголосила, звертаючись до всіх присутніх: «Містер Фінч? Ні, мем, міс Скаут. Та він зара’ на веранді – регоче, як несамовитий».

Містер Фінч? Та він регоче, як несамовитий. Колеса автомобіля, з’їхавши з асфальту на ґрунтову дорогу, повернули Джін-Луїзу до реальності. Вона пригладила волосся. Потім відчинила бардачок, знайшла пачку цигарок, витягла собі одну і запалила.

– Ми вже майже доїхали,– повідомив Генрі.– А ти де була? У Нью-Йорку зі своїм коханцем?

– Просто замріялася,– відповіла вона.– Згадала час, коли ми проводили Відродження. Ти його проґавив.

– І слава Богу. Доктор Фінч дуже полюбляє ту історію.

Джін-Луїза засміялася.

– Дядько Джек нагадує мені про неї вже мало не двадцять років, а мені й досі соромно. До речі, Ділл – єдиний, кого ми не сповістили про смерть Джемі. Хтось надіслав йому газетну вирізку. Так він і дізнався.

– Завжди так буває. Забуваєш про найдавніших друзів,– сказав Генрі.– Як гадаєш, він колись сюди повернеться?

Джін-Луїза похитала головою. Коли в армії Ділла послали до Європи, він там і залишився. Ділл був природжений мандрівник. Він, якщо йому доводилося перебувати довший час в одному й тому самому місці з одними й тими самими людьми, перетворювався на малу люту пантеру. Цікаво, де він буде, коли прийде його час. Уже точно не на тротуарі в Мейкомі.

Холодне повітря з річки увірвалося в спекотну ніч.

– Пристань Фінча, мадам,– оголосив Генрі.

Пристань Фінча утворювали триста шістдесят сходинок, що збігали з високої кручі й закінчувалися біля широкого молу, який виступом заходив у річку. До пристані вела велика просіка ярдів у триста завширшки; тяглася вона від краю кручі аж до лісу. Порита коліями дорога бігла від дальнього кінця просіки і губилася серед дерев. У кінці дороги стояв великий двоповерховий білий будинок з верандами, які оперізували його по периметру на обох поверхах. Старе обійстя Фінчів зовсім не було занедбане, навпаки, його чудово відремонтували: там розмістився мисливський клуб. Якісь ділки з Мобіла орендували навколишні землі, купили будинок і облаштували те, що в Мейкомі вважалося приватним пеклом азартних ігор. Це було не зовсім так: зимовими вечорами у кімнатах старого будинку лунали схвальні чоловічі вигуки, подеколи чувся постріл з дробовика, але не від гніву, а з надмірних веселощів. Нехай собі грають у покер і бенкетують досхочу, для Джін-Луїзи найголовніше, що про старий будинок добре дбають.

Пристань Фінча мала історію, типову для Півдня: дід Атикуса купив цей будинок у дядька одного славетного отруювача жінок, який орудував по обидва береги Атлантичного океану, але походив з родовитої сім’ї в Алабамі. В цьому будинку народився батько Атикуса, а також і сам Атикус, Александра, Керолайн (вона вийшла заміж за добродія з Мобіла) і Джон Гейл Фінч. Просіка використовувалася для родинних з’їздів, доки ті були в моді, тобто й на пам’яті Джін-Луїзи теж.

Атикусів прапрадід, англійський методист, оселився біля річки поблизу Клейборна і привів на світ семеро дочок і одного сина. Вони одружилися з дітьми вояків полковника Мейкома, виявилися плодючими і започаткували те, що округ називав Вісьмома Родинами. Багато років поспіль, коли нащадки ще збиралися щороку, існувала необхідність, щоб на Пристані постійно жив бодай один з Фінчів – вирубав ліс, щоб розширити місце для пікніків, тому просіка зараз і мала отакі розміри. Але використовувалася Пристань не лише для родинних з’їздів: негри грали там у баскетбол, Ку-клукс-клан збирався у часи свого розквіту, а коли Атикус ще був юнаком, там проводився великий турнір, на якому місцеві лицарі билися на честь прекрасних дам, і переможці здобували право нести своїх дам на руках до великої бенкетної зали (Александра розповідала, що одружилася з дядьком Джиммі тільки тому, що бачила, як він дуже вправно встромив палю у кільце на повному скаку).

Ще в Атикусові молоді роки Фінчі почали переїздити до міста: сам Атикус вивчав право у Монтгомері й практикував у Мейкомі; Александра, захоплена майстерністю дядька Джиммі, поїхала за ним до Мейкома; Джон Гейл Фінч вирушив до Мобіла вивчати медицину; а Керолайн втекла зі своїм хлопцем, коли їй було сімнадцять років. По смерті батька вони почали здавати землю в оренду, проте їхня мати не рушила зі старого місця. Вона залишалася там і спостерігала, як земля навколо неї орендується і як продається ділянка по ділянці. Коли померла і вона, залишилися тільки будинок, просіка і пристань. Будинок стояв порожній, поки його не купили джентльмени з Мобіла.

Джін-Луїзі здавалося, що вона пам’ятає бабусю, але не дуже чітко. Побачивши першу в своєму житті картину Рембрандта – жінку в очіпку з рюшами, вона промовила: «Ось моя бабуня». Атикус заперечив – ні, нічого схожого. Але Джін-Луїза мала враження, що колись її завели до тьмяно освітленої кімнати в глибині старого будинку, посеред якої сиділа стара-престара леді, убрана в чорне, з білим мереживним коміром.

Сходинки до Пристані, ясна річ, називалися «Стриб-скок», і коли Джін-Луїза була маленька і її возили на родинні з’їзди, вони з купою кузенів і кузин примушували батьків підбігати до краю кручі у страху, що діти, граючись на сходах, впадуть і розіб’ються. Тоді дітей хапали і розділяли на дві категорії: плавців і неплавців. Тих, що не вміли плавати, відсилали в кінець просіки, в лісок, і примушували гратися у невинні ігри; плавці могли бігати сходами під поблажливим наглядом двох молодих негрів.

Мисливський клуб тримав сходи у пристойному стані, а мол вони використовували як причал для своїх човнів. Вони були люди ледащі; їм легше було пливти за течією і гребти до Вінстонської трясовини, ніж продиратися крізь підлісок і соснові вирубки. Нижче за течією, поза кручею, ще залишалися сліди старої вантажної пристані, де чорні раби Фінчів завантажували тюки з бавовною й іншим крамом, а розвантажували блоки льоду, борошно, цукор, сільськогосподарське обладнання і жіночі речі. Пристань Фінча призначалася лише для гостей: високі сходинки давали дамам чудову нагоду зомліти; багаж залишався на вантажній пристані: висаджуватися там, на очах у всіх негрів, була річ неприпустима.

– Як гадаєш, сходинки безпечні?

– Саме собою,– відповів Генрі.– Клуб їх доглядає. Але, знаєш, ми вдираємося на чужу територію.

– Яка ще там, у біса, чужа територія? Хотіла б я побачити той день, коли Фінчі не зможуть ходити по власній землі! – Джін-Луїза помовчала.– Що ти маєш на увазі?

– Останній шматок землі був проданий п’ять місяців тому.

– А мені й словом ніхто не прохопився,– промовила Джін-Луїза.

Щось у її тоні насторожило Генрі.

– Тобі ж це байдуже, правда?

– Як тобі сказати. Просто мене б мали повідомити.

Генрі це не переконало.

– На Бога, Джін-Луїзо, яка користь від тої землі для містера Фінча й решти?

– Жодної, з усіма податками і морокою. Просто шкода, що мені не сказали. Не люблю сюрпризів.

Генрі засміявся. Нахилився і зачерпнув жменю сірого піску.

– Ти перетворюєшся аж на таку південку? Хочеш зробити з мене Джеральда О’Гару^[19]?

– Облиш, Генку,– голос її звучав підозріло лагідно.

– Гадаю, що ти – найгірша з усіх. Містеру Фінчу сімдесят два роки, але він молодий душею, а тобі можна дати всі сто, коли доходить до таких справ.

– Мені просто не подобається, коли мій світ руйнують без попередження. Ходімо вниз, на пристань.

– А сил тобі стане?

– Та я ще тебе обжену.

Вони помчали до сходів. Коли Джін-Луїза розпочала швидкісний спуск, її пальці торкнулися холодного металу, і вона зупинилася. За рік, що її тут не було, поставили перила з залізної труби. Генк вирвався далеко вперед, його вже не наздогнати, але Джін-Луїза спробувала. Коли вона, захекана, добігла до пристані, Генк уже розпластався на дошках.

– Гляди, не влізь у смолу, кохана,– застеріг він.

– Я старію,– зітхнула вона.

Вони мовчки курили. Генрі підсунув руку під шию Джін-Луїзі і час від часу цілував її. Вона дивилася в небо.

– Небо так низько – здається, простягнеш руку і торкнешся його.

– Слухай, а ти говорила серйозно, що не любиш, коли руйнується твій світ? – поцікавився Генрі.

– Що?

Хтозна! Мабуть, серйозно. Вона спробувала пояснити.

– Бачиш, щоразу як я приїжджаю додому останні п’ять років... ні, навіть раніше, ще з коледжу,– дещо змінюється...

– А ти не впевнена, що тобі це до вподоби, так? – Генрі усміхався в місячному сяйві, і вона його добре бачила.

Джін-Луїза сіла.

– Не знаю, чи здатна я тобі пояснити, любий. Коли живеш у Нью-Йорку, часто відчуваєш, що Нью-Йорк – ще не увесь світ. Розумієш, коли я повертаюся сюди, я повертаюся у свій світ, і коли я полишаю Мейком, то ніби я полишаю світ. Доволі безглуздо звучить. Не можу цього пояснити, але ще безглуздіше інше: якби я жила у Мейкомі, я просто оскаженіла б.

– Не оскаженіла б,– сказав Генрі.– Не хочу на тебе тиснути і силою виривати відповідь – не смикайся! – але тобі доведеться прийняти одне рішення, Джін-Луїзо. Ти побачиш зміни, ти побачиш, що Мейком кардинально зміниться ще за нашого життя. Твоя проблема в тому, що ти хочеш поєднати непоєднуване: ти хочеш зупинити годинник, але не можеш. Рано чи пізно доведеться вибирати – Мейком чи Нью-Йорк.

Він майже зрозумів. «Я одружуся з тобою, Генрі, якщо ти привезеш мене жити тут, на Пристані Фінча. Я обміняю Нью-Йорк на Пристань, але не на Мейком».

Вона задивилася на річку. Берег округу Мейком був крутий і стрімкий; берег округу Ебот – низький і плаский. У сезон дощів ріка розливалася, і можна було допливти човном до бавовняних плантацій. Джін-Луїза подивилася угору за течією. Десь там відбувся Бій на каное^[20]. Сем Дейл розбив індіанців, і Червоний Орел стрибнув з кручі.

І він тоді впізнав

Горби, де він зростав,

І моря вічний плав^[21].

– Ти щось сказала?

– Нічого. Просто романтичний настрій. Між іншим, тітка від тебе не в захваті.

– Я знаю про це все своє життя. А ти?

– А я в захваті.

– Тоді виходь за мене.

– Освідчись мені.

Генрі сів поруч з нею. Вони звісили ноги над водою.

– А де мої черевички? – раптом спитала вона.

– Там, де ти їх скинула,– біля машини. Джін-Луїзо, зараз я маю достатньо грошей на нас обох. А за кілька років, якщо справи і надалі йтимуть добре, ми забагатіємо. Нині Південь – край сприятливих можливостей. У самому окрузі Мейком досить грошей, щоб... До речі, хотілося б тобі мати чоловіка, якого обрали до Законодавчих зборів?

Джін-Луїза здивувалася.

– Ти збираєшся балотуватися?

– Є такі думки.

– Підеш проти системи?

– Так. Вона невдовзі сама розвалиться під власним тягарем, і якщо я буду десь унизу...

– Пристойний уряд в окрузі Мейком – це такий шок, що люди навряд чи зможуть це пережити,– сказала вона.– А що каже Атикус?

– Він вважає, що час прийшов.

– Тобі це вдасться не так легко, як йому.

Її батько, потому як провів свою першу кампанію, був членом Законодавчих зборів стільки, скільки сам бажав, без жодної опозиції. То був унікальний випадок в історії округу: жодні угрупування не протистояли Атикусу Фінчу, жодні угрупування не підтримували його, і ніхто не суперничав з ним. Коли він вирішив вийти з гри, система проковтнула оте єдине незалежне місце, яке він утримував.

– Але зі мною їм служба медом не видасться. Судова громада зараз так розслабилася, що жорстка кампанія може її побороти.

– Малий, тут я тобі не помічник,– сказала Джін-Луїза.– Від політики мене смертельно нудить.

– Принаймні ти не вестимеш кампанію проти мене. Вже легше.

– А ти у нас – перспективний юнак, так? Чому не сказав, що тебе обрали Людиною року?

– Боявся, що ти глузуватимеш.

– З тебе, Генку?

– Так. Ти й без того з мене повсякчас кепкуєш.

Що вона могла тут сказати? Скільки разів вона ранила його почуття?

– Знаю, що я не завжди буваю дуже тактовна, але присягаюся, що ніколи з тебе не сміялася, Генку. В глибині душі – ніколи.

Сказавши це, вона охопила руками його голову. Його коротко стрижене волосся лоскотало їй підборіддя, воно було як чорний оксамит. Генрі, цілуючи її, підтягнув до себе на настил причалу. За якийсь час Джін-Луїза відсторонилася:

– Краще б нам уже повертатися, Генку.

– Ще ні.

– Так.

Генрі сказав спроквола:

– Що я тут найбільше не терплю, то це що, повертаючись, треба дертися сходами нагору.

– У мене в Нью-Йорку є друг, який завжди бігає сходами нагору зі швидкістю одна миля на хвилину. Каже, що так він не захекується. Чому б і тобі не спробувати?

– Він твій коханець?

– Не верзи дурниць.

– Ти вже це сьогодні говорила.

– Тоді іди під три чорти,– мовила вона.

– І це ти також уже сьогодні говорила.

Джін-Луїза узяла руки в боки.

– Може, хочеш скупатися в одязі? Цього я ще сьогодні не говорила? Бо зараз я тебе ладна зіпхнути, ти й оком не зморгнеш.

– Від тебе всього можна сподіватися.

– Не сумнівайся,– кивнула вона.

Генрі ухопив її за плече.

– Якщо я полечу у воду, то й ти зі мною.

– Зроблю тобі одну поступку. На рахунок п’ять дозволяю витягти все з кишені.

– Ти навіжена, Джін-Луїзо,– Генрі вже витягав ключі, гаманець, цигарки. Скинув мокасини.

Вони дивилися одне на одного, як два бойових півня. Генрі стрибнув на неї, але, падаючи, вона вчепилася у його сорочку і потягла за собою. Вони швидко допливли до середини ріки, не говорячи ні слова, повернули назад і вже неквапно попливли до пристані.

– Дай мені руку,– попросила вона.

У мокрому одязі, який щільно обліпив їх, вони йшли сходами нагору.

– Поки дійдемо до машини, вже майже висохнемо,– зауважив Генрі.

– Сьогодні сильна течія,– сказала вона.

– Це твоє розпусне життя дається взнаки.

– Пильнуйся, бо скину тебе з кручі. Я не жартую,– вона хихонула.– Пам’ятаєш, як місіс Меривезер карала бідолашного містера Меривезера? От ми поберемося – і я так само робитиму з тобою.

Містеру Меривезеру бувало несолодко, коли йому траплялося посваритися з дружиною десь у дорозі. Містер Меривезер не вмів водити машину, і якщо їхні чвари досягали апогею, місіс Меривезер зупиняла машину й автостопом діставалася міста. Якось вони затіяли суперечку десь на богом забутій стежині, й містер Меривезер простирчав там цілих сім годин. Урешті-решт йому вдалося зупинити якийсь випадковий фургон, який його і довіз додому.

– Коли я буду членом Законодавчих зборів, ми вже не зможемо плавати серед ночі,– сказав Генрі.

– Тоді не балотуйся.

Машина тихенько гуділа. Поступово прохолодне повітря поступилося задушливому. Джін-Луїза побачила у вітровому склі відблиск фар позаду них, і їх обігнав автомобіль. За ним інший, потім ще один. Мейком був уже близько. Джін-Луїза, поклавши голову на плече Генрі, почувалася затишно. «Може, у нас щось і вийде,– подумала вона.– Я, щоправда, не домашня людина. Не знаю навіть, як упоратися з куховаркою. І про що пані говорять між собою, коли приходять у гості? І ще мені б доводилося вдягати капелюшок. І я впускала б своїх немовлят на підлогу, і вони повбивалися б».

Тут щось схоже на велетенську чорну бджолу просвистіло повз них і зникло за поворотом дороги. Джін-Луїза злякано відсахнулася.

– Що це було?

– Повна машина негрів.

– Господи, що вони собі думають?

– Отак вони самостверджуються в наші дні,– пояснив Генрі.– Вони тепер мають гроші на старі автомобілі й ганяють по шосе з карколомною швидкістю. Це вже стало суспільною загрозою.

– А права вони мають?

– Далеко не всі. І ніяких страховок.

– А раптом, не дай Боже, щось трапиться?

– Буде дуже прикро.

На порозі Генрі ніжно поцілував її і відпустив.

– Завтра увечері? – спитав він.

Вона кивнула.

– На добраніч, любий.

Тримаючи черевички в руках, Джін-Луїза пройшла навшпиньках до спочивальні й увімкнула світло. Потім роздяглася, вбрала піжамну курточку і тихенько прослизнула до вітальні. Увімкнула лампу і підійшла до книжкових поличок. Ой, рятуйте, подумала вона. Провела пальцем по томах військової історії, призупинилася на «Другій пунічній війні», але обрала «З цієї причини»^[22]. Допоможе підготуватися до розмови з дядьком Джеком. Джін-Луїза повернулася до спочивальні, вимкнула верхнє світло, намацала й увімкнула настільну лампу. Вмостилася у ліжку, в якому народилася, прочитала три сторінки і заснула при світлі.

Частина III

6

– Джін-Луїзо, Джін-Луїзо, прокидайся!

Голос Александри вирвав її з нетями, і вона неохоче зустріла ранок. Розплющивши очі, побачила Александру, яка стояла просто над нею.

– Що...– почала вона.

– Джін-Луїзо, як тобі спало на думку – як вам з Генрі спало на думку – купатися голяка серед ночі?

Джін-Луїза сіла в ліжку.

– Чого?

– Повторюю, як вам з Генрі Клінтоном спало на думку купатися вчора вночі голяка? Весь Мейком уже гуде про це з самого ранку.

Джін-Луїза зіперлася головою об коліна і спробувала прокинутися.

– Хто вам таке сказав, тітонько?

– Мері Вебстер забігла ще на світанку. Каже, бачила вас двох, як ви плавали зовсім голі о першій ночі.

– Якщо у людини аж такий гострий зір, то добра від неї не жди,– знизала плечима Джін-Луїза.– Що ж, тітонько, тепер, гадаю, я не маю іншого виходу, як тільки одружитися з Генком, правда?

– Я... я просто не знаю, що про тебе думати, Джін-Луїзо. Твого батька це просто вб’є, коли він дізнається. Краще розкажи йому сама, поки він не почув десь на вулиці.

Атикус стояв на порозі, сховавши руки в кишенях.

– Доброго ранку,– привітався він.– І що ж це мене вб’є?

– Я не збираюся розповідати йому, Джін-Луїзо,– заявила Александра.– Це твоя справа.

Джін-Луїза подала батькові безмовний сигнал, і він його зрозумів.

– У чому річ? – спитав він із серйозним виглядом.

– Мері Вебстер сурмить по всіх усюдах. Її передовий загін бачив, як ми з Генком плавали в річці учора вночі без одягу.

– Гм-м,– Атикус поправив окуляри.– Сподіваюся, ви плавали не на спині.

– Атикусе! – вигукнула Александра.

– Пробач, Сандро. Це правда, Джін-Луїзо?

– Частково. Я зганьбила нашу родину безповоротно?

– Та вже якось переживемо.

Александра сіла на ліжко.

– Отже, це правда,– видихнула вона.– Джін-Луїзо, не знаю, що ти взагалі робила на Пристані Фінча, це перше...

– Але ж ви знаєте, тітонько. Хіба Мері Вебстер вам не донесла? Невже вона не розповіла, що було далі? Будь ласка, тату, кинь мені піжаму.

Атикус кинув їй піжамні штанці. Вона вдягла їх під простирадлом, відкинула його і випростала ноги.

– Джін-Луїзо,– почала тітка і замовкла. Атикус тримав у руках її полотняну сукню, яка висохла зібганою. Він поклав її на ліжко і підійшов до стільця. Узяв так само зібгану комбінацію, продемонстрував Александрі й кинув згори на сукню.

– Годі тобі мучити тітку, Джін-Луїзо. Це твоє купальне вбрання?

– Так, сер. Гадаю, нам слід його пронести містом на жердині?

Спантеличена Александра помацала одяг Джін-Луїзи і сказала:

– Який у тебе біс вселився, що ти полізла у воду одягнена?

Коли її брат і племінниця відсміялися, вона зауважила:

– Нічого смішного тут немає. Навіть якщо ти і плавала в сукні, Мейком тебе за це не похвалить. З тим самим успіхом ти могла б купатися і голяка. Просто уявити не можу, як ви до такого додумалися.

– Я також,– зізналася Джін-Луїза.– Крім того, тітонько, якщо це вас втішить, не так воно було й приємно. Ми просто почали дражнити одне одного, і я підбурила Генка, а він не міг відступити, а потім вже я не могла відступити, і не встигли ми й оком змигнути, як опинилися у воді.

На Александру це не справило враження.

– У твоєму віці, Джін-Луїзо, така поведінка просто непристойна.

Джін-Луїза зітхнула і підвелася з ліжка.

– Що ж, мені шкода,– сказала вона.– А кава у нас знайдеться?

– На тебе чекає повний кавник.

Джін-Луїза приєдналася до батька на кухні. Підійшла до плити, налила собі велику чашку і сіла за стіл.

– Як ти можеш пити крижане молоко на сніданок?

Атикус мало не захлинувся.

– Принаймні воно смакує краще за каву.

– Келпурнія завжди казала, коли ми з Джемі випрошували у неї каву, що кава перетворить нас на таких чорношкірих, як вона. Я тебе сильно підставила?

– Звісно, ні,– пирхнув Атикус.– Але можна було вигадати щось краще для нічних розваг, ніж отакі жарти. Вже час збиратися до недільної школи.

Вихідний корсет Александри був ще ефектніший за її буденні корсети. Вона постала у дверях кімнати Джін-Луїзи у повних бойових обладунках, у капелюшку, рукавичках, напахчена і зібрана. Неділя була днем Александри: перед недільною школою і після неї вона і ще п’ятнадцять дам-методисток розсаджувалися в церковному вестибулі й проводили симпозіум. Джін-Луїза називала це «Огляд новин тижня». Їй було шкода, що вона позбавила тітку головної розваги вихідних: сьогодні Александрі доведеться перейти з нападу в оборону, але Джін-Луїза була впевнена, що Александра здатна вести оборонні бої з неменшою тактичною геніальністю, ніж атакувати, і що вона вирине на поверхню і слухатиме проповідь, не дозволивши зашкодити репутації племінниці.

– Джін-Луїзо, ти готова?

– Майже,– вона шваркнула помадою по губах, пригладила вихор, розслабила плечі й обернулася.– Як я вам?

– Ще ніколи в житті я не бачила тебе повністю готовою. А капелюшок?

– Тітонько, вам чудово відомо, що якби я сьогодні зайшла до церкви у капелюшку, всі подумали б, що у нас хтось помер.

Єдиний раз, коли вона вдягла капелюшок, був на похороні Джемі. Вона сама не знала, навіщо це зробила, але перед похороном попросила містера Гінзберга відчинити для неї крамницю, ухопила якийсь капелюшок і нап’яла собі на голову, добре знаючи, що Джемі засміявся б, якби її побачив, і тоді їй трохи полегшало.

Дядько Джек уже стояв на церковних сходах, коли вони прибули.

Доктор Джон Гейл Фінч був на зріст не вищий за свою племінницю, яка мала п’ять футів сім дюймів^[23]. Від свого батька він отримав великий ніс, сувору нижню губу і високі вилиці. Він був схожий на свою сестру Александру, проте їхня фізична подібність закінчувалася на шиї: доктор Фінч був худорлявий і тонкий, тоді як сестра його мала міцну статуру. Він став причиною того, що Атикус не одружувався до сорока років: коли для Джона Гейла Фінча прийшов час обирати собі професію, він зупинився на медицині. Вирішив вивчати медицину в ті часи, коли за фунт бавовни давали один цент, і Фінчі мали все, окрім грошей. Атикус, який на той час ще не затвердився у своїй професії, витрачав кожний п’ятак, що міг заробити або позичити, на освіту свого брата; згодом він отримав ці гроші назад з лихвою.

Доктор Фінч став хірургом, практикував у Нешвілі й дуже успішно грав на біржі; коли він досяг сорока п’яти років, у нього було достатньо грошей, щоб покинути роботу і присвятити життя своїй єдиній і незмінній любові – вікторіанській літературі, захопленню, яке саме по собі створило йому репутацію найученішого дипломованого ексцентрика в окрузі Мейком.

Доктор Фінч випив так багато цього п’янкого трунку за ці роки, що ознакою усього його буття стали дивовижні манери і кумедні вигуки вікторіанців. Він перемежав своє мовлення короткими «Ха» і «Хо» та архаїчними виразами, що вкупі з непереборною схильністю до сучасного сленгу створювало небезпечні контрасти. Дотепи його були дуже тонкі й гострі; він був забудькуватий; він був одинак, але справляв враження людини, яка має втішні спогади; він мав руду кицьку дев’ятнадцяти років; він був незбагненний для більшості округу Мейком, тому що його мова була забарвлена витонченими алюзіями на вікторіанські двозначності.

Незнайомцям він міг здатися напівбожевільним, але люди, налаштовані на його хвилю, знали, що розум у доктора Фінча такий здоровий та міцний, особливо коли йдеться про біржові операції, що його друзі готові були витерпіти нескінченні лекції про поезію Макворта Прейда^[24], аби тільки потім отримати його пораду. Після довгого й тісного спілкування з ним (у її самотній ранній юності доктор Фінч намагався виростити з неї вченого-філолога) Джін-Луїза навчилася розуміти його достатньо, щоб стежити за розвитком теми, і слухати його було для неї неабияким задоволенням. Коли він не доводив її до безмовної істерики, вона зачаровувалася його чіпкою пам’яттю і великим невтомним розумом.

– Доброго ранку, Нереїдо! – привітав її дядько і поцілував у щоку. Однією з поступок доктора Фінча двадцятому століттю був телефон. Дядько відсторонив племінницю на відстань витягнутої руки й оглянув з веселою цікавістю.– Усього дев’ятнадцять годин вдома, і вже потураєш своїй схильності до втіх надмірних обливань, ха! Класичний приклад вотсоніанського біхевіоризму – гадаю, я це опишу і надішлю до «Американського медичного журналу».

– Замовкни, старий коновале,– прошепотіла Джін-Луїза крізь зціплені зуби.– Я прийду до тебе в гості сьогодні по обіді.

– Ви з Генком талапалися у річці – ха! – як не соромно – ганьба нашій родині – отримала задоволення?

Недільна школа розпочиналася, і доктор Фінч уклонився Джін-Луїзі у дверях.

– Твій злочинний коханець чекає всередині,– сказав він.

Джін-Луїза кинула на дядька погляд, який його зовсім не спопелив, і увійшла до церкви з усією можливою гідністю. Вона усміхалася і віталася з мейкомськими методистами, а у своєму колишньому класі сіла сама біля вікна і проспала увесь урок з розплющеними очима, як у неї було давно заведено.

7

Ніщо так не нагадує, що ти приїхала додому, як церковний гімн, від якого кров стигне в жилах, подумала Джін-Луїза. Якщо в неї і було відчуття усамітнення, воно зблякло й померло у присутності двохсот грішників, які ревно благали, щоб їх поглинув червоний потік спокути. Пропонуючи Господу плоди галюцинації містера Каупера або проголошуючи, що її підвищує Любов, Джін-Луїза відчувала те саме тепло, яке охопило зовсім різних людей, що опинялися разом в одному човні на одну годину щотижня.

Вона сиділа поруч з тіткою на середньому ослоні праворуч у залі; батько і доктор Фінч сиділи разом з лівого боку, в третьому ряду. Чому так повелося, було для неї загадкою, але саме так вони всідалися, відколи доктор Фінч повернувся до Мейкома. Ніхто не прийняв би їх за братів, подумалося Джін-Луїзі. Важко повірити, що батько на десять років старший за дядька Джека.

Атикус був схожий на їхню матір. Александра і Джон Гейл Фінч – на батька. Атикус був на голову вищий за брата, обличчя мав кругле й відкрите, з тонким носом і широким вузьким ротом, але всі троє були чимось подібні. Дядько Джек і Атикус сивіли в однакових місцях, і очі у них схожі, думала Джін-Луїза, ось у чому річ. Вона не помилялася. Всі Фінчі мали прямі як стріла брови і важкі повіки; і коли вони дивилися скоса чи просто перед собою, сторонній спостерігач побачив би те, що у Мейкомі називалося Родинною Схожістю.

Її роздуми перервав Генрі Клінтон. Він пройшов через ряд позаду неї з тацею для пожертвувань і тепер чекав, коли його напарник пройде через її ряд. Генрі підморгнув їй відкрито, але без усмішки. Це побачила Александра і кинула на нього вбивчий погляд. Генрі з напарником пройшли центральним проходом і шанобливо зупинилася перед олтарем.

Одразу після збору пожертв мейкомські методисти заспівали те, що називалося Славослов’ям, натомість проповідник молився над тацею з пожертвами,– це звільняло його від необхідності вигадувати ще одну молитву, тому що він уже прочитав їх цілих три. Скільки пам’ятала себе Джін-Луїза, у церкві мейкомці завжди співали Славослов’я в один і той самий спосіб:

Сла-ві-мо-Бо-жу-бла-го-дать, —

і ця розбивка була такою ж традицією південних методистів, як і Фундування проповідника^[25]. Цієї неділі Джін-Луїза й уся паства вже прокашлювались, нічого не підозрюючи, щоб затягти у звичній манері, як раптом, ніби грім серед ясного неба, місіс Клайд Гаскінс накинулася на орган і заграла в такому ритмі:

Славімо Божу бла-агода-ать,

Слабім Його створі-інь прости-их,

Славімо всю небе-есну ра-ать,

Отця і Сина й Ду-ух Святи-ий!

Серед того безладу, який це спричинило, Джін-Луїза зовсім не здивувалася б, якби перед ними матеріалізувався сам архієпископ Кентерберійський при повних регаліях: уся паства не помітила, що місіс Гаскінс змінила ритм, і проспівала Славослов’я до жалюгідного кінця саме так, як звикла співати все життя, а місіс Гаскінс бамкала собі несамовито далі щось безпосередньо з собору в Селісбері.