Текст книги "Гарпер Лі. Іди, вартового постав"

Автор книги: Харпер Ли

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

– Тоді їй потрібен батько, а не чоловік.

– До цього все й зводиться,– відповіла Джін-Луїза.– Книжки тут не брешуть.

– Щось ти аж надто мудра сьогодні. Де ти всього цього набралася?

– Забув, що я живу в гріху в Нью-Йорку,– відповіла Джін-Луїза. Вона запалила цигарку і глибоко затягнулася.– Я цього навчилася, спостерігаючи випещені молоді пари з Медисон-авеню,– тобі знайомий їхній жаргон, любий? Він класний, але для нього треба мати особливий слух,– це ніби племінне фанданго, але універсальне. Все починається з того, що жінки страшенно нудяться, бо їхні чоловіки виснажуються, заробляючи гроші, й не звертають на них уваги. Та коли жінки починають скандалити замість зрозуміти, чому так сталося, чоловіки знаходять для себе співчутливе плече, на якому можна виплакатися. Потім, коли їм набридає говорити про себе, вони повертаються до своїх дружин. Усе йде ідеально деякий час, але тут нудяться чоловіки, і жінки знову починають скандалити, і все йде по колу. Чоловіки у наші дні перетворили Іншу Жінку на психотерапевта, тільки значно дешевшого.

Генрі не зводив з неї очей.

– Ніколи не чув, щоб ти так цинічно говорила,– промовив він.– Що з тобою?

Джін-Луїза примружилась.

– Вибач, любий,– вона зім’яла свою цигарку.– Я просто страшенно боюся вийти заміж не за ту людину, тобто не за того, хто мені підходить. Я така сама, як всі інші жінки, і хибно обраний чоловік перетворив би мене на суще стерво у рекордний строк.

– А чому ти так упевнена, що вийдеш не за того? Хіба не знаєш, що я лупцюю жінок і все таке?

Чорна рука простягнула рахунок на маленькій таці. Рука була їй знайома, і Джін-Луїза підвела очі.

– Привіт, Альберте,– сказала вона.– Тебе одягнули в білу куртку?

– Так, мем, міс Скаут,– відповів Альберт.– Як там Нью-Йорк?

– Просто супер,– сказала вона і подумала: хто ще у Мейкомі досі пам’ятає її як Скаута Фінч, неповнолітню шибайголову, хуліганку, яких мало. Ніхто, мабуть, окрім дядька Джека, який іноді безжально її збентежував, розказуючи гостям своїм дзвінким речитативом про її дитячі бешкети. Вона побачиться з ним завтра у церкві, а по обіді піде до нього в гості до самого вечора. Дядько Джек був однією з невід’ємних утіх Мейкома.

– Чому так сталося,– обережно почав Генрі,– що по вечері ти випиваєш тільки половину своєї другої чашки кави?

Джін-Луїза подивилася на свою чашку і здивувалася. Найменший натяк на її особисті дивацтва її бентежив. Генк спостережливий, якщо таке помітив. Але чому він чекав цілих п’ятнадцять років, щоб сказати про це?

5

Сідаючи в машину, вона боляче вдарилася головою об верх.

– Прокляття! Чому не можна робити дахи трохи вищими! – Джін-Луїза терла чоло, поки не розійшовся туман в очах.

– Все гаразд, кохана?

– Та нібито.

Генрі тихенько причинив дверцята, обійшов машину і всівся поруч із Джін-Луїзою.

– Надто довго живеш у Нью-Йорку,– зауважив він.– Там ти, мабуть, на машинах не їздиш.

– Не їжджу. Невдовзі зріжуть висоту ще на цілий фут. Наступного року зможемо тільки лежати у машині.

– Літатимемо, як ядро з гармати,– підхопив Генрі.– Від Мейкома до Мобіла за три хвилини.

– Мене цілком задовольнив би старий квадратний «б’юїк». Пам’ятаєш їх? У них до землі було щонайменше п’ять футів.

– А ти пам’ятаєш, як Джемі випав з машини?

Вона засміялася.

– Після того я його тижнями цькувала: хлопець, який не може дістатися Чорторию Баркера, щоб не випасти з машини, просто велика мокра курка.

У далекому минулому Атикус мав для поїздок старий автомобіль з брезентовим верхом, і якось, коли він віз Джемі, Генрі та Джін-Луїзу купатися, машина підстрибнула на особливо неприємній вибоїні, і Джемі викинуло на дорогу. Атикус безтурботно їхав далі до самого Чорторию, бо Джін-Луїза не мала наміру сповіщати батька, що Джемі від них відстав, як і не дала це зробити Генрі, ухопивши його за палець і мало не зламавши того. Коли ж вони прибули на берег затоки, Атикус обернувся, привітно гукнув: «Злізайте!» – і тут усмішка застигла у нього на обличчі. «Де Джемі?» Джін-Луїза сказала, що він ось-ось має підійти. І коли Джемі з’явився, геть захеканий, спітнілий і брудний після свого вимушеного спринту, він промчав повз них і пірнув у воду просто в одязі. За кілька секунд над водою показалося його сердите обличчя, і він крикнув: «Ану сюди, Скауте! Боїшся, Генку?» Вони прийняли виклик, і Джін-Луїзі здалося, що Джемі її задушить на смерть, але врешті-решт він її відпустив – бо там був Атикус.

– На Чорториї побудували деревообробну фабрику,– повідомив Генрі.– Тепер там не поплаваєш.

Генрі під’їхав до закусочної і посигналив.

– Зроби нам, будь ласка, дві содові з собою, Білле,– сказав він молодику, який вийшов на його виклик.

У Мейкомі людина або п’є, або не п’є. Якщо людина п’є, вона ховається у себе за гаражем, відкриває пляшку пива і видудлює її. Якщо людина не п’є, вона під покровом ночі замовляє у закусочній содову з собою: то річ нечувана, якщо хтось перехиляє перед вечерею або після вечері скляночку-другу сам-на-сам або удвох з котримсь із сусідів. Це називається Соціальне Пияцтво. Ті, що пиячать соціально, не належать до вищих прошарків, а оскільки в Мейкомі не було людей, які б у власних очах не належали до вищих прошарків, то не було і Соціального Пияцтва.

– Тільки не дуже міцне для мене, любий,– попросила вона Генрі.– Просто трохи зафарбуй воду.

– Так і не навчилася пити? – Генрі витяг з-під сидіння коричневу пляшку віскі «Сігрем Севен».

– Міцного не навчилася.

Генрі налив трошечки віскі у її паперовий стаканчик із содовою. Собі він налив повноцінну чоловічу порцію, розмішав пальцем, затиснув пляшку між колінами і закрутив ковпачок. Пхнувши її назад під сидіння, Генрі завів машину.

– Поїхали,– сказав він.

Колеса шурхотіли по асфальту, заколисуючи Джін-Луїзу. У Генрі Клінтоні їй найбільше подобалося, що він дозволяв їй мовчати, коли вона того хотіла. Розважати його не було потреби.

Генрі ніколи не докучав Джін-Луїзі, коли на неї находив такий настрій. Своїм лібералізмом він не поступався британському прем’єру Асквіту^[16], а до того ж добре знав, що вона цінує його за таку терпимість. Їй було невідомо, що навчив його цієї чесноти її батько. «Зачекай, синку,– якось сказав йому Атикус, котрий дуже рідко коментував поведінку своєї доньки,– не тисни на неї і не підштовхуй. Дай їй рухатися з власною швидкістю. Варто її підштовхнути – і жоден мул у нашому окрузі не зрівняється з нею в упертості».

Група Генрі Клінтона на юридичному факультеті університету складалася зі здібних, але позбавлених почуття гумору ветеранів. Конкуренція була страшенна, та Генрі звик до важкої праці. Хоча він тримався на належному рівні й навчався добре, він небагато вивчив з того, що мало справді практичну цінність. Атикус Фінч мав рацію, кажучи, що єдина користь від університету полягає в тому, що той дозволив Генрі затоваришувати з майбутніми політиками, демагогами і державними діячами штату Алабама. Розуміння юриспруденції приходить лише з практикою. Предмет під назвою «Штат Алабама і змагальні папери з прецедентного права», скажімо, був настільки ефемерний, що Генрі склав його, просто зазубривши підручник. Злостивий чоловічок, який читав цей курс, був єдиним на факультеті професором, який мав достатньо мужності цей предмет викладати, але навіть він продемонстрував жорсткість недосконалого розуміння. «Містере Клінтон,– сказав він якось, коли Генрі наважився запитати його про аж надто неоднозначний іспит,– як на мене, то ви можете писати свої відповіді аж до другого пришестя, але якщо ваші відповіді не збігаються з моїми, значить, вони неправильні. Неправильні, сер». Що ж дивуватися, коли Атикус збив Генрі з пантелику в перші ж дні їхньої співпраці такими словами: «Змагальні папери – це просто викладення того, що збираєшся говорити на суді, тільки у письмовій формі». Терпляче й ненав’язливо Атикус навчив Генрі всього, що слід знати про свою справу, але Генрі нерідко задавався питанням, чи він опанує юриспруденцію лише у такому самому поважному віці, як Атикус. «Том безвусий, син сажотруса»^[17]– Це ота стара справа про звільнення на поруки? Ні, перша зі справ про знайдені скарби: право власності має істинний володар скарбу, а не той, хто його знайшов. Це коли хлопець знайшов брошку.

Генрі поглянув на Джін-Луїзу. Вона дрімала.

«Я її істинний володар,– подумав він,– я – понад усякий сумнів». Відтоді як вона жбурляла у нього камінці; відтоді як їй мало голову не відірвало, коли вона гралася з порохом; відтоді як вона наскакувала на нього ззаду і затискувала у жорсткому напівнельсоні, поки він не просив пощади; відтоді як вона одного літа хворіла й у маренні кликала його, Джемі та Ділла... Цікаво, де зараз Ділл. Джін-Луїза мусить знати, вони спілкуються.

– Кохана, а де тепер Ділл?

Джін-Луїза розплющила очі.

– Востаннє він писав мені з Італії.

Вона ворухнулася. Чарльз Бейкер Гарне. Ділл, її сердечний друг. Вона позіхнула і задивилася, як машина ковтає білу лінію на шосе.

– Нам ще далеко? – спитала Джін-Луїза.

– Миль десять.

– Уже відчувається, що річка десь поруч.

– Ти, напевне, наполовину алігатор,– пожартував Генрі.– Я нічого такого не відчуваю.

– А Двопалий Том ще тут?

Двопалий Том водився всюди, де була річка. Він був геній – копав тунелі під Мейкомом і ночами пожирав свійських курчат; одного разу він подолав відстань від Демополіса до Тензаса. Він був такий старий, як і сам округ Мейком.

– Може, ми його сьогодні зустрінемо.

– А чого ти раптом спитав про Ділла?

– Не знаю. Просто згадав його.

– Він тобі ніколи не подобався, правда ж?

Генрі усміхнувся.

– Я ревнував до нього. Він монополізував вас із Джемі на все літо, а я мусив їхати додому одразу по закінченні шкільних занять. У мене вдома гратися не було з ким.

Джін-Луїза затихла. Час зупинився і поволі поплив у зворотний бік. Тоді чомусь завжди було літо. Генк повертався до магері й не провідував їх, і Джемі доводилося задовольнятися товариством молодшої сестри. Дні були довгі, Джемі виповнилося одинадцять, і все йшло за звичним порядком. Брат і сестра спали на задній веранді, в найпрохолоднішому місці в усьому домі. Спали там від початку травня і до кінця вересня. Джемі, який прокидався на світанку й одразу починав читати у себе на розкладайці, тицьнув Джін-Луїзі в обличчя футбольний журнал і спитав: «Хто це, Скауте?»

«Джонні Мак Браун^[18]. Може, пограємося?»

Джемі помахав перед нею сторінкою:

«А тоді хто це?»

«Ти»,– відповіла вона.

«Гаразд. Клич Ділла».

Ділла кликати не було потреби. Затремтіла капуста на городі міс Рейчел, застогнав паркан у дворі, і Ділл уже тут. Ділл був свого роду дивиною: родом з Меридіана, штат Міссісіпі, він добре знався на тому, як треба жити в цьому світі. Щоліта він приїздив до Мейкома гостювати у своєї двоюрідної бабусі, яка мешкала по сусідству з Фінчами. Ділл був низенький, кремезний, білоголовий, з обличчям янгола і хитрістю горностая. Він був на рік старший за Джін-Луїзу, проте вона була вища за нього на цілу голову.

«Привіт,– сказав Ділл.– Граємося сьогодні у Тарзана. Тарзаном буду я».

«Який з тебе Тарзан»,– пхикнув Джемі.

«Я – Джейн»,– сказала Джін-Луїза.

«А я не хочу більше бути мавпою,– заявив Ділл.– Вічно мені доводиться грати мавпу».

«Тоді що, ти будеш Джейн? – спитав Джемі й натягнув штани.– Граймося в Тома Свіфта. Я – Том».

«А я Нед»,– закричали Ділл і Джін-Луїза водночас.

«Не будеш ти Недом»,– це вже вона Діллові.

Ділл аж розчервонівся.

«Скауте, ти завжди забираєш собі другу головну роль. А я ніколи не буваю другим головним героєм».

«Хочеш посперечатися?» – спитала вона чемно, але стиснула кулаки.

Тут утрутився Джемі.

«Можеш бути містером Деймоном, Ділле. Він кумедний і в кінці всіх рятує. А ще він повсякчас щось благословляє».

«Благословен мій страховий поліс,– Ділл засунув великі пальці за уявні підтяжки.– Ну, гаразд».

«Що будемо розігрувати? – спитав Джемі.– „Аеропорт в океані“ чи „Летючу Машину“?»

«Вони мені всі набридли,– сказала Джін-Луїза.– Вигадай сам якусь історію».

«Добре. Скауте, ти будеш Недом Ньютоном. Ти, Ділле,– містером Деймонодо. Ну от, Том у своїй лабораторії працює над одним приладом, який може бачити крізь кам’яні стіни, і тут приходить отой чоловік і каже: „Містере Свіфт!“ Я – Том, тож я кажу: „Так, сер“, а...»

«Ніщо не може бачити крізь кам’яну стіну»,– перервав його Ділл.

«А ця штукенція може. Коротше, цей чоловік заходить і каже: містере Свіфт!»

«Джемі,– сказала Джін-Луїза,– якщо буде цей чоловік, то нам потрібен хтось іще. Хочеш, я збігаю по Беннета?»

«Ні, цей чоловік з’являється ненадовго, я просто перекажу його роль. Починати історію повинна ти, Скауте...»

Роль «того чоловіка» зводилася до повідомлення молодому винахіднику, що один знаменитий професор уже тридцять років пропадає у Бельгійському Конго і прийшов час його звідти витягти. Ясна річ, він звернувся по допомогу до Тома Свіфта і його друзів, і Том радо ухопився за ймовірну пригоду.

Всі троє залізли у Летючу Машину – широкі дошки, які вони давним-давно прибили до найтовстіших гілок платана.

«Тут нагорі страшенно гаряче,– промовив Ділл.– Ух-ух-ух».

«Що?» – здивувався Джемі.

«Кажу, тут страшенна спека, бо ближче до сонця. Благословенні мої довгі кальсони».

«Та ні, Ділле. Що вище піднімаєшся, то холодніше стає».

«А я думаю, що стає гарячіше».

«А от і ні. Що вище, то холодніше, бо повітря розріджується. А тепер ти, Скауте, кажи: Томе, куди ми прямуємо?»

«Я гадав, що ми вирушили до Бельгії»,– здивувався Ділл.

«Ви мусити спитати про це, бо той чоловік сказав тільки мені, а я ще вам не переповів, зрозуміло?»

«Зрозуміло».

Коли Джемі розтлумачив їм їхню місію, Ділл спитав: «Якщо цей професор так довго пропадав, звідки відомо, що він не загинув?»

«Той чоловік розповів, що прийшов сигнал із Золотого Берега: професор Віґінс перебуває...» – почав пояснювати Джемі.

«Якщо від нього приходять звістки, чого ж вважають, що він пропав?» – втрутилася Джін-Луїза.

«...що він перебуває у загубленому племені мисливців за головами,– відмахнувся від неї Джемі.– Неде, маєш гвинтівку з рентгенівським прицілом? Кажи – маю».

Вона сказала: «Маю, Томе».

«Містере Деймон, ви запасли достатньо провізії на Летючій Машині? Містере Деймон!»

Ділл рвучко став струнко.

«Благословенна моя скалка, Томе. Так, сер!!! Хе-хе-хе!»

Діти приземлилися на околицях Кейптауна, і вона заявила Джемі, що він вже цілих десять хвилин не давав їй ніяких реплік і вона далі не гратиметься, якщо він такий.

«Гаразд, Скауте, кажи: Томе, ми не можемо гаяти час. Прямуймо у джунглі».

Джін-Луїза повторила за ним.

Діти обійшли двір, вирубаючи тропічні зарості, подеколи зупиняючись, щоб підстрелити заблукалого слона або вступити в бій з племенем канібалів. Джемі очолював експедицію. Іноді він гукав: «Назад!» – і діти падали долілиць на теплий пісок. Одного разу він урятував містера Деймона від падіння у водоспад Вікторія, а Джін-Луїза стояла осторонь і злилася, бо їй випало тільки тримати мотузку, якою обв’язався Джемі.

Нарешті Джемі крикнув: «Ми майже на місці, тож уперед!» – і вони побігли до гаража – селища мисливців за головами. Джемі впав навколішки і почав жестикулювати, як заклинач змій.

«Що це ти робиш?» – спитала вона.

«Цить! Приношу жертву».

«Ти наче хворий,– промовив Ділл.– А що таке жертва?»

«Її треба принести, щоб мисливці за головами нам не зашкодили. Дивись, он вони!» І Джемі тихо загудів: «Буджа-буджа-буджа»,– і наш гараж переповнився дикунами.

Ділл так закотив очі, що стало моторошно, закляк і впав на землю.

«Вони поцілили у містера Деймона!» – заволав Джемі.

Удвох Джемі з Джін-Луїзою витягли твердого як колода Ділла на осоння. Зірвали листя з інжиру й обклали ним Ділла з голови до ніг.

«Гадаєш, це допоможе, Томе?» – спитала вона.

«Можливо. Поки що важко сказати. Містере Деймон! Отямтеся!» – і Джемі вдарив Ділла по голові.

Ділл сів, скинувши з себе все листя.

«Припиняй-но, Джемі Фінчу,– сказав він і знову розпластався на землі.– Я не збираюся тут розлежуватися. Сонце сильно пече».

Джемі почав робити якісь загадкові паси над головою Ділла, неначе папа римський.

«Поглянь, Неде, він оговтується».

Повіки Ділла затремтіли, й очі розплющилися. Він підвівся і пройшов, хитаючись, двором, бурмочучи собі під ніс: «Де я?»

«Ти тут, Ділле»,– відізвалася Джін-Луїза стурбовано.

Джемі скривився.

«Так неправильно. Кажи: містере Деймон, ви заблукали у бельгійському Конго, де вас зачаклували. Я – Нед, а оце Том».

«Ми також заблукали?» – спитав Ділл.

«Блукали повсякчас, поки на тебе діяли чари, але зараз уже на правильному шляху. Професор Віґінс прив’язаний до стовпа отам у хатині, й нам потрібно його визволити...»

Професор Віґінс так і залишився прив’язаним – Келпурнія розігнала всі чари, вистромившись із вікна і загукавши: «Хто хоче лимонаду? Вже пів на одинадцяту. Ану, біжіть попийте, бо зваритеся живцем на такому сонці!»

Келпурнія поставила три великі склянки і повний глек лимонаду біля виходу на веранду: це забезпечувало затінок бодай на п’ять хвилин. Лимонад до опівдня був влітку щоденною традицією. Діти проковтнули по три повні склянки кожен і зрозуміли, що до обіду часу купа, а робити нема чого.

«Може, сходимо на пасовисько Добсона?» – запропонував Ділл.

Ні.

«А як щодо повітряного змія? – це вже Джін-Луїза.– Можна попросити трохи борошна в Келпурнії».

«Які там повітряні змії влітку? – відізвався Джемі.– Немає і натяку навіть на легенький вітерець».

Термометр на веранді зашкалював, над бляшаним дахом гаража коливалося розпечене повітря, а два гігантські платани стояли нерухомо, не ворушився жоден листок.

«Я придумав! – сповістив Ділл.– Граймося у Відродження віри».

Всі троє перезирнулися. В цьому щось було. У розпал літа відбувалося щонайменше одне Відродження, і саме воно проходило цього тижня. Існувала традиція, що три міські церкви – методистська, баптистська і пресвітеріанська – об’єднуються, щоб послухати одного з приїжджих священнослужителів, але подеколи, якщо церкви не могли дійти згоди стосовно особи проповідника або його платні, кожна конфесія влаштовувала своє власне Відродження, на яке запрошувалися всі без винятку; тому іноді місцеві мешканці гарантовано отримували три тижні духовного пробудження. Час Відродження ставав часом війни – війни з гріхом, з кока-колою, з кіносеансами, з полюванням у неділю; то була війна зі зростанням прагнення серед молодих жінок вживати косметику і палити на людях; війна з віскі – в зв’язку з цим щонайменше п’ятдесят дітлахів щоліта підходили до олтаря і давали обітницю, що не питимуть, не куритимуть і не лаятимуться аж до самого повноліття; війна проти ще чогось настільки розпливчастого, аж Джін-Луїза ніколи не могла утямити, що воно таке, бо ніхто не давав ніяких обітниць, що не буде чогось робити; а ще то була війна між міськими дамами, хто з них накриє найкращий стіл для проповідника-візитера. Протягом цих тижнів також безкоштовно пригощалися штатні мейкомські пастори, тому в непоштивих колах і подейкували, що місцеві священики навмисно заохочують свою паству до проведення окремих церемоній, тим самим забезпечуючи собі два додаткові тижні частувань. Ясна річ, то був наклеп.

Того тижня, вже чотири вечори поспіль, Джемі, Ділл і Джін-Луїза сиділи у дитячій частині баптистської церкви (саме була черга баптистів) і слухали заклики превелебного Джеймса Едварда Мургеда, славетного проповідника зі штату Джорджія. Принаймні так їм про нього сказали; діти небагато розуміли з того, що він говорив, за винятком описів пекла. Пекло було й зостанеться, на його думку, вогняним озером завбільшки точнісінько як Мейком, штат Алабама, яке оточує мур у двісті футів заввишки. Сатана перекидає через цей мур грішників, і вони там киплять на малому вогні цілу вічність у такому собі бульйоні з рідкої сірки. Превелебний Мургед був високий, сумний і сутулий, він любив вигадувати приголомшливі назви для своїх проповідей. («Чи поговорили б ви з Ісусом, якби перестріли його на вулиці?» Превелебний Мургед мав щодо цього сумніви, бо навіть якби ви й схотіли, то навряд чи змогли б,– адже Ісус, імовірно, розмовляв арамейською). У другий вечір проповідей тема була «Плата за гріх». У той час у місцевому кінотеатрі йшов фільм з такою назвою (діти до шістнадцяти років не допускалися): весь Мейком думав, що Мургед присвятить проповідь цьому фільму, і всі так і ринулися до церкви. Проте превелебний Мургед нічого подібного не зробив. Він добрячі три чверті години торочив про правильність назви: як точніше казати – плата, сплата чи розплата за гріх, якою є смерть. Тут неабияка різниця. І превелебний Мургед так заглибився у відмінності між цими поняттями, що навіть розумаха Атикус Фінч не второпав, до чого він веде.

Джемі, Ділл і Джін-Луїза знудилися б до смерті, якби превелебний Мургед не мав одного виняткового таланту, який причаровував дітей. Він присвистував. Між передніми зубами в нього була щілина (Ділл готовий був заприсягтися, що зуби ті вставні, і щілина зроблена навмисно, аби вони видавалися природними), яка породжувала страшенно втішний звук, коли превелебний вимовляв слово, що містило одну або дві літери «с». Спокуса, Ісус, Христос, скорбота, спасіння, успіх – то були ключові слова, які діти чули щовечора, і їхня увага винагороджувалася у два способи: у ті дні жоден священик не міг уникнути цих слів у своїх проповідях, тому діти гарантовано корчилися у нападах прихованих веселощів щонайменше сім разів за вечір; по-друге, оскільки Джемі, Ділл і Джін-Луїза так уважно слухали превелебного Мургеда, вони вважалися найчемнішими дітьми в усій пастві.

На третій вечір Відродження, коли всі троє вийшли наперед з кількома іншими дітьми і визнали Христа своїм особистим Спасителем, вони боялися підвести очі впродовж усієї церемонії, тому що превелебний Мургед склав руки у них над головами і промовив, зокрема, таке: «Благословен той, хто не всівся на лаву знеславлених». На Ділла напав страшенний кашель, і превелебний Мургед прошепотів Джемі: «Виведи хлопчика на свіже повітря. Він знесилений»...

Отож, Джемі сказав: «Знаєш що, гратимемося у твоєму дворі біля басейна».

Ділл відповів: гаразд.

«Слухай, Джемі. Треба зробити кафедру з ящиків».

Укритий гравієм проїзд розділяв ґанки Фінчів і міс Рейчел. Басейн містився у бічному дворі міс Рейчел в оточенні кущів азалій, троянд, камелій і гарденій. У басейні жили старі жирні золоті рибки, декілька жабок і водяних ящірок, затінок їм утворювало широке листя білих лілей і плющ. Велике фігове дерево розкинуло над усією прилеглою територією свою отруйну крону, утворюючи найпрохолодніший куточок в усій околиці. Міс Рейчел розставила навколо басейна садові меблі, а під фіговим деревом притулився стіл. У коптильні міс Рейчел діти знайшли два порожні ящики і встановили перед басейном «олтар». Ділл розташувався за ним.

«Я буду містер Мургед»,– заявив він.

«Я буду містер Мургед,– заперечив Джемі.– Я найстарший».

«Добре, добре»,– погодився Ділл.

«Ви зі Скаутом будете паствою».

«Нам не буде чого робити,– сказала вона.– І затям собі, Джемі Фінчу, що я не збираюся сидіти тут цілу годину і слухати тебе, ясно?»

«Ви можете збирати пожертви»,– запропонував Джемі.– «А ще ви можете бути хором».

Паства підтягла два садових стільця і всілася перед олтарем.

Джемі наказав: «А тепер щось співайте».

Джін-Луїза і Ділл заспівали:

По милості великій Бога

Спасен я: диво з див!

Заблудлий, я знайшов дорогу,

Сліпий був – і прозрів.

Амінь.

Джемі охопив руками «кафедру», нахилився уперед і заговорив конфіденційним тоном:

«До чого ж приємно бачити вас усіх тут сьогодні вранці. А ранок і справді чудовий».

«Амінь»,– сказав Ділл.

«Чи хоче хтось із вас цього ранку розкрити душу і співом очистити серце?»

«Так, с-с-сер»,– відізвався Ділл. Ділл, чия квадратна фігура і малий зріст прирікали його довічно грати характерні ролі, підвівся – і на очах перетворився на хор з однієї людини.

Засурмить сурма Господня., і закінчаться часи.,

І настане ранок вічний і ясний,

На тім березі зберуться всі спасенні: вознеси!

То й моє ім’я упишеться в сувій.

Священик і паства приєдналися до хору. Поки вони співали, Джін-Луїзі почулося, ніби десь здалеку їх кличе Келпурнія. Вона відігнала від себе настирливий звук, як відганяють комара.

Ділл, червоний від натуги, усівся і зайняв «Куток Амінь» – місце в церкві, де співають найпобожніші.

Джемі нап’яв на носа уявне пенсне, відкашлявся і розпочав:

«Сьогоднішній текст, брати і сестри, взято з Псалмів: „Уся земле, покликуйте Господу!“»

Джемі зняв пенсне і почав його протирати, повторюючи низьким голосом: «Уся земле, покликуйте Господу!»

Ділл сказав: «Час збирати пожертви»,– і смикнув Джін-Луїзу, щоб дала йому два п’ятаки, які мала у себе в кишені.

«Віддаси їх мені після церкви, Ділле».

«Ану замовкніть там,– гримнув Джемі.– Настав час проповіді».

Він проголосив найдовшу і найнуднішу проповідь з усіх, що чула Джін-Луїза. Сказав, що гріх – це найгріховніша річ, яку він тільки може уявити, і ніхто з тих, хто грішив, не може досягти успіху, а благословен той, хто сів на лаву знеславлених; коротше, він повторив свою власну версію того, що вони почули за останні три вечори. Голос його опустився до найнижчого регістру, а іноді злітав до вереску, і тоді Джемі хапав руками повітря, немов земля розверзалася під його ногами. Одного разу він спитав: «Де перебуває диявол? – і вказав пальцем просто на паству.– Він отут, у Мейкомі, штат Алабама». Потім почав розводитися про пекло, але Джін-Луїза мовила: «Облиш це, Джемі». Їй цілком вистачило опису, що його дав превелебний Мургед. Джемі змінив напрям і узявся за рай: у раю було повно бананів (пристрасть Ділла) і запеченої у молоці з сиром картоплі (улюблена страва Джін-Луїзи), і коли вони помруть, то потраплять туди і їстимуть усілякі смаколики до самого Судного дня, але у Судний день Бог, який ретельно записував у книгу всі їхні вчинки з моменту народження, жбурне їх до пекла. Під кінець служби Джемі закликав тих, хто хоче поєднатися з Христом, зробити крок уперед. Джін-Луїза зробила. Джемі поклав їй на голову руку і запитав: «Юна леді, ти розкаюєшся?»

«Так, сер»,– відповіла вона.

«Тебе хрестили?»

«Ні, сер».

«Тоді...»

Тут Джемі зачерпнув жменю чорної води з басейна і скропив їй голову.

«Я хрещу тебе...»

«Зажди! – закричав Ділл.– Так неправильно!»

«А по-моєму – правильно,– відповів Джемі.– Ми зі Скаутом методисти».

«Але ж у нас баптистське Відродження. Її треба занурити. Гадаю, мені також слід охреститися».

Церемонія розросталася, і Ділл затято боровся за свою роль.

«Я головний,– наполягав він.– Я баптист, от мене і треба хрестити».

«Слухай сюди, Ділле Баламуте Гарис,– у голосі Джін-Луїзи прозвучала погроза.– Я взагалі не мала що робити цілісінький ранок. Ти був Куточок Амінь, ти співав соло, ти збирав пожертви. Тепер моя черга». Вона стиснула кулаки, зігнула ліву руку і загребла пальцями ніг землю.

Ділл позадкував. «Ти це припиняй, Скауте».

«А вона має рацію, Ділле,– сказав Джемі.– Ти можеш бути моїм причетником».

Джемі подивися на сестру.

«Скауте, тобі краще зняти одяг. Він увесь вимокне».

Вона скинула комбінезон – більше на ній нічого не було.

«Тільки не тримайте мене під водою,– застерегла вона.– І не забудьте затиснути мені носа».

Вона стала на бетонний бортик басейна. Якась старезна золота рибка випірнула, подивилася на неї недоброзичливо і зникла у темній воді.

«Тут глибоко?» – спитала Джін-Луїза.

«Футів зо два, не більше»,– відповів Джемі й обернувся до Ділла по підтвердження. Але Ділл їх покинув. Брат і сестра побачили, як він мчить до будинку міс Рейчел.

«Гадаєш, він розізлився?» – спитала Джін-Луїза.

«Не знаю. Зачекаймо і побачимо, чи він повернеться».

Джемі сказав, що їм варто відігнати рибок на один край басейну, щоб не завдати їм шкоди, і вони перехилилися через бортик і скаламутили воду, аж тут у них за спинами пролунав зловісний голос: «У-у-у! У-у-у!»

Це був Ділл, накритий простирадлом, знятим з двоспального ліжка: він прорізав у ньому дві дірки для очей. Ділл підніс руки над головою і підскочив до Джін-Луїзи.

«Ти готова? – спитав він.– Не барися, Джемі. Мені тут немає чим дихати».

«Бо ти голосно кричиш. А що це ти надумав?»

«Я – Святий Дух»,– скромно повідомив Ділл.

Джемі узяв сестру за руку і допоміг увійти у воду.

Вода була тепла й каламутна, а дно слизьке.

«Глядіть, занурюйте мене тільки один раз»,– попередила вона.

Джемі став на бортик басейна. Постать під простирадлом приєдналася до нього і несамовито замахала руками. Джемі ухопив сестру і штовхнув під воду. Коли її голова знову з’явилася на поверхні, Джін-Луїза почула, як Джемі тягне речитативом: «Джін-Луїзо Фінч, я охрещую тебе в ім’я...»

Ляпс!

Лозина міс Рейчел увійшла і тісний контакт з сідничками священної примари. Оскільки Ділл не міг відступити назад – під град ударів, він рвонувся вперед і приєднався до Джін-Луїзи в басейні. Міс Рейчел безжально лупцювала клубок з листя лілей, простирадла, ніг, рук і сплутаної лози плюща.

«Ану вилазь звідти! – горлала міс Рейчел.– Я тобі покажу Святого Духа, Чарльзе Бейкере Гарнеє! Побачиш, як воно – цупити мої найкращі простирадла! Побачиш, як вирізати в них дірки! Побачиш, як призивати ім’я Боже надаремно! Бігом вилізай, ну ж бо!»

«Годі вам, тітонько Рейчел,– белькотів Ділл, майже з головою занурившись у воду.– Дайте мені шанс».

Намагання Ділла виплутатися з гідністю мали дуже скромний успіх: хлопець виліз із басейна, як якесь невеличке водяне чудовисько; з простирадла, вкритого зеленим мулом, стікала вода. З голови й шиї звисали вусики плюща. Ділл шалено мотав головою, щоб їх позбутися, і міс Рейчел відступила, щоб не забризкатися.

Джін-Луїза вилізла слідом за ним. У носі в неї свербіло від брудної води, а коли вона чхнула, стало боляче. Міс Рейчел не торкалася Ділла, але підганяла своєю лозиною: «Ходу, ходу!»

Вони з Джемі дивилися, як ті двоє зникли у будинку міс Рейчел. Джін-Луїзі було страшенно шкода Ділла.

«Ходімо додому,– сказав Джемі.– Мабуть, уже час обідати».

Вони обернулися до свого двору – і наштовхнулися на погляд батька. Тато стояв на під’їзній доріжці.

Поруч з ним стояла жінка, якої вони не знали, і превелебний Джеймс Едвард Мургед. Схоже, стояли вони отам уже довгенько.

Атикус рушив до них, на ходу знімаючи піджак. У Джін-Луїзи перехопило горло і підкосилися ноги. Коли батько накинув їй на плечі свій піджак, вона усвідомила, що стоїть геть гола у присутності священика. Вона кинулася була втікати, але Атикус ухопив її за гамалик і наказав: «Іди до Келпурнії. З чорного ходу».

Потім Келпурнія немилосердно шкребла її у ванні, примовляючи: «Містер Фінч зателефонував зранку, повідомив, що запросив на обід проповідника з дружиною. Я вас кликала, мало не посиніла. Чого ви не відзивалися?»