Текст книги "Гарпер Лі. Іди, вартового постав"

Автор книги: Харпер Ли

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

Спершу Джін-Луїза подумала, що Герберт Джемсон збожеволів. Герберт Джемсон був регентом Мейкомської методичної церкви, скільки вона себе пам’ятала. Він був високий, добрий чоловік, мав приємний баритон, тактовно керував хором пригноблених солістів і бездоганно пам’ятав найулюбленіші гімни окружних очільників. У різних церковних війнах, які безнастанно точилися поміж мейкомських методистів, Герберт вважався єдиною людиною, яка була здатна не втрачати голови і здорового глузду, а також примирювати примітивніших членів пастви з фракцією молодотурків. Він тридцять років присвячував увесь свій вільний час цій церкві, і церква винагородила його поїздкою до Методистського музичного табору в Південній Кароліні.

Другим поривом Джін-Луїзи було звинуватити священика, молодого чоловіка на прізвище містер Камінь,– доктор Фінч казав, що той володіє унікальним талантом нудності, який він тільки бачив у людини, котрій ще далеко до п’ятдесяти років. Власне, з містером Каменем все було гаразд, хіба що він мав усі необхідні якості дипломованого громадського ревізора: він не любив людей, швидко рахував, не мав почуття гумору і був тугодумом.

Оскільки мейкомська церква протягом років була недостатньо великою для хорошого священика, але завелика для посереднього, Мейком був у захваті, коли на останній Церковній конференції було прийнято рішення прислати своїм методистам енергійного молодого проповідника. Але не минуло й року, як цей молодий проповідник здивував свою паству до такої міри, що доктор Фінч зауважив якось у неділю, недбало й голосно: «Ми просили хліба, а отримали Камінь».

Містер Камінь давно підозрювався у ліберальних уподобаннях; він аж надто дружньо, як дехто уважав, ставився до своїх побратимів з-поміж янкі; він нещодавно вийшов з невеликими ушкодженнями з дискусії стосовно апостольського кредо; і, найгірше, його вважали честолюбцем. Джін-Луїза вже готувала проти нього бездоганне звинувачення, як раптом пригадала, що містер Камінь був суцільно позбавлений музикального слуху.

Зовсім не збентежений порушенням вірності з боку Герберта Джемсона, бо не почув його, містер Камінь підвівся і підійшов до кафедри з Біблією в руках. Розгорнув її і проголосив:

– Сьогодні мій текст обрано з двадцять першого розділу Книги пророка Ісаї, вірш шостий:

Бо до мене сказав Господь так:

«Іди, вартового постав,—

що побачить, нехай донесе».

Джін-Луїза щиро силкувалася слухати, що там побачив вартовий містера Каменя, але вона відчувала, як її веселощі переходять в обурене невдоволення, і подолати його їй не вдавалося; упродовж усієї служби вона не зводила очей з Герберта Джемсона. Як він насмілився так усе змінити? Чи не намагається він повернути їх в лоно матері-церкви? Якби вона дослухалася до голосу розуму, то пригадала б, що Герберт Джемсон – методист чистої води: на богослов’ї він тямився не надто, а в добрих справах був одним з перших.

Славослов’я закінчилося, зараз почнуть кадити – «ортодоксальність є моя доктрина». Це дядько Джек сказав чи один з його старих єпископів? Джін-Луїза подивилася на нього через прохід і побачила гострий контур його профілю: розлючений, подумала вона. Містер Камінь бубонів: християнин може позбутися розчарувань і зневіри сучасного буття... приходити на Родинний вечір щосереди і приносити накритий таріль... хай буде з вами віднині й довіку, амінь.

Містер Камінь виголосив благословення і вже рушив до центрального виходу, коли Джін-Луїза пройшла рядами перехопити Герберта, який залишився зачинити вікна. Але її випередив доктор Фінч.

– Не можна так співати, Герберте,– говорив він.– Ми ж, зрештою, методисти БВ.

– Не дивіться так на мене, докторе Фінч,– Герберт простягнув руки, ніби хотів зупините те, що насувалося на нього.– Це нас так навчили у таборі Чарльза Веслі.

– Але ж ви не збираєтеся оце просто покірно проковтнути? Хто наказав вам таке робити? – доктор Фінч втягнув нижню губу, так що її майже видно не стало, а потім з циканням відпустив її.

– Музичний керівник. Він прочитав нам курс про помилки у церковній музиці Півдня. Сам він з Нью-Джерсі,– відповів Герберт.

– Ах, он воно як!

– Так, сер.

– І що ж, на його думку, у нас неправильно?

– Він сказав, що з тим самим успіхом ми могли б співати замість своїх гімнів «Припадай до джерела – Божа слава потекла». А ще він сказав, що слід піддати анафемі Фанні Кросбі й що «Скеля віків» – це просто образа Господу.

– Он як?

– Він сказав, що нам слід пожвавити Славослов’я.

– Пожвавити? Як саме?

– Як ми співали сьогодні.

Доктор Фінч сів на передню лаву. Закинув руку за спину і задумливо поворушив пальцями. Потім звів очі на Герберта.

– Очевидно,– промовив він,– очевидно, наші брати по вірі з Півночі вже не задовольняються тільки рішеннями Верховного суду. Вони намагаються змінити наші церковні гімни.

– Він ще й казав, що нам слід позбутися південних гімнів і вивчити декілька нових,– додав Герберт.– Мені це зовсім не сподобалося: ті, що йому видавалися гарними, зовсім не мають мелодії.

«Ха!» доктора Фінча прозвучало ще жорсткіше, ніж зазвичай,– вірна ознака, що йому уривається терпець. Вистачило його лише щоб сказати:

– Південні гімни, Герберте? Південні гімни?

Доктор Фінч поклав руки на коліна і випростав спину.

– Так от, Герберте,– виголосив він.– Сядьмо тихенько в цьому храмі й проаналізуймо все спокійно. Я гадаю, той чоловік хоче, щоб ми співали Славослов’я точнісінько як в англіканській церкві, однак він сам собі суперечить – сам собі суперечить – хоче вилучити... «Пребудь зі мною»?

– Так.

– Досконало.

– Перепрошую, сер?

– Досконало, сер. Досконало. А стосовно «Коли дивлюсь я на священний хрест» ?

– І цей також,– кивнув Герберт.– Він вручив мені перелік.

– Вручив перелік, он як? Гадаю, «Вперед, солдати-християни» там також є?

– Першим номером.

– Гр-р! – рикнув доктор Фінч.– Г. Ф. Лайт, Айзек Воттс, Сабіна Баринг-Гоулд.

Доктор Фінч вимовив останнє прізвище у мейкомський спосіб: розтягуючи а та и і з паузами між складами.

– Кожний англієць, Герберте, чесний і вірний,– сказав він,– намагається примусити нас співати Славослов’я таким чином, ніби ми всі опинилися у Вестмінстерському абатстві, хіба не так? Але я хочу вам дещо сказати...

Джін-Луїза подивилася на Герберта, який кивав на знак згоди, і на свого дядька, який виглядав немов Теобальд Понтифекс зі «Шляху усякої плоті» Семюеля Батлера.

– Отой чоловік, ваш музичний керівник,– він просто сноб, Герберте, і це доведений факт.

– Він такий зманіжений,– повідомив Герберт.

– Ще б пак! І ви збираєтеся продовжувати все те безглуздя?

– Господи спаси, ні! – вигукнув Герберт.– Я просто вирішив спробувати один разок, щоб переконатися, чи не помилився я у своїх висновках. Паства ніколи того не вивчить. А крім того, я люблю наші старі гімни.

– І я також, Герберте,– сказав доктор Фінч. Він підвівся й узяв Джін-Луїзу під руку.– Побачимося наступної неділі, і якщо станеться так, що наша церква підніметься на один фут над землею, я покладу персональну відповідальність за це на вас.

Щось в очах доктора Фінча підказало Гербертові, що той жартує. Він, засміявшись, промовив:

– Не хвилюйтеся, сер.

Доктор Фінч довів племінницю до машини, де на неї чекали Атикус й Александра.

– Тебе підвезти? – спитала вона.

– Звісно, ні,– відповів доктор Фінч. Він мав звичку ходити до церкви й назад пішки щонеділі, й робив це у всяку погоду: його не лякали ні бурі, ні пекуче сонце, ні люті морози.

Коли він вже збирався їх покинути, Джін-Луїза крикнула йому вслід:

– Дядьку Джеку, а що означає БВ?

Доктор Фінч важко зітхнув, що мало означати «Ох, ці вже мені неосвічені дівиці!», звів брови і пояснив:

– Deo volente. Божою волею, дитино. Надійне католицьке висловлювання.

8

З такою самою раптовістю, з якою жорстокий хлопчисько видирає личинки мурашиного лева з його ямки, щоб вони борсалися на осонні, Джін-Луїзу вихопили з її спокійного світу і залишили захищати свою чутливу шкіру самотужки, власними силами. Це сталося рівно о другій годині двадцять вісім хвилин одного вогкого недільного пообіддя. Обставини, які до цього призвели, були такі.

По обіді, коли Джін-Луїза вже потішила своїх домашніх переказом зауважень доктора Фінча стосовно новомодного виконання церковних гімнів, Атикус сидів у своєму кутку вітальні й читав недільні газети, а сама Джін-Луїза радісно очікувала свого візиту до дядька, щоб повеселитися від душі та ще й випити найміцнішої в Мейкомі кави з печивом, пролунав дзвінок у двері. Почулося, як Атикус гукнув «Заходь!», і долинув голос Генрі: «Ви готові, містере Фінч?» Джін-Луїза кинула на стіл кухонний рушник; не встигла вона вийти з кухні, як Генрі просунув голову в двері й сказав: «Привіт!»

Александра, не гаючи ні секунди, притиснула його до стінки:

– Генрі Клінтоне, тобі мусить бути соромно за себе!

Генрі, чари якого було далеко не пересічні, ввімкнув їх на повну міць, але на Александру вони геть не подіяли.

– Міс Александре,– сказав він,– все одно ви не зможете на нас довго сердитися, навіть якби й схотіли.

– Я захистила вас обох цього разу, але наступного разу мене може не виявитися поруч.

– Міс Александро, повірте, ми це дуже цінуємо,– сказав він і обернувся до Джін-Луїзи.– Сьогодні о сьомій тридцять вечора – і ніякої Пристані! Ми підемо в кіно.

– Гаразд. А куди це ви зараз налаштувалися?

– До суду. У нас там збори.

– В неділю?

– Так.

– Ой, я повсякчас забуваю, що все ваше політиканство відбувається тут по неділях.

Атикус покликав Генрі, щоб йти.

– Бувай, доню,– сказав він.

Джін-Луїза вийшла за Генрі до вітальні. Коли за батьком і Генрі зачинилися вхідні двері, вона підійшла до Атикусового крісла прибрати газети, які він розкидав на підлозі. Підібрала їх, розсортувала по виданнях і поклала охайним стосом на диван. Потім перейшла на другий бік кімнати поправити купу книжок біля торшерного столика – і помітила серед них офіційного вигляду конверт завбільшки з брошуру. На обкладинці був зображений людожерського вигляду негр, над малюнком надрукований заголовок: «Чорна чума». Автором брошури був якийсь тип з науковими ступенями. Джін-Луїза розгорнула брошуру, сіла в батькове крісло і почала читати. Закінчивши, вона узяла брошуру двома пальцями за краєчок, як узяла б дохлого щура за хвіст, увійшла до кухні й показала брошуру тітці.

– Це що таке? – спитала вона.

Александра подивилася на брошуру з-понад окулярів.

– Щось із паперів твого батька.

Джін-Луїза натиснула педаль відра на сміття і жбурнула брошуру туди.

– Не роби цього,– застерегла Александра.– їх зараз нелегко дістати.

Джін-Луїза розтулила була рота, щоб відповісти, стулила – і розтулила знову.

– Тітонько, ви це читали? Вам відомо, що там написано?

– Авжеж.

Якби Александра кинула їй просто в обличчя якусь непристойність, Джін-Луїза здивувалася б менше.

– Ви... тітонько, а вам відомо, що на тлі цієї писанини доктор Геббельс видається наївним сільським парубком?

– Не розумію, про що ти говориш, Джін-Луїзо. В цій книжці багато правдивих фактів.

– О так, дійсно,– іронічно проказала Джін-Луїза.– Особливо мені сподобався пасаж, у якому негри, хай боронить їх Бог, не можуть нічого вдіяти зі своєю меншовартістю, оскільки черепи в них твердіші, ніж у білих, а вмістилище для мозку неглибоке – хай що це означає! – отже, ми мусимо бути до них дуже лагідні, не дозволяти їм завдавати шкоди самим собі й тримати їх на належному їм місці. Святий Боже, тітонько...

Александра випросталася як шомпол.

– І що з того? – спитала вона.

– Просто я навіть не уявляла, що ви захоплюєтеся порнографічною літературою, тьотю.

Тітка мовчала, і Джін-Луїза провадила:

– Мене надзвичайно вразила притча, у якій володарями світу споконвіку були білі, за винятком хіба що Чингізхана,– о, тут автор цілком чесний, а ще там просто вбивча деталь, коли він наполягає, що навіть фараони були білі, а їхні підлеглі були або чорні, або євреї.

– Але ж це правда, хіба ні?

– Звісно, але що це доводить?

Коли Джін-Луїза тривожилася, вичікувала або дратувалася, особливо коли вона сперечалася з тіткою, у неї в мозку вмикався лічильник опереткових пустощів. У її голові з шаленою швидкістю закрутилися три жваві фігури: години, заповнені дядьком Джеком та Діллом, які кружляли в безглуздому танку, затьмарили прихід завтрашнього дня з його завтрашніми турботами.

Тітка щось і далі їй торочила:

– Я вже пояснила. Це приніс твій батько з засідання ради білих громадян.

– Звідки?

– З ради білих громадян округу Мейком. Невже ти не знала, що ми таку організували?

– Не знала.

– А твій батько там член правління, а Генрі – один з найбільших активістів,– Александра зітхнула.– Не те щоб нам вона була дуже потрібна. В Мейкомі поки що нічого не сталося, але завжди мудро підготуватися заздалегідь. Саме туди вони й поїхали зараз.

– Рада білих громадян? У Мейкомі? – повторювала Джін-Луїза, не в змозі повірити, і її власний голос звучав для неї самої безглуздо.– І Атикус там?

– Джін-Луїзо,– промовила Александра,– боюся, ти просто не розумієш, що тут у нас відбувається...

Джін-Луїза розвернулася на підборах, підійшла до парадних дверей, вийшла на широке подвір’я і далі на вулицю, що вела до середмістя, і майже побігла, лишивши без уваги крики Александри: «Ти ж не можеш піти до міста у такому вигляді!» Вона забула, що у гаражі стоїть машина у чудовому робочому стані, ключі від якої лежать на столику в передпокої. Вона йшла швидко, в такт дурнуватій пісеньці, яка засіла у неї в голові:

Правила, авжеж!

Шлюб коли береш,

Прийде час твого спочину —

І тоді твою дівчину

Закопають теж!

Правила, авжеж!^[26]

Що таке надумали Генк з Атикусом? Що взагалі відбувається? Джін-Луїза не знала, але ще до заходу сонця дізнається неодмінно.

Якось воно пов’язано з тією брошурою, що її вона знайшла в домі – перед Богом і людьми,– якось воно пов’язано з радами білих громадян. Вона знала про ці ради, добре знала. Нью-Йоркські газети тільки про них і писали. Шкода, що вона не надто уважно читала, але одного лише погляду на друковану колонку було досить, щоб оповісти їй знайому історію: то були ті самі люди, які становили Невидиму Імперію, які ненавиділи католиків, неосвічені, налякані, червонопикі, хамуваті, законослухняні, на всі сто відсотків чистопородні англосакси, іі співвітчизники-американці – бидло.

Атикус і Генк щось затіяли, вони просто хочуть тримати справу під своїм контролем – тітка ж сказала, що Атикус увійшов до правління. Джін-Луїза помиляється. Все це неправда: тітка подеколи все плутає...

У середмісті Джін-Луїза уповільнила крок. Було зовсім безлюдно; лише дві машини стояли перед аптекою. Стара будівля суду виблискувала білиною у промінні пообіднього сонця. Вдалині вулицею мчав вистрибом великий пес, по кутках площі мовчки наїжачили свої гілки араукарії. Коли Джін-Луїза підійшла до північного бічного входу, то побачила уздовж стіни два ряди порожніх автомобілів. Піднімаючись сходами, вона проминула якихось стариганів, які там тинялися, проминула кулер з водою біля дверей, проминула плетені стільці, але її не проминув вогкий сморід сечі, що тягся з темних судових закутків. Вона пройшла повз кабінети збирача податків, податкового інспектора, судового розпорядника, судді у справах заповітів, піднялася нефарбованими сходами до зали суду, пройшла до галереї для чорних і сіла на своє старе місце у першому ряду, де вони зазвичай сиділи з братом, коли приходили на судові засідання, на яких виступав батько.

Унизу, на грубих лавах, сиділо не лише головне бидло Мейкома, а й найповажніші чоловіки округу.

Вона подивилася у дальній кінець зали, де за бар’єром, що відділяв суд від публіки, за довгим столом сиділи батько, Генрі Клінтон, декілька чоловіків, яких вона чудово знала, й один чоловік, якого вона не знала зовсім.

З боку столу, як величезний одутлий сірий слимак, сидів Вільям Вілоубі, політичний символ усього, що її батько і подібні до нього люди зневажали. Він останній у своєму роді, подумала Джін-Луїза.

Атикус із ним ледь-ледь вітався, а він тут собі розсівся, ніби так і треба.

Вільям Вілоубі справді був останній у своєму роді, принаймні нині. Він потроху спливав кров’ю в теперішні часи достатку й процвітання, а живився він саме злидотою. Кожний округ у глибинці Півдня мав свого власного Вільяма Вілоубі, й усі вони були як близнюки, тож становили окрему категорію, яка називалася Сам, і то був або Славетний великий чоловік, або Маленький чоловік, залежно від незначних територіальних відмінностей. Сам, чи як там уже називали його підлеглі, обіймав керівну адміністративну посаду в себе в окрузі,– зазвичай він був шерифом або суддею, проте траплялися й мутанти, такі-от як мейкомський Вілоубі, який вирішив не прикрашати своєю особою жодної державної посади.

Вілоубі був унікум: те, що він прагнув залишитися за лаштунками, свідчило про відсутність у нього надмірного чванства – риси, типової для дешевих деспотів.

Вілоубі надумав керувати округом не з найзручнішого кабінету, а з місця, яке найкраще назвати комірчиною: то була тісна, темна, смердюча кімнатка, на двері якої прикрутили табличку з його прізвищем; там були лише телефон, кухонний стіл і почорнілі від бруду дерев’яні крісла. Хай куди йшов Вілоубі, за ним неодмінно тягнувся почет з неквапних, переважно негативних персонажів, відомих як Судова публіка,– Вілоубі прилаштував цих екземплярів у різноманітні окружні й муніципальні установи, де вони виконували всі його накази.

Один з них зараз сидів за столом поруч з Вілоубі,– Том-Карл Джойнер, його права рука, людина, сповнена законної гордості: хіба ж не був він разом з Вілоубі від самого початку? Хіба не він гасав по всьому округу, збираючи потрібну Вілоубі інформацію? Хіба не він у далекі часи загальної кризи стукав опівночі у двері орендарів убогих хатин, хіба не він втовкмачував у голову кожного нещасного, голодного злидаря з тих, що отримували громадську допомогу – гроші або роботу: голосуйте за Вілоубі? Не даси голосу – не дамо їжі. Як і решта прихвоснів, з роками Том-Карл набув респектабельного вигляду, який йому мало личив, і не дуже-то радів, коли йому нагадували про нечестивий початок його кар’єри. Цієї неділі Том-Карл сидів утішений, бо знав, що маленька імперія, яку він будував, не знаючи ні сну, ні спочинку, перейде під його владу, коли Вілоубі знудиться або загнеться. Ніщо в обличчі Тома-Карла не видавало, що він може очікувати неприємного сюрпризу, але незалежність, породжена достатком, вже підірвала його королівство, і воно йшло на дно; ще дві виборчі кампанії – і воно розвалиться, залишившись тільки матеріалом для якоїсь дисертації з соціології. Джін-Луїза подивилася на його пихату фізіономію і мало не засміялася, коли пригадала, яким безжальним буває Південь у винагороді своїх громадських діячів, що сходять зі сцени.

Унизу вона бачила ряди знайомих голів – сиве волосся, темне волосся, волосся ретельно зачесане, щоб приховати брак волосся,– і їй пригадалося, як у давні часи, коли судове засідання було нудне, вона прицільно плювалася паперовими кульками у блискучі лисини. Суддя Тейлор якось ухопив її і пригрозив, що підпише ордер на її арешт.

Судовий годинник зарипів, напружився, зронив: «Плюх!» – і пробив другу годину. Коли він замовк, Джін-Луїза побачила, як підводиться батько і звертається до аудиторії своїм сухим судовим голосом:

– Джентльмени, сьогодні нам виголосить промову містер Грейді О’Генлон. Особливого представлення він не потребує. Містере О’Генлон, прошу.

Тут підвівся містер О’Генлон і промовив:

– Як сказала корова дояру одного холодного ранку, дякую за теплий прийом.

Джін-Луїза ніколи в житті не бачила містера О’Генлона і не чула про нього. Однак з перших його вступних слів добре зрозуміла, що він собою являє: звичайний богобоязливий чоловік, як усі звичайні люди, який покинув роботу, щоб присвятити увесь свій вільний час збереженню сегрегації. Що ж, подумала вона, деякі люди мають дивовижні примхи.

Містер О’Генлон мав темно-русяве волосся, сині очі й уперте обличчя; краватка у нього була просто жахлива, а піджак він зняв. Він розстібнув верхній ґудзик на сорочці, розслабив вузол краватки, покліпав очима, пригладив долонею волосся – і перейшов до справи.

Містер О’Генлон народився й виріс на Півдні, закінчив там школу, одружився з леді-південкою, прожив там усе життя, і зараз головний його інтерес – боронити Південний Спосіб Життя, і ніякі чорномазі, ніякий Верховний суд не диктуватимуть йому чи будь-кому, як діяти... така тупоголова раса, як... природжена меншовартість... кручене вовняне волосся... ще не злізли з дерев... засалені смердючі... одружуватися з нашими доньками... псувати чистокровність раси... чистокровність... чистокровність... рятуймо Південь... Чорний понеділок... гірші за тарганів... Бог створив раси... ніхто не знає чому, але Він волів, щоб вони не змішувалися... якби Він того не хотів, він зробив би нас усіх одного кольору... назад до Африки...

Тут вона почула голос батька, тихий голос, який прийшов з теплого, затишного минулого: «Джентльмени, якщо на світі існує гасло, якому я вірю, то ось воно: рівні права усім, особливих привілеїв нікому».

– Оці новоявлені чорномазі проповідники... як мавпи... пащі як помийні відра... перекручують Євангеліє... суд ладен дослуховуватися до комуністів... викинути їх геть і перестріляти за зраду...

Проти затятого бубоніння містера О’Генлона у пам’яті постала картина: публіка в залі суду ледь помітно заворушилася, й унизу були майже такі самі голови. Десь там сиділи на своїх лавах присяжні, суддя Тейлор вів засідання, риба-лоцман при ньому ретельно вела протокол; батько стояв – він підвівся з-за столу, за яким Джін-Луїза бачила голову з крученим вовняним волоссям.

Атикус Фінч рідко брався за кримінальні справи, він їх вельми недолюблював. Єдина причина, з якої він узявся за цю, полягала в тому, що він твердо знав: його клієнт не вчиняв того, в чому його звинувачували, а батько ніяк не міг допустити, щоб чорний хлопець сів у в’язницю через байдужого, призначеного судом адвоката. Хлопець знайшов його через Келпурнію, розповів усю історію і сказав правду. Правда та була бридка. Атикус узяв справу в свої руки, успішно використав недбале обвинувачення, виклав свою позицію перед присяжними і здійснив те, що ні до, ні після того не траплялося в окрузі Мейком: він домігся виправдання чорношкірого хлопця, звинуваченого у зґвалтуванні. Головним свідком обвинувачення була біла дівчина.

Атикус мав дві вагомі переваги: хоча біла дівчина мала усього чотирнадцять років, відповідача не звинуватили у зґвалтуванні неповнолітньої, тому Атикус міг довести згоду, що він і зробив. Згоду було довести легше, ніж за звичайних умов: відповідач мав лише одну руку. Другу він втратив під час нещасного випадку на тартаку.

Атикус довів справу до кінця з усім блиском свого таланту, але у нього залишився інстинктивний гіркий присмак, який послаблювало тільки усвідомлення того, що інакше він не зміг би жити в гармонії з собою. Після оголошення вердикту він покинув залу суду серед білого дня, пішов додому і прийняв гарячу ванну. Він ніколи не рахував, скільки це йому коштувало; він ніколи не озирався назад. Він так і не дізнався, що дві пари очей, дуже схожих на його власні, стежили за ним з балкона.

– ...це не питання, чи ходитимуть шмаркаті негритоси до школи разом з вашими дітьми, чи їздитимуть вони на передніх сидіннях автобусів... питання в тому, чи вціліє християнська цивілізація, чи ми станемо рабами комуністів... чорномазі адвокати... топтали Конституцію... наші друзі-євреї... вбили Ісуса... голосували за чорномазого... наші дідусі... чорномазі судді й шерифи... окремо – оце рівноправність... дев’яносто п’ять відсотків податкових коштів... за чорномазого і старого пса... слідом за золотим тільцем... проповідувати Євангеліє... стара баба Рузвельтова... чорнолюбка... запрошує сорок п’ять негритосів і жодної свіжої, незайманої білої дівчини-південки^[27]... Г’юї Лонг^[28], цей джентльмен-християнин... чорні, як ніч у пеклі... підкупили Верховний суд... пристойні білі християни... невже Христа розіп’яли заради негритосів...

Рука Джін-Луїзи зісковзнула з перила – вона була мокра від поту і залишила по собі вологий слід, у якому відбивалося притлумлене світло з верхніх вікон. Джін-Луїза не зводила очей з батька, який сидів праворуч від містера О’Генлона, і не могла повірити в те, що бачить. Тоді вона перевела погляд на Генрі, який сидів праворуч від містера О’Генлона, і не провірила в те, що бачить...

...проте вони сиділи на тому кінці судової зали. Заможні, поважні люди, відповідальні, порядні люди. Люди різних гатунків і репутації... здається, серед них не було тільки однієї людини – дядька Джека,– Джін-Луїза має сходити якось до нього у гості. Коли?

Вона мало розумілася на чоловічих справах, але знала, що батько сидить пліч-о-пліч з типом, який вивергає з рота мерзенний бруд,– хіба від цього він стане менш брудним? Ні. Батькова присутність його захищала.

Джін-Луїзі стало зле. Шлунок звело, і вона затремтіла. Генк.

Кожний нерв у її тілі заволав. А тоді завмер. Вона заціпеніла.

Джін-Луїза незграбно звелася на ноги і пішла нетвердим кроком з балкона до критих сходів. Вона не чула, як її ноги човгають по широких сходинках, як судовий годинник натужно б’є пів на третю, не помітила затхлого запаху першого поверху.

Палюче сонце болісно вдарило їй в очі, і вона затулила обличчя руками. Потім обережно відсунула долоні, щоб дати очам звикнути до яскравого світла після напівтемряви, і тоді побачила Мейком, зовсім безлюдний, у мерехтінні гарячого пообіддя. Перейшла у затінок віргінського дуба, простягла руку і притулилася до стовбура. Вона дивилася на Мейком, і в неї перехопило горло: Мейком дивився на неї.

Забирайся звідси, казали їй старі будівлі. Тобі тут не місце. Ти нікому не потрібна. У нас свої секрети.

Послухавшись їх, вона пішла у безмовній спеці головною магістраллю міста – шосе, яке вело до Монтгомері. Вона йшла і йшла, повз будинки з широкими подвір’ями, де копирсалися пані-садівниці й неквапні здоровані-чоловіки. Їй здалося, що вона чує, як місіс Вілер гукає до міс Моді Аткінсон через дорогу, і якби міс Моді побачила Джін-Луїзу, то обов’язково запросила б зайти покуштувати торт: «Я саме спекла один великий для доктора й один маленький для тебе». Джін-Луїза рахувала тріщини на тротуарі, збирала всі сили, щоб відбити атаку місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз: «Не смій казати мені привіт, Джін-Луїзо Фінч, кажи – доброго дня!», бігцем проминула старий дім з гостроверхим дахом, потім подвір’я міс Рейчел – і опинилася перед своєю старою домівкою.

ДОМАШНЄ МОРОЗИВО

Вона закліпала. «Я божеволію»,– промайнула у неї думка. Спробувала іти далі, але було вже запізно. На місці її старого дому стояло квадратне, приземкувате, сучасне кафе-морозиво, і якийсь чоловік вдивлявся у Джін-Луїзу крізь вікно. Вона намацала у кишені широких штанів четвертак.

– Можна замовити ріжок ванільного? – спитала вона в чоловіка.

– Його тепер не роблять у ріжках. Можу запропонувати вам...

– Гаразд. Давайте те, що є.

– Джін-Луїза Фінч, вірно? – сказав він.

– Так.

– Колись ви тут жили, вірно?

– Так.

– Власне, тут і народилися, вірно?

– Так.

– Зараз живете у Нью-Йорку, вірно?

– Так.

– Мейком змінився, вірно?

– Так.

– А мене ви не пам’ятаєте, ні?

– Ні.

– Тоді я не скажу. Можете тут сісти, з’їсти своє морозиво і спробувати згадати, хто я такий, а якщо згадаєте, я дам вам ще одну порцію безкоштовно.

– Дякую, сер,– сказала вона.– Ви не проти, якщо я зайду за будинок...

– Звісно, не проти. Там є столики зі стільцями. Люди приходять вечорами поїсти там морозива.

Двір був посиланий білим гравієм. Який же він маленький без будинку, без гаража, без платанів, подумала вона. Вона сіла до столика і поставила на нього своє морозиво. «Мені треба все обміркувати».

Все сталося так швидко, що шлунок і досі судомило. Джін-Луїза глибоко дихала, щоб він втихомирився, але нічого не допомагало. Вона відчула, що позеленіла від нудоти, і нахилила голову; як не намагалася, думати не змогла, бо знала тільки одне:

Єдина людина, якій вона довіряла цілком і повністю, зрадила її; єдиний чоловік, на якого вона могла вказати зі словами «Він джентльмен, у серці своєму він джентльмен», зрадив її, зрадив публічно, грубо і безсоромно.

9

Цілісність, гумор і терплячість – ось ті три слова, що характеризували Атикуса Фінча. Була ще одна фраза про нього: візьміть на вибір будь-якого мешканця округу Мейком і його околиць, спитайте, що він думає про Атикуса Фінча, і відповідь буде така: «Я ніколи не мав кращого друга».

Життєвий секрет Атикуса Фінча був такий простий, що аж надто складний: якщо більшість людей мали свої кодекси і намагалися жити за ними, Атикус виконував свій до останньої літери – без метушні, без фанфар, без докопування до першопричин. Він був той самий і в приватному, і в публічному житті. Кодекс його складала проста етика Євангелія, і нагородою були пошана й відданість усіх, хто його знав. Навіть вороги любили його, тому що Атикус ніколи не визнавав, що вони йому вороги. Він ніколи не був багатим, проте належав до найбагатших з людей, яких знали його діти.

Його діти знали те, що діти рідко знають про своїх батьків: коли Атикус їздив до Монтгомері на засідання законодавчих зборів, він там познайомився з дівчиною, молодшою від нього на п’ятнадцять років, покохав її і одружився з нею; привіз її до себе у Мейком, і вони зажили у новопридбаному будинку на центральній вулиці міста. Коли Атикусу було сорок два роки, у них народився син, і назвали його Джеремі-Атикус, на честь батька і батькового батька. За чотири роки народилася донька, і назвали її Джін-Луїза, на честь матері й материної матері минуло ще два роки, і Атикус, повернувшись одного вечора додому з роботи, знайшов свою дружину мертвою на підлозі веранди: жінку неможливо було побачити з вулиці через гліцинію, яка густо оплітала куток веранди, створюючи приємний затінений притулок. Вона померла незадовго до його приходу: крісло, з якого вона впала, ще гойдалося. Джін Грем Фінч принесла в свою сім’ю хворобу серця, яка вбила її сина за двадцять два роки по тому на тротуарі біля батькової контори.

У сорок вісім років Атикус залишився з двома малими дітьми і куховаркою-негритянкою на ім’я Келпурнія. Навряд чи він дошукувався смислу життя; він просто ростив дітей, як уважав за потрібне, а беручи до уваги, як діти любили його, воно й було найкраще: він ніколи не відмовлявся гратися з ними в лапту, ніколи не втомлювався вигадувати для них захопливі історії, ніколи не занурювався у власні проблеми так, щоб не знайти часу послухати про їхні біди, і щовечора читав їм уголос, поки голос не починав хрипнути.