Текст книги "Гарпер Лі. Іди, вартового постав"

Автор книги: Харпер Ли

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

Джін-Луїза завела машину і повільно поїхала до міста.

Ені, бені, майні, май,

Чорномазого хапай!

А коли він завищить,

Відпусти – нехай біжить!

«Боже, допоможи мені».

Частина V

13

Александра поралася біля кухонного столу, заглиблена у свої кулінарні обряди. Джін-Луїза спробувала пройти повз неї навшпиньках, непомітно, але марно.

– Іди подивися.

Александра відступила від столу, і погляду Джін-Луїзи відкрилися кришталеві тарелі, заставлені у три шари вишуканими сандвічами.

– Це Атикусова вечеря?

– Ні, він сьогодні збирається поїсти в місті. Ти ж знаєш, він терпіти не може втручатися у велику компанію жінок.

Святий Мойсею, царю Юдейський! Кавове частування.

– Люба, може, ти приготуєш вітальню? Гості прийдуть десь за годину.

– А кого ви запросили?

Александра оголосила такий безглуздий перелік гостей, що Джін-Луїза тяжко зітхнула. Половина жінок були молодші за неї, половина – старші; жодних спільних спогадів, за винятком однієї особи, з якою Джін-Луїза безнастанно сварилася в школі.

– А де всі мої однокласниці? – спитала вона.

– Десь тут, гадаю.

Так, звісно. Десь у Старому Саремі й ще далі в лісах. Цікаво, ким вони стали.

– Ти зранку їздила до когось у гості? – спитала Александра.

– Провідала Келпурнію.

Ніж у Александри в руці дзенькнув об стіл.

– Джін-Луїзо!

– А в чому, дідько, річ?

«Це буде остання наша з нею сварка, отже, треба стриматися. Ніколи в житті не вдавалося мені зробити щось правильно у стосунках з тіткою».

– Заспокойтеся, міс,– голос Александри звучав холодно.– Джін-Луїзо, у Мейкомі ніхто вже більше не відвідує негрів, а надто після того, як вони з нами чинять. Вони не просто ледачі, вони подеколи дивляться на нас із відвертою зухвалістю, і часи, коли ми від них залежали, пішли в минуле. Ця НАСПКН з’явилася тут і морочить їм голови так, що ця отрута вже з вух у них сочиться. Тільки тому, що ми маємо сильного шерифа, у нашому окрузі справи ще не зовсім кепські. Ти просто не розумієш, що тут коїться. Ми гарно до них ставилися, ми викуповували їх з в’язниці під заставу, сплачували їхні борги, давали їм роботу, коли роботи не було, ми заохочували їх до самовдосконалення, вони цивілізувалися, але, люба моя, це нашарування цивілізації таке благеньке, що зграя нахабних негрів з північних штатів здатна всього за п’ять років зруйнувати прогрес, досягнутий протягом століття... Ні, мем, після того, як вони нам віддячили за піклування про них, ніхто у Мейкомі вже не хоче їм допомагати, коли вони вскочать у халепу. Вони лише кусають руку, яка їх годує. Ні, шановні, з цим покінчено – хай тепер самі дають собі раду.

Джін-Луїза проспала дванадцять годин, але вона аж згиналася від утоми.

– Сара, служниця Мері Вебстер, була членкинею НАСПКН роками, як і інші куховарки у нас в місті. Коли Келпурнія пішла, я зрозуміла, що просто не витримаю нової, та нам з Атикусом це й не потрібно. Догоджати чорномазим зараз – це ніби прислужувати королям.

«Моя благочестива тітка розмовляє, як містер Грейді О’Генлон, який кинув роботу, щоб присвятити увесь свій час збереженню сегрегації».

– Доводиться панькатися й носитися з ними, поки вже перестаєш розуміти, хто служить кому. Воно нині того не варте... куди це ти йдеш?

– Підготувати вітальню.

Джін-Луїза впала у глибоке крісло і порахувала, скільки разів вона почувалася по-справжньому нещасною. «Моя тітка – зовсім чужа і ворожа, моя Келпурнія не хоче мене знати, Генк несповна розуму, а Атикус... щось тут зі мною не так, це я не така. Так мусить бути, бо ці люди вже не можуть змінитися.

Чому їм не стає моторошно? Як можуть вони щиро вірити у те, що чують в церкві, а потім говорити так, як вони говорять, слухати такі слова, від яких вивертає душу? Я гадала, що я християнка, але це не так. Я щось інше, тільки не знаю, що саме. Усього, що я досі вважала правильним і неправильним, мене навчили саме ці люди. Отже, справа не в них, а в мені. Щось сталося зі мною.

Вони намагаються пояснити мені в якийсь химерний спосіб, що в усьому винні негри... але негри тут ні до чого, це так само точно, як і те, що я не здатна літати, хоча, бачить Бог, я можу вилетіти з вікна от просто зараз».

– Ти ще не підготувала вітальню? – Александра стояла просто перед нею.

Джін-Луїза підвелася і підготувала вітальню.

Сороки злетілися на частування о десятій тридцять, за розкладом. Джін-Луїза стояла на ґанку і віталася з кожною з гостей. Вони всі були в капелюшках і рукавичках, вони все заповнили ароматом трояндової олії, парфумів, туалетної води і пудри. Їхня косметика присоромила б єгипетського малювальника, а їхнє вбрання, а надто взуття було, безперечно, придбане в Монтгомері або в Мобілі: по всій вітальні Джін-Луїза бачила найдорожчі й найпрестижніші бренди.

Про що вони тепер говорять? Джін-Луїза тимчасово оглухла, а згодом дослухалася. Юні дружини самовдоволено цвірінькали про своїх Бобів і Майклів, про те, як вони вже чотири місяці одружені з Бобом чи Майклом і як Боб чи Майкл потовстішали на двадцять фунтів кожний. Джін-Луїза подолала спокусу просвітити своїх юних гостей щодо можливих причин швидкого гладшання їхніх коханих і перемикнула увагу на Пелюшкову Групу, яка її засмутила понад усяку міру:

– ...коли Джері було два місяці, він подивився на мене і сказав... пересадка на горщик має взагалі починатися, коли... його хрестили, а він ухопив містера Каменя за волосся, і містер Камінь... мочиться тепер у ліжко. Я її відучила від цього тоді ж, коли відучила смоктати палець, застосувавши... гарнюсіньку, просто гарнюсіньку сорочечку, яку тільки можна уявити: на ній червоний слоник і напис «Малиновий приплив»... ми віддали п’ять доларів, щоб оте викинули з дому.

Ліворуч від неї сиділа Електробригада: цим було від тридцятьох до тридцяти п’ятьох років, і здебільшого час вони збавляли в клубі «Амануенсіс», вихваляючись одна перед одною різноманітними електроприладами:

– ...Джон каже... Келвін каже, що це... нирки, та Аллен заборонив мені їсти смажене... коли мене прищепила та застібка-змійка, я вже хотіла ніколи більше не... знати б, чого вона вважає, що зможе завжди легко відбутися... бідолашка, на її місці я би пройшла... курс електролікування, ось що їй призначили. Кажуть, вона тепер... вибиває килим щосуботи, коли приходить Лоренс Велк... сміялася, мало не вмерла! На ньому було... моє старе весільне вбрання, і я й досі можу його носити.

Джін-Луїза подивилася на трьох Вічнозелених, Що Не Втрачають Надії, праворуч від себе. То були життєрадісні мейкомські дівиці з чудовою репутацією, яким не вдалося ще вийти заміж. Їхні одружені однолітки ставилися до них поблажливо, їх трошки жаліли, їх знайомили з чоловіками, які приїжджали навідати своїх старих друзів. Джін-Луїза подивилася на одну з них з ущипливим задоволенням: коли їй було десять років, вона зробила першу й останню спробу приєднатися до гурту і попросила Сару-Джейн: «Можна мені прийти до тебе в гості сьогодні після школи?» – «Ні,– відрізала Сара-Джейн,– мама каже, що ти надто неотесана». А тепер вони обидві самотні, з цілком різних причин, але відчуття одне й те саме, хіба ні?

Вічнозелені, Що Не Втрачають Надії, гомоніли між собою:

– ...найдовший день у моєму житті... поза банком... новий будинок на дорозі, там, де... Навчальний центр, складіть усе разом, і ви проводите у церкві чотири години... скільки разів я казала містеру Фреду, що люблю помідори... аж плавилися. Я сказала: якщо ви не встановите кондиціонер в офісі, я... зіпсувала всю гру. Кому потрібні ці фокуси?

Джін-Луїза устряла в паузу:

– Ти досі в банку, Capo?

– Звісно, де ж іще. Буду там до скону.

Гм.

– А як там Джейн – не пам’ятаю прізвища? Твоя шкільна подружка?

Сара та Джейн Як-там-її були колись нерозлучні.

– А, ти про оту. Вийшла під час війни заміж за дуже чудернацького хлопця і тепер так сміховинно розмовляє, удає аристократичну вимову, ти б її нізащо не впізнала.

– Он як? А де вона нині живе?

– У Мобілі. Виїхала у Вашингтон під час війни і підчепила цей жахливий акцент. Усі вважають, що він їй не вдається, але ніхто не наважується їй про це сказати, от вона і тримається його. Пам’ятаєш, як вона завжди ходила, задерши голову, отак? Вона й досі так ходить.

– Справді?

– Угу.

«Тітка, хай їй грець, має якесь доручення»,– подумала Джін-Луїза, помітивши, що Александра подає їй сигнали. Отож вона пішла до кухні й узяла тацю зі святковими серветками. Розносячи їх по рядах, Джін-Луїза почувалася так, ніби пробігається по клавішах гігантського клавесина.

– ...ніколи в житті... я не бачила такої прегарної картини... як старий містер Гілі... лежав на камінній дошці просто у мене під носом... невже? Гадаю, близько одинадцятої... вона дограється до розлучення. Врешті-решт, те, як він... розтирав мені спину щогодини протягом усього дев’ятого місяця...ти би просто вмерла. Бачила б ти, як він... ночами пісявся що п’ять хвилин. Я поклала край... всім у нашому класі, крім тієї потворної дівиці зі Старого Сарема. Вона не розуміла відмінності... між рядками, але ти ж добре розумієш, що саме мав він на увазі.

Знову прохід по всій клавіатурі – з сандвічами.

– ...містер Талберт подивився на мене і каже... він ніколи б не навчився ходити на горщик... з бобами щовечора у четвер. Це єдине, чого він навчився у янкі... Війна з Троєю? Ні, дорогенька, я сказала «він і нас троє»... зі сміттярем. Це єдине, на що я спромоглася, потому як вона пройшла через... жито. Мені нічого не лишалося робити, я почувалася, як товста... Амінь! Буду рада, коли все закінчиться... як він до неї ставився... купи й купи пелюшок, а він питає, чому я замучена?.. Кінець кінцем, він був у... у паперах весь час, ось де.

Александра йшла слідом за нею, приглушуючи клавіші кавою, аж поки вони не перейшли у легке дзижчання. Джін-Луїза вирішила, що Електробригада підійде їй найкраще, узяла диванну подушку, щоб було на чому сидіти, і приєдналася до них. Вона обрала зі зграї Гестер Синклер.

– Як там Білл?

– Добре. З ним стає дедалі важче ладнати. Який жах те, що сталося зі старим містером Гілі сьогодні вранці!

– Твоя правда.

– А той хлопець не пов’язаний якось із вашою родиною? – спитала Гестер.

– Пов’язаний. Він онук нашої Келпурнії.

– Господи, я нині зовсім не знаю, хто з них хто, оці всі молодші... Гадаєш, його судитимуть за вбивство?

– Ненавмисне вбивство, я б сказала.

– Он як,– Гестер була розчарована.– Так, мабуть, це правильно. Він же не хотів його вбити.

– Ні, не хотів.

Гестер засміялася.

– А я сподівалася, ми трохи розважимося.

У Джін-Луїзи волосся заворушилося. «Схоже, я втрачаю почуття гумору, ось у чому річ. Стаю схожою на кузена Едварда».

Гестер торочила далі:

– ...в нас тут не було цікавого судового процесу вже років з десять. Тобто процесу над чорномазими. Нічого, крім бійок і пиятики...

– А ти любиш ходити на суди?

– Ясна річ. Минулої весни був найшаленіший процес про розлучення. Якісь горлопани зі Старого Сарема. Добре, що суддя Тейлор помер, ти ж пам’ятаєш, як він не терпів таких речей, завжди вимагав, щоб дами звільнили залу суду. Новому судді це байдуже. Що ж...

– Перепрошую, Гестер. Тобі варто випити ще кави.

Александра тримала важкий срібний кавник. Джін-Луїза дивилася, як тітка наливає каву. Не пролила ані краплини. «Якби ми з Генком...» Генк!

Джін-Луїза оглянула довгу вітальню з низькою стелею, в якій у два ряди сиділи жінки – жінки, яких вона знала майже все своє життя, але після п’ятихвилинної розмови з якими не могла вигадати, що ще сказати. «Мені нема про що з ними говорити. Вони теревенять безупинно про те, чим займаються, а я не знаю, як робити те, чим займаються вони. Якщо ми одружимося – якщо я візьму шлюб з кимось у цьому місті, вони стануть моїми подругами, а я не уявляю, що їм сказати. Я б тоді стала Джін-Луїза Мовчазна. Ніколи б не спромоглася влаштувати отаке частування, а тітка буквально мліє від задоволення. Мене б до смерті тягали до церкви, мене б замучили грою у бридж, мене би змушували писати рецензії на книжки для клубу „Амануенсіс“, мене б хотіли залучити до цього товариства. Треба чимало такого, чого мені бракує, щоб відбувся такий шлюб».

– ...надзвичайно сумна історія,– виголошувала Александра,– але вони просто отакі, і з цим нічого не вдієш. Келпурнія була з них найкраща. Оцей її Зібо, оцей лайдак, він ще з дерева не зліз, але, знаєте, Келпурнія примушувала його одружуватися з кожною з його жінок. Їх було, здається, п’ятеро, але Келпурнія примушувала його брати шлюб з кожною. Ось вам і все їхнє християнство.

– Ніколи не знаєш, що там у них у головах. Візьміть мою Софі: якось я у неї питаю: «Софі,– кажу,– на який день випадає в цьому році Різдво?» Софі чухає свої кудлаті патли і каже: «Міс Гестер, гадаю, що на двадцять п’яте». Я сміялася, мало не луснула. Я ж хотіла дізнатися про день тижня, а не про дату. Недоумки!

«Гумор, гумор, гумор, я втрачаю почуття гумору. Стаю нудна, як „Нью-Йорк пост“».

– Але ж ви знаєте, що вони й досі це роблять. Якщо їх зупинити, вони просто перейдуть у підпілля. Білл каже, що не здивується, якщо ми матимемо ще одне повстання Ната Тернера^[31], ми сидимо на діжці з динамітом і мусимо бути до всього готові,– говорила Гестер.

– Слухай, Гестер, я, звісно, небагато про це знаю, та я гадала, що ті люди в Монтгомері головним чином збиралися, щоб молилися в церкві,– сказала Джін-Луїза.

– Ой, дорогенька, хіба ти не знаєш, що то було просто аби викликати співчуття у східних штатах? Це найстаріший прийом у світі. Як відомо, кайзер Вільгельм молився щовечора.

З пам’яті Джін-Луїзи виринув якийсь дурний віршик. Де вона його вичитала?

Ото була, моя Августо,

Гульба, нехай їй буде пусто:

Французів тисячі лежать.

Славімо Божу благодать.

Цікаво, де це Гестер викопала свою інформацію? Джін-Луїза не могла уявити, щоб Гестер читала щось, крім журналу «Добре домоведення», хіба що під дулом пістолета. Хтось їй це розповів. Хто саме?

– Захоплюєшся тепер історією, Гестер?

– Що? Та ні, просто переказую те, що мені розповідає мій Білл. Він у мене такий розумаха, все читає. Каже, що чорномазі, які заправляють у північних штатах, намагаються діяти, як Ганді, а ти ж знаєш, що це таке.

– Боюся, не знаю. І що ж це таке?

– Комунізм.

– Справді? А я гадала, що комуністи обстоюють силове захоплення влади і все таке решта.

Гестер похитала головою.

– На якому світі ти живеш, Джін-Луїзо? Вони вдаються до будь-яких заходів, що можуть їм допомогти. Так само як католики. Тобі ж відомо, як католики їздять по світу і практично самі стають тубільцями, аби тільки навернути на свою віру. Та вони ладні твердити, що сам святий Павло був чорномазим, якщо це наверне бодай одного чорномазого. Білл каже,– а він, як ти знаєш, був на війні,– Білл каже, що на деяких з тих островів неможливо відрізнити, де вуду, а де римо-католицька церква, і він би не здивувався, якби побачив шамана-тубільця у католицькій сутані. Те саме і з комуністами. Вони роблять усе, просто будь-що, аби тільки захопити владу в нашій країні. Вони оточують нас, і розбери тепер, хто комуніст, а хто ні. Господи, та навіть в окрузі Мейком...

Джін-Луїза засміялася.

– Гестер, та що треба комуністам від округу Мейком?

– Цього не знаю, зате знаю, що існує один осередок по дорозі на Тускалузу, і якби не ті хлопці, то чорномазі вже ходили б до школи разом з усіма.

– Щось я не дуже розумію тебе, Гестер.

– Невже ти не читала про тих химерних професорів, які ставлять питання на цих, як їх там? – вчених радах університетів? Вони б таке залюбки дозволили. Якби не оті хлопці з братерства...

– На Бога, Гестер! Мабуть, я читала не ту газету. У тій, яку я читала, було написано, що ота зграя працює на шинному заводі...

– І що ж ти читаєш, комуністичну газету?

«Ти від себе у захваті. Кажеш усе, що спаде тобі на думку, але я не розумію тих речей, що спадають тобі на думку. Хотіла б я залізти тобі в голову, вкласти туди якийсь факт і простежити, як він рухається звивинками мозку, поки не дійде до рота. Ми обидві народилися тут, ми ходили до тієї самої школи, ми вивчали одне й те саме. Цікаво, що ж ти бачила і чула».

– ...всі знають, що НАСПКН прагне зруйнувати Південь...

«Ти зачата у недовірі й віддана постулату, що всі люди народжуються порочними».

– ...вони відкрито визнають, що хочуть покінчити з негритянською расою, і зроблять це за чотири покоління. Білл каже, що тільки-но вони до цього візьмуться...

«Сподіваюся, світ не почує і не пам’ятатиме довго, що ти тут зараз верзеш».

– ...і якщо хтось думає щось інше, то він або комуніст, або не кращий за комуніста. Пасивний опір, ага, якраз!

«Коли в ході різних подій стає необхідно, щоб один народ розірвав політичні пута, які зв’язують його з іншим народом, то ці люди, виходить, комуністи?»

– ...вони завжди одружуються з тими, у кого шкіра трохи біліша, ніж у них, вони хочуть розпорошити, змішати расу...

Тут Джін-Луїза урвала її.

– Гестер, дозволь дещо запитати. Я вже вдома від суботи, і від суботи багато наслухалася про змішення раси, от я б хотіла знати, чи це просто невдалий вираз і чи не варто його вилучити з південної говірки. Щоб змішати расу,– якщо це правильний термін,– треба, щоб рас було принаймні дві, а коли ми, білі, верещимо про зміщення, хіба це не проблема нас самих як раси? З таких розмов я виношу одне: коли б таке було узаконене, то всі масово помчали б одружуватися з неграми. Якби я була вчена,– а я не вчена,– я б сказала, що в таких балачках проступає глибока психологічна проблема, яка не надто лестить тому, хто говорить. У найкращому разі такі балачки свідчать про небезпечну недовіру до своєї власної раси.

Гестер зиркнула на Джін-Луїзу.

– Сподіваюся, ти сама не знаєш, що говориш,– промовила вона.

– Я також на це сподіваюся,– відповіла Джін-Луїза,– тільки в мене волосся стає сторч щоразу, як таке чую. Гадаю, це тому, ще коли мене виховували, такого ніхто не говорив.

– Ти що, натякаєш?..– наїжачилася Гестер.

– Вибач,– сказала Джін-Луїза.– Я не хотіла тебе образити. Пробач, будь ласка.

– Джін-Луїзо, коли я те казала, я зовсім не мала на увазі нас.

– А кого ж ти мала на увазі?

– Я говорила про цих, ну, сама знаєш, про бидлюків. Про чоловіків, які живуть з негритянками і так далі.

– Оце дивно,– посміхнулася Джін-Луїза.– Сто років тому білі джентльмени спали з чорними жінками, а тепер це робить бидло.

– Але ж то було, коли негри були їхньою власністю, дурненька. Ні, НАСПКН полює на біле бидло. Хоче, щоб чорномазі одружувалися з цим прошарком, аж поки суцільна соціальна модель не розпадеться.

Соціальна модель. Узор з подвійних обручок... «Не може бути, щоб Келпурнія нас ненавиділа, а Атикус вірив у подібну балаканину. Вибачте, але це неможливо. Від учорашнього дня я почуваюся так, немов мене запхали у глибокий, глибокий колодязь...»

– А як там Нью-Йорк?

Нью-Йорк. Нью-Йорк? Я вам розповім, як там Нью-Йорк. Нью-Йорк має всі відповіді. Люди відвідують Асоціацію молодих християн, ходять до Спілки англійської мови, до Карнегі-холу, до Нової школи суспільних наук – і знаходять відповіді. Це місто живе гаслами, «ізмами» і знаходить швидкі відповіді. Нью-Йорк зараз каже мені: «Джін-Луїзо Фінч, ти поводишся всупереч власній доктрині стосовно свого класу, тому ти не існуєш. Найрозумніші люди країни сказали нам, хто ти така. Від цього не втечеш, і ми не звинувачуємо тебе за це, але просимо поводитися в межах правил, які мудрі встановили щодо твоєї поведінки, і не намагайся стати кимось іншим».

На це Джін-Луїза відповідає ось як: «Повірте, те, що сталося у моїй родині, зовсім не те, про що ви думаєте. Я можу сказати тільки одне: все, що я знаю про людську гідність, я вивчила саме тут. У вас я не навчилася нічого, хіба лише підозрілості. Я не знала, що таке ненависть, доки не стала жити поміж вас і не побачила, як ви безнастанно щось ненавидите. Довелося навіть прийняти закон, який забороняє вам ненавидіти. Я зневажаю ваші швидкі відповіді, ваші гасла в метро, але найбільше я зневажаю у вас відсутність гарних манер – ви ніколи їх не матимете, хоч би прожили ще сто років. Чоловік, який не може бути нечемним навіть з ховрахом, сидів у залі суду і підтримував справу підлих, ницих людців. Скільки разів я бачила його у крамниці, в черзі за неграми і бозна-ким. Містер Фред подавав йому знаки очима, але батько хитав у відповідь головою. Він був з тих людей, які інстинктивно чекають своєї черги; він мав бездоганні манери».

«Слухай-но, сестро, нам відомі факти: двадцять один рік свого життя ти прожила у краю, де був суд Лінча, у краю, дві третини якого складають негри, задіяні в сільському господарстві. Тож припини прикидатися».

«Ви мені не повірите, але я все ж таки скажу: ніколи в житті до сьогодні я не чула слова чорномазий з вуст членів нашої родини. Ніколи не вчили мене думати про них як про чорномазих. Коли я росла, а росла я поміж чорношкірих людей, то це просто були Келпурнія, Зібо, сміттяр, Том, вантажник з крамниці, купа інших. Мене оточували сотні негрів, вони працювали на плантаціях, збирали бавовну, ремонтували дороги, валили ліс на будівництво наших домів. Вони були бідні, вони були недужі й немиті, деякі з них були ледащі й нечесні, але ніколи в житті мені не натякали, що я мушу їх зневажати, чи боятися, чи бути з ними нечемною, чи вважати, що як я завдам комусь із них шкоду, то мені за це нічого не буде. Я не сприймала їх як якийсь окремий народ, і вони мене так само. Коли я ходила на полювання, я не стріляла дичину на території негрів не тому, що то була власність негрів, а тому, що заборонено полювати на будь-чиїй землі. Мене вчили ніколи не брати гору над людиною, якій у житті пощастило менше, ніж мені, чи то в розумі, чи в статку, чи в суспільному становищі; це стосувалося будь-кого, не самих лише негрів. Мене навчили розуміти, що протилежне викликає зневагу. Ось так мене виховували одна чорна жінка й один білий чоловік. Так треба було жити. Якщо чоловік каже тобі: це правда, і ти йому віриш, а потім з’ясовуєш, що це неправда, ти розчаровуєшся і робиш усе, аби тільки більше не потрапити до цієї пастки. Але чоловік, який жив по правді, і ти вірила усьому, чим він жив, такий чоловік не просто насторожує, коли зраджує тебе, ні, він тебе спустошує. Гадаю, саме через це я зараз божеволію...»

– Нью-Йорк? Там усе, як завжди,– Джін-Луїза обернулася до молодої жінки у крихітному капелюшку, з дрібними рисами обличчя і маленькими гострими зубками. То була Клодіна Макдауел.

– Ми з Флетчером навесні їздили до Нью-Йорка і весь час намагалися тебе розшукати.

«Навіть не сумніваюся».

– І вам там сподобалося? Ні, не відповідай, я сама скажу: ви божественно провели час, але не уявляєте, як там можна жити.

Клодіна вишкірила свої мишачі зуби.

– Точнісінько так! Як ти здогадалася?

– Я екстрасенс. Ви все подивилися в місті?

– Ой, ну звісно! Були у Латинському кварталі, на Копакабані, ходили на «Гру в піжамах». Це перша театральна вистава, яку ми бачили в житті. І вона страшенно нас розчарувала. Вони всі такі?

– Більшість із них. А ви піднімалися нагору сама знаєш чого?

– Ні, але ми відвідали Радіо-Сіті. Знаєш, там навіть люди живуть. Ми подивилися концерт у мюзик-холі Радіо-Сіті, і, Джін-Луїзо, на сцену там виходила коняка.

Джін-Луїза сказала, що це її зовсім не дивує.

– Ми з Флетчером, ясна річ, раді були повернутися додому. Просто не розуміло, як ти там живеш. Флетчер витратив у Нью-Йорку за два тижні більше грошей, ніж ми тут витрачаємо за півроку. Флетчер сказав, що не уявляє, чого це люди живуть у такому місті, коли можна за безцінь придбати собі будинок з подвір’ям тут у нас.

«Можу тобі пояснити. У Нью-Йорку ти належиш сам собі. Можеш охопити й обійняти увесь Мангеттен у приємному усамітненні, а можеш піти під три чорти, якщо схочеш».

– Бачиш,– сказала Джін-Луїза вголос,– до Нью-Йорка треба призвичаїтися. Я сама його ненавиділа перші два роки. Він мене лякав, аж поки одного ранку хтось не штовхнув мене в автобусі, а я його штовхнула у відповідь. І коли я так зробила, то зрозуміла, що стала частиною міста.

– Штовхачі, от хто вони всі. Ні в кого там немає гарних манер,– зауважила Клодіна.

– Та ні, в них є манери, Клодіно. Просто вони інші, ніж у нас. Той, хто штовхнув мене в автобусі, очікував, що я штовхну його в свою чергу. Такі правила, і це просто гра. Ніде немає кращих людей, ніж у Нью-Йорку.

Клодіна піджала губи.

– Ну, не хотілося б мені товктися серед отих італійців чи пуерториканців. В одному кафетерії я озирнулася і побачила, що майже поруч зі мною сидить негритянка і їсть обід, ну буквально поруч зі мною. Я знала, звісно, що вона має право, але пережила справжній шок.

– Вона тобі якось зашкодила?

– Гадаю, ні. Я хутенько звідти дременула.

– Знаєш,– тон Джін-Луїзи був дуже лагідний,– там нікого не тримають на ланцюгу, всі люди вільні, без винятку.

Клодіна згорбила плечі.

– Я не розумію, як ти там з ними усіма живеш.

– Їх просто не помічаєш. З ними працюєш, їси поруч з ними або разом з ними, їздиш із ними в автобусі й просто не помічаєш, якщо не хочеш. Я не усвідомлювала, що біля мене в автобусі сидів здоровенний негр, аж поки мені не треба було виходити. Просто не звертаєш уваги.

– А от я, зрозуміло, звертала увагу. А ти або сліпа, або я не знаю що.

«Так, я сліпа. Я ніколи не розплющувала очей. Ніколи не зазирала в людські серця, дивилася тільки на їхні обличчя. Сліпа як камінь... Містер Камінь. Містер Камінь учора у церкві поставив вартового. Він мав би надати вартового і мені. Мені потрібен вартовий – поводир сліпого, який щогодини оголошуватиме, що він бачить. Мені потрібен вартовий, який розповість, що людина говорить одне, а думає зовсім інше, який поділить оте навпіл і скаже: тут така справедливість, а отут – інакша, і пояснить мені відмінність. Мені потрібен вартовий, який вийде і проголосить усім, що двадцять шість років – це надто довгий час, щоб когось розігрувати, яким би кумедним не був цей жарт».

14

– Тітонько,– заговорила Джін-Луїза, коли вони прибрали посуд і розставили все по місцях після вранішнього набігу гостей,– якщо вам не потрібна машина, я б з’їздила до дядька Джека.

– Мені потрібно лише трохи подрімати. А ти не хочеш пообідати?

– Ні, мем. У дядька Джека знайдеться для мене якийсь сандвіч, сподіваюся.

– Не дуже на це розраховуй. Він тепер майже нічого не їсть.

Джін-Луїза зупинила машину на під’їзній доріжці доктора Фінча, піднялася крутими сходами, постукала у двері й увійшла, виспівуючи сиплим голосом:

Мій дядько Джек старий з ціпком тепер,

Бо хлопцем гоцав – мало не помер,

Податками обклав...

Дядько відізвався з глибини дому:

– Я все чую, вульгарне ти дівча. Я на кухні.

Будинок доктора Фінча був невеликий, але вітальня вражала розмірами. Свого часу це була танцювальна зала, але доктор Фінч перегородив її і встановив уздовж усіх стін книжкові полиці.

Джін-Луїза перетнула вітальню й опинилася там, де колись була відкрита веранда. Нині вона трохи нагадувала кабінет, як, власне, і всі інші приміщення в будинку. Джін-Луїза в житті не бачила житла, яке б так добре відображало особистість власника. Дещо моторошна неохайність панувала над порядком: доктор Фінч тримав свій будинок у бездоганній чистоті, але книжки повсякчас накопичувалися купами, хай де він сидів, а оскільки він мав звичку сідати де завгодно, то в усіх кімнатах, у зовсім неочікуваних місцях, були стоси книжок, чиста біда для прибиральниці. Він не дозволяв їй торкатися книжок, а при тому вимагав ідеального ладу, тож бідолаха змушена була пилососити, обмітати пил і натирати підлогу, оминаючи книжки. Одна нещасна служниця втратила пильність і випадково перегорнула сторінку в книжці «Оксфорд перед Трактаріанством» Таквела, яку читав доктор Фінч, і той жбурнув у неї мітлу.

Коли дядько вийшов до Джін-Луїзи, вона подумала, що мода приходить і минає, а дядько з Атикусом навіки залишаться вірними жилетам. Доктор Фінч був без піджака, а на руках тримав свою стару кицьку Розу Ейлмер^[32].

– Де ти була вчора, знову на річці? – він гостро поглянув на неї.– Покажи язика.

Джін-Луїза вистромила язик, і доктор Фінч пересадив Розу Ейлмер на праву руку, покопався у жилетній кишеньці, витяг звідти окуляри-половинки і начепив їх собі на перенісся.

– Нема чого стояти з висунутим язиком. Стули рота,– звелів він.– Вигляд у тебе паскудний. Ходімо на кухню.

– Я і не знала, що ти носиш окуляри-половинки, дядьку Джеку.

– Ха! Я з’ясував, що викидав гроші на вітер.

– Як це?

– Коли дивився понад своїми старими окулярами. Ці коштують удвічі дешевше.

Посередині кухні у доктора Фінча стояв стіл, а на ньому – тарілочка з крекером і одинокою сардиною.

Джін-Луїза витріщила очі.

– Й оце твій обід? Скажи, ти й далі дичавітимеш?

Доктор Фінч підтягнув до столу стілець, всадовив на нього Розу Ейлмер і відповів на обидва питання.

– Ні. Так.

Джін-Луїза з дядьком сіли за стіл. Доктор Фінч узяв крекер з сардиною і підніс Розі Ейлмер. Роза Ейлмер відкусила шматочок, нахилила голову і почала жувати.

– Вона їсть, як людина,– здивувалася Джін-Луїза.

– Сподіваюся, я добре її виховав,– відповів доктор Фінч.– Вона вже така стара, що доводиться годувати її з рук.

– А чому ти не віддаси її приспати?

Доктор Фінч кинув на племінницю обурений погляд.

– З якого такого дива? Що з нею не так? Вона ще може прожити добрі десять років.

Джін-Луїза мовчки погодилася і подумала, що, умовно кажучи, хотіла б і вона такий вигляд мати, як Роза Ейлмер, у такому поважному віці. Руда шкурка була в ідеальному стані; кицька зберегла фігуру; очі були ясні. Здебільшого вона тепер спала, а раз на день доктор Фінч виводив її на шворочці погуляти у дворі.

Доктор Фінч терпляче умовляв свою стару кицю доїсти обід, і коли вона доїла, підійшов до шафки над раковиною і витяг звідти пляшечку. Замість покришки на ній була піпетка. Він набрав у неї чимало рідини, поставив пляшечку, ухопив кицьку за зашийок і наказав розтулити рота. Роза Ейлмер послухалася. Тоді ковтнула і потрусила головою. Доктор Фінч набрав ще рідини у піпетку і звелів Джін-Луїзі розтулити рота. Джін-Луїза ковтнула і закашлялася.

– Боже милосердний, що це таке?

– Вітамін «С». Скажеш Аллену, щоб він тебе оглянув.

Джін-Луїза пообіцяла, а тоді спитала у дядька, чим він зараз цікавиться.

Доктор Фінч, який схилився над плитою, відповів: «Сибторпом».

– Чим-чим?

– Сибторпом, дівчино, Сибторпом. Ричард Волдо Сибторп – римо-католицький священик. Похований з усіма почестями англіканської церкви. Намагаюся знайти когось, рівного йому. Визначна постать.

Джін-Луїза звикла до дядькової манери висловлюватися у стилі інтелектуальної стенографії: він зазвичай виголошував один чи два окремі факти, і висновок видавався неочевидним. Проте якщо йому ставили правильні питання, він неквапно і впевнено розкручував сувій своїх дивовижних знань і демонстрував обґрунтування, яке блищало власним світлом.