Текст книги "Бувальщина прикордонника Гриви"

Автор книги: Григорий Кирилюк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)

Іллюха – тямуха

Невеликий хлопчик – з вихрястим чубчиком, що стирчав з-під старенького капелюшка, в поношеному кептарику з дерев’яними застібками замість гудзиків, у червоних штанцях в «дудочку» та саморобних легеньких постільцях – несміло підійшов до застави. Гордієві Гриві якось одразу припав до душі цей гуцулик.

До застави щодня прибігало багато хлопчаків, але то були здебільшого галасуни, непосиди. Ілько ж міг годинами стояти неподалік від зеленого грибка вартового й, стуливши пухкі губи та нахмуривши пшеничні бровенята, милуватися його гвинтівкою чи автоматом, срібними острогами вершників, їхніми баскими кіньми. Він переступав з ноги на ногу, поправляв капелюшок на неслухняному чубикові, і тоді на його цяцькованому пасочкові погойдувався мідний ланцюжок від ножика. Пасок, як і ножик з ланцюжком, – дарунки неня.

Неньо Ілька разом з прикордонниками зводить коло застави високу спостережну вишку. Задивиться Ілько на вишку й уявляє себе на ній дозорцем великої держави. Ілько знає, що з тої вишки можна побачити аж чотири країни – Чехословаччину, Угорщину, Румунію і наймиліший край – Україну. А коли поглянути крізь маршальський бінокль?! Що тоді Ілько побачив би? Гай-гай!

Можливо, сьогодні Ілько й побував би на вишці, де подих перехоплює од висоти. Он бач, як співчутливо дивиться на нього Гордій Грива… Коли б з застави не вийшов начальник лісоділянки, друг Ількового батька. Довговусий і вайлуватий, як ведмідь, він зупинився перед хлопчиком, війнув густими, наче травостій, бровами й спитав:

– А де батько?

– Та о-о-он же, вишку майструє.

– Гм. То він за ділом. А ти що тут робиш?

– Дивлюсь собі… – ніяковіючи, відповів Ілько.

– Гм, дивлюсь собі,– примружився лісоруб, – значить, байдики б’єш, Іллюхо-тямухо. А у нас возій спіткнувся та й вивихнув ногу і тепер у лікарні. А ти вже такий, що міг би й возія замінити, га?

– То чому ні? От спитаю неня…

– Я сам його спитаю. – І, подобрішавши, додав: – Так ти, Іллюхо, завтра зранку аби був у мене. Маєш довгі канікули?

– А на все літо, вуйку…

– То добре… Будемо різати ліс на прикордонні.

Батько не перечив Ількові стати возієм. Навіть радів, що синові трапилась посильна праця на лісоділянці. Підвезти лісорубам інструмент чи харчі, насипати коням вівса в жолоби та повести до потічка напоїти – не така вже й важка робота. І лісосіка недалеко. Катайся собі туди й назад у супроводі як не лісорубів, то майстра або прикордонників…

Ранок застав Ілька коло стайні лісоділянки. Вихор і Зірка задумливо похрупували буряки з вівсом. Ілько чистив їх скреблом та щіткою. Розумні тварини стояли сумирно, покірливо наставляли голови, коли їздовий накладав на них шлеї. Ілько завбачливо повисмикував гриви з-під шлей, щоб не натерти коням шиї, рівняв посторонки, щоб орчики не стукали їх по ногах. Лісоруби дивилися на Ілька, попихкували люльками і говорили між собою:

– Ади, Ілько відає діло…

– То є втіха єму.

– А най тямує.

Біля комори навантажили Ількові на віз свіжоспеченого хліба, поклали солонини, поставили діжечку бринзи, мішечок кукурудзяного борошна, а в самому задку припасували мідний казан. І – в путь.

Теплий, радісний день пливе над Карпатами.

Ілько поволі їде знайомою дорогою. Попереду, на відстані кілометра або й того менше, ідуть собі гуртом лісоруби, гомонять.

Море лісових квітів зачаровує хлопця. Майже до коліс припадає розквітлий звіробій, рожевими пелюстками тремтить шипшина, мідними головами жовтіє буркун. Над ровами та якимись старими ямами цвіте плакун-трава. Ваблять зір перші чорниці, тендітні сироїжки, лисоголові маслюки.

А птахи? Що вони виробляють з самого ранку в лісі!.. Заслухався маленький возій, задивився, замріявся… Раптом Вихор і Зірка задерли голови, форкнули, смикнули віжки, поточились назад. Ілько глянув уперед і побачив зовсім недалеко на дорозі оленя. Олень здивовано зиркнув чорними великими очима на коней, тупнув ногою і, поки Ілько підбирав віжки в руки, стрибнув з дороги вбік, зник у чагарнику.

Ілько аж иа ноги звівся. І в цю мить він помітив, як слідом за рогатим оленем метнулось маленьке оленятко. Воно застряло в сухоломі, перевернулося на спинку. Ілько накинув віжки на гілку дубочка, що ріс над самою дорогою, підбіг до сухолому. Він упав на оленя, обхопив його, як маленьку дитинку, руками. Оленя відчайдушно пручалось, але не могло вивільнитись з чіпких рук хлопчика.

Оленя було мокрісіньке від вух до ратичок.

– Файно викупалось у росі,– ласкаво заговорив до нього Ілько, – але ти не смикайся, не плач, не тремти. Я тебе не вб’ю. Ось нарву травички, витру, обсушу…

Ілько простяг руку між сухоломом за торішнім злежалим листям. Воно лоскотно зашерехтіло під пальцями. Та замість листочків він підняв сіруваті, дивно поцяцьковані папірці. «Ого! – мовив до себе Ілько. – Які цікаві! А най потім роздивлюсь». І поніс папірці разом з оленятком до підводи.

На лісосіці підводу зустріли знайомі прикордонники на чолі з командиром відділення Гордієм Гривою. Вони перевірили у лісорубів перепустки. Ілька лише жартівливо спитали:

– А в тебе, Ілько, є папери?

– А маю, маю, – несподівано відповів хлопчик.

– Що, на оце оленя паспорт дістав у заповіднику?

– Ні. Я його злапав на дорозі. А папери ось… нате.

Гордій Грива взяв з Ількових рук папірці, здивовано роздивляється. Що за чудасія?.. «Бер-бер-бер», – беркає командир, а зрозуміти напису чужою мовою не може. З’юрмились прикордонники довкола командира, розглядають малюнки.

– То якийсь цар, – втручається Ілько, – лишіть мені. Я відвезу сестричці. Най бавиться.

Один з прикордонників узяв папірці в свої руки, понюхав і вигукнув:

– Щоб я пропав, коли у цій обгортці не лежав шоколад!

– Агій на вас, хлопці,– мовив лісоруб, що стояв поблизу. – На наших лісосіках чоколяди споконвіку не росли. Та й з лісорубів ними ще ніхто не ласував. Хіба у пана лісничого коли бувало…

– Обгортки зовсім свіжі, – сказав Грива. – Як вони потрапили сюди? – І до Ілька: – Де ти знайшов ці папірці, Ільчику?

– Зараз покажу. От най заберуть усе з воза.

З лісосіки поверталися до лісодільниці вчотирьох: Ілько, два прикордонники і Гордій Грива. На тому місці, де Ілько зловив оленятко, дозорці розпрощалися з юним возієм. Вони захопили з собою папірці з «царем».

Ілько ж швиденько подався додому, радіючи, що везе такий несподіваний дарунок сестричці Домці та молодшому братикові Устимкові.

Ще з хвіртки Ілько гукнув Домці та Устимкові, які гралися на подвір’ї під волоським горіхом:

– Ану, вгадайте, що у мене в мішку?!

– Пока-жи, Ільчику, – затягнув Устимко, – по-ка-жи…

– Звірюку ймив, ось що! – мовив Ілько і показав мордочку оленяти. – Вовк, г-рр-рр…

Домця випустила кошика з рук і з криком та лементом побігла до хати.

– Мамцю, Ілько вовка ймив. Я боюся во-в-ка!

– Не репетуй, дурненька. Це не вовк! – гукнув їй услід Устимко.

– Хр-хр-р, – лякав Ілько Устимка, – баць його лобиком.

– А я не боюсь кізочки, а я не боюсь…

– Це оленятко, Устимку.

Сінешні двері трішки відхилилися, з-за них визирнули лякливі оченята Домці. Вона недовірливо дивилася на Устимка, який уже гладив по голівці оленятко і слізно просив:

– Ільцю, подаруй мені оленятко, подаруй!

– Ні, я його Домці віддам. Вона виростить з нього великого оленя. Він буде у нас на подвір’ї пастись. І тоді до нас з усіх осель ходитимуть люди дивитися, о!

– А ти мені ще зловиш, Ільчику?

– Зловлю.

– А я оленятко вирощу і пущу в ліс. Потім воно само до нас буде прибігати. Ага, Ільцю? Правда, буде?

– А буде.

– Але ж ти візьмеш мене з собою, Ільцю? – заглядає Устимко в братові очі.– Я хочу видити, як ти будеш ймити оленятко. Візьми…

Ілько задумався. Воно удвох веселіше їхати. Але… чи відпустить мати братика?

Та поки що Ілько сів обідати. А мати сказала – як прийде батько з застави, то змайструє оленяткові кліточку. Домця вже зготувала тваринці кукурудзяну кулешу, посипала цукром, але оленя не їло. Мати дістала соску, налила у пляшечку молока, настромила соску на шийку і підставила до мордочки тваринки. Оленя крутнуло голівкою, наче соромилося ссати при чужих. Та коли мати запхала соску йому в рот, оленя весело зацмокало. Діти вдоволено забігали довкола нього. Ілько аж присідав, сміючись з кумедної тваринки. Він геть забув і про «царя» на шоколадних обгортках, і взагалі про знайдені папірці. Нарешті й сам підсів до миски з кулешею. І так смачно обідав, наче справжній лісоруб.

Тим часом знайдені Ільком папірці з «царем» примусили Гордія Гриву відіслати прикордонника Громика на заставу. А сам він лишився з Вариводою в районі лісосіки…

– Коли виявили обгортки? – з незвичайною зацікавленістю запитав начальник у Громика.

– Хвилин тридцять тому.

– Де саме?

– На закруті потоку.

– Ясно. Що ви помітили на місцевості біля схованки шоколадних обгорток?

– Трава не зім’ята. Роса не струшена. Слідів нема.

– Повертайтесь на лісосіку, – наказав начальник, – і пильно несіть службу. Знахідка хлопчика дуже інтересні…

– Слухаюсь.

Відіславши Громика, начальник з дзвоном відімкнув залізну скриньку, де у нього зберігались секретні документи, дістав щойно одержану тривожну телеграму з загону. Ще раз перечитав її, швидко підійшов до карти. Ось воно, голубувате «колінце» потоку поблизу дороги. Він добре знає цю місцевість. Взимку тут хоч писанкою покоти – така пухнаста снігова рівнина з темно-зеленими ялицями, може, столітнього віку. Напровесні, коли щезає сніг, над джерелом, у затінку, ще довго блищать срібні скалки крижин. Влітку потік заростає густою травою, а дно його береться зеленим нальотом моху. Прибіжить косуля напитись, зрушить копитцем камінчик, і він біленькою цяточкою булькає в прозору водичку. Восени потік і його береги засипає листя бука, ліщини, затрушує хвоя. Слід людини тоне в цьому настилові. Але ж зараз кінець травня?! Над потоком буйно підводиться молода трава, витягується в стебло. Наступи, і слід віддрукується, як печатка на зеленому аркушеві. «Якщо ці обгортки дійсно сховані були німецькими льотчиками, то в якому ж напрямку вони пішли, не лишивши по собі слідів? Невже потоком? А це гірше… Жар може не взяти слід. Запах вода змиває. А де парашути екіпажу? Це ж не голка в стіжку сіна».

Начальник вернувся до столу, простяг руку до зеленої коробочки польового телефону, подзвонив і незабаром почув знайомий голос начальника загону.

– Товаришу полковник, доповідає «Стіг», – сказав у трубку начальник застави. – Дозорний наряд командира відділення Гриви тридцять – тридцять п’ять хвилин тому в квадраті 24–03, поблизу безіменного потоку, де сьогодні почалась порубка, виявив сховані обгортки від шоколаду німецької фірми «Дубль В», виготовленого у Берліні, з портретом Гітлера. Гадаю, що ця деталь має відношення до надісланої вами шифровки… Моє рішення? Вислав посилений дозор у район лісосіки. Зараз посилаю групу переслідування з службовим собакою Жаром. Всі підступи до кордону перекриваю негайно… Слухаюсь!.. Буде виконано!

Коли прикордонник Заграйко з двома товаришами, взявши собаку Жара, вирушив на пошуки слідів, начальник зібрав решту бійців і молодших командирів застави, повідомив їм тривожну новину:

– Минулої ночі німецький розвідувальний літак порушив повітряний простір в районі міста К. Зенітники підбили літак. Він упав у лісі. Обгорілі рештки його знайдено. Загиблих льотчиків не виявлено. Є підстави думати, що екіпаж скористався парашутами і приземлився у прикордонній смузі. Цілком вірогідно, що льотчики спробують перейти через кордон. Можливо, на ділянці нашої застави. Ми маємо досить несподівану знахідку…

Начальник застави передав присутнім обгортки шоколаду.

– Пізнаєте, хто на портреті?

– Пізнаємо, – відповіло кілька голосів, – їхній фюрер… Гітлер…

– Перевірка контрольної смуги не виявила порушення кордону, – вів далі начальник застави. – Певно, коротка літня ніч не дозволила екіпажу перебратися через смугу…

Задзвонив телефон. Усі присутні затаїли подих, ждали, що скаже зелена трубка.

– Сліди ведуть у потік? – перепитав начальник застави. – Значить, водичкою? А як ви виявили? Ага. Зрушені камінці лежать мохом донизу? І так на відстані п’ятисот метрів? О, це гірше. Там мочари… Жар далі не бере сліду? Гаразд. Будьте біля потоку…

І, звернувшись до присутніх, наказав:

– Всім одержати у старшини сухий пайок на добу і бути готовими до виходу на кордон!..

А Ілько, нічого не відаючи про всі ці події, тим часом віз троси на лісосіку. Поруч з ним сидів Устимко. Братик таки упросив матір, і вона відпустила його з Ільком.

Устимко не зводив очей з дороги – так йому хотілося побачити оленятко.

Проїхали вони, можливо, з півтора кілометра. В тіні дерев хлопчики не помітили, як спершу ріденькі, потім густіші хмари закрили сонце. Коли віз проторохтів через місток, над горами сяйнула блискавка. Почав накрапати дощик.

Хлоп’ята натягли на себе брезент, яким прикривали продукти. Вихор і Зірка йшли вперед рівним кроком. У небі оглушливо гримнуло.

– Ти не боїшся грому, Устимку? – питає Ілько.

– Ні. Він же тільки в горах гарцює, правда, Ільчику?

– Ага, в горах.

– А оленятко тепер, мабуть, не вибіжить на дорогу?

– Сховалось від дощику.

– От і не сховалось, Ільчику. Я буду файно дивитись на дорогу, то й побачу. – Устимко трішки підвівся і лячно гукнув до братика: – Що це, Ільчику?!

Ілько схопився на ноги.

– Це… це по-о-овідь, Устимку!

Ілько силоміць посадовив Устимка на Зірку. Сам вихопив із-за пояса ножика, кинувся до посторонків, обрізав їх, виплигнув на Вихора. Коні відчули небезпеку, рвонулися на схил гори. А внизу вже розіллялася несподівана повідь – десь в горах пройшов великий дощ. У вузькій долині понад потічком, де пролягала дорога, клекотало, булькало, шумувало, наче в казані над великим вогнем.

Коні щосили дерлись між корчами на гору. Устимко обома руками тримався за гриву Зірки. Поруч колупав землю копитами Вихор. На ньому пригнувся Ілько. Він гукав до братика:

– Устимку, вода воза трутила. Тримайся!

– Я сі тримаю, Ільчику.

– Коні самі не підуть у воду. Вони знають!

Вибрались на рівніше місце. Попереду не було ні густого лісу, ні корчів. Манячили під низькими хмарами поодинокі куші ліщини. Везуть коні змокрілих хлоп’ят, а куди? Врятували від прудкої течії, а тепер можуть натрапити на вовків. Але неньо казав Ільчикові, що вовки бояться грому, то й десь поховалися. Ілько згадав, що зовсім недалеко, за лісосікою, починається кордон. Добре, коли їх зустрінуть прикордонники. А як не зустрінуть?..

Коні йдуть та йдуть.

Хлопчики сидять на них мовчки, принишкли. А від навислих хмар аж сутінно, хоч ще далеко до вечора. Нарешті попереду щось забовваніло, наче вежа. Коні підійшли до неї й уткнулися головами.

– А-а-а, хитрі,– зрадів Ілько, – ади, Устимку, коні сіно почули. Під оборіг привезли. От тямухи… – Потім огледівся й вигукнув: – Та це ж починається полонина! Я ж тут був з неньом!

– А вовків тут немає, Ільчику? – дрижачим голосом спитав Устимко. – Я боюсь вовків…

– Не бійся, – підбадьорював братика Ілько, – тут недалеко прикордонники. Із зброєю, о!

Над оборогом добротний дашок. Він зіп’ятий над чотирма наріжними стовпчиками. До них і прив’язав коней Ілько, подерся по стовпчику на сіно. За хвилину він повеселілим голосом гукнув до братика:

– Устимку, а тут сухо-сухо і тепло. Лізь до мене!

– Я впаду, Ільчику!

Ілько миттю зсунувся вниз, підсадив братика, і ось хлоп’ята уже в сухому сіні, як горобенята у гнізді, кубляться. Все глибше і глибше занурюються в запашне сіно.

– Ільчику, – почувся голос Устимка, – ади, щось біле-се-ньке, біле-се-ньке…

– То є якийсь… крам! – здивувався Ілько, витягуючи з-під сіна тонку, міцну і слизьку матерію. Наче вода, лоскотно вибігала вона з його чутливих долонь. – І пацьорки… Що то є?

– Бр-р-р… студено мені, Ільчику.

– А, що буде – най буде. Скидай мокру сорочечку, Устимку. Я тебе окутаю ось цією файною вереткою[3]3
  Веретка (верета) – рядно.


[Закрыть].

Братики загорнулися в білосніжну матерію, прикрилися пахучим сіном по саму шию, тільки голівки видно, щоб зручніше було наглядати за кіньми.

Десь стороною шумувала велика злива.

Над полониною котилися низькі клубчасті хмари, посипаючи молоду траву росянистим дощиком. Коні сумирно пофоркували внизу, хрумали сіно. Братики зігрілись у сіні, як у мами під пір’яною ковдрою. їм захотілося спати. Перший замовк Ілько. Устимко спитав:

– Ільчику, ти вже спиш?

– Ні.

– Про вовків думаєш?

– Ні. Про царя, Устимку.

– А якого царя? Повідай мені.

– Як ловив оленятко, то знайшов я того царя… на папірцях, о! Прикордонники взяли. Казали, що то є всіх шпигунів цар, о! Ну, спи, Устимку, спи. Дощ перестане, сонечко вийде, а мо’ прикордонники нас найдуть, тоді й додому поїдемо. Спи…

Але Устимко не міг заснути. Для нього все те було надзвичайно цікаве й таємниче: цар, шпигуни, прикордонники, біла веретка у сіні під оборогом… Він хвильку мовчав, потім вивільнив руку і сіпнув Ілька за чуб, показуючи на пагорбок:

– Ади, ади, Ільчику, ноги!

– Що ти, Устимку? Які ти ноги вгледів? То хмарини…

– Хіба хмарини ходять? Он-о-он!

Ілько неохоче визирнув з свого кубла і схопився, немов опечений. Устимко не помилився. Одна… дві… три. Три пари ніг ідуть в бік кордону. Ілько не бачив постатей тих, чиї це були ноги. їх сховали хмарини. Але ноги, як ножиці, мах-чик, мах-чик, мах-мах… «Ой, це нас розшукують!» – зрадів хлопець і гукнув:

– Ідіть сюди-и-и-и! Ми ту-у-ут! Під оборо-го-м!!!

Ноги зупинились. Потупцялись на місці. І – несподівано побігли далі. Незабаром вони зовсім щезли, ніби разом з хмаринами піднялись над землею.

– Не-е-ема… – розгублено мовив Устимко.

– То не наші,– стривожено сказав Ілько. – Бігме, Устимку, не наші люди.

Дощ не переставав. Не видно було жодного просвітку в небі. Хлопчики зігрілись, обсохли і заснули. Устимко щось пригортав рученятами до грудей. Мабуть, уві сні ловив оленятко…

Та не спали прикордонники. Як тільки над горами заклубочились хмари, вони вийшли на лінію кордону. На допомогу їм прийшли лісоруби. Вони разом з прикордонниками стали на лісосіці, на зорову відстань один від одного. Окремі пошукові групи вийшли в тил прикордонної смуги.

Хлопчики спали у сіні під оборогом і нічого не відали, що творилося довкола. Ількові снилося, що він з Гордієм Гривою та іншими прикордонниками мчить на своєму Вихорі в атаку на фашистів. І от саме у розпалі стрімкої атаки Ілько чує не команду, а чийсь лагідний голос:

– Гей, Ільку, проснись! Та вставай же, хлопче!

Ледь розплющились повіки в Ілька.

– От жартівник, – не вмовкає над ним знайомий голос. – Вставай же, браток. Уже дощ перестав. Небо прояснилось. Досить вилежуватись.

Ілько ширше розплющив очі. І перше, що він побачив. – це зірку. Червону зірку на зеленому кашкеті. Ілько усміхнувся. Впізнав командира Гордія Гриву.

– Та й міцно ж ти спав, Іллюхо-тямухо, – каже Грива. – може, з півгодини стежимо за твоїм господарством, міркуємо, хто б міг завести аж сюди коней з лісодільниці? Хто заїхав на них аж сюди, до самого кордону? А це ось який порушник!..

– Та ми не-е-е шпигуни, – зніяковів Ілько. – От коби бачили ви, як тут ходили…

– Хто ходив, Ільчику? – насторожився Грива.

– Хмарини. Ота-а-а-к… в бік кордону. Ми гукали, а вони навтіки. Бігме, правду кажу, – кудлата, затрушена сіном голівка звелася поруч Ількового плеча.

Ілько розповів Гриві про все, що з ними трапилось.

Грива здивовано роздивлявся сорочки братиків.

Ілько винувато мовив:

– То не є наше, вуйку командире…

– А де ж ви взяли?

– Ми ніде не брали! – каже Устимко. – То тая веретка у сіні лежала…

– Ану, скидайте-но цю веретку.

Братики перевдяглися у свої підсохлі сорочки. Грива розгорнув сіно і кинув донизу три білих, наспіх згорнених жмутки шовкової матерії.

– Па-ра-шу-ти?! – закліпав очима Заграйко, який, тримаючи на повідку собаку, стояв під оборогом.

Сповзаючи з оборога, Ілько аж тепер роздивився, куди вони потрапили.

– Гай-гай, то це ми вже до кордону забилися?..

Грива з Устимком сіли на Зірку, а Заграйко з Ільком – на Вихора, і вони рушили вниз.

На лісосіці Грива завів хлопчиків до колиби, де містився оперативний пункт начальника застави. Сюди ж заніс три парашути. У начальника застави зникли всі сумніви. Отже, екіпаж збитого літака десь на ділянці кордону вичікує темряви.

О другій годині ночі на краю лісосіки, у ярку, по якому збігає потічок, продирчало кілька коротких автоматних черг, ніби перегукнулись лугові птахи – деркачі. У небо звелася червона ракета. Начальник застави з оперативною групою кинувся до ярка. Ракети одна за одною нависали над ярком. Відстрілюючись з пістолетів, три чорні постаті згинці бігли до кордону.

– Стій! Руки вгору!!!

Постаті запетляли, але уперто рвались уперед. І тут навперейми їм кинувся Жар. Собака плигнув на груди передньому порушникові, збив його з ніг. Підбігли Заграйко й Громико, відтяглії Жара, вирвали з рук затриманого пістолет. А Жар уже мотлошив другого порушника.

Грива метнувся за третім, що ось-ось міг перескочити кордон. Та спіткнувся об камінь і розтягнувся на мокрій землі. Саме цієї хвилини втікач оглянувся й тричі вистрілив позад себе.

Грива схопив важкий камінь і щосили кинув ним у порушника. Той захитався, схопився за смереку. І тут його оточили прикордонники. Притиснутий до смереки, під цівками гвинтівок і автоматів, ворог підняв руки вгору.

Вранці Ілько вже знав, хто біля кордону їв шоколад в обгортці з «царем».