Текст книги "Бувальщина прикордонника Гриви"

Автор книги: Григорий Кирилюк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

Перший „шпигун”

Збулася мрія Гордія Гриви.

Він потрапив на ту саму заставу, де служив його брат Гарасим. Демобілізувався брат, маючи звання помічника командира взводу. А Гордій Грива тільки командир відділення.

Уже бував він і в дозорі, і в «секреті», але… ще жодного порушника кордону – шпигуна чи контрабандиста – не затримав.

А як кортіло йому!

Ось і цієї літньої ночі лежить він у «секреті».

Віз повертається дишлом на схід: скоро світанок. Зійшов кособокий обдутий місяць. На нього напливла пір’яста хмарина. Потемніло.

Перед Гривою прикордонна річка Збруч.

Кущі верболозу шепочуться над водою. Хлюпоче дрібненька хвилька об берег, об гостре каміння, об мохнате коріння.

За Гордієвою спиною – схил гори з молодим лісочком, маленькою берізкою коло застави і – велика-велика Вітчизна…

Зненацька в Збручі – бовть… бовть… бовть…

Точнісінько так, наче ото люди переходять річку вбрід.

Бовть… бовть… бовть…

«Хто ж це там бовтається?» – питає себе Грива і обережно переводить курок затвора із запобіжника на бойовий звід. До дзвону у вухах прислухається.

Корова? Що їй тут робити цієї пори? Риба? Але ж вона скидається, а це – бовть… бовть… бовть… Хто ж тоді?.

Звівшись на лікті й опираючись на них, Грива безшумно повзе у високій траві. Ось і річка зблиснула холодним сріблом. І враз зовсім поруч – бовть… бовть… бовть…

«Шпигун!» – майнуло в Гордієвій голові.

Спина холоне, наче її хтось натирає м’ятою. Картуз чогось раз у раз чіпляється за галуззя верболозу. Немає дощу, не летять бризки з річки, а з Гривиного обличчя скочуються мокрі горошинки…

Шпигун бовтається, але на берег не вилазить.

«Ага, – метикує Грива, – вичікуєш, прислухаєшся. І я замру. Підожду».

Порушник не вилазить, сидить у воді. Але ж він явно торкнувся радянської землі! Може, скомандувати: «Стій! Руки вгору!» Дурниця. Він почує голос і крутне назад, розтане в темряві.

– Гаразд, – шепоче до себе Грива. – Буду бити на звук. Що буде, те й буде… Хоч би трохи показався…

І невидимий порушник кордону, немов підслухавши прохання Гордія Гриви, висунув з-за куща свою чорнішу ночі шапку. Тоді Грива – ба-ба-бах!

Язичок полум’я на мить освітив воду, мерехтливі кущі.

А луна від пострілу прудко покотилася до застави. Невдовзі там шугнула угору зелена ракета – знак того, що зараз прибуде тривожна група.

Гордій зайцем стрибнув від куща, з-під якого випалив по шпигунові, принишк у траві. Прислухається.

Бовтання припинилось. Тільки кущики верболозу злякано шепотять над водою.

За кілька хвилин над самим Гордієвим вухом почувся стишений шепіт старшого тривожної групи:

– В кого стріляли, товаришу командир?

– Шпигуна убив! – неслухняно відповідає Гордіїв язик.

– А де ж він?

– У воді, під кущем… Шукайте. Об-б-ережно. Не визирайте. Може, він живий, причаївся…

– Знаємо, – відказує старший тривожної групи й тицяє довгим багнетом своєї гвинтівки. – Еге, щось м’яке. Зач-ч-чепилось!..

Грива допомагає виволікти на берег те м’яке і важке. Витягли. Роздивились. І старший саркастично пхикнув:

– Видра… та ще й з рибою в зубах.

– Тьху на тебе, клята! – спересердя плюнув Гордій.

Відтоді Гордія на заставі прикордонники жартома прозвали Видрою. Бувало, зійдуться покурити, розпитують один одного:

– Ти сьогодні в «секреті» був з Нікітіним?

– Ні. З Видрою.

Що й казати, невесело було на душі в молодшого командира Гриви…

Лазутчик із сім’ячковими очима

Ліс. Знайома звивиста стежина. Грива іде в денний дозор. Не до Збруча, а на високий пагорб. Західний бік пагорба скелястий. Колись тут довбали каміння, рвали його пороховими зарядами. Відтоді лишилися виїмки з терасами.

З пагорба дозорному далеко видно вздовж кордону праворуч і ліворуч. Внизу під горбом тече Збруч. За річкою – пологий берег, лісок і польська стражниця. В ній живуть солдати, по-польськи – жовніри. Вони охороняють кордон з свого боку.

Гарний, чарівний краєвид.

От тільки пан Злочек і ксьондз псують його своїми відворотними постатями.

Посилаючи Гордія в дозор, начальник застави наказував:

– Пильнуйте за двором пана Злочека. До нього чогось зачастили чорні автомобілі. Можливо, там…

– Резиденція, – підказує Грива.

Начальник мовчки киває головою.

Отак, задумавшись, іде собі Грива стежкою між молодими берестами, дубочками, ялинками. Придивляється, прислухається, збиває чобітьми ранкову росу на травах. Йому пригадалось, як він з напарником повертався цією стежкою на заставу першого дня перебування на справжньому, а не на учбовому кордоні. Зайшов у канцелярію, а начальник питає:

– Доповідайте, командире відділення Грива, що бачили на кордоні?

Грива й випалив:

– Нічого, товаришу начальник!

– Ви ідіть, Нікітін, – звернувся начальник до напарника Гриви, – а ви, Гриво, лишіться.

Стоїть Грива посеред канцелярії і нічогісінько не може второпати. Начальник сів за стіл, поволі зняв кашкета, засунув пальці в чорне густе волосся й похилив голову на руки. Мовчить. І Грива ні пари з вуст. Отак вони помовчали якусь хвилину, потім начальник потер долонями обвітрене, засмагле обличчя, подивився докірливо на молодшого командира і скрушно сказав:

– Як мені важко, товаришу Грива, з вами службу нести… Коли б ви тільки знали…

– Та й чого, товаришу начальник? – до решти розгубився Гордій. – Ми ж всю ніч і очей не стуляли, так пильнували, і… шпигуна не пропустили, а ви…

– Це добре, що на вашій ділянці не було порушення кордону. Але ж… ви за цілу ніч нічого на кордоні не помітили?

– Ні.

– От бачите, Гриво. – Начальник устав, надів кашкета, підійшов до карти, на якій позначений весь простір довкола застави у зменшеному вигляді, мовив: – Пам’ятайте, Гриво, що кордон не знає спокою. Він завжди в тривозі… все довкола нас, як би вам образно висловитись, живе: один звірок чатує на іншого звірка, хижак висліджує собі поживу, полохається птах…

– Так… це ж дрібниці, товаришу начальник. От коли б шпигун, порушник кордону…

– Найобережніший, найхитріший шпигун не знає, хто зустрінеться на його путі: прикордонник у секреті, чи сонний заєць, а чи полохливий птах…

– Цієї ночі один заєць таки напоровся на наш секрет, – згадав Грива, – і сорока в гущавині чогось скрекотала…

Начальник прояснів. Він підійшов до Гриви впритул і вже без докору в голосі, по-батьківськи запитав:

– А ви не прислухались, може, того зайця хтось налякав? А хто сполохав сороку?

– Про це не знаю, товаришу начальник, – винувато признався Грива, – але від сьогодні буду все примічати.

– Примічайте: і хто зайця уночі підняв, і від кого він тікає, і чого сорока буває неспокійна. Все фіксуйте у своїй пам’яті. Це згодиться.

І ось Грива вже на пагорбі.

Ліг. Замаскувався травою Прислухається. Примічає. Перед ним особиста книжечка записів спостереження, на руці годинник з зеленкуватими числами, які світяться в темряві. На другій руці компас. Звичайно, поруч гвинтівка, перед очима бінокль, при боці дві гранати, патронташ. Дозорний спрямовує свій погляд крізь бінокль на садибу пана Злочека. В кругленьких, ледь-ледь синюватих скельцях весь краєвид протилежного берега річки Збруч. Він вельми барвистий, як на кольоровій поштовій картці: біло цвітуть яблуні, рожево-фіакитно – кущі бузку, яро зеленіють городи.

Брама двору пана Злочека замкнена. На подвір’ї порожньо. Тільки на панському лану, що розлого простягся аж до річки, за плугами, культиваторами та боронами згинаються наймити. Вони босі, в дірявих солом’яних брилях, в запорошених, аж почорнілих полотняних сорочках і штанях.

– Ага. Он і сам… – помічає Грива пана Злочека.

Пан Злочек їде на ситому гнідому коні. Начищені стремена виблискують, гадюкою звисає гарапник. На голові у пана капелюх, обтиканий пір’ям. Обличчя чітко не можна розгледіти. Але вуса – мов позичені у самого Пілсудського: мітелками стирчать обабіч писка. На ньому сірий піджак з чотирма кншенями, галіфе, чоботи з довгими халявами. Пан Злочек дуже нагадує переодягненого білогвардійського офіцера, недобитого будьоннівцями в двадцятому році. Зараз він он як гонориться перед наймитами. Вони здіймають діряві капелюхи, низько-низько кланяються, вітають пана… А Гриві бридко. Та він мусить дивитися. Служба така.

Нарешті пан Злочек зникає в своїй садибі. І Грива повертає бінокль, веде його вздовж кордону. Він дивиться на рідну землю. Правда, йому й неозброєним оком добре видно прикордонну смугу. Та молодшому командирові хочеться подивитись, який то вигляд має рідна земля в прозорих скельцях приладу. Чи така гарна, як на поштовій картці? Де там! – краща.

Хоч перед Гордієм Гривою лише початок, тільки край Вітчизни, та він переконаний, що його Вітчизна саме така, як він бачить з дозорного поста. Он у саду, що заквітчався запашним цвітінням, сапають дівчата й співають «Ой у лузі калина стояла». На полі діловито туркоче трактор. Щедро пригріває сонце.

В таку пору невимовно кортить задрімати. Але ж Грива на посту!

«Кордон не знає спокою, – повторює Гордій слова начальника застави. – Не знає…»

І тут до його слуху долинув якийсь підозрілий шерхіт на терасах виїмки. Ого! Хто ж це наважився білого дня пробиратись через кордон?

Мов рукою зняло дрімоту. Грива затаїв подих. Чує: по вапнякових терасах камінчик покотився – стук-стук-стук…

«Це він уночі перейшов кордон, – гарячково міркує Гордій, – притаївся між камінням, відпочив, роздивився і тепер хоче шмигнути в лісок, а звідти на станцію… Е ні! Не вийде!»

Грива поклав бінокль на траву, відстебнув гранату і, притиснувши гвинтівку до плеча, нечутно відповз до самого гребеня пагорба.

Схил не такий уже й крутий. По східчастій терасі натренованому лазутчикові неважко вилізти на пагорб. Але хто лізе, Гриві не видно. Він припадає до землі. Вичікує. А камінчик знову: стук-стук-стук, гуп!

«Лізь-лізь», – підбадьорює себе Грива.

І ось – що він бачить?

Метрів за два нижче Гриви повз… грубелезний сірий вуж. Сім’ячковими очима він глипав на дозорного, а дозорний на нього.

– Ах ти, сірий лазутчику! – розсердився Грива й жбурнув каменя.

Вуж махнув хвостом і шурхнув униз.

Таємничий сигнальник

– Слухай, Альошо, чого це у тебе таке кумедне прізвище – Заграйко?

Нудно лежати мовчки в «секреті». Кортить бодай стиха поговорити. Альоша повертається до Гриви обличчям і охоче відповідає:

– У нас на Поліссі ще й не такі трапляються. От, наприклад, Печихвіст, Жниборода, Ракобовт, Жабокрук. Еге, що прізвище, була б людина людиною. От ми пишаємось Заграйками. Мій дід і батько – сільські музиканти. Дід грав на лірі, а батько й досі грає на скрипці. Можливо, за це й назвали нас Заграйками. Добре, що не Ракобовтами…

І разом пирхнули в рукав.

Заграйко спостерігає ліворуч і назад. Грива – праворуч і вперед. Пес Жар витягнувся поміж ними.

Глибока ніч. Терен заслонив над «секретом» зорі. Вже спала на трави роса. Та холоду прикордонники не відчувають. На них фуфайки, під ними простелені брезентові плащі. Попереду, як щербата коса, виблискує Збруч. Неподалік темною громадою застигла старезна липа. Скільки їй років, ніхто з старожилів не знає. Вдень липа ще сяк-так схожа на дерево. Вночі ж вона стає страшною, примарною. Мов покалічені руки, стирчить обрубане гілля. Виколотими очима чорніють дупла.

Старожили розповідали про липу цікаву легенду.

Колись, як ішов Семен Михайлович Будьонний з своєю кіннотою бити панів-шляхтичів, то наказав біля цієї липи обладнати командний пункт. Копали бійці бліндаж і викопали щось дуже ретельно загорнуте у волову шкуру. Розмотали знахідку й ахнули. Там лежали старанно змащені несолоним салом гостроверхий шолом, кольчуга і дволезий меч. Подали бійці той меч Будьонному. Командарм придивився до нього, читає:

«Без потреби не виймай, а без слави не ховай».

«Дуже вчасна знахідка, – мовив Будьонний. – Будьмо ж вірними заповіді наших предків».

І кинулись будьоннівці на панів-шляхтичів.

А як поверталися з далекого походу, то знову закопали цього меча під старою липою. Знали прикордонники про цей меч. Але пам’ятали заповідь:

«Без потреби не виймай!»

Ходила між людьми ще одна легенда про стару липу. Тільки жартівлива.

Казали, що в дуплі жила злюча підсліпувата сова і ко-мар-кровопивець. Як комар, бувало, голодує, то наспівує таку пісеньку:

 
Полетів би я до пана,
Та у пана кров погана.
Хлопи ж мають одні жили,
Які в пана заслужили…
 

А вже коли комарові пощастить насмоктатися крові, тоді він глузує з сови:

 
Облітав за Збручем лан,
Насмоктавсь крові, як пан.
Чув, що скоро липа всохне,
В її дуплі сова здохне.
 

Не стерпіла сова такої образи та прискіпалась до комара.

– Скажи мені,– єхидно питає,– чого ти завжди літаєш вночі, а вдень і носа свого не показуєш на сонце?

– Бо я, совочко, дуже тлустий. Боюсь, щоб не розтопитись на спекоті.

– Пхі-хі,– насміхається сова.

– Ось ти, совонько, скажи: чого це ти тільки вночі літаєш, а вдень і дзьоба не вистромиш з дупла?

– Бо я дуже гарна, – згорда відповіла сова, – боюсь, щоб ворони не зурочили…

Всяке лізе в голову прикордонникам, коли вони отак нерухомо, без куріння і майже без розмов чатують в «секретах». Ось і нині. Яка довкола місячна, срібна ніч! Звідусіль линуть пахощі. Як хочеться спати! Грива схилив голову на руки. І йому здається, що це не кулак, а м’якенька-м’якенька подушечка. Тільки холодний дотик собачого носа повертає Гордія до дійсності.

А в дуплі липи щось заблимало. Миг-миг-миг…

Грива торкає ліктем Заграйка. Обоє прикипають очима до дупла.

Знову – миг-миг…

Немає сумніву – якийсь шпигун сигналізує на той бік Збруча!

Відстань – п’ятдесят, щонайбільше сімдесят метрів.

– Схопимо?! – гаряче шепоче Грива на вухо Заграйкові.

– Давай!

Жар сховав язик. Нашорошив вуха. Збив лапою травинку з морди. Мигтіння припинилось. Можливо, з-за кордону передаватимуть відповідь? Немає. Що ж діяти? Затаїли подих прикордонники. І несподівано ніч розпанахав одчайдушний крик. Жар схопився. Від дупла щось наче стрибнуло й мчить на «секрет». Роздумувати ніколи.

– Фас! – Заграйко пустив Жара.

Прикордонники метнулись за собакою. Злапали. Ось він – шпигун-сигнальник. Вилупаста сова, що насіла на зайця.

– Нічого, Заграйко, – розважливо, мовив Грива, – цієї ночі ми спіймали сову, а скоро, чує моє серце, доведеться мати діло з справжніми хижаками.

Лисиця тікає з Польщі

Довгохвоста вертка лисиця вибігла з польського ліска й щодуху помчала до Збруча.

Хто налякав лисицю? Чого вона тікає з лісу?

Гриву розбирає цікавість. Провівши лисицю до очеретів, він поволі озирає протилежний берег: стражницю, нужденні селянські двори, пекарню, біля якої метушаться жовніри.

Он з двору вийшла дівчина, несе до Збруча в’язанку льону.

І Грива прикипає до бінокля.

Дівчина гарна, ніби намальована. Тільки чогось дуже сумна. Ось вона зупинилась біля річки, кинула в’язанку на воду, розігнулась, подивилася на східний берег. Дозорного Гриву, старанно замаскованого в ярку, вона, розуміється, не може помітити. Але чогось усміхнулась…

Дівчина оглянулась кругом, підтикала запаску, підібрала поділ сорочки, щоб не замочити, ввійшла у воду і стала каменем забивати кілочки.

Грива переводить бінокль на лісок.

– Ага, ось чого втекла звідтіля лисиця – жовніри приїхали по дрова.

З ліска долинав тремтливий дзенькіт сокири і шерхіт пилки.

А що діється біля стражниці?

Нічого особливого. Вартовий походжає біля грибка. Гвинтівка на його плечі висить цівкою вниз. Він понуро дивиться собі під ноги і, здається, не звертає ніякої уваги на східний берег. Тільки поява капрала стрепенула вартового.

Капрал наблизився до вартового, показав на гвинтівку і ляснув його по лиці. Жовнір миттю повернув гвинтівку цівкою вгору.

Спочатку жовніри жваво рубали дрова в ліску. Як притомились, посідали на хмизі відпочити. Сміялися, курили. Хтось навіть затягнув голосно:

 
А попід горою, яром-долиною
Козаки йдуть…
 

Затим – Гордій вухам своїм не повірив – жовніри стиха заспівали таку знайому, рідну пісню:

 
С неба полуденного
Жара не подступи,
Конная Буденного
Раскинулась в степи!
 

Та пісня в ліску незабаром стихла. Бо той жовнір, який заспівував, витяг з купи торішнього хмизу газету, і всі схилились над нею. Що то за газета? Чого жовніри ховають її?

Гордій аж засовався од цікавості.

А жовніри хутко засунули газету знову під хмиз. Бо до них простував капрал.

Але він не дійшов до ліска. Запримітив дівчину, що мочила льон. Оглянувся довкола. Межею, поміж соняшниками та кукурудзою, наблизився до Збруча. Ще раз оглянувся. І гнівно запитав:

– Дозвіл маєш?

– Таже я тутешня. Ось моя оселя, город…

– Ідзь до мене! – кивнув пальцем.

Дівчина, опустивши поділ сорочки, вийшла на берег. Капрал схопив її за руку.

– Пус-т-ї-і-іть! По-можі-ть! – не своїм голосом крикнула дівчина.

Тоді капрал став затуляти їй рота. Дівчина, мабуть, вкусила його за руку, бо він заревів, як бугай. Розлючений, він підняв дівчину на руки, гойднув її, наче немовля, і кинув у річку.

– Пся крев, бидло! – вилаявся капрал і рушив до кукурудзи, щоб зникнути в її заростях.

Не встиг. Почувши зойк, від ліска метнулись жовніри.

Троє – з гвинтівками. Четвертий – з сокирою. Не знявши ні чобіт, ані обмундирування, вони кинулись у воду. Допомагають дівчині звестися, а вона не встає. З її рота виливається червоний струмочок. Капрал кинув дівчину на гострий кілок, до якого вона припинала горстки льону. Кілок пробив їй спину. Дівчина вже не могла й слова вимовити. Тільки млявим помахом руки показала на капрала, що побілілий і розгублений стояв на межі.

– Ка-а-тюго… ти?! – метнувся на нього жовнір з сокирою в руці.

Гостро блиснуло широке лезо…

– То є моя відплата за смерть дівчини, – сказав на заставі Юрко. – Знаю, за це їхніх батьків, – кивнув на своїх друзів, які разом з ним перейшли кордон, – і мою родину на Гуцульщині чекає лихо. Але ми не могли інакше…

Жовніри жадібно курили. В кутку стояли три іноземні грубезні карабіни. На столі розсипом лежали набої з тупоносими кулями і недочитана в ліску газета «Сельроб».

Визволяти братів

Гордіїв кінь звався Карасем.

Добрячий, жвавий коник. Він любив, як і всі коні на заставі, овес. Інколи Грива почастує його рум’яною шкуринкою хліба чи грудочкою цукру. І за це Карась вітерцем проносить свого їздця між натиканими лозинами, які вершник спритно стинає шаблею. Одну мав ваду Карась – несподівано кусав, коли хто гав ловив.

Шанували своїх коней й інші прикордонники. Бо то були їхні бойові друзі, залишені їм коли не самим Будьонним, то будьоннівцями. Адже перші роз’їзди на західному кордоні складалися з колишніх будьоннівців, котовців, щорсівців. Пізніше ці роз’їзди стали називати заставами.

На одну з застав, де начальником був одчайдух-будьоннівець, і потрапив Гордій Грива. Прудконогий, як циган, з гострим і хитрющим поглядом чорних очей, з чорними, наче вугіллям натертими, бровами, начальник застави кохав такий розкішний чуб, що на ньому чудом трималася каракулева кубанка з червоним дном. Не розлучався він з нею ні літом, ні взимку. Жовті скрипучі портупеї спадали до паска з безліччю блискучих кілець, застібок, кнопок. Праворуч погойдувалася горіхова кобура з маузером. Ліворуч місяцем-молодиком миготіли цяцьковані піхви шаблі. Наваксовані чоботи вигнутими дзеркалами полискували на ньому. А остроги! Казали на заставі старослужники, що начальник власноручно викував їх з труб полкового оркестру панського війська, захопленого під Львовом. Вони не дзвеніли у нього на обчасах, а вигравали.

Начальник не міг терпіти «глевтяків».

Так він називав млявих, неповоротких прикордонників.

– Ру-у-у-бай, р-р-раз! Ру-у-у-бай, два! Тр-р-и! – командував начальник на кінній підготовці. А коли хто з прикордонників не умів спритно повернути коня на рисі, побоявся стрибнути на землю і на ходу знову виплигнути в сідло, він сердився, змушував повторити вправу, приказуючи: – Ану, глевтяк, роби р-р-аз, роби д-д-ва, роби тр-р-ри!

І домагався свого.

Здавалося, начальник не спав ні вдень, ні вночі.

А на кордоні, ой, який дорогий сон: солодкий і тривожний. Ось і цього ранку, коли на заставу зійшлися з нічних «секретів» та дозорів, всім хотілося якнайшвидше пірнути між простирадла й уві сні золоті верби садити.

Але начальник вилаштував прикордонників, наказав негайно почистити зброю, нагодувати коней, поснідати. І ще додав дуже серйозно:

– Всім одержати в старшини похідний пайок на дві доби. Зберігати, як НЗ! [1]1
  Н3 – недоторканний запас.


[Закрыть] Санітарні пакети в усіх є? – стишено-турботливо запитав він у прикордонників.

– Є, товаришу начальник! – насторожено відгукнулись воїни.

– У кого немає – одержати в старшини!

Через відхилене віконце вартовий гукнув знадвору:

– До стражниці під’їхало дві чорні автомашини. Неспроста…

– Нічого. Продовжуйте спостереження.

Вартовий став на своє місце під грибок.

Мовчки, чітко й напружено трудились прикордонники. А коли всі вказівки начальника були виконані, старшина розпорядився:

– Всім спати! За три хвилини щоб я жодного не бачив на ногах!

Надворі стояв теплий, ясний, з дзвоном оміднілого. листя вересневий день. Але в солдатській спальні, вікна якої щільно завішені ковдрами, царювала глибока ніч.

Десь на заході Польщі вирувала війна. Фашистська Німеччина шматувала тіло країни, наближаючись до наших кордонів.

Коли по команді «побудка» Гордій скинув з себе простирадло, то побачив крізь настіж відчинені вікна, що сонце своїм червоним боком торкнулося ліска за Збручем.

Та тривоги ще не оголошували. Тільки начальник застави сказав старшині:

– Дайте мені ракетницю й набір сигнальних вогнів.

Аж в глибоку північ стала в пригоді ракетниця.

Тихо, обережно вів начальник свою заставу до Збруча.

Наблизились до річки. Прислухались.

Хвилі легенько хлюпочуть, гойдають зорі.

Протилежний берег лежить у чорній, густій темряві.

Тільки в стражниці та в покоях пана Злочека блимають вогники.

– За мною! – різким шепотом скомандував начальник. – Нам наказано взяти під захист братів-українців.

І перший спрямував свого коня у Збруч.

Вбрід переїхали прикордонну річку. Ніхто навіть не окликнув таємничих кавалеристів. Городами командир упевнено вивів заставу до самої стражниці. Метрів за сорок від стражниці прикордонники зупинились, безшумно, не брязнувши жодним стременом, злізли з коней. Вони передали повіддя заздалегідь призначеним коноводам, а самі з гвинтівками напоготові підкралися до стражниці. Грива кішкою підповз до вартового і нагнув його голову собі під пахву.

– Н-не вбивайте-те-те… я не-не пан, я українець. Сс-с-вя-та Марія, н-н-е стр-р-ріляйте… – заблагав жовнір.

Грива обеззброїв вартового, наказав лягти на землю й мовчати.

Прикордонники оточили стражницю. Начальник застави рвучко смикнув двері.

За столом сиділи поручик і капрал. Здавалося, білизна стін разом упала їм на обличчя. Начальник застави твердою ходою наблизився до столу і так дзенькнув острогами, що вікна задзвеніли.

– Пропоную скласти зброю! – відкарбував він. – Опір чинити не раджу. Червона Армія іде на захист українського населення Галичини і Волині! Вона не допустить гітлерівську армію до радянських кордонів!

Поручик, отямившись, вихопив пістолет. Та не встиг він підвести зброю, як Гордій Грива вмить вибив пістолета з його рук.

– Мат-т-ка бос-с-ка, совіти! – простогнав поручик.

– Так, пане поручик!

– Ка-пі-тулюю, – підняв руки поручик. Капрал зробив те ж саме.

– Законно, – вдоволено мовив командир прикордонників і, передаючи ракетницю Гриві, наказав: – Дві зелених ракети в небо!

Це був сигнал на східний берег Збруча, що стражниця зайнята.

Прикордонники поспішили до пана Злочека. Але він уже втік.

На східному березі, розсіваючи темряву зеленими та білими ракетами, ішла великими шляхами звільнення Червона Армія.

А прикордонники лаштувались переходити на новий кордон-

В Карпати.