Текст книги "Бувальщина прикордонника Гриви"

Автор книги: Григорий Кирилюк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 6 страниц)

Повісивши через плече торбину з немудрим харчем, Гордій Грива вирушив у далеку дорогу. Манила його прикордонна застава, де служить старший брат Гарасим. От і він стане прикордонником.

Велика прикрість чекала Гордія на заставі: виявляється, його брат закінчив службу й поїхав до міста працювати на заводі. Та хлопець нізащо не хотів повертатися додому. Ночував у полі під копицею, а вдень уперто тинявся побіля загону. Аж поки не взяли прикордонники його до себе. Звичайно, Гордій спочатку мив підлогу в казармі, чистив на кухні картоплю… Але через кілька років він таки вийшов на охорону священного кордону Вітчизни. Кмітливим прикордонником став Гордій Грива.

Грива стає прикордонником

Височенько підкотивши латані-перелатані штани, повісивши через плече торбину з сухим підпалком, цибулиною та вареними яєчками, Гордій Грива вирушив у далеку дорогу.

До Білої Церкви ішов з Петриком.

Петрик був на рік старший за Гордія і мав повних шістнадцять літ. Зате Гордій переганяв його на зріст. І в ході виявився жвавішим. До того ж Петрикові заважала повненька торбина вареників з сиром. Петрикова мати тримала здалу корову, а у Гриви животіла така круторога, облізла та сухоребра рябуха, що від неї ні молока, ні сиру, ні масла й на великі свята не мали. Одне назвисько, що корова.

– Ви куди чапаєте? – наздогнавши хлопчаків аж під Білою Церквою, запитав їх знайомий візник.

– До війська, – гордовито відповів Грива.

– Ну-ну, вояки… Ну-ну…

Візник ще довго нукав, і не можна було второпати до кого: чи то до коней, чи то до мандрівників.

Та хлопці не прислухалися до його буркотливого голосу. Їх манила чарівна мрія – якщо не служба в легендарній будьоннівській частині, то вже напевне у прикордонному загоні.

Біла Церква не так уже й далеко. Якихось шістдесят кілометрів од їхнього села. На третій день мандрів друзі увійшли до міста, ще не баченого, але пам’ятного з Шевченкового «Кобзаря».

З острахом перейшли кам’яну шумовиту загату на річці Рось, водночас чхнули біля посивілого млина, досхочу надивились крізь заіржавілі грати на костьол і несміло наблизились до воріт з червоним грибком.

– Вам до кого, хлопці? – ввічливо поспитав вартовий червоноармієць з довгою і дуже жовтою гвинтівкою.

«Безвусий, а вже, певно, воював», – заздро думав Грива, дивлячись на задимлений багнет.

– Так вам до кого? – вимогливіше повторив вартовий.

– Та-та-а… хочемо служити в будьоннівцях, – непевно протягнув Петрик. – До війська, значиця…

Гордій стояв поруч друга і всім своїм виглядом підкреслював готовність стати будьоннівцем.

Червоноармієць уважно глянув на хлопців.

Холоші вони уже відкотили по самі кісточки. Босі ноги чорніли від засохлої грязюки, наче в брудних черевиках були. Торбини хлопці позасували аж за лопатки.

В такому молодцюватому вигляді й застав їх викликаний вартовим командир. Це був плечистий, стрункий, з коротко підстриженими вусами кавалерист. Оглянувши хлопців з голови до ніг, командир ледь помітно усміхнувся краєчком губ і запитав так само, як і вартовий. Тут Грива не втерпів і, випередивши свого товариша, випалив:

– Прийміть нас в прикордонники!

– А я хочу до будьоннівців… – уперто мовив Петрик і докірливо зиркнув на Гордія.

– Е, хлопці, то ви не туди потрапили, – співчутливо відповів командир. – Ідіть собі просто на захід сонця. Там і стрінете прикордонників, а ми не ті й не тії…

На тому й побажав їм щасливої дороги.

– Отак… – розчаровано мовив Петрик. – Казав же я тобі– даремно б’ємо ноги, – дорікнув Гордієві.– Не послухався – от і маєш…

Петрик ледве не заплакав.

Позаду хлопців лишились ворота з червоним грибком, попереду хлюпотіла Рось. Покупались друзі, попоїли мовчки, що було в торбах, та й стали радитися. Петрик рветься додому. У нього дома і вареники є, і хліб, і брати… А що ж у Гордія? Старий, контужений у боях з німцями та петлюрівцями батько. В хаті на стіні під рушником портрет Миколи Щорса, в дивізії якого служив Гордіїв татусь. Коло столу на лавці завжди задумана сестра-каліка. Біля печі клопотиться чорноока мати. А де ж старший брат Гарасим? Еге, той уже справжній прикордонник. Коли приїздив у відпустку, сусіди не могли надивитися на «зеленого» вояку. Згадавши про брата, Гордій з жалем у голосі мовив:

– Як знаєш, Петрику, хочеш – іди зі мною на захід сонця. а хочеш – повертайся додому. Бо я… я все одно помандрую до прикордонників.

Мовчки провів Гордій друга за околицю Білої Церкви. Постояли трохи під велетенським дубом. Похмуро перезирнутись. Тут якраз наспів отой візник, що доправив хлопців до міста. Петрик вчепився ззаду на ресорах, і невдовзі його сховала курява…

Надвечірні промені вже золотили рейки залізничної колії, коли Гордій, кривуляючи між вугільними кучугурами, наблизився до вантажних вагонів. Вагони, як і оте вугілля, були запорошені, чорні. І стіни станції, і дахи, і паркани теж похмуро темніли. «От тобі й Біла Церква, – подумав Грива, – а що тут білого?» Хіба що (о жах!)… біліли зуби вуркагана, який марою з’явився попереду Гриви. Він пожадливо глянув на торбину незнайомця і, простягнувши забруднені вугільним пилом руки, сказав:

– Шамать у тібя єсть?

Гордій похапцем відломив йому шматок підпалка, подав яйце. Поки вуркаган уминав їжу, Грива пильно й здивовано розглядав його. На зріст він був нижчий від Гордія, але ширший у плечах, короткошиїй. На руках, наче ножиці, кумедно розходились довгі пальці. «То вже напевно кишеньковий злодюжка», – здогадався Грива. На голові вуркагана під засмальцьованою кепкою вихрилось давно не стрижене волосся. Босі ноги й благенький одяг були ще дужче забруднені, ніж у Гордія. А насторожені сині очі так і пантрували довкола, наче у переляканого кота.

Тут же, за чорною кучугурою антрациту, і познайомились. Вуркаган назвав себе чудернацьким іменем – Льока, а Гордія перехрестив у Жоржа. Льока щиросердо навчив його, що робити, коли прибуде пасажирський поїзд.

– Зразу не підбігай до вагона, – наказував Льока, – а підскоч тоді, як паровоз на відході подасть гудок. Ти чіпляйся за залізні перильця підніжки, а я майну…

Він показав замазученою рукою на рейки.

Коли посутеніло, підсунув пасажирський поїзд. Терпляче вичікували мандрівники відхідного гудка. І, як тільки він биком заревів десь попереду, прожогом кинулись до освітленого вагона. Гордій вчепився тремтячими руками за поруччя, а Льока щез під настилом вагона.

Може б, Гордій і доїхав без пригод до краю рідної землі, якби в дорозі не наздогнала поїзд велика злива. Косі колючі струмені полоскали його, як хотіли. Блискавка вихоплювала з темряви миготливі телефонні стовпи й, здавалося, скакала поруч вагонів. Гордій, знаючи, що в грозу небезпечно триматися за металеві речі, пустив поруччя, просунув голову між дерев’яними східцями і, повернувшись сідницею в поле, мчав таким чином у незвідану далину. Паровоз іскрився, немов позичав у блискавки вогню, голосив гудком у ніч.

Та ось поїзд прогуркотів на стрілках, стишив хід, зупинився на якомусь людному вокзалі. І тут, немов з-під землі, перед Гордієм з’явився Льока. Він був сухісінький і вдоволений. Ляснувши Гордія по задубілих плечах, наказав:

– Валяй у клоччя!

– Яке-е-е-е клоч-ч-чя? – не попадаючи зуб на зуб, спитав Гордій.

– Під вагоном є скринька з клоччям. Залазь, кажу!

Ну, клоччя, то й клоччя, аби тепло. Грива заліз, обгорнувся м’яким клоччям і заснув. А тим часом поїзд мчав далі, наближаючись до прикордонної станції Кам’янець-Подільський. Льока міцно тримався на східцях вагона. Йому пощастило – злива перестала, ущухли блискавиці.

Однак хлопці до самої станції не доїхали. Перед Кам’янцем-Подільським прикордонники перевіряли у пасажирів документи. Про це добре знав Льока. На коротенькій зупинці він поквапом витяг Гордія з тепленького кубла, непомітно відвів через жовтіюче жито на дорогу. І добре зробив. Бо обоє мали такий химерний вигляд, що й малодосвідчений прикордонник безпомилково визначив би, з ким має справу. Надто впадала в око зовнішність Гриви. Рідна мати і та, певно, не впізнала б його. Від фарбованої кепки на обличчя йому потекли сині хвилясті смуги, які можна бачити на розмоклих афішах. Благенький бавовняний піджачок наїжився промасленими волокнами клоччя. Латка на коліні неслухняно звисла, оголивши подряпану шкіру. І торба стала такою слизькою, немов її хтось намилив.

Їсти нічого. Мовчки ідуть Льока з Гордієм до якогось села, що мріє вдалині. Нудьгують неймовірно. Ще крок, ще два, ще півкілометра шляху позаду. І – яка щаслива несподіванка! У Гордія під ногами заблищав… срібний півкарбованець! З робітником-ковалем, який молотом гатить по ковадлі, аж іскри снопом встають. Біля ніг у нього лежать уже готові плуг та серп, а поруч число: «1924». Грива на долоні зважив знайдений півкарбованець – тяжкенький. Значить, справжнє срібло. Тепер 1932 рік, довгенько тут пролежав півкарбованець, а може, хтось недавно загубив.

І зразу виникла проблема: як же поділитись півкарбованцем?

– Ти куди їдеш, Льоко? – питає Гордій.

– В Аршаву. Хіба я тобі не казав у Білій Церкві?

– Я й забув. Але чого? Це ж не в нас, а… там… за кордоном… в Польщі?! – мовив Грива і сам злякався своїх слів.

– Ф’ю-ю, – свиснув Льока, потім цвіркнув крізь зуби. – В Аршаві, башка твоя, всі живуть по-панськи. І я хочу бути паном.

– Ну й будь, – розгнівано буркнув Грива, – але…

– Нічаво «але», – передражнив Льока, – ти станеш на граніцу і тогда мєня не пустіш?

– Не пущу, Льоко!

– От і товариш! Отдай полтіннік. Ти ужо, считай, пограничнік. Отряд – вот рядом. І шамать по горло будеш. Дайош?

Подумав Грива, подумав і, не дивлячись на срібного коваля у срібному фартусі, простягнув півкарбованця Льоці.

На цьому тимчасові друзі й розійшлись у різні сторони..

Десь опівдні Гордій Грива нетерпляче тупцяв перед зеленого брамою, поруч якої стояв під грибком вартовий, тільки грибок був не червоний, як у Білій Церкві, а зелений. І сам вартовий мав на собі чимало яскраво-зеленого кольору – кашкет, петлиці…

Назвавши ім’я та прізвище брата, Гордій пішов разом з командиром, у якого на руці полум’яніла новенька пов’язка. На півдорозі до високої білої будови він передав Гриву іншому командирові. Сивоскроній, з батьківським поглядом очей командир спитав хлопчину – хто він? Звідкіля? Чого прибув до загону?

– Я, товаришу комісар, брат Гарасима Гриви. Хочу…

– О, підожди, підожди. А хто тобі сказав, що я комісар?

– Як хто? Вартовий біля брами, коли вас побачив. Іди, каже, он просись у комісара.

– Непорядок! – похитав головою командир. – Говорити стороннім…

– Та який я сторонній, товаришу комісар! – образився Грива.

– Розберемось. Ходім зі мною, хлопче.

– В тюрму?

– Ні, ні… – мимоволі усміхнувся комісар.

Увійшли у приміщення. І на Гриву війнуло не кам’яною сирістю, не запахом зброї, не злежалими паперами чи клеєм, а чим би ви думали, га? Борщем! Так, так, борщем! Рум’яним, заправленим підсмаженими вишкварками, з свіжою капустою, який уміла варити хіба тільки Гордієва мати. О, як хлопцю залоскотало в носі!

Комісар сів по один бік столу, Гриву посадив навпроти і чогось довго роздивлявся його. Затим покликав кухаря.

Поки вони їли смачний прикордонний борщ, комісар ще розпитував Гордія: про батька, про матір, про сестру, про брата. А по обіді несподівано приголомшив такою новиною:

– Твій, Гордійку, брат уже закінчив строк служби на кордоні і виїхав працювати на завод у Харків. А добре служив!..

У Гриви випала ложка з рук. Йому на хвильку відібрало мову.

Комісар помітив це і став заспокоювати хлопця. Гордій глянув у комісарові співчутливі очі й заплакав.

– Ну-ну, ти чого? У нас на кордоні не плачуть!

– У-у-у, – Гордієві тисло в горлі,– у мене, товаришу комісар, є давня мрія…

– Яка мрія?

– Стати за брата… на кордоні. Дуже прошу вас – прийміть. Прийміть мене в прикордонники!

Комісар усміхнувся, невизначено похитав головою. За спиною у нього став той самий командир з червоною пов’язкою на рукаві, який супроводжував Гриву від брами. Підійшли ще прикордонник у білій курточці та кухар у випрасуваному ковпакові. Всі чекали вирішення комісара. А він не дуже квапився. Коли надумався, то шепнув щось на вухо кухареві. Той миттю збігав на кухню і повернувся до столу з хлібиною й шматком сала. Комісар передав усе це Гриві, по-батьківськи порадив:

– Вертайся, Гордійку, додому. Підрости трохи…

Командир з червоною пов’язкою, співчуваючи, вивів хлопця за браму. Грива ішов, заплітаючи ногу за ногу, не бачачи світа білого.

Три дні блукав він біля загону, а коли у торбі не лишилося ні хліба, ані сала, знову підступив до комісара з єдиною надією і просьбою:

– Прийміть мене в прикордонники, товаришу комісар. От… от побачите, жодного шпигуна не пропущу через кордон. Навіть вуркагана Льоку, який хоче в Аршаву, щоб стати паном…

Комісар не розсердився. Він підкликав Гордія ближче, поклав йому на плече теплу долоню і ще раз порадив підрости, набратись сили, добре підучитись. Й знову наказав нагодувати Гриву. Кухар нагодував, однак на дорогу дав хлопцеві наполовину менше сала і невеличку хлібину. Черговий командир провів Гордія далеко за браму, доправив на вулицю, що вела до станції. На прощання сказав:

– Ти ще гвинтівки не втримаєш, а з неї ж треба стріляти! Бувай здоровий…

Під копою жита Грива з’їв хліб і сало, переспав дві ночі в снопах, а третього ранку знов рушив до зеленої брами. І таки допросився й утретє до комісара. Щастя, що біля брами кожної доби мінялися вартові, то й не відганяли.

– І що мені з тобою робити, Гриво? – почухав потилицю комісар.

– Прийняти в прикордонники! – твердо випалив Гордій.

Подумав комісар та й питає:

– А що ж ти умієш робити?

– Все! – бадьоро відказав Гордій.

– І картоплю чистити умієш?

– Ого! Навіть без води зварити можу!

– Диви, який знавець. Ану, розповідай як?

– Набрати в горщик або в казанок картоплі, помити її гарно, покласти шматок сала або курку, накрити капустяним листком. Та й лопухом можна. Перевернути казанок догори дном, обгорнути його жаром… Пальці обсмокчете! Я вже варив!

– Гм, резонно, – усміхнувшись, мовив комісар. – А пшоно промивати умієш?

– Умію!

– А верхи їздити на коні не збоїшся?

– Хто? Я?!

Гупнув Грива торбинкою об землю, підбіг до конов’язі, де стояли неосідлані коні, відв’язав якогось водовоза і миттю вистрибнув на нього. Знявши картуза, заходився лупцювати коня по ребрах, доки той не затрюхикав по подвір’ю. Всі, хто спостерігав цю кумедну їзду, надривали животи зо сміху.

Як там не було, а Гордія Гриву зарахували вихованцем у господарчий підрозділ.

О, як він радів, пишався! Особливо у ті дні, коли в однім строю із справжніми прикордонниками йшов до лазні. На ньому порипували казенні чоботи, щоправда, завеликі, як у прадавнього казкового кота. Зате хлопцеві ноги, зовсім недавно чорні від грязі, побиті та поколені, а тепер чисті, біленькі, ніжно обгортали байкові онучі. Одначе Гордій Грива найбільше пишався новеньким зеленим картузом з червоною миготливою зіркою на околичці. То нічого, що картуз зсувався на самі вуха. Але ж який гонористий вигляд мав у ньому Грива. А от галіфе конфузило. Воно звисало над колінами, як ота торбина з чорним підпалком.

Ну, то дрібниці…

Ідуть гінкі, бійці в строю, голосно співають. Хоч Грива замикаючий, він вельми старається потрапити їм у ногу, випинає груди і голосом молодого півника підтягує:

 
По долинам и по взгорьям
Шла дивизия впе-ре-е-д…
 

Дівчата тицяють пальцями на дивака-вояку і пирхають у хусточки… А Грива на них – нуль уваги.

Як зорі кашу варили

На кордоні часто бувають тривоги.

Вони будять і господарчий підрозділ. Грива схоплюється, прожогом біжить до стайні за своїм вайлуватим водовозом – конем Берданом, наповнює казан водою, накладає дрівцят, обов’язково прихоплює сірники.

Про набір продовольства клопочеться старшина, комірник і, розуміється, кухар. Він безпосередній командир і вихователь прикордонника Гриви.

Всі у загоні називають кухаря Хмарою.

А він щодня у відомості комірника за одержані продукти розписується – «Юх. Хмарко!». І ставить знак оклику.

Під час тривоги Хмарко не сунеться і не повзе подібно до хмари на горизонті. А буревієм накидається на комірника: подавай йому крупи, консерви, сало, сіль, чай, цукор… і все терміново, негайно. Хмарко і відважує, і впаковує, і вантажить на підводу з такою спритністю, що решта прикордонників відділення ледве устигають за ним. Де береться тоді у вже немолодого й повнуватого кухаря такий бойовий запал.

Гордій Грива перехоплює у свого вчителя солдатську проворність.

Він ніби й не відав дитинства. Білим голубом злітає з ліжка, шулікою накидається на обмундирування і за три-п’ять хвилин уже в строю.

– Відділення, р-р-рівняйся на Гриву! – командує старшина.

Але бувало, що старшина підходив до вилаштуваних у два ряди бійців господарчого підрозділу, придивлявся пильно до Гриви і суворо питав:

– Це що за бурсак? Ану, прикордонник Грива, два кроки вперед р-р-р-уш!

Грива, плутаючись у полах шинелі, виходив з строю, жалібно примовляючи:

– Так… тривога ж, товаришу старш…

– Ви убитий, прикордонник Грива!

Яке лихо! Грива знічено стоїть попереду строю і, крім довжелезної чужої шинелі, помічає, що і гімнастьорка на ньому з чужого стану, і штани з чужих ніг.

У строю не можна сміятись.

Але хто втримає від реготу бійців цілого відділення?!

Ну, це ще півбіди, коли учбова тривога. А як таке траплялось під час бойової?! Тоді бідолашний сусід по ліжку, довжелезний, як кедр, сибіряк Матвій Оранін гарячково шарив то під матрацом, то під ліжком, то за тумбочкою, розшукуючи своє обмундирування… Інколи він бігав по всій казармі. клянучи всіх святих і грішного Гордія Гриву. Бувало, що бійці по тривозі шикувались не в казармі, а надворі. Тоді сибірський кедр в образі Матвія Ораніна вискакував на поріг і люто показував дебелого кулака Гриві.

Переодягання Гордія відбувалось під троїстим наглядом. Оранін стояв над ним, як кібець над курчам. І коли б не старшина, сибіряк витрусив би Гриву з свого обмундирування, як кота з мішка. А тут ще днювальний допікає:

– Ех, Грива, Грива… спати б тобі у мами під цицькою і горя не сьорбати…

Мовчки, не дивлячись ні на кого, Гордій переодягається. І в такі хвилини йому мимоволі навертається спогад про дитинство. Він з жалем дивиться на осиротіле ліжко, на таку чистеньку та охайну постіль. Тільки вчора після лазні він змінив простирадла. Вони шерхотять присохлим листом, немов шепочуть: «Приляж, приляж, що там тривога!» І вабить постіль затишком, теплом, наче рідна домівка.

Набігавшись за день по толоці за телятами, ввечері, бувало, й не повечерявши, Гордійко падав кулем, засинав таким міцним сном, що його хоч на вилах винось – не почує. Ранком мати будила синочка обережно, ласкаво, щоб не налякати:

– Гордійку, Гордійку, вставай. Уже сусіди телятка повиганяли. А вставай же…

Гордій через силу бореться зі сном, неохоче встає.

А як добре, коли він переборе сон і схопиться раненько! Вмиється біля кринички крижаною джерельною водою, наїсться молока з накришеним хлібом і бадьоро виганяє телят на толоку, хльоскаючи батіжком – цьвох, цьвох, цьвох… А в небі жайворонок співає, наче промовляє до пастушка:

– Дивись, дивись, як я тремчу… Я тебе співам пташиним навчу.

У прикордонному загоні інакше.

Тут не рідна матуся ніжним голоском будить свого сина, не жайворонок кличе у поле трепетною піснею, а горлата сурма:

– Трум-ту-тутум… ту-у-у-ту!

Вставай. Вставай. Тривога!

Мідний голос сурми нагло відганяє солодкий сон. Гордій схоплюється, як опарений, зачумлено крутить головою: «Де я? На сіні? На печі?» Ой, ні! І цупить до себе найближче обмундирування, гаразд не розплющивши очей, сяк-так натягає його на себе. Отож і гасає Оранін по казармі, потрясаючи пудовими кулаками. Доки вони переодягаються, то запізнюються в похід.

Грива з Ораніним щодуху біжать до одинокого Бердана, вистрибують на сидіння кухні, галопом доганяють колону. Дивлячись збоку, можна подумати, що то не кухня гуркотить, а дивовижна гармата. Даремно Бердана ганять за вайлуватість. Даремно підсміюються над ним. Коли треба, він мчить не згірш за скакуна. То нічого, що позаду частенько лишається слід: як не розгублені дрівцята, то розхлюпана вода або розсипана картопля…

Бойові тривоги на полі мінялись на навчальні. І тоді на душу Гриви спадало невимовне полегшення. Хіба тільки Хмара суворо нагадає:

– Ну, а коли б справжня бойова тривога? Коли б кордон перейшла озброєна банда, га? Як би ти, товаришу Грива, діяв у чужому обмундируванні, га? Ти був би убитий та й край. Отак-то…

Слухаючи нотації Юхима Нестеровича, Гордій зовсім не вірив, що він був би убитий тільки тому, що помилково одяг шинелю, гімнастьорку чи штани Ораніна. Навіть в шинелі сибіряка чи й цілком у його обмундируванні, але завжди з своєю гвинтівкою і протигазом, Гордій Грива не спасував би перед озброєною бандою. Адже він недаремно носить за плечима свою нерозлучну подругу – карабінку. І на стрільбищі незгірш за Ораніна влучає в «яблучко». І не відкочується од товчка приклада, як ото лякав його колись вартовий командир.

Але що робити Гордію Гриві в полі під час учбової тривоги?

Майбутні молодші командири з учбового підрозділу зайцями гасають між корчами, по крутоярах, окопуються, влаштовують засідки та «секрети». А он і вдаваний «порушник» одбивається від собаки. Товстий брезентовий одяг злить вівчарку, бо вона не може добратись до тіла «шпигуна».

Гордій до того захоплюється спостереженням, що геть забуває про кухню. Якби не Юхим Нестерович, то майбутні молодші командири не їли б вчасно ані каші на сніданок, ані борщу на обід, ані чаю не пили б на вечерю: вариво википіло б або згоріло…

– Не буде з тебе, Гриво, кмітливого кухаря, ой, не буде. Даремно навчаю, – бідкався Хмара і примовляв: – Фігово, фігово…

А чого «фігово», то Грива не розумів.

І все ж кухар Хмара був для Гордія Гриви хоч і буркотливим, але добрим командиром і вихователем.

Ото як кінчаються денні пошуки «шпигунів», як курсанти пообідають та ляжуть спочити, тоді Юхим Нестерович відкриває молодій уяві свого вихованця велетенське бородинське чи полтавське побоїще. Кухар був начитаною людиною. Знав про давніх полководців – Суворова, Кутузова, Петра Першого. І про Будьонного міг чимало розповісти, а особливо про Миколу Щорса. Все слухав би та слухав його Грива…

Але час братись і до вечері.

Сутінки кладуть на зелені аркуші полів свої сірі печатки… Курсанти вже лаштуються до виходу в «секрети». На учбовому полі, ніби на справжньому кордоні, залягає непорушна тиша. Сиза вечірня тиша. Хіба коник у траві застрекоче, пугач соло заведе та сонна ворона, впавши з гілки, залопотить перелякано крилами.

А у небі зорі, як діти, граються в хованки: то одна визирне, то кілька зникне, то якась замиготить ясно-ясно, то інша розсиплеться срібними крем’яхами й згасне.

В таку пору Гордій Грива з кухарем при світлі замаскованого ліхтаря чистять картоплю. На сніданок курсанти їстимуть гречаний суп з картоплею. Бляшаною трубою, наче стара циганка люлькою, покурює кухня. Дрівцята потріскують, гріючи воду. Поблизу на срібній дудочці виграє струмок. І тут Юхим Нестерович починає навчати Гордія прикордонної мудрості. Ото задивиться на небо й питає:

– Ану, Гриво, кажи, куди віз дишлом повернувся?

Дивиться Гордій на небо і не бачить ніякого воза, а вже про дишло нічого й говорити. Хмара показує блискучим ножем на зірки Малої Ведмедиці, немов торкається вістрям кожної, і, стукаючи по срібних миготливих колесах «воза», пояснює:

– Он-он чотири зірки розміщені чотирикутником, як у возі колеса. Бачиш?

– Ага, бачу. Справді, як колеса у возі!

– Оце і є віз.

– А де ж дишло, товаришу командир?

– Спереду. Он три зірки вряд, повернуті донизу.

– Бачу, бачу! А чого це воно схилене донизу?

– Ото наближається північ.

Кухар виймає з кишені іменну «цибулю», як він величає свій годинник, підносить до ліхтаря, кінчиком ножа, як ото в зірки, тицяє у циферблат і гордо мовить:

– Що я казав? Двадцять чотири години!

– А що отам за купка зірок з яскравою зіркою посередині? – втупивши зацікавлені очі в небо, допитується Грива. – Ой, мигтюча яка!

– То квочка на яйцях сидить! – одказує Юхим Нестерович. – О другій годині ночі її вже не побачиш.

– Квоч-ка?!

– По-науковому, – звівши ножа вгору, говорить Хмара, – то насправді не «квочка», як кажуть в народі, а сузір’я Ліри з яскравою зіркою Вега.

Про Чумацький Шлях кухар говорить коротко, але з гідністю за свою професію:

– То зорі кашу варять.

– Та як? – дивується Грива.

– Отак, як і ми. Промивають крупу, засипають в казан, від сонця дрова підпалюють. Так і варять. Он бач, яке велетенське воїнство треба нагодувати!

І обводить ножем зоряну шапку неба.

Грива відчуває, що кухар явно відхиляється від викладу прикордонної мудрості. Фантазує. І дивиться не в небо, а в очі своєму вихователеві. В тих очах Гордій бачить синє-синє небо і срібні зірки, що варять кашу для великого воїнства.

– А зорі, певно, варять і борщ? – раптом запитує.

Хмара буркотить:

– Авжеж. В одному казані – кашу й борщ.

І обидва сміються, вдоволені власного вигадкою.

Яскрава вранішня зірниця вже збирає менших зірочок до свого кошика. Дишло небесного «воза» повернуло на схід.

Наближається світанок.

До їхнього затишного куточка підбігає зв’язківець. Півголосом каже:

– Кухаря товариша Хмару – до командира!

Нашвидку давши вказівки Гордію, кухар іде.

Та Грива і сам знає, що йому робити. Спершу засипати промиту крупу в казан, потім покришити картоплю, додати сіль на смак і варити сніданок. Грива сидить і потиху дрімає.

У казані кипить та й кипить вода. І Гордій якогось часу помічає, що казан уже не булькоче, а пихкає, мов нагодований кабан. Він пробує встромити у казан ополоника, але… важко. Куховарик роздумує і приходить до висновку, що у нього вариться не юшка, а щось значно густіше…

«Ага. Ясно, – ляскає себе по лобі Грива. – Треба підкинути кілька шматків сала, і тоді у нас буде на сніданок дуже смачний гречаний куліш…»

Десь за годину повертається Юхим Нестерович. По зітханню казана він здогадується, що сталося непоправне. Пробує на смак юшку-куліш, бентежно поглядає на стрілки годинника. І його іменна «цибуля» випадає з рук, – ось-ось курсанти прийдуть по сніданок.

Кухар не картає Гриву. Лишень скрушно хитає головою:

– Фігово, фігово діло. Краще б тебе, Гордійку, шпигун «убив» у шинелі Ораніна, ніж я маю за таку юшку сідати під арешт. Фігово, фігово…

Хмара не попав під арешт. Виручила кмітливість. Вийняв з казана шматки сала, пересмажив їх з цибулею і заправив куліш за всіма правилами кулінарії. Поки куліш умлівав, то з нього зробилася густенька, хоча й не розсипчаста, зате ситна гречана каша.