Текст книги "Бувальщина прикордонника Гриви"

Автор книги: Григорий Кирилюк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

На новому кордоні

Застава потрапила до небаченого краю легенд і барвистої природи. Гордій Грива в захопленні.

Та зараз він схилився над картою. Його олівець кривуляє по голубих струмочках, що пробиваються крізь скелі, повзе залісеними схилами гір, долає жовтизну хребтів, петляє між оселями, які гречаними зернами розсіяні на папері.

За вікном наливається синявою вечір.

– Ось Довбушеві скелі,– показує на карті начальник застави. – Маємо повідомлення, що тут діє банда диверсантів. Вони переховуються у печерах, або, як каже місцеве населення, у коморах. Ваше завдання: непоміченими підійти до комор, залягти, замаскуватись, стежити і… ліквідувати. Термін – дві доби. Ясно?

– Ясно, товаришу начальник.

Важливо було невидимками підкрастися до Довбушевих скель. Ось чому на марші Грива, почувши, як боєць Громико розминає пальцями самокрутку, суворо поспитав:

– Для куріння команди не було?

Ні, товаришу командир відділення, – зітхнув Громико.

Та все ж його спокушає самокрутка. Він ніяк не може сховати її в кишеню. Тоді командир нагадує:

– Вогонь цигарки в темряві можна запримітити на відстані чотириста метрів, так?

– Так, – згоджується Громико. – Знаю, товаришу командир.

– А відблиск кулеметних пострілів?

– За півтора-два кілометри.

– Точно. А спалах ракети?

– Ф’ю-ю, – стиха свиснув Громико, – да-ле-ко…

За північ підійшли до Довбушевих скель.

Прикордонники посідали на м’якій хвої. Було тепло й пахуче. Дрімали по черзі. Удосвіта вмились росою. Поснідали бутербродами з ковбасою та маслом. Запили холодним чаєм з фляг. Свіжим, погожим ранком почали пильнувати за коморами.

Чорними, велетенськими дірками дивились старезні Довбушеві скелі на прикордонників. Ті дірки здавались виколотими очима, з яких стікали брудні струмочки сліз.

Біля підніжжя скель – густий терен з ледь-ледь синюватими ягідками. Червоніє глід, нахиляє важкі кетяги горобина.

Нудно лежати годинами без руху, без розмови. Громико пробує на зуб якусь билинку. Інший боєць легенько дихає на рукоятку затвора, а потім стирає наліт долонею, не спускаючи з ока свій сектор спостереження.

А Грива задивився на метушливих білочок. Вони кудись прудко гасають, носячи до своїх дупел то ліщинові горішки, то грибочки. Чують наближення зими.

Сірий кам’янистий грунт під промінням сонця набирає вишневого відтінку.

Раптом з однієї комори поповзла вниз мотузяна драбинка. Гриву наче гострим камінцем шпигнуло під бік. Враз одлетіла дрімота. На драбинку обережно став чоловік у цивільному одязі. Ось він уже облишив драбинку й спускається по виступах хребта. Зброї при ньому не видно. Можливо, пістолет в кишені або граната?

– Дивер-с-ант! – різким шепотом передає Громико.

Грива ствердно хитає головою. Мовляв, бачу.

Чоловік на мить зупинився, притаївся за виступом скелі, оглядається, прислухається. І знов рушає вниз.

Біля підніжжя скелі прикордонники без звуку схопили його, обшукали, відібрали пістолет, зав’язали за спину руки і – в гущавину. Затриманий мовчить. Гаразд – полеж, подумай. А щоб не попередив своїх – жмут трави у рота.

А мотузяна драбинка не зникає, висить на стіні.

Ждати довелося недовго.

Драбинка загойдалася. Та поки що не видно нікого.

– Закидаймо гранатами, – нетерпляче пропонує хтось з прикордонників.

– Мовчи вже, стратег, – хмикає Громико. – Самі вилізуть. Май витримку.

Другий чоловік спускався уже сміливіше. Певно, думав, що з попереднім напарником все гаразд. За його плечима погойдувалась гвинтівка.

На самому гребені скелі чоловік несподівано спіткнувся й каменюкою покотився вниз, із стогоном гупнув під кущ ліщини, де чатували прикордонники. Його швидко злабадали, та падіння й стогін, певно, почули в коморі. Бо мотузяна драбина швидко щезла. Натомість повисувались цівки гвинтівок.

– Як же їх викурити з тієї комори? – заклопотано питав сам себе Грива.

– Гранатами! – обізвався нетерплячий прикордонник, – Он колючий дріт валяється, зв’яжемо «букетик» і опустимо зверху… – боєць указав на гребінь скелі.– Туди можна забратися з тилу. Дозвольте, товаришу командир?!

Навпроти комори Грива залишив трьох прикордонників з ручним кулеметом. Взявши решту бійців, він обійшов Довбушеві скелі з тилу. Зібрали колючий дріт, яким гуцули прив’язували вориння, сточили його. Обережно звязали «букет» з гранат. І вибралися на гребінь скелі, якраз над коморою.

Грива зійшов униз до кулемета, а два залишені там прикордонники почали помалу опускати «букет» до комори. Та хоч як обережно опускали вони гранати, все ж дріт торкався землі, зрушував камінчики, і вони сипались на поріг комори. Цівки гвинтівок погрозливо заворушились. Тоді Грива владно скомандував:

– Всім у коморі скласти зброю!

Ба-ба-х! Ба-х-бах!

Кулі задзижчали над каменем, за яким залягли прикордонники.

Грива витяг ракетницю, заклав ракету з червоною смужечкою і послав її в комору.

А за мить задвигтіла скеля.

То прикордонники вдарили зв’язкою об кам’яний виступ, і «букет» спалахнув над самими головами диверсантів…

Перше бойове завдання на новому кордоні було виконано.

Тихої дощової ночі

Зима минула без особливих пригод.

В Карпати прийшла зеленокоса весна.

Дрібний, як пшоно, дощик застав командира відділення Гриву і прикордонника Варича на півдорозі до хати колгоспного касира Онуфрія Кухти, що жовто блимала у ніч віконцем. В таку дощову ніч добре росте мох. Падає дощик на молоденьку травичку, немов смичком торкається її, лоскоче. Тільки в траві й чути його легенький шелест.

Онуфрій Кухта – один з перших членів молодої артілі «Прикордонник», касир. Але чому саме біля його хати заліг прикордонний наряд?

Бо сталася ось яка подія.

Тиждень тому касирові хтось підкинув листа. Жовтий конверт, незграбно заклеєний послиненими крихітками хліба. Так само послиненим олівцем на конверті чиясь рука вивела єдине слово «Кухті». Онуфрій довго роздивлявся дивовижний конверт, крутив його так і сяк. Нарешті розірвав. В маленькій записочці таїлась велика погроза. «Стара собако, – образливо писав невідомий недруг, – кинь ключі від колгоспної каси під кладку. Спробуєш не виконати – то знай: сухий сучок тебе жде, а хата – червоного півня». Замість підпису стояв великий хрестик.

О, як недобре почував себе після прочитаного Онуфрій!

Кухта пройшов нелегку школу революційної боротьби.

Він сидів у коломийській тюрмі за організацію страйку наймитів, збирав людей на Першотравневі бесіди, читав їм газету «Сельроб». Отож погроза не налякала його, а дуже стривожила: значить, у їхньому селі причаїлися вороги.

Онуфрій кілька разів пройшовся від дверей до столу, розстебнув комір вишиваної сорочки і присів край столу. Його десятирічний синок Данилко готував уроки. Поверх книжки хлопчик зиркнув на татуся, нахмурив свої ріденькі брови і спитав:

– Чого це ви, неньо[2]2
  Неньо – батько.


[Закрыть], так побіліли?

– Я? Таке сказав! – татусь обняв Данилка, поцікавився: – Ти бігаєш в один клас з Юриком?

– Так, неньо.

– Певно, син начальника застави ліпше тебе вчиться?

– Та… ми, як захочемо, – каже наш учитель Лаврін Тимофійович, – як візьмемось, як за-ба-жаємо, як на-по-ля-жемо…

– Знаю, знаю. Зразу станете відмінниками.

– Атож, неньо.

– От і файно… Наполягайте. А зараз збігай-но, Данилку, до Юрика та передай його татусеві ось цього листа.

Данилко аж рота роззявив від здивування. Він, мабуть, хотів щось спитати, але тут до хати зайшла матуся. Вона внесла дійницю й стала проціджувати ще тепле, піняве молоко. Онуфрій взяв порожнє відро, моргнув Данилкові, і вони разом вийшли з хати. Взявши листа, Данилко прудко побіг до Юрика на заставу, а Онуфрій підійшов до потічка. Сів над водою та й задумався. «У селі не лишилось куркулів, осадників, панів. Хто ж тоді підкинув листа? – губився в здогадах. – Значить, причаївся десь ворог, думає стати на заваді новому життю. Може, ходить до одного потічка по воду, чемно вітається, а насправді іуда іудою».

Довгими й тривожними стали для касира ночі. Не спав він і тої ночі, коли біля його хати чатували прикордонники.

Десь за північ злегка зашаруділо в дворі, а затим почувся обережний стукіт у вікно.

– Хто є? – спитав Онуфрій.

– Солдати з застави. Впускай, а то чисто вимокли…

«Чисто? – повторив касир. – Але так солдати з застави не кажуть? Втім, вони вже знають деякі слова місцевої говірки…» Якось командир відділення Гордій Грива приходив до Онуфрія по пилку і став розмовляти з Данилком так «по-місцевому», немовби він тут народився. Відтоді хлопчина здружився з прикордонниками. А як пішов до одного класу з Юриком, дня не минало, щоб він не бігав на заставу і не докучав Гриві запитаннями: «А чи ви злапали шпигуна? А який він? Правда, що всі шпигуни в зубах носять ножі, на обличчі чорні машкари, а на ногах кінські копита чи бичачі ратиці? А чи правда, що в кожного шпигуна, замість живого ока, вставлений фотоапарат, а в гудзиках повно отрути?..»

– Та хто ж там стукає? Як звати? – поцікавився касир.

– Ніби ти, Онуфрію, всіх на заставі прикордонників знаєш? – сердито відповіли знадвору. – Відчиняй, побачиш, бо ми геть змокли та змерзли…

«А може й справді свої?» – завагався Онуфрій і взявся за сірники. Спалахнула жовтим вогником лампа. Прокинувся від гомону Данилко, підвела голову мати. Брязнула в сінях клямка. Рипнув засув.

Прикордонники затаїли подих.

А дощик шумить.

– В цивільному одязі, а називають себе солдатами, – шепоче на вухо командирові Варич. – Зробимо їм тьомную, га?

Грива кивнув головою.

В цю хвилину один солдат-самозванець зайшов до хати. Другий лишився під вікном. Він тихенько проходжувався від порога до перелазу.

– Пора! – наказав Грива Варичу.

Варич скинув змокрілу шинелю, притаївся за стовбуром грубелезної яблуні. І коли невідомий повернувся до нього спиною, впав йому на голову. Солдат-самозванець не встиг і писнути, як був обеззброєний і лежав горілиць із запханим у рот рукавом.

Грива кішкою покрався у сіни, причаївся за прочиненими хатніми дверима.

– Ти кого хотів обманути? – гадюкою шипів незнайомий просто в обличчя касира. – А це бачив? – підвів німецький пістолет кольт. – Ти підкинув зовсім інші ключі під кладку й гадав, то я зараз же побіжу до каси? Думав, що мене там злапають?!

Онуфрієва дружина заголосила, благаючи не вбивати чоловіка. Данилко дрижав, як осиковий листок. Його очі з надією глянули на двері й помітили Гриву. Гордій показав хлопчикові на лампу – мовляв, погаси. І коли бандит задкував до порога, наводячи пістолет на його батька, Данилко закричав щосили, схопив лампу й жбурнув її на ворога. Дзенькнуло скло, спалахнуло полум’я. Але постріл не пролунав. Нападник лежав на підлозі з перебитою рукою, а на ньому сидів командир відділення Грива.

Затриманий борсався, наче стриножений вгодований кінь.

– Онуфрію, сядьте на ноги бандюзі, бо вислизає! – крикнув Гордій.

Кухта впав на ворога, вигукуючи:

– А сяду гадюці, сяду!

Невдовзі бандит лежав зв’язаний. У хаті смерділо гасом, димом, чужим потом. Данилко широко розчинив вікно, впускаючи свіже терпке повітря.

Ніч у печері

Свіжого липневого ранку на заставі одержали тривожне донесення.

– Виявлено порушення кордону, – пояснив начальник Гордію Гриві й поставив завдання – Якнайшвидше починайте пошук, ось звідсіля…

Чорним олівцем він тицьнув на безіменний потік, що тоненькою голубою ниточкою звивався на карті.

– З групою прикордонників я буду в заслоні коло Чорної скелі, де потік зливається з Черемошем. Ясно?

– Так точно! – відповів Грива.

– Ідіть.

Грива з бійцями, здавалося, не біг, а летів до потоку. Та як не поспішали прикордонники, тільки після полудня їм удалося натрапити на слід порушників і, як говорили на заставі, сісти на п’яти.

Порушники, зігнувшись, квапливо вимахуючи руками, бігли по мілководдю. Круті, зарослі чагарниками береги потоку надійно маскували їх. Неважко тут і згубити чужинців з очей.

Грива наказав Роданову й Вариводі перейти потік і діяти на лівому березі, а сам з Громикою подався правим берегом. Лазутчики таким чином опинилися в лещатах. Громико голосно крикнув: «Стій!» – та порушники лише більше зігнулися й прискорили ходу.

Пірнаючи в колючу ожину, маскуючись за виступами валунів, ховаючись під навислими над потоком корчами, невідомі намагалися зникнути з поля зору настирливих прикордонників або ж, притаївшись, пропустити їх повз себе. Та ці хитрощі їм не вдалися.

Подряпані, вишмагані гіллям, обліплені рудими реп’яхами, прикордонники уперто переслідували втікачів.

В руках у порушників не видно було зброї. Ось чому командир відділення, побачивши, як Громико бере на приціл одного з них, крикнув:

– Облиш! Вони вже видихались. Доженемо. Може, це важливі птахи.

Врешті на пологому березі прикордонники змусили невідомих вийти з води. Варивода і Роданов обшукали затриманих. Грива запитав:

– Усі в зборі?

– Так, товаришу…

– Де зброя?

– У нас її не було, товаришу, – скоромовкою запевнив один з затриманих і замахав оббризканими піною руками, наче вітряк крилами. – Ми плотогони. Яка у нас зброя? На Черемош ідемо…

– З Угорщини на Черемош?!

– Бігме, Левко правду каже, – втрутився ще один «плотогон». – Ми заблудили…

– Так і є, товаришу, заблудили, – в один голос повторили всі четверо. – Ото й потрапили на прикордонну смугу. А зброї, бігме, не мали.

– Гаразд. Розберемось! – мовив Грива. – Ходімо!

Та затримані не рушили з місця, знову стали запевняти, що вони плотогони.

Грива кивнув Вариводі й Роданову. Прикордонники побігли до потоку, заходилися то носками чобіт, то просто руками бовтатись у мутній воді, як рибалки, що пічкурують линків.

Сонце ховалося за густі розкуйовджені хмари. Під їхньою тінню забрьоханий одяг «плотогонів» ще дужче потемнів. Грива уважніше придивився до затриманих. Справді, одягнені вони як плотогони. Ті ж довгополі сорочки, кептарики, оздоблені вилинялим шитвом, вузенькі штани, підперезані широчезними ремінними пасками. Але зиркнув на руки порушників, і сумніви розвіялись. У трударів лисосплаву вони грубі, нам’яті, мозолисті, а в цих – білі, панські. І хода у них рівна, з прикметою військового вишкілу, а не ведмежа постава ніг, як у керманичів хитких плотів.

Тут повернувся Варивода й Роданов і принесли щось у прогумованому рюкзаці та пістолет радянської марки ТТ.

Затримані не виявили ані найменшого інтересу до знахідки. Ковзнули байдуже поглядами по рюкзаку, пістолету й стали дивитись кудись в гори, де копичились хмари. Грива й собі зиркнув на потемнілий горизонт. Низькі кошлаті хмари спускалися все нижче. Під вітром розгойдались дерева. Грива відійшов од затриманих, підкликав Вариводу і Рода-нова, півголосом наказав:

– Негайно зв’яжіться з групою начальника застави. Він біля Чорної скелі. Це за кілометр-півтора звідси. Ідіть навпростець.

Легко сказати – навпростець. Попереду три горби, по п’ятсот метрів кожний. Та дві ущелини, завалені камінням, порослі кущами терну, ліщини, молодим грабом…

Варивода і Роданов швидко зникли в гущавині.

Хмари все нижче й нижче лягали на гори, тиснули їх своїми волохатими грудьми. Десь над верховиною мигнула блискавка. Лісом пробіг рвучкий вітрисько. Листя на кронах затріпотіло.

Прикордонники не вперше були свідками карпатської грози. Не раз мокли під нею, перечікували її в печерах, під валунами. Але цього разу вони були не самі.

Куди ж їм подітись?

Громико побачив неподалік якусь печеру. Оглянувши її, він доповів:

– Печера другого виходу не має. Я налічив дев’ять кроків у глибину.

Линув раптовий дощ. Іншого затишку шукати було ніколи.

«Плотогонів» розмістили в самій глибині печери. Грива й Громико влаштувались при вході.

Яскрава блискавка розпанахала хмари. Сипнув град. Невеличкий безіменний потік, в якому перед грозою й по коліна не було, тепер клекотав, наче водоспад. Він вилився з своїх вузьких берегів і змивав усе, що траплялось на його шляху: корчі, гілля, колоди. Чути було, як по схилу гори котилося каміння й гучно падало в воду.

Грива відстебнув од паска нерозлучний ліхтарик і, підсвічуючи бліденьким променем, пройшовся у глибину печери. Затримані порозлягалися на сухому листі, позакладали руки за шиї, по-домашньому відпочивали. «Може й справді плотогони? – подумав він, та зразу й заперечив сам собі. —

А пістолет? А таємничий рюкзак? А чого так тікали по воді? Щоб сліду не лишити для собаки?» Грива повернувся на своє місце, по хвилі ледь чутно мовив:

– І не гадалось отут заночувати…

– Може й не заночуємо? Аби відшукали нас, – прошепотів Громико.

– Відшукають, якщо Варивода і Роданов добрались до групи начальника застави. А коли ні?..

Надворі швидко темніє. Грива до болі в очах вдивляється в гущавину над потоком, але розрізнити що-небудь не може. Злива не вщухає: то полоще дощем, то присипає градом. Тепер Громико іде в глибину печери подивитись, як повадяться затримані. Грива напружує слух. Крізь шум, зливи його насторожене вухо вловлює каркання ворона. Воно наближається. Грива притаївся за валуном. Ось з кущів випірнула неясна постать, знову каркнула.

Спотикаючись, хапаючись за корчі, людина наближається до печери. Дощ барабанить по її брезентовому плащі, наче по бляшаному даху. Ні у Вариводи, ані в Роданова не було з собою плаша. Може, це хто-небудь з групи заслону? Але чому ж не подає умовного сигналу «свої»?

Отже, це хтось чужий.

Каркання почули й «плотогони». В світлі ліхтарика Громико помітив, що вони мигцем перезирнулися.

Грива чатував на «ворона».

Плащ зашурхотів зовсім поруч. Грива спитав пароль. Людина шарпнулася назад. Але від удару прикладом автомата «ворон» витягся між камінням. Грива нагнувся, щоб розгледіти людину. Пружний кидок збив його з ніг…

Громико нічого не чув і не бачив. Він пильно стежив за порушниками в печері. Лише коли знадвору долинув стогін, хутко обернувся. Та скільки він не прислухався, більш нічого не почув. Громико присвітив, неголосно покликав командира. Грива не відгукнувся.

…Варивода і Роданов не встигли дійти до Чорної скелі. Захоплені страшенною грозою та зливою, вони сховалися під велетенським валуном.

Гучно падали дерева. З гуркотом скочувалося каміння.

Тільки перед холодним світанком вирушили далі – на зв’язок з групою начальника застави.

На березі потоку, під валуном, несподівано здибали Гриву. Він лежав поранений, мокрий, ослаблий від втрати крові.

– В печері лишився сам Громико, – ледь чутно сказав Грива. – Поспішайте до нього. А я зберусь з силами і якось доповзу… Тут близько село…

Роданов мовчки дістав санітарний пакет, перев’язав командира.

Лежачи на носилках, змайстрованих прикордонниками з двох тичок і дикого винограду, Грива коротко повідав бійцям свої пригоди. Разом з «вороном» він скотився до потоку. У нього випав з рук автомат. Вони’ шалено борюкались на березі, а потім бовтнули у воду. В цей час Грива відчув гострий біль у лівій лопатці. Та він не випустив «ворона», скільки мав сили, тримав під водою. Поки якась пливуча колода не збила його. Прудка течія винесла Гриву на пологий берег. Він знепритомнів. А коли прийшов до пам’яті, то поблизу нікого не було. Що сталося з «вороном», він не знає. Зібравшись з силами, Грива підповз під камінь-валун, злякав косулю і примостився на зігрітому твариною місці.

Роданов і Варивода принесли Гриву в село, швидко відшукали сільраду. Варивода одразу кинувся до телефону, кілька разів крутонув ручку і щосили прокричав у телефонну трубку:

– Ал-ло! Застава!.. Застава!..

У трубці ні звуку. Ще раз роздратовано крутонув ручку, гукнув у трубку. Апарат уперто мовчав.

– Що ж тепер будемо робити? – збентежено запитав

Роданов. – Ви, товаришу командир, поранені… Доля Громи-ка невідома… Телефон мовчить…

Рипнули двері. На порозі став наляканий і здивований голова сільради. Весь його одяг був заліплений глиною. У чоботях хлюпало. Нерозбірливо буркнувши привітання, голова подивився на знайомого йому Гриву, бійців, на телефон і мовив:

– Вісім стовпів мов не було – чик, – махнув рукою, підкреслюючи слова «чик». – Дроти, як нитки, плутаються під ногами…

– Що, гроза побила чи підрізані? – спитав Варивода.

Голова повторив – «чик» – і прикордонники так і не второпали, що сталося з стовпами.

Грива попросив послати когось верхи на коні й передати на заставу донесення.

– Сам поскачу! – сказав голова.

…Громико на своєму підземному посту міркував: «Вийти на розшуки командира не можна. Але й залишатись наодинці з чотирма затриманими – не солодко… І дощ не перестає. Ось-ось вода хлюпне в печеру… І каміння може завалити прохід… Вести на заставу?.. Таж вони, як зайці, розбіжаться… І набоїв, мабуть, лишилося мало…» Громико зняв диск з автомата, поторкав пальцем і похолов. Жоден набій не підставив своє мідне тіло під пучку. «Що ж робити?» – Громико механічно ступив два кроки, і під чобіт потрапило щось довгасте, не схоже на камінець. Присвітив тьмяним променем ліхтарика й побачив пістолет ТТ, знайдений Родановим і Вариводою у потоці. Поруч лежав брезентовий рюкзак. Громико підняв ТТ, перевірив обойму. У ній було шість набоїв. Стало легше на душі.

У печері все трудніше дихати. Громико закашлявся. То зачадили «плотогони», наче цигани в шатрі. Громико підійшов до них, витягнув ліву руку з ліхтариком, придивився. Раптом камінець дошкульно вдарив його по руці. Ліхтарик випав, але не погас. Він освітив нахмурені, рішучі обличчя «плотогонів». Той, що назвався Левком, поволі встав, за ним підвелися інші. Громико побачив у їхніх руках каміння. Тоді він, не довго роздумуючи, навів пістолет на Левка. Левко став присідати все нижче й нижче, наче хижак, що готується до стрибка на свою жертву. Крізь зціплені зуби Громико спитав:

– Що, напад?

– Бігме, ні. То з стелі гепнув камінець, товаришу…

– Я теж можу гепнути. Назад!

Плотогони відсахнулись.

Громико підняв ліхтарик, суворо попередив:

– Щоб більше жоден камінь не гепав зі стелі. Ясно? Інакше зріжу першою кулею. Запитань немає?

– Є, товаришу.

– Подавай.

– З вами поговорити можна? – почав Левко. – Ми хочемо лагідно поговорити…

– Я на посту. Розмовляти з вартовим не дозволяється. Але скарги вислухаю.

– Візьміть собі, товаришу, з того мішечка грошей скільки хочете і йдіть геть. Згодні?

– Не розумію. Що ви сказали?

Громико освітив обличчя Левка. «Плотогон» обома руками зіперся на коліна, його витріщені очі вп’ялися в прикордонника.

У печері запала напружена тиша.

– Грош-ш-і, гроші! Тисячі!!! – змієм сичав Левко. – Згода?

– До ранку ще далеко. Подумаю!

– Ми не хочемо чекати! – вигукнув Левко.

– Не хочемо! – луною відгукнулись «плотогони».

Їхні руки знову потяглися до каменюк. Видать, догадалися, що мають справу лише з одним прикордонником. Громико поправив порожній автомат, обнадійливо відповів:

– По-думаю.

Затримані значуще перезирнулись. Громико відійшов, погасив ліхтарик. Десь мигнув далекий спалах блискавки. Прикордонник побачив – вихід з печери до половини засипаний камінням. Він простяг надвір руку, наповнив долоню дощовою водою, обмив очі, обличчя. Потім намацав рюкзак. Пальці відчули, що за прогумованою тканиною лежать якісь плитки, схожі на пачки галет. Прикордонникові нестерпно захотілося їсти. І він не втримався від спокуси, розв’язав рюкзак, вийняв одну пачку. Пачка виявилась надто твердою. Громико понюхав її, лизнув язиком і сплюнув.

– От гади, – вилаявся пошепки. – Тол! Куди ж вони його несли? До мосту чи в залізничний тунель?..

Громико ще раз послав руку в рюкзак і ледве не ахнув. Пальці торкнулись новісіньких хрустких папірців. «Гроші!..» Хотів присвітити, але батарейка в ліхтарикові вичерпалась.

З печери ревіли «плотогони»:

– Згода чи ні?! Не хочемо до ранку!

Громико приліг за виступом валуна і проготувався до бою. У глибині печери хижо поблискували вогники. «Плотогони» більше не вимагали згоди. Вони діяли. Запалили сухе листя; ядучий дим з запахом гнилизни поповз на Громика. У нього засльозилися очі.

– Що ви там палите? – суворо спитав прикордонник.

– Та… тут в одного штани тліють, – єхидно відказав з глибини Левко. – Ми вже гасимо…

Насправді ж «плотогони» все ближче й ближче підгортали до нього тліюче листя. «От гади. Вирішили викурити мене…» Громико зняв картуза, затулив ним рота і поповз до виходу. Тільки він примостився біля отвору, на нього полетіло кілька камінців. Потім зашльопали постоли затриманих.

– Назад! – скомандував Громико і двічі вистрілив з пістолета по стелі.– Хто ступить ще один крок, уб’ю!

В печері завагались.

– Товаришу, ми задихаємось! – почувся жалібний голос.

– Гасіть вогонь!

– Гасимо. Але ж ви надумались чи ні?

– Згоден.

– Тоді пустіть нас. Ще не пізно.

– Хай посвітліє. Придивлюсь, що то у вас за гроші, тоді… Може, там долари? Що я з ними буду робити?

Затримані пригасили вогонь, але вглиб печери не повертались. Вони жадібно дихали свіжим повітрям.

Легенький вітерець струшував краплини з дерев, розганяв хмари. Засиніло небо. Забуяла довкола густа зелень. Защебетали ранні пташки. Несподівано почулися приглушені голоси.

Гомоніли, гупали, шаруділи десь недалеко.

Ні придивитись, ні бодай озирнутись Громико не міг. На відстані двох метрів у печері лежали «плотогони». Вони кожної миті могли схопитися на ноги, дико кинутись на нього, зім’яти і розбігтись…

А голоси все дужчали, наближались.

Їх чули затримані й поволі підповзали до виходу. Ще крок, ще два, і вони… В пістолеті чотири набої. Чи не промахнеться він? Громико звів пістолет… Але що це? Рішучі обличчя «плотогонів» ураз посіріли, злі вовчі очі погасли… Левко зіщулився, втягнув голову в плечі… В цю мить за плечима Громика з гуркотом покотився камінь, і до проходу в підземелля один за одним стрибнули Варивода, Роданов. Тільки тоді Громико оглянувся, побачив начальника застави, звівся і доповів:

– Група затриманих в кількості чотири чоловіки, рюкзак з вибухівкою, грішми, пістолет – все в цілості. Дозвольте зійти з поста?

– Дозволяю, товаришу Громико.

«Плотогонів» привели на заставу. По дорозі прикордонники знайшли мертвого «ворона». Стрімка течія викинула його на берег.