Текст книги "Бувальщина прикордонника Гриви"

Автор книги: Григорий Кирилюк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

Кухар напророчив

Сталося так, як говорив Юхим Нестерович.

Хлопцева душа не лежала до ополоників. Особливо збунтувалась вона того пам’ятного ранку.

А трапилось ось що.

За сніданком Оранін запхав собі у пельку грудку рафінаду і, апетитно поцмокуючи, допивав четверту чашку чаю. Косо глянувши на спорожнілий бачок, він важкувато зітхнув і попустив пасок на дві дірочки.

– Напився, браток Грива, аж черево зіпріло. Останній раз! – мовив Оранін. – Обідати будемо вже на заставі. – І, вдаючи з себе вельми заклопотаного службою, додав: – На боєвоє дєло ідьом, браток…

І хоч сибіряка брали на кордон разом з випускниками учбового підрозділу (тепер уже молодшими командирами) не для виконання бойових завдань, а лише на посаду писа-ря-каптенармуса, вся його велика постать випромінювала погорду і поважність.

Залишаючи їдальню, Оранін зверхньо кинув:

– Значця, так, браток Грива, бувай. Крути ополоником в казані. Густіше насипай, у добавці не відмовляй…

Це вже було занадто.

Слова Ораніна, наче окропом, ошпарили Гриву.

Потай Грива мріяв, що й для нього, як і для курсантів, кінчається строк навчання на кухні. Адже минув цілий рік. Гордій сподівався, що сам Хмара нагадає про це своєму вихованцеві. Але Юхим Нестерович промовчав. «Ясно, – зробив висновок Грива, – Хмара не хоче мене відпускати. – Потім подумав і ляснув себе по лобі.– А коли я самовільно піду з молодшими командирами на справжній кордон, га? Це ж не в Аршаву, а на свою заставу, на кордон?!»

Грива сяк-так поскладав спорожнілі бачки та миски до посудомийки і тихцем вислизнув з кухні. Захопив свій речовий мішок, карабін з належним боєзапасом. Під зелений картуз підмостив зім’яту газету, щоб бути вищим на зріст і не дуже псувати «ранжир». Шинельна скрутка та лямка протигаза геть затуляли петлиці. Коли б на них і були якісь відзнаки, то все одно їх важко було б помітити.

Можливо, ризикований задум Гордія Гриви й здійснився б. Побачив би він і прикордонну річку Збруч, і смугасті стовпи: червоно-зелений з гербом СРСР і сіро-чорний чавунний з орлом на західному березі ріки. Коли б не отой сибірський кедр, що має людське прізвище Оранін. Захеканий і спітнілий, пізніше всіх став він до строю. З розгону Оранін, наче віл ратицею, наступив своїм чоботищем на ногу Гриві. Ойкнув Гордій, присів. А в Ораніна від безмежного здивування рот роззявився.

– Гр-р-р-ива?! І ти на кор-р-рдон?!! – на всю казарму вигукнув він.

Грива спересердя рубцем підошви «різонув» кедра по сухожиллю під коліньми і просичав:

– Цс-с-с, лапоть-балетка…

Та було вже пізно.

До строю наближався начальник школи. Він помітив Гриву, підкликав старшину і звелів ще раз перевірити за списком вилаштуваних до маршу прикордонників. Прізвища Гордія Гриви, звісно, у списку не було. Тоді Грива сміливо й чітко відкарбував три кроки від строю, зупинився перед начальником школи і жалібним голосом запитав:

– Значить, не візьмете мене на пошуки шпигунів, товаришу начальник?

– Ні,– твердо відповів начальник.

– Навіть до коней на заставу?..

– Навіть.

– І кашу варити не візьмете?

– Ні.

Грива захитався на місці, ще раз кинув благальний погляд на начальника, потім перевів очі на старшину. І старшина мовив:

– Курсант Грива буде…

Начальник школи поправив:

– Вихованець Грива ще не курсант…

– Я так і хотів сказати, товаришу начальник. Але з нього може бути здібний курсант. – І, повернувшись до Гордія, спитав: – Вірно?

– Так точно, товаришу старшина!

– Тоді скиньте скрутку шинелі, протигаз, поставте карабін до піраміди, – владним, але сумирним голосом наказав начальник школи, – Старшина покаже вам, де стоїть швабра і відро…

– З цього починається навчання в школі?

– Так, – коротко кивнув начальник.

Склавши своє бойове спорядження, Грива підійшов до старшини. Попросивши дозволу в начальника, старшина повернувся кругом, за ним – Гордій. Біля комірки з немудрим господарчим майном старшина сказав:

– Я вам видам суконку, Гриво, ясно?

– Так, – наслідуючи начальника школи, відповів Гордій.

– Ви її змочите гасом, повитираєте піраміди, тумбочки, ліжка. Ясно?

– Так.

– Шваброю ж легенько позмітаєте павутиння на стелі, по закутках, за грубками. Ясно?

– Так.

– І взагалі, щоб до мого повернення казарма блищала, як перукарня. Ясно, Гриво?

– І тоді я зможу бути?..

– Курсантом, а там і молодшим командиром, – підкреслив старшина. – Не втрачайте надії.

Молодші командири вийшли з казарми на подвір’я, вилаштувались у похідну колону. Гордій Грива, в самій натільній сорочці, з відром і шваброю в руках, мрійливим поглядом проводжав їх.

Наостанок старшина нагадав:

– Довкола казарми визбирати недопалки. З урн повитрушувати сміття. Спалити в ямі. Ясно?

Цього разу Гордій уже не відповів коротким «так», лише зітхнув.

З цієї невеселої задуми Гордія вивів кухар Юхим Нестерович. Ще здаля він догадливо подивився на свого вихованця, кахикнув у кулак і, ніби між іншим, зауважив:

– Так і я свій курс молодого бійця починав з швабри та помийного відра. А це, як-не-як, школа молодших командирів. І тут без швабри й відра фігово-фігово… розсадник бруду заведеться. Кроком руш на кухню за гарячою водою!

З старанністю матроса «Аврори» драїв Грива підлогу, витирав вікна, двері, ліжка, тумбочки, піраміди. Коли перед обідом Хмара ще раз навідався, казарма блищала чистотою.

– Ну, курсант Грива, – вдоволено мовив Юхим Нестерович, – коли б командування знало, скільки ти віників та ганчір’я зітер на оцій підлозі, то без вагання відрядило б тебе на морський флот.

Грива мовчки закінчував свою роботу.

Хмара поглянув крізь прозоре скло вікна на каракату акацію, щиро зізнався:

– А мені без тебе на кухні фігово-фігово…

– Як не зачислять курсантом, то повернуся до вас, Юхиме Нестеровичу, – якось по-цивільному, ніби батькові, відповів Гордій.

– Е ні, – заперечив кухар, – коли вже схопив слона за ногу, то тримай щосили. Вчись. Наука в ліс не веде. Був би я вчений, можливо, в ад’ютантах самого Будьонного состояв би.

Потім кухар помацав нагрудну кишеню гімнастьорки, вийняв складений учетверо аркушик паперу, розгорнув і подав Гриві.

– Завтра неділя, можеш сходити на цілий день до міста. До двадцяти чотирьох годин звільняю… – трішки офіціально пояснив він. – Сам старшина школи підписав увольнітєльную!

І тут з Гривою сталося щось неймовірне. Він як стояв перед Хмарою у натільній сорочці, з закоченими по лікті рукавами, з запахом гасу на долонях, так і кинувся обіймати Юхима Нестеровича. Зніяковілий, а більше розчулений кухар пробурчав:

– Це ж вам, Гриво, не в гражданці: І-і… я не дівчисько якесь… Фігово-фігово…

Недільного ранку майбутній курсант Грива, карбуючи кроки на старанно заметених тротуарах, ішов вулицями, «їв» очима всіх, хто був у військовому одязі,– від медика до собаковода.

Щедре, подільське сонце, як у дзеркальцях, сяяло на гудзиках новенької гімнастьорки Гордія, не квапилось спадати і з зірки картуза, гартуючи на ній серп і молот. Картуз і петлиці свіжою зеленню відтіняли смугляве обличчя Гордія. Чорненький пушок над губою просився на лезо бритви. Грива невдовзі й розпрощався з ним у першій же перукарні. А вже як поглянув опісля гоління на себе в дзеркало, то вдоволено подумав: «От якби Петрик подивився зараз на мене, га? Не впізнав би і позаздрив. А мати пізнала б».

А батько? Той відразу назвав би сина щорсівцем.

«От приїду в гості,– мріяв собі Грива, – але вже після того, як спіймаю шпигуна».

Оці мрії й супроводили Гордія Гриву аж до старої фортеці, що стояла за містом над мілководою річкою. Фортецю оперізував сірувато-зелений над водою і чорний в затінку мур. Таємнича вежа ніби виростала з водяних потоків. Від поля фортеця відмежована земляним валом. Осунутий вал давним-давно заріс чагарником, високими бур’янами та стеблястими травами. Там діти пасли кіз, гралися в хованки, галасували.

Неподалік від фортеці ходив дідусь з дубовою палицею. Він опирався на її загнутий кінець, як на баранячий ріг, і, ні на кого не звертаючи уваги, нишпорив очима навкруги. Дідусь не був схожий на пастуха чи сторожа-баштанника. У сірих очах старого, під руденькими бровами, іскрилося щось вояцьке.

– Дідусю, – звернувся Грива до старого, – то правда, що у цій фортеці сидів Устим Кармалюк?

– Неправда, вояко, – сухо відповів дідусь.

– Невже? А нам казали…

– Чого б йому тут сидіти? – хитрувато подивився старий на Гриву. – Що, в нього, гадаєш, своєї хати не було?

Розмова чомусь не в’язалась. Тоді Грива насмілився й сказав, що знав про Устима Кармалюка:

– Пани закували Кармалюка й посадили до цієї фортеці. В оту он вежу. Нам сам політкерівник на політзаняттях розповідав.

– Еге ж. Ото ж… – знехотя відповів дідусь.

Мабуть, він, заклопотаний якоюсь своєю справою, не хотів більше розмовляти з настирливим юнаком у зеленому картузі. Грива зрозумів натяк, та йому забаглося ще щось дізнатися про фортецю. Лишень не знав, з чого почати. Виручив кремінець, що виблискував на землі, наче розтоплена жовта смола. Грива підняв його й подав дідусеві. Старий мовчки дістав з глибокої кишені залізячку, схожу на ріжок місяця, стукнув нею раз і вдруге по кремені. Іскри так і посипались з-під його цупких пучок.

– Еге, то ти справжнього крем’яха, солдате, знайшов.

– А візьміть його собі. Та скажіть мені, дідусю, що ото маячить на мурі, наче людська постать у камінь вдавлена?

– Легенда повідає.– почав сумирно дідусь, – що отут, де ми стоїмо з тобою, на варті чатував турок, а отам, попід муром, чоловік ніс воду з річки. Турок послав у нього стрілу. Чоловік, як падав на землю, назавжди лишив свою тінь на мурі…

– От я б того турка, – палко сказав Гордій, – тепер кулею стукнув…

– Е, синку. Турок далеко, а ось злодій, що викрав у мене ядро турецьке, десь тут… Знайди, то й стукнеш його… бодай оцією ковінькою. – І дідусь помахав комусь палицею.

– Яке ядро, дідусю?

– Історичне. Яке ж тут має бути інше?

– Та й кому воно потрібне?

– А вже комусь потрібне, коли взяв. А що мені тепер скажуть у музеї, який же ти доглядач, коли ядра не догледів? Та й що ж то за турецька фортеця без турецького ядра, га?

– А як оте ядро вибухне, дідусю? – злякано спитав Гордій.

Доглядач байдуже махнув палицею.

– Кажи. Мало б вибухнути, то ще при баталії вибухнуло б. Тепер хтось зробить з нього товкач, щоб просо товкти або ще якогось дідька, а ти отут мороч голову. О, сюди навіть хтось приїздив, – побачив дідусь колії.

В Гордія Гриви пробудилась кмітливість прикордонника. «Піду по сліду колеса. Куди він мене заведе?» – вирішив він і рушив у напрямку незнайомого села. На роздоріжжі затримався коло небаченого склепу. На потрісканому, зарослому мохом камені прочитав: «Здісь земльой покріта ліцом душою

Маргаріта. Такая єй ціна от обчества дана. 1758–1775 гг.» Грива пошкодував, що Маргарита померла такою юною, й пішов далі. Та слід не повів його в село, колеса обгинали хати полем.

Зацікавлений Гордій прискорив кроки.

Нарешті він помітив гарбу, на яку два чоловіки накладали горох. Рішуче наблизився.

– То ви їхали від фортеці? – тоном слідчого запитав Гордій.

– Ми. Або що? – відізвався селянин, що, стоячи на гарбі, вкладав в’язанки гороху.

– Ви не брали у дідуся-наглядача турецьке ядро?

– Гм, – мовив другий селянин з вилами в руках, – а ти хто будеш?

– Хіба не видно по моєму одягу, хто я? – задерикувато натякнув Грива.

– Одяг нам знайомий, а ти ні,– відказав той, що на гарбі.– Постій-но, ми накладемо горох, тоді…

– А що тоді,– насупився Грива, – повернете ядро?

– Умгу, – непевно мугикнув селянин і став поправляти в’язанки. – Сідай з нами, товаришу прикордонник. Поїдемо за ядром. Я знаю, де його сховали пастушки.

Грива вмостився на шелестливому горосі. Спершу возії мовчали, лиш раз по раз зиркали на Гриву. А коли зазеленів дах прикордонної застави, тоді селянин, що всю дорогу не випускав з рук вила, став допитуватись:

– А хто у вас начальником застави?

– Це… воєнна таємниця, – суворо відповів Грива, хоч насправді він не знав імені начальника застави. – А куди ви мене везете?

– За турецьким ядром, – серйозно відказав селянин, що поганяв коней. – Отам воно лежить, – показав на заставу, – пастушки сховали над самою річкою…

До канцелярії застави зайшли втрьох: два гороховози та ггрикордонник Грива. Начальник допитливо подивився на знайомих селян, запитав:

– Що скажете, Іване Матвійовичу?

– Це ваш прикордонник? – Іван Матвійович указав на Гриву.

Начальник застави відразу міг би відповісти «ні». Але він пильно подивився на незнайомого прикордонника і, не відзначивши жодної тіні збентеження на його обличчі, поцікавився:

– Де ви з ним зустрілись?

– На полі. Затримали, як горох брали. Говорить, що якесь турецьке ядро розшукує.

– Вірно, товаришу начальник. Я…

– Підождіть хвилинку. Іване Матвійовичу, дякую за пильність. Ви можете бути вільними. Я сам тут розберусь.

Селяни багатозначно переглянулись, попрощались з начальником і вийшли.

Перечитавши кілька разів записку про звільнення прикордонника Гриви та вислухавши пояснення затриманого «порушника», начальник від душі розсміявся. Грива ладен був крізь землю провалитися. Він зрозумів, що селяни виявилися кмітливішими від нього. Ні про яке турецьке ядро вони нічого не знали, а лише манили Гриву, щоб довезти його до застави, а потім здати самому начальникові…

Грива схопив слона за ногу

Третя осінь служби в прикордонному загоні для Гриви почалася так само, як і перша, – походом до лазні. Але цього разу курсант Гордій Грива був у колоні вже не замикаючим.

Якби ті дівчата, що колись підсміювались над недорослим прикордонником, побачили його, то не впізнали б.

Уже з дерев опадали жовтіючі листочки, зів’яла й поникла трава, відцвітали запізнілі квіти, а сукно на Гордієвому картузі зеленіло по-весняному. На тлі цієї зелені червоніла, як ягідка, п’ятикутна зірочка. А блиску чобіт позаздрив би найспритніший ваксівник. Про галіфе та гімнастьорку й говорити нічого: обмундирування лежало на курсантові так, мовби він народився в ньому. А як впевнено крокує Грива! Які у нього статечні помахи рук! Та й помітно підріс недавній куховарик. Поставивши його під ростомір у санітарній частині, лікар високо звів білі брови:

– Сто шістдесят і сім. Ого! Нічого собі вимахав на казенних харчах!

– Нормально, товаришу лікаре, – з гідністю відповів Гордій.

У школі курсант Гордій Грива навчався добре. Одного не вистачало в характері майбутнього молодшого, командира – мужності. Пасував він перед темрявою. А що ж то за прикордонник, який втрачає самовладання вночі?

Та як не намагався Грива перебороти ганебний страх, йому це довго не вдавалось. Перед його очі нічної пори раз у раз беззвучно спливали жахні примари, мордували Гордієву душу.

А всьому тому причиною були спогади про всіляку «чортівшину», привезені Гривою з дому.

Пізніше він зізнався друзям:

– Моя столітня бабуся водила мене лісом, збирала зілля, гриби, ягоди і все оповідала. «На оцій березі,– каже, було, – я бачила кінську упряж. То її нечистий повісив, аби когось заманити на березу й повісити християнську душу. А отам, над річкою, сама копиця сіна відповзала від мене. Гляди ж, – наказувала мені,– сам не бігай до тієї гущавини, там і вдень темрява, бо живе там вовкулака, упир…»

І заходиться лякати то нечистим, якого ніби сама бачила, то відьмою, що частувала її козячим молоком, то чародієм, то мертвими душами, що вилітають з домовин…

Молода хлопчикова уява, наче губка воду, вбирала всю оцю «чортівщину», гальмувала в ньому сміливість, відвагу, мужність.

Як реп’ях у кожусі, трималися всі оті розповіді в його пам’яті.

Якось Гриві припало вартувати біля радіостанції, що містилася поблизу старого цвинтаря.

Звечора небо гралося зірками, а опівночі захмарилось, почав накрапати дощик. Грива, мерзлякувато щулячись, стояв під навісом. Раптом до його напруженого слуху долинуло якесь цокання. Немовби на цвинтарі якийсь каменяр карбує напис на могилі: цок-цок-цок… Що за диво? «Візьму каменюку, – не дуже хоробро подумав Грива, – кину туди. Може, перестане». Намацав чоботом камінчик. Жбурнув. Прислухався. Наче замовк невидимий каменяр. Але за хвилину знову чути: цок-цок-цок. І, здається, ще ближче, ніж спочатку.

Страх невблаганно охоплює вартового. Забувши про сигнальну кнопку, якою можна викликати начальника караулу, Гордій тремтячими руками звів гвинтівку та й бабахнув на кладовище.

Невдовзі прибіг начальник караулу з двома курсантами.

– В кого стріляли? – питає схвильовано.

– По цвинтарю.

– З якої потреби?

– Там хтось гроби розбиває. Певно, золото грабує в багатих небіжчиків. О, чуєте, цокає?

Прислухались. Дійсно, «каменяр» робив свою справу: цок-цок-цок. Грива без дозволу лупнув другий постріл. Ще примчало кілька курсантів. Начальник наказав прочесати цвинтар. Вподовж і впоперек перейшли, а «каменяра» не виявили.

– Ото ж воно і є,– похитав головою Грива, – на політзаняттях твердять, що у світі не існує ніяких примар. А це що? Чуєте?

Цок-цок-цок…

Довелось підсилити варту біля радіостанції.

А ранком усім складом караульної команди вийшли на цвинтар. Кожному хотілося побачити бодай який-небудь слід нічної роботи «каменяра». І побачили: один продірявлений кулею хрест, другий зовсім повалений. І ще – бляшаний дашок, що звисав на дротикові з залізного хреста. Вітер похитував дашок, і він цокав об залізо.

Грива очам своїм не повірив…

Десь через місяць після цього випадку Гордій вартував на давньому згарищі. Про це згарище люди оповідали страшну легенду, а може й бувальщину. Казали, що давним-давно турки брали з Поділля селян у неволю. Заганяли вони невільників до кам’яного караван-сарая, який нібито стояв на місці згарища. Одного разу невільники збунтувались. Розлючені турки підпалили караван-сарай. Відтоді минуло багато років, але згарище не заростає травою, а на камінні ранками блищать краплі. Сиві діди кажуть, що то сльози невільників, які прилітають щоночі з того світу і тут плачуть.

А в льоху під згарищем стоять залізні бочки з бензином, їх і охороняв курсант Грива.

Ночі в листопаді довгі, похмурі, вітряні, з моросливим дощиком. Довкола грибка, під яким принишк Грива, застигла зморена осінньою негодою тиша. Тільки пугач раз у раз сполохував її сумовитим криком. Грива одчайдушно відганяв моторошні видіння, переконував себе, що всі оті розповіді про замордовані душі, що ночами злітаються на згарище, – вигадка… А страх цупкими пальцями стискав його серце…

Непроглядна пітьма виштовхувала на згарище то кілок, то телефонний стовп, то вапняковий камінь. І все те бовваніло дивовижними, потворними примарами.

Гордій стискав у руках гвинтівку, до болю в очах вдивлявся у мерехтливу темряву.

А пугач ще надокучливіше тягне своє пугу-пугу. Потім зірвався з дерева, із свистом пролетів над грибком. Грива підвів очі в небо і… жах! Він побачив щось біле…

– Летить, – ледь вимовив. – Душ-ш-ша…

Біла «душа» зробила коло над грибком і з шелестом лягла неподалік на землю. У Гриви затремтіли коліна, пересохло в роті, одерев’янів язик. Під сорочкою поповзли холодні краплини поту. Ноги самі підігнулись…

Може, отак Гордій Грива просидів би до кінця зміни, коли б, сповзаючи, не натиснув спиною на сигнальну кнопку.

В такому стані й застав його начальник караулу і командир відділення. Командир відділення гаряче дихнув у Гордієве обличчя і, гамуючи лють, тихо поспитав:

– Ви спите, Гриво?

– Ні-н-і,– видзеленькав зубами Гордій.

– Захворіли?

– Ні-н-і…

– То кажіть, що з вами?! – не стримався, крикнув командир.

– Д-д-д-уша. Он…

– Що за нісенітниця, курсанте Грива?!

Гордій хапнув ротом повітря, поволі звівся на неслухняні ноги й плутано розповів, що він бачив. Командир сміливо пішов у темряву, пошарив руками на землі й повернувся до грибка з чимось білим.

– Яка це душа, курсанте Грива?! – докірливо мовив він і розгорнув перед Гордієм ледь-ледь покраплений дощиком номер московської «Правди».

Де вона лежала досі? Який вітер підхопив її й приніс на згарище?

Розлючений начальник караулу плюнув собі під ноги й стишено, як перед бійкою або з суфлерської будки, прошипів до вартового:

– Вам до рук летить «Правда», курсанте Грива, а ви душі якісь вигадуєте… Стійте! Через півгодини зміна. І не спробуйте ще раз перед чортзна-чим здрейфити. Бо…

Він не скінчив своєї думки. Та Гордій і сам розумів, чим це пахне, коли він ще раз на посту «здрейфить»…

Однієї зоряної травневої ночі курсантів підняли по тривозі. Швидким маршем пройшли вони до глибоченької притоки Збруча. Начальник школи обрав місце для переправи.

– Нам необхідно розвідати водяну перепону, – владно сказав він, – хто готовий? Жду три хвилини!

– Дозвольте мені, товаришу начальник! – перший озвався курсант Грива.

Не знімаючи з себе похідного спорядження, він надів протигаз, правою рукою підняв над водою гвинтівку, лівою – ребристу трубку протигаза й поволі став занурюватись у річку. Вода уже Гордію попід руки, он лише голова манячить. А невдовзі над поверхнею ріки виднілись тільки його руки…

Коли вийшов на протилежний берег, радісно гукнув:

– Дротяних перепон, корчів, упадин не виявив. Дно кам’янисте. Можуть пройти танки. Течія – три метри за хвилину.

– Відмінно, курсанте Грива, – мовив начальник, – повертайтесь назад!

Переодягаючись біля похідної кухні в просушене обмундирування, Грива лукаво поглядав на Юхима Нестеровича. А Хмара довго дивився на свою іменну «цибулю» і, ніби між іншим, зауважив:

– Ви, Гриво, назад повернулись повільніше на дві хвилини. А взагалі…

– Фігово?

– Ні. Я хочу сказати, що ви таки схопили слона за ногу.

І кухар став пробувати ополоником юшку.