Текст книги "Вир"

Автор книги: Григорий Тютюнник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 39 страниц) [доступный отрывок для чтения: 16 страниц]

XIX

– Ну, як ви гадаєте, вистачить сіна на зиму? – запитав Дорош, показуючи на зелені луки, що вже просили коси. Кузь, що пас на трясовині колгоспну худобу, перестав стругати ножиком вербову палицю, прикинув оком:

– Як з умом, то вистачить, а без ума, то ще й мало буде.

Він розстебнув чорну, порвану на плечі сорочку і насунув на очі картузика. Сліпучі «зайчики» сонця, що танцювали на Ташані, химерними тінями ворушилися в нього на обличчі.

– Та-ак, – зітхнув Дорош. – Все можуть зробити людські руки, коли захочуть.

– Під вашим керівництвом ми...

– Навіщо ти так говориш? – сердито перебив його Дорош. – Адже добре знаєш, що як би я не керував, а без людей нічого не міг би зробити. Завтра переганяйте корів на Грузьку. Тут уже пасовиська витир-лували.

Обійшовши своє товарове господарство, Дорош десь після сніданку з'явився в контору. Оксен мовчки подав йому листа. Дорош узяв блакитний конвертик і похапцем розірвав. На маленькому аркушику було надруковано всього кілька рядків, у правому кутику вгорі стояв напис: «Суворо таємно», Дорош прочитав записку, згорнув її вчетверо і поклав у нагрудну кишеню. Підійшовши до вікна, довго стояв, замріявшись, і тихий сум огортав його душу.

– Чого це ти надувся? – весело загомонів Оксен, що, сидячи за столом, клацав на рахівниці, підраховуючи, який приблизно урожай сіна буде в цьому році. На літо він завжди голив голову і сидів, як татарський мурза. Дорош не міг дивитися на нього без посмішки.

– В район мене викликають, – гасячи посмішку, відповів Дорош.

– Чого це їм припекло? Зараз роботи по горло.

– Сам не знаю. Там скажуть...

– Ну, коли так, то їдь, тільки не барися: сам бачиш – пора така, що день рік годує. Я думаю завтра вже почать косовицю. За Ташанню вже сіна готові. Тобі який транспорт треба? Лінійку запрягти? Не хочеш? Ну, тоді я звелю засідлати Ластівку. Конина смирна, якраз для такого кіннотника, як ти.

Через півгодини Дорош, горблячись у сідлі і гуцаючи тілом не в лад конячій ступі, проїхав мимо Оксена, що стояв на ганку.

– Попускай повіддя, тоді вона вільніше піде. Піхтура! – крикнув, усміхаючись, Оксен.

Дорош картинно, по-гусарському, випрямився в сідлі, садонув кобилицю каблуками під боки і, трохи не злетівши з сідла, зник за ворітьми. Орися, що несла через дорогу на коромислі відра з водою, забачивши дивного вершника, лукаво заграла бровами, голосно засміялася.

– Вам пощастить. З повними перейшла! – крикнула вона Дорошеві вслід.

– По-о-ба-чи-мо, – відповів Дорош, якого трясло, і тому голос його рвався.

Блискуче, омите недавнім дощем віття придорожніх верб ніжно постьобувало його по грудях і картузі, бризкало теплою росою на лице і руки. На узбіччі дороги виладувалася верхи на палицях дітвора, завидь-кувато гляділа Дорошеві вслід. «Іч, кіннота», —підморгував їм Дорош. Вони притихли, доки він проїхав, а потім з гиканням та іржанням понеслися по дорозі, вибасовуючи та прикевкуючи, як справжні жеребчики.

Зібравшись на Беєву гору, Дорош погнав Ластівку швидше і пополудні був у Зінькові. Містечко лежало на горі, припечене сонцем. Дощ тут випав менший, так що ледве прибив пилюку, яка пахла після дощу так, як пахне змазана глиною черінь печі. Проїхавши мимо міського парку, Дорош завернув у вузеньку тінисту вулицю, обсаджену осокорами, і добрався до військкомату. На задньому дворі прив'язав до конов'язі кобилицю, витрусив із гімнастьорки та картуза дорожню пилюку, застебнувся на всі гудзики, підтягнув ремінь. Наламавши в дворі полину, зробив з нього віничок, обмів ним свої закурені чоботи і тільки тоді зайшов до приміщення.

У темному коридорчику штовхалося чоловік тридцять людей. Деякі з них сиділи на лавах, деякі стояли, інші попримощувалися навпочіпки попід стінами. Дорош запитав одного, навіщо їх сюди викликано і що тут взагалі робиться, той відповів, що ніхто нічого не знає, бо ті, що виходять «он з тих дверей, ні про що не розказують». Сухорлявий, приблизно Дорошевого віку громадянин у гімнастьорці із слідами трьох кубиків на петлицях встряв у розмову і висловив припущення, що сюди викликано переважно середній комсклад і що їх заберуть на літо на перепідготовку.

– Або в Яреськи, або в Охтирку. Кожного ж літа їздимо, – додав він.

У військкоматі між тим був рух і пожвавлення. Молодесенька машиністка із занепокоєним личком бігала по коридору і зазирала то в ті, то в інші двері, шукаючи якогось капітана Профатілова. Кілька разів із дверей кабінету виходив середніх літ майор і, димлячи цигаркою, впівголоса ввічливо вичитував маши-ністці за те, що вона неуважна і знову переплутала списки. Машиністка червоніла, просила пробачення, притискувала до грудей зелену папку і, ображено задравши голову, топала каблучками по коридору, поширюючи після себе приємний запах гострих духів. Цей же самий майор часто висилав за двері молодшого лейтенанта-піхотинця, виголеного, підтягнутого, з новою блискучою кобурою при боці, видно, недавно випущеного з училища. Вийшовши за двері, молодший лейтенант випрямлявся, з цоканням зводив докупи каблуки хромових чобіт і дзвінким, срібного тембру голосом викрикував прізвище того, кого викликалося до кабінету військкома чи на комісію. Хто-небудь у темному коридорі говорив «єсть» і проходив до дверей. Молоденький командир ввічливо пропускав його поперед себе і, знову прицокнувши каблуками, акуратно і майже беззвучно закривав за собою двері.

«Іч, який щиглик! – в захопленні дивився на нього Дорош, милуючись його військовою виправкою. – Такий піде далеко. При штабах подібні люди високо ціняться».

Десь о четвертій годині дня викликали і Дброша. В першій кімнаті його зареєстрували і послали на медогляд. У великій кімнаті сиділи лікарі в білих халатах і оглядали запасників. Сива жінка-терапевт, дещо збентежена худорлявістю Дороша, покрутила його на всі боки, задала кілька незначних питань, які задаються майже всіма лікарями світу, знайшла його організм без особливих змін і відіслала до невропатолога, веселого, добродушного діда, який, дізнавшись про те, що Дороша контузило, оглядав його причепливіше і уважніше. Він посадив Дороша на табуретку, заставив хитати ногами, бив малесеньким молоточком по колінах, розписував спину і груди червоними смугами, детально розпитував, чи не було в нього останнім часом припадків, відтягав вії, зазирав у очі, водив пальцем перед очима, заставляв присідати, примушував стояти, закривши очі і витягши поперед себе руки, потім сказав: «М-мда!» – поплескав Дороша по спині пухкою, як подушечка, рукою і повідомив, що огляд закінчено. Дорош знову вийшов у ту саму кімнату, де його реєстрували, і молоденький командир-піхотинець провів його через коридор до кабінету військкома. Кабінет, у який зайшов Дорош, був маленький, але затишний при опущених шторах, що затіняли кімнату від сонця. За столом сидів маленький, різкий в рухах, енергійний чоловік у формі майора. Він привітав Дороша кивком голови, швидко промовив, як він, мабуть, говорив сьогодні всім:

– Дві пари білизни, дводенний запас харчів. Явка без запізнень. Можете йти.

Дорош приклав руку до картуза, зробив поворот і пішов до дверей.

– Секундочку. Ви лейтенант Дорош?

– Так точно!

Військком пошарив по столу руками і, знайшовши якийсь папірець, пробіг його очима.

– Зайдіть у райком. Вас там хочуть бачити.

– Єсть! – кивнув головою Дорош і вийшов із кімнати.

У райкомі його прийняв перший секретар Корнієнко.

– А, Дорош. Сідай. Я зараз.

Він щось записав у блокнот, кудись подзвонив, з кимось полаявся, потім викликав секретарку, довідався в неї, коли призначені збори в продкомбінаті, і деякий час сидів за столом, задумавшись. Враз лице його зробилося холодним, губи суворо підібгалися, І по тому, як він перекладав по столу з місця на місце якісь папери і то відкидався на спинку стільця, то знову займав своє робоче положення, було видно, що він нервує і намагається стримати свої нерви.

– Їдеш в армію? – нарешті запитав Корнієнко і пильно глянув на Дороша.

– Тільки що пройшов комісію.

– Що ж. Знімайся з обліку. Корнієнко деяку хвилю помовчав.

– Твою особисту справу перешлемо у військову частину, в якій ти служитимеш... хоча хорошого в твоїй справі мало.

– Це щось нове, – насторожився Дорош. Корнієнко почервонів так, що обвислі щоки його зробилися сизими, одним ривком відшвиргонув од себе стілець.

– Так. Нове. Покриваєш сумнівні елементи на селі. Навіщо брав під захист Хомутенка, коли на нього повно компрометуючих матеріалів? В селі роблять замахи на комуніста-активіста, а ти в народники лізеш? Я твої інтелігентські теорійки своїм пролетарським духом давно чув.

– Що значить «лізеш»? – незвичайно тихо запитав Дорош. – Я служу народові. Я за нього кров пролив...

– Нащот крові – бросьі Ти думаєш, у нас нема фактів, що ти хотів здатися фіннам у полон? Дорош тремтячою рукою витер із лоба піт.

– Я?

Він устав, бліднучи, плутаючи ногами, підійшов до столу. Він нічого не сказав, нічого не спитав, він тільки стояв, похитуючись, як п'яний, дивлячись просто Корніенкові в очі, і погляд його був гострий, як лезо бритви, і Корнієнко не витримав, опустив голову.

Дорош рвучко повернувся і, часто пересмикуючи худенькою шиєю, кроком смертельно зраненої людини вийшов із райкому. Він сів у сквері на лавці і сидів так довго, згорбившись, поклавши на коліна руки, відчуваючи, як щось м'яко давить його за горло і викликає різь в очах. Потім відв'язав Ластівку і тихим кроком виїхав з містечка. Йому треба було їхати полтавським шляхом, але кобила звернула на манилівську дорогу, і він не помітив цього, не звернув на це уваги, не торкнувся рукою поводів.

Сонце схилилося на захід і не пекло вже так дошкульно, як раніше. Тихий вітер подихав із-за Беєвої гори, приносиш із степу свіжий запах трав і денну прохолоду манилівського лісу, що зеленів на горбах. Сивий полин і листатий подорожник кущилися обабіч дороги, злегенька припорошені пилом. Зелені хліба котили хвилі з горба на горб, з горба на горб, як море в легкий бриз. Незважаючи на малесенький вітерець, парило і робилося душно. Ластівки літали понад самою землею, мовчки, без щебету; шуліка, розпластавши крила, висів непорушне у синім небі. Ластівка жадібно тяглася губами до зеленої травички і нарешті запаслася. Дорош сплигнув із сідла, розминаючи замлілі від незвичної їзди ноги, пішов до могутнього береста, що ріс недалеко від лісу над дорогою, і, розстебнувши на грудях гімнастьорку, ліг на траву. Земля ніжно холодила його розпаленіле тіло, він з приємністю відчував це і кілька раз вдихнув на повні груди пахуче лісове повітря. Ластівка паслася зовсім близько, і було виразно чути, як вона щипав траву. Тихий шум лісу, синява високого неба, запах зелених трав – все це зливалося з гомоном потривоженої крові і наповняло серце Дороша невтішним болем. І він відчував, що серце його там, у грудях, кровоточить і пече, пече нестерпно. Він повернувся грудьми вниз, до землі, гадаючи, що так йому буде легше, і, поклавши голову на руки, закрив очі. І як тільки він їх закрив і полежав так хвилину, другу, звідкілясь, із самого дна його душі, став просочуватися ще гостріший біль І потихеньку, але настирливо, з якоюсь злорадною втіхою поколював голочкою серце: підступить, кольне і затихне, підступить, кольне і затихне. Він, постогнуючи, згріб рукою за ліву сторону грудей, тихесенько стяс її. І біль ніби злякався його і теж затих, але замість того в голову настирливо лізли спогади, не менш болючі, як і ота печія під серцем.

І згадується Дорошеві. Ніч. Мороз. Сніг. Глухий, як осипи з піщаних барханів, шум сосен. По снігу бредуть бійці. Мовчки, насторожено, тихо, безшумно. Поміж деревами промелькне заморожений до скону, як льодяна кулька, місяць, освітить обличчя людей, кине на них синю мертвяну тінь і знову щезне за хмарами. Там, за валунами, що чорніють попереду, фінський дзот. Його треба взяти. Дорош іде разом з бійцями в полушубку і білому маскхалаті. В горлі у нього сохне, дихання переривається, в голові молотить кров.

Йому здається, що на нього цілиться смертю кожна соснова гілка, кожний камінь і хитро підпускав по-ближче, щоб обрушитися свинцевим гарячим дощем. Йому не страшно, тільки ноги робляться такі тяжкі, що без фізичних зусиль їх не можна переставляти. Дорош виразно чує, як поряд із ним тяжко сапає боєць, і Дорош пошепки погрожує, щоб він дихав тихіше, бо йому здається, що там, у кам'яному череві, ворог уже чує те сапання і вже бере їх на приціл. Вони вже бачать похмуру груднину дзота, уже чують, як звідти несе чужим духом.

І раптом все змішується. Він уже не бачить того бійця, що йшов з ним поряд, ні валунів попереду, а тільки чує, як по лісу гучно ляскають кулеметні черги, з дерев сиплеться сніг і білою млою застилає світ. Дорош плутається в тій млі, як у савані, і ніяк не може розібрати, де ж той дзот, потім його обдає гарячими газами від вибухлого снаряда, він хапається руками за сосну, але втриматися не може і падає обличчям у сніг. Йому хочеться перевернутись на спину, але в нього не вистачає сили, і він кричить : «Товариші! Товариші!» Його ніхто не чує, тому що навколо пекло, дерева горять, як свічки, чорний дим сажею осідає на білий сніг. Він приходить до свідомості в санбаті, але ніяк не може зрозуміти, де він і що з ним. В ленінградському госпіталі він здивовано дивиться на людей у білих халатах, що схиляються над ним і, замість того, щоб говорити, тільки ворушать губами. Він також хоче щось сказати, але відчуває, що з ним щось таке трапилося, тому що хоч він і говорить, але не чує свого голосу. Він лежить напружений, здивований, зляканий і починає розуміти, що він оглух і що він не може говорити, бо по обличчях людей, які понахилялися над ним, він бачить, що вони його не розуміють. Позбавлений можливості говорити з людьми, Дорош в стократ сильніше переживав свою трагедію.

Тримався він одинаком, відчайдушне бився над питанням, яке так невідступно і немилосердно пригнічувало його: в чім тепер полягає смисл його життя? Цілими годинами він простоював біля вікна в госпітальному коридорі за крислатими пальмами, в тихій задумі дивився на госпітальне подвір'я, де вирувало своє життя: санітарні машини привозили поранених і обморожених бійців. Старенький, але ще дебелий дідусь, впрягшись у саночки, никав по двору, вишукуючи сміття та вивозячи його в яму. Іноді він кидав це заняття і, взявши сокиру, цілими годинами на морозі рубав дрова. Працездатність цього діда вражала До-роша, і перший раз в один із вечорів, милуючись старим, Дорош подумав, що, крім нього, Дороша, на землі існують люди, в яких є також і горе, і нещастя, і що, незважаючи на це, вони працюють і ламають лиху долю, що зустріла їх на життєвій дорозі. «Хто знає, – міркував Дорош, дивлячись на клопітливого старого, – може, він також глухий і німий, як і я, але ж, бач, живе і працює. Так чим же я гірший за нього? Чого це я повинен нарікати на свою долю і злоститися на людей тільки за те, що вони здорові, а я каліка? Хіба ж вони винні, що мене вжалило так боляче нещастя, а їх обійшло?» І завжди після таких роздумів йому робилося легше, і якщо раніше він уникав людей і тримався одинаком, то тепер, навпаки, горнувся до них.

Особливо він пильнував за лікарями, і коли старенький професор йшов обходом по госпіталю із притихлим почтом медицини в білих халатах, він не зводив із нього очей і причепливо слідкував за кожним його рухом, перехоплював кожний його погляд і все це читав, як затаєну від нього цікаву книгу. Дорош уже знав, що його сусід по ліжкові – безнадійний, що він вже ніколи не буде ні чути, ні говорити, тому що коли професор до нього підходить, то робиться удавано веселим і жвавим в жестах, хоч очі його були задумані і в них ясно проступав щирий жаль до понівеченої на все життя молодої людини. І це щире почуття, і жаль професора хвилювали Дороша, бо він бачив, що вони глибоко людяні і йдуть від доброго серця. Все це говорило Дорош еві, що люди здорові'і фізично сильні мучаться духовно за поранених і покалічених, не вважаючи Їх, проте, неповноцінними людьми, і за це треба їх поважати. Дорош в умі дякував професорові і нетерпляче чекав, доки той підійде до нього. І коли професор підходив, Дорош дивився на нього віруючими очима, а в його серці дедалі більше розгоралася надія.

Однак в душі його гніздилися й сумніви. Часто він думав, що лікарі в силу своєї професії набули звичку співчувати хворим, і тому хто знає, щире це співчуття чи добре засвоєна звичка? Він, як і раніше, не переставав ретельно слідкувати за ними, водночас стежачи за пораненими. Особливо він приглядався до тих, що вже виздоровляли, бо йому здавалося, що саме вони, збуджені радістю життя, що повертається у всій красі, найбільше глухі та байдужі до нещасних. Одначе він тяжко помилявся. Саме ці поранені були найкращими приятелями тяжкохворих, і в очах жодного з них Дорош не прочитав прихованої переваги здорового над хворим або, ще гірше, отого за людським обов'язком співчуття, фальш якого так тонко відчувають тяжко хворі люди, навпаки, вони трималися, як рівні з рівними, і це особливо радувало Дороша і вселяло ще більшу віру в людей і в самого себе. І все це якось непомітно перетнуло в ньому ту болючу жилу, що в'язала його з горем і безнадією.

Він став частіше бувати в товаристві, грав у доміно, гуляв по коридорах, по двору, а одного разу весною, зодягнувши поверх білизни піжаму, втік із пораненими в місто, щоб поблукати по туманних вулицях Ленінграда з дівчатами, та, може, десь і поцілуватися над Невою. А що ж! Контузія сама по собі, а він все ж таки живий чоловік. Його вилаяли за таке свавілля, але лікували справно і наполегливо і, що особливо дивувало і навіть смішило Дороша, заставляли його співати, переконуючи при цьому, що він так швидше вилікується. Дорош соромився це робити на очах і співав, вкрившись ковдрою. Умом він переспівав усі пісні, які знав, але звук із горла не вилітав, і щелепи рухалися, як дерев'яні. Але він все одно продовжував ці вправи і робив їх наполегливо і довго.

Одного разу він став біля вікна і дивився на дворище, і раптом почув, що в його вухах ніби щось тріснуло, ніби хтось вибив звідти тверді пробки, і він почув гуркіт, такий страшний гуркіт, що все тіло його завмерло з жаху. Він відкрив вікно і побачив у дворі машину, з якої два бійці вивантажували випрану госпітальну білизну. І раптом Дорош почув фразу, яку сказав червоноармієць:

– Ти довго будеш там вовтузиться?

– А ти що? Спішиш до тещі в гості? Тоді Дорош притис долоні до грудей, побіг по коридору кричачи: «Професоре! Я чую! Професоре! Я чую!»

– Ви не тільки чуєте, а й говорите!– усміхаючись, сказав йому професор.

І Дорош справді зрозумів, що він не тільки чує, а й говорить. І, закрившії ліце руками, щоб не показати професорові сліз, пішов у палату, укрився з головою, не виходив на вечерю і цілий вечір шепотів сам до себе під ковдрою, милуючись звучанням своєї мови і обливаючи сльозами радості подушку...

Ластівка забряжчала вуздечкою, і Дорош кинувся від своїх дум. Сизе небо дихало грозою, що проходила десь у напрямку Ворскли, далеко над степом бродили кошлаті начоси хмар, і земля там туманіла – в тих краях уже йшов дощ. Дорош сів, обхопивши руками коліна, і довго дивився на рухливу пелену дощу, яка йшла над Манилівкою лівим краєм. «Так. Ось як воно було. Ось як було», – проговорив він уголос, звівся на ноги і раптом помітив, що він ліг відпочивати недалеко від братської могили червоних героїв, порубаних махновцями в 1919 році.

Могила, колись висока й широка, тепер осіла і розповзлася, так що від неї залишився тільки невеличкий горбик землі, порослий бур'янцем і ніжною зелененькою травичкою. В головах стояв цегляний стовп, обмазаний цементом, що вже потріскався від сонця, дощу та вітру і поволі обсипався; зірка, вирізана із бляхи, пожолобилася і поржавіла – і лежали їхні кості тут, у степовій глухомані., як на морському дні, забуті, замулені, і переплакали вже за ними матері, брати й сестри, виросли і стали дорослими діти загиблих і потроху стали забувати про своїх батьків...

Серце Дороша защеміло, він скинув кашкета, став на коліна перед самітним горбиком і довго стояв, похиливши голову, погладжуючи рукою м'яку зелену травичку, що ніжним килимом покривала це святе місце.

«Мабуть; так створений світ, що людина більше думає про живих, чим про мертвих», – гірко роздумував він, стоячи у тихій печалі, одинокий серед цього безладного степу. І марилося йому, що тільки-но закінчився бій, він поховав друзів у цій могилі і прощається з ними навіки, і від цих думок голова його ще більше поникла на груди, і довгий час він ніяк не міг підвести її.

З кущика трави випурхнула пташка. Дорош здригнувся, не спускаючи очей із того місця, звідки вона вилетіла, підповз на колінах і став шукати гніздо. Heзабаром він помітив у землі манюсіньку ямку, сховану в густій траві, і в ній затишне гніздечко, вимощене з трав'яних стебел і м'яко вистелене на дні пружинистим кінським волосом.

Дорош знав, що це було гніздечко польового щеврика, світло-бурої пташечки з коротким хвостиком і коротесеньким дзьобиком, що живиться малесенькими жучками і комашнею. Щеврик уже прилетів, уже обновив своє гніздечко, повигрібав із нього лапками земельку, навів чистоту, і клопітлива самка скоро сяде в нього, втягне красиву голівоньку в тіпле пір'ячко, відкладе шестеро трохи більших, як горошинка, яєчок і потім довго сидітиме на них, сварлива та вередлива, грізно попискуючи на самця, якщо він мало приноситиме їй їжі, і неохоче пускаючи його на ніч в своє гніздечко. Сидітиме доти, доки шестеро голопуцьків-малят не проклюють кволими дзьобиками тонюсіньку шкаралупу яєчка, і, обігріті й висушені материнським тілом, не роззявлять ротиків, і не попросять їсти. Тоді на самку впадуть нові клопоти, нові турботи. Не присідаючи й на хвилину, цілий день буде вона літати сюди-туди, щоб нагодувати ненажерливих ротатих діточок своїх, а вони сидітимуть кружка, повитягавши шиї і порозкривавши дзьобики. І в цьому малесенькому гніздечку віковічним, раз і назавжди заведеним порядком буде йти життя дружної пташиної сім'ї, і кожного року з гніздечка вилітатиме нове покоління, нові крильця будуть тріпатися в чистому, прозорому, свіжому, пахучому степовому повітрі. «Таке життя, такий закон життя, – подумав Дорош, любовно розглядаючи майстерно зроблене гніздечко, але не приторкуючись' до нього руками, щоб пташка не змандрувала геть. – Таке життя. Молоде народжується, старе вмирає».

Він ще раз поклонився могилі, відійшов від неї і став прикоськувати Ластівку, що паслася поблизу.

Хіба він знав у цю мить, що не пройде й двох місяців, як по всіх степах від Балтики аж до Чорного моря знову будуть рости братські могили, ще рясніші, ще болючіші, бо будуть вони віддані на поталу немилосердному ворогові? Хіба він знав у цю мить, що прийде такий час, який вижене жаль із його серця, за-грубить душу і наллє її зненавистю такої сили, що не лише його куля, а його очі спалюватимуть на попіл ворога, і що мимо не одної братської могили доведеться пройти йому, і що він не тільки не припаде на коліна перед тими священними горбиками, а не буде дивитися на них, бо тяжкий сором і ганьба їстимуть його совість, шершавим язиком лизатиме йому серце невимовний жаль за тим, що вони, сильні, здорові, озброєні, покидають рідну землю і ці немеркнучі маяки дорогих могил? Хіба знав він, стоячи отут серед первозданної степової тиші, слухаючи шелест вітру і зелених трав, що йому самому доведеться копати не одну могилу для своїх бойових товаришів і ховати їх навіть без салюту, щоб не приманити ворога, який шниряє поблизу?

Ні! Він цього не знав і не думав. Він лише непокоївся про тих, що загинули, і міркував, що треба сказати Гнатові, щоб він послав сюди людей – привести могили в належний вигляд. «Неподобство. Культ пошани до предків у нас нікуди не годиться. Хрест зимою вирубують на топливо, літом пасуть на кладовищах телят і кіз. Неподобство», – міркував він, їдучи степом.

Вечоріло. На Беєвій горі, за вітряками, лягали останні рожеві відсвіти західного сонця, троянівська долина уже повнилася синюватою млою; вона крила сади, придорожні верби і білі хати. Приташанських луків зовсім не було видно – їх заволокло водяною парою, що білим туманом гойдалася внизу.

Коли Дорош з'їжджав із гори, йому довелося трохи притримати Ластівку, щоб дати дорогу пастушкам, що зганяли в долину артільну отару овець, яка текла чорною вовняною рікою, пахла бубурішками і розпареною на сонці шерстю, мекала на різні лади і дрібненько цокотіла ратичками по сухому глиняному грунті. В Тро-янівці з бовдурів то тут, то там високо в небо валив пахучий, підсмажений олією солом'яний дим – господині, .повернувшись із роботи, варили вечерю. Від колодязя, що стояв на вигоні між вербами, чувся брязкіт відер, жіночі голоси і веселий сміх дітей. Кілька жінок з повними відрами води в руках перейшли Дорошеві дорогу, сказавши своє звичайне лагідне «драстуйте», повернули до своїх дворів. Якась золотокоса дівчина (Дорош потім пізнав, що то була Тетерина Орися) бігла по вулиці з прутом і гнала поперед себе ошаліле від весняного привілля телятко, що дрочилося помежи тинами, задравши хвоста і витягши вперед шию. Іноді воно раптом зупинялося і, розставивши сошками передні ноги, безглуздо дивилося на чиї-небудь ворота, і тоді Орися вигукувала:

– Тпручки, дурне! Тпручки додому!

Її голос був грайливий, веселий, з якоюсь прихованою кокетливою інтимністю.

– Добрий вечір! – привітався до неї Дорош.

Вона відповіла також привітанням і насмішкувато знизу вгору глянула на Дороша: їй було дивно, що такий статечний чоловік серйозно вітається із такою дзигою, -як вона, і Орися погнала теля, озираючись, поглядаючи Дорошеві вслід. Дорош не розумів, чого в неї такий кепкуючий погляд, і думав, що вона насміхається з нього як з вершника. Він випнув по-гусар-ському груди, підпер правою рукою бока і поїхав далі.

Біля магазину він зустрів кількох колгоспників, що поверталися з роботи. Вони теж сказали йому «гра-сти» (здрастуйте) і пішли собі далі, розмовляючи про господарські справи. В артільному дворі хтось ударив у стальну рейку, сповіщаючи цим, що робочий день закінчився, і ніжне гудіння попливло над селом, над лугами і затихло десь аж за Ташанню. Звук цей ворухнув щось болісне в душі. Дороша, він подумав, що завтра йому треба виїжджати і все це покидати.

Він не поїхав у артільний двір, щоб здати на конюшню Ластівку, а попрямував до себе на квартиру. Сергій рубав біля хлівця хмиз. Побачивши Дороща задуманим, чимось стривоженим, він хотів запитати, що сталося, але потім вирішив не турбувати його дурною цікавістю, коли чоловікові і без того гірко на душі. «Мабуть, по роботі щось не клеїться», – подумав про себе Сергій, складаючи порубаний хмиз у невеличку купку. Дорош прямо з цебра, що стояло на цямрині, напився холодної води і попросив Сергія відвести на конюшню Ластівку. Сергій покинув роботу, по-молодецькому скочив у сідло.

– Забіжи до Оксена, скажи, хай прийде увечері. Діло є, – крикнув йому навздогін Дорош.

Потім він зайшов у хату і став збиратися в дорогу. Санька, побачивши, що Дорош витягає з-під лави чемодан, доскіпувалася, куди він їде. Дорош показав на мигах, що їде в район. Про справжню причину від'їзду він вирішив поки що її не повідомляти, щоб вона не наробила метушні та не побігла по сусідах з жалобою, що квартирант таки їде від них, бо, мабуть, йому в них не сподобалося. Санька, здавалося, задовольнилася його відповіддю і пішла поратися в хатину, але через деякий час повернулася і, стоячи біля дверей, стала слідкувати, як збирається Дорош. Вона бачила, як він вийняв із-під ліжка свої військові хромові чоботи і заходився їх вичищати, бачила, як він голився, вклав у чемодан зубну щітку, мило, чистий рушник, чисту білизну, книжки і, підійшовши до нього, стала настирливо допитуватися, що це означає. Дорош бачив, що відчепитися від неї вже неможливо, і вирішив сказати правду. Він зняв із стіни своє фото у військовій формі і пояснив, що його забирають в армію. Вона зрозуміла, і лице її зробилося впертим, незадоволеним, навіть лютим. Вона стала на дверях, розіп'явши руки, і крутила головою в знак того, що вона його не пустить. Дорош зітхнув і дав їй зрозуміти, що він туди йде не по своїй волі, а що його посилають: Вона, показавши на ікону, просила, що'б він помолився, і тоді йому буде все добре. Дорош усміхнувся і заперечливо покрутив головою. Тоді вона докірливо похитала головою і пообіцяла, що буде сама молитися за нього.

Скоро прийшли Сергій та Оксен. Побачивши До-роша з чемоданом, вони здивовано перезирнулися.

– На курорт, чи що?

– Майже. В армію відкликають.

– Ф-ф'ю-у! – свиснув Оксен і опустився на лаву. – Оце діла...

Він довго сидів мовчки, не зводячи очей з Дороша. «Тільки звикли, спрацювалися – і на тобі. Трудно мені без нього буде. Ох, трудно!» – з жалем думав Оксен, то скидаючи шапку, то зодягаючи її, то закурюючи, то не торкаючись губами цигарки, зовсім забуваючи, що вона димить у нього поміж пальцями. Нарешті встав і мовчки вийшов з хати. За півгодини повернувся, поставив на стіл пляшку горілки, моргнув Сергієві, щоб приніс три стакани і закуску. Сергій шустро метнувся в хатину, приніс миску квашеної калусти, хліба і п'ять цибулин. Оксен шльопнув пляшку під гузир, налив усім по півстакана.

– Ну, за щасливу дорогу... Пожувавши капустки, швидко п'яніючи, спитав:

– Одного тебе викликають чи ще кого?

– Всіх командирів запасу.

– В часті поганяють, а восени й дома будете.

– Це ще як сказати, – знизав плечима Дорош. – Не на таке діло закручується. Читаєш, що в Європі робиться? Коли б воно й до нас не докотилося. Ти думаєш, навіщо Гітлер повну Фінляндію німців напер? Думаєш, задаром вони біля нашого кордону крутяться? – їрунда! У нас границя на замку. Хто посміє?

Дорош не відповідав, але видно було, що він не розділяє захоплення Оксена.

– В селі люди говорять, що буде війна, – обізвався Сергій, що після випитої горілки значно осмілів.

– Плети! У нас із Німеччиною договір, – ні за яку силу не погоджувався на війну Оксен.

У кожному селі є така сорока, що розносить новини на хвості. Тому не встигли Оксен із Сергієм та Доро-шем випити по чарці, як уже всі люди знали, що Дороша беруть в армію і що в Золотаренків його проводжають в дорогу. Кузь ходив від хати до хати по своєму кутку і говорив кожному:

– Що ж ми, отакого золотого чоловіка, як того цигана, з хати випхнемо? Треба ж провести його так, як слід. Ану, Бовдюг, доставай горілки, а ти. Латочко, закуски, а я вже принесу чарки, та, як каже Підситочок, дасть бог, вирядимо.