Текст книги "Вир"

Автор книги: Григорий Тютюнник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 39 страниц) [доступный отрывок для чтения: 16 страниц]

Кузеві походеньки були успішними: незабаром він з'явився до Сергія в хату в супроводі Бовдюга, Латочки і Павла Гречаного. За ними прийшли ще люди, так що за годину в хаті ніде було повернутися. Скромна вечеря перетворювалася в добрячу гулянку.

Сергій приніс від сусідів ще один стіл і поставив на ньому п'ять пляшок, заткнутих кукурудзяними качанами. В хаті гамір, сміх, обличчя червоні, спітнілі.

– Сідайте, кумо, а я біля вас! – викрикує Кузь і так і викаблучується на одній нозі. – Куди проливаєш, вона гроші коштує! Павлові налий повну ринкуі Що йому стакан?

Наливають усім. Павло, випивши, підсуває до себе миску із сметаною. Молодиці п'яніють швидше за всіх і вже починають у кутку:

Ой ви, хлопці-риболовці, та тягніть невід...

До них приплітаються чоловічі баси, гудуть мідним дзвоном:

Го-ой, тягніть невід та по синьому морю

Та спіймайте нашу бідну долю...

Підвішена під стелею лампа сполохано блимає, в хаті стає душно і парко, від людських тіл смердить потом. Латочка намагається заглушити всіх, кричить тоненьким тенором, на шиї страшними п'явками, пухнуть жили.

– До-о-ого-о-лю-у-у, – тягне він, узявшись по-бабському за щоку.

Потім кидає співати, звертається до Бовдюга.

– А я йому й кажу! – кричить він, червоніючи. – Гвинт паче й невелика штука, а без нього олії не зіб'єш.

Бовдюг скубе рукою рижого вуса, поважно киває головою.

Раптом двері відкриваються, і в хату входить Гнат. Шкірянка розстебнута, рука на пов'язці. Всі присутні кричать:

– На нового гостя! На нового гостя!

Сергій наливає склянку і підносить новоприбулому. Гнат бере стакан в руки і так маніжиться, ніби тієї горілки зроду і не куштував: хмуриться, кривиться, одвертається, потім здається на прохання гостей і говорить, відкашлявшись:

– За від'їзд нашого дорогого товариша Дороша. Хай він чесно служить на благо нашої Батьківщини!

П'є, витирається рукавом і круто повертається до гармоніста:

– Ану, Вихтір, одколи номер!

Із темних сіней напомацки виходить сліпий Вихтір, якого Гнат нарочито викликав через виконавця і прихопив із собою для гулянки. Через плече в нього висить гармошка-«вєнка» з полатаними квітчастою матерією міхами. Низенький, у старенькій куцині, Вихтір схожий на того мандрівного музиканта, якого часто можна ще й тепер зустріти по базарах та ярмарках. Він сідає на лаву і деякий час уважно прислухається до гомону в хаті, мабуть, пізнаючи по голосах, хто із троянівців тут гуляє. Задравши голову, крутить нею, ніби шукає сонце.

– О! Дядько Кузь тут! Та таке ніби й кума обзивається і – весело кричить він.

– Тут ми, Вихторе! Тут! А де ж нам бути? Сідай ближче до столу!

Його всаджують на ослоні і підносять чарку. Він, простягши руку, тривожно вимацує простір, очевидно, боячись наткнутися на неї випадково та пролити, а намацавши, підносить до рота і приказує так, як навчився за свої незчисленні мандри по весіллях та грищах:

– Ох, чарочка малесенька, пощипує злегесенька. Вип'єш першу – стрепенешся, вип'єш другу – схаменешся. Вип'єш третю – в очах сяє, думка думку здоганяє!

– Молодець, Вихтір!

– Ну вже й характерник! Як що придумає, так тільки держись.

Вихтір розстібає свою стареньку гармошку, і обличчя його із веселого стає настороженим і ніби аж сумним. Він прикладає вухо до планки і перебирає пальцями по клапанах, прислухаючись до таємної музики, що вже народжується в тих полатаних міхах. Приніс Вихторові оцю «хромку-вєнку» його рідний брат-артилерист ще аж з німецького полону після імперіалістичної війни. Скільки ж вона після того весіль зіграла! На скількох грищах побула! Чаго вона тільки й не витинала на залужанських, троянівських, кня-жослободських вулицях та забавах. А раз якось перевозили залужанські хлопці Вихтора до себе на грище по весняній повені через ташанський роалив. П'яний Вихтір як здурів: набрав повні міхи води Гдавай грати. «Від води, – кричить, – вся музика на світі! Тепер моя гармошка солов'ями співатиме!» Ну, думали, пропала гармошка. А він висушив її, почаклував над нею, пошептав, помацав – і знову заспівала в його руках, як та сопілочка в пастушки рано-вранці на царині.

Грає Вихтір натхненно, з душею. Відкине трохи назад голову, випне груди, а пальцями, пальцями що виробляє! Дивишся на них, так аж не віриш, що то людські. Здається тобі, що то молодесенькі чортенята виплигують та вибрикують по блискучих гудзиках. Тільки розтяг Вихтір гармошку – пішло зовсім інше діло. Хата так і загула, так і загриміла. Хто зроду не танцював – і той пішов вихилясом.

Кузь ліз цілуватися з Дорошем і кричав: «Ось із ким ми піднімали товарове господарство!» Зачувши музику, припинив свої речі і попхався в коло танцюючих Оксен, що сидів понурий і неговіркий, зробив собі круг і врізав такого гопака, що позатягало пилюкою вікна і лампа жевріла, як би десь на токовищі. Вихтір почав того гопака поволі, тихо; Оксен розправив плечі, ворухнув ними раз, вдруге, ніби нехотя пройшовся по хаті, плавно ступаючи на носках, і раптом, стрепенувшись, сипонув на долівку таким страшенним перестуком, що у всіх аж у грудях похололо. Потім став як укопаний, ніби роздумуючи, що ж робити далі, кинув назад головою, розпростав руки, крикнув «асса» і став -танцювати гопак на манір лезгинки, пружно викидаючи перед собою носки чобіт і приклавши одну руку до грудей, а другу відвівши вбік. Кузь, побачивши таку халепу, деякий час стояв, тупо глядячії перед собою, потім дико гукнув і пішов садити каблуками як попало.

Танцював він, втягши голову в плечі, тупав ногою на одному місці або дригав то назад, то вперед, бажаючи, очевидно, насмішити, потім пішов навприсядки, впав, його взяли за руки і виволокли в сіни провітритися.

Бовдюг і Латочка сперечалися про родословну цариці Катерини. Бовдюг говорив, що вона походить від австрійців, а Латочка доказував, що від французів. Бовдюг доводив, що вона жила із Гришкою Орловим, а Латочка бив кулаком об стіл і присягався, що це брехня, бо вона тягалася з багатьма, а жила тільки з Потьомкіним Тавричеським, і що Распутін був характерник і через це великі князі ніяк не могли отруїти його варениками.

– А царя Миколу в Сибіру стукнули, – гомонів Бовдюг.

– Що? – недовірливо наставив на нього очі Латочка. – Це ти вже брешеш. Він утік за кордон.

– Утік?

– Утік.

– Так тоді поспитаємо залужанського Микити, якщо ти кажеш, що він утік.

Павло сидів за столом, сумно дивлячись на пусті миски. Згадав, що в нього дома є теличка, яку йому дали в премію за клопотанням Дороша, і розплакався, бо телятко було таким гарним, що коли він привів його додому, то воно лизало йому руку, тикалося мордочкою в рукав і пило молоко з пляшечки. Від цих спогадів жалість ще більше охопила Павла, він ридав ще дужче і, щоб люди не бачили, як плаче неборака, пішов у сіни, сів за дверима на мішках і там заснув.

Гнатові теж свербіло потанцювати, але в нього ще боліла рука, тому він тільки притупцьовував ногами і присвистував губами. Лице його зробилося відчайдушним, як у весільного боярина. І Дорош, дивлячись на нього, ніяк не міг повірити, щоб ця весела і така безпосередня в цю хвилю людина могла наговорити на ньогб стільки дурниць в райкомі. «Загадкова і дивна людська натура», – думав сам собі Дорош, відчуваючи, як у нього злегенька наморочиться голова. Пробравшись крізь гарячі, розпарені людські тіла, він ви-' йшов надвір і присів на призьбі. «Отже, все кінчилося. Я їду. Що ж мене чекає попереду? Вони залишаться тут, і ніхто з них не буде знати, скільки думок пере-вергав я під цією чорною стріхою».

Вийшов Сергій, мовчки сів поряд.

– Ну, що вони там? – запитав Дорош.

– Танцюють...

Біля хліва чорніла запряжена у візок конячина. П'яний візник спав, укрившись сірячиною. Дорош тихо сказав Сергієві:

– Винеси мені чемодан. Тільки так, щоб ніхто не бачив. Не хочу своїм від'їздом заважати їхнім веселощам.

Сергій виніс чемодан, подав Дорошеві. Розбудили візника, який спросоння не міг знайти віжок. Сергій намацав їх, всунув йому в руку. Виїхали за ворота.

– Ну, – сказав Дорош і міцно, по-чоловічому обняв Сергія за плечі. Потім злегенька відштовхнув його від себе.

– Чи доведеться ж побачитись? – затремтів голосом Сергій.

– Хто ж його знає... В житті доріг багато...

– Не згадуйте нас лихом...

– Щасливим зоставайся...

Підвода рушила. Уже виїжджаючи з вулиці, Дорош озирнувся: біля воріт невиразно чорніла постать Сергія. Потім відкрилися хатні двері, випустили надвір смугу світла і закрилися наглухо. «От і все, – подумав Дорош. – От і починається моє нове життя».

XX

Перед самою косовицею несподівано заявився в Троянівку Федот Вихор. Якось увечері прибіг із сільради виконавець і приніс телеграму, в якій сповіщалось, що Федот сидить у Полтаві на вокзалі в надії на попутний транспорт.

Гаврило виїхав за ним парою коней і надвечір третього дня привіз у Троянівку. З Федотом їхала дружина Юля, схожа на гречанку кокетуха з лінивим голосом і млосними очима. Коли стали спускатися з Беєвої гори, вередливо вигнула чорні, блискучі, густі і по-чоловічому широкі бро'ви і тяжко зітхнула:

– Оце таке село? Я тут умру від нудьги. Гаврило засовався на возі, так, ніби хотів щось сказати, та тільки вдарив батогом по конях, які й без того прискорили ходу, бо почули домівку. Ось і хата. Мелькнули голубі віконниці, недавно загороджений тин, на якому ще не просохло ліщинове листячко, розчинилися ворота – коники з розгону влетіли на подвір'я. Уляна, побачивши сина, витерла руки об фартух, п-ри-пала до рипучих ременів на його грудях і тихо, щасливо заплакала. Ненька, скинувши картуза, топтався біля воза.

– Поводи коней по двору. Води не давай, – суворо наказав він Тимкові і звернувся до гостей: – Чого ж ви стоїте, заходьте в хату. І ви, невістко, заходьте.

Юля цілуватися ні з ким не стала. З матір'ю вона обнялася, а Неньці подала білу, з довгими красивими пальцями руку.

– Це твій старичок? – як би дивуючись, запитала вона в Федота. – Гм. А чого він такий обірваний?

– Це ми так по-домашньому, по-селянському. Коло гною воно краще й не треба, – знічено посміхнувся Ионька.

– Боже! Чого ж це я стою? – спохватилася мати. – Люди з дороги. І вода гаряченька є вмитися, і все приготовлено. Як же. Ждали. Господи, як ждали! Піди ж, Йосипе, принеси ночви з хліва, бо їм треба вмитися з дороги. А може, ви спочатку повечеряєте? А вмиєтеся опісля?

– Що ви! Хіба можна сідати за стіл з немитими руками? – здивувалася Юля.

– Так воно хто як. Нам то байдуже, а ви люди городські, то у вас по-другому заведено, по-культур-ному, – добродушно погодилася Уляна. – Тимку, кинь водити коней та злий їм на руки. Не знаю, як вас і величати.

Уляна винесла надвір чавун з гарячою водою і поставила на порозі. Юля, не соромлячись мужчин, зняла з себе чорну дорожню кофточку, зав'язала косинкою голову. В тугу смуглу спину безжалісно врізалися бретельки ліфчика. Тимко лив їй воду в рожеві ківшики долонь. Юля безсоромно розглядала його своїми млосними, ледь прищуленими очима.

– Брюнет. Жагучий брюнет, і зовсім не схожий на Федота.

Тимко з кухлем у руках переступав із ноги на ногу, крадькома обзирав її красиву, сильну, гнучку спину. «Іч, вигулялася на казьонних харчах. Сименталка».

Юля витерла м'яким рушничком груди, шию, спину, кокетливо ляснула мокрою долонею (від неї запахло милом) Тимка по щоці, заграла бровами:

– У твоїх очах є щось демонічне і привабливе для жінок.

Тимко залився фарбою, опустив очі.

– У тебе є в селі симпатія?

– Ні, немає.

– Чому?

– Дівчата не хочуть любити.

– Яка трагедія! – співчутливо вигукнула Юля. – Фед! Принеси мені гребінець і пудру. Та, гляди, не розсип по дорозі.

«Радуйся, нене, дістала поміч на старість», – глузливо зітхнув Тимко.

Доки гості вмивалися, Гаврило з Йонькою натягли півкомори мішків та чемоданів. Йонька хазяйськи промацував їх пальцями, намагаючись зарані відгадати, що в них є.

Після вечері в хату нашевкалось повно односельчан. Їм піднесли по чарці, вони відразу повеселішали і всі до одного поскручували цигарки.

– Оце ж накадите  повну хату, – забідкалася Уляна. – Тут від свого курія ніяк не видихаємо, так ще й від вас нюхай.

Дядьки погупали чобітьми на поріг і потягли за собою цілий чувал диму.

Федот, вмитий, чистий, виголений, в одній натіль ній сорочці, галіфе та шльопанцях на босу ногу, теж пішов за ними, але в сінях Йонька притримав його за рукав і заставив зодягти військову форму.

– Вона мені і так набридла, тату, – опинався Федот.

– А я тобі кажу: надінь. Хай усі бачать, що ти в мене червоний командир, а не яка-небудь заплішка.

Федот у думці схвалив бажання старого. «Що ж, зодягну. У селі не так-то вже й рясно таких, як я». Федот пішов у хату, зодяг гімнастьорку, портупею, зробився зграбніший і статечніший. «Діждався честі, – радів Йонька, не зводячи із сина очей, —он скільки людей за розумним словом привалило. Ждуть, як колись архієрея ждали».

При появі Федота дядьки стихли і чемненько розсілися попід стіною.

– Бож-же ж мій, бож-же ж мій, як ідуть года! – журливо почав Кузь, що прителіпався сюди найпершим і вже встиг покуштувати дорогих Федотових цигарок. – Як здумаю, який ти маленький був, так наче це діялося вчора, а як подивлюся, що ти вже червоний командир, то, либонь, і не вчора, а таки давненько. Аж не віриться. Ти дай мені, синок, закурити, бо розговор буде довгий. Зроду таких не курив, – щиро призначся Кузь, пожадливо затягуючись запашним димком. – Райський запах! Колись баба Улита, ота, Йосипе, що на Афон ходила, приносила із святої гори якогось зілля, так давала й нам, дітям, понюхати. Так чисто отаким пахло, як оця цигарка. Який сорт. Ах, який сорт!

– Ти цілий вік один сорт куриш – чужі, – обізвався Латочка.

– Хай порозкошує чоловік, – заступився за Кузя Йонька. – Бо таких цигарок сюди, звичайно, не привозять. Це їм такі на командирський пайок дають.

– Ну, грець з ним, – перебив його Кузь. – Так про що ж будемо з тобою говорити? Прибув, значить, у рідну сторонку? Воно, брат, де ворон не літає, а на рідну сторону вертає. Я коли повернувся із заробітків у тисяча дев'ятсот тринадцятому році, то зупинився на Веевій горі і аж заплакав... Ну, а ти ж де побував? Що повидав?

– Я більше по городах. Потому – служба у мене така.

– Так. Так. А скажи, як воно по містах із матерією? У нас – лихо. Скоро доходимося до того, що й грішного тіла нічим буде прикрити.

– Там аби гроші. Все є.

– Ну, а продукти? Масло, хліб, сахар?

– Для цього є спеціальні магазини – гастрономи. Іди і купуй, що хочеш і скільки хочеш.

– Правда, правда. Я теж оце недавно був у Полтаві, так теж усе є, що треба. От тільки соди і чобіт немає. А щоб косу добру купити, то, мабуть, і до самого Одесу дійшов би і то не купив би такої, як треба. Коли ж воно в нас отой достаток буде?

– Буде все, тільки не відразу. Зараз у нас весь упор на важку індустрію, бо вона всьому голова. Будуть у нас машини – буде й матерія. Руками її для всіх не наробиш. Партія обіцяв, що в кінці цієї п'ятирічки всього буде доволі, а вже що наша партія скаже – то закон. В тім її і велич, що вона бачить далеко вперед.

– Це правда. Але ти мені скажи, куди воно хліб дівається? Чого воно в містах такі за ним черги великі?

– Держава робить запас. Навколо нас вороги. На випадок чого – нам надіятися ні на кого, крім на самих себе.

– А я чув, що германцев! його везуть цілими ешелонами.

– Ми люди військові. Нам це невідомо. Я тільки знаю одне, що з Німеччиною у нас найближчим часом нічого поганого не буде. Ми з нею маємо угоду про ненапад.

– Ох, не вір тим германам! То – собаки потайні. Вкусить – і зуби заховає.

– Ми цього не боїмося. А коли хто зачепить, будемо бити ворога на його ж території.

– А не вийде того, що в японську?

– Ні! Не вийде! У нас – техніка, авіація, флот. Ми – наймогутніша країна світу.

– Ну що ж, ребяточки, побалакали трохи – пора додому, – обізвався в перший раз за вечір Бовдюг. – Федот з дороги, йому відпочити треба, а Кузя до ранку не переслухаєш.

Коли вийшли за ворота, Бовдюг сказав Кузові:

– Ти догавкаєшся! Ну на якого чортового батька ти в політику лізеш? Спитав, почому сало на базарі, – і сиди нишком. Так ні! Йому поясни, куди хліб дівається, чого матерії не вистачає. Яке твоє діло?

– Інтересно. Бож-же ж мій, як інтересно! Подивився у вікно – і то скільки видно! А як поїздити та з розумними людьми поговорити. Скільки ж тоді в моїй голові розуму прибавиться?

– А навіщо він тобі здався, той розум? Дурнішому легше на світі жити.

– Е, це вже ти не говори! Не говори! Чоловік на те й родився, щоб весь вік, скільки живе, розуму вчитися. Оце є в мене ще трохи тютюну в кисеті, прийду додому, куритиму та все над людським життям міркуватиму.

Після того як дядьки розійшлися, ні Федот, ні Йонька спати не лягли, а засвітили каганець і пішли в комору.

– Я тут привіз тобі дещо, – загадково зашепотів Федот і розв'язав великий важкий мішок. – Маю на складі хлопців знайомих, от і удружили, спасибі їм.

Чорний згорток шкіри тьмяно блиснув у нього в руках, потім він витяг кілька пар червоноармійської білизни, два відрізи на шинелю, три пари нових галіфе, білу байку на онучі.

– Боже мій, скільки добра! – жадібно засвітив очима Йонька. – Не бійся. Усе буде в цілості. Ніде ані шматини не потеряю.

– А що скажу вам, тату, – Федот помовчав, прислухаючись, чи ніхто не притаївся під дверима, – що в світі тепер неспокійно, так що все може бути. Ви про це (він показав на мішки) нікому не говоріть. Нашийте всім чобіт. Дайте й Гавриловим діткам. І Тимкові пошийте. Він уже парубок.

– Тимкові не дам і шкуратка. – Верхня губа в старого сердито сіпнулася. – Зобижає мене.

І Йонька довго та жалісно розповідав Федотові про те, як «отой баришник» трохи голови йому не зрубав лопатою.

На другий день снідали багато, по-сімейному. Федот із Юлею сиділи на покуті, мати їм прослала новий вишитий рушник на коліна, щоб сметана не капнула на святешний одяг. Всі сиділи щасливі, урочисті. Навіть Йонька ретельно вимив милом руки і зодяг чисту сорочку. Гаврило, червоний, як перець, сяючий і добродушний, все посміхався, точно так, як мати, і не знав, куди подіти свої здоровенні мозолисті руки, на які з острахом поглядала Юля. Гаврило сидів якраз проти неї і гостинно припрошував:

– Може, вам сметанки підлити чи вергуна подати? І коли він повертався своєю громіздкою фігурою за тим вергуном чи за сметаною, то із столу обов'язково що-небудь падало: або ложка, або шматочок хліба, або обсмоктана куряча кісточка.

– Сиди вже. Без тебе подам, – удавано сердилася мати, насмішкувато підбираючи губи, а в душі безмежно радіючи, що нарешті всі зібралися до одного стола, як хороша родина, і говорять собі мирно та любенько. Як господиня й мати, що всьому дає раду та совіт, вона за стіл не сідала, а плавала, як лебедиця, то в хатину, то в комору та все подавала страви на стіл, що їх не було куди й ставити. На Уляні рясна спідниця в горошок, кофточка синя, хустина біла, як сніг, а з-під неї лице рум'яне, як у дівчини. Випила ж ту чарку горілки з дітьми, так таке, що хоч під щоку берися, тільки що ото зморшки під очима та волосся з сивиною, але то кат його бери! Тепла хвиля підмиває серце матері, як вода калину, щасливою сльозою очі криються: усіх же вигодувала та виняньчила та й до розуму довела. Слава богу, всі живі і здорові, то як же не взятися за щоку та не кигикнути ташанською чайкою: «Сини ж мої, соколята, тільки ж вами я й багата!..» Уже б вона й заспівала, та невістки соромиться. Скаже – здуріла мати на старість.

Йонька сидить з краю стола і коли набирає в ложку сметани, то витріщає очі, ніби скарбу шукає, їсть він, голосно чавкаючи, обляпуючи білими каплями бороду й вуса.

– Ти б окуратніше, старий...

– А що? – озирається він на всі боки.

– Сметана он по бороді тече.

– Бач, що придумали з жиру, бісові діти! – тяжко сапав він, глипаючи то на одного, то на другого почервонілими очима.

– Попадешся ти мені іншим разом, чахотка чортова! – погрожував ізнадвору Тимко, мацаючи рукою розбите вухо, з якого тоненьким струмочком текла кров.

– Ну-ну, ти добалакаєшся! – витріщився Гаврило і, взявши за плечі, виштовхнув брата ще далі.

Тимко постояв посеред двору, оглядаючи, що сталося з ним після бійки. Виявилося, що на сорочці гудзиків як не бувало і від плеча аж до ліктя розпанаханий рукав. «Нічого, я колись тобі все згадаю», – погрозив він на вікна і пішов городом у яр. Там було тихо і мирно. Від глиняних стін віяло вологою, дзюркотів потік із чистою джерельною водою. Тимко підійшов до нього, вмив лице і довго мочив водою розбите вухо, що сочилося кров'ю і палало, як жар, потім сів під кущем дикого терну. «Я тобі покажу, – бурмотів він. – Думаєш, як квасолю почепив на петлиці, так їздитимеш на мені, як і раніше? Ні, вистачить уже. Увірвалося».

Він сидів ображений, одинокий і розумів, що, крім матері і Гаврила, всі його ненавидять. Думки, одна від одної складніші, болісніші, мучили його, і він, щоб розібратися в них, став пригадувати своє дитинство.

Пам'ятає він, як одного разу зимою приїхав із базару батько. Він увійшов у хату, закутаний по самі очі в башлик, білий від снігу, як мара, із бурульками на вусах, з-під яких, як з бовдура, валила пара, кинув дітям на піч мішок, у якому щось заторохтіло, як замерзлі кості. Вони із Федотом розв'язали мішок і, штовхаючись, як поросята біля корита, хотіли чимшвидше заглянути, що там є. Там були новенькі чоботи. Вони почали видирати один в одного ті чоботята, сперечалися, кому вони належать. Батько, зачувши сварку, люто закричав на них і сказав, що вони Федотові, бо він старший.

– А що! Мені купили чобітки, а не тобі. Ги-ги, – вихвалявся Федот, показуючи жовті зуби.

Тимко заплакав. Він не розумів, чому ж чобітки віддані Федотові, а не йому, який слухав батька, сидів на печі смирно і _не збивав пилюки. Того ж вечора мати, пестячи його перед сном, називала «любий синочок-соколочок», цілувала в голову і обіцяла, що купить чобітки кращі, як у Федота, бо в нього чорні, а в Тимка будуть червоні, як у того дідуся з казки, що стоїть на воротях у червоних чоботях ще й люльку курить. Тимко втішився і поліз на піч спати, але ще довго перед його очима стояли Федоткові чобітки, і він навіть чув запах холодної слизької шкіри на них.

Тимко також пригадував тон час, коли він уже став підлітком і як батько хотів спекатися його чимшвидше з дому, вирядити геть з хати, щоб він не сидів на шиї. Як Федота віддав до науки, а Тимка не хотів, хоч він був здібніший за Федота. Пригадував ті темні осінні ночі, коли за стіною завивав вітер, щось хлипало і Тимкові здавалося, що то плаче сирітка і проситься, щоб її пустили погрітися і переночувати. Вранці він схоплювався разом з третіми півнями, приходив до матері, що топила піч, сідав на лаві і, натягши на коліна полотняну сорочку, скаржився, що йому марилося вночі, ніби щось плакало під хатою, і благав матір, щоб вона не спала так міцно і пустила сирітку погрітися. «Добре, синочку, добре», – обіцяла мати, а в самої текли по щоках сльози, і полум'я, що бухало в печі, висушувало їх.

Ще в дитинстві Тимко зрозумів, що батько хитрий і потайний і що миру між ними ніколи не буде. А коли він підріс і почув в собі силу, в ньому щоденно наростало бажання помсти за свої і материні кривди, і ця жадоба зробилася такою сильною, що стала його другим характером.

«Так, – думав він тепер, лежачи під кущем терну. – Колись я був добрий, а вони мене зробили злим. Що ж? Нехай так і буде. Я їм свого не подарую. Око за око, зуб за зуб».

Іззаду щось зашелестіло, і не встиг Тимко обернутися, як чиїсь теплі ніжні руки закрили йому обличчя. Він вирвав свою голову з обіймів і побачив перед собою розпашіле усміхнене обличчя Орисі.

– А що? Злякався? – грайливо запитала вона і сіла біля нього. Тимко ліг на спину і закрив очі, на густих бровах його блищало сонце. Крізь порвану сорочку було видно подряпини на грудях. У Орисі жалібно ворухнулися припечені сонцем губи.

– Де це ти подряпався?

– З Федотом побився.

– За віщо?

– Старі рахунки.

Вона ніжно, обережно, з почуттям ще більшої жалості до нього взяла його голову і поклала собі на коліна, пильно стала розглядати його обличчя, намагаючись знайти щось таке, чого вона раніше не помічала, і вона знаходила. «От цих рисочок біля носа раніше не було», – визначила вона. В цей час Тимка вкусив за ногу овод, і хлопець сердито дригнув ногою, нахмурився, і тоді рисочки біля носа особливо виразно вирізьбилися. «Це в нього сердита рисочка. Вона зробилася від того, що він багато сердився!» І Орися ненавиділа й готова була якнайсуворіше покарати тих людей, що гнівають і мучають її коханого, їй і в голову не приходило, що найбільше Тимко мучиться саме через неї, через їхню баламутну, засуджену всім селом любов.

Розпухле вухо Тимка, на якому засохла кров, кинуло Орисю в жар, їй хотілося торкнутися до нього пальцями, щоб зняти з нього біль, але вона не наважувалася цього зробити, щоб не спричинити ще більшого болю, і тільки дула на нього, охолоджуючи його своїм диханням. «Він так схуд і почорнів. Це від роботи. А волосся вже не таке чорне і блискуче, як раніше, а припалене по краях. Це від сонця. Про що він зараз думає?»

– Про що ти зараз думаєш? – спитала вона, цілуючи його в міжбрів'я.

– Що таке? – кинувся він, пожовуючи губами.

– Ти дрімав?

– Умгу.

Він дивився на неї знизу вгору, вивернувши синюваті білки очей, і чекав від неї запитання, але вона мовчала. Тоді він знову закрив очі і зручно вгніздився головою на її теплих, тугих ногах. «Він вибився із сил і через те дрімає. Він працює тепер день і ніч, а це нелегко».

– Тимусю, журавлику мій, ходім до нас на сіно-вал. У нас нема нікого вдома, зарию тебе, приголублю, подушечку принесу вишивану. Спи хоч до вечора.

– А що люди скажуть?

– Ай! Що там люди! – з досадою мотнула головою Орися.

– Ні, я так трохи передрімаю.

– Ну, спи. Я буду сидіти дуже тихо.

Але дрімати не довелося: в яру почулося погейкування, хтось гнав биків до водопою. Орися схопилася, обтрусила пом'яту спідничку, розгубленими очима глянула на Тимка.

– Приходь вечором на це місце, – прошепотів він, цілуючи її в шийку.

– Добре. Прийду.

Вона підхопила із землі в'язочку хмизу і побігла стежечкою вниз, понад потоком.

Увечері вони зустрілися на умовленому місці, але Орися запротестувала:

– Ходім кудись далі. Тут темно, як у ямі. Тимко взяв її за руку і повів вершняком яру. Аж під лісом вони знайшли копичку пахучої конюшини і сіли, тісно попритулявшись одне до одного. Від сіна било парким духом і приємно зігрівало спини. Вгорі – зоряне небо, через яке срібним коромислом перекинувся Чумацький Шлях, біля ніг – троянівська долина, огорнута сизою млою ночі.

– Тимку, скажи, чого воно так, що людей багато на світі, а серце любить тільки одного? – тихо запитала Орися, лежачи на грудях в обіймах коханого.

– Хто ж його знає. Я десь читав у книжці, що душа душу шукає. От як зійдуться такі душі, що в них усе однакове, то й полюблять одна одну.

Орися повернула до себе обличчя Тимка, поцілувала його в вушко за те, що він такий розумненький, і довго мовчки гладила його пружинисті кучері чутливою, повною ніжності і кохання рукою.

– Колись, дуже давно, любилися двоє, – тихим загадковим голосом почала Орися з тим таємничим пришіптуванням, як буває тоді, .коли людина збирається розповісти щось цікаве або дуже страшне. – А батьки цих закоханих не хотіли, щоб вони були разом, бо дівчина була багата, а хлопець бідний. Як тільки вийде гуляти дівчина, слуги її ні на крок не відпускають, бо наказав вельможа, що як тільки слуги прогавлять і допустять до того, що вона побачиться із своїм коханим, то вкине їх на споживок голодним вовкам у глибоку темну яму. От раз той хлопець, не знаю, яким уже побитом, пробрався у кімнату до своєї коханої і каже: «Я прийшов за тобою. Хочеш—іди зі мною, а не хочеш, то я тут же перед тобою сам собі смерть заподію, бо без тебе не буде мені життя». Вона, отак, як стояла, і каже йому: «Я—твоя». Спустилися вони вниз, посадив він її на коня, і полетіли вони, як птиці, степом у країну невідому – шукати щастя. їхали день, їхали другий, на третій на спочинок стали, бо кінь уже з ніг валиться. Тільки закохані, обнявшись, задрімали, як, хто його знає й звідки, наїхало слуг панських видимо-невидимо, скрутили втікачам руки і повезли в маєток. Панянку вельможа закрив у загартованій вежі, а молодця вкинули до вовків у яму. Сидить він у ямі, а вовки що підійдуть до нього, щоб їсти, – і назад відскакують, що підійдуть – і назад відскакують: така в нього страшна сила кохання. І так пройшло багато часу. Аж ось у тому царстві сталося нещастя: якесь вороже плем'я прийшло із-за моря і напало війною на вельможу. Шле вельможа війська, як під шум ідуть – не вертаються, а ворог усе ближче підходить і ближче. Прийшов тоді вельможа до ворожбита і каже: «Що мені робити? Як перемогти вороже плем'я? Гине моє багатство і мій край». Подивився ворожбит на зорі та й каже: «Є у твоєму царстві один удалець-молодець, що доньку твою кохає. Любов у нього така, що не боїться ні вогню, ні меча, ні води морської. Випусти його, дай йому в руки меч – і тоді побачиш, що буде». Випустив його цар і питає:

«Розіб'єш  погане  плем'я?» – «Розіб'ю, – говорить той, – тільки дозволь кохану побачити і її в гарячі вуста поцілувати, від того мені сили вдесятеро прибавиться». Побачився він із милою, поцілував її і, зібравши воїнів, повів їх на ворога. Палив огнем, топив водою, і загнав його за тридев'ять земель, і повернувся додому зрубаний та постріляний. Та до його тяжких ран кохана серце своє приклала, і загоїлись вони. І живуть тепер закохані в любові та щасті, бережуть і шанують одне одного.

– А діточки в них є? – засміявся Тимко.

– Що? – не второпала Орися, бо ще не встигла повернутися від казки до дійсності. – А-а, – тихо засміялася вона, зрозумівши. – Ах ти ж, насмішникі Це ж казка.

– Життя – не казка, – зітхнув Тимко. – В житті все по-другому. Одні любляться, інші розходяться, треті хоч і живуть разом, але тільки про людське око, а насправді так і норовлять одне одному хвіст відкусити.

– Я знаю... Ти такий, що тобі все одно, – образилася Орися і відхилилася від нього, бо він якраз хотів її обняти. – Покрутиш одній дівчині голову, а тоді іншій бісики пускаєш. Дівчачур поганий! Рябкові очі! Лупаєш ними дівчатам на ноги, а серце давно вже каменюкою стало.

– Що тебе, комар укусив?

– Не лізь, рукатий! Он до Лукерки піди. Вона тебе вже давно виглядає з самогонкою, – відмахувалася вона руками, відповзаючи від нього на колінах, але він таки схопив її за плечі і притяг до себе.

– Орисю! Ластівочко моя...

Він гарячив її диханням і тілом своїм і пригортав її так близько, що чув у себе на губах її солонуваті, міцні, як дині-дубівки, розхристані груди.