Текст книги "Вир"

Автор книги: Григорий Тютюнник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 39 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

– Мені здається, що ви трохи не туди завернули. Якщо товариші вам ладні допомогти, то ніколи не треба відвертатись від них. В товаришів треба вірити.

– Дивлячись у яких, – насмішкувато сказав Улас і перезирнувся із Сергієм, і Дорош по тому погляду здогадався, що тут існує якийсь натяк. – Іноді такий товариш так і говорить очима: вір мені, вір, а ти йому не віриш чомусь.

Розмова починала ставати відвертою, але її перебив Дясмелик, що нагло зайшов у хату в коротенькій кавалерійській куртці, обшитій сивим смушечком, наваксованих чобітках і шапці-кубанці, з-під якої крученим прядивом ліз чуб.

– А, підпільний активі – кинув він замість привітання і, вийнявши з бокової кишені обтріпану колоду карт, ляпнув її на стіл. – У «хвильки» хочете? Раз, два, три, чотири. Банда. Якраз на гру. Сергій, кидай к бісовій матері ятір, правди все рівно не спіймаєш. Сідай до столу.

В одну мить Джмелик роздягся, кинув на скриню куртку, шапку і, поплювавши в пучки, заходився здавати карти.

Дорош дивився на нього здивовано і насторожено. Він дещо вже чув про цього зайду і анархіста, знав, що його батька репресували, а самого Джмелика витурили з армії, та це його не дуже засмутило. По неділях носив хромові чобітки із шпорами, побрязкував ними на всіх весіллях та грищах, дурманив голови хутірським дівчатам, доки не приїхав із району міліціонер, реквізував шпори як військове майно і почепив собі на кирзові чоботи, а Джмеликові видав розписку.

Северин повернув ту розписку назад міліціонерові і порадив з надзвичайною ввічливістю:

– Наштрикніть її в клозеті на цвяшок, бо вона мені без діла.

За контрреволюційні балачки сидів Джмелик у міліції безліч разів і кожного разу присягався під розписку, що більше від нього не почують жодного недоброго слова. Його випускали, і він, ще не переступивши поріг міліції, знову заїдався з ким-небудь. Нарешті всі чомусь зійшлися на тій думці, що його «мішком з-за рогу вдарено», і перестали звертати на нього увагу.

– Граємо на хрусканці, – уточнив Джмелик умови гри. – Після кожного програшу – п'ять штук. Для вчених лобів можна прибавити ще п'ять. Згода?

– Що ж. Давай, – погодився Дорош, якого заразила Джмеликова веселість.

– О! Та ти свій хлопецьі – радісно вигукнув Джмелик. – А говорили, що ти з монахів... Що прямо тебе з монастиря – і на партійну роботу.

Дорош беззлісно засміявся. Улас присів до столу, не роздягаючись, і в душі засуджував Дороша за те, що дав згоду на таку пусту розвагу. Сергій теж хмурився. Мовчки стали грати. Дорош виграв і, підсунувши окуляри, попросив Джмелика:

– Наставляй лоба.

Джмелик, позираючи спідлоба, нахилив голову. Дорош хруснув його п'ять разів так, що в хлопця виступили сльози.

– Здорово б'єш! Не жалієш! – в захопленні вигукнув Северин. – Коли б мені довелося, я б тобі теж гривеників навішав.

– Такий на мене лютий?

Джмелик труснув чубом, в світі лампи очі його недобре спалахнули.

– Давай зустрінемось в темному кутку, тоді побачиш.

Сергій кинув карти на стіл, сказав, червоніючи:

– Ну, ти ось що. Ми тебе сюди не просили. І качай пошвидше, доки тобі дверей не показали.

Джмелик усміхнувся, вигнув красиві брови.

– Щось мені немає охоти звідси йти. Кумпанія дуже хороша – настоящий комітет по агітації за Радянську владу.

Сергій рвонувся із-за столу, але Дороіп схопив його за руку.

– Сядь! – крикнув він, заїкаючись і посмикуючи шиєю. Від брів до підборіддя стікала по обличчі нервова блідість.

– Ти чого шиєю смикаєш! – визвірився Джмелик. – Заслав батька мого на смерть, ще й на мене очі витріщаєш?

– Я н-не знаю, з-за що заслали твого батька, але якщо він був такою сволотою, як ти, його слідувало розстріляти разом із тобою.

– А ти не жалкуй, – криво усміхнувся Джме-лик. – Може, наші стежечки зійдуться, тоді не розминемося спроста. Так і знай.

Він накинув наопашки кожушок, начепив на голову кубанку і вийшов з хати.

– Приємних снів, бандитики! – крикнув, закриваючи двері.

Після його відходу в хаті запала гнітюча мовчанка. Сергій знову сів доплітати ятір. Улас сказав «на добраніч» і пішов додому. Дорош, сутулячись, ходив із кутка в куток, все швидше і швидше, ніби його хто підстьобував по спині гарячими батогами. Потім сів за стіл і став читати книжку по зоотехніці, очевидно, не стільки для того, щоб зрозуміти щось в ній, скільки для того, що'б заспокоїтись. Прочитавши кілька рядків і не зрозумівши змісту, він закрив книжку і знову замаячив по хаті. Йому зробилося душно. Він розстебнув гімнастьорку, випив кухоль води, але це не допомогло. Всередині в нього горіло щось сухе і гаряче. Тоді накинув на плечі шинелю і вийшов надвір.

Десь далеко у Чорному яру шуміли весняні води, і той шум був із якимось особливим сердитим сичанням, ніби ті води заливали величезне кострище, що ніяк не хотіло гаснути. Волога темрява валила з Ташані, густо, як смолою, заливала дворище, так, що в ній ледве бовваніли хлів, погрібничок і верби, що росли на городі. Дорош сів на призьбі і довго прислухався до нічних шумів, які поволі заспокоювали його, робили яснішими думки. «Так от, Оксене, ти говорив, що на можеш терпіти насилля над людиною. А що ти будеш робити із таким, як Джмелик, що відверто не визнає ідеї, за яку ти ладен в любу хвилину віддати життя, і обіцяє тобі приємну зустріч у темному завулочку? Даю тобі слово, що в такій зустрічі переможцем буде він, а не ти. Бо доки ти йтимеш, розвісивши вуха, та думатимеш про скасування насильств над людиною, та умовлятимеш його, щоб він з'їв бубличок і тебе послухав, він тобі зверне голову».

В таких роздумах Дорош просидів годину, а може, й дві. Коли він зайшов у хату, Сергій уже спав. На столі стояла прикручена лампа. Недоплетений ятір висів у кутку на жердці. Дорош роздягся і, загасивши лампу, ліг. В хаті зробилося темно, пахло свіжим духом житньої соломи і не то хмелем, не то запарою для тіста. Дорош закрив очі і приготувався спати, але уява його була такою розбурханою, що сон тікав від нього, і він перекидався з боку на бік. До того ж, мабуть, на вологу погоду, в нього нив бік, і біль був такий тупий і неприємний, що Дорош не знав, як лягати, щоб заспокоїти його.

– Чого ви не спите? – запитав Сергій і зашелестів соломою. Виявляється, він також не спав, а тільки лежав тихо, може, задумавшись, а може, прислухаючись до того, як за хатою вистугонює весняний вітер.

– Нездужається... Бік болить.

– На тепло, мабуть, бо вітер із Чорноморії повернув. А що у вас за шрам на боку? Колись умивалися, так я підгледів. На фронті вас поранило чи, може, хто ножем полоснув по п'яному ділу?

– То давнє, – неохоче відказав Дорош і замовк. Сергій теж мовчав, хоч його жерла нетерплячка послухати оповідання із життя Дороша, яке було для нього загадкою.

– Бачу, не хочете ви зі мною говорити. Та що я, проти вас? – ображено засопів на соломі Сергій. Дорош скрипнув ліжком, тихо засміявся:

– Ти, Серьожо, як той стручок перцю: ще не пом'яв його, а він уже очі випіка. Ще не встиг я подумати, що тобі говорити, а ти вже сердишся. А того й не знаєш, що в житті людини можуть траплятися такі випадки, що без болю їх згадувати не можна.

– Це правда, – з виною в голосі погодився Сергій.

– Тож-бо. Ось їздили ми з тобою по жом, я все до тебе придивлявся. Скажеш слово, а я його і сюди і туди повертаю, на всі боки кручу, щоб докопатися, що ти за чоловік, яка в тебе життєва лінія душу пройняла.

– Ну, і яку ж ви в мене лінію знайшли?

– Плутану, Серьожо. Дуже плутану. От ти говорив, що місто погане, а село хороше, а до того й не додумався, що люди з мозолями і в місті, і в селі є. А є такі, що держава для них – мельниця з калачами. Такі вважають, що вітер буде мельницю крутити, а калачі їм прямо в рот падатимуть. Отаких людей треба ненавидіти і вести з ними рішучу боротьбу. Я, брат, таких людей, де б їх не зустрів, смертельним боєм б'ю. Воно, Сергію, на землі ще, на жаль, так влаштовано, що кожен бере від життя те, що може взяти, та не кожен віддає те, що може віддати. Один проживе життя тихо, спокійно, а помре, то ніхто й не помітить, що такий чоловік і жив на світі. А другий такий після себе слід залишав, що цілі покоління про нього пам'ятають. Такі люди входять у велике життя... Багато людей я зустрічав на своєму недовгому віку, але в пам'яті моїй назавжди залишився один чоловік, і я його не забуду ніколи. Був це звичайний робітник, слюсар із харківських майстерень. А приїхав він у наше село як два-дцятип'ятитисячник колективізацію проводити. Такий собі звичайнісінький чоловік, сивоусий, у шкіряному картузі і ростом середній. Ну, приїхав, значить, орудує. А час тоді тривожний був, неспокійний. Та ти й сам пам'ятаєш, уже підлітком, мабуть, був. Уночі так і дивись: там горить, там горить – то куркульня свої клуні палить, не хоче бідноті залишати. Мені тоді було років вісімнадцять. Комсомолець був, портупею через плече носив, за Радянську владу в огонь і в воду готовий був кинутися, тільки хмелю зеленого багато в голові було, як от зараз у тебе. Помітив мене Сазон – так того робітника звали – і каже: «Хлопець ти молодий, село знаєш добре, будеш при мені за помічника». – «Добре, – кажу, – буду з охотою вам допомагати». Вийняв він із кишені список, глянув у нього і питає: «Де Прокіп Хвиля живе? Куркулити його підемо». А в нас у селі річка була, така, як оце в вас у Троянівці, може, навіть трохи й ширша. От за тією річкою той куркуль і жив. Я й кажу товаришу Сазону, що так, мовляв, і так, куркуль живе там і там. «Веди, – каже Сазон, – показуй дорогу». Пішли ми. З нами ще чоловік п'ять активістів. Говоримо про се, про те, а Сазон мовчить. Похмурий такий, все щось думає. Ось і хутір показався. Сазон тоді зупинив нас і каже:

«Ось що, хлоп'ята. У Хвилі, видать, пугачі такі е, що в головах дірки роблять. Так що ви, йолочки-метьо-лочки, будьте насторожі і рота не роззявляйте. Ми йдемо до ворога, а з ворогом у піжмурки гратися нічого. Є у нього два сини, так ви за ними слідкуйте і, як дійде діло до гарячого, – дуло їм до пупа, і хай підіймають руки вгору. Нічого з ними цяцькатися». Пішли ми далі. А жив цей куркуль багато. Хата під залізом, дві клуні, дві повітки, комори, три пари волів, із сільськогосподарського реманенту: лобогрійка, сівалки, плуги, шеретовка. Одним словом, здорово жив і крові з бідного люду посмоктав чимало. Зайшли ми до двору – ніде нікого не видко. Прямуємо в хату. Ганок дерев'яний, різьблений, зеленою фарбою помальований, аж гуде під ногами. Тільки ступили, як назустріч хазяйська дочка. На шиї намисто, рукава повишивані, лице червоне, мов калина. Побачила нас і – круть у хату. Ну, ми, звичайно, за нею. Заходимо, а там цілий погром: скрині порозкривані, на долівці купа одягу, на лавах кожухи валяються, біля дверей два здоровенні вузлища лежать, в рядна позакручувані. По всьому видно, що люди з цієї хати тікати збиралися. Дочка стоїть біля скрині, голі по лікоть червоні руки на грудях склала, чорними очищами так і пропікає. Прокіл сидить на стільчику біля лави у чорній бекеші, смушевій шапці – хомут латає. Як побачив нас, так дратва і залишилася в зубах. Молодший син – в плечах аршин, закутаний по самі очі в башлик – стоїть біля дверей, шкіриться, як вовкодав. «Шукай, – каже, – батьку пиво-меди, комунія прийшла». – «А ти, я бачу, жартівник, – говорить до нього Сазон. – Тільки жартувати будеш іншим разом, а зараз у нас друга балачка з тобою буде». І – шасть руками парубкові під кожух. Не встиг куркуленко оком моргнути, як Сазон витяг у нього з-за пояса обріз із мережаною ручкою. Крутить його в руках, усміхається. «Добре ти, – каже, – в дорогу зібрався, – тільки припізнився трохи. Тепер сідай у кутку і не ворушися, а ви, хлопці, кидайте на сани куркульське майно та повеземо його бідноті». Куркуленко сів у кутку, башлик розв'язав, либиться на весь рот, вуса підпруджує. «Знав би, – каже Сазонов!, – що ти такий шустрий, я б ту штучку далі заховав». – «А ти не дуже жалій, – втішає його Сазон. – Ти подумай добре, в якій стрісі у тебе ще одна така іграшка захована». Був у того куркуленка ще один брат – горбань. З виду нещасний такий, обшарпаний, подібний до юродивого. Як зайшли ми в хату – вибалушився на нас, молиться на печі та поклони б'є. Потім спустився на лежанку, горб свій стелі показує і так щось жалібно-жалібно співає та хреститься. Спочатку ми не звертали на нього уваги. Сидиш собі, ну й сиди. А потім якось глянув я на нього, а він переморгується із братом: морг – і знову хреститься, морг – і знову хреститься... «Ах ти ж, – думаю, – гад, он який ти святий та божийі Ну, тепер ти в мене не сприснеш». І став я за ним слідкувати. А тут саме хлопці приступили до діла. Одежу несуть, майно списують. Понасходилася повна хата хуторян, допомагають нам свого любимого землячка розтельбушувати, никають по закапелках, щоб дечого прихованого не прогледіти. В хаті галас, метушня, крик. Загавився я. Глядь – а горбаня й слід прочах. Як на відьомській мітлі в бовдур вилетів. Я до Сазона. Так і так, говорю, втік горбань. Не догледів я. Він глянув на мене суворо, очима так і задавив. «А ти, – каже, – куди дивився, роззява? Щоб мені горбань був зараз же. Інакше – революційним судом тебе карати будемо». Вискочив з хати, питаю в людей: «Не бачили горбаня?» – «Ні, – кажуть, – бачили. До повітки пішов». Я – туди. Відкрив двері – темно. Тихо. Живої душі не чури. Ех, думаю, обдурили мене хуторяни. Втік горбань. Тільки я про це подумав, як щось коль мене в бік. Упав я на токовище, хочу крикнути, та не можу: дух забило. Потім хотів себе мацнути за бік – і втратив пам'ять. І більше нічого не пам'ятаю. Уже потім розповідали мені люди, що знайшли мене непритомного з вилами в боці...

Дорош замовк, схвильовано покашлюючи, потім устав, налився води (чути було, як він жадібно, спрагло сьорбав її а кухля) і знову ліг до ліжка.

– А що ж сталося з горбанем? – запитав після довгої мовчанки Сергій.

– Його зараз же спіймали і наган при ньому знайшли. На моє щастя – не скористувався він ним. Вилами бив. Щоб менше шуму. І після цього випадку часто я згадую Сазона і слів його ніколи не забуду. Він, було, завжди говорив: з ворогом панькатися не можна. Його бити треба...

Сергій нічого не сказав на це. Він зрозумів, до чого Дорошева річ, і перед його очима постала усміхнена, нахабна, з примруженими відчайдушними очима морда Джмелика.

Поснули пізно, коли по всій Троянівці співали перші півні.

XVIII

Рано-вранці біля сільської Ради юртувалося десятків два підвід. В темряві снували людські постаті. Чулося кінське пирхання. Над Троянівкою затихав півнячий бій. З вузьких провулків темрява відкочувалася на приташанські луки, залишаючи після себе дрібну росу на землі, на тинах, на солом'яних стріхах, на одягові людей і на кінських спинах. Високе небо рясним зорепадом струшувало зорі в темну Ташань і гасило їх там – одну за другою. На тому місці, де стояли підводи, пахло свіжими кізячками і гострим, як спирт, кінським потом.

Крім троянівців, що виділялися своїм високим ростом і дещо уповільненою вимовою, сказаною ніби між іншим лінькуватою фразою, були приземкуваті, шустрі і говіркі манилівці в своїх куцинках із дерев'яними закрутками замість гудзиків, гострі на язик і найвигадливіші на всякі побрехеньки; похмурі, скупі, мовчакуваті залужани з батогами, схожими на вівчарські пуги; щирі, добрі і веселі хрипківці, які дружно встрявали в любу розмову і ділилися між собою не тільки хлібом-сіллю, а навіть і тютюном.

На цей раз мова між дядьками йшла про те, на яку хворобу їх сюди викликали в таке рання.

– Даром стояти не будемо, – сказав низенький манилівець, поправляючи на голові картузика. – Уже дадуть якесь діло.

Він був, мабуть, веселий чоловік, бо весь час пританцьовував та підштовхував ліктем вайлуватого залу-жанина, що стояв собі спокійнісінько, злігши на воза, так, ніби виїхав на ярмарок. Вигляд у нього був такий байдужий, що скажи йому зараз, що треба їхати на край світу, та й то не здивується, а лише підійде до коня і скаже: «Ану ж, ногу! Дай ногу!» – подивиться, чи підкови при копиті, розплутає віжки, у які клята худобина «заступила», помаца себе за кишеню, чи досить тютюну та чи вистачить його на далеку дорогу, крикне «н-но» і поїде собі поволеньки.

На слова веселого манилівця залужанин довго не відповідав, бо саме клинцював сало з хлібом, потім утерся рукавом, вийняв кисет, закурив і аж після цього обізвався:

– Їм видніше, – і кивнув головою на сільраду.

– Воно ясно, що видніше, – зараз же підхопив манилівець, – та якби знаття, куди їдеш? Сінця он поклав рептушок, та чи й вистачить? Як у Полтаву або аж на саму Охтирку, то й не вистачить.

– Це не інакше, як за крамом, – пролепетав хрипківець. – Там, кажуть, на станції чобіт та шапок навалили стільки, що й на весь район хватило би.

Дядьки гомоніли собі та ламали голови, куди то їм випаде їхати, а в кабінеті Гната ішла таємна нарада. Завдання, поставлене райвиконкомом перед Гнатом як головою сільради, було зовсім не таємне і не носило будь-якого прихованого від людей змісту. Навпаки, про нього треба було якнайширше сповістити всіх селян, але Гнат вирішив огорнути цей важливий захід суворою таємницею.

Тепер він сидів при наглухо зачинених віконницях, і при світлі сільрадівської лампи обличчя його було суворим і заклопотаним. Зодягнений він був як до військового походу: в шкірянці, перехрещеній ремінцями двох польових сумок, напханих паперами, на голові – кубанка, на руці пльотка. Проти нього з очікувальними обличчями сиділи Дорош і Оксен.

– Я покликав вас для того, – голосом, повним таємничості, почав Гнат, – щоб ви допомогли мені провести одне мєроприятіє державної ваги.

– Яке саме? – питає Дорош, мерзлякувато кутаючись у шинелю. – Ти вже нас півгодини тримаєш, а про діло ні слова. А нам сидіти немає коли. Нас робота жде.

Гнат вилазить із-за столу і крадькома йде до дверей, щоб перевірити, чи не причаївся там підслухувач в образі виконавця або одноокого Кузьми, якого вже не раз було ловлено на гарячому. Підозра Гнатова розвіюється: виконавець спить на столі під телефоном. Кузьми не чути ні слуху ні духу. Гнат прикриває двері, стріляє, немов з гармати:

– Район наказав нам переселяти хутори. І допитливо дивиться на Дороша та на Оксена, щоб побачити, яке враження зробила його заява.

– Оце й усе? – щиро дивується Дорош, в'їдливо посміхаючись. – Ні, Гнат, ти таки оригінал. Єй-єй. По твоїй поведінці можна було подумати, що на нас іде війною Франція.

– А ти чого баскаличишся? Переселення – це теж війна, – рипить шкірянкою Гнат.

– Починається свайба, – з досадою говорить Ок-сен. – І сівба, і переселення – все на мою шию. А куди ж я хуторян діватиму?

– По колгоспниках розмістиш. Ось у мене списки, давай зараз розподілимо, кого куди.

– А хати коли строїть? Польові ж роботи почалися!

– Організуй будівельників бригаду. Пиши трудодні, люди тобі хмарочоси возведуть.

– Я пропоную переселяти по частинах, – обізвався Дорош. – Переселити кілька сімей, збудувати їм житло, потім – слідуючу групу. А то як усіх розкуражимо – промах може вийти. Це тобі не курку в гніздо перенести. З людьми маємо справу.

– Хе-хе! – блиснув золотим зубом Гнат. – Тебе як послухати – на два роки тяганини вистачить.

– А хоч би й так. Спішити нічого.

– Ну, от що: за переселення одвічаю я лічно, і нічого мені вказувати. Ваша задача обезпечити мене транспортом і розмістити людей, яких я буду направлять.

Гнат сховав список у сумку і встав із-за стола.

– Навіщо ж ти тоді нас викликав? – скипів Дорош. – Щоб поплескати тобі в долоні?

– Згідно з положенням я повинен з вами радитися, щоб ніхто мені не вказував, що я нарушаю. Ну, ти їдеш зі мною чи ні? – звернувся він до Оксена.

Дорош швидко застебнув шинелю, шепнув Оксенові на вухо:

– Чує моє серце – наріже він січки. Наглядай там за ним.

– А що за ним наглядати? Не мале дитя.

– Робимо справу великої державної ваги, а його одне слово, одна яка-небудь дурна витівка зможе зіпсувати все. Дави на всі гальма. Хай він відчує, що ми не збираємося потурати його неподобствам... Так де, по-твоєму, краще закладати літній табір для худоби:

– Треба глянути, чи на конях збруя справна, а то, може, назад тікати доведеться, – клопотався Охрім.

– Розумному – плач, а дурневі – радість, – скосив на нього очі Тимко.

– Жалієш? – несподівано обізвався Сергій.

– Люди вік прожили. Прощатися з рідним гніздом кому охота? Витрушували б тебе із хати – і ти б кусався.

– Нічого їм кусатися. Радянська влада для них добро робить.

– Відколи це ти таким розумним став?

– Тобі хоч і розкажу, то не розчовпаєш.

– А це ж чому?

– Душком від тебе антирадянським припахає.

– А ти хіба з тих, що принюхуються?

– Ні, я з тих, що нутром чують.

– Ну, зчепилися! – крикнув на них Охрім. Хлопці замовкли. Шдводи зупинилися посеред хутора. Гнат, не злазячи із сідла, постукав пльоткою у чиїсь ворота. Вийшов пристаркуватий чоловік у сірячинці і рудих розтоптаних чоботях. Побачивши Гната, привітався коротким «растуйте» і зняв шапку. Гнат, сіпнувши за поводи, осадив коня, що гарцював прямо на дядька.

– Надінь шапку. Я тобі, знаєш-понімаєш, не губернатор.

Дядько поволеньки зодяг шапку і, спершись на тин, очікувально дивився на Гната.

– Обійди зараз хутір і скажи од мого імені, щоб усі збиралися на майдан. Мітинг буде.

Дядько поправив шапку і недовірливо перехнябив плечима:

– Якщо на предмет хлібозакупки або про м'ясо, то трудно. Не зійдуться.

– Це вже не твоя хвороба, а моя. Роби, що кажуть.

– Так вам же, мабуть, швидко треба? Ге ж?

– Якнайшвидше.

– А я ж не зможу. Ногу ушиб. Уже баба й пареними висівками обкладала – не допомага.

Оксен, що слухав ці переговори, смикнув Гната за рукав:

– Чого ти з ним зв'язався? Пошли якого-небудь хлопчика, він тобі за десять хвилин весь хутір обліта.

– Ей ти, Васько, чи як там тебе! – крикнув Оксен до гурту хлопчисьок, що юрмилися біля, підвід. – Ану, біжи сюди!

Бліденький хлопчик років десяти, плутаючись у полах материного піджака, підбіг до Оксена, зупинився, захеканий, і націлив на Оксена чорні, як смородина, очі. Оксен поплескав його по блідих щоках, які свідчили про те, що дитина просиділа цілу зиму в хаті і не бувала на свіжому повітрі. Хлопчик опустив голову і підшморгнув носом.

– В школу ходиш?

– Ні. Не ходжу. У нас із хутірських ніхто не ходить.

– Чому?

– До школи далеко, і взувала нема. Оксен грубо, по-чоловічому, пригорнув до себе хлопчика, зашепотів йому в прозоре вушко:

– Ось переселимо ваш хутір у село, тоді заживете по-новому.

– Правда? – радісно скрикнув хлопчик, і очі його засяяли, як зірочки.

– Правда. От зараз пробіжи по хутору, клич усіх людей на майдан. Збори будуть.

– О, то я такий, що мене тут ніхто із хлопців не дожене.

Хлопчик вирвався із обіймів Оксена, підбіг до своїх хуторян, що стояли осторонь, щось їм сказав, потім заклав два пальчики в рот і гучно, з протягом свиснув по-вівчарському – і тоді хлопчаки з галасом гайнули широкою хутірською вулицею, і їхні тонесенькі голоси відлунювалися якось весело і дзвінко у свіжому повітрі.

Через півгодини майдан став наповнятися людьми. На зеленому вигоні – людське вириво: білі жіночі хустки, старі пом'яті картузи, сірячини, кожухи, обліз-лі заячі шапки, глухий гомін, стримане покашлювання, сухий тріск соняшникового насіння. Дівчата перештовхуються поміж собою, перешіптуються. Парубки стоять осібно гамірним гуртом, поводять себе розв'яз-но, по-хутірському:

– Пилипе!

– Що?

– Куди це ваші худобу порозпускали?

Пилип одвертається до тину, застібає ширіньку.

– Пастися пішла, – відказує він тихим баском.

– На чию ж толоку? Варчину чи Маріїну?

– В них обох паша добра...

– Варко! Ти не зустрічала Пилипової худоби?

– На налигач налигала та до воріт припнула, – граючи очима, теревенить язиката Варка і лізе собі в пазуху за насінням. Пилип підходить до неї і теж запускає туди руку. Варка не противиться, тільки осудливо зиркає на його широку, мов корито, пригорщ, повну насіння.

– Ого! З чужого засіка брати не дурень!

– Не збіднієш, – басовито гуде Пилип і знову підходить до хлопців.

Регіт, гамір, шум. Голоси дробляться, як на ярмарку. На лівому крилі молодиці та жінки. Язики як линви, лиця розпашілі, в них прихована гроза.

– Чого тримаєте? Починайтеї Нам на роботу треба йти.

– їсти не доварила. В хаті все кидьма. Досі і в печі погасло!

– Артеме! Біжи додому, бо я теля забула од-лучити.

Над юрбою мужчин хмарою стоїть дим. Курять, аж на білому світі чорно. В них свої розмови.

– Купив оце підсвинка, та боюсь, чи не прогадав.

– Скільки ж?

– Одну з четвертиною.

– Та й як?

– Їсть наче добре.

– А моя заболіла, хоч до ветінара веди.

– Жінка?

– Став би я з нею водиться! Корова.

До гурту підходить рухлявий, як млинок, чоловік. Рукавом полотняної сорочки витирає збуджене обличчя, крутить головою на всі боки, як зацькований зайчик.

– Складай, браття, добро в чували. Правлять на Т]роянівку.

– Не мають такого права. Живемо, де хочемо.

– Еге. Стануть вони в тебе питати.

– Батьки наші тут жили, діди, а тепер за вітром війся? Нічого собі придумали!

– Та пропади воно пропадом! За чим жалієте? В цій глушині вже вовками поробилися.

– Тобі добре – жінку на віз посадив, та й вся рахуба, а в мене діти.

– А про мене, хоч і Соловки. Аби гроші та життя хороше.

– Тесе. Починають.

Гнат уже стояв на возі, м'яв у руках шапку та висвічував золотим зубом.

– Давай, тільки недовго, – шепотів йому знизу Оксен. – А то я тебе знаю: тягтимеш, як невід з моря. На тлі неба постать Гната виглядає монументально.

– Товариші колгоспники! – починає він серед загальної тиші і замовкає. Лице його морщиться в пошуках потрібних думок і слів. – А также трудова інтелігенція! – нарешті додає він. – Наближається свято – день Першого травня. І ми, товариші, взяли зобов'язання, як по надоях, так і по польових роботах. І ми це зобов'язання – кров з носа, а виконаємо. Вже сьогодні яєць по сільраді здано на сто двадцять відсотків, і тут велику роль відіграв актив. Яйця, товариші, здали всі.

В задніх рядах, де стояли парубки, пробіг легенький смішок. Оксен торкнув Гната пужалном по чоботі:

– Говори по суті! Що ти мелеш? Гнат здивовано глянув униз на Оксена, потоптався на возі.

– Тепер, товариші, відносно шкури. Ферма в нас була слаба, породистих корів не було, а тепер у артілі є новий завфермою, він це діло повернув. Шкуру даємо регулярно, м'ясо також. Але цього мало, товаришії Ми мусимо йти вперед. А як же ми будемо йти, коли ви живете на хуторі, п'єте самогон, граєте в карти і не приймаєте жодної участі в громадському житті села? Та ви знаєте, як ви живете? Ви, знаєш-понімаєш, живете, як дикуни...

– А ти чого приїхав до нас, коли ми дикуни?!

– На свої колеса поглянь, розумака який ви-ськався!

– Ти ще, може, й про бога будеш тутеньки говорити?!

– Чого на нього дивитися? Тягніть його з воза! Натовп завирував, заколихався, задні напирали на передніх, і жива хвиля людських тіл, все скаженіше розгойдуючись, накочувалася на вози. Жінки, що стояли попереду, вже дихали пеклом і шукали рукам роботи. Червоні, спітнілі обличчя їх звіріли, очі палали, як у тічкуючих вовчиць. Деякі уже хапали Гната за галіфе і тягли з воза. Розлючені обличчя, перекошені криком роти, розпатлані голови – все це насувалося на Гната відьмацькою перезвою, так що він не знав, що робити, і тільки одмахувався шапкою, яку тримав у руці. Оксен, бачачи, що справа повертається погано, вискочив на воза, підняв над головою батіг.

– Ану! – крикнув він, напинаючи на шиї жили, і лице його зробилося блідим і рішучим. – Чого дерете горлянку?!

Жінки, ошелешені несподіваною вихваткою Оксена, відхлинули назад. Вони зрозуміли і відчули, що такого з воза стягти не вдасться.

– Ми приїхали переселяти хутір, і ми це зроби-мої – кричав Оксен – Раз уряд постановив – буде виконаної А ви подумайте як слід, то самі зрозумієте, що це для вашої користі робиться.

Між людьми запала тиша: відверте повідомлення Оксена приголомшило їх. Оксен зрозумів, що тепер не можна тратити ні секунди, і, озирнувшись, зустрівся поглядом із Сергієм. Той, очевидно, зрозумів, у чому справа, і, працюючи ліктями, став пробиватися поміж людьми на майдан. Вскочивши у перший двір, він скинув чоботи і спритно, мов кішка, поліз на дерево, що росло біля хати.

Люди, затаївши подих, дивилися на нього здивовано, не розуміючи, що він хоче робити. Долізши до товстої гілляки і схопившись за неї руками, він розгойдався і, вигнувшись тілом, плигнув на хату, став зривати з неї парки. Люди все ще не могли отямитися. Враз гребля прорвалася, і всі ринули на подвір'я, запрудивши його за одну секунду. На майдані залишився тільки один Гнат з двома сумками через плечі і кубанкою в руках. Оксен засунув батіг за халяву і наказав троянчанам, щоб вони розбирали слідуючі хати, але не більше трьох.

– Перевеземо ці, а потім за інші візьмемося, – кинув він на ходу.

– Як? – здивувався Гнат, що вже трохи прийшов до тями і вже міг вступити в свої службові функції. – Мені сьогодні зведення треба давати по переселенню в район. Що я напишу? Ти, знаєш-понімаєш, мені мє-роприятіе не зривай. Хлопці, роз'їжджайтесь зараз по всьому хутору, і щоб до вечора всі хати були порозкидані. Людей із майном перевозьте до Троянівки, там їх зустріне секретар із списком і розтлумачить, кого куди розвозити.

– Хіба ж ми за день усіх перевеземо? – засумнівався шустрий манилівець. – У них же і свині, і корови...

– Свиней хай гонять пішим порядком, – розпорядився Гнат.

Оксен взяв його за лікоть, недобре ворухнув очима:

– Ти що? Зовсім з глузду з'їхав? Коли ж та свиняка до Троянівки доб'ється? Та вона ж як пройде п'ятнадцять кілометрів, так на їй одна щетина зостанеться. А сало на дорогу з потом викапає! Ні, ти, Гнате, в це діло не мішайся. Давай призначимо когось із хутірських дядьків старшим по переселенню, хай він і розпоряджається. А ти завалиш усе діло. Тут по бритві ходити треба, а ти – шарах з усіх чотирьох. Так не тільки ногу, а й голову розпанахати можна. Сам бачиш – дядьки вогнем дихають.

– Що?! Ти хочеш, щоб я Радянську владу передоручив якомусь хуторянину?! Та ніколи цього не буде! Їдь у село! Операцією буду керувати я лічно.

В дворі між тим колобродило і сатаніло, жінки кричали всі разом і сучили на Сергія кулаками, а він спокійно собі походжав по хаті, як той чорногуз, не звертаючи уваги на ревіння юрби, робив своє діло. Розпатлана господиня бігала навколо хати з дрючком, виширювала гороб'ячі гнізда, а до Сергія дістати не могла. Слідом за нею ходив оранжево-рижий котяра і, зачувши розтривожений гороб'ячий дух, нявчав так, ніби з нього живцем здирали шкуру. Люто вигинаючи спину, точно так, як господиня, він дряпав лапами землю і, задравши голову, хижо світив на стріху кровожерними очима.