Текст книги "Вогник далеко в степу"
Автор книги: Григор Тютюнник
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 4 страниц)
Григір Тютюнник
Вогник далеко в степу
Нас прийняли до училища разом: трьох Василів – Василя Силку, Василя Обору, Василя Кібкала – і мене. Мене-то звати Павлом, а прозивають Павлентієм. Ну, та я, правда, сам і винен.
Василів узяли з першого ж дня, а, мене забракували: сказали, що малий. Хлопців одразу й перевдягли. Видали їм новенькі хакові пілотки, новенькі, теж хакові, гімнастерки з натороченими товстою білою ниткою кишенями на грудях (не по дві, як у військових, а по одній), штани, черевики, широкі брезентові паски підперезуватися, навіть шкарпеток, про які ми тільки чули, по дві пари. До того всього, сказали, видадуть перегодом ще сірі шинелі з солдатського сукна і шапки.
А я в чім прийшов – не буду казати, в чім, бо це не весело, – у тім і зостався.
Хлопці раділи, обмацували один на одному одіж, упізнавали один одного і не впізнавали, розчервонілися всі, пілотки набакир... А Василь Силка, як оглянув себе в новому, ляснув у долоні, крутнувся на одній нозі й вигукнув: – як лоша заіржав:
– Чи це я, чи не я? Чи нова копійка?!
Я теж обмацував їх і теж пробував усміхатися, та, мабуть, лише косоротився, і під оком сіпалося. Мені коли погано, то під оком сіпається.
Дорогою до села Василі втішали мене, що, мовляв, на той рік приймуть і тебе, що їхня форма до того року вже приноситься, а в мене буде нова, що вони однак будуть зі мною товаришувати – разом красти солому вночі з поля, бити пеньки в лузі, грати у два голоси на балалайках вечорами в неділю, а я на бубні вибиватиму. Я тоді на бубні саморобному, з собачої шкури, вибивав під Василеві балалайки: в мене-бо слуху немає, ото тільки на бубні. До того вони мене довтішали, що я мало не розкис був. Ну, вдержався якось.
А вдома... Краще б я не приходив додому.
– Ну, що, Павлику? Що виходив? – спитала тітка Ялосовета, тільки-но я переступив поріг, і дивилася на мене з такою надією, що мені знову засіпалося під оком.
– Не взяли. Малий, сказали, – ледве вимовив я: так у горлі лоскотало.
Вона сіла на вичовганий піл з двома ненакритими подушками в узголов'ї і заплакала.
– Та й що ж тепер? – Тітка дивилася на мене крізь сльози нещасними очима, – Як же тепер, га?
– Не знаю... На роботу піду.
– В чому? Подивися на себе. А їсти що? Хліба намолотили тільки в державу і то не хватило до плану. – І знову заплакала, затуливши очі долонею.
Вона любила плакати.
Я тихенько вийшов з хати, знайшов у сінях мотузок і подався на берег, до річки: може, де вільшеня або вербеня сухе трапиться – треба ж якось її втішити, щоб хоч уночі не плакала.
Тітка Ялосовета мені мачуха. Вона пішла за мого тата «на дитину», як мені було дев'ять років, і прожила з ним до війни рівно місяць, а зі мною оце вже шостий рік мучиться. Я-бо ніколи й разу не назвав її матір'ю, якось язик не повертається. Якби хоч тато був... А вона обижається, думає, що то я нарошне, на зло. Нічого, знайду ось вільшечку – переплаче. Вона радіє, як є чим топити. Спробуй її ще знайти, ту вільшечку!.. Казав уже їй раз: ідіть заміж, а я й сам якось. Плаче. Ну, хай як хоче. Я ж не заставлю. Та ще й півхати нема, зосталася тільки хатина, а більшу половину одірвало бомбою. У нас у півсела нема хат – такий сильний був бій... Нічого, нарубаю дров, зваримо щось їсти, а далі воно покаже. Не плакатиме ж вона з ложкою в руках!
Над річкою вечоріє, прохолоднішає на ніч. Заграва од захід сонця поринула аж до дна і звідти світить. На лататті місцинами густо біліють лілії, вони схожі на зграї білих чаєнят, що сіли на воду. Тут я витягав дерево з нашої хати надбитої. Двері плавали майже цілі і обаполи. А вікон – ні однісінького і в трісках не знай шлося... Піймаю обапіл, ухоплюся за нього руками і правлю до берега, вибиваючи ногами. Зубами цокочу, губи не зведу – така холодна вода була. А тітка Ялосовета бере те, що я до берега приправив, та у двір носить. Я тоді з місяць кашляв: простудився. На те літо, як ми не неврожай, може, доточимо хату. А зараз треба знайти якийсь сухостій та вечерю зварити. Нічого, переплаче...
Другого дня ми пішли в училище вдвох з тіткою Ялосоветою. Я-то не наважився б, а – вона.
Зайшли просто до директора.
Директор був у кабінеті сам. Стояв біля вікна спиною до дверей, невисокий, щупленький, з блискучим лакованим ціпком у руці, дивився в училищний двір – звідти лунали різноголосі команди шикуватися «по ранжиру в колону по чотири». Було перше вересня. Коли ми ввійшли і стали при порозі, директор озирнувся. Він був у всьому військовому, з портупеями через плече, тільки без погонів: на гімнастерці два ордени, а решта – планочки. Подивився на тітку Ялосовету, потім на мене. Якийсь захололо-уважний подив був у його сірих опуклих очах.
– Що ви хотіли? – спитав він.
Тітка Ялосовета одразу заплакала, почала розказува ти, що хату нашу «викинуло бомбою в річку», що живемо ми в тій хаті, як у норі, одягатися ні в віщо, їсти теж не дуже... А я стояв, дивився у підлогу і тримав у спітнілій руці згорнуті в дудочку документи: заяву, метричну довідку, табель за п'ятий клас і автобіографію. Мені було ніяково від того, що тітка Ялосовета розказувала все про нас – хоч воно й правда – та ще й підхвалює мене:
– Він слухняненький, роботящий, не дивіться, що такий ото малий. Він підросте. І вчиться ловко, самі ловкі оцінки. Якби було за чим далі учитися, то хіба я його привела б оце... А то таке, наче збуваю дитину...
– Скільки тобі років? – спитав директор, перевівши свій уважно-здивований погляд з тітки Ялосовети на мене.
Я подав йому документи. Він пробіг їх очима і посміхнувся. Тітка Ялосовета дивилася на нього благально.
– Те що малий, нічого. – Директор обміряв мене поглядом, а я боявся і дихнути. Стояв і не дихав. – Ми йому підставку зробимо, щоб до верстата діставав. Але ж йому нема ще й п'ятнадцяти років...
– Та скільки ж там – без одного місяця не п'ятнадцять.
Директор ще раз переглянув табель, заяву (я написав її дуже каліграфічне, майже намалював) і раптом запитав:
– А що в тебе за ім'я – Павлентій?
Тітка Ялосовета теж глянула на мене здивовано.
– Чого він Павлентій? Павлом його звати. Павло Трохимович...
Я втупився собі в босі ноги в пилюці після дороги і чув, як дрібні голочки пошпигують мені вуха, у щоки, шию – все горить. Стукнуло ж отаке в голову – Павлентій!
А було так. Покликала мене одного разу баба Прониха, сусідка наша, щоб я їй листа від дочки прочитав. У неї в Донбасі дочка живе, Ольга. Ну, прочитав усе, ще й число знизу, і підпис: «Ольгея Павловна Пронь».
«Ач, – зраділа і запишалася Прониха. – Поки тут на свинарнику робила, то інакше, як Ольга Пронька, ні хто не звав. А попала між люди – Ольгея Павловна!..»
Потім, коли я писав заяву до училища, то й собі по думав, що це ж і я йду між люди. І утнув не Павло, а – Павлентій.
– Ну, що ж, Павле... Трохимовичу, – сказав директор. – Беру тебе під свою відповідальність. Будеш у нас відмінником.
Він прорипів до столу протезом у хромовому офіцерському чоботі, підтягуючи його за ціпком, написав щось червоним олівцем на заяві і простягнув її мені. Від нього пахло підсмаженими на сонці портупеями і «Казбеком».
– Віддаси завідуючому складом, отут у дворі, у підвалі він, скажеш, що я просив знайти тобі найменший розмір форми. Тільки дивись, дисципліна у нас сувора, майже військова. Щоб не просився назад. Приходь завтра на заняття у п'яту групу. Будеш у найбідовішій... п'ятій групі.
Тітка Ялосовета вклонилася йому низько і сказала крізь сльози:
– Спасибі вам, чоловіче добрий! Директор глянув на неї суворо, подив у його очах зробився ще холодніший.
– Облиште це! – І додав лагідніше: – .Це ж не моє власне училище, жінко.
Дорогою до складу я сказав тітці сердито:
– Чого ви ото?! Кланятися, заходилися...
– Ти розумний! – теж розсердилася вона. – Треба ж людині якось подякувати? – І одразу пересердилася, сказала з полегкістю: – Ну, слава богу!
Навіть найменша форма була мені завеликою: гімнастерка, як підперезавсь, стала на спині халабудою, штани були кругом широкі й довші, ніж треба, десь на півчверті, то довелося вбрати халоші у шкарпетки. А черевики і пілотка підійшли.
– Нічого, нічого, – приказувала тітка Ялосовета, обсмикуючи мене з усіх боків, і я чув, як вона пробувала матерію на пучку. – Міцненьке... Підемо до діда Кравця, він попідшиває. – І спиталася у завскладом: – А як тут у вас, чоловіче, годують? Тричі?
Завскладом, побитий на обличчі деінде віспою, з бистрими очима, весело сказав:
– Тричі, молодице. І все, хоч і рідке... зате гаряче... Та сімсот грамів хліба щодня. Це не шуточка, це – як шахтарям пайка, трошки там менша.
Додому ми йшли швидко, бо тітка Ялосовета відпросилася у бригадира тільки до обіду. Під Писаревим лісом молотила молотарка. Над нею стояла проти сонця хмарка пилюки з половою. Ясний, прозорий день був.
– Ач, як сонячно! – сказала тітка Ялосовета і по-молодому збила хустку на плечі. – А красивий директор. Такий якийсь... Наче й наш, наче й не наш – культурний.
– Кажу ж: ідіть заміж. Так ні...
Тітка Ялосовета тихо якось так засміялася, зітхнула.
– Дурненький ти ще, а вже совітуєш, – сказала необидно. – Всі люди красиві, як добрі. – Ішла вона легко, світилася. І одно поглядала на мене збоку.
– А в черевиках ти повищав. Такий – наче підріс на очах. Ну, звісно, підбори ж...
– Нічого, ось вивчуся, – купимо і вам черевики, – сказав я. Так було мені на душі щасливо, що аж по пробував у голові: «мамо», – ні, не вийшло. То йшов мовчки. Форма шелестіла від ходи, аж порипувала, на че накрохмалена. «Нічого, приноситься», – думав я. Поліз до нашивної кишені на грудях, намацав пальцями новий олівець. Купили у книгарні за двадцять копійок, бо там же у розкладі на завтра написано: «Креслення...»
І от я стою у п'ятій своїй групі, в найостаннішій шерензі. Вона зветься «шкентель». Лунають команди «рівняйсь!» і «струнко!». То майстри, після того, як старости – майстрам, доповідають директорові, хто є, кого немає і чому. Ті, що попереду, правофлангові, крутять головами, роблячи ними «равняння на середину», і стовпіють під команду «струнко!», а задні ряди гудуть, хихикають, штовхаються – нікому до них нема діла. А найдужче у нашій групі, бо в нас, хоч навчаємося ми вже п'ятий день, і досі немає майстра. Хлопці кажуть по-всякому: одні – що не знайшли ще, інші – що майстри-то є, але ніхто з них не хоче брати нашу групу. Тому решта дев'ять груп, які з майстрами, – і «механіки», і «столяри», – вже були на практиці в емтеесі в столярні, а нас ведуть щодня після сніданку в старий двоповерховий будинок – учбовий корпус – на «теорію». Класи там малі, сидіти тісно і душно, а писати зовсім ніяк, хіба що боком, і то підбиваємо один одному. Класи ті називаються «аудиторіями». Були вже у нас два політзаняття, креслення, фізика, технологія металів (це просто те, які бувають метали та що з них роблять) і диктант з російської мови.
Командує нами староста на прізвище Гришуха, худощокий, суворий з лиця дитбудинківець, з рудим пушком на верхній губі. Майже вся наша група– дитбудинківці. їх двадцять три – і всі один за одного, дивляться прямо й сміливо і називають нас сімох селюків або «кугутами», або «макухою», але не сердито, а так, наче заради розваги, чи що. Підійде котрийсь, візьме пальцями за ґудзик на гімнастерці, крутить і дивиться у вічі:
«Садок є, кугуте? Принеси груш. А я за тебе заступатись буду. Нема? Що ж ти тоді за кугут?» Мене не займають. Один почав був щось про «жратуху», щоб я приніс чогось із дому попоїсти, але Гришуха сказав йому: «Ша, він наш». Видно, він знає наші автобіографії. Мені чужо в цій п'ятій групі і холодно всередині, тремтить там щось, хоч он як сонечко світить, і горобців на деревах навколо плацу – як попелу: цвірінчать, гріються на теплі. Вийти б тихенько з оцього «шкентеля» та поза спинами, поза спинами, наче мені кудись треба. А там завернути за Нарбуд – і додому. Ішов би оце шляхом понад стовпами до села... Молотарка в полі гуде, од паровика дим стелиться і пахне теплим, ворони по стерні походжають, Хетезе коло лісу просянище оре... Зайшов би в ліс, напився води з джерела, попоїв грушок-падалиць... Вони зараз листям прикидані. Накриєш листок долонею – щось тверденьке. Як не патрон, то грушка, м'яка, коричнева всередині, сама тане в роті. А завтра приніс би оцю форму, поки нова... Ні, ти ба! Сам он як просився, у директора був... Павлентій! А тепер назад рачки... Тепер уже стій! І я зводжуся навшпиньки, щоб побачити своїх Василів. Усі вони в першій, найдорослішій і найграмотнішій групі – «механіки ceгe машин». Не видно Василів. Однакові пілотки, однакові стрижеці потилиці.
Незабаром групи, починаючи з першої, одна за одною, строєвим кроком рущили з плацу до їдальні. Попереду – майстри, збоку, прикомандуючи: «Раз! Два!.. Лівой!» – крокували старости. Ішли напружено, як дерев'яні, сікли ногами дорогу, вибиваючи підошвами такти під оті «рраз-два!». Директор, викладачі, замполіт віддавали кожній групі честь і ледь посміхалися при цьому.
А наша п'ята зосталася на плацу. І стояли ми вже не строем, а як попало.
– Альо! Чого стоїмо? – загули дитбудинківці.
– Гришухо! Веди на рубон !
Староста, який стояв спиною до нас, обернувся і повільно просвистів з-під тонкої губи в рудому пушку:
–Тссіхо!
Мабуть, його побоювалися і дитбудинківці, бо замовкли одразу.
I раптом хтось вигукнув:
– Бра'! Майстра ведуть!
Із двору училища, куди вмаршировувала остання, десята, група, ішов до нас директор, швидко підтягаючи ліву ногу за лакованим ціпком. Поруч, ледве встигаючи за директором, дріботів якийсь дідусик. Він був у ремісницькій формі, новій-новісінькій і настовбурченій Ще гірше, ніж у мене; передня пола гімнастерки сягала йому нижче колін і, йдучи, він підбивав її ними, як фартушину; брезентова реміняка, з нікельованою бляхою «РУ», була заперезана аж під грудьми; штани мели пилюгу, і з-під одноі халоші за кожним крочком викидався вперед довгий шнурок від черевика. Коли він, щось кажучи директорові на ходу, повернувся до нас боком, ми побачили... Ні, він не був горбатий, але такий сутулуватий, наче під гімнастеркою за плечима у нього висів баян... Руками дідусик розмахував по-стройовому, дуже кумедно, як підліток, що вдає військового в строю.
Ми заніміли. Ми перестали дихати, як я у директоровому кабінеті. А Гришуха викинув убік праву руку і скомандував:
– У дві шеренги – становись!»
Деки ми розштовхували один одного, щоб бути в першому ряду, директор і майстер підійшли. I не встигли ми ще вирівнятися, ні зробити «рівняння на середину» під команду Гришухи, як майстер уперся кінчиками пальців собі у праве вухо, випнув груди наскільки те дозволяв «баян» на його спині, і бадьорим тоненьким голоском крикнув:
– Здрастуйте, товариші– ремісники п’ятої групи! – і усміхнувся зовсім беззубим ротом.
Якби він хоч ногами, перед тим, як узятися під козирок, нічого не робив, а то клацнув розшнурованим черевиком об зашнурований так хвацько, що ледь не збив самого себе, і шнурок простягнувся збоку.
– Здрав'я желаем, товарищ майстер! – урозлад, весело крикнули ми.
Майстер прибрав руку від вуха і, сміючись старечим сміхом, хрипкенько, сказав:
– Ну, от ми й зустрілися! – Він нахилився, наставив на нас свій «баян» і почав зашнуровувати черевик.
Директор теж усміхався. Потім посуровішав і подав команду «вільно».
– Товариші ремісники, – сказав він, підождавши, поки дідусик упорався з черевиком, і випростався. – Нарешті ми знайшли для вашої групи майстра. Федір Демидович Сніп – слюсар-інструментальник найвищого розряду. Крім того, він ще і слюсар-лекальщик, тобто вміє робити з металу все: від молотка до найдрібнішого годинникового механізму. Під час війни Федір Демидович був слюсарем-зброярем на заводі і робив для фронту кулемети. Зараз Федір Двмвдрвич пенсіонep. Але, зваживши на наше велике прохання, він погодився взяти і вивчити вашу групу. He прошу, а наказую, – директор виразно підняв палець, – наказую шанувати його золоті руки, його похилий вік і звання робітника-вчителя. Багато хто з вашої групи подали мені заяви, у яких просять переводу в механіки. Ця група вже вибрана, товариші, з тих, хто мав вищу, иіж у вас шести– і семикласну освіту. До того ж скажу вам по секрету: хто такий механік? За два роки вони вивчать, два трактори – ХТЗ і «Універсал» та два комбайни – «Сталінець» і «Комунар», от і все. Ми розішлемо їх по емтеесах у райони нашої області. A ви… У вас буде освіта і спеціальність заводських інтелігентів-інструментальників! Вас ми направимо у міста, на великі заводи. Ваше майбутнє – завтрашній день робітничого класу, завидне майбутнє, хлопці! І ще одне: майстер – ваш учитель і батько, всі ви перед ним рівні, як рівні перед батьками, хоч більшість із вас, – директор опустив очі і притишив голос, – можливо, й не пам'ятає своїх батьків...
Він глянув на майстра – той кивав головою і швидким чіпким поглядом черкав по кожному обличчю в строю. Дивно, але навіть дитбудинківці не витримували його погляду: скільки було в майстрових очах якоїсь гострої приціленості і старечого суму.
До їдальні ми йшли, чітко вибиваючи крок і з гордо піднятими головами: тепер і в нас є майстер! І будемо ми не якимись там сеге механіками, а заводськими інтелігентами у великих містах!
Снідала вся трупа за трьома столами, по десятеро за одним. Перед кожним уже лежала пайка хліба по двісті грамів і стояла залізна тарілка вівсяного супу – ми звали його «суп і-го-го».
Майстер теж сидів з нами, за першим столом, причепившись на краєчок довгого ослона, хоч для майстрів був окремий стіл у кутку тісної, як і учбовий корпус, їдальні. Він їв, поклавши пілотку, як і всі ми, собі нa коліна; їв по-старечому – швидко кутуляв трохи виставленими вперед зубами і підборіддям.
Потім подали друге – чай в алюмінієвих кухлях. Десять кухлів на алюмінієвій таці на кожен стіл. Ми зацокотіли ложками, мішаючи рудуватий окріп – хто мішав держачком, хто черпачком. Кухля просто так, пальцями, не вдержиш, то подіставали з колін пілотки і – пілотками. Чай був дужче несолодкий, ніж солодкий: пийнеш раз – наче з цукром, пийнеш удруге – наче ні. І в цій чайовій тиші – тільки губи дмуть у кухлі – майстер раптом голосно сказав, піднявши кухоль високо над столом і теж обгорнутий пілоткою.
– Чай, дітки, треба мішати в обидва боки: спершу наліво, потім направо – тоді він буде солодший.
Наша і ще дві групи, що сиділи за іншими столами, засміялися. Майстри – теж. А кухарі за «амбразурою» мовчали.
Ми дивилися на інші столи переможно: ось який у нас майстер, дарма що маленький і старенький
Сніданок ми ніколи не їли з хлїбом. Що б там не подавали, суп чи кашу, хліб залишався цілий. І вже коли ось-ось мала пролунати команда «встати!», ми пускали по руках солянку з сірою крупною сіллю, кожен брав з неї пучку солі і трусив нею пайку, потім удавлював дрібки великим пальцем у м'якушку і ховав хліб до кишені. Цей винахід сподобався усьому училищу, бо ні до сніданку, ні в сніданок нам не хотілося їсти дужче, ніж після сніданку.
Дорогу від училища до МТС, де наші майстерні, ми проходили з піснями, – аптеку, заготзерно, сушарку, базар – все з піснями. Далі було пустирище, за ним – МТС. Тут ми вже йшли мовчки і не в ногу.
Вирушаємо з училищного двору п'ятьма колонами. Майстри – на два кроки попереду кожної групи, старости – збоку.
– Заспівуй! – лунають команди.
І починається.... якесь місиво з пісень, вихор якийсь, бо в кожної групи – своя пісня. У першої – «Смуглянка», у другої – «Ох, да вспомним, братцы, вы кубанцы», у третьої – «В степи под Херсоном», у четвертої – «Скакав козак через долину», у нас – «Дальневосточная»... Решта п'ять груп лишилися на «теорію», у них теж є свої пісні.
І от щоранку, від восьмої до дев'ятої години, коли групи йдуть на практику, наш маленький райцентрик, наполовину розбитий бомбами і снарядами, гуде піснями. Назустріч нам, бруківкою, теж строєм, ідуть на свою практику – у кравецькі майстерні – дівчата з сорокового училища, «сороконіжки», – ті, що зосталися під війну сиротами, їх назбирали з багатьох районів. Зодягнені вони в чорні або сині плаття до поясочків з блискучими вузькими бляшками «РУ-40» і в чорні берети з білими молоточками, як і в нас на пілотках. Чорняві, біляві, бліденькі, тонкі... У них теж є «шкентелі», там тупцяють дрібні, як оце я. Вони теж ідуть з піснями – ми кажемо: «пищать», і, порівнявшись з ними, глушимо їх, надриваючи горлянку до охрипу:
Сто-им на стра-же, всегда-всегда!
А если ска-жет страна труда:
Прицелом точным – врага в упор!
Даль-не-вос-точ-ная, даешь отпор,
Кра-сно-зна-менная, смелее в бой!
Смелее в бой!
Коли ми отак «грякаємо» пісню, «сороконіжки», із середини строю й ті, що на «шкентелі», затуляють вушка долонями і всім виглядом своїм, усмішечками виказують любеньку згоду, що ми, мужчини, таки сильніші за них А дівчата правофлангові, вищі, сягнисті, вже схожі чимось на жінок, підморгують нашим правофланговим – це де бідовіші, а сором'язливі – ті опускають очі й на щоках у них займаються рум'янці. Я в цьому теж трошки вже тямлю.
Співаємо до пустирища за базаром. Далі виймаємо з кишень присолені пайки і мовчки їмо. Староста – теж. А майстри сходяться в круг і йдуть гомонять про щось своє. Крім нашого. Він біжка додався від колони дбік, згорбився, наставив у небо свій «баян», рве щось у .траві і похапцем запихає у кишені. Майстри з інших груп стежать за його заняттям і посміхаються...
У майстерні, куди нас завели «справа по одному», не було нічого такого: ні дивовижних верстатів, які ми кожен сам по собі повигадували, ні інструментів, розкладених по поличках, ні креслень та схем на стінах. Стояли тільки зсунуті один до одного п'ять верстаків з неструганих дощок і на кожному – шестеро лещат, по троє з обох боків. Біля них лежали молоток, зубило, терпуг і товста залізна плашка. В одному кутку – бормашина з великим колесом (нею свердлять залізо), у другому – ручне наждачне точило. Все це ми бачили ще дітьми, у колгоспівських кузнях, і, може, тому похнюпилися усі: отака майстерня!.. Єдине, що здивувало нас, – купа снарядних гільз, рівненько складених попід стіною, штук сто, а може, і більше. Вони дивилися на нас пробитими капсулами... Верстати були не однакові: перші два вищі, ще два нижчі і п'ятий, останній, найнижчий. Майстер обміряв нас очима і метушливо, майже бігцем розводив по місцях. При цьому він брав кожного за плечі і легенько пхав поперед себе, примовляючи: «Сюди, сюди, сюди...» Мені та ще п'ятьом малорослим хлопцям випало місце за найнижчим верстаком.
Розставивши всіх, майстер подрібушив до свого верстачка, присунутого до наших упоперек, став за ним і урочисто, як з трибуни, промовив:
– Товариші, увага сюди! У-ва-га! Перед вами – ваші робочі місця. Зараз вони вам ще чужі, але незабаром стануть рідними...
Його слухали понуро, зорили у вікна, за якими посеред емтеесівського двору порпалися біля комбайна «механіки». Майстер перейняв те позиркування і, швидко червоніючи, тоненьким голосом, що буває у дітей та у старих, закричав:
– Не ви-ду-му-ва-ти дурного! Завтра ваші ме-ха-ні-ки робитимуть отуто те ж саме, що й ви сьогодні. Всі починатимуть з ручок і з пучок! Панів не буде. У-ва-га: тема сьогоднішніх занять – рубка металу за допомогою мо-лот-ка, – він узяв з верстака і підняв угору молоток, – і зу-би-ла. Ось воно. – І показав зубило, тримаючи його посередині двома пальцями, як цяцьку. Він сяяв увесь, показуючи нам зубило в молоток, жести його були рвучкі, очиці світилися, і ми почали слухати його не так з цікавості – що ми, зроду не бачили молотка й зубила? – як від подиву: чого він так ото радіє? А може, ще й те приспокоїло, що механіки теж недалеко від нас одскочили, раз і їм цієї майстерні не минути...
– А тепер узяли всі у праву руку молоточки. Хто лівша – у ліву. Не соромтесь. Великий «Лівша» – читали книжечку? – теж був лівшею, але блоху підкував...
Ми взяли молотки.
– У світі є три, – майстер значущо підняв угору вказівний палець, – всього три удари молотком. Перший – кистьовий, коли рука згинається лише в кисті. Отак. Усі робимо за мною: раз-і, раз-і, раз-і...
Ми помахали молотками, самою кистю.
– Другий удар – ліктьовий, при якому рука згинається тільки в лікті. Цей удар сильніший, ніж попередній. Спробували: раз-і, раз-і.
Ми ще помахали молотками.
– Третій, найсильніший удар, плечовий. Він вам поки що не пригодиться... Тепер зубильце. Його тримають» не двома чи трома пальцями, а в кулаці, щоб не виприснуло від удару і не влучило у сусіда. Взяли зубильця, обняли всіма пальчиками… Так. Щоб рубати метал, треба бути сміливим. Якщо котрийсь із вас ненароком влучить себе по пальчику або щиколотках – це буває – не бійтеся: прикладем подорожничку, а біль буде наукою, по чому цілитися – по зубилу чи по руках. Від болю прибуває ума! Така теорія. Переходимо до практики. Нам треба взяти всім по гільзі, розпустити їх зубилом і молотком уздовж, одрубати денця з капсулями і відрихтувати залізо, щоб воно було рівне, як аркуш наперу...
Гільзи були широкогорлі, але не дуже довгі. Ми рубали їх надворі, стоячи навколішки або сидячи на траві під майстернею, бо майстер сказав, що земля – «найкраща маса», бо від неї нема віддачі. Майже в кожного з нас були вже садна і синці на пальцях і щиколотках, ми мовчки, крадькома один від одного лизали їх час від часу, пересміювалися, якщо хтось там, ударившись, починав сичати від болю і дмухати на ліву руку А майстер метався поміж нами, воркотів лагідненькі слова, показував кожному сам, як рубати, і роздавав з кишені прив'ялі, м'які листки подорожника: видно, ото він подорожник і рвав на пустирищі.
– Обережніше, об-бе-реж-но! – вигукував він. – Набити руку– це не означав побити руки... Йоду в нас не має. Йод пішов на фронт!
Потім він теж став навколішки, швидко розпустив дві гільзи підряд короткими і, здавалося збоку, легенькими ударами молотка по зубилу, і «баян» за його плечима ворушився, наче в нього пробували міхи.
Розрубані гільзи ми розгинали спершу об груди, вчепившись пальцями в гострі краї, потім гуцькалися на них ногами, а поправляли молотком. І кожен намагався закінчити першим.
Сонце підбилося високо, в емтеесівському дворі запахло розігрітим солідолом та соляркою, біля механічної майстерні бухкотів і дуже курів димом двигун – крутив широкими й вужчими пасами, якісь невідомі нам верстати крізь прорубані у стіні діри. За двором МТС починалося поле, звідти дихала суша.
В такий час на «теорії» нам уже хотілося обідати, а тут – ні. За роботою ми забули і про себе, і про їжу. Згадали про неї лише тоді, коли майстер оголосив перерву і повів усіх до майстерні показувати, які інструменти ми скоро будемо робити своїми руками. Ми стовпилися навколо його верстака.
Він дістав із тумбочки внизу невеличкий дерев'яний сундучок, обкований по вуглах старою синюватою міддю, і ледве висадив його нагору. Коли він метушливо, хрипкенько хекаючи, відімкнув дрібний висячий замок й підняв кришку, ми поторопіли: з сундучка вирвалося на сонце сяєво. В аудиторії з креслення ми бачили на стендах усі слюсарські інструменти і знали, що як називається, бо вони були підписані. Звичайні чорні інструменти, тільки й того, що не захватані і торкнуті ржею.
– Хочеться подержати в руках? – спитав майстер, поклавши волохаті куценькі брови на круглі окулярики в залізній оправі. Ми закивали: хочемо. – Нате. Тільки добренько держіть у руках...– І він почав роздавати молотки й молоточки, плоскогубці й плоскогубчики, циркуль, керна, зубила й зубильця, викрутки й викруточки, ручні тиски, завбільшки з сірникову коробочку, крон циркулі, внутроміри, крейсмейсер, ножички для тонкого металу... Всім хватило: Мені перепали плоскогубці, і я ніяк не міг удержати їх на долоні: вони ковзалися на ній, бігали, як ртуть; я підхоплював їх з долоні на долоню, аж поки вони не встоялися у пригорщі, і тоді по них потекли сонячні промені – як прозорий димок по дзеркалу. З хлопцями, кому попався інструмент без ручки, було те ж саме: вони перекидали його з долоні в долоню, як жарину, і сміялися так, ніби їх лоскотали. Майстер і собі сміявся, закинувши голову назад, і в його роті було видно маленький тремтячий язичок. А з наших долонь на стелю й на стіни майстерні розбігалися сонячні зайчики. .
– Це інструмент полірований, – сказав майстер, пересміявшись. – Того він і в'юнкий такий.
– А ним можна щось робити? – спитав хтось.
– А я ним і роблю. Навіщо ж я виготовляв би? От прийду від вас додому, буду щось робити. Гратимусь... Ви ж любите гратися, скажімо, з м'ячем? Ну, а я – з металом. Старому, як малому – втіхи треба.
– А ви голки вмієте робити? – спитав Іван Пиріг .із сусіднього з нашим селом хутора Пироги (він вимовляв: «Пирліг, я з Пирльогів, а ти?»).
– Що, нема голки вдома? – спитав майстер
– Була, та я ненарльоком поламав, а мати б'ються... – I роззявив рота. У нього не хватало губів стуляти рот.
Майстер зняв свою пілотку, вимотав з неї нитку з голкою і простягнув Пирогові.
– Віддаси матері, хай не сердиться. Той узяв і ще дужче роззявив рота; показуючи, що то він усміхається.
Хтось із дитбудинківців ширнув його під бік і про шепотів над саме вухо, але почули всі: «У-у, кугут, уже вициганив!». Пиріг скривився плакати і промимрив: «Я ж не прльосив...»
– Тихо, – сказав майстер дуже мирно. – У кого ще немає голки, підніміть руки. Чесно, не соромтесь. Ніхто більше не і підняв. Майстер покивав головою.
– Роблю й голки, чого ж. І ниточку можу викувати... срібну.
– А вушко чим – свердельцем провінчуєте?
– А в мене щипчики такі є: угорі зубчик, унизу гніздечко. Нагрів товщий кінець голки, клац – і є вушко. Потім знову загартовую.
– А розкажіть, як ви кулемети робили.
– Кулемети? А я їх і не робив. Я тільки підчищав – те, се... Так, щоб вони були безвїдмовними. – Він знічев'я заозирався. понюхав повітря і схопився на ноги. Ми теж заозиралися і побачили трьох наших за бормашиною: вони швиденько затягалися і передавали один одному недокурок.
– У-ва-га, на гурт! – вигукнув майстер, і не встигли ми й оком зморгнути, як у бормашину, перекидаючись у повітрі і мелькаючи шнурками, полетів черевик. Він ударився об колесо й упав додолу.
Ті, що курили, кинулися до дверей.
– Назад! – тоненько закричав майстер. – Принести мені черевик! – Він стояв, тримаючись рукою за верстак, і підстрибував на одній нозі, а друга була в самій шкарпетці.
Ті троє боязко, огинаючись, принесли черевик. Майстер узув його, притупнув ногою, і сказав звичайним голосом:
– Ну от... А то що ж я – на одній нозі вчитиму вас далі, чи як? – Він вийняв з кишені ще довоєнний «Кіровський» годинник, якийсь час дивився на нього то зблизька, то здалека i знову крикнув тонким голоском: – Кінець перерви!
