Текст книги "Вогник далеко в степу"
Автор книги: Григор Тютюнник
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 4 страниц)
– Ну хай ми. А чого ти, Васи', ходиш оце в училище? – спитав Силка. Він ішов попереду, вбравши велику голову в плечі і засунувши руки – одну в кишеню, другу за борт шинелі. – Я з таким достатком, як у вас, зроду школу не покинув би, а вчився і вчився.
– Тато заставили, – мляво одказав Кібкало. – Кажуть; вивчишся на механіка, заберу тебе до машини, підучу – коло неї не пропадеш...
– Т'очно! – сказав Обора. – Од машини і в п'аровику можна цей... зерна додому привезти.
Погана випала ніч: кура, вітер на мосту між палями стогне, підвиває по-вовчи, у димарі плаче, а в хаті стужа, вивіяло тепло. А що робиться зараз, як на гору вийти?.. Не підійдеш, валить з ніг. .Була вже така ніч у грудні, насилу добилися до училища.
Разів чотири прокидався, уставав до вікна. Нічого не розбереш. Тільки сніг об скло, намерзло пальців на два, шкребеться.
Тітка Ялосовета озвалася з печі:
– Спи, синок, рано ще, мабуть. Я од самого вечора і очей не стуляла.
– Ну мені йти, а ви чого не спите?
– Думаю... Вивчишся, думаю, повезуть тебе кудись, і зостануся я сама, як пучка. Ні тата, ні тебе... Кому я здалася?
– Чого – самі? Одроблю три роки, приїду. Та й довго ще вчитися.
Тітка Ялосовета зітхнула в пітьмі.
Треба мені йти. Краще раніше, аніж хлопці через мене зостануться без сніданку. Спробуй тоді до обіду викріпити не ївши. Сьогодні практика, можна поверх форми надіти комбінезон, але в таку холоднечу, та ще як проти вітру, краще згорнути його втроє та покласти на груди під шинелю: тоді вітер не так прошиватиме.
Швидко взувся, відкотив пілотку, щоб зробилася, як торбинка, натяг на, лоб, на вуха, як німці під війну, а поверх неї – шапку,
– Глядися, щоб лице не приморозив, – каже тітка Ялосовета. Вона застібає мені шинель, а я притримую на грудях згорнутий комбінезон. – Господи, краще б оце мені йти... Одвертайся ж хоч, як дуже проти вітру.
– Я, тітко Ялосовето, поки закінчу училище, то й лекції зумію читати, як проти вітру ходить, – шуткую. Мені жалко дивитися на її пальці худі, що стягають шинелю, аби якось застібнути гаплички. Всю жалко. Але й пожаліти ніколи. Та ще словами... Краще мовчать.
Виходжу на шлях, пригнувши голову до грудей; вітер і сніг січуть по шинелі, як батогами. Глянув уздовж по селу з-під шапки з пілоткою і зупинився; світиться майже у всіх уже хатах.
Це ж годин шість!
Кинувся бігти – не підбіжу. Пхає мене назад. Знаю ж: коли сильний вітер у груди – бігти не треба, бо тоді йому легше звалити, в землю треба дужче впиратися.
Скільки ж воно годин?
У Мані теж світиться... Постукати у вікно? Спитати? У них теж є годинник. Ні. Запізнився, у пілотці під шапкою... Краще не треба.
Звернув ближче до хат, щоб затишніше було, і знову побіг, шурхаючи глибоко в сухі сипучі замети.
До Силки вскочив не стукаючи, бо в них уже теж світилося.
– Пішов Василь, Павлику, недавно побіг, – сказала Силчиха. Вона розпалювала сирі дрова в печі. – А ти заспав? Ой горе, горе. – І пожаліла: – Мої дітки!.. Та хіба в таку лиху годину не заспиш?
До Обори я не заходив; Силка, звичайно, його збудив.
Що ж, треба доганяти.
У Кібкалів поночі, видно, сплять собі. Кібкала у такий холод і вітер батьки до училища не пускають, їм можна. Вони обійдуться без ремісницької пайки та сякої-такої побовтюшки.
Добився до півгори. Тут, понад голою кам'янкою, ще гостріший вітер бриє, то йшов, зігнувшись у три погибелі. Дроти на стовпах не гудуть – завивають на різні голоси. І як не перервуться – так понамерзали.
– ...ав-ле-е-е!.. ога-аня-а-ай!.. – долинуло так здалеку, що ледве чути.
Зрадів: хлопці. «Іду, йду, хло...» – бурмочу собі в застебнуту на гацлики шинельну пазуху. Крикнути б, що тут я, що доганятиму – куди ж проти вітру кричати? Подих заб'є, тільки-но рота розтулиш. Та й не почують однак. Ітиму вже сам, буде як буде. Мо' вони біля вогника підождуть мене, якщо його не розвіяло. У такий вітрюган і пеньки покотить, не те що жар рознесе.
Поминув станцію Ли. Ледве впізнав її крізь куру: Ли чи А? Вдивляюся у пітьму з-під інею на бровах. Що во но?! Вогник! Наш вогник! Наш вогник... Але звідки він тут узявся? До нього ж іще йти та йти. А він – осьо. І не грає, не міниться, не кидає іскор, як завжди. Що за мана? Зупинився, пригледівся пильніше – два вогники, близько один біля одного. Чи то мені у віччю подвої лося? Вийняв закоцюблі долоні з рукавів, потер пальцями обмерзлі вії, повиднішало трохи. Таки ж два вогники! І стоїть хтось кроків за п'ять попереду. Чи двоє?
– То ви, хлопці? – спитав, холонучи від передчуття, що то не хлопці.
Вогники світили нерухомо; вони були зелені, і я, ще не сказавши собі, хто то стоїть, позадкував.
«Вовк... Це ж вовк!» Я відчув, як волосся на голові почало ніби тужавіти, ніби йому тісно зробилося під шап кою й пілоткою.
Не знаю, чи то мені здалося, чи я й справді сказав:
«Пішов геть!», бо вовк не пішов геть, а так само сидів і світив очима.
– Цюцю, нах! – сказав я ніжно, підлабузницьки і, терпнучи зі страху, простягнув до вовка долоню, наче на ній лежало бабине Остапишине козеня, – Цюцю, нах, нах!..
Так ми, малими, завжди підкликали до себе собак і показували їм щось на долоні, а тоді гралися з ними.
Вовк не відступався, але й не наступав, а стояв – наче тішився. Мені навіть уздрілося, що він сидить на задніх лапах і посміхається у пітьмі, як дідусь. Тоді я осмілів, розсердився і закричав:
– Ану пішов геть, собака! Пішов, кажу! Мені ж на лінійку треба! Чув? Чи тобі позакладало?! Ах ти ж, вовку... – Я хотів вилаяти його «вовкулакою», але затнувся і знову сказав ніжнесенько, тремтячи й цокочучи зубами: – Ах ти ж, вовчик-братик. Злодюга нещасний! Розсівся, як пан... Пусти, сказано тобі!
По вовчих очах ковзнув презлющий відблиск, і мені добре стало видно всього його, високого, худого – дві тіні: вовчу і свою. Я озирнувся: від гори, то кидаючи промені вгору, то впираючись ними в замети і телеграф ні стовпи обіч шляху, світило дві фари. Машина!! Глянув туди, де тільки що сидів вовк – нікого, лише сніг побіля межового стовпчика в'юниться, обминаючи його з обох боків.
Фари наближалися, різали мені в очі, але я все одно дивився прямо в них і махав обома руками, шепочучи:
«Візьміть, дядьку... Візьміть, дядьку... – А серце як не вискочить, штовхається об комбінезон на грудях. – Візьміть, дядьку...»
Вже стало чути мотор. Він гув на всю потужність, і фари не пригасали, як те буває, коли шофер збирається зупинитися і «скидає газ».
«А може, він не бачить, може, їде і дрімає потроху? Невже не стане? Та не стає ж!»
Коли машина порівнялася зі мною, я закричав що сили до ледь освітленої приладами кабіни:
– Заберіть мене, дя'! Тут вовк!!!
Але машина проревла мимо, ударила в мене сніговим пилом та бензиновим духом. У заметі вона трохи забуксувала, задні колеса занесло вбік, мотор заревів ще дужче. Я рвонувся вперед і, захлинаючись димом з вихлопної труби, вчепився пальцями за обмерзлий бук сирний гак. Це була півторатонка... Я ще ні разу без Василевих рук не діставав до борта, і якби не вовк, якби не його очі, які тільки-но зеленим холодом зорили мені в душу, я, напевно, так і не підчепився б. А то – дістав. І вдержався. І ніяка сила не відірвала б мене від борта... Далі було просто: виважився (недаром дрова тягав та рубав щодня, вистачило сили виважитись), і опинився в кузові. Пішов до кабіни, заточуючись від того, що кузов підкидало, та й ноги зморилися, доки біг, тримаючись за гак. Брезентовий верх кабіни хлопав на вітрі, а в кузові, коли сів на дно, пахло теплим борошном. Я ніколи не чув, щоб борошно пахло холодно, завжди від нього дише теплом... Обмацав мішки, чотири чи п'ять, – так і є: борошно або дерть. Я зліг на них боком, дотягся до забужавілого кабінного віконця і крикнув:
– Дядю! Там попереду два хлопці йдуть, візьміть їх! Скло помалу опустилося, і я почув:
– Таки вчепився, гадьонок! Ну, я тебе покатаю! Ти в мене покатаєшся!..
Машина рвонула ще швидше і засигналила довгим злостивим сигналом. Я став коліньми на мішки – попереду і світлі фар махали руками Василі, Силка та Обора.
– Спиніться, дядьку! – закричав я, нахилившись близько до віконця. – Ми на сніданок запізнюємося. І вовки кругом! – І побачив на шоферові шапку з козирком. «Фріц! Це ж він!»
– Я вас -візьму-у... Ви в мене покатаєтесь! – сказав Фріц якимось звірячим голосом.
Що за людина?.. Вовк – і той був смирніший. А цей завезе кудись та ще, може, й поб'є.
Нічого, біля олійниці, бреше, загальмує. Біля олійниці вибоїни такі, що швидко не перескочить. А там ще й коло мосту, перед самим настилом виямок буде. Якось устану.
Але ні супроти олійниці, ні біля мосту шофер не за гальмував, і я ледь не перелетів через борт, якби не втримався за мішки. На вулиці, єдиній широкій вулиці райцентру, не видно було й душі. Тільки фари били по вікнах та бляшаних дахах одноповерхових будиночків. Шофер знову трохи опустив віконце і спитав мирно так, аж лагідно:
– Ти мій номер бачив?
– Ні, дядьку, не бачив, – сказав я, не розуміючи, чого він про це питає. Номера я справді не бачив, бо вся машина в снігу та й поночі.
– Тобі до емтеесу? – знову спитав шофер.
– До емтеесу. У нас сьогодні практика, – крикнув я.
– Угу. То я там напроти базару пригальмую, зіскочиш. Мені стояти ніколи...
Хай, думаю, од базару до училища я й пішака дійду. Машина проскочила центр на повній швидкості, порівнялася з базарною площею. Уже видно було крайні хатки за нею, а далі дорога падала в яр.
– Давай! – крикнув шофер.
Машина з ходу загальмувала і пішла боком. Я, заточуючись, побіг до заднього борту, перекинув одну ногу, намацуючи нею гак... І в цей час півторатонка так рвонула з місця, що борт вирвався з моїх одубілих пальців, і я перекида полетів на бруківку. Вже лежачи і силкуючись проштовхнути в грудях хоч ковток повітря – так забило дух – бачив, як червоний вогник стоп-сигнала ховається в яр. Разом з ним сховалося мені й небо, низьке, у пасмах летючого снігу, і вогники в МТС, і прилавки на базарі, приметені снігом.
Перше, що я почув, опритомнівши, – жіночий голос. Жінка говорила дуже швидко, аж захлиналася!
– Вийшла я до базарівського колодязя по воду, гляну – чорніє щось на дорозі. Зразу злякалася та – назад у двір. Тоді таки насмілилась, підходжу, дивлюся: людина. І хворма ваша, бачу ж. Збігала, покликала матір, занесли його в хату – легенький, як пір'їночка. І стогне – страх. То я мерщій до вас... Хто ж його так ото покалічив, сердегу... О, дивіться: розплющився!
В очах мені стояла червона пляма, і я не одразу розібрав, що то наша піч. Ми всією групою, разом з майстром, робили її з залізної бочки, як захолодало, гуртом скліпували і проводили крізь шибку у вікні довгу жерстяну трубу, щоб тепло від неї розходилося по всій майстерні.
Біля мене сидів навпочіпки майстер і обома руками притискав до лоба щось холодне. «Сніг...» – упізнав я. І чув, як по моїх щоках за комір, по плечах і грудях .стікають крапельки води й лоскочуться. Ніде не боліло мені, тільки в голові щось ніби співало нудну тоненьку ноту.
Я спробував поворухнутися і скрикнув: весь лівий бік – ногу, половину грудей, плече – ніби ножем полоснуло, а в голові закалатав глухий дзвін.
– Не ворушитися! Не во-ру-ши-ти-ся, – лагідно на казав майстер.
Довкола стояла вся наша група. Хлопці дивилися на мене мовчки, дехто злякано, дехто похмуро. Серед них я одразу впізнав і двох Василів.
– Васи'... – сказав я так тихо, що ледве сам себе почув. – То – Фріц... Я козирок бачив...
– Який Фріц? – спитав майстер, нахилившись близько до мого обличчя.
– Шофер. Він смикнув... нарошне... щоб я номера не побачив.
– А який номер – не помітив? – Майстер нахилився ще ближче. – Хоч одну цифру?
– Я знаю номер! – вигукнув Силка, – Я ще восени запам'ятав: ЩЦ-41-18. Точно! Я запам'ятав. Він ще тоді за нами ганявся…
Майстер підвівся.
– Староста!
– Я! – Гришуха виструнчився.
– Беріть десять душ і на дорогу. Тільки обережно. О-бе-реж-но!
– Зробимо, товаришу майстер, – сказав Гришуха, ніби аж весело, – Од нас не втече.
І він почав називати прізвища своїх, дитбудинківських. Я знаю їх. І подумав; «Од них – не втече...»
– І в лікарню, негайно пошліть когось у лікарню, – сказав майстер.
– Вже послано, Федоре Демидовичу.
Гришуха присів напроти мене, дивився мені в очі прямо, сміливо, зіниці йому були густо-чорні й суворі. Він дістав з-за пазухи шинелі сніданкову пайку, розгорнув мені долоню і вклав у неї окрайчик.
– Бери. Підкріпись. Це твоя. Підрубай. Полегшає. Я глянув собі на долоню: у хлібові тьмяно зблискували вдавлені дрібки солі.
Дивлюся, а в грудях тисне щось – отак недуже, м'яко...
