Текст книги "Вогник далеко в степу"

Автор книги: Григор Тютюнник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)

– Слюсарем, – кажу. – 3 металу що ото все роблять. Лопати... і все таке. А майстер казав, що вивчимось, то сережки вмітимемо...

– І мені зробиш? – Маня нахиляється близько до мене, зазирає в очі.

– Не знаю... Металу треба. Золота або срібла...

– Можна і з п'ятака. Я у перекупок на базарі бачила, такі ловкі-ловкі!

– Можна... мабуть. Не знаю, спитаю у майстра.

– Ти, Маню, або співай, або балакай, – кидає Василь Кібкало. – Він нічого не робить, ні співає, ні грає. І сердиться, як Маня до Мене говорить чи просто так сидить поруч. То й ходи з нею, хіба я що!

– А ці, як їх – «сороковки», що в дівчачому училищі, красиві?

– Всякі є.

– Ти там собі ніякої ще не надивив?

– Та ні... – кажу. – Дрібні вони ще, на «шкентелі» ходять.

– Гляди, бо я плакатиму, – шепоче Маня так близько, що торкається губами мого вуха, і мені стає жарко.

– Ти он до Кібкала обізвися. Бачиш, надувся.

– Ну й нехай!

– Твоє діло.

Кібкало повертається до мене боком, налягає на Маню грудьми і каже кисло:

– Ти вибивай, а не – сачкуєш.

– А ти не лізь! – Маня сердито відштовхнула Василя. – Заграйте, хлопці, «Чорноморця», – попросила вона і почала неголосно:

Чорноморець, матінко,

Чорноморець,

Вивів мене босую

На морозець...

Вхопила повітря, як схлипнула:

Вивів мене босую

Та й питає:

Чи є мороз, дівчино,

Чи немає?.

Я не вибивав і не брязкав. Так сидів і слухав. А місяць! Ну, не знаю: чого місяць у неділю так світить? У буденні дні він якийсь байдужіший! А в неділю – не зводив би з нього очей. І ні слухати нікого, ні грати не хочеться, а йти і йти степом кудись...

Тіні од квітів над Іваном Івановичем падають аж за оградку, й чорнобривці і гайстри тільки красуються, а нагідки гіркувато, сумно пахнуть. Вони цвістимуть, доки й сніг упаде, ще й над снігом жовтітимуть днів два, якщо не буде морозу... Отак десь і тато лежить. А може, й не так, може, присипало десь. Присипало ж у нас на Джулаєвому ярку солдата в окопі. Ненароком знайшли оце недавно. Тільки автомат, ремінчик і котелок цілі, а то...

Ой, нема морозу,

Сама роса,

А я молодая

Стояла боса...

– Ти, коли будемо розходитися, йди, а я дожену, – шепоче Маня. – Не швидко йди.

– Та вже ж, – одказую. – Підожду.

Вона мені – як віжки: куди смикне, туди й повертаю, Хай би краще Кібкалом отак повертала. Або ні, не Кібкалом... Ну, Силкою, ну, Оборою...

– Гайда, дівчата, танцювати абощо, – каже Василь Чи-це-я-чи-не-я. – Бо чогось нудно. Сидять усі, як привезені. А ти, Маню, до нас більше не приходь. До замостян іди оно, там парубки бідовіші.

У мене камінчик.

– Чого не приходити? – дивується Маня. Нарошне, чути, грається.

– Того, що Павло, як ти тут, не вибиває, а клепа як попало і невлад. А Кібкало всихає на очах!

– А то вже я не питатиму, куди мені ходити, – гонористо відказує Маня. І просить ласкавенько, наче й не сердилася тільки що: – Заграйте нам «Ойри».

Граємо «Ойру». Я вибиваю старанно, щоб Чи-це-я-чи-не-я не одсилав Маню до замостян. Це – за міст, там .теж збираються на вулицю. Оно вони співають: «Однажди два герої просились ночувать...»

Соня з Олею ідуть танцювати вдвох, бо Василі ж грають, а Кібкало бере Маню. Вона неохоче встає, іде з ним за руку, а сама оглядається на мене і винувато посміхається. Чого? Кортить – танцюй. Я ж все одно не вмію, хоч би й не треба було вибивати.

Василь крутить Маню навколо себе, віє полами шинелі, а брови стовпчиками вгору – дивуються чи плачуть на радощах... Він з Мані не зводить очей, а вона з-за плеча у нього – з мене. Очі в неї сумні, благальні. І я одвертаюся.

Василі заграли швидше, я ледь устигаю за ними, з бубном, але так треба під кінець «Ойри». Потім балалайки враз, одрубом умовкають. Василі разом накривають струни долонями, а я ще якийсь час тихенько, ніби даленіючи, дзвоню брязкалами – це теж так треба.

– Ой підбилася! Ой упаду! – лящить Оля Єхнич несправжньо, роблено, щоб схоже було на дівку, і перевальцем, по-качиному йде до лавочки. Вона дуже натоптувата, неповоротка, їй не личить лящати. Тоненьким личить, а їй ні. Соня справді зморилася, бо аж не здишеться: в танці вона «водить» Олю – не водить, а тягає за собою. Тоді просить Василів:

– Не треба більше так швидко грати, хлопці, бо серце вискоче.

Дівчата сідають на лавочку: Оля – коло Василя Обори (вони личать одне одному), Соня – біля Силки, біленька, тиха і покірна. Коли Силка нищечком розказує їй про географію, вона тихо зойкає і дивується: «Ой, а де це – Гренландія?»

Кібкало і Маня сідають не одразу, бо він її не пускає – обхопив довгими руками, скиглить їй щось на вухо, а вона випручується і каже вголос:

– Пусти, бо вдруге не піду з тобою. Сам танцюватимеш! – І сміється поблажливо і звабно водночас, наче й проти і не проти того, щоб Кібкало обнімав її. Що за мода?..

І знову сидимо всі рядочком, як під вінцем. Дівчата ніби чогось ждуть, а ми не знаємо, що й робити: йти чи ще побути.

Кисла вулиця. Може, тому, що нам уставати завтра о п'ятій годині і йти, щоб устигнути на лінійку та сніданок. Дівчатам що – їм до школи на вісім годин. Батьки є, матері є, хати цілі у всіх...

– Давайте, хлопці, ми будемо вчити вас танцювать! – пропонує Маня. – Без музики, під язик. А можна в умі співать.

– О, це діло! – вигукує Силка, розстібає шинелю, накриває полою Сонині вузенькі плечі, і вони починають крутитися, ходити маленькими крочками назад і вперед. Василь щось воркоче, а Соня тихо проситься:

– На ноги не наступай, бо в мене й так підошва надірвана.

Василь Обора з Олею теж пішли товкти товченицю: вони обоє важкі в ногах. А Маня взяла мене і, як ласочка, огинаючись (видно, під свою музику «в умі»), повела по колу, тоді далі, далі від гурту. Очі сяють, пальчики, в яких вона тримає мою долоню, гарячі.

– Ти мене любиш? – спитала тихо, самим лише подихом.

– Я? Не знаю...

– Як – «не знаю»? Ні трінечки?

– Хтозна...

– Ну от я тебе... як побачу, хоч здалеку, то так радію, що побігла б назустріч. А сама з місця не рушу– терпну і дивлюся на тебе, дивлюся... Ти позавчора тяг дрова з лугу, якесь гілля, голову в плечі нагнув... а мені жалко – страх. Побігла, помогла б, якби не люди.

Вони ж такі, що зразу щось придумають. А ти радієш, як побачиш мене?

– Радію. Думаю: он Маня йде...

– І все?.. – Маня високо піднімає брови, і вії, губи їй дрібно тремтять, пальці слабнуть на моїй долоні.

– А що ж іще?

– Ну от я до тебе як доторкнуся, то мене в жар кидає одразу...

– І мені так було! – радію. – Як ти шепотіла, що плакатимеш.

– Маня припадає лобом до моєї шинелі.

– Ой, колю-юча яка! – шепоче і, піднявши голову, сміється до мене очима вгору: вона трохи менша від мене на зріст.

– Нова, – кажу. – Позавчора тільки видали.

– Давай утечемо. – Маня гаряче дихає мені в підборіддя. – Давай?

– Та ні, підождемо, поки всі будуть розходитися, бо скажуть...

– Хай скажуть! Нам-то що?

– Ні, ми ж усі разом ходимо щодня, а тут на тобі – хто куди.

– Тоді я тебе дожену, – шепоче вона ще раз те, що вже казала.

– А Василь?

– Я од нього вирвусь. Або обдурю. Ти не бійся. Ми знову підтанцьовуємо до гурту – не я, а вона, я просто йду.

Вікна по селу, хоч і так не густо світилися, почали гаснути. Тіні від топольки і квітів на могилі Івана Івановича подовшали і примерхли – місяць подався вниз, почав пригасати, а зорі пояскравішали на північ.

– Пора ком на хауз! ' – оголосив Силка. – Тепер аж до тої неділі.

Він одніс у двір балалайки (обидві вони його, теж від братів зосталися), накрив біленьку Соню шинелею так, що вона вся сховалася під нею, і пішов проводити додому та розповідати дорогою про дивовижні країни за горами та океанами. Завтра він розкаже нам, про яку країну саме розповідав Соні і як Соня дивувалася. Він радіє, коли його слухають і дивуються.

Васить Обора взяв Олю Єхнич і попрощався з нами.

– П'ока!

А ми втрьох зосталися. Василеві Кібкалові йти під гору, він живе недалеко від Штокала, а Мані й мені – до мосту.

– Що ж, пішов і я, – кажу. – Щасливо, Ти не йдеш, Маню?

– Іду. Я сама боятимусь...

Але Кібкало міцно тримає її за стан і дивиться на мене кисло-ненависними очима. А до Мані каже:

– Я проведу. Чого ти боятимешся?

– Пусти, Васю! – проситься Маня улесливо. – Тобі ж зі мною не по дорозі. Тоді ще проситимеш, щоб я тебе провела, сам боюся, скажеш...

– Чого б я боявся, – гогошиться Василь і повертається до мене зі своїм гребенем на пілотці.

Відходжу геть. Але сьогодні мені не так легко йти, як було раніше, коли Кібкало держав Маню, щоб зосталася. Сьогодні мені болить іти самому. Не знаю, що робити. Вернутись і просто вирвати Маню з його рук, – так вона ж сама бісики йому посилає і танцювати біжить, – чи йти, хай як хоче? А вони торгуються. О, регоче!.. Наче лащиться. Ну й регочи!

Вже як одійшов далеченько, чую:

– Василю, пусти, бо вдарю!

Оглядаюся – біжить, вистукує черевичками, хустка біліє. Пристоюю, жду.

– Ой, насилу вирвалася! – Маня швидко дихає і спершу бере мене під руку, потім прокрадається долонею в шинельну кишеню, де й моя рука, бере її м'яко і тисне. – От причепа цей Кібкало! Такий свого скрізь доб'ється, дарма що з виду – тяптя.

– І тебе доб'ється?

– Ні-і, мене – дзуськи!

– Ти ж сама до нього... смієшся якось так.

Маня зупиняється. Я теж, бо руки наші в одній кишені.

– Тож я наро-ошне! – вигукує вона посеред шляху сміхотливим шепотом. – Я люблю, як мене люблять! І граюся нарошне... А не люблю його і на остілечки, – показує мені дрібненьких півпучки. – Ій-богу! А ти подумав...

– Хіба тебе розбереш? То «хі-хі», то «вдарю»....

Маня сміється.

– Ходімо, бо він ще доганяти здумає. – І зітхає. – От не везе мені з вами...

Ми рушаємо далі.

Заходить місяць, глухне ніч. За річкою вже також тихо, лише то в одному краї Замостя, то в іншому чути по вуличках короткий лункий реготок: там теж розходяться по домівках, і дівчата проводжають одна одну, щоб не страшно.

Маня живе від мене через п'ять хат. Коли я йду з училища, вона. або виходить на поріг, або дивиться через фіранку у вікно і легенько, потайки, перед обличчям собі махає до мене пальчиками, щоб ті, хто в хаті, не помітили. Я завжди киваю у відповідь, що – бачу.

– Ходімо до нас у берег, на вербі посидимо.

– Ходімо.

Ідемо до мосту, а там збігаємо з крутої греблі і понад річкою – до верби, її спиляли ще до війни. Кора давно обсипалася, спід почав братися мохом, а зверху стовбур блищить, вичовганий посиденьками: бабусі, дідусі і молодші та діти сходяться сюди щонеділі на балачку – послухати, погратися, насіння пошеретувати...

Верба холодна. Маня пробує її рукою і просить:

– Одкинь полу, щоб я на неї сіла, бо в мене спідниця тонка.

Я розстебнув ще не слухняні нові гаплики на шинелі, відкинув полу. Маня сіла, пошукала рукою нірки у мене поза спиною, знайшла і обняла за стан.

– Ой, те-епло! Теплий ти.

– Коли б, під таким сукном... – кажу. Хотів погладити її руку, вже й підняв був свою і знову опустив: ще подумає – заграю.

На річці тихо і зоряно. Під берегом, поміж лататтям плюскається дрібна рибка; лілій уже немає, обсипалися, лишилися тільки зелені глечички. Скоро і латаття, і вони поринуть під воду і лежатимуть на дні до весни. їх видно буде крізь молодий лід, але будуть вони вже не зелені, а червоні, з прозеленцем.

Маня кладе голову мені на груди і легенько, тремтливо зітхає. Я нахиляюся, дихаю їй за комір, щоб зігрілася у своєму легенькому піджачку та ситцевій білій кофтині. Вона тихо сміється і міцніше обнімає мене.

– Тепло? – питаю.

– Лоскотне, – шепоче. У шию лоскотно.

– Пора б уже і йти, мені ще креслення робити,

– А мені алгебру...

– Це, якби не війна, ти була б уже в дев'ятому класі?

– А ти?

– Теж у дев'ятому. Я з шести років пішов до школи. Закортіло...

– Якби ми торік сюди переїхали, я з тобою походила б хоч зиму в один клас... – Манині батьки недавно переїхали до нас з-під Кременчука. – Сиділи б за одною партою, еге?

– У нас не заведено, щоб хлопець з дівчиною сидів, То вже пропащий: засміють і хлопці, й дівчата.

– А що тобі креслити?

– Молоток. У трьох проекціях: вид спереду, вид згори і вид збоку.

– Навіщо?

– Щоб потім за цим кресленням зробити молоток.

– А так, без креслення, хіба не можна?

– Ні, треба, щоб точно, по розмірах.

Маня обертається обличчям до мене, очі їй темно, глибоко і гаряче блищать, аж страшно трохи. Біляве, лискуче зблизька при зорях волосся вибилося з-під хустки на лоб, на щоки.

– Поцілуй мене, – шепоче.

Я відводжу погляд від її очей і кажу навпростець – чого ж тут критися, як це правда:

– Я не вмію.

Тоді вона підводиться трохи і сама тулиться щокою до моїх губів. Щоки її горять. Я трохи поворухнув губами і знову стис.

– От, а казав, не вмієш, – млосно шепоче Маня і знову вмощується головою мені в груди. Я таки наважився: погладив її руку,

– Ти ще не змерзла?

– Ні...

Маня міцніше обнімає мене за стан, горнеться і питає:.

– Скільки тобі вчитися в училищі?

– Два роки.

– А тоді?

– На заводи пошлють. У города, кажуть.

Маня зітхає:

– Тоді в армію.,,

– Мабуть.

– Я все одно тебе ждатиму. І з города, і з армії. Хоч і п'ять годіві – Вона рвучко підводиться і пильно дивиться мені в очі. – Віриш? Кажи, що вірю, бо я розсерджусь і заплачу. Я вже за тобою плакала, що ти такий...

В очах у неї справді зблискують сльози.

– Вірю, – кажу хрипко, бо голосу чомусь не стало. Маня знімає з мене пілотку і закидає долонею мою чуприну назад.

– А лоб який білий під чубомі Тобі вже можна за чісуватися вгору. Отак, отак, – пригладжує. – Ні, треба з водою. Водою, тоді гребінцем. А зверху пілотку. – Вона мовчить, куйовдить пальцями чуб. – Павлику... Чого ти такий несміливий? Ти з усіма такий, чи тільки зі мною?

Це мене зачіпає.

– Розтапша, еге? – питаюся.

– Ні, ну...

– Треба так, як Василь? Ухватив – і тягне... Тягни!..

Несміливий Я всі гранати, які тільки знаходив, перекидав, – і наші, і німецькі. Тільки протитанкові не пробував, бо вона важка і швидко рветься – через чотири секунди. А німця як за руку вхопив і кричав, коли він замахнувся на тітку Ялосовету сокирою за те, що вона не віддавала йому валянка приміряти? Він тоді так дав мені носака під бік, що я з тиждень перехняблений ходив. А хату як гасив, щоб половинка зосталася?.. Правда, то все, може, згарячу, не знаю.

Думаю так, і раптом чую, як у повітрі прямо на нас щось шурхотить. Одразу впізнав – грудка. Упав на Маню грудьми, аж вона зойкнула. А по вербі за моєю спиною– бух! Так і є: грудка! Од греблі летіла.

«Ах ти ж гад! Знайшов несміливого?! – і теж хапата грудку, але не встигаю кинути – роздавив у руці. – Ах ти. ж гад!»

Від греблі шляхом потупотіло. Не через міст, а назад. А хто – не видно, поночі.

Гнався, поки дух забило.

А-а, не дожену: він довгоногий. І вертаюся назад.

– Хто то? – питається Маня злякано. Вона стоїть біля верби з моєю шинелею в руках.

– Та хто ж... – Беру у неї шинелю і вдягаюся. – Василь Кібкало, хто ж іще. Шпигує...

– Будемо йти вже.

– Боїшся?

– Та ні. Пізно Лаятимуться дома.

Боїться.

Ми йдемо через наші грядки, тримаємося за руки.

Серце мені стугонить, плечі тіпає. Хай скаже спасибі, що не догнав!

Виходимо поза хатою на стежку попід шляхом. У нас не світиться вже: тітка Ялосовета знає, що в неділю я вибиваю на бубоні і приходжу пізніше, то не жде.

– Далі я сама, – каже Маня і легенько, в'яло забирає свою руку з моєї. Вона йде до свого двору, а я стою і відчуваю, як пусто і тоскно робиться мені – нічого не хочеться: ні додому в темну хату, ні креслення робити; устану годин у три та й зроблю. Ішов би оце кудись, хоч і місяця немає... А куди? Ніколи зі мною такого не було.

– Маню! – гукаю тихо. – Не йди...

Вона зупинилась і стоїть якийсь час нерухомо. Потім повільно-повільно вертається, опустивши голову. Підійшла близько, припала до мене, хапає мою голову в долоні, і я чую на своїх щоках її мокрі вії і гарячі тремтливі губи

– Маню, ану ступай додому! – чути від її двору, не голосно так, несердито. Мама. То – її мама. – Чуєш, Маню? Ось ти в мене подівуєш...

Почалися дощі. Зранку, в обід, увечері, вночі – щодня хлющить. Видно, за все літо провину спокутували. Шинелі наші не встигають просохнути наскрізь, тільки нагріваються за ніч у хаті, а вранці, як ідемо, парують до першої десь або до другої станції – і знову дощ.

Ходити стало важко. Грейдер розгас, трави на узбіччях немає, там було б твердіше. Сковзаємося, падаємо разів по три, доки до околиці містечка доплуганимося. А там уже кам'янка, там легше.

Інколи нам трапляється машина – з Харкова, Полтави або з Лютенської МТС: «шевролети», ЗІСи, півторатонки, «студебеккери». Ми піднімаємо руки, «голосуємо». Зупиняють – сідаємо, і коли машина починає десь буксувати, найчастіше супроти середньої нашої станції Осика, у крутому видолинку – пхаємо її, доки виїде; не зупиняється – чіпляємося. Військові шофери завжди беруть нас: мо' жаліють, а мо' за форму. Вона ж майже однакова з їхньою, тільки ми в черевиках і з «кльошем», а вони в чоботях і галіфе.

Першим підчепився на попутну, ще як було сухо, Василь Обора. Під горою, коли шофер перемикав швидкість, учепився ззаду за борт, дриґнув товстими ногами в повітрі й опинився в кузові. Тільки рукою нам помахав.

Деремося кам'янкою вгору, хвалимо Василя, що молодець, не побоявся, що давно нам пора було б до цього додуматися.

– Це ж проїхали раз – уже відкинь від чотирьох з половиною тисяч дев'ять кілометрів. Удруге – ще й дев'ять! – вигукує Силка.

Зійшли на гору, а Обора лежить на листі під кленом, підперши долонею голову.

– Чого ти? – дивуємося. – Зігнав?

– Ні. А що мені за інтерес с'амому їхати?

І ми поклали собі, що тепер будемо підчіплюватися усі гуртом. Хто перший вскочить у кузов, той подає мені руку, бо я не дістану до борта. Я то достаю, як іде «студебеккер» або «шевролет»: у них задній борт низький, з ланцюжками по боках, та й буфери великі– за щось та вчеплюся. Спершу можна за буфер або ланцюжок, а тоді вже й за борт.

Ми добре знаємо свою гору: де шофери перемикають швидкості з четвертої на третю, де з третьої на другу і з другої на першу. Правда, це залежить від того, на вантажена машина чи порожня, але ми навчилися здалеку, по мотору впізнавати: така чи така. Зістрибуємо в райцентрі біля олійниці: там найбільші вибоїни, і шофери завжди пригальмовують перед ними.

Трапляються й злі. Один вивіз нас на гору, розігнав машину – радіємо: їдемо! А він раптом – тиць на гальма! Ми посплигували – і врозтіч. Хвилин десять ганявся за нами з корбою в руках. «Ви, – кричить, – борт мені одломили на тому тижні! Я вам покажу чіплятися!..» Гукаємо здалеку, що то не ми, що то він переплутав. Свариться корбою і злошкіриться. Тільки він до кабіни – ми знову підходимо. І як би не рвав з місця – вчепимося. Але таки доїхали швидше, ніж дійшли б! Ми прозвали того шофера Фріцом, бо на ньому була жовта шкіряна шапка з козирком.

Василь Кібкало теж простягає мені руку, як підчепимося, разом з Оборою та Силкою, але я її, після того вечора з Манею, не беру.

Другого дня дорогою до училища придержав його за рукав, доки хлопці одійшли далі.

– Ти вчора груддя кидав? – питаю.

– Яке груддя? – поставив брови-кілочки вгору. – Чого б це я його кидав? Я спати пішов.

Чую по голосу, бачу: бреше він. І після того за його руку не хапаюся. Не сяду – пішки дійду.

Тепер він підлизується до Василів – виносить їм уранці і ділить на трьох пиріг або окраєць перепічки: в нього батько машиністом біля молотарки...

Добре було у вересні та на початку жовтня. Виходимо з дому о п'ятій годині, а надворі уже видно чи розвидняється. Тепер нам починає розвиднятися під райцентром. А то поночі йдемо: один за одним, вервечкою, слід у слід, і міняємося місцями – або Василі попереду, або я. Робимо протопти наосліп, навпомацки.

На теорії нічого, встигаємо за півдня відпочити. Коли ж практика, тоді цілий день на ногах: пиляємо, свердлимо бормашиною, ходимо в кузню молотобойцями, а треба – заготовляємо поковки для зубил, молотків, плоскогубців, хвостовиків для мулярських кельм.

У мене і ще в десятьох наших – молоток. Майстер видав нам найкращі, найновіші терпуги: багато пиляти – чотири плоскості і бойок п'ятий. Руки вже звикли, не болять, а от ноги...

З теорії в мене все чотири й п'ять, окрім креслення. Я тоді вночі поспішав, порушив розміри, понаплутував. Далеко було від мене креслення тої ночі. Все далеко було: і тітка Ялосовета, і училище, навіть тато, про якого я думав щодня, бачив його останню усмішку і сльози в очах; чув його слова до тітки Ялосовети: «Лесю, рідна, доглянь хлопчика, як не вернуся. У нас же з ним ні кровиночки рідної нема більше, тільки ти, Лесю... Хороша, люба, спасибі тобі, що стрілася нам». Він так і сказав: нам...

Тітка Ялосовета засвітила обидві гільзи – і петеерівську, і з малокаліберної зенітки, щоб видніше було мені креслити. Не допомогло.

– Довгенько ти сьогодні. Грали? Я виходила, то не чути було. Тільки у березі хтось гомонів коло верби – не впізнала.

– То ми з Манею,

– Ви?!

Навіщо б ото прикидався? Упізнали ж, я ж по тому, як вони дихають, знаю, що в них на думці.

– Ловка дівчина, – помовчавши, каже тітка Ялосовета. – І з лиця така ласкава. Все й здоровкається до мене: «Здрастуйте, тьотю Ялосовето!» І червоніє.

– Лягайте, то, може, хоч ви не заспите завтра. Чи воно вже сьогодні почалося...

У нас немає годинника. Був, доки хату не підкинуло, що й дзвонив, хоч і потихеньку. Тепер десь у небі дзвонить...

Тітка Ялосовета лізе на піч і, зітхаючи, каже звідти ще раз:

– Ловка...

Щоб не так нудно й моторошно було йти вранці чорним шляхом і-степом, – ніде ні вогника, ні звуку, тільки вовки виють, то збоку, то десь попереду, то позаду нас, – ми придумали розкладати звечора, як повертаємося з училища, вогонь напроти Писаревого лісу. Роз палимо хмиз – полум'я шугає аж під дроти на стовпах – гріємося біля нього, обкладем багаття трухлими пеньками і йдемо далі, додому. А вдосвіта, ще від станції Ли бачимо: є наш вогник! Здається, що він далеко-далеко. А він осьо, за гони від нас. У дощі вогонь загасав. Коли ж підмерзло, знову жеврів шосвітанку. Поминувши йoro, ми ще довго оглядалися і вигукували:

– Видно, дивіться!

– І досі видно!

– О, немає, сховався...

І нам робилося трохи сумно, але ненадовго, бо незабаром попереду вже виднілося містечко і вогники, де інде розкидані по ньому з вікон.

Так і ходили щодня: від вогників у селі, як оглянемо ся згори, до нашого посеред степу над шляхом і попереду– в містечку.

Мені часто сниться страшний сон: ніби в хаті уже стоїть білий ранок. І я прокидаюся, холонучи від думки, що проспав лінійку, сніданок, що група наша вже йде містечком, горланячи «Дальневосточную», а мене на «шкентелі» немає...

Одного разу прокинувся, а в хаті справді ясніє од вікна м'яке біле сяєвце. Припав лобом до шибки – біло надворі, а небо чорне, ані зірочки по ньому, ані просвітку, хоч малого. Ні, не схоже на те, щоб розвиднялося. Ми з Василями вже примітили, що небо, тільки-но по чинає братися на світанок, спершу сивіє, наче по ньому розлився Чумацький Шлях від обрію до обрію. Трохи перегодом угадується над степом несмілива тиха про синь, і тоді кожен кущик при дорозі видається здалеку людиною...

А все було просто, і маленька давня радість лоскотнула мені в горлі: знадвору у вікно зазирав перший сніг. Він прийшов опівночі і видався мені досвітком. До війни перший сніг був нам за свято: грали в кулі, качали першу бабу і самі качалися по ньому з пригорків, гублячи шапки, а він ласкаво рипів під грудьми, під плечима, під ліктями...

Погано без годинника: цілу ніч мариться, що пора вставати. Хоч би півень був. Немає ні півня, ні курей. Під війну – німці витрощили, а зараз – годувати нічим. По селу то є у декого півники, але ж спробуй по чути їх здалеку під завірюху, вітер чи відлигу, коли все робиться чорне і глухе. У відлигу ночі найглухіші.

Тітка Ялосовета спить на печі, я – на полу. Одна подушка в неї, одна в мене. За вкривачку мені рядно й шинеля, тітці – саме рядно: на печі більше духу. Раніше там спав я, але тепер, навіть коли дуже промерз ну, прийшовши з училища, на піч не лізу, а йду рубати дрова, щоб зігрітися, ,або одкидаю сніг у дворі. Після тієї жовтневої ночі коло верби, після того, як Маня повернулася від свого двору, мовчки плачучи, я ніби виріс на кілька років уперед – і – без вороття...

– Ти якийсь не такий зробився, – каже інколи тітка Ялосовета. – І голос перемінився... Басок проривається.

Найлюбішою стала мені думка про хату. Сам складу, по деревині, по соломині вкрию, хай тільки потепліє та подовшає день. Доки ж ми в курені житимемо?

Мені треба вставати найраніше, щоб зайти і побудити Василів – Силку та Обору. Кібкало встає сам, у них годинник є, та ще й не простий, а з дзвінком. Заходжу спершу до Силки. Його будити найважче, бо все Силчине сімейство спить, як побите. Про те, як вони сплять, усе село знає. Бувало, хвилин по десять стукаю у вікна, доки добуджуся. Спершу мені в цьому допомагала маленька Силчина сестричка Надя. Тільки постукаю у вікно, а вона – чути крізь шибку – в плач:

– Ма-а! Он хтось у хату лізе...

Потім звикла, і, коли я постукаю прямо до неї на піч – там умазана шибочка – лепетить тоненьким сон ним голоском:

– Васи, вставай, оно взе Павло плийсов. А ви, та й ма, оце спіть. То по Василя...

Василь одчиняє двері, оступається в темні сіни з двома курками на драбині і висапує очманілим від щоденного недосипання голосом:

– Хіба вже пора? Ну тільки ж наче заснув! Ще й не снилося нічого...

Увіходжу в хату. Тепло, парко від сирих верболозових дров, що сушаться в печі, старою олією пахне. Надя, розкудлана, підпухла зі сну, виглядає з печі і шепелявить:

– Здластуй, Павлуса! А вони всі й не цули, со ти стукаєс...

Інколи вона питає в мене, лукаво примруживши оченята:

– Павлусо, а ти мене візьмес заміз, як я вилосту?

Я тобі солоцки лататиму, а ти мені косу лозцісуватимес... ;

Силка з Силчихою сміються, хоч і сонні до знемоги, і старий каже хрипко, крізь шинель:

– Ну й порода ж! Ще й букви не вимовляє, а про заміж зна!

Я обіцяю неодмінно взяти її за жінку. Тоді вона махає мені білим рученям, ховається на піч і засинає.

Скидаю шинель, щоб не перегрітися у теплі, доки Василь одягнеться – тоді надворі дрижаки не так битимуть. Прокидаються помалу і Василеві батьки. Вони обоє працюють на постійній: батько на воловнику, мати біля корів – зморюються щодня, важко вставати. Лежать на полу, так, на самій ряднині, і вкриті старою байковою ковдрою, труть очі, тяжко позіхають, при гладжують долонями волосся.

– Щось ти, Павлушо, сьогодні наче рано зайшов, Мо', воно ще й не пора?

Щодня про одне й те саме питають.

Може, й не пора. Хіба я знаю?

Виходимо з Василем за хвіртку. Могилу Івана Івановича засипало снігом ледь не вщерть з оградкою, самі гострячки від штахету виглядають, і тополька на вітрі гойдається.

– Треба б одкидати сніг, – кажу.

– Нехай, під снігом йому затишніше, – розсудливо відповідає Василь. – Та й квіти весною краще ростимуть.

Обору будити недовго. Він виходить майже одразу, як тільки ми постукаємо. Наче й не спав. Мабуть, у нього не лише шкура бичача, а і весь він такий – залізний: ніколи не мерзне, нічого не боїться, не зморюється і – мовчить. Єдине, що його катує з ранку до вечора, – їсти хочеться. Якось він. сказав: «М'ені і вночі, як сплю, х'очеться їсти». Звісно, дебелий, сильний... Нам з Силкою легше, ми дрібніші.

Діходимо до Кібкалової хати – у вікнах темно. Завжди, як викликаємо його свистом, у них уже світиться (тоді ми напевно знаємо: вчасно я встав, скоро п'ята година), а сьогодні поночі. Хіба пішов уже, і ми запізнюємося! Так ні, він побоїться сам іти. Чи рано?

– Щось не те, – каже Силка. – Ти, як до мене йшов, півня ніде не чув?

– Ні... Може, перші вже одспівали, а другі ще не почали? Свиснули раз, друге. У Кібкалових вікнах зблиснув сірник і знову погас. Рипнули сінешні двері, і з порогу озвався Василів батько...

– Рано ще, хлопці. Ще тільки півдругої.

І мовчить. Мовчимо й ми. Куди ж тепер? Назад? Знову будити своїх, знову вставати... Іти помалу до райцентру, а там сидіти під училищем на морозі? Стоїмо посеред шляху, сховавши обличчя в коміри.

Старий, видно, таки надумався:

– Заходьте, що ж...

Ніхто з нас ніколи не був у Кібкаловій хаті. Живуть вони, як норці: товчуться у дворі за високим дощаним парканом – не видно, що роблять; говорять – не чути що, лише муркочуть; увійдуть до хати – клац засовом... І то вже не достукаєшся, тільки фіранки на вікнах ворушаться, із-за них виглядає по одному оку: дивляться, хто прийшов.

Кібкало завів нас не до великої хати, а в хатину.

У ній пахло молоком, житнім хлібом і натопленою лежанкою. Але найдужче – молоком. Коли то ми чули, як воно пахне! Коло лежанки білів у темряві оберемок соломи. Кібкало розгорнув її ногою.

– Отуто й перекуняєте, доки йти. Лягайте, я розбуджу.

У старого Кібкала, як і у Василя, брови завжди зобиджено стремлять угору, губи плаксиво опущені, до того ж верхня трохи накинута на нижню, але в селі його шанують як хорошого і некрикливого машиніста.

Так ми й поснули: у шапках, шинелях, підперезані брезентовими пасками з лудженими бляхами «РУ».

Вперше поснули спокійно за ці чотири місяці, відколи ходимо в училище.

Уранці йшли бадьоро, швидко, легко: вітер дув збоку, а не супроти, морозець видався м'який, підоспали в теплі... Та головне – Кібкалова мати напоїла нас молоком зі справжнім чистим житнім хлібом. А коли виходили з хати, провела до воріт і попросила Обору:

– Ти, Василю, крепкий, приглядай там в училищі, щоб ніхто не зобижав мого синочка, – і гладила Кібкала по вузькій довгій спині.

Обора пообіцяв, що приглядатиме. На горі він міцнющо обняв мене за плечі і тихо сказав:

– Ти ще р'азок устань ч'асів у два!

Ми й тепер, як випали сніги, берегли свій вогонь біля станції Осика. Вже не задля того, щоб хоч трохи звеселити степову осінню темряву, а щоб було де перегрітися посеред дороги. Та й звикли до нього. Пеньки осикові, трухлі, жевріють по два, а то й по три дні. Ми беремо їх у Писаревому лісі. Удариш ногою – він і вивернувся. На плече – і до шляху. Цілу купу наносили про запас.

– Це нам сьогодні таке добриння випало, що й на сніданок можна не спішити! – знічев'я вигукує Чи це-я-чи-не-я. Він завжди так, зненацька щось вигукує. – Хай би дитбудинківці поласували нашими пайками, так лінійка ж...

Сидимо навпочіпки довкола вогню, дмухаємо в жар, наставляємо до нього долоні так близько, що аж кісточки в пальцях просвічуються. Обора притяг з лісу оберемок сухого гілля, кинув на жар. Полум'я. – стовпом, іскри сіються на сніг і сичать. Обертаємося на місці помалу, як пожежники на каланчі, гріємо шинелі з усіх боків. А коли полум'я падає і тільки вилюжиться по пеньках, рушаємо далі.

Кібкало як іменинник: усміхається раз по раз до всіх, забалакує, упевнений, що сьогодні, за хліб і молоко, йому ніхто не відповість мовчанкою. Та і в польову сумку не треба крастися рукою – воно ж, мабуть, нелегко їсти при голодних. Коли ми пили молоко, він спіднишку поглядав на мене так, ніби прицінювався, скільки я коштую. Я ловив той погляд і, не кліпаючи, дивився йому просто в зіниці. Він прикривав їх повіками.