Текст книги "Дівчина у потягу"

Автор книги: Гоукінз Пола

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

– Я навіть не побіг за нею, – продовжував він, і мені знову спало на думку, що він насправді говорить не зі мною – він просто сповідується. Він ніби сидить у сповідальні, а я по інший бік, ніхто мене не бачить, не знає. – Я просто її відпустив.

– Ви посварилися в суботу ввечері?

– Так. Тоді я бачив її востаннє.

Існував свідок, який бачив її – чи то ліпше сказати, бачив «жінку, схожу на опис», – як вона прямувала на вокзал Вітні близько пів на восьму. Я дізналася про це з газет. Біля вокзалу її бачили востаннє. Ніхто не пам’ятає, що бачив її на платформі або у потягу. У Вітні немає камер відеоспостереження, і в містечку Колі її на камерах не зафіксовано, хоча протоколи поліції говорять, що це не є доказом того, що її там не було, остільки на вокзалі «значні сліпі зони».

– О котрій годині ви намагалися з нею зв’язатися? – запитую я. Чергове тривале мовчання.

– Я… я пішов до паба. До «Роуз», ви його знаєте, одразу ж за рогом, на Кінґлі-роуд. Мені потрібно було охолонути, щоб у голові прояснилося. Випив кілька кухлів пива та повернувся додому. Було близько десятої. Я сподівався, що їй вистачило часу охолонути, що вона повернулася. Проте дома її не було.

– А ви намагалися зателефонувати їй десь о десятій?

– Ні. – Зараз його голос нагадував ледь чутний шепіт. – Ні, не намагався. Я випив ще кілька бляшанок пива вдома, подивився телевізор. Потім ліг спати.

Я пригадую всі ті чвари, що виникали між нами з Томом, всі ті жахливі речі, що я казала спересердя, всі ті вибігання на вулицю, крики, бажання більше ніколи в житті його не бачити. Він завжди телефонував, завжди мене заспокоював, умовляв повертатися додому.

– Тільки-но уявив собі, як вона сидить у Тари на кухні та розказує, яке я лайно. Тож я залишив ситуацію напризволяще.

Він залишив ситуацію напризволяще. Звучить безсердечно, жорстоко, не дивно, що він нікому не воліє про таке розповідати.

Я взагалі здивована, що він хоч комусь зізнався. Я уявляла собі Скотта зовсім іншим. Скотт, якого я знала, стояв за спиною в Меґан на веранді, поклавши свої велетенські руки на її тендітні плечі, руки, які готові захистити її від будь-якої небезпеки.

Я вже готова натискати відбій, проте Скотт продовжує зізнання.

– Прокинувся рано. На телефоні жодного повідомлення. Панікувати не став – вирішив, що вона з Тарою й досі на мене злиться. Зателефонував їй кілька разів, потім залишив телефонне повідомлення, але й тоді не запанікував. Гадав, що вона, мабуть, досі спить або просто ігнорує мене. Усе не міг знайти номер Тари, проте у мене була її адреса – вона зазначена на візитній картці, що лежала на письмовому столі Меґан.

Дивно, якщо він не хвилювався, навіщо взагалі навідувати Тару, проте я мовчу. Нехай розповідає.

– На початку десятої дістався квартири Тари, відгукнулася вона не одразу, проте, коли двері відчинила, виглядала щиро здивованою, побачивши мене. Менше за все вона сподівалася побачити мене на порозі свого будинку цієї ранньої години, а потім я дізнався… Саме тоді я зрозумів… Саме тоді дізнався, що Меґан там немає. Почав розмірковувати… почав… – йому бракує слів – кепсько, що я сумнівалася в ньому.

– Тара зізналася, що востаннє бачила Меґан на заняттях з пілатесу в п’ятницю ввечері. Ось тоді я стривожився.

Я натискаю відбій, розмірковуючи над тим, що сторонній людині, яка його не знала й не бачила, як бачила я його ставлення до Меґан, багато з того, що він розповів, здалося б нещирим.

Понеділок, 22 липня 2013 року

Ранок

Відчуваю себе доволі спантеличеною. Спала я міцно, але мені щось наснилося, тому вранці я ледве змогла прокинутися як годиться. Повернулася спека, у вагоні сьогодні задуха попри те, що він напівпорожній. Через те що вранці прокинулася запізно, не мала часу забрати газету чи то перевірити новини в Інтернеті перед виходом, тож намагаюся завантажити сайт «Бі-бі-сі» на своєму телефоні, однак з невідомих причин завантаження триває цілу вічність. У Норткоті поряд зі мною сідає чоловік із планшетом. У нього взагалі не виникає проблем із завантаженням новин на свій «АйПед», він одразу відкриває сторінку «Дейлі Телеграф» – ось воно, великими, жирними літерами продовження (третя частина) історії: «У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ ЗНИКНЕННЯМ МEҐАН ГІПВЕЛЛ ЗААРЕШТОВАНО ПІДОЗРЮВАНОГО».

Я настільки жахаюся, що забуваюся та нахиляюся ближче, щоб краще розгледіти. Чоловік ображено підіймає голову, моя поведінка його лякає.

– Перепрошую, – вибачаюсь я. – Моя знайома. Зникла жінка. Моя знайома.

– Бач, яке нещастя! – промовляє він. Мій сусід середніх років, правильна мова, добре вдягнений. – Волієте прочитати статтю?

– Якщо можна, будь ласка. Мій телефон взагалі не завантажує нічого.

Він привітно мені посміхається, передає планшет. Торкаюся заголовка, завантажується вся історія.

«За підозрою в причетності до зникнення двадцятидев’ятилітньої Меґан Гіпвелл – жінки з Вітні, яка зникла в суботу 13 липня, – заарештовано тридцятишестирічного чоловіка. Поліція доки не може підтвердити, чи заарештовано чоловіка Меґан, Скотта Гіпвелла, якого вже допитували й виносили застереження. Речник поліції на сьогоднішньому брифінгу заявив: „Ми можемо підтвердити, що поліція заарештувала чоловіка за підозрою в причетності до зникнення Меґан. Звинувачення ще не висунуто. Пошуки Меґан тривають, а ми шукаємо місце, де, за нашими підозрами, було скоєно злочин“.»

Ми саме проїжджаємо повз будинок, і вперше потяг не зупиняється на семафорі. Здіймаю голову – пізно. Промайнули. Тремтячими руками повертаю планшет господарю. Він прикро хитає головою.

– Мені дуже шкода, – співчуває він.

– Вона не померла, – заперечую я. Голос мій походить на квакання, навіть сама собі не вірю. На очі навертаються сльози. Я була у нього в гостях. Сиділа за столом навпроти нього. Дивилася йому в очі, якесь відчуття не давало спокою. Згадую про його велетенські руки, які змогли би мене розчавити, могли би її знівечити – крихітну, тендітну Меґан.

Скриплять гальма, коли ми дістаємося вокзалу Вітні, я підстрибую.

– Мені вже час, – кажу я своєму новому сусіду, який здається дещо здивованим, але все одно глибокодумно киває.

– Щасти! – вигукує він.

Я біжу платформою, сходами. Несуся в бік, протилежний людському потоку. Я майже дістаюся сходинок, спотикаюся, а далі чоловік каже: «Обережно!» Я не дивлюся на нього, оскільки не відриваю погляду від бетонних сходів, усе навколо зупинилося. На сходах пляма крові. Цікаво, як давно тут ця кров? Можливо, тиждень? Невже це моя кров? Її? Невже в його квартирі знайшли плями крові, тому й заарештували? Намагаюся пригадати кухню, вітальню. А запах: чистоти та антисептика. Невже хлорка? Не знаю, зараз не пам’ятаю. Єдине, що пам’ятаю ясно: його спітнілу спину та запах пива з рота.

Біжу повз підземний перехід, спотикаюся на розі Бленгейм-роуд. Я тамую подих, оскільки несусь тротуаром, опустивши голову – надто боюся підводити очі, проте коли здіймаю – нічого не бачу.

Біля будинку Скотта – жодного фургона, жодної поліцейської автівки. Невже закінчили обшук у будинку? Якщо б щось знайшли, неодмінно ще були б на місці; обшук триває годинами: потрібно обшукати всі кімнати, запротоколювати докази. Прискорюю крок. Коли дістаюся будинку Скотта, глибоко зітхаю. Фіранки причинені і нагорі, і внизу. Фіранки на вікнах сусіднього дома смикаються. За мною спостерігають. Ступаю на поріг, підіймаю руку. Не слід було приходити. Не знаю, що тут роблю. Просто воліла побачити. Воліла дізнатися. На мить мене розривають два відчуття: попри природний інстинкт постукати у двері, чи то втекти. Я повертаюся, щоби піти, але цієї самої миті двері відчиняються.

Не встигаю я і поворушитися, він хапає мене рукою за передпліччя, тягне до себе. Губи зловісно стиснуті, очі божевільні. Він у відчаї. Мене охоплюють збудження та жах, бачу, як наближається темрява. Розтуляю рота, щоб закричати, проте запізно, він уже втягує мене в дім й грюкає за мною дверима.

Мeґан

Четвер, 21 березня 2013 року

Ранок

Я ніколи не програю. І йому слід про це знати. Я ніколи не програю у вирішальних іграх.

Темний екран телефону. Уперто, нахабно темний. Ані повідомлень, ані неприйнятих дзвінків. Щоразу, коли дивлюся на нього, таке відчуття, мов мені дали ляпаса – я все закипаю та закипаю. Що стало зі мною в тому готельному номері? Про що я думала? Припустила, що нас щось пов’язує? Що між нами щось справжнє? Він не мав жодного наміру кудись йти зі мною. Однак я на мить повірила – більш ніж на мить – і саме це мене по-справжньому розлючує. От дурепа! Яка легковірність! Він увесь час з мене сміявся.

Якщо він вважає, що я сидітиму та рюмсатиму через нього – помиляється! Проживу й без нього, я прекрасно можу жити й без нього, але я не люблю програвати. Не в моєму характері. На мене взагалі це не схоже. То не мене відкинули – я сама пішла.

Сама звожу себе з розуму, проте нічого не можу вдіяти. Постійно згадую той день у готелі, знов і знов пригадую його слова, свої відчуття.

Мерзотник!

Якщо він вважає, що я просто зникну, тишком піду – помиляється. Якщо він невдовзі не візьме слухавку, я припиню телефонувати йому на мобільний й почну телефонувати додому. Не дозволю себе просто ігнорувати.

Після сніданку Скотт просить мене скасувати візит до психотерапевта. Я нічого не відповідаю. Роблю вигляд, що його не почула.

– Дейв запросив нас на обід, – сповіщає він. – Ми вже вічність нікуди не виходили. Ти не могла б перенести візит?

Він розмовляє весело, ніби це звичайнісіньке прохання, але я відчуваю, що він за мною спостерігає, не зводячи очей. Ми на межі сварки, я маю бути обачною.

– Не можу, Скотте, запізно, – відмовляюсь я. – Чом би тобі натомість не запросити Дейва з Карен у суботу до нас? – Лише думка про те, що потрібно буде на вихідних розважати Дейва з Карен, стомлює, проте я готова йти на компроміс.

– Запізно, – відповідає він і ставить переді мною на стіл філіжанку кави. На мить він затримує руку на моєму плечі й каже: – Скасуй зустріч, домовились? – Й виходить з кухні.

Тільки-но за ним зачиняються двері, я хапаю філіжанку з кавою та жбурляю її об стіну.

Вечір

Я могла би запевнити себе, що це насправді не відмова. Могла би переконати себе, що він лише намагається вчинити правильно і з моральної точки зору, і з професійної. Проте я знаю, що це неправда. Чи то не вся правда, оскільки, якщо когось хочеш довести до нестями, мораль (і звичайно професійність) ні до чого. Людина робить усе, щоб отримати бажане. Він просто не надто сильно мене бажає.

Увесь вечір я не відповідала на Скоттові дзвінки, спізнилася на сеанс, увійшла рішуче до нього в кабінет, не промовивши ані слова секретарці. Він сидів за столом, щось писав. Коли я ввійшла, підвів погляд, навіть не посміхнувся, потім знову заглибився у свої папери. Я встала у нього перед столом, очікуючи, коли він зверне на мене увагу. Здавалося, промайнула ціла вічність, коли він нарешті підвів очі.

– З вами все гаразд? – поцікавився він, а потім посміхнувся. – Ви спізнилися.

Я ледь не задихнулася від обурення. Я обійшла стіл, притулилася до нього, моя нога торкнулася його стегна. Він трохи посунувся назад.

– Меґан, – продовжував він офіційним тоном, – з вами все гаразд?

Я похитала головою. Я простягнула йому руку, він торкнувся її.

– Меґан, – знову промовив він, хитаючи головою.

Я мовчала.

– Не можна… Ти повинна сісти, давай поговоримо.

Я похитала головою.

– Меґан.

Щоразу коли він промовляв моє ім’я, його голос слабшав.

Він підвівся, обігнув стіл, відійшов від мене. Затримався посередині кімнати.

– Припини, – наказав він діловим, навіть різким тоном. – Сідай.

Підійшла до нього, поклала одну руку на талію, іншу на груди. Він перехопив мої зап’ястя та усунувся від мене.

– Меґан, припини. Не можна… ми не можемо… – Він відвернувся.

– Камалю, – голос зривався. Я ненавиділа свій голос. – Будь ласка.

– Це… тут. Це неприпустимо. Це нормально, повір мені, але…

Тоді я сказала йому, що хочу бути з ним.

– Це перенесення, Меґан, – пояснив він. – Таке час від часу трапляється. Зі мною теж таке було. Відверто кажучи, минулого разу мені слід було самому торкнутися цієї теми. Мені дуже шкода.

Мені хотілося кричати. Він говорив про це настільки банально, мляво, як про щось неважливе.

– Ти натякаєш, що нічого до мене не відчуваєш? – спитала я його. – Кажеш, що я все це собі вигадала?

Він похитав головою.

– Меґан, ти маєш зрозуміти, мені не слід було так далеко заходити.

Я наближаюся до нього, кладу руки на стегна, силоміць розвертаю до себе. Він знов хапає мене за руки, його довгі пальці стискають мої зап’ястя.

– Я можу втратити роботу, – сказав він, і ось тут я не на жарт розлютилася.

Сердито та несамовито відштовхую його. Він намагається мене затримати, але не може. Я кричу на нього, кажу, що плювати хотіла на його роботу. Він хоче мене заспокоїти – певно, побоюється того, що подумає про нього секретарка та інші пацієнти. Він схопив мене за плечі, великі пальці занурилися в м’яку плоть моїх передпліч, він наказав мені заспокоїтися, припинити поводитися немов дитина. Він боляче мене труснув; на мить мені здалося, що він дасть мені ляпаса.

Поцілувала його в губи, сильно прикусила нижню губу; відчула присмак його крові в роті. Він відштовхнув мене.

Дорогою додому замишляла помсту. Розмірковувала над тим, що могла би з ним зробити. Могла б добитися його звільнення чи того гірше. Проте не буду – надто сильно його кохаю. Не хочу завдавати болю. І навіть його відмова мене вже не ображає. Найбільше мене непокоїть те, що я не дісталася кінця своєї історії, тож не можу розпочати її з кимось іншим. Надто важко.

Не бажаю повертатися додому, оскільки не знаю, яким чином стану пояснювати синці на руках.

Рейчел

Понеділок, 22 липня 2013 року

Вечір

Тепер я чекаю. Невідомість, повільність, з якою все відбувається, вбивають. Але нічого не вдієш.

Зранку я мала рацію, коли почувалася так кепсько. Я просто не розуміла, чого слід боятися.

Не Скотта. Коли він утягнув мене всередину, напевно, помітив жах в моїх очах, оскільки майже відразу мене відпустив. З безумними очима, скуйовджений, він, здавалося, ховався від світла, зачиняючи за нами двері.

– Що ви тут робите? Всюди фотографи, журналісти. Нікого не підпускаю до дверей. Всюди вештаються незнайомці. Кажуть такі речі… Вони намагаються – чого вони тільки не намагаються зробити: сфотографувати…

– Надворі нікого немає, – відповіла я, хоча, відверто кажучи, не надто роздивлялася навколо. Можливо, десь в автівках сиділи люди, очікуючи на якісь події.

– Що ви тут робите? – знову запитав він.

– Дізналася… з новин. Просто хотіла… це він? Вони його заарештували?

Він кивнув.

– Так, сьогодні вранці. Уже навідувалася поліціянтка, яка відповідає за зв’язки з родичами та близькими. Мені розповіла. Однак вона не змогла… поліція не зізнається чому. Напевно, вони щось знайшли, але не хочуть мені розповідати. Хоча то не вона. Я знаю, що Меґан ще не знайшли.

Він сідає на сходах, обіймає себе руками. Тремтить всім тілом.

– Я не витримаю. Не можу очікувати на дзвінок телефону. Коли телефон дзвонить, чого очікувати? Невже найгіршого? Невже… – він затявся, підвів голову, ніби вперше мене побачив. – Навіщо ви прийшли?

– Хотіла… думала, що вам важко залишатися самому.

Він подивився на мене, як на божевільну.

– Я не сам, – заперечив він. Встав, пройшов повз мене у вітальню. Якусь хвилину я просто стояла в передпокої. Не знала, чи то прямувати за ним, чи то піти, але він запитав: – Бажаєте кави?

На лужку стояла й курила якась жінка. Висока, з посивілим волоссям, модно вдягнена в чорні штани та білу святкову блузку під горло. Вона міряла кроками внутрішній дворик, але, помітивши мене, зупинилася, кинула цигарку на бруківку, розчавила її ногою.

– З поліції? – спитала вона із сумнівом, коли увійшла до кухні.

– Ні, я…

– Це Рейчел Ватсон, мамо, – відповів Скотт. – Жінка, яка розповіла мені про Абдика.

Вона повільно кивнула, немов пояснення Скотта анітрохи не прояснило ситуацію; вона оглянула мене: її погляд швидко ковзав з голови до ніг та у зворотному напрямку.

– Он воно як!

– Я просто… – я силилася придумати виправдану причину своєї присутності. Не могла ж я відверто зізнатися: «Я просто воліла знати. Хотіла побачити на власні очі».

– Скотт дуже вдячний, що ви прийшли. Нам дуже кортить узнати, що саме відбувається. – Вона зробила крок до мене, узяла під лікоть та м’яко потягнула до вхідних дверей. Я озирнулася на Скотта, він дивився не на мене; не відривав погляду від того, що коїлося за вікном, по той бік колії.

– Дякуємо вам, що завітали, місіс Ватсон. Ми дуже, дуже вам вдячні.

Я опинилася на порозі, по інший бік зачинених дверей, і, коли підвела погляд, одразу їх побачила: Тома з візочком та поряд з ним Анну. Коли вони помітили мене, раптом зупинилися. Анна притулила руку до рота, нахилилася, схопила дитину. Левиця, яка захищає своє дитинча. Я хотіла посміятися з неї, сказати, що я тут не задля неї, що її дочка мене мало цікавить.

Мене випхали. Мати Скотта ясно дала зрозуміти. Мене випхали, і я розчарована, однак це не має значення, адже поліція заарештувала Камаля Абдика. Його заарештовано завдяки моїй допомозі. Він у руках поліції, і вже невдовзі вони знайдуть Меґан та повернуть її додому.

Анна

Понеділок, 22 липня 2013 року

Ранок

Том розбудив мене поцілунком та щирою посмішкою. Сьогодні вранці, але трохи пізніше, у нього зустріч, тож він запропонував поснідати з Еві в кав’ярні за рогом. Саме сюди ми найчастіше навідувалися, коли почали зустрічатися. Займали столик біля вікна – вона (його дружина) працювала в Лондоні, тож не було жодної загрози, що вона раптом буде йти повз та помітить нас. Проте це неабияк лоскотало нерви – припустимо, вона з якоїсь причини повернулася раніше? Раптом захворіла? Чи то забула якісь важливі папери? Я мріяла про це. Бажала, щоб одного дня вона йшла вулицею та побачила його зі мною, щоб в одну мить зрозуміла, що він їй більше не належить. Важко уявити, що були часи, коли я бажала, аби вона з’явилася.

Відтоді як Меґан зникла, я уникаю прогулюватися цим шляхом, якщо можливо. По спині повзають мурахи, коли я минаю цей будинок – проте до кав’ярні можна дістатися тільки в такий спосіб. Том крокує трохи попереду, штовхає візочок; він щось наспівує Еві, вона посміхається. Обожнюю, коли ми вирушаємо кудись разом, усі троє. Я бачу, як на нас дивляться перехожі; здогадуюся, що вони думають. «Яка чарівна родина!» Я сповнююся гордістю – ще ніколи в житті я не відчувала таку гордість.

Тож я пливу вулицею у хвилях щастя, ми маже дісталися п’ятнадцятого номера, коли двері несподівано відчиняються. На мить мені здається, що в мене галюцинації, бо із будинку виходить вона. Рейчел. Виходить із дверей, на секунду затримується на ґанку, потім бачить нас, зупиняється, мов блискавкою вражена. Який жах! Вона дивно до нас посміхається, губи розтягнуті майже у гримасі, я не можу втриматися, нахиляюся, вихоплюю Еві з візочка, лякаючи власну дитину. Маленька починає плакати.

Рейчел поспіхом йде від нас, на вокзал.

Том гукає на неї:

– Рейчел! Що ти тут робиш? Рейчел!

Однак вона рухається дедалі швидше й швидше, потім майже біжить, а ми двоє залишаємося стовбичити на вулиці, потім Том повертається до мене, йому достатньо єдиного погляду на моє обличчя.

– Облиш! Ходімо додому.

Вечір

Коли дісталися дому, дізналися, що поліція когось заарештувала у зв’язку зі зникненням Меґан Гіпвелл. Якогось хлопця, про кого я ніколи не чула, психотерапевта, до якого вона зверталася. Яке полегшення, бо я вже казна-що собі навигадувала.

– Я ж запевняв тебе, що тут не минулося без близької людини, – сказав Том. – Завжди так, я правий? Хай там як, нам навіть невідомо, що сталося. Можливо, з нею все гаразд. Можливо, вона з кимось утекла.

– Тоді ж чому заарештували цього хлопця?

Він знизав плечима. Його щось непокоїло, він вдягнув піджак, розправив краватку, готуючись до зустрічі.

– Що ми робитимемо? – запитала я його.

– В якому сенсі? – Він, не розуміючи, дивиться на мене.

– З нею. З Рейчел. Навіщо вона приходила? Навіщо завітала до Гіпвеллів? Як вважаєш… гадаєш, вона намагалася дістатися нашого подвір’я – ну, розумієш, через сусідське подвір’я?

Том похмуро посміхнувся.

– Сумніваюся. Годі, це ж Рейчел! Вона б не спромоглася перекинути свій гладкий зад через всі ці паркани. Гадки не маю, що вона там забула. Можливо, вона п’яна, помилилася дверима?

– Інакше кажучи, вона намагалася дістатися нашого будинку?

Він знизав плечима.

– Не знаю. Послухай, не хвилюйся, добре? Зачини всі двері. Я їй зателефоную, дізнаюся, що вона замислила.

– Гадаю, нам слід звернутися до поліції.

– І що скажемо? Насправді вона нічого не зробила…

– Вона нічого не зробила останніми днями – якщо тільки не брати до уваги той факт, що вона вешталася тут увечері, коли зникла Меґан Гіпвелл, – відповіла я. – Ми мали б давним-давно викликати поліцію.

– Анно, припини. – Він обхопив мене за талію. – Сумніваюся, що Рейчел має хоч якесь відношення до зникнення Меґан Гіпвелл. Проте я поговорю з нею, домовилися?

– Але минулого разу ти казав…

– Знаю, – м’яко промовив він. – Я знаю, що казав. – Він поцілував мене, просунув руку за пасок моїх джинсів. – Давай не будемо вплутувати сюди поліцію, доки не виникне нагальна потреба.

Мені здається, що така потреба вже виникла. З голови не йде її посмішка, це кепкування. Майже тріумф. Ми маємо звідси поїхати. Маємо поїхати від неї.