Текст книги "Дівчина у потягу"

Автор книги: Гоукінз Пола

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Анна

Субота, 20 липня 2013 року

Ранок

Еві прокидається ще до шостої. Встаю, прослизаю до дитячої, беру її на руки. Годую, а потім беру її із собою в ліжко.

Коли я прокидаюся пізніше, Тома вже немає поряд, проте я чую його кроки на сходах. Він неголосно та немелодійно співає: «З днем народження тебе, з днем народження тебе…» Я навіть раніше про це не подумала, цілком забула; не думала ні про що – тільки про те, щоб нагодувати мою маленьку дівчинку та знову лягти спати. І сміюся навіть ще до того, як належним чином прокидаюся. Розплющую очі, Еві також посміхається, потім підводжу голову, у ногах стоїть Том із тацею. На ньому мій фартух від Орли Кілі і більше нічого.

– Сніданок у ліжко, імениннице, – поздоровляє він. Ставить тацю на край ліжка, нахиляється та цілує мене.

Відкриваю подарунки. Отримую красивий срібний браслет із оніксом від Еві, чорну шовкову коротку нічну сорочку та трусики до пари – від Тома, я не припиняю посміхатися. Він забирається в ліжко, Еві лежить між нами. Пальчиками вона міцно тримається за його вказівний палець, а я тримаю її ідеальну рожеву п’ятку і відчуваю, як у грудях розриваються феєрверки. Неможливо відчувати стільки любові.

Трохи пізніше, коли Еві стає нудно лежати, я беру її на руки, і ми спускаємося донизу, даючи Тому можливість ще трохи поспати. Він на це заслуговує. Я трохи прибираю. Ласую кавою надворі, дивлюся, як повз грохотять напівпорожні вагони, і думаю про обід. Надто спекотно – надто спекотно для чогось смаженого, проте однаково смажитиму м’ясо, бо Том любить ростбіф, після можна з’їсти морозива, щоб охолодитися. Мені просто потрібно вискочити, купити «Мерло» – вино, яке він вподобає, тож збираю Еві, пристьобую пасками безпеки у візочку, і ми рушаємо до магазину.

Всі казали мені, що я збожеволіла, коли погодилася переїхати до будинку Тома. Проте тоді всі також вважали мене божевільною через те, що зв’язалася з одруженим чоловіком, не кажучи про те, що в цього одруженого чоловіка дружина з нестабільною психікою, і я довела, що вони всі помилялися. Незважаючи на всі неприємності, що вона чинить, Томі з Еві того варті. Але вони мали рацію щодо будинку. У такі дні, як сьогодні, коли сяє сонечко, коли крокуєш невеличкою, охайною вулицею – а вздовж ростуть дерева, не зовсім глухий провулок, проте таке саме почуття спільності – життя здається ідеальним. Тротуарами прогулюються такі самі матусі з візочками, з собаками на повідку, малюки на самокатах. Життя могло би здаватися ідеальним. Могло б, якби не чутно було того скрипу гальм потягів. Могло би, допоки не обертаєшся й не дивишся на будинок номер п’ятнадцять.

Коли повертаюся, Том сидить у їдальні за столом та дивиться щось у комп’ютері. Він у шортах, але без сорочки; коли він рухається, бачу, як грають м’язи в нього під шкірою. Коли дивлюся на нього, у животі пурхають метелики. Я вітаю його, проте він занурився у власний світ. І коли я торкаюся його плеча, він підстрибує. Ноутбук різко закривається.

– Привіт, – вітається він, підводячись. Посміхається, але виглядає стомленим, стурбованим. Забирає в мене Еві, не дивлячись в очі.

– Що? – запитую я. – В чому річ?

– Ні в чому, – відповідає він, а потім повертається до вікна, Еві підстрибує у нього на стегні.

– Томе, у чому річ?

– Ні в чому. – Він повертається та дивиться на мене таким поглядом, що я одразу розумію, про що він збирається казати. – Рейчел. Ще один лист електронною поштою. – Він хитає головою, виглядаючи таким ображеним, таким засмученим – ненавиджу, несила терпіти! Іноді хочеться вбити цю жінку.

– І що вона написала?

Він лише у відповідь хитає головою.

– Пусте… як зазвичай… дурня якась…

– Мені шкода, – промовляю я і не запитую, яку саму дурню вона написала, оскільки знаю, що він мені не відповість. Ненавидить засмучувати мене подібними дрібницями.

– Нічого страшного. Маячня. Звичайна п’яна дурня.

– Боже, вона коли-небудь відчепиться? Чому вона просто не дасть нам бути щасливими?

Він підходить до мене, між нами затиснута наша донечка, і цілує.

– Ми і є щасливі, – запевняє він. – Щасливі.

Вечір

Ми – щасливі. Ми пообідали, поніжилися на газоні, потім надворі стало надто спекотно, сховалися в будинку, поїли морозива, поки Том дивився Ґран-прі. Ми з Еві зробили солене тісто для ліплення, і вона немало його з’їла. Думаю про те, що відбувається в будинку по сусідству, як мені пощастило, як я отримала все, чого бажала. Коли дивлюся на Тома, я дякую Богові, що він мене знайшов, і що я опинилася поряд, щоб врятувати його від цієї жінки. Вона постійно зводить його з розуму, як на мене – вона його виснажила, зробила з нього когось іншого, ким він взагалі не є.

Том відніс Еві у ванну кімнату покупати. Я чую, як вона пищить від захоплення, я знову посміхаюся – майже увесь день посмішка не сходить у мене з губ. Я мию посуд, прибираю у вітальні, розмірковую про вечерю. Щось легке. Смішно, але ще кілька років тому я б зненавиділа навіть думку про те, щоб на день народження залишитися вдома та готувати, а тепер це здається ідеальним життям, яким воно повинно бути. Лише ми втрьох.

Прибираю розкидані на підлозі вітальні іграшки Еві, складаю назад у скриню. Із нетерпінням очікую, коли покладу її сьогодні раніше, надягну ту сорочку, яку мені подарував Том. Потемнішає ще не скоро, проте я запалюю свічки на каміні, відкорковую другу пляшку «Мерло», щоб вино дихало. І тільки-но перехиляюся через диван, щоб закрити фіранку, помічаю жінку, вона схилила голову до грудей та квапливо рухається тротуаром на протилежному боці вулиці. Вона не підводить голови, проте це вона – я певна. Я нахиляюся ближче до вікна, моє серце гучно стукає у грудях, намагаюся розгледіти ліпше, але під цим кутом я її не бачу.

Повертаюся, готуючись кинутися у двері, переслідувати її вулицею, але на порозі стоїть Том, у нього на руках загорнута в рушник Еві.

– З тобою все гаразд? – запитує він. – Що сталося?

– Нічого, – відповідаю я, ховаючи руки в кишені, щоб він не бачив, як я тремчу. – Нічого поганого. Взагалі нічого.

Рейчел

Неділя, 21 липня 2013 року

Ранок

Я прокидаюся з думками про нього. Як не дивно, усе, що відбувається, здається несправжнім. Шкіра свербить. Я би залюбки пропустила келих, але не можу. Потрібно мати ясний розум. Задля Меґан. Задля Скотта.

Учора я зробила над собою зусилля: вимила голову, нафарбувалася. Натягнула єдині джинси, які досі на мене налазять, бавовняну блузку з малюнком та босоніжки на низьких підборах. Добре виглядала. Я постійно собі повторювала, що смішно перейматися через власний вигляд, оскільки менше за все Скотта турбуватиме моя зовнішність, але втриматися не змогла. Вперше я опинюся поряд з ним – для мене ця зустріч була значущою. Більш значущою, ніж мала б бути.

Я сіла на потяг, ми рушили з Ешбері близько о пів на сьому, у Вітні я опинилася на початку восьмої. Пішки здолала Роузберрі-авеню, повз тунель. Цього разу не дивилася усередину – хоробрості не вистачило. Поспіхом пройшла номер двадцять три, будинок Тома з Анною, притиснувши підборіддя до грудей та вдягнувши сонцезахисні окуляри, й благала, щоб вони мене не помітили. На вулиці панувала тиша. Нікого навколо, лише кілька автівок обережно рухалися серединою дороги поміж припаркованих. Це тиха, сонна вуличка, охайна та заможна, тут мешкає багато молодих родин; всі вони близько сьомої вечеряють або сидять на диванах – матуся з татом, а поміж них їхні крихітки – та дивляться «Х-фактор».

Від будинку номер двадцять три до номера п’ятнадцять не більше п’ятдесяти-шістдесяти кроків, однак мені здалося, що я цілу вічність долала цю відстань: ноги, мов свинцем налиті, невпевнена хода, ніби я п’яна, ніби тільки-но підсковзнулася на тротуарі.

Я навіть не встигла постукати, як Скотт відчинив двері, моя тремтяча рука досі піднята вгору, коли він виник на порозі, замаячив переді мною, заповнюючи собою увесь простір.

– Рейчел? – уточнив він, дивлячись на мене згори вниз без жодної усмішки. Я кивнула у відповідь. Він простягнув руку, я потиснула. Жестом запросив мене проходити усередину, але я на мить застигла. Злякалася його. З такої близької відстані він наводив страх: високий, з широкими плечима, добре розвинутими м’язами на грудях та руках. Руки просто велетенські. Мені спало на думку, що він може мене розчавити – зламати шию, ребра – без особливих зусиль.

Пройшла в дім, плечем мимохідь торкнулася Скотта, відчула, як запалали щоки. Від нього тхнуло старим потом, волосся було сплутане, ніби він деякий час не брав душ.

Щойно ми увійшли до вітальні, як мене вразило дежавю, настільки сильне, що майже налякало. Я впізнала і камін, який межував з альковами біля дальньої стіни, впізнала, як струменіло з вулиці світло крізь перекошені жалюзі; знала, коли повернуся ліворуч, побачу скло, потім лужок, а за ним залізничну колію. Повернулася, побачила кухонний стіл, за ним скляні двері та буйно порослий лужок. Я знала цей дім. У голові запаморочилося, хотілося присісти; одразу ж пригадала провал у пам’яті, що трапився минулої суботи, про всі загублені години.

Певна річ, я не мала на увазі чогось конкретного. Знаю цей дім, але не тому, що тут була. Він мені знайомий завдяки тому, що він один в один з будинком номер двадцять три: з передпокою сходи ведуть прямо нагору, праворуч – вітальня, яку об’єднали з кухнею. Внутрішній дворик та сад також мені знайомі, бо я бачила їх з вікна потяга. Нагору я не стала здиратися, проте впевнена: якщо б здерлася, опинилася б на площадці сходів з підйомним вікном, а якщо вилізти у це вікно – опинишся на імпровізованому балконі. Мені відомо, що в будинку дві спальні: спальня хазяїв із двома великими вікнами, що виходять на вулицю, та спальня меншого розміру в затильній частині будинку, вікна якої виходять надвір. Те, що я знаю цей будинок як власні п’ять пальців, ще не означає, що я бувала тут раніше.

Проте я вся тремтіла, коли Скотт провів мене на кухню. Запропонував чашку чаю. Я влаштувалася за столом, поки він кип’ятив чайник, кидав мішечок із заваркою в чашку та розплескував окріп на столі, пробурмотівши щось собі під ніс. У кімнаті різко повіяло антисептиком, але сам Скотт являв собою суцільний безлад: на спині спітніла футболка, джинси висять на стегнах, немов вони завеликі. Цікаво, коли востаннє він їв?

Скотт поставив переді мною чашку чаю, сів навпроти за стіл, склавши перед собою руки. Мовчання зволікалося, наповнюючи простір між нами, всю кімнату: воно дзвеніло у вухах, мені було спекотно й незручно, раптом голова наче спорожніла. Не знала, що я тут роблю. Навіщо я взагалі припхалася? Почула здалеку низьке гуркотіння – наближався потяг. Цей старий звук чомусь заспокоював.

– Ви подруга Меґан? – нарешті запитав він.

Коли я почула її ім’я з його вуст – у мене клубок підступив до горла. Я опустила очі, руками міцно стиснула чашку.

– Так, – відповіла я. – Ми були знайомі… трохи. Завдяки галереї.

Він подивився на мене, очікуючи продовження. Я помітила, як напружилися м’язи його щелепи, коли він стиснув зуби. Я намагалася підібрати слова, яких бракувало. Слід було ліпше підготуватися.

– Є якісь новини? – поцікавилася я. Він на мить затримав на мені погляд – я злякалася. Бовкнула дурню, мене не стосуються жодні подробиці справи. Він тепер розлютиться, вкаже мені на двері.

– Ні, – відповів він. – А про що ви хотіли мене сповістити?

Потяг повільно рухався повз, я повернулася у бік колії. У голові запаморочилося, ніби душа відокремилася від тіла, ніби я дивилася у вікно на саму себе.

– Ви в листі натякали, що маєте мені дещо розповісти про Меґан. – У його голосі пролунали більш високі нотки.

Я глибоко зітхнула. Відчувала себе жахливо. Я достеменно знала: те, що я намагаюся розповісти, лише погіршить ситуацію, завдасть йому болю.

– Я бачила її з деким, – зізналася я. Ось так і бовкнула – голосно та прямо, без жодної підготовки та пояснень.

Він витріщився на мене.

– Коли? Ви бачили її в суботу ввечері? Ви поліцію повідомили?

– Ні, це сталося в п’ятницю вранці, – відповіла я, плечі його опустилися.

– Але… в п’ятницю з нею все було гаразд. Що в цьому важливого? – Його жовна здулися, він дедалі більше роздратовувався. – Ви бачили її з… з ким ви її бачили? З чоловіком?

– Так, я…

– Як він виглядав? – Скотт підвівся, закрив собою світло. – Ви поліцію повідомили? – знову спитав він.

– Повідомила, проте сумніваюся, що вони поставилися до цього серйозно, – зізналася я.

– Чому?

– Я просто… не знаю… Просто подумала, що ви маєте знати.

Чоловік нахилився вперед, сперся руками, стиснутими в кулаки, на стіл.

– На що ви натякаєте? Де ви її бачили? Що вона робила?

Ще одне важке зітхання.

– Вона була… на вашому газоні, – почала я. – Ось там. – Я вказала на подвір’я. – Вона… я побачила її з потяга. – На його обличчі читалася недовірливість. – Я їжджу потягом з Ешбері до Лондона щодня. Проїжджаю прямо ось там. Я побачила її, вона була не сама. І була… була не з вами.

– Звідки вам відомо? Ранок п’ятниці? Тієї п’ятниці – напередодні її зникнення?

– Так.

– Мене не було вдома, – відповів він. – Я поїхав. Брав участь у конференції в Бірмінгемі, повернувся лише ввечері в п’ятницю. – На його щоці запалали червоні плями, його скептицизм поступився чомусь іншому. – Тож ви побачили її на газоні з чоловіком? І…

– Вона поцілувала його, – продовжила я. Нарешті я мала це зробити, мала йому сказати. – Вони цілувалися.

Він випрямив плечі, його руки, досі стиснуті в кулаки, повисли вздовж тіла. Рум’янець на обличчі запалав ще гарячіше, зліше.

– Мені шкода, – додала я. – Мені дуже шкода. Розумію, подібне чути жахливо…

Він здійняв руку, махнув, щоб я припинила. Зневажливо махнув. Його взагалі не цікавили мої співчуття.

Розумію, як воно. Сидячи на його кухні, я майже з досконалою точністю пригадала, як сиділа на власній кухні, за п’ять будинків від цього будинку, поки Лара, моя колишня ліпша подруга, сиділа навпроти, тримаючи на колінах свого гладкого малюка, який звивався, немов черв’як. Пам’ятаю, як вона казала мені, наскільки їй шкода, що наш шлюб розірвано. Пригадую, як сама втратила витримку через її банальні співчуття. Що вона могла знати про мій біль! Я наказала їй піти під три чорти, вона відповіла, щоб я не говорила подібне в присутності дитини. Відтоді я її не бачила.

– Як він виглядав? Той чоловік, з яким ви її бачили? – запитав Скотт. – Він стояв до мене спиною, роздивлявся газон.

– Він високий – мабуть, вищий за вас. Темношкірий. Напевно, азіатської зовнішності. Індіанець – хтось на кшталт цього.

– І вони цілувалися у нас на подвір’ї?

– Так.

Він глибоко зітхнув.

– Боже, мені потрібно випити. – Він повернувся до мене. – Бажаєте пива?

Бажала, відчайдушно бажала випити, проте відмовилася. Спостерігала за тим, як він приносить собі пляшку з холодильника, відкорковує, робить добрий ковток. Я майже відчувала, як прохолодна рідина проковзає горлянкою, коли за ним спостерігала; моя рука вигнулася, ніби простягнулася за келихом. Скотт оперся на стіл, схиливши голову на груди.

Я кепсько почувалася: анітрохи не допомогла, лише завдала йому ще більшого болю. Втручалася в його страждання, а це неприпустимо. Не слід було шукати з ним зустрічі. Не слід було ошукувати. Зрозуміло, що не слід було ошукувати.

Я підвелася, коли він заговорив:

– То міг бути… Не знаю. Це, напевно, добра новина, як вважаєте? Це може означати, що з нею все гаразд. Вона просто… – Він глухо засміявся. – Вона просто втекла з коханцем. – Зворотнім боком долоні він змахнув сльозу, моє сердечко перетворилося на маленьку міцну кульку. – Проте, розумієте, в чому річ – я не вірю, що вона б не зателефонувала. – Він подивився на мене, ніби очікуючи відповіді, ніби тільки я цю відповідь знала. – Певна річ, вона б мені зателефонувала, чи не так? Вона ж би розуміла, як би я ошаленів… у який розпач впав. Вона ж не така мстива, правда?

Він звертався до мене як до людини, якій міг би довіряти – як до подруги Меґан. Я усвідомлювала, що це неправильно, проте це було так приємно. Він ще ковтнув пива, повернувся до двору. Я простежила за його поглядом і побачила невеличку купку каміння біля паркану – така собі декоративна кам’яна гірка, яку вже давно започаткували, проте так і не закінчили. Він знову почав підносити пляшку до рота, але зупинився. Повернувся обличчям до мене.

– Ви бачили Меґан з потяга? – уточнив він. – Тож… ви просто дивилися у вікно і побачили її, жінку, з якою випадково були знайомі? – Атмосфера в кімнаті змінилася. Він уже більше не був певен, хто я: чи то я друг? Чи то можна мені довіряти? Його обличчя змарніло від сумнівів.

– Так, я… я знаю, де вона мешкає, – відповіла я й одразу ж пожалкувала, не встигли слова з губ злетіти. – Я хочу сказати, де ви разом мешкаєте. Я якось була тут у гостях. Дуже давно. Тож іноді я дивлюся у вікно, коли проїжджаю повз, намагаючись її розгледіти. – Він витріщився на мене. Я відчула, як червонію. – Вона нерідко сиділа на подвір’ї.

Він ставить порожню пляшку на стіл, робить в мій бік кілька кроків, влаштовується на найближчому до мене стільці.

– Тоді ви, напевно, добре знали Меґан. Доволі близько, адже завітали додому.

Відчуваю, як сором залив рум’янцем обличчя, спина спітніла, від припливу адреналіну нудить. Не слід було цього казати, не слід ще більше ускладнювати брехню.

– Лише одного разу, однак я… мені відомо, де розташовано будинок, оскільки колись мешкала неподалік. – Він здивовано вигинає брови. – Далі по вулиці. В будинку номер двадцять три.

Він повільно кивнув.

– Ватсони, – промовив він. – Тож ви колишня дружина Тома?

– Так. Два роки тому я поїхала звідси.

– Проте продовжували навідуватися до Меґан в галерею?

– Іноді.

– А коли ви зустрічалися, ви… Вона розповідала про особисті речі? Про мене наприклад? – Голос його став сиплим. – Ще згадувала про кого-небудь?

Я похитала головою.

– Ні, ні. Зазвичай… просто балачки. – Тривале мовчання. Зненацька спека на кухні стала нестерпною, від кожної поверхні тхнуло антисептиком. У голові запаморочилося. Праворуч від мене столик із фотокартками в рамках. Меґан посміхалася до мене, ніби звинувачувала з посмішкою.

– Мені час, – заквапилася я. – Ви і так достатньо приділили мені часу. – Я почала підводитись, однак він схопив мене за зап’ястя, не відводячи погляду з мого обличчя.

– Не йдіть поки, – м’яко благав він. Я сіла на місце, але руку з-під його долоні забрала; відчувала себе незручно, ніби мене хотіли в чомусь обмежити. – Цей чоловік, – продовжував він, – той чоловік, з яким ви її бачили, – як вважаєте, ви змогли б його впізнати? Якби знову побачили?

Я не могла сказати, що вже зробила це у поліції. Єдине пояснення мого візиту – поліція не поставилася до мого зізнання серйозно. Якщо я визнаю правду, довіра зникне взагалі. Я знову збрехала.

– Не певна, – відповіла я. – Але гадаю, що могла би. – Я почекала трохи, а потім продовжила. – У газетах надрукували свідчення одного з приятелів Меґан. Його звали Раджеш. Я все гадала, чи то…

Скотт похитав головою.

– Раджеш Гурджал? Не розумію. Він один із митців, які колись виставляли картини в галереї. Доволі приємний хлопець, проте… Він одружений, має дітей. – Ніби це могло якось завадити. – Заждіть, – він підвівся. – Гадаю, десь є його фотокартка.

Він зник на сходах. Я відчула, як опустилися плечі, й усвідомила, що, відколи завітала, сиділа мов аршин проковтнула від напруження. Знову подивилася на фотографії у рамках: Меґан у сарафані на пляжі, обличчя крупним планом, дивовижні зелені очі. Лише Меґан. Жодної фотокартки, де б подружжя було разом.

Скотт повернувся з брошурою, яку одразу ж простягнув мені. Це виявилася листівка-оголошення про виставку в галереї. Він перегорнув її.

– Ось він, Раджеш, – промовив Скотт.

Чоловік стояв поряд з кольоровим абстрактним малюнком: він був набагато старшим, з бородою, невисокий на зріст, кремезний. Не цього чоловіка я бачила з Меґан. Не його упізнала в поліції.

– Це не він, – запевнила я. Скотт стояв поруч, роздивляючись оголошення, а потім несподівано повернувся й попрямував знову з кухні, сходами нагору. За кілька хвилин він повернувся з ноутбуком та влаштувався за кухонним столом.

– Мені здається, – почав він, відкривши пристрій та вмикаючи його. – Гадаю, міг би… – Він замовк, я спостерігала за ним – його обличчя – сама зосередженість, м’язи щелепи напружені. – Меґан відвідувала психотерапевта, – зізнався він. – Його прізвище… Абдик. Камаль Абдик. Він не з Азії, він із Сербії чи то Боснії. Проте в нього темна шкіра. Здалеку він легко міг би зійти за індуса. – Він щось поклацав у комп’ютері. – Гадаю, в нього має бути веб-сайт. Упевнений в цьому. Сподіваюся, там є фотокартка…

Він повернув ноутбук таким чином, щоб я могла бачити екран. Нахилилася ближче, щоб ліпше роздивитися.

– Це він, – підтвердила я. – Точно він.

Скотт різко закрив ноутбук. Довго-довго мовчав. Сидів, поклавши лікті на стіл, кінчики пальців притиснуті до лоба, руки тремтять.

– У неї траплялися напади тривоги, – нарешті промовив він. – Проблеми зі сном… Сеанси почалися минулого року. Достеменно не пригадую коли. – Він говорив, не дивлячись на мене, ніби сам із собою розмовляв, ніби взагалі забув про мою присутність. Саме я порадив їй звернутися до спеціаліста. Саме я підтримав її, оскільки здавалося, що я допомогти вже неспроможний. – Його голос обірвався. – Не міг їй допомогти. Вона зізналася, що в минулому в неї були такі самі проблеми – усе само минулося. Проте я наполіг… й переконав звернутися до лікаря. Його їй рекомендували. – Він відкашлявся. – Здавалося, що терапія допомагає. Вона стала щасливішою. – Скотт коротко, сумно посміхнувся.

Я простягнула руку, щоб поплескати його по плечу, – заспокійливий жест. Він різко підвівся:

– Вам уже слід йти, – рішуче сказав він. – Невдовзі приїде моя теща, вона не дасть мені спокою цілу годину, навіть дві. – На порозі, коли я вже йшла, він затримав мене за руку.

– Ми раніше ніде не зустрічалися? – поцікавився він.

На мить мені закортіло сказати: «Можливо. Ви, мабуть, бачили мене у поліцейському відділку або на вулиці. Я блукала тут суботнього вечора». – Похитала головою.

– Ні, гадаю, що ні.

Щосили поспіхом покрокувала до вокзалу. На півдорозі обернулася. Він і досі стояв на порозі й дивився мені вслід.

Вечір

Я мов одержима перевіряла електронну поштову скриньку – жодного повідомлення від Тома. Наскільки ліпшим було життя ревнивих п’яниць до виникнення електронної пошти, повідомлень та мобільних телефонів – до всіх цих електронних пристроїв та слідів, що вони залишають.

Сьогодні в газетах про Меґан майже нічого не згадували. Життя триває, тож перші шпальти присвятили кризі в Туреччині, чотирирічній дівчинці з Вігана, яку покусали собаки, принизливому програшу англійської футбольної команди команді з Чорногорії. Про Меґан забули, а вона тільки-но тиждень як зникла.

Кеті запросила мене на обід. Вона не знала, чим себе зайняти, оскільки Демієн поїхав навідати матір в Бірмінгем. А її не запросив. Вони майже два роки зустрічаються, а Кеті досі не познайомилася з його матір’ю. Ми завітала до ресторану, який я ненавиджу – до «Жирафа» на Гай-стрит. Влаштувалися в самій середині залу, сповненого криками малюків, яким ще й п’яти років не виповнилося, і Кеті почала розпитувати мене, як у мене справи. Поцікавилася, де я була вчора ввечері.

– Ти з кимось познайомилася? – спитала вона, і очі її засвітилися надією. Було насправді дуже зворушливо.

Я ледь не відповіла «так», остільки то була правда, однак збрехати виявилося легше. Відповіла, що була у Вітні на зустрічі анонімних алкоголіків.

– Боже! – зніяковіла вона, втупивши очі у свій грецький салат. – А мені здалося, ти трохи хильнула. У п’ятницю.

– Так. Кидати пиячити – завдання непросте, Кеті. Не все так гладко, – зізнаюся я, відчуваючи себе жахливо: вона щиро занепокоєна тим, чи твереза я. – Але я роблю все можливе.

– Якщо тобі потрібна моя допомога… ну, ти мене розумієш… піти з тобою…

– Не зараз, – відповіла я. – Усе одно дякую.

– Знаєш, ми могли б чимось зайнятися разом. Наприклад походити до спортзали? – запропонувала вона.

Я сміюся, однак розумію, що вона не жартує, і обіцяю подумати.

Вона щойно пішла – зателефонував Демієн, він повернувся від мами, тож Кеті поїхала до нього. Хотілося їй сказати: навіщо ти квапливо кидаєшся до нього, тільки-но він телефонує? Не мені, відверто кажучи, давати поради щодо стосунків – взагалі будь-які поради, коли на те пішло – хай там як, кортить випити. (Я розмірковувала над цим відтоді, як ми влаштувалася в «Жирафі» й прищуватий офіціант запропонував келих вина, а Кеті рішуче відповіла: «Ні, дякуємо»). Я проводжаю Кеті, шкіра починає застережливо свербіти і відкидаю слушні думки («Не роби цього, ти гарно справляєшся!») Я саме взуваюся, щоб завітати до крамниці, де торгують спиртним, як дзвонить телефон. Том. Має бути Том. Я хапаю телефон із сумки, дивлюся на екран, серце глухо калатає, немов барабан.

– Привіт. – Мовчання, тож я запитую. – Усе гаразд?

Після невеличкої паузи відповідає Скотт:

– Так, усе добре. Зі мною все гаразд. Я лише телефоную подякувати вам… за вчорашнє. За те, що знайшли час мені все повідомити.

– Пусте. Не варто було…

– Я вас відволікаю?

– Ні, усе гаразд. – На тому кінці лінії повисає тиша, і я ще раз повторюю: – Усе гаразд. Ви… щось трапилося? Ви були в поліції?

– Сьогодні вдень завітала поліціянтка, яка займається зв’язками з родичами, – відповідає він. Моє серце закалатало гучніше. – Детектив Райлі. Я розповів їй про Камаля Абдика. Підказав, що має сенс із ним поспілкуватися.

– Ви розповіли їй… розказали, що спілкувалися зі мною? – В роті посохло.

– Ні, не розказував. Гадав, що… можливо… не знаю. Вирішив, краще самому згадати його ім’я. Сказав… хоча це неправда, знаю… проте я сказав, що намагався пригадати щось важливе й подумав, що поліції слід поспілкуватися з її психотерапевтом. Зізнався, що мене непокоять їхні відносини в минулому.

Я знову можу дихати.

– І що відповіла Райлі? – цікавлюся я.

– Сказала, що вони вже з ним спілкувалися, але ще раз опитають. Поставила безліч питань, чому я не пригадав про нього раніше. Вона… не знаю. Я їй не довіряю. Вона б мала бути на моєму боці, але мені весь час здається, що вона пхає свого носа в чужі справи, намагаючись мене підловити.

Як не смішно, але мені приємно, що вона йому також не сподобалася; ще одна спільна наша риса, ще одна нитка, яка нас пов’язує.

– Я лише хотів вам подякувати. За те, що завітали. Це було, чесно кажучи… звучить дивно, проте було приємно розмовляти з людиною, яка… зі сторонньою людиною. Мені здалося, що я міг міркувати більш раціонально. Після того як ви пішли, я почав пригадувати про їхнє знайомство – Абдика та Меґан, я маю на увазі, – про те, як вона поводилася, коли поверталася після сеансу. З’явилася в ній якась… якась легкість. – Він голосно зітхає. – Не знаю. Можливо, я просто все вигадую.

У мене виникає знайоме вчорашнє відчуття – що він уже розмовляє не зі мною, а просто розмовляє. Я стала для нього такою собі «жилеткою». Я навіть радію, що стала йому в пригоді.

– Я знову цілий день перебирав речі Меґан, – зізнається він. – Уже обшукав нашу спальню, увесь будинок разів шість, щось шукав, якусь підказку, яка б мені натякнула, де вона може бути. Можливо, якісь його сліди. Нічого. Ні листів електронною поштою, ні звичайних листів – нічого. Я розмірковував над тим, щоб самому йому зателефонувати, проте кабінет його сьогодні закрито, а номер мобільного не можу знайти.

– І ви вважаєте це слушною думкою, так? – цікавлюся я. – Я маю на увазі, можливо, краще залишити цю справу поліції? – Не хочу промовляти це вголос, однак ми обоє вважаємо одне й те саме: він небезпечний. Або, принаймні, він може бути небезпечним.

– Не знаю, відверто кажу: не знаю. – У його голосі такий відчай – чути боляче, але я нічим не можу зарадити. Чую його дихання на тому кінці лінії: переривчасте, прискорене, ніби він наляканий. Хочу спитати, чи все з ним гаразд, проте не можу: моє запитання пролунає недоречно, зухвало.

– Бачив сьогодні вашого колишнього чоловіка, – промовляє він, а я відчуваю, як ворушиться волосся в мене на руках.

– То й що?

– Я вийшов забрати газети, побачив його на вулиці. Він поцікавився, як я. Чи є якісь новини.

– То й що? – знову повторила я єдине, що змогла промовити – слів бракувало. Не бажаю розмовляти з ним про Тома. Томові відомо, що я не знайома з Меґан Гіпвелл. Тому відомо, що я була на Бленгейм-роуд у той вечір, коли вона зникла.

– Я нічого про вас не казав. Я не… ну, ви розумієте… Не був певний, чи слід казати про те, що ми познайомилися.

– Не слід… вважаю, що не варто. Не знаю. Напевно, це видасться дивним.

– Гаразд, – погоджується він.

Тривале мовчання. Я чекаю, поки втамується серцебиття. Гадаю, йому вже час натиснути відбій, однак він запитує:

– Вона насправді ніколи про мене не згадувала?

– Звісно… звісно згадувала! – відповідаю я. – Ми не так часто розмовляли, проте…

– Проте ви навідувалися до нашого будинку. Меґан ніколи не запрошує гостей. Вона дійсно дуже закрита людина, надто оберігає власний простір.

Я намагаюся знайти пояснення. Навіщо я взагалі казала йому про цей будинок!

– Навідувалася просто взяти книгу.

– Невже? – він мені не вірить. Меґан не любить читати. Пригадую будинок – на полицях жодної книжки. – А що вона розповідала? Про мене?

– Вона була дуже щасливою, – намагаюся вивернутися я із складного становища. – Із вами, я маю на увазі. Ваші відносини. – Уже промовляючи ці слова, відчуваю, наскільки дивними вони здаються, однак я не можу сказати нічого конкретного, тож намагаюся врятуватися. – Відверто кажучи, у мене самої були важкі часи в подружньому житті, і я вважала ваш шлюб зовсім іншим. Вона вся світилася, коли згадувала про вас. – Яка жахлива банальність!

– Правда? – Здається, він не помічає, у голосі лунають нотки туги. – Приємно чути. – Він замовкає. Я чую його подих: прискорений та зверхній. – Ми… страшенно посварилися, – зізнається він. – Того вечора, коли вона пішла. Не хочу навіть думати про те, що вона розгнівалася на мене, коли… – він не договорює.

– Впевнена, вона довго на вас не сердилася, – заспокоюю я. – Подружжя сваряться. Подружжя постійно сваряться.

– Однак ця сварка була жахливою, я не можу… таке відчуття, ніби я не можу нікому розповісти, оскільки, тільки-но розповім, на мене дивитимуться як на винуватця.

У його голосі лунають інші нотки: страх, відчуття провини.

– Не пам’ятаю, що спричинило сварку, – зізнається він, спочатку я йому ні трішки не вірю, але потім пригадую всі ті чвари, причини яких я сама забула, й прикушую язика. – Стало гаряче. Я був дуже… дуже жорстоко поставився до неї. Мерзотник! Який мерзотник! Вона засмутилася. Пішла нагору, поклала речі в сумку. Не знаю, що саме взяла, але я помітив, що зникла її зубна щітка, тож я знав, що додому вона повертатися не планувала. Я вирішив… подумав, що вона, напевно, пішла переночувати до Тари. Якось подібне вже траплялося. Лише один-єдиний раз. У неї не було звички ночувати в подруг.