Текст книги "Дівчина у потягу"

Автор книги: Гоукінз Пола

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Том, на відміну від мене, відчував себе інакше. По-перше, він у цьому не винен, і в будь-якому разі йому дитина не була настільки потрібна, як мені. Він хотів стати татом, насправді хотів – впевнена, що він мріяв про те, як стане ганяти м’яча надворі із сином або носити донечку на плечах у парку. Але він гадав, що й без дітей ми би чудово змогли прожити. Постійно казав: ми щасливі, чому ми не можемо просто залишатися щасливими? Я почала його дратувати. Він ніколи не розумів, як може бракувати того, чого ти ніколи не мав? Як можна за цим сумувати?

Я відчувала себе такою самотньою у своєму стражданні. Я усамітнилася, почала потроху випивати, потім більше, а врешті взагалі стала відлюдницею: кому подобається бути поряд з п’яницею? Я втрачала та пиячила, пиячила та втрачала. Мені подобалася моя робота, проте карколомної кар’єри я не зробила, а якщо б і зробила, будемо відверті: жінок досі цінують лише за дві речі – за вроду та роль матері. Я не красуня і не можу мати дітей, то що з мене виходить? Нікчема.

Не можу власне пияцтво виправдовувати посередньою зовнішністю та неможливістю мати дітей – не можу звинуватити ані батьків, ані власне дитинство, дядька-кривдника чи якусь жахливу трагедію. Сама в усьому винна. Я п’яниця – мені завжди подобалося випити. Але я стала більш засмученою, а смуток через певний час починає дратувати і саму людину, й усіх оточуючих. А потім я з охочої випити перетворилася на п’яницю. А більшого роздратування годі й уявити.

Тепер я не так болісно сприймаю все, що стосується дітей. З того часу, як лишилася сама, мені стало легше. Була змушена змиритися. Читала книги та статті, зрозуміла, що якось маю з цим жити. Існують цілі стратегії, є надія. Якщо я дам собі раду, кину пиячити, існує можливість усиновити дитину. Мені ще й тридцяти чотирьох немає – нічого не скінчилося. Я відчуваю себе набагато краще, ніж кілька років тому, коли кидала візок і вибігала із супермаркету, якщо там юрмилися матусі з дітлахами. Не могла відвідувати ось такі парки, сидіти біля майданчиків, спостерігати, як щокаті малюки скочуються з гірки. Часом, коли настрій був гірше не можна, коли бажання ставало нестерпним, мені здавалося, що я втрачаю розум.

Напевно, так на деякий час і сталося. Того дня, про який мене запитують у поліцейському відділку, я, скоріш за все, збожеволіла. Новина, яку одного разу повідомив Том, щось у мені перемкнула, я покотилася вниз. Точніше сказати – написав: я прочитала це на його сторінці Фейсбуку того ранку. Потрясінням для мене це не стало, я вже знала, що в неї буде дитина, він мені розповів, до того ж я й сама її бачила, помітила ті рожеві фіранки в дитячій кімнаті. Тож я знала, що вона скоро народиться. Але раніше я вважала дитину лише її дитиною. Допоки одного дня не побачила його фотографію з новонародженою дівчинкою: він дивився на неї та посміхався, а під знімком написав: «Ось через що вся ця метушня! Ніколи нікого так не любив! Найщасливіший день мого життя!» Я думала про те, навіщо він це написав – адже він знав, що я це побачу, прочитаю ці слова, вони мене вб’ють, проте все одно написав. Йому байдуже. Батьки опікуються лише власними дітьми. Діти є центром батьківського всесвіту, і лише вони мають для них значення. Більше ніхто не вартий уваги, нічиї більше страждання чи то радість – жодне з цього не є першорядним.

Я розгнівалася. Я збожеволіла від горя. Можливо, хотіла помститися. Можливо, воліла показати їм, що мої страждання – справжні. Не знаю. Вчинила безглуздя.

За дві години повернулася до поліцейського відділку. Запитала, чи можу поспілкуватися з Ґаскіллом наодинці, але він відповів, що наполягає на присутності Райлі під час нашої розмови. Після цього він став подобатися мені трохи менше.

– Я не ломилася до будинку, – запевнила я. – Так, я пішла туди, воліла поспілкуватися з Томом. Двері ніхто не відчинив…

– Тож яким чином ви опинилися всередині? – поцікавилася Райлі.

– Двері виявилася відчиненими.

– Вхідні двері були відчинені?

Я зітхнула.

– Ні, певна річ, ні. Були відчинені затильні двері, ті, що виходять надвір.

– А як ви опинилися надворі?

– Через паркан. Я знала, як…

– Тож ви дерлися через паркан, щоб дістатися будинку колишнього чоловіка?

– Так. Раніше… З тильного боку будинку ми завжди ховали ключі. У нас було місце, де ми ховали ключі, на той випадок, якщо хтось ключі загубить або десь забуде. Але я в дім не вдерлася – не заходила. Хотіла просто побалакати з Томом. Гадала, можливо… дзвоник не працює чи ще щось.

– Це сталося серед біла дня, у робочий день, так? З чого ви вирішили, що ваш чоловік вдома? Ви телефонували, щоб це з’ясувати? – спитала Райлі.

– Господи! Дайте хоча б слово сказати! – заволала я, вона похитала головою і знову посміхнулася тією загадковою посмішкою, ніби знала мене, ніби вміла читати думки. – Я перелізла через паркан, – продовжувала я, намагаючись контролювати силу власного голосу, – постукала в затильні двері, які виявилися частково відчиненими. Ніхто не відчиняв. Я запхала голову всередину, погукала Тома. Знов ніхто не відповів, але я чула плач дитини. Увійшла всередину й побачила, як Анна…

– Місіс Ватсон?

– Так, місіс Ватсон, спить на дивані. Дівчинка лежала у колисці та плакала – насправді сказати, волала, вся почервоніла від натуги. Вона явно вже довго плакала. – Коли я промовила ці слова, мені спало на думку, що слід було сказати, що почула з вулиці дитячий плач, тому обійшла будинок ззаду. Таким би чином моє пояснення не виглядало б настільки божевільним.

– Тож дівчинка плакала, а мати лежала поруч і не прокинулася? – уточнила Райлі.

– Так. – Лікті поліціянтка поставила на стіл, руки зчепила перед ротом, тож я не змогла повною мірою прочитати вираз її обличчя, але я знаю: вона вважає, що я брешу. – Я взяла її на руки, щоб заспокоїти. Ось і все. Взяла на руки, щоб заспокоїти.

– Ні, не все. Оскільки Анна прокинулася, а вас там не було, я не помиляюся? Ви ховалися під парканом, біля залізничного полотна.

– Вона не одразу припинила плакати, – зізналася я. – Колисала її, проте вона все рюмсала, тож я вийшла з нею на вулицю.

– Біля залізничної колії?

– Надворі.

– Ви хотіли заподіяти шкоди дитині Ватсонів?

Я підскочила. Театральний жест, згодна, але я хотіла, щоб вона зрозуміла, аби Ґаскілл побачив: подібне припущення обурює.

– Не бажаю все це слухати! Навідалася до відділку, щоб розповісти вам про того чоловіка! Прийшла сюди, щоб вам допомогти! А ви… у чому саме ви мене звинувачуєте? У чому мене звинувачують?

Ґаскілл залишався незворушним, спокійним. Жестом наказав мене сісти.

– Міс Ватсон, інша… місіс Ватсон, Анна – пригадала про вас, коли ми розпитували сусідів про Меґан Гіпвелл. Повідомила, що ви – в минулому – вели себе дивно, непередбачливо. Пригадала цей випадок із дитиною. Повідомила, що ви виснажили і її, і її чоловіка. Ви постійно турбували їх дзвінками. – На мить він звірився з написаним. – Відверто кажучи, майже щоночі. Що ви відмовлялися змиритися з тим, що ваш шлюб розпався…

– Це неправда! – наполягала я, так воно і було – так, я час від часу телефонувала Томові, але не щоночі – це вже перебільшення. Проте в мене з’явилося таке відчуття, що після всього сказаного Ґаскілл не на моєму боці. Знов відчула, як набігають сльози.

– Чому ви не змінили прізвище? – поцікавилася Райлі.

– Перепрошую?

– У вас прізвище чоловіка. Навіщо? Якщо чоловік кинув би мене заради іншої жінки, я б, гадаю, хотіла позбутися і його прізвища. І, звісно ж, не хотіла б мати одне прізвище зі своєю суперницею.

– Що ж, напевно, я не настільки опікуюсь дрібницями. – А я ж ними опікуюсь! Ненавиджу її за те, що вона Анна Ватсон.

– Гаразд. А каблучка? Каблучка, що висить на ланцюжку у вас на шиї. Це ваша весільна?

– Ні, – збрехала я. – Ця каблучка… це моєї бабусі.

– Невже? Гаразд. Що ж, маю зізнатися, на мій погляд, ваша поведінка свідчить про те, – як і натякала місіс Ватсон – ви не волієте рухатися далі, відмовляєтеся погодитись з тим, що у вашого колишнього чоловіка нова родина.

– Не розумію…

– Як це стосується Меґан Гіпвелл? – закінчила за мене речення Райлі. – Того вечора, коли зникла Меґан, нам доповіли, що вас – жінку з нестабільною психікою, яка до того ж сильно п’є, – бачили на вулиці, де вона мешкає. Враховуючи, що місіс Ватсон та Меґан дещо схожі…

– Взагалі нічого спільного! – Я оскаженіла від такого припущення. Джесс не має нічого спільного з Анною. Меґан не має нічого спільного з Анною.

– Обидві худорляві білявки, невисокі на зріст, із блідою шкірою…

– Тож по-вашому я напала на Меґан Гіпвелл, вважаючи, що вона Анна? Ніколи не чула такої дурниці! – відповіла я. Проте ґуля на потилиці продовжувала саднити, а події суботнього вечора досі вкриті непроникною темрявою.

– Вам було відомо, що Анна Ватсон та Меґан Гіпвелл знайомі? – спитав Ґаскілл, я аж рота розкрила.

– Мені… що? Ні. Ні, вони не знайомі.

Райлі посміхнулася, потім її обличчя посуворішало.

– Помиляєтеся, вони знайомі. Меґан наглядала за дитиною Ватсонів… – вона дала раду нотаткам, – у серпні та вересні минулого року. – Не знаю, що відповісти. Уявити не можу: Меґан у моєму будинку, поряд з нею, з її дитиною.

– Поріз на губі… ви отримали внаслідок того, як учора потрапили під автівку? – поцікавився Ґаскілл.

– Так, прикусила, коли падала, напевно.

– А де це трапилось? Аварія, я маю на увазі?

– У Лондоні. На Теобальдз-роуд. Біля Голборна.

– А що ви там робили?

– Перепрошую?

– Навіщо ви поїхали до центру Лондона?

Я знизала плечима.

– Я вже вам розповідала, – холодно відповіла я. – Моя хазяйка не знає, що я втратила роботу. Тож я щодня, як зазвичай, їжджу до Лондона, заходжу до бібліотеки, навідуюсь до кадрових агенцій, працюю із резюме.

Райлі похитала головою, напевно, недовірливо або здивовано. Невже можна настільки опуститися?

Я відсунула стілець, бажаючи вже піти. Годі розмовляти зі мною зверхньо, виставляти дурепою, ніби я божевільна. Час уже дістати козирну карту.

– Не знаю насправді, навіщо ми все це обговорюємо, – промовила я. – Вважала, що в поліції важливіші справи, наприклад, розслідування зникнення Меґан Гіпвелл. Як я розумію, ви вже поспілкувалися з її коханцем? – Жоден із поліціянтів нічого не відповів, обидва лише витріщалися на мене. Подібного вони не очікували. Про коханця вони й гадки не мали. – Напевно, вам навіть про нього невідомо. У Меґан Гіпвелл був роман, – додала я й попрямувала до дверей. Мене зупинив Ґаскілл, він рухався тихо й на диво швидко – не встигла я схопитися за ручку двері, як він уже стовбичив переді мною.

– Я гадав, ви з Меґан Гіпвелл не знайомі, – сказав він.

– Не знайомі, – відповіла я, намагаючись протиснутися повз нього.

– Сідайте, – наказав він, блокуючи мені шлях.

Я розповіла про все, що бачила з вікна потяга: про те, як часто Меґан сиділа на веранді, загорала вечорами або смакувала ранкову каву. Розповіла, яка минулого тижня бачила її з іншим – точно не з її чоловіком, розповіла, як вони цілувалися на газоні.

– Коли це сталося? – різко запитав Ґаскілл. Здавалося, я його дратую, мабуть тому, що одразу все не розповіла, а змарнувала цілий день розмовами про себе.

– У п’ятницю. У п’ятницю вранці.

– Тож за день до зникнення ви бачили Меґан з іншим чоловіком? – перепитала Райлі, роздратовано зітхаючи. Вона закрила теку, що лежала перед нею. Ґаскілл відкинувся на спинку стільця, прискіпливо вивчаючи моє обличчя. Райлі, вочевидь, вважала, що я все вигадую; Ґаскілл не був у цьому настільки ж впевнений.

– Зможете його описати? – спитав Ґаскілл.

– Високий, темно…

– Привабливий? – втрутилася Райлі.

Я пирхнула.

– Вищий за Скотта Гіпвелла. Точно знаю, бо бачила їх разом – Джесс та… Перепрошую… Меґан та Скотта Гіпвеллів, а цей чоловік вищий. Більш худорлявий, стрункіший, з більш темною шкірою. Можливо, азіат, – продовжувала я.

– Невже з потяга ви розгледіли його етнічну приналежність? – здивувалася Райлі. – Приголомшує. До того ж хто така Джесс?

– Перепрошую?

– Ви тільки-но згадали про якусь Джесс.

Я відчула, як знову червонію. Похитала головою.

– Ні, не згадувала, – відповіла я.

Ґаскілл підвівся, простягнув мені на прощання руку.

– Гадаю, на сьогодні досить. – Я потиснула йому руку й, ігноруючи Райлі, повернулася, щоб піти. – Міс Ватсон, не наближайтеся до Бленгейм-роуд, – попередив Ґаскілл. – До колишнього чоловіка звертайтеся лише у крайньому разі, а до Анни Ватсон та її дитини взагалі не наближайтеся.

У потягу, повертаючись додому, я аналізувала все те, що сьогодні пішло не так, і була здивована тим, що почуваюся на так уже й погано. Поміркувавши над цим, зрозуміла, у чому річ: учора я й краплини в рот не брала, і сьогодні немає бажання випити. Уперше за багато років мене цікавить щось попри власне нещастя. В мене з’явилася мета. Чи то, принаймні, в мене з’явився привід відволіктись.

Четвер, 18 липня 2013 року

Ранок

Перш ніж сісти в потяг сьогодні вранці, купила три газети: Меґан уже чотири дні та п’ять ночей як зникла, тож історія широко висвітлювалася у пресі. «Дейлі Мейл», як годиться, вдалося винайти знімки Меґан у бікіні, вони також спромоглися надати поки що найдетальнішу інформацію щодо зниклої жінки.

Меґан, у дівоцтві Міллз, народилася в Рочестері 1984 року, у віці десяти років разом із батьками переїхала до Кінґз-Лінн у Норфолк. Вона змалечку була розумницею, талановитою художницею та співачкою. За свідченнями шкільної подруги, Меґан була «дуже вродливою, любила посміятися, була доволі шаленою». Її несамовитість, здавалося, загострилася після смерті брата, Бена, з яким у неї були дуже близькі стосунки. Він розбився на мотоциклі, коли йому виповнилося дев’ятнадцять. Меґан на той час було п’ятнадцять. Після похорону вона на три дні втекла з дому. Двічі її заарештовували – одного разу за крадіжку, удруге – за проституцію. За інформацією «Мейл», стосунків з батьками вона повністю розірвала. Кілька років тому батьки померли, так і не налагодивши стосунків з дочкою. (Коли читала ці рядки, мені було відчайдушно шкода Меґан. Я усвідомлюю, що, напевно, врешті-решт, ми з нею не такі вже й різні. Вона також самотня.)

Коли дівчині виповнилося шістнадцять, вона переїхала до приятеля, у якого був будинок у містечку Голкгемі на півдні Норфолка. Шкільна подруга Меґан запевняє: «Він був старший за неї, музикант чи щось таке. Балувався наркотиками. Ми з Меґан рідко бачилися після того, як вони оселилися разом». Імені хлопця не згадувалося, вірогідніше за все, його не знайшли. Можливо, його навіть не існувало. Шкільна подруга могла все це вигадати тільки задля того, щоб її ім’я потрапило в газети.

Репортери перестрибнули на кілька років уперед: ось Меґан уже двадцять чотири, вона мешкає в Лондоні, працює офіціанткою в ресторані на півдні Лондона. Там вони й познайомилися зі Скоттом Гіпвеллом, незалежним консультантом із відділу інформатики, який товаришував із керівником ресторану. Меґан та Скотт захопилися одне одним. Після «наполегливого залицяння» вони одружилися, коли їй виповнилося двадцять п’ять, а йому тридцять.

У газеті наводилися слова ще кількох знайомих, включаючи Тару Епштейн, подругу, у якої Меґан ніби мала залишитися в ніч свого зникнення. Вона запевняє, що Меґан – «вродлива, безтурботна дівчина», що вона здавалася «дуже щасливою». «Скотт ніколи б її не образив, – запевняє Тара. – Він її дуже кохає». Усе, що каже Тара, – лише кліше. Найбільше мене зацікавили слова одного з митців, що виставляли свої полотна в галереї, якою колись керувала Меґан, такий собі Раджеш Гуджрал. Він свідчив, що Меґан «дивовижна жінка, різка, смішна, приваблива, на диво самотня жінка з теплим серцем». Таке відчуття, що Раджеш закохався. І єдина цитата від чоловіка на ім’я Девід Кларк, «колишнього колеги» Скотта: «Меґан та Скотт – дивовижна пара. Вони щасливі разом, дуже закохані».

Траплялися у статті й кілька слів про розслідування, але в заявах поліції майже нічого не було: вони опитали «череду свідків», «розробляють кілька версій». Єдиний цікавий коментар дає детектив Ґаскілл, який підтверджує, що в розслідуванні поліції допомагають двоє. Майже стовідсотково впевнена, що ці двоє і є підозрюваними. Один – напевно, Скотт. Невже інший це «К»? Невже «К» – це Раджеш?

Я настільки занурилась у газети, що взагалі не звертала, як зазвичай, уваги на подорож; здається, що я тільки-но сіла, коли потяг старанно зупиняється навпроти червоного семафора. У дворі Скотта якісь люди – двоє поліціянтів у формі біля затильних дверей. У голові запаморочилося. Невже щось знайшли? Невже її знайшли? Невже тіло закопане в саду? Чи його запхали під сходи? Я не можу викинути з голови купу одежі біля залізничної колії, це безглуздя, тому що я помітила її ще до зникнення Меґан. Хай там як, якщо їй заподіяно шкоди – то зробив не Скотт, не міг він зробити. Він до нестями в неї закоханий, як запевняють усі довкола. Погода перемінилася, освітлення сьогодні погане, небо важке, свинцеве, погрозливе. Нічого розгледіти не можу, не бачу, що відбувається. Відчуваю якусь безнадійність. Несила залишатися осторонь – на краще або на гірше, тепер я стала частиною всього цього. Мені треба знати, що відбувається.

Принаймні, в мене є план. По-перше, слід дізнатися, чи є спосіб пригадати, що сталося суботнім вечором. Дістаюся бібліотеки, щоб дослідити й виявити, чи зможе гіпнотерапевт допомогти мені пригадати. Взагалі, чи є можливість відновити той загублений час. По-друге, і я вважаю, що це надто важливо, оскільки здається, що поліція не повірила мені, коли я розповіла про коханця Меґан, – мені необхідно зв’язатися зі Скоттом Гіпвеллом. Мушу йому все розповісти. Він заслуговує на те, щоб про все знати.

Вечір

У потягу повно промоклих під дощем людей, їхня одежа парує, і пар конденсується на вікнах. Важкий запах людського тіла, парфумів, господарського мила гнітюче навис над вологими, понуреними головами. Хмари, які нависли ще вранці, ставали дедалі важчими, чорнішими, доки не вибухнули ввечері – ніби настав сезон дощів – щойно офісні клерки ступили на вулиці, а тут ще почалася година пік: автівки зупинилися в заторах на перехрестях, а біля входів у метро юрмилися люди, відкриваючи та закриваючи парасольки.

У мене парасольки немає, тож я промокла наскрізь; таке відчуття, що на мене вилили відро води. Бавовняні штани прилипли до ніг, а вилиняла блакитна сорочка стала приголомшливо прозорою. З бібліотеки до вокзалу я діставалася бігом, притиснувши сумочку до грудей, щоб сховати те, що могла. Чомусь мене це навіть розсмішило – якесь безглуздя потрапити під дощ, – і я сміялася так сильно, що, коли дісталася Ґрейс-Інн-роуд, ледь дихала. Уже не пам’ятаю, коли востаннє так сміялася.

Тепер я не сміюся. Тільки-но влаштувалася на сидінні, як перевірила на телефоні останні повідомлення зі справи Меґан – новина мене налякала. «Поліція в поліцейському відділку у Вітні допитує тридцятип’ятирічного чоловіка за підозрою у зникненні Меґан Гіпвелл, яка з суботнього вечора не повернулася додому». Я певна, що йдеться про Скотта. Лише сподіваюся, що він прочитає мій електронний лист до того, як по нього приїдуть, оскільки допит із застереженням – справа серйозна, означає, що поліція вважає його винуватцем. Хоча вони ще мають із цим визначитися. А можливо, ніякої підозри йому не пред’являть. Можливо, з Меґан усе гаразд. Час від часу мені спадає на думку, що вона жива й здорова, сидить на балконі готелю з краєвидом на море, поклавши ноги на поруччя, а поряд келих із холодним напоєм.

Думки про Меґан водночас і хвилюють, і бентежать мене, а потім мене нудить від розчарування. Не бажаю їй зла, незважаючи на свою злість через те, що вона ошукує Скотта. За те, що розбила вщент мої ілюзії про ідеальну пару. Ні, через те, що мені подобається бути частиною цієї таємниці, у яку я занурилася. Я вже не просто дівчина з потяга, яка їздить туди-сюди без жодної мети та наміру. Хочу, щоб Меґан виявилася живою й неушкодженою. Справді хочу. Тільки не одразу.

Сьогодні вранці надіслала Скоттові електронною поштою листа. Його адресу нескладно було дізнатися – через пошук «Ґуґл» одразу ж її знайшла: www.shipwellconsulting.com.uk – сайт, на якому він пропонує «низку консультативних послуг: послуги в хмарі та вебі для бізнесу та благодійних організацій». Я зрозуміла, що це він, тому що його юридична адреса збігається з домашньою.

Надіслала йому коротке повідомлення на вказану адресу електронної поштової скриньки.

«Шановний Скотте!

Моє ім’я Рейчел Ватсон. Ми не знайомі. Я би хотіла поговорити з вами про вашу дружину. Я уявлення не маю про її місцезнаходження і не знаю, що з нею трапилося. Але сподіваюся, що інформація, якою я володію, стане вам у пригоді.

Можливо, ви не бажаєте зі мною спілкуватися, я зрозумію… У разі згоди зустрітися надішліть відповідь на цю адресу.

З повагою, Рейчел».

Я не знала, чи відповість він мені врешті-решт – сумніваюся, що я б на його місці відповіла. Він, можливо, як і поліція, вирішить, що я божевільна, якась дивачка, що прочитала про зникнення в газетах. Тепер так ніколи й не дізнаюся – якщо його заарештують, у нього навіть не видасться шансу прочитати повідомлення. Якщо його заарештують, єдиним адресатом мого листа стане поліція, що мені не зовсім до вподоби. Проте слід хоча б спробувати.

Зараз відчуваю безнадійність, безліч перешкод. Через натовп у вагоні їхнього будинку не видно – хоча я і сиджу з відповідного боку – але, навіть якщо щось можна було б розгледіти крізь натовп, на вулиці ллє такий дощ, що нічого далі паркану не роздивитися. Цікаво, чи то всі докази змило дощем? Невже саме цієї миті назавжди зникають суттєві сліди: плями від крові, відбитки ніг, недопали зі зразками ДНК? Настільки кортить випити, що відчуваю присмак вина на язиці. Я достеменно знаю, що означає, якщо спиртне потрапить у кров, запаморочить голову.

З одного боку, кортить випити, з іншого – ні, оскільки, якщо втримаюся сьогодні, уже буде три дні, як я не п’ю! Я навіть не пригадую останнього разу, коли три дні поспіль залишалася тверезою. В роті якийсь присмак – старої упертості. Були часи, коли я мала силу волі, коли я пробігала 10 км перед сніданком та вживала лише 1300 калорій на день. Саме це Тому в мені і подобалося, за його словами: моя наполегливість, моя сила. Пригадую нашу чвару прямо наприкінці шлюбу, коли все стало настільки погано, що він втратив самовладання.

– Що з тобою трапилося, Рейчел? – спитав він мене. – Коли ти стала такою слабкою?

Не знаю. Мені невідомо, куди поділася міць, не пригадую, що я щось подібне втрачала. Здається, з часом я розсипалася, потроху, через такий власний спосіб життя, через життя загалом.

Потяг робить несподівану зупинку, тривожно скриплять гальма на семафорі, що ближче від Вітні до Лондона. У вагоні бормочуть вибачення, пасажири, ті, що впали, намагаються підвестися, штовхаються, наступають одне одному на ноги. Я підводжу голову й зустрічаюся поглядом з чоловіком, якого зустріла в суботу ввечері – «імбирним», який саме допомагав мені підвестися. Він витріщився на мене, не зводить з мене своїх дивовижних блакитних очей, я настільки лякаюся, що впускаю телефон. Підіймаю його з підлоги, знов задираю голову, цього разу обережно, не відразу дивлюся на нього. Оглядаю вагон, ліктем витираю пару з вікна, виглядаю у вікно, проте згодом повертаю голову до нього, він мені посміхається, трохи нахиливши голову вбік.

Відчуваю, як палають щоки. Не знаю, як реагувати на його посмішку, оскільки не второпаю, що вона означає. Чи то в нього: «Привіт, я пам’ятаю тебе з минулої ночі», чи так: «Ага, це та клята дівчина, яка впала на сходах, молола різні дрібниці»? Чи ще щось пікантніше? Не знаю, коли розмірковую про це зараз, сподіваюся, що уривки звукової доріжки збігаються зі спогадами про те, як я підсковзнулася на сходах. Він каже: «Ви не забилися, люба?» Я відвертаюся та знову дивлюся у вікно. Відчуваю на собі його погляд, сама волію сховатися, зникнути. Потяг смикається, й ми зупиняємося на вокзалі Вітні, люди починають готуватися до виходу: складати газети, ховаючи «Кіндлз» та «Айпеди», виходять із вагона. Знову підводжу голову, зітхаю з величезним полегшенням – він відвернувся від мене, збирається виходити.

І тут мені спадає на думку: якою я була дурепою! Слід було встати та піти за ним, поговорити. Він міг би розповісти, що сталося або чого не сталося; принаймні він допоміг би мені дещо пригадати. Підводжуся. Завмираю – знаю, що вже надто пізно, двері ось-ось зачиняться, я сиджу в центрі вагона і не бажаю протискатися крізь натовп. Лунає сигнал, двері зачиняються. Я продовжую стояти і дивитися у вікно, коли потяг рушає з місця. Він стоїть на краю платформи під дощем, чоловік із суботнього вечора, спостерігаючи за тим, як я проїжджаю повз.

Що ближче до домівки, то більше я дратуюся. Уже кортить сісти на інший потяг у Норткоті, повернутися до Вітні, розшукати його. Божевільна думка й по-дурному ризикована, беручи до уваги, що Ґаскілл лише вчора попередив, щоб я трималася звідти якнайдалі. Проте я відчуваю себе пригніченою від того, що не можу пригадати, що ж трапилося в суботу. Кілька годин пошуку в Інтернеті (за загальною згодою виснажливих годин) підтвердили мої підозри: гіпноз не завжди стає у пригоді, коли намагаєшся пригадати те, що перетворилося на провал у пам’яті. Ніґчого пригадувати. Вони (ці години) були і завжди будуть чорною діркою в моїй підсвідомості.