Текст книги "Дівчина у потягу"

Автор книги: Гоукінз Пола

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Рейчел

Вівторок, 16 липня 2013 року

Ранок

Я у ранковому потягу, проте прямую не до Лондона. Натомість збираюся зійти у Вітні. Сподіваюся, коли опинюся на місці, моя пам’ять повернеться: опинюся на вокзалі, усе побачу на власні очі та пригадаю. Я надто великі надії на це покладаю, але більше нічого вдіяти не можу. Не можу зателефонувати Тому. Надто соромно, хай там як, а він висловився ясно. Не бажає мати зі мною нічого спільного.

Меґан досі не знайдено; її вже немає вдома майже три доби, тож історія набула широкого розголосу, опинилася в національних новинах. Повідомлення про зникнення жінки сьогодні вранці з’явилося на сайті «Бі-бі-сі» та на «Мейл-онлайн»; на інших сайтах також зроблено кілька посилань.

Я роздрукувала обидва повідомлення: і з «Бі-бі-сі», і з «Мейл– онлайн»; взяла із собою. З новин я дізналася наступне…

«Меґан зі Скоттом посварилися ввечері в суботу. Сусід повідомив, що чув розмову на підвищених тонах. Скотт визнав: так, вони посварилися, і вважав, що його дружина вирішила заночувати в подруги, Тари Епштейн, яка мешкає в Корлі.

До будинку Тари Меґан так і не дісталася. Тара запевняє, що востаннє бачила Меґан у п’ятницю на заняттях з пілатесу. (Мені відомо, що Меґан займалася пілатесом.) Зі слів міс Епштейн: „Вона здавалася приємною, цілком нормальною. Була в доброму гуморі, говорила про те, що влаштує щось особливе на власне тридцятиріччя, яке святкуватиме наступного місяця“.

Хтось бачив, як Меґан десь о чверть на восьму в суботу ввечері прямувала на вокзал Вітні.

Рідних поблизу вона не має. Батьки померли.

Меґан ніде не працювала. Колись вона мала невеличку художню галерею у Вітні, але минулого року, у квітні, галерея припинила існувати. (Я так і знала, що Меґан має відношення до мистецтва.)

Скотт приватний підприємець – консультант у галузі інформаційних технологій. (Чорт забирай, повірити не можу, що Скотт має відношення до комп’ютерів.)

Меґан зі Скоттом три роки у шлюбі; з січня 2012 року мешкають у цьому будинку на Бленгейм-роуд.

За повідомленням „Дейлі Мейл“, вартість їхнього будинку становить 400 000 фунтів стерлінгів».

Коли читаю статті, розумію, що майже все проти Скотта. І не тільки через сварку, хоча і через неї також; таке життя: коли щось погане трапляється з жінкою, перший підозрюваний у поліції – це чоловік або приятель. Проте в цьому конкретному випадку поліція не володіє повною інформацією. Вони дивляться лише на чоловіка, вочевидь тому, що їм нічого не відомо про коханця.

І може трапитися таке, що я єдина людина, якій відомо про існування цього коханця.

Копирсаюся в сумочці, намагаючись знайти клаптик паперу. На зворотному боці рекламної листівки, яку втиснули з двома пляшками вина, я пишу перелік найбільш припустимих пояснень до зникнення Меґан Гіпвелл:

1. Вона втекла з коханцем, якого відтепер я позначатиму літерою «К».

2. «К» завдав їй шкоди.

3. Скотт завдав їй шкоди.

4. Вона просто кинула чоловіка та поїхала жити в інше місто.

5. Хтось інший попри «К» та Скотта завдав їй шкоди.

На мій погляд, найвірогідніша перша версія й четверта – гідний претендент, оскільки Меґан незалежна, норовлива жінка – я в цьому впевнена. І якщо вона закрутила роман, могла б захотіти усамітнитися, щоб у голові прояснилося, могла б? П’ята – менш вірогідна, оскільки вбивство незнайомки не надто поширене явище.

Починає свербіти ґуля на потилиці, а я не можу припинити розмірковувати про сварку в суботу ввечері, яку побачила, або мені здалося, що побачила, або це просто мені наснилося. Коли ми проїжджаємо повз будинок Меґан та Скотта, я здіймаю голову. Відчуваю, як кров пульсує у скронях. Відчуваю збудження. Страх. Вікна будинку номер двадцять три, що віддзеркалюють ранкові сонячні промені, схожі на незрячі очі.

Вечір

Тільки-но я влаштувалась у вагоні, дзеленчить телефон. Кеті. Нехай залишає повідомлення на голосову пошту.

Вона залишає повідомлення: «Привіт, Рейчел. Телефоную, щоб переконатися, що з тобою все гаразд. – Вона хвилюється за мене через той випадок з таксі. – Я лише хотіла сказати, що мені шкода, ну, ти розумієш, за вчорашнє. Що я наполягала на тому, щоб ти з’їжджала. Не слід було. Я перенервувалася. Можеш залишатися скільки завгодно. – Тривала пауза, і вона продовжує. – Передзвони мені, добре? І одразу ж повертайся додому, Рейч, не заходь до бару».

Я і не збираюся. Мені кортіло випити в обід; відчайдушно хотілося випити після того, що трапилося сьогодні вранці у Вітні. Однак я й краплини до рота не взяла, оскільки потрібна була твереза голова. Уже давно я настільки не потребувала ясної голови.

Сьогодні видався такий дивний ранок, моя подорож до Вітні. Відчувала, ніби не була там цілу вічність, хоча насправді минуло лише кілька днів. Хоча цілком імовірно, що то було інше місце, інший вокзал в іншому місті. І я була іншою людиною до того вечора, коли попрямувала сюди в суботу. Сьогодні я твереза та рішуча, гіперчутлива до звуків, світла, страху відкриття.

Я – правопорушниця. Саме так я відчувала себе сьогодні вранці, тому що тепер то їхня територія, Тома з Анною та Скотта з Меґан. Я – стороння людина. Мені тут не місце, проте все тут таке знайоме. Спускаюся бетонними сходами на вокзалі, повз газетний кіоск, прямо на Роузберрі-авеню, півкварталу до перехрестя у формі літери «Т», праворуч в арку, яка веде до вогкого підземного переходу під залізничними коліями, потім ліворуч на Бленгейм-роуд – вузьку, засаджену деревами вулицю, по обидві боки якої розташовані чепурні вікторіанські тераси. Таке відчуття, ніби повернулася додому: і не просто додому, а до місця, де минуло дитинство, до будинку, який покинула цілу вічність тому. Усе таке знайоме, коли здіймаєшся сходами й достеменно знаєш, яка мостина заскрипить.

І ця обізнаність не лише в голові, вона пронизає до кісток, то пам’ять м’язів. Сьогодні вранці, коли крокувала повз чорний зів тунелю – вхід у підземку, – прискорила крок. І мені навіть не потрібно було розмірковувати, бо я завжди в цьому місці трохи прискорювалася. Щовечора, коли поверталася додому, особливо взимку, я крокувала швидше, поспіхом дивилася праворуч, задля того щоб пересвідчитися. Там нікого ніколи не було – ані тими вечорами, ані сьогодні, – проте я зупинилася мов громом приголомшена, коли вдивлялася в темряву, тому що сьогодні вранці зненацька побачила себе саму. Побачила себе в тунелі, як важко осідаю на стіну, обхопивши голову руками, і голова й руки в мене в крові.

Серце глухо калатало у грудях, я стовбичила там, ранкові пасажири обходили мене, продовжуючи прямувати на вокзал, пара навіть озирнулася мимохідь. Я не ворушилася. Не знала тоді – не знаю й зараз, – чи то трапилося насправді. Навіщо б я заходила до підземки? З яких причин мене б туди понесло? Де темно, вогко, тхне сечею?

Я повернула й попрямувала назад на вокзал. Не хотіла там більше залишатися; не хотіла більше йти до будинку Скотта з Меґан. Воліла забратися звідти якнайдалі. Тут трапилося щось жахливе. Я це точно знаю.

Я купила квиток і поспіхом зійшла сходами на інший бік платформи, і тут черговий спалах спогадів: цього разу не про тунель, про сходи. Я спотикаюся на сходах, якийсь чоловік тримає мене за руку, допомагає підвестися. Чоловік з потяга, той, із рудим волоссям. Я пригадую розмиту картинку, але жодних слів. Пам’ятаю сміх – із себе, або він сказав щось смішне. Я впевнена, він був люб’язним зі мною. Майже впевнена. Сталося щось погане, але, гадаю, до нього це не має жодного відношення.

Я сіла у потяг і рушила до Лондона. Пішла до бібліотеки, сіла за комп’ютер, стала продивлятися історії про Меґан. На веб-сайті «Телеграфу» натрапила не невеличку замітку про те, що якийсь «тридцятирічний чоловік допомагає поліції в розслідуванні». Вочевидь, Скотт. Я не можу повірити, що він міг заподіяти їй шкоду. Я знаю, що він не міг би. Я бачила їх разом; знаю, які в них відносини. Також на сайті надали номер телефону «гарячої лінії», куди можна зателефонувати, якщо володієш будь-якою інформацією. Обов’язково зателефоную, коли вертатимуся додому, із платного таксофону. Розповім поліції про «К», про те, що бачила.

Мій мобільний дзеленчить, коли ми в’їжджаємо в Ешбері. Знову Кеті. Бідолашна, непокоїться через мене.

– Рейч! Ти в потягу? Уже додому повертаєшся? – голос її стривожений.

– Так, їду додому, – відповідаю я. – Буду за п’ятнадцять хвилин.

– Рейчел, тут поліція, – повідомляє вона, і я холодію усім тілом. – Хочуть з тобою поспілкуватися.

Середа, 17 липня 2013 року

Ранок

Меґан досі не знайшлася, а я продовжую ошукувати – постійно – поліцію.

Коли вчора дісталася квартири, панікувала страшенно. Намагалася переконати себе, що вони навідалися через ту пригоду з таксі, але марно. Я ж спілкувалася з поліцією на місці пригоди і не заперечувала, що постраждала через власну недбалість. Напевно, вони приїхали через те, що трапилося в суботу. Мабуть, я щось накоїла. Певно, скоїла щось жахливе, а потім це вилетіло в мене з пам’яті.

Розумію, що звучить непереконливо. І що ж таке я могла б накоїти? Пішла на Бленгейм-роуд, напала на Меґан Гіпвелл, десь заховала її тіло, а потім про це забула? Якесь безглуздя! Безглуздя! Але я відчуваю: щось трапилося в суботу. Зрозуміла це, коли глянула у темний тунель під залізничною колією. Кров застигла в жилах.

Провали в пам’яті трапляються, проте тут річ не в тому, що ти туманно пригадуєш, як дістався додому з клубу або забув, з чого сміялися, коли балакали у клубі. Тут зовсім інша річ. Суцільна темрява; години втрачено, і вони ніколи не відновляться.

Том колись купив мені про таке книжку. Не надто романтично, але він уже втомився вислуховувати вибачення зранку, коли я навіть не знала достеменно, за що вибачаюся. Гадаю, він хотів, щоб я зрозуміла, якої шкоди завдаю, на що могла би бути здатною. Книгу написав лікар, але я уявити не могла, наскільки вона відповідає дійсності: автор запевняв, що провали в пам’яті свідчать не лише про те, що людина забуває, що трапилося, але й про те, що в неї взагалі немає спогадів, які б вона могла забути. Його теорія полягала в тому, що людина перебуває у стані, коли мозок більше не виробляє короткотривалих спогадів. І коли таке трапляється, коли людина в найглибшій темряві, вона поводиться не так, як зазвичай, оскільки просто реагує на найостаннішу подію, яка за її розумінням трапилася, оскільки – через те, що мозок не виробляє спогадів – людині невідомо, яка саме подія трапилася останньою. Автор книги розповідав історії, випадки-застереження для тих, хто напивається до нестями: у Нью-Джерсі був один хлопець, який напився на вечірці 4 липня. Після того сів у автівку, проїхав кілька кілометрів по шосе в хибному напрямку й врізався у фургон, в якому їхало сім чоловік. Фургон спалахнув, шість пасажирів загинуло. А на п’яному ані подряпини. Так завжди буває. А він навіть не пам’ятав, як сідав за кермо.

Розповідалося ще про одного чоловіка, цього разу мешканця Нью-Йорка, який пішов з бару, дістався будинку, де виріс, і заколов його мешканців, потім зняв із себе всю одежу, сів знов у автівку, поїхав додому, ліг спати. Наступного ранку прокинувся, відчуваючи себе кепсько, дивуючись, де його одяг, як він сам взагалі опинився вдома, але, тільки коли приїхала поліція його арештовувати, він дізнався, що жорстоко вбив двох людей ні за що взагалі.

Тож звучить безглуздо, але нічого неможливого в цьому немає. Коли я дістаюся додому, мені вдається переконати себе, що я якимось чином пов’язана зі зникненням Меґан.

Поліціянти чекали у вітальні на дивані: одному – в цивільному – уже за сорок і один молодший, у формі, з прищами на шиї. Кеті стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях. Виглядала наляканою. Поліціянти підвелися. Той, хто в цивільному, високий і трохи зсутулений, потиснув мені руку і назвався детективом Ґаскіллом. Він також представив свого напарника, але імені того я не пам’ятаю. Я не зосереджувалася на розмові, ледь могла дихати.

– У чому річ? – рявкнула я на них. – Щось сталося? Щось із мамою? З Томом?

– Зі всіма все гаразд, міс Ватсон. Нам потрібно поговорити з вами про те, що ви робили в суботу ввечері, – відповів Ґаскілл. Такі слова вони кажуть по телевізору, усе виглядало фальшивим. Вони воліють знати, чим я займалася суботнім вечором. Чим, чорт забирай, я займалася в суботу ввечері?

– Мені потрібно сісти, – сказала я, детектив жестом запропонував мені сісти на диван, поряд із Прищавою Шиєю. Кеті переминалася з ноги на ногу й пожовувала нижню губу. Вона скидалася на божевільну.

– З вами все гаразд, міс Ватсон? – спитав Ґаскілл, киваючи на поріз над оком.

– Потрапила під автівку, таксі, – відповіла я. – Вчора вдень, в Лондоні. Звернулася до лікарні. Можете перевірити.

– Гаразд, – промовив він, трохи похитавши головою. – Тож вечір суботи?

– Я їздила до Вітні, – зізналася я, намагаючись, щоб голос не тремтів.

– Навіщо?

Прищава Шия тримав у руках блокнот і олівець напоготові.

– Хотіла побачити чоловіка, – відповіла я…

– Ох, Рейчел! – зітхнула Кеті.

Детектив не звернув на неї уваги.

– Вашого чоловіка? – перепитав він. – Ви маєте на увазі вашого колишнього чоловіка? Тома Ватсона?

– Так, я досі маю його прізвище. Так просто зручніше. Не треба міняти кредитні картки, адресу електронної поштової скриньки, отримувати новий паспорт і всі інші пов’язані з цим речі. Я хотіла його побачити, але потім вирішила, що думка не надто слушна, тож повернулася додому.

– О котрій годині? – рівним голосом запитав Ґаскілл, його обличчя залишалося непроникним. Губи ледь ворушилися, коли він розмовляв. Я чула, як скрипить олівець Прищавої Шиї по паперу, відчувала, як кров пульсує у вухах.

– Десь… гм… гадаю… десь о пів на сьому. Хочу сказати, що, мені здається, я сіла в потяг десь о шостій.

– А додому приїхали?

– Десь о пів на восьму? – підводжу голову, перехоплюю погляд Кеті, і з виразу її обличчя розумію: їй відомо, що я брешу. – Можливо, трохи пізніше. Можливо, ближче до восьмої. Так, я пригадую – повернулася додому на початку дев’ятої. – Я відчуваю, як палають щоки; якщо цей чоловік не відчув моєї брехні – йому не місце в поліції.

Детектив обернувся, схопив один зі стільців, що засунуті під кут стола, і різко, майже оскаженіло потягнув до себе. Поставив прямо навпроти мене, десь за півметра. Сів, склавши руки на коліна, нахиливши голову вбік.

– Гаразд, – промовив він. – Тож ви поїхали десь о шостій, розраховуючи, щоб опинитися у Вітні о пів на сьому. А додому повернулися близько восьмої, тож, якщо порахувати, ви мали б поїхати з Вітні приблизно о пів на восьму. Я правильно порахував?

– Так, схоже на те, – відповіла я тремтячим голосом, який викривав мене. За секунду-дві він запитає мене, що я робила цілу годину, а я не матиму, що йому відповісти.

– Тож ви таки не бачили свого колишнього чоловіка. І що ж ви робили цілу годину в Вітні?

– Гуляла.

Він очікував детальнішої відповіді. Я розмірковувала над тим, як сказати, що навідалася до паба, але відкинула ці дурниці – це можна легко перевірити. Він запитає, до якого саме паба, поцікавиться, чи не спілкувалася я там з кимось. Поки я вигадувала, що йому відповісти, мені спало на думку, що я так і не запитала в нього, навіщо взагалі йому знати, де я була ввечері в суботу, – що само собою було дивно. Така поведінка мала б свідчити про те, що я в чомусь винна.

– Ви з кимось спілкувалися? – Він наче прочитав мої думки. – Заходили до крамниць, барів…

– Я розмовляла з одним чоловіком на вокзалі! – бовкнула я голосно, майже радісно, ніби це неабияк усе змінювало. – А навіщо ви взагалі розпитуєте? Що відбувається?

Детектив Ґаскілл відкинувся на спинку стільця.

– Напевно, ви чули про зниклу жінку з Вітні – вона мешкає на Бленгейм-роуд, за кілька будинків від вашого колишнього чоловіка. Ми ходили по домівках, розпитували всіх сусідів, чи вони не бачили її того вечора. Чи не бачили або не чули чогось незвичайного. І в ході опитування спливло ваше ім’я. – Він ненадовго замовк, щоб ця новина «перетравилася». – Того вечора вас бачили на Бленгейм-роуд, приблизно у той самий час, коли місіс Гіпвелл, зникла жінка, вийшла з дому. Місіс Анна Ватсон запевняє, що бачила вас на вулиці, біля будинку місіс Гіпвелл, неподалік він власного будинку місіс Ватсон. Вона засвідчила про вашу дивну поведінку, вона занепокоїлася. Настільки занепокоїлася, що вирішила зателефонувати до поліції.

Серце билося, мов пташка в клітці. Я не могла розмовляти, оскільки єдине, що бачила перед собою, – саму себе, скрючену в підземному тунелі, із закривавленими руками. Закривавленими руками. Власною кров’ю, напевно? Певна річ, власною. Я подивилася на Ґаскілла, він не зводив з мене очей, тож я повинна була щось відповісти, щоб він припинив читати мої думки.

– Я нічого не зробила, – відповіла я. – Ні в чому не винна. Просто… я просто хотіла побачити власного чоловіка…

– Вашого колишнього чоловіка, – знову виправив мене Ґаскілл. Він дістав з кишені світлину, показав мені. То була фотографія Меґан. – Ви бачили цю жінку в суботу ввечері? – спитав він. Я довго-довго дивлюся на знімок. Настільки ніяково почуваюся, коли ось у такий спосіб дивлюся на неї – на ідеальну білявку, за якою спостерігала, чиє життя сама вигадувала. Знімок був професійний, портретний, великим планом. Риси її обличчя виявилися трохи важчими, ніж я уявляла, не такими витонченими, як риси обличчя вигаданої мною Джесс. – Міс Ватсон! Ви бачили її?

Я не знала, чи бачила її. Відверто кажу – не знала. І досі не знаю.

– Не пригадую, – відповіла я.

– Що не пригадуєте? Що ви могли її бачили?

– Я… я не впевнена.

– У суботу ввечері ви вживали спиртні напої? – запитав він. – Перш ніж попрямувати до Вітні, ви вживали алкоголь?

Обличчя знову запалало від сорому.

– Так, – зізналася я.

– Місіс Ватсон – Анна Ватсон – свідчить, що ви здалися їй п’яною, коли вона побачила вас біля власного будинку. Ви були п’яні?

– Ні, – заперечила я, рішуче дивлячись в очі детективу, щоб не зустрічатися поглядом із Кеті. – Я пропустили лише кілька чарок після обіду, але п’яною не була.

Ґаскілл зітхнув. Він явно був розчарований. Озирнувся на Прищаву Шию, потім знову поглянув на мене. Повільно, неохоче підвівся, присунув стілець назад до столу.

– Якщо щось пригадаєте про суботній вечір, будь-яку інформацію, яка може стати у пригоді, будь ласка, зателефонуйте нам, – попросив він, простягуючи візитну картку.

Ґаскілл похмуро кивнув Кеті на прощання, я важко опустилася на диван. Я відчувала, що серцебиття уповільнюється, але серце знов несамовито закалатало, коли він спитав:

– Ви працюєте у сфері зв’язків з громадськістю, так? У «Гантинґдон Вайтлі»?

– Так, – відповіла я. – У «Вайтлі».

Він обов’язково перевірить і дізнається, що я збрехала. Мені слід навідатися до поліцейського відділку, щоб сказати правду. Тоді зізнаюсь йому у всьому: що втратила роботу, що ввечері в суботу була п’яна як чіп, що не маю жодного уявлення, коли повернулася додому. Розповім усе те, що слід було сказати ще вчора: він не там шукає. Обов’язково розповім йому, що, на мою думку, у Меґан Гіпвелл був роман.

Вечір

Поліція вважає мене настирливою дівчиною. Уважають, що я стежу за сусідами, що я психічно хвора, з нестабільною психікою. Не слід було взагалі навідуватися до поліцейського відділку. Ще більше погіршила власне становище, а Скоттові, на мій погляд, навряд чи допомогла – а саме для цього я й навідалася сюди. Він потребує моєї допомоги, цілком очевидно, що поліція запідозрить його у зникненні дружини, а я знаю, що це неправда, тому що я знаю Скотта. Як би божевільно таке не звучало, але я насправді так відчуваю. Я бачила, як він до неї ставиться. Він не міг заподіяти їй шкоди.

Гаразд, я не лише задля Скотта звернулася до поліції. Треба було ще владнати всі непорозуміння з моєю брехнею. Про те, що я працюю у «Гантинґдон Вайтлі».

Мені знадобився певний час, щоб дістати мужності піти до поліцейського відділку. Я вже хотіла десяток разів повернути назад, але врешті-решт увійшла. Спитала чергового сержанта, чи я можу поспілкуватися з детективом Ґаскіллом, він провів мене в задушливу приймальню, де я чекала понад годину, поки за мною хтось вийде. На той час я вже спітніла та тремтіла, немов жінка дорогою на ешафот. Мене завели до іншого кабінету, ще меншого та більш душного, без жодного вікна. Ще десять хвилин я просиділа на самоті, поки не з’явився Ґаскілл з якоюсь жінкою, також у цивільному. Ґаскілл ввічливо зі мною привітався і взагалі не здивувався моєму візиту. Представив свою колежанку-детектива – сержанта Райлі. Вона молодша за мене, висока, худорлява, темноволоса, привабливі виразні риси обличчя, чимось нагадувала лисичку. На мою посмішку вона не відповіла.

Ми всі сіли, але продовжували мовчати; поліціянти очікувально дивилися на мене.

– Я пригадала того чоловіка, – промовила я. – Я вам уже розповідала про чоловіка на вокзалі. Можу його описати. – Райлі трохи здивовано підвела брови, посунулася на стільці. – Середній на зріст, середньої статури, рудаве волосся. Я підсковзнулася на сходах, він притримав мене за руку. – Ґаскілл нахилився вперед, поставив лікті на стіл, стиснув руки перед ротом. – Був вдягнений… Мені здається, у блакитну сорочку.

Це не зовсім правда. Я таки пам’ятаю чоловіка, майже впевнена, що в нього рудаве волосся, мені здається, що він мені посміхався чи то глузував з мене, коли я сиділа у потягу. Гадаю, що він зійшов з потяга у Вітні, напевно, розмовляв зі мною. Можливо, я підсковзнулася на сходах. Я пам’ятаю такий випадок, але не можу визначити достеменно, чи він стався в суботу ввечері чи колись у інший час. Я часто посковзаюся, на багатьох сходах. І я гадки не маю, у що він був одягнений.

На детективів моя розповідь не справила жодного враження. Райлі ледь помітно похитала головою. Ґаскілл розвів руками, поклав їх на стіл долонями догори.

– Гаразд, міс Ватсон, саме через цю історію ви до нас завітали? – спитав він. У його голосі ані тіні гніву, він майже підбадьорював. На жаль, тут ще присутня ця Райлі. Я би могла розмовляти з Ґаскіллом, могла б йому довіритися.

– Я більше не працюю у «Гантинґдон Вайтлі», – зізналася я.

– Ось воно як, – він відкинувся на спинку свого стільця, виглядаючи вже більш зацікавленим.

– Звільнилася три місяці тому. Моя сусідка – насправді вона і є власницею квартири… я нічого їй не повідомила. Я зараз шукаю іншу роботу. Не хотіла, щоб вона дізналася, оскільки тоді буде перейматися через орендну платню. У мене є гроші. Я спроможна платити, але… Хай там як, вчора я збрехала про свою роботу і зараз за це вибачаюся.

Райлі нахилилася уперед і фальшиво посміхнулася.

– Зрозуміло. Більше ви не працюєте у «Гантинґдон Вайтлі». Ви взагалі ніде не працюєте, чи не так? Ви безробітна?

Я кивнула.

– Зрозуміло. Тож… ви не наймаєтеся на роботу, нічого такого?

– Ні.

– А… ваша сусідка, невже вона не помітила, що ви щодня не ходите на роботу?

– Я ходжу. Маю на увазі, я не ходжу в контору, але щодня їду до Лондона, як зазвичай, у той самий час, тож вона… Щоб вона не дізналася. – Райлі подивилася на Ґаскілла; він не зводить з мене очей, у його вигляді помітна тінь невдоволення. – Дивно звучить, знаю… – промовила я й замовкла, оскільки це звучить не дивно, це схоже на божевілля, коли промовляєш подібне вголос.

– Зрозуміло. Тож ви вдавали, ніби щодня їздите на роботу? – запитує в мене Райлі, її брови також з’єдналися в одну лінію, ніби вона насправді хвилювалася за мене. Наче вважала, що я взагалі з глузду з’їхала. Я нічого не відповіла, навіть не кивнула – нічого, продовжувала мовчати. – Дозвольте запитати, міс Ватсон, чому ви звільнилися?

Не було жодного сенсу брехати. Якщо вони до цієї розмови ще не мали наміру перевірити мою трудову книжку, тепер, чорт забирай, зроблять це обов’язково.

– Це мене було звільнено, – зізналася я.

– Вас було звільнено, – повторила Райлі з ноткою задоволення в голосі. Було зрозуміло, що саме на таку відповідь вона й сподівалася. – Через що?

Я зітхнула й звернулася до Ґаскілла:

– Невже це настільки важливо? Невже має значення, через що я кинула роботу?

Ґаскілл мовчав, уважно вчитуючись у записи, які підштовхнула до нього Райлі, проте ледь помітно похитав головою. Райлі змінила тему.

– Міс Ватсон, хочу поставити вам питання про вечір суботи. – Я подивилася на Ґаскілла: «ми вже з вами мали подібну розмову», але він на мене не дивився.

– Будь ласка, – відповіла я. Постійно торкалася потилиці, перевіряючи свої забиті місця. Не могла сидіти, не смикаючись.

– Розкажіть мені, навіщо ввечері в суботу ви пішли на Бленгейм-роуд. Навіщо ви хотіли поспілкуватися з колишнім чоловіком?

– Відверто кажучи, вважаю, що вас взагалі це не стосується, – відповіла я, а потім додала, не даючи їй можливості заперечити: – Ви не могли би, будь ласка, принести келих води?

Ґаскілл підвівся й пішов з кабінету, хоча я сподівалася зовсім на інше. Райлі нічого не відповіла, лише продовжувала дивитися на мене з тінню посмішки на губах. Мені несила було витримати її погляд, я опустила очі, стала оглядати кабінет. Я знала, що існує певна тактика: вона продовжуватиме мовчати, щоб я відчула себе незручно, щоб порушила мовчання, навіть попри власне на те бажання.

– Мала дещо з ним обговорити, – відповіла я. – Особисті справи. – Слова мої пролунали помпезно та безглуздо.

Райлі зітхнула. Я прикусила губу, рішуче налаштована мовчати до повернення до кабінету Ґаскілла. Тільки-но він повернувся, поставив келих з мутною водою переді мною, Райлі промовила:

– Особисті справи? – спонукала вона на одкровення.

– Саме так.

Райлі з Ґаскіллом обмінялися поглядами, але я не була впевнена, чи то через роздратування, чи то через розвагу. Я відчувала, як спітніла верхня губа. Відсьорбнула води – затхла на смак. Ґаскілл порився в папірцях, що знаходилися перед ним, потім відсунув убік, ніби покінчив з ними, наче будь-що там написане більше його не цікавить.

– Міс Ватсон, ваша… е-е-е… теперішня дружина вашого колишнього чоловіка, місіс Анна Ватсон, непокоїться через вас. Вона розповіла нам, що ви не даєте її спокою, надокучаєте її чоловікові, вриваєтеся непроханою до них додому, а одного разу… – Ґаскілл знову зазирнув у власні записи, але втрутилася Райлі:

– А одного разу навіть увірвалися до будинку місіс та містера Ватсона та викрали їхню дитину, їхнє немовля.

Чорна діра розверзлася посередині кабінету та проковтнула мене.

– То неправда! – заволала я. – Я не крала… Такого не могло статися, це помилка. Я не… я не викрадала немовля.

Я дуже засмутилася, почала тремтіти та плакати, казала, що хочу піти. Райлі відставила стілець, підвелася, знизала плечима та вийшла з кабінету. Ґаскілл простягнув мені паперові серветки.

– Ви можете піти, коли вам заманеться. Ви же приходили побалакати з нами. – Він посміхнувся до мене, ніби за щось вибачаючись. Тієї миті він був мені дуже до вподоби, Хотілося схопити його за руку та потиснути, але я стрималася, бо така поведінка видалася би надто дивною. – Бачу, вам є що мені розповісти, – додав він, і я вподобала його ще більше за те, що він сказав «мені розповісти», а не «розповісти нам».

– Можливо, волієте зробити перерву, – запропонував він, підводячись і подивившись на двері, – розім’яти ноги, щось перекусити. А потім, коли будете готові, повернетесь і розкажете мені все-все.

Я планувала про все забути та повертатися додому. Уже крокувала до вокзалу, напоготові відсторонитися від усього. Потім почала розмірковувати про подорож потягом, про те, що катаюся туди-сюди по залізничній лінії, повз будинок – будинок Меґан та Скотта – щодня. Припустимо, що її ніколи не знайдуть? Невже до кінця життя буду гадати – я розумію, що таке малоймовірно, проте чи мої свідчення могли б їй допомогти? А якщо Скотта звинуватять у тому, що він заподіяв їй шкоди тільки на підставі того, що поліція й гадки не мала про «К»? А якщо вона зараз знаходиться у «К» в будинку, зв’язана, у підвалі, поранена, сходить кров’ю? Або взагалі вже похована в саду?

Я послухалася поради Ґаскілла: купила у крамниці на розі бутерброд із сиром та шинкою та пляшку води й попрямувала до єдиного парку в Вітні – а скоріше, до невеличкого клаптика землі, в оточенні будинків 1930-х років, який майже повністю перетворився на асфальтований спортивний майданчик. Я присіла на лаву на краєчку цього місця, спостерігаючи за матусями та няньками, які розпікали своїх малюків за те, що їдять пісок із пісочниці. Кілька років тому я тільки про це і мріяла. Мріяла, як буду навідуватися сюди – певна річ, не задля того, щоб з’їсти бутерброд із сиром та шинкою між допитами в поліції – мріяла, що водитиму сюди власну дитину. Мріяла про візочок, який придбаю для малюка, увесь час проводила у центрах «Непосида» та «Центр раннього розвитку», підбираючи чарівний одяг та розбираючи іграшки. Мріяла, як сидітиму тут, гойдаючи власне щастя на колінах.

Не склалося. Жоден лікар не міг пояснити мені, чому я не можу завагітніти. Я доволі молода, достатньо здорова. Коли ми намагалися зачати дитину, я не пиячила. Сперма чоловіка також була активною та життєздатною. Не сталося. У мене навіть викидня не було, я просто так не завагітніла. Одного разу ми зробили спробу ЕКЗ (екстракорпоральне запліднення) – єдину, яку змогли собі дозволити. Вона (ця спроба) виявилася – як усі попереджали – неприємною та невдалою. Ніхто не попереджав мене, що ця спроба зламає нас. Проте сталося саме так. Тобто ця спроба зламала мене, а потім я зруйнувала те, що було між нами.

Найстрашніше в безплідності те, що від неї ніде подітися. Особливо тоді, коли тобі за тридцять. Усі мої подруги мали дітей, подруги подруг мали дітей, повсюди вагітні, святкувалися народження та перший рік малюків. Мене постійно про це запитували. Мама, подружки, колеги на роботі. Коли вже настане моя черга подарувати малюка? Якоїсь миті те, що в нас з Томом немає дітей, стало жаданою темою для обговорення в суботу за обідом, і не лише приватно – між мною та Томом, а у більш загальних масштабах. Якими методами ми користуємося? Що нам слід робити. А чи не слід тобі схаменутися на першому келиху? Я все ще була молодою, попереду багато часу, але ця невдача закутала мене, мов у мантію. Невдача мене приголомшила, потягнула на дно, я втратила надію. Тоді я ображалася на те, що всі вважали винною саме мене, що саме через мене нічого не виходить. Проте, враховуючи ту швидкість, з якою йому вдалося запліднити Анну, стає зрозуміло, що у Тома із заплідненням проблем немає. Я помилялася, коли натякала, що ми маємо розділити відповідальність, – у всьому винна лише я.

Лара, моя краща подруга ще з університету, за два роки народила двох дітей: першого хлопчика, потім дівчинку. Мені вони не сподобалися. Я не хотіла нічого про них знати та чути. Не бажала бути поряд з ними. Через таку мою поведінку Лара припинила зі мною спілкуватися. Зі мною працювала дівчина, яка – мимохідь, ніби розповідала про видалення апендициту чи видалення зуба мудрості, – нещодавно зробила аборт, медикаментозний аборт, й запевняла, що він менш травматичний, ніж хірургічне переривання вагітності, яке вона зробила, коли вчилася в університеті. Після цієї історії я не змогла з нею розмовляти, ледь витримувала її присутність. У конторі стало незручно працювати, сторонні люди почали помічати.