Текст книги "Матадор. Нотатки авантюриста"

Автор книги: Ігор Зарудко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

13

– Треба завтра зняти афіші з поїзда. Зробиш?

– О’кей, – погодивсь я.

– Час і номер вагона скину ввечері на телефон.

– О’кей.

Увечері я отримав повідомлення: «Потяг Житомир – Харків, прибуває о 9.44, вагон десятий. Провідник – Руслан. Напиши, коли отримаєш sms». Я відповів.

Наступного дня я прокинувся о восьмій ранку. О такій порі мені взагалі важко прокидатись. Я люблю поспати години до десятої. Але ж була домовленість, і я поїхав на залізничний вокзал. Моя поїздка нічим не відрізнялася від попередніх, окрім хіба того, що їхав я електричкою метро, що роблю дуже рідко. Раз, максимум два на квартал.

Метро – унікальне місце. Тут можна провести весь день за вартість одного жетона, вигідно купити собі різний побутовий дріб’язок і тут-таки вигідно його перепродати, послухати музику – від гітарного акустичного соло до електронної скрипки, не кажучи вже про солоспіви людей, які не знають і навіть не підозрюють про існування телешоу на зразок «Як стати зіркою?».

В електричці я читав книгу, намагаючися не підводити очей на пасажирів. Доїхав нормально. Вийшов на зупинці «Південний вокзал» і попрямував до третьої платформи, куди мав прибути потяг. Я йшов південним тунелем, підпертим колонами, під однією з яких стояло шестеро ментів із собакою.

– Ваші документи, – звернувся один із них до мене.

– Добрий день, – кажу. – А в чому справа?

– Перевірка документів.

– А якщо в мене їх нема, то що, ви повезете мене у відділок на з’ясування особи? – саркастично спитав я. – Тоді й ви свої покажіть.

Після цього я почав порпатись у наплічнику, а він тицьнув мені в обличчя «корочку» мента. Капітан…

– Сідай, – сказав він мені.

– Куди?

– Під стовп, ось сюди, – показав капітан пальцем.

Повз нас проходили люди й зацікавлено дивились цю короткометражку. До мене підійшов собака на повідку. Це був цуцик чорного кольору, який у майбутньому мав стати величезним собайлом. Мене попросили розстебнути рюкзак. Я розстебнув. Цуцик опустив очі, та мені все ж таки вдалося їх розгледіти. Вони були скляні, червоні, з туманом і нагадували два озера пізньої осені, коли сонце вже не виглядає з-за хмар, а землю огортає сірість і морок. Цуцик засунув ніс, а потім і голову в мій наплічник. Я насторожився. У ментів явно піднявся настрій. Вони зазирали через голови один одного в рюкзак, а капітан, який мене зупинив, уже тішився своєю інтуїцією. Та раптом цуцик висунув голову з рюкзака й заходився обнюхувати його ззовні. Оскільки ця процедура зі мною проходила не вперше, я сидів і навіть не намагався встати. Потім цуцик підійшов до мене справа й обнюхав мій правий бік, те саме він повторив і з лівого боку.

– Можеш іти, – якось не дуже весело сказав капітан.

– А мої документи вам уже не потрібні?

– Ні. Іди вже, – буркнув вокзальний міліціонер і розвернувся до своїх з таким поглядом, наче він побився з ними об заклад, що в мене є бодай якась наркота, і програв.

Уся ця процедура, скажу я вам, не дуже приємна. Вона мене трохи роздратувала. Я вийшов на платформу й завтикав на голубів, які поважно ходили між людей по асфальту, так, наче зустрічають своїх друзів-голубів із Житомира.

Поїзд запізнився на двадцять хвилин. Я навіть встиг змерзнути й трохи від того почервоніти й посиніти водночас. Нарешті афіші були в мене. Я подякував провідникові й почимчикував на привокзальний майдан, бо в мене були ще деякі справи.

Я вже майже дійшов туди, куди було треба, як почув десь із правого вуха: «Можна вас». Я не озирнувся. Я ніколи не озираюсь. Як правило, із того нічого гарного не виходить. «Юначе!» – почув я знову голос справа. Тоді я сповільнив ходу, хоч і не зупинився. Мені все це не сподобалося, до того ж, я був упевнений, що кликали саме мене. І тут мене схопили за рукав. Я висмикнув руку й глянув на того, хто це зробив. Переді мною був той самий капітан міліції, який зупиняв мене тридцять хвилин тому.

– Хочете ще раз перевірити мої документи?

– Ні, хочемо повторити процедуру обшуку.

– А вам не здається, що це вже занадто? – трохи обурено запитав я.

– Ні, не здається. Давай, хлопці, – сказав він своїм бійцям, і ті знову пустили на мене собаку. До речі, того самого. Мої слова про понятих капітан сприйняв як образу.

– Сильно розумний чи що! – визвірився він і показав мені вже інший стовп.

– Капітан!..

– Товаришу капітан, – перебив він мене, – інакше це буде неповага до правоохоронних органів. А через відсутність документів і так будеш сидіти три доби з циганами. Ми тільки вчора взяли нових.

– Слухайте, – почав я, – давайте без зайвих наїздів. Документи, що підтверджують мою особу, у мене є. Тож тримайте свою неприязнь до мене при собі.

Я знову сів під стовп.

Цуцик обнюхав мій наплічник і мої кишені. Мене попросили навіть зняти куртку. Я на це не відреагував. Вони не наполягали. За якийсь час мене відпустили, і я знову пішов у метро. Мені треба було їхати до станції «Наукова» в радіотехнічний університет, щоб залишити там частину афіш. На платформі метро мене обшукали ще раз. Знову без понятих. Це вже не викликало в мене жодних емоцій.

Словом, цього ранку я ще раз переконався – не варто їздити підземкою, коли не хочеш сидіти під замком.

14

Усі війни – чи то світові, чи громадянські – відбуваються або з питань релігійних, або бабських, тобто через жінок. Це тільки в Україні суперечки виникають через мовні питання. Навіть питання влади того чи іншого митрополита, московського чи київського, сходить на пси, коли хтось порушує питання мови. Політики підбурюють народ, той проклинає політиків, але йде в них на повідку й плює в спину своєму іншомовному брату.

Усе наче так, як склалось історично, – ганебно. І від цієї ганебності стає смішно. Такий уже смішний український народ. За те я його й люблю. Він неповторний. Коли треба, він може стати й єдиним, навіть з двома мовами. Це тільки питання часу…

Автобус, яким я їхав, розрізав освітлене місячним сяйвом місто із запахом ночі. Перший сніг накрив землю наче білою скатертиною, так, як накривають святковий стіл. У спальниках Харкова, подібно до плям від кетчупу на скатертині, на снігу виднілися червоні плями крові. Чоловіки, яким пощастило, із кров’ю на губах, що вже встигла запектися, поверталися до своїх жінок на лавочки під під’їзди. Не такі щасливі, ті, що лежали з розбитими пиками посеред снігу на районі, думали про помсту й про те, як би принизити свого візаві привселюдно й безкарно. У голову лізли тільки погані думки. Тоді вони йшли розбиратись одразу, утручаючись у жваву розмову інтелігентних гопів під під’їздом на лавці, яку вчора розбили ногами, показуючи свою силу двом п’ятдесятидоларовим проституткам, одна з яких колись була їхньою однокласницею.

Ми мчали тихим, подекуди широким проспектом просто в темінь майже навпомацки. Інколи водій висовував руку у вікно, щоб струснути попіл з тліючої цигарки. Нас їхало п’ятеро. Один – сивий чоловік у шкірянці – спокійно спав. Двоє інших лизали цицьки – він їй, вона йому. Обоє були якісь неохайні й розтріпані. Він – віком двадцяти одного-двадцяти двох років, а їй, судячи з усього, вже давно перевалило за сорок. Що могло поєднувати цих двох людей, для мене лишалося таємницею. Та й чи були вони взагалі знайомі до того, як сіли в один автобус, теж викликало в мене сумнів. Водій відчиняв і зачиняв двері. Аж раптом у молодого казанови задзвонив телефон. Він дістав його з третьої спроби.

«Да, Сірьож! Єдєм. Єдєм. Єдєм… Проєхалі вже давно. Алло…»

«Другу бутилку ми одкрилі, да только по рюмахє випилі…»

«Да от в баню єдєм…»

«Я ж орієнтацію ізмєніл, уже от одінадцать лєт…»

«Ізмєніл…»

«Нє, от с дєвчонками…»

«Та нє, гавно вопрос…»

«Ладно, давай! До встрєчі!»

Розмова з другом стала б для винахідника нової мови склянкою холодної води з льодом. Засунувши мобілку в кишеню, він якийсь час поводився більш сконцентровано, ніж досі, так, наче наганяв на свою персону понти. Жінка, з оголеними більш як наполовину грудьми, була від нього в приємному шоці. Вона поволі забувала про свої давно прожиті сорок, повертаючися думками в далекі дев’яності. Тим часом до автобуса то заходили, то виходили транзитні пасажири.

«Я вас випущу…»

«Я тоже вихожу…»

«Памятнік – остановк… спасібо».

«Ви там єщо на поворотє остановітє…»

«До свіданя».

15

Люди кохають одне одного. І страх погано, коли їхнє кохання, наче свічка, горить собі на різних кінцях торта, а ти підставляєш руки, щоб віск не потрапляв у крем, зроблений чи то з маргарину, чи то з вершків. Із часом свічки згорають. На руках лишається віск, а в пам’яті – вогонь. За тиждень-другий вони, колишні закохані, спілкуються на різні теми – про фільми, про книги, про секс, про ліхтарі. А ти, з воском на руках, згадуєш, як вони палали…

* * *

– Мені здається, вони підходять одне одному, – гаряче промовила В., наша спільна знайома.

– Мені теж так здається, хоч у них нічого не вийде. У них нема кохання, а є лиш закоханість. Кохання, наче дитина, з’являється на світ раптом і вже потім виношується, виховується й живе самостійно, тільки у двох тілах. Справжнє кохання – з першого погляду, а не після двох-трьох чи ще кількох там років дружби.

– А як же винятки? – так само палко заперечили мені.

– Це не той випадок. Я їх дуже добре знаю. У них багато чого спільного. Вони обоє цікаві, як книги. Такі собі бестселери, але вже прочитані. – Я зробив паузу на довгий ковток кави, глянув угору, наче відшукуючи зв’язок із космосом, і додав: – Прочитані одне одним.

– Ти п’яний, – раптом сказала наша спільна подруга, яка знала дівчину диво-пари більше за мене втричі.

– Але це не шкодить правді. Подумай, це все одно, якби закохались одне в одного ми з тобою. Що ми можемо дати одне одному?

– Ну, не знаю, – повільно сказала вона, так, наче про щось думала в цей момент. Я зрозумів, що бовкнув дурню, і почав виправдовуватись.

– Ну, добре. Я розумію – це невдалий приклад, але все одно… Я знаю всі твої плюси й мінуси. Усі, розумієш? І твою принциповість, і твій помірний пофігізм, і твою любов до лісу. А ти знаєш мої. Наприклад, любов до чарки. Отже, нам доведеться постійно ходити в театр і в кіно, так само, як їм. Розумієш? І що?!

– І що? – перепитала вона мене.

– Та нічого. Там багато попси. І нам про цю попсу доведеться говорити. Нам, у принципі, треба буде про щось говорити. Нових спектаклів та фільмів з’являється небагато, тож доведеться ходити на старі. Ну, театри – це ще куди не йшло. Там кожна постановка відрізняється від попередньої, залежно від того, хто з акторів нап’ється. А ось із фільмами так не вийде. Так ми довго не протягнемо. І вони, розумієш, і вони теж так довго не протягнуть. Вони зігнуться за місяць, максимум за два. І зі своїми суїцидальними розмовами прийдуть до нас із тобою. Розумієш? Нам доведеться знаходити слова, щоб заспокоїти їх – тобі її, мені його, а потім навпаки.

– Ну, не знаю…

– А я знаю… я знаю…

Я допив свою вже холодну каву й провів її додому. Уночі мене мучили далеко не оптимістичні думки з цього приводу. Вони ж реально підходять одне одному. Вони вродливі, веселі. З них обох я постійно сміюся. Вони обоє постійно сміються з мене. Усе підходить, але полярність у них одна. Якщо зважати на властивості магніту, то вона червоного кольору. Синя лишається незайманою, як жінки-бізнесменки. З іншого боку, я все правильно сказав. Усе правильно. Дружба має лишатися дружбою, і ставити її в один ряд з коханням не можна. Не варто ризикувати. Із цими думками я й заснув.

Її звали Н., його Р. Зі своїми друзями я зустрічався рідко, залишаючися при цьому гарним і вірним другом. Минув тиждень, може, два. Я зустрівся з Н. Ми взяли по каві й примостилися в затишному, майже закинутому дворику Харкова на провулку Воробйова.

– Пам’ятаєш, ти відмовився від поїздки на природу?

– Так, – спокійно відповів я, відчувши наїзд.

– Так ось, відмовились усі, крім Р.

– Ясно, – саркастично сказав я й сьорбнув гарячої чорної кави.

– Так ось, – продовжувала вона, – ми дуже гарно провели час. Світило сонце, співали пташки. Наші бажання, серця билися, наче хвилі об берег річки. Ми багато говорили про кіно й про книги. Купалися. Сміялися. Навіть обнімались.

– І навіть цілувались, – перебив її я.

– Ні, але нам цього хотілося. Тільки мене щось зупинило. Після цього ми вже тиждень не бачились. Я не розумію, що коїться. Поясни, Утко. Ти ж чоловік. Може, це у вас нормально?

– Ні.

– То що ж він робить? Чого він хоче?

– Не знаю, Н. Я з ним не бачився вже близько трьох тижнів, а може, й більше. Я не знаю, що в нього на думці. Життя – це процес, який змінює ситуації, підлаштовуючи їх під людей. І залежно від того, як це розуміють люди, усе відбувається так, як треба, або не відбувається взагалі. Процеси в голові кожного з нас непередбачувані. Може, він злякався. Може, розгубився. Може, теж щось відчув. Може, забухав. Хоч на нього це не схоже.

– Так. Він уже давно не бухає, – погодилася Н. і допила свою каву.

– А ти хоч сама знаєш, чого хочеш? – спитав я

– Там, на природі, може, і знала. Зараз не знаю. Точніше, я вже нічого не хочу. Не хочу руйнувати дружні стосунки. Біля річки ми сміялися й говорили про фільми зо дві години, зупинившися на одному, чий сюжет нагадує нашу ситуацію. Та висновків не зробили. Це мене, мабуть, і напружило.

– За фільмами, Н., долі не побудуєш.

– Згодна. То що ж мені робити? Писати йому чи, може, чекати звістки від нього? Може, він відправить мені поштового голуба.

– Це не зовсім безпечно, – в’їдливо зауважив я. – Голуб може все обісрати. Краще б ви зустрілися й з’ясували стосунки віч-на-віч. Навіть не знаю, чи варто тобі казати, що я з цього приводу думаю.

– Кажи, ми ж для цього й стрілись.

– Я думав, ми зустрілися, бо скучили одне за одним.

– І це теж. Кажи вже.

– Так ось, – почав я, – Мені здається, нічого не вийде, але спробувати варто. Урешті-решт, ви дорослі люди. Вішатися й стрибати з дахів багатоповерхівок не будете, якщо розбіжитеся. Хоч зайвий раз турбувати цим свій внутрішній світ не хотілося б. Ви постійно говорите про кіно, і це ненормально. Розумієш, Н., ненормально.

– Думаєш?

– Упевнений!

– Ми ще про книги говоримо…

– Це теж ненормально, якщо постійно.

– Мабуть, – погодилася вона.

– Так от я й думаю, Н.: вам треба зустрітися, випити кави ось так, як ми зараз, і поговорити.

– Ти правий. Спасибі за пораду.

– Найкраща порада – не давати порад.

Із цими словами ми направилися до виходу. Сонце гріло нам спини, наші тіні, неначе відображення в дзеркалі, рухалися разом із нами. Від асфальту пашіло жаром. Наше взуття нагрівалося й змушувало нас іти швидше. Ось вам і той процес, який змінює ситуації, підлаштовуючи їх під людей.

Ми пройшли Пушкінською, звернули праворуч. Пройшовши вниз Сумською, узяли ще кави й сіли споглядати захід сонця над Бурсацьким узвозом. За якийсь час померлі художники розлили фарби по небу, і над нами навис новий незайманий шедевр – ні доторкнутися до нього, ні зрозуміти. Сонце сідало повільно й у якийсь момент зникло за горизонтом і будівлями. На небо зійшла перша зірка. Ми загадали собі бажання й подалися вулицями вечірнього міста. Говорили про книги й про секс. Оскільки мешкали ми майже в сусідніх будинках, то їхали додому разом.

Дорогою сміялися до сліз із п’яного чолов’яги, який щоразу падав, коли зупинявсь автобус. Той чоловік був великий, як гора, і спокійний, як озеро.

Я провів Н. і поплентався у свої рідні залізобетонні стіни, де на мене чекали тиша й спогади.

За кілька днів мені подзвонив Р. і запропонував зустрітись. Я погодився. Ми зустрілися після роботи, потиснули правиці й обнялись. Узяли по дві пляшки пива, сіли на паркан, з якого відкривалася чудесна панорама Благовіщенського собору й вулиці Клочківської, де туди-сюди снували автівки, водії яких сигналили одне одному й матюкалися. Власники дешевих машин матюкалися тихіше, а дорогих – голосніше.

– Дивна ця церква, – почав я.

– Усі церкви дивні, – холодно відповів Р.

Праворуч від нас здіймався Свято-Покровський чоловічий монастир, позаду – Успенський собор з органом. Годинник пробив сьому вечора. Після останнього удару дзвонаря я відкрив пиво й простягнув руку до Р. Він зробив те саме. Так ми влаштували свій невеликий подзвін на знак солідарності із дзвонарем.

– Як житуха, братчику? – запитав я його, зробивши великий ковток.

– Не кажи так. Мені це не подобається, ти ж знаєш.

– О’кей. Як ти?

– Та хто його зна, – почав він.

– Мабуть, ніхто, якщо не ти.

– Ну так, – його гарний настрій раптом змінився на задумливий настрій старця-шамана. – Я тут якось їздив з Н. на природу, – почав він свою історію, – тоді, коли ви всі відмовились.

– Так, я знаю, що ви їздили.

– Ти з нею бачився? – перебив він і мене, і себе водночас.

– Та ти вже кажи, що хотів. Не відволікайся.

– Так ось… Ми купалися, сміялися, багато говорили про книги й кіно. Я навіть зробив їй комплімент. І їй це сподобалось. Усе було гарно. А потім мене якось перемкнуло, і я не знав, що робити. Пропонував було зустрітися після цього, та вона на роботі й не змогла вирватись. Якось усе не дуже романтично й холодно, розумієш, – звернувся він до мене, ковтнув пива й почухав свою густу чорну бороду.

– А чому ти зараз сидиш зі мною, а не з нею?

– Ну, типу, поради від тебе чекаю. Може, підкажеш, як діяти… хоч щось поясниш.

– Друже, – почав я й ковтнув пива, – зрозумій: найкращий порадник – твоє серце, твій внутрішній голос. Ти багато читаєш, дивишся фільми, більшість із яких створені за мотивами книг, і міг уже давно взяти з них якусь свою правду… Там дійсно це є. Я, звісно, радий, що ти звернувся до мене. Але ти повинен розуміти, що я – наче гітара без струн, тобто я є, а музики нема. Я сиджу тут, а порадити нічого не зможу, – я глянув на небо. Душі померлих художників знову порозливали фарби й подекуди навіть попрацювали пензлями, створивши над нами невимовної краси картину.

– Старий, – сказав я, – життя – річ слизька, як змія. Там, на природі, ти мав шанс розв’язати всі питання. А оскільки ти цього не зробив, значить, тобі й не треба цього робити. Щось там, усередині, зупинило тебе… щось спрямувало ваші дороги паралельно, а не перпендикулярно, – я задумався, бо з геометрією в мене завжди були проблеми. – Я зичу тобі щастя. І все ж таки раджу взяти квітку, краще купу квітів, словом, букет, і зустріти її якось з роботи, так, щоб це було для неї несподівано. Хочеш, я тобі допоможу? Може, коли стрінуться ваші погляди, душі знайдуть енергетичний зв’язок, схожий на той, що був між вами на природі. А якщо ні, тоді не порушуй цього питання ніколи, – сказав я йому, наче одружуючись із кимось.

– Може, – сухо відповів мені Р. і допив своє пиво.

– Подумай, друже… Знаєш, одна з моїх колишніх, коли я їй заявив, що вже не можу бути з нею, сказала мені, що гратися з людьми не можна – це боляче. Я тоді не все зрозумів… Не грайся з людьми. Або роби щось, або не роби. Будь і надалі другом. Читай книги. Дивися фільми. Пий і живи, насолоджуйся життям так, як робив це раніше.

– О’кей. Дякую.

– Не дякуй. Нема за що. Я ж нічого не зробив. Пішли краще по пиву візьмемо.

Ми зістрибнули з паркану й рушили до найближчого магазину, у якому продавався алкоголь. Потім ми говорили про жінок, потім про мене, потім знов про жінок, а насамкінець узяли ще по пляшці світлого. Дорогою додому я дививсь у вікно. Ми проїжджали повз недобудовані споруди, повз старий-новий автовокзал. Автобуси, наче рукави, вбирали в себе людей і зігрівали від прохолодного харківського вечора. Я їхав в одному з таких, тільки місцевих, утішаючися миттю й життям. Завтра мені не треба було вставати й іти в офіс на дев’яту, завтра був вихідний.

Ми проїхали проспектом, я вийшов на своїй зупинці, де стояла купка п’яних молодиків і голосно матюкалась. Якась бабця, стара як світ, продавала насіння. Місяць біг за мною, освітлюючи дорогу додому. Я думав про Н. і Р. За якийсь час вони все ж таки стрілись і знов говорили про кіно й про книги. Так, наче й не їздили на природу, так, наче й не купалися в одній воді, так, наче й не було в них тієї миттєвої туги.

16

Тижні, як вагони транзитного поїзда, пролітали повз мене. Я не встигав навіть доторкнутися до них. До того ж, це було небезпечно – могло підхопити. Я пив каву й сидів в офісі, придивляючися до студентів автодорожнього університету, серед яких було багато гарненьких дівчат. Улітку їхні спідниці чи сарафани здіймав вітер, наче вітрила кораблів. Узимку вітер обганяв їх, торкаючися шуб і толстовок, наче болідів на трасі перегонів «Формули-1». Вони ходили на перервах за пивом і їжею, курили й плювали на землю. «Майбутні майстри автомобільної справи», – зринало в мене в голові щоразу, коли новий плювок опинявся на затертому асфальті. Якось я задивився на одну доволі вродливу дівчину в зелено-червоному сарафані, яка курила довгу сигарету й жваво спілкувалась зі своєю подругою. У неї було струнке, наче викарбуване, тіло, довгі ноги й чорне коротке волосся. Сигарети вона курила одну за одною, мабуть, розмова була не найприємніша. Я почав мріяти. «Ось вона в синьому чи помаранчевому комбінезоні на одній зі станцій технічного обслуговування Харкова. З ключем на двадцять-вісімнадцять лежить під вантажівкою й викручує гайки для заміни ходової, а над нею нависає старий чоловік, якого в гаражі всі називають Степановичем, і щось їй нервово розповідає про погані дороги та даїшників, жестикулюючи чорними від мазуту й життя руками. Вона киває головою й щось каже йому у відповідь, знімаючи важкі деталі вантажівки. Так проходять роки її кар’єри. Потім вона стає менеджером цієї станції, її помічає постійний клієнт на дорогій тачці – життя вдалося! Головне – тримати марку. Головне – з усім погоджуватися. Головне – бути головною, так, як зараз під час розмови з подругою. Бути вовком, а не вівцею».

– Привіт! – Долинуло зі слухавки.

– Привіт, – відповів я насторожено.

– Треба зустрітись.

– Ну, це не проблема. А ти хто?

– Я – Гарік. Твій старий кент.

– У мене ніколи не було кентів на ім’я Гарік.

– Ну ти даєш, старий! Я – Гарік. Гарік я. Ну, низенький такий.

– Ти мене ні з ким не плутаєш, Гаріку?

– Ну ти чудило. Ми з тобою познайомились у барі… кілька днів тому… Пам’ятаєш? Згадав?..

– А, Гарік… Йо, як я міг забути? – Я згадав, як сидів нещодавно в барі й насолоджувався кавою й алкоголем. Але Гаріка не згадав.

– Ну от. Давай зустрінемося сьогодні, – жваво запропонував він.

– Давай.

Ми домовилися про час і місце. День офісного життя добіг кінця. Я накинув наплічник і вийшов, зазначивши час: 18.01. На зустріч я прийшов раніше й став випасати свого «старого друга» дводенної чи триденної давності. Про нього я знав тільки те, що він невисокий на зріст і що його звати Гарік. Подумки я почав давати ім’я Гарік усім, хто проходив повз чи підходив до мене. Але воно нікому не підходило. Небо без сонця було похмуре й незатишне. Сірість з’їдала кожного, хто ходив під ним, а тих, хто ходив під наркотою, сірість не чіпала. Вони були в ньому, ходили майданом так, наче не торкалися бруківки, так, наче не ступали по землі, якою ступали інші. Нарешті підійшов пацан із посмішкою на все обличчя.

– Старий! – крикнув він.

– Привіт, – сухо сказав я йому.

– Здоров, чуваче! – привітався той, протяг правицю й обняв мене.

Я напруживсь. Я намагався згадати бодай щось, що пов’язане з ним. Але згадати нічого не міг. Тоді в барі я випив трохи коньяку й чашку кави, а ці напої аж ніяк не впливають на мою пам’ять.

– Може, вип’ємо кави, – сухо запропонував я.

– А може, як тоді… пам’ятаєш, чуваче, як тоді, в барі.

– Давай обмежимося кавою, Гаріку.

– Ну, як життя, як справи? – спитав він мене й по-братськи вдарив по плечу.

– Та нічо, з роботи зараз.

Ми взяли кави й примостилися на лавці центрального парку Харкова.

– Я до тебе в справі, брат.

– Викладай, – мужньо мовив я й проковтнув майже теплу каву.

– Я хочу зайнятися продажем мобільних телефонів, і мені потрібна твоя допомога. Ти зі мною, брат?

– Ну, ти якось детальніше розкажи, що саме ти зібрався робити. Хочеш відкрити точку на ринку?

– Та ні, краденими, браток, краденими мобілами торгувати, – прошепотів він.

– О-о-о, чуваче, це без мене! Мені такої роботи не треба. Мені такі проблеми ні до чого…

– Ти не розумієш, від чого відмовляєшся! Там гарні гроші.

– Там гарні терміни, – перебив я його.

– Та які там терміни, браток?

– Кажу тобі, за це діло або багато отримують, або багато сидять. Я вже займався продажем старих телефонів… не крадених. Люди добровільно їх продавали, а я добровільно шукав клієнтів і перепродував. Але все це було чесно для всіх, крім податкової. Але то вже діло друге. Тоді мої святі покарали мене й за це.

– Як? – перебив він мене.

– Я йшов у військкомат. І треба було пройти через арку. Це було вдень. Удень, розумієш? І там мене перестріли два гопники. Зчинилася бійка. Зрештою, мене підперли до стіни, приставили ножа до горла й відібрали гаманець, телефон і цигарки… Ще й чиркнули кілька разів по горлу канцелярським ножем.

– І що?

– Як що? Після цього я не займаюся такими ділами. Зробив висновки.

– Які висновки?

– Коротше, Гаріку, я пас. Я цим не займатимусь.

– Ось послухай… Вадик буде їх красти. У нього досвід, можна сказати, стаж… Я замітатиму сліди. Ти шукатимеш клієнтів і продаватимеш. Прибуток ділитимемо рівно на трьох. Та ладно, Олеже. Не гони, погоджуйся!..

– Я не Олег.

– Як не Олег?

– Ну так, не Олег.

– Так ми ж з тобою в барі пили.

– У якому барі? Де?

– Ну як де? На Салтівці.

– Гаріку, я не п’ю в барах на Салтівці. Ти переплутав мене з кимось, – зрадів я й ковтнув залишки кави.

– Може, і переплутав… А ти… не хочеш цим зайнятись?

– Гаріку, я згаяв через тебе купу часу. У мене важливі справи… Ти лохонувся, друже.

– Мабуть, – погодився він.

– Давай так. Ти купуєш мені чашку чорної, і я роблю вигляд, що цієї розмови не було. Домовились?

– Домовилися, – знову погодився Гарік.

Я взяв свою каву й пішов додому. Прохолода обіймала моє тіло. Я був задоволений і думав ось про що: «Люди дуже дивні створіння, але той, хто їх створив, іще дивніший. Я часто ставлю собі питання: для чого? Мабуть, для чогось величного, для чогось важливого, для чогось… Словом, людина – найдосконаліша істота на землі. От тільки користі від неї я не бачив і не бачу. Ми плюємо на землю, засмічуємо її… Ми, мов ті жуки-гнойовики, копирсаємось у якомусь лайні, займаючися щодня непотрібними справами. Хто ж така людина і яке її місце в цьому світі?»

Небесний ліхтар у той день так ніхто й не ввімкнув, так ніхто й не прикрасив золотистими променями душі померлих акторів, які літають серед нас, торкаються нас, проходять крізь нас, штовхають нас на колії чужого життя.