Текст книги "Таємнича Африка"

Автор книги: Герман Фрайберг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 7 страниц)

Найнебезпечніша епідемія в Африці – сонна хвороба. Вона спричинилась до того, що великі території Африки вважають місцями смерті. Збудників цієї жахливої епідемії переносить від хворого до здорового муха цеце (глосина). Ця в'їдлива комаха кусає всіх майже цілий день, не минаючи й тварин. Спочатку заражена людина почуває себе майже здоровою. Через деякий час починаються нерегулярні приступи лихоманки і дуже набрякають лімфатичні залози, особливо на потилиці. В останній стадії, третій, бактерія проникає в головний і спинний мозок, тобто вражає центральну нервову систему. Людина слабне, худне, розум у неї затьмарюється, їй хочеться спати без просипу. Через це хвороба й дістала таку назву. Зараз проти сонної хвороби є дуже ефективні ліки – германій.

Але яка користь від ліків, хай і найкращих, якщо вони не доходять до тих, хто їх потребує? Як знати смертельно хворому негрові, котрий живе в глибині Центральної Африки, що може допомогти йому? Величезна заслуга Альберта Швейцера в тому й полягає, що він став рятівником цих незліченних хворих у джунглях Африки.

У КОРОЛЯ ТУАРЕГІВ

– Тікайте! Ховайтесь за скелю! – крикнув я своїм двом супутникам з племені хауса.

Це було 1951 року. Ми їхали з Кано (Нігерія) до Ахаггарських гір у самому центрі Сахари.

Слова мої були викликані раптовим ураганом, що з свистом налетів на нас. Ібрагім і Наана, поглядаючи на небо, охоплене червоною загравою, нерішуче подалися до скелі. Я вихопив з багажника великий брезент і квапливо накрив ним свою вірну машину. Земля, здавалось, заколивалася підо мною. Спека стала нестерпною, не було чим дихнути, вітер шпурляв мені в обличчя хмари розпеченого, гарячого, як вогонь, піску. На нас, завиваючи і висвистуючи, мчав «джу-джу» – «володар пустелі», як тубільці називають самум. Піщані вихори здіймалися високо вгору, сонце тьмяно блищало крізь млу, ніби старовинне срібне блюдо. Навколо ставало дедалі темніше, а пекельна спека ще збільшувалась.

Закутавши мотор і добре закріпивши брезент, я щільно обгорнувся плащем, схопив спальний мішок і помчав за неграми. Ми впали на пісок за невеличкою скелею, міцно притиснувшись один до одного, заховавши обличчя в ковдру. Та пісок пробивався крізь найменші щілини і періщив незахищене тіло.

Самум затих так само раптово, як і налетів. Пісок тріщав на зубах, набився у вуха, очі почервоніли від нього. Проте ми лишились живі. З піщаних заметів біля моїх ніг випірнули Ібрагім і Наана. Тільки що ми були на волосину від смерті, а зараз уже сміялися, обтрушували пісок і роздивлялися навкруги. Знову сяяло сонце, безмежна пустеля лежала перед нами. Але як вона змінилася! Нас оточувало нескінченне пасмо піщаних гір, яких досі не було, і десь під однією з них стояла наша машина.

Після довгих пошуків ми натрапили на неї і добряче натомилися, поки відкопали з піску. Піт котився з нас градом. Нарешті ми випросталися і мовчки переглянулися. Нас турбувало одне: чи працюватиме мотор, чи не зробив нас самум полоненими пустелі?

Після кількох спроб мотор все-таки запрацював, і його спокійне ритмічне торохтіння повернуло нам втрачений спокій.

Нігерія лишилась далеко позаду. Порівняно з іншими районами Африки, ця країна заселена досить густо. Вздовж доріг там торгують найрізноманітнішими товарами: від горіхів кола, якими мандрівники в пустелі тамують спрагу, до живих ослів. Місцями ми бачили купи білих мішків. В них було виставлено на продаж сіль, «біле золото пустелі». Ночували ми в так званих «будинках для подорожніх». У них можна зустріти гостей з усього світу: мовознавців, ботаніків, геологів, ділових людей, мисливців на велику дичину. Проте тільки боягузи ночували всередині круглого приміщення під солом'яною стріхою, в якому вміщалося хіба що чоловік з десять. Щоб помилуватися як слід африканською ніччю в мерехтінні розкладених тубільцями вогнищ, ми здебільшого влаштовувались на ніч під яким-небудь деревом.

У пустелі всього цього не було. Ми їхали Танезруфтом – областю, де не побачиш жодних дороговказів, так званою «країною спраги». В піску ми часто помічали кістяки верблюдів. Тварини гинули на караванних шляхах від спраги і виснаження.

Великі звірі трапляються тільки по краях пустелі. Женучись за антилопами, м'ясом яких і ми іноді поповнювали свої запаси, в пустелю часом забігають хижаки, найчастіше гієни й шакали. Леви дуже рідко пускаються в мандри по пісках. Чудово пристосована до життя в цих умовах пустельна лисиця. У неї короткі ноги, великі вуха і захисне забарвлення, що змінюється відповідно до кольору землі: сірувато-жовте, червоно-буре або зовсім червоне. Водиться тут також піщана гадюка, трапляється вона рідко, але отрута її смертельна. Особливо допікають у пустелі скорпіони, які здебільшого з'являються ввечері, і стоніжки, схожі на наших, тільки значно більші.

Ми долали на машині кілометр за кілометром. Наскільки сягало око, не видно було ні деревця, ні кущика. Всюди самий лише пісок, голий пісок без жодної рослинки. Від цього мені спека здавалась ще більшою. Машину вів Ібрагім. Я сидів поряд з ним, затиснувши між коліньми рушницю. Мені й на думку не спадало, що може статись щось погане. Позад мене тихенько наспівував Наана. Але що це? Я витріщив очі: невже це марево? В далині наче рухались якісь цятки. Я приклав до очей бінокля. Спочатку я вирішив, що це антилопи, і зрадів: буде смачна печеня. Але відколи це дичина замість того, щоб тікати, сама біжить до мисливця? І тут мене охопив страх. Це могли бути тільки дикі собаки, які хотіли наздогнати нас. І справді, віддаль між нами дедалі зменшувалась. Скоро ми остаточно впевнились, що за нами мчали дикі собаки.

Ці хижаки ніби голови легендарної гідри: вб'єш одного, а натомість з'являється два інших. Вони набагато кровожерливіші за вовків. Майже кожну тварину, навіть буйвола чи лева, вони можуть загнати на смерть. Полюючи наодинці, такий собака неминуче загинув би з голоду, а від цілої зграї їхній здобичі рідко щастить утекти. Ми не були впевнені, що машина буде нам надійним захистком. Головне, щоб у Ібрагіма за рулем витримали нерви. Обличчя в бідолахи посіріло. Я порадив йому слідкувати тільки за машиною, щоб ми часом десь не застряли. Їхати швидше нам не давав пісок.

Незабаром до нас долинуло пронизливе виття собачої зграї. Це були напрочуд великі тварини. Вони скидалися на породистих німецьких вівчарок – волохаті хвости, густа шерсть, довгі міцні ікла.

Я оглянувся на Наану. Він стояв навколішки, тримаючи в кожній руці по великому ножеві. У мене був напоготові дробовик.

Ось хижаки вже оточили нас. Я прицілився в собаку, що приготувався до нападу. На відстані до десяти метрів дробом можна вбити хоч якого звіра. Хижак, що був біля самісінької машини, впав, як підкошений. В ту ж мить кілька собак кинулися на нього і почали роздирати на шматки. Це було жахливе видовище. Поки собаки пожирали свого ж родича, я встиг перезарядити рушницю. Несамовите виття змусило мене оглянутись. Я злякався. Хижаки намагалися плигнути в машину. Але Наана не розгубився. Кожний собака, що наважувався стрибнути, падав додолу від влучного удару гострого ножа Наани. За цього хороброго юнака можна було не боятися.

Зграя, в якій спочатку була понад сотня собак, помітно порідшала. Але вона не відставала від нас. Ібрагім мав жалюгідний вигляд, проте машину вів чудово. Боротьба тривала далі. Я найбільше турбувався за машину: чи витримає вона?

Наші переслідувачі все ще не втрачали запалу. Нарешті шлях покращав. Замість піску з'явився твердий грунт. Ібрагім дав повний хід. Собаки тепер не могли встигнути за нами. Один за одним вони почали відставати. І саме вчасно: Наана вже теж знесилів.

Зупинившись покурити, ми помітили, що збилися з дороги. Що ж тепер робити? Стояти на місці не можна. Треба рушати далі. Ми їхали мовчки півгодини, годину. Мене охопили сумніви. Чи не був я надто легковажний, подавшись в Ахаггарські гори? Чи не чигають на нас у пустелі небезпеки, проти яких я буду безсилий? Поклався на Ібрагіма та Наану. Але чи мав я право вплутувати їх у таку авантюру? Я приховував від них занепокоєння і намагався надати своєму обличчю впевненого виразу.

Минула ще година, потім ще одна. Колеса глибоко вгрузали в пісок, сонце пекло вогнем. Я сів замість Ібрагіма до руля, однак у мене почало складатися враження, що ми кружляємо на одному місці.

Ще через годину Ібрагім промовив:

– Здається, ми повертаємось назад.

Це вже було занадто.

– Послухайте, – сказав я, – давайте відпочинемо. Ми втомилися. Ляжемо й виспимося. Думаю, що ми цілком заслужили це.

Ібрагім і Наана швидко приготували постіль. Я заліз у спальний мішок і задоволено випростався. Проте сон довго не приходив. У душі я проклинав свій намір відвідати в Ахаггарських горах короля туарегів Аменокаля. Однак я вже давно плекав надію сфотографувати його. Досі ще нікому не пощастило зняти Аменокаля з відкритим обличчям. Та чи стане шкура за вичинку? Чи витримає стара машина таку дорогу?

Я підвівся і оглянув безкрає море піщаних дюн, ясно освітлене місяцем. Ландшафт був похмурий і все ж таки прекрасний, а від того величного спокою, що оточував нас, в серце моє теж повернувся спокій. Я посміхнувся і подумав, що мені завжди щастило знайти вихід навіть з важчих ситуацій. З цією думкою я й заснув.

Більшість людей має зовсім невірне уявлення про Сахару. «Ссахра» – арабське слово і означає воно «пуста країна». Тільки десята частина цієї «пустої країни» вкрита піском, решта – каміння і галька. Тож не дивно, що над голою, сухою пустелею з шаленою силою гуляють вітри. Я бачив на власні очі, як самум виривав із землі каміння.

Наступного ранку ми попили чаю з сухарями і вирушили в дорогу.

Ми їхали годину за годиною, намагаючись вгамувати сигаретою голод і спрагу. За місцями, вкритими камінням і галькою, починались широкі піщані рівнини, то білі, то жовтогарячі, то аж червоні. Що буде, коли скінчаться наші невеликі запаси харчів і води, а ми не натрапимо на правильний шлях? Тільки мотор міг не турбуватися про «харчі», – він мав їх, бензину ми взяли багато.

Важко уявити собі щось безрадісніше, ніж ландшафт місцевості, по якій ми їхали. Ніде ні травинки, тільки пісок і галька, галька й пісок – високі дюни з темними глибокими урвищами між ними. Звечора місяць був оповитий загрозливим білим серпанком. Цієї ночі я не стулив очей. Ми були в «країні мовчання».

Другого дня, коли сонце якраз було в зеніті, ми на якусь мить повірили, що вже врятовані. Зовсім близько перед собою ми побачили воду в зелених берегах. Ібрагім і Наана не повірили, що це марево. Я відмовився їхати в напрямку цієї фата моргана. Тоді вони, розсердившись, вискочили з машини і кинулись туди самі. Не пробігли вони й десяти кроків, як Наана раптом щось вигукнув хрипким голосом. Потім обоє враз стали навколішки. Розмахуючи руками, вони кликали мене до себе. На піску лежав зовсім свіжий кізяк верблюда. Тепер ніщо не могло їх зупинити. Ніби собаки-шукачі, вони обстежили пісок навколо і знайшли верблюдячі сліди. Я знову сів за руль, дав газ і поїхав по сліду. Стара машина стрілою летіла по піщаному морю, лишаючи за собою величезні хмари пилюки. Ці хмари привабили до нас рятівника в образі вершника на верблюді, який, розмахуючи руками, наближався до машини. Це був туарег. Він наказав нам їхати за ним.

Так прибули ми до Таманрасета, першого невеличкого селища туарегів у Ахаггарських горах, що здіймаються над рівнем моря до трьох тисяч метрів. Цю частину Середньої Сахари місцеве населення називає «країною жаху». Жах наводять мешканці цих гір, войовничі туареги. Кожен туарег лякає вже своєю зовнішністю. Він з ніг до голови закутаний у чорне.

Переїхавши глибоку ущелину, ми опинилися перед головним наметом Аменокаля, короля туарегів. Люб'язним жестом господар запросив нас до намету попоїсти. Нам подали смачну страву: смажену баранину, щедро заправлену часником. Але головною приправою до печені був пісок.

Зрозуміло, що, в кого нема виделки, той їсть руками. Довелось і нам так робити. Жоден з туарегів за обідом не відкривав свого обличчя. Підносячи до рота шматок м'яса, Аменокаль відсував покривало трохи вбік. Скоро воно залисніло від жиру. Я брав їжу лиш кінчиками пальців, та й то забруднився. Помити руки було нічим. Туареги витирали масні пальці об одяг і були раді, що він так гарно блищав од жиру. Я скористався для цього своєю носовою хусточкою. Коли я засунув хусточку назад у кишеню, король і його почет схопилися за животи від сміху. Я знав, чому вони сміються: тубільці гребують використаними хусточками.

На десерт нас пригостили музикою: якась виснажена жінка співала і акомпанувала собі на інструменті, що нагадує нашу гітару. Король був дуже захоплений музикою, я – трохи менше. Під тим приводом, що хочу показати йому свій радіоприймач, прилаштований у машині, я поклав край цьому концертові. І ось настала довгождана мить. Я вийняв фотоапарат. На мій подив, господар не виявив перед апаратом ніякого страху. Він погодився сфотографуватися, але… в покривалі. Довелося цим задовольнитися. Натовп глядачів напружено стежив за «чаклунством» з «фото-джу-джу». Потім я показав королю свою машину і ввімкнув радіо. Пролунали звуки оркестру. Вони викликали несподівану реакцію. Всі туареги на чолі з королем, заткнувши вуха, кинулись тікати, ніби від страшного ворога. Лиш перегодом вони повернулися назад, щоб зблизька роздивитися на цю диявольську річ. Тут ніколи ще не бачили й не чули «радіо-джу-джу». Коли я спіймав у ефірі джаз, вони почали дослухатися. Очевидно, така музика їм більше подобалась.

Швидко, без сутінок, як завжди в тропіках, настала ніч – наша перша ніч у «країні жаху». Ми сиділи перед наметом короля і розмовляли. Крім мене, в гостях у короля був французький комендант, що їздив по пустелі з інспекційною метою, бо більша частина Сахари – французька колонія. На спогад про цей вечір король подарував мені викарбуваний значок, що зображував Південний Хрест, найкрасивіше сузір'я тропічного неба. Коли ми заговорили про міжнародне становище, Аменокаль показав на зоряне небо і промовив:

– Один наш звіздар розповів мені, що земля – лиш маленька кулька у всесвіті і що, можливо, на інших зорях теж існують живі істоти. Погляньте на безмежний зоряний світ, друзі мої. Мільйони років рухається він своїм навіки визначеним шляхом, як велів аллах. Чому ж на землі люди весь час порушують божественний порядок поганими законами і ворожнечею? Як гарно жилося б на світі, коли б люди дивилися один на одного, як друзі, так, як я дивлюся на своїх гостей.

Ці слова сказала людина, яка не боялася смерті і яка, коли було потрібно, вміла боротися. О, мудрий Аменокаль!