Текст книги "Таємнича Африка"

Автор книги: Герман Фрайберг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)

Час минав повільно. Я напружено вдивлявся в берегову смугу, сподіваючись вистежити-таки окапі. Від перевтоми мені вже почало ввижатися, що весь ліс повен цих тварин.

Настав світанок. Незабаром зійде сонце, і знову в хащах пробудиться життя. І ось я побачив, як до мене щось наближається. Це вже була не гра уяви, а справжня дійсність. Обачно, ледь переступаючи ногами, нашорошивши великі вуха, втягуючи носом повітря, безперестану боязко озираючись, виходив довгожданий окапі. Я обережно взяв фотоапарата і висунув його крізь віконечко у протимоскітній сітці. На жаль, фотографувати я не міг. Хоч сонце вже зійшло, в лісі було ще темно. Щоб краще роздивитися тварину, я й далі тримав перед очима бінокль. Окапі пасся, стоячи до мене задом. Згодом, скубучи якесь соковите листя, він повернувся боком. І тут я побачив щось несподіване. Тварина діставала листя язиком – синювато-чорним, майже півметра завдовжки. Потім окапі попрямував до водопою. Через кожні кілька кроків він зупинявся і прислухався. Навіть п'ючи воду, він раз у раз насторожено підводив голову. Нахиляючись, окапі широко розставляв ноги: передня частина його тіла, як і в жирафи, була вища, ніж задня, і він не. міг інакше дістати до води.

Дедалі ставало видніше. Але щоб фотографувати з такої віддалі, світла все-таки було замало. Зараз мені дуже не вистачало мого телеоб'єктива, який, на жаль, незадовго перед цим у мене вкрали на морському узбережжі. Вітер і досі віяв у мій бік – для тропічного лісу, де він, звичайно, весь час. змінюється, це було рідкісне явище. Повільно, займався день. Нарешті стало зовсім видно… Радість моя не мала меж. Тепер треба, було тільки почекати, поки окапі нап'ється і трохи відійде од води. Він зробив мені таку послугу, і в мене на плівці залишилось зображення цієї дивовижної тварини в рідному її середовищі. Але окапі почув, як клацнув фотоапарат, і зник, мов привид, ніби його й не було тут.

Я повернувся до табору страшенно радий. Невдовзі я вже сидів у своєму наметі за чисто накритим похідним столиком. Сніданок здавався мені смачним, як ніколи. Я щедро нагородив пігмеїв бамбутті, а вождеві Ямбомбі віддав, звичайно, обіцяну лупу.

НААНА РОЗМОВЛЯЄ З ВЕЛЕТЕНСЬКОЮ ГОРИЛОЮ

Який вигляд має тропічний ліс? Його звичайно уявляють собі світлим, пишнобарвним. А насправді там і ясного дня стоять сутінки, вічні зелені сутінки. Лиш зрідка сонячний промінь проникне до землі, де завжди вогко і слизько. Дерева в тропічному лісі ведуть постійну боротьбу за світло, за сонце. Кожен промінь, який прорветься крізь листяний дах, жадібно ловлять молоді деревця. Тоненькі, лиш кілька сантиметрів завдовжки, вони пнуться вгору, змагаючись з великими деревами, але їхнє віття невисоко над землею сплітається з гіллям сусідів і не дістає до світла. Від дерева до дерева тягнуться товсті зелені линви: ліани та інші виткі рослини. Вони обплітають стовбури до самісінького верховіття і знову спадають униз. Дерева й підлісок утворюють суцільну стіну. Хто гадає, що в тропічному лісі буяє життя, той помиляється. В ньому, наприклад, зовсім немає птахів. Тільки високо вгорі, в кронах дерев, я бачив великих турако. Зате тут водиться безліч різних комах. Є також змії, але небагато видів.

Повітря в тропічному лісі вологе, дихати ним важко. Від землі здіймається неприємний запах гнилизни і забиває дух. Піт тече струмками. Очі, втомившись від зелені, жадібно шукають клаптика чистого неба. Однак куди не глянеш, всюди натикаєшся поглядом на темно-зелену стіну.

Ось у цей ліс я й вирішив проникнути. Мені хотілося спіймати маля горили.

Погостювавши деякий час у лісовій лікарні великого друга людей професора Альберта Швейцера [3]3
  А. Швейцер – видатний вчений-гуманіст і громадський діяч, борець за мир (про нього див. у передостанній главі цієї книги).


[Закрыть]в Ламбарене на річці Огове, я рушив далі, в ліси, де водяться велетенські горили. Негри з племені ешира, які там живуть, зустріли мене дуже привітно, але наполегливо відмовляли від пошуків горил, яких вони вважають своїми друзями. Сам же, без їхньої допомоги, я нічого не міг вдіяти – мені потрібні були носильники й провідники.

Після довгих переговорів Ісса, вождь ешира, нарешті погодився дати мені десяток дужих негрів. Але я змушений був пообіцяти йому, що вживатиму зброю тільки у випадку смертельної небезпеки.

Я відразу ж почав добирати собі помічників. На моє здивування, всі чоловіки селища виявили бажання йти зі мною. Першого я вибрав знахаря Наану – за його розум. Другого – Маллу. Він найбільше за всіх кричав і клявся власними руками спіймати енню (так ешира називають горил). Малла був невеликий на зріст, але надзвичайно сильний. Наана дав мені знак взяти його. Інших я теж вибрав з допомогою Наани, серед них і Оку, зброєносця й співака.

Наступного ранку ми вирушили в дорогу. Ішли ми до «Мертвого лісу», в якому водилися горили. Я не уявляв собі, як ми пробиратимемося в цих хащах, де немає ніякої можливості орієнтуватися.

– Я поведу тебе, – сказав Наана, – я знаю, де сплять енню. Там ти зустрінеш також інйого (тобто слона). Ми давно не їли м'яса, і ти застрелиш одного інйого.

Мені було не до слонів, однак я погодився.

Ми йшли один за одним. Вів нас Наана, озброєний катаною – топірцем, яким він прокладав шлях і робив зарубки на деревах, бо, не лишивши їх, з такого лабіринту не виберешся. Під ударами катани густий підлісок падав, і утворювалась вузька стежка – аби пройти одній людині. Над нами непроникним дахом нависали крони дерев, вздовж і впоперек переплетені ліанами. Ми йшли багато годин підряд, а просунулися вперед всього на кілька кілометрів. Ніде не видно було жодної тварини. Несподівано ми вийшли до річки. Це було наче в казці. Перед нами блищала кришталево чиста вода. Над нею зімкнулися крони велетенських дерев, обгортаючи річку таємничим сутінком. Біля самого дна плавали зграйки маленьких рибок, поблискуючи сріблястою лускою. Даремно шукав я цю річку на своїй карті.

Стояла зловісна тиша. Тільки багато слонячих слідів свідчило про те, що тут часом вирує життя.

Далі слонячі стежки стали траплятися ще частіше, але слідів горил ніде не було видно. Це легко пояснити, якщо взяти до уваги, як пробирається лісом горила, найспритніша з його мешканців, – великими стрибками, не вибираючи шляху. Велетень-слон або стадо буйволів прокладають собі нешироку доріжку, тому вистежувати їх легше. Мавпа ж, навпаки, не лишає слідів, які впадали б в око. Вона може пробратися по землі через якусь непомітну лазівку або, якщо це потрібно, подолати високу перешкоду по деревах. Скоро я помітив, що тут можна більше почути, ніж побачити. Однак і горила чує дуже добре. Оскільки нам доводилось прокладати собі шлях здебільшого крізь густий підлісок, то ми не могли наблизитись без шуму, і горила завжди мала час для втечі.

– Глянь, ми зараз зовсім близько від інйого, – сказав Наана. – Але стріляти не можна, щоб не прогнати енню. Завтра вранці ти їх побачиш!

Я вирішив стати тут табором, незважаючи на москітів, які хмарами літали над нами. Ми несли з собою тільки найнеобхідніше: маленький намет замість великого, похідне ліжко з протимоскітною сіткою, стіл і стілець, а також харчі. Мої спритні супутники вмить видряпалися на дерева і пообрубували гілля, щоб у наш табір могло заглянути сонце. Щоб не поналазили різні комахи і дрібні отруйні змії, ми старанно очистили землю від листя та моху і полили її гасом. Після цього я підставив під кожну з шести ніжок свого похідного ліжка по консервній банці з гасом, ліг і спробував заснути.

В нічній тиші все здавалося таємничим. Я дослухався до нічних звуків. Навколо мене міцно спали негри. Чути було їхнє рівне дихання. Горіли вогнища. Перед своїм наметом я, крім того, повісив ліхтар. Вартували ми по черзі. На той випадок, коли б до нас підійшли цікаві слони, ми мали напоготові сковорідки, каструлі й покришки, щоб було чим зчинити шум і прогнати їх. Нарешті заснув і я.

Збудив мене якийсь крик. Сниться це мені, чи що? Та ось знову пролунав крик, десь зовсім близько. Я схопився і спробував щось розглядіти крізь протимоскітну сітку. Але дарма: я був наче за муром, за живою чорною рухливою стіною. Вона дзижчала, гула. Це мільйони москітів роїлися навколо мене.

Мені не довелося гукати Наану. його теж збудив крик. Інші спали собі далі. Я глянув на годинник – була шоста година.

– Ти чув, як кричав енню? – спитав мене Наана. – Він хоче снідати.

Тому, що й мені хотілося їсти, я збудив супутників, гукнувши: «Розпалюйте вогнища!» Дим з п'яти вогнищ дещо захищав од в'їдливих комах. Кухар тим часом приготував каву. Він добре вмів готувати її і пишався цим. За плиту йому правили три не дуже товсті оцупки, покладені кінцями докупи. Всередині між ними він ставив казанок. Щоб підтримувати вогонь, треба було час від часу підсувати оцупки досередини.

Ми похапцем з'їли свій скромний сніданок. Наана квапив нас, бо горил можна побачити тільки зараз, та й то ненадовго. Ми вирушили в тому напрямку, звідки чули різкий крик. Наана першим, потім я, за мною Оку, зброєносець, а останнім – Малла, ловець горил.

Ми весь час ішли проти вітру. Я не зводив очей з Наани. Його блискуче тіло безшумно рухалось переді мною. Ось він нараз зупинився, прислухався, потім знову трохи просунувся вперед. Але навкруги нічого не було ні видно, ні чутно, навіть наших кроків. Негри йшли босі, а я був у високих брезентових черевиках, справжніх мисливських черевиках, з шкіряними накладками на кісточках, з товстою гумовою підошвою.

Знову зупинка. Чорне тіло Наани припало до землі. Я теж блискавично опустився додолу. Мої очі вп'ялися в напівтемряву, в напрямку простягнутої руки Наани. Я побачив якусь сірувату постать, що ледь виділялася на темно-зеленому тлі. Потім вона зникла. Перед нами впоперек лежало могутнє дерево. Падаючи, воно придавило навколо себе чагарник. Раптом у цьому отворі в зеленій стіні з'явилася велика чорна рука і зірвала кілька молодих пагонів. Я стежив за нею, затамувавши подих. Нарешті трохи віддалік показалася мавпа-самець. Може, він почув нас чи побачив? Самиця, чию руку видно було перед цим, все ще пильно розшукувала лісові овочі: добувати їжу – її обов'язок.

Я не міг одвести очей від постаті самця, який, відчувши небезпеку, насторожився. Я вдивлявся в потворне звіряче обличчя з навислими над очима товстими надбрів'ями. Самець був майже два метри заввишки. Густе волосся в нього було вже не чорне, а сиве, і мені здавалося, що переді мною літня людина. Плечі велетня і верхні кінцівки вище ліктів укривала найгустіша шерсть, наче накидка. Раптом пролунав різкий крик. Самець випростався на весь зріст. Самиця метнулася геть. Мене охопив жах. Я злякано глянув на страшні лапи чудовиська.

Ось воно рушило з місця. Хода його нагадувала ходу старого моряка. Самець ішов на нас! Але, на щастя, він рухався так повільно, що я міг приготуватися до захисту.

Де рушниця? Не зводячи погляду з мавпи, я простяг назад праву руку і нарешті відчув холодний дотик своєї вірної зброї. Я полегшено зітхнув і, не міняючи положення, приготувався стріляти. Наана повернув до мене голову і зробив застережливий знак рукою.

– Не треба стріляти, – прошепотів він. – Я знаю його. Це – ватажок енню. Наана буде говорити з своїм другом.

Наана справді підвівся і пішов назустріч велетневі. Я похолов: він іде на певну смерть! Треба рятувати його! Я схопився, тримаючи рушницю так само напоготові. Та несподівано побачив таке, від чого ноги мої прикипіли до землі. Переді мною стояли людина та велетенська мавпа і, не рухаючись, дивилися одне одному в вічі. Велетень здавався чудом, первісною людиною, твариною доісторичної доби – страховисько з широко роззявленою пащею, з вишкіреними жовтими зубами.

І тут сталося небачене. Наана раптом закричав різким дискантом. У відповідь з пащі допотопної істоти вирвалося протяжне ревіння. Розпочався жахливий дует з нечленороздільних звуків. Кілька хвилин лунав то дикий рев, то несамовитий крик. Моя рука, що міцно стискала рушницю, заніміла. Наана знову гукнув мені:

– Не стріляй! Енню мій друг, його не можна вбивати!

З високо піднятими руками Наана повільно, як заворожений, рушив до горили, і – о диво! – велетень відступив перед ним. Ліс поглинув його.

Чи, може, це тільки витвір моєї збудженої уяви? Невже таке було насправді? Мабуть, це привиділось мені. Але ж ні, сліди на м'якому грунті свідчили, що цар тропічного лісу дійсно побував тут. Я будь-що хотів ще раз побачити його.

– Наано, мерщій! Ходімо за ним! – квапив я знахаря.

– Не можна, – сказав він. – Енню з сім'єю. Якщо ми йтимемо за ним слідом, то всі енню нападуть на нас. Так сказав мій друг.

Я знав, що це чиста вигадка. Але якийсь внутрішній голос наказував мені: послухай Наану. І я скорився цьому голосові.

– Завтра, завтра! – втішив мене Наана, помітивши, що я розчарований. – Завтра, коли енню заспокоїться, ти побачиш, як він снідає разом з своєю дружиною і малям.

До табору я повертався наче уві сні. Всю дорогу в мене не сходило з думки, що чудовисько, з яким, я міг би говорити тільки зброєю, негр підкорив силою свого голосу.

Наана, спокійний, як завжди, йшов попереду. Цього вечора я по-братерському розділив з ним останню пляшку мюнхенського пива, яке він дуже любив.

Наступного ранку ми знову вирушили в дорогу. На нас чекав довгий і важкий шлях. Сьогодні вже Малла мав показати своє вміння. Я твердо вирішив не повертатися в табір без живої горили. Однак, не дуже покладаючись на Маллу, який запевняв, що спіймає енню голими руками, я взяв з собою сітку й мотузки.

Вітер змінив напрямок, і нам довелося звернути вбік, щоб горили передчасно не виявили нас.

– Може, сьогодні нам зустрінуться родичі енню, – сказав Наана. – Ми підемо іншим шляхом.

Я знову дивувався, як він орієнтується в таких хащах. Навкруги стояла гнітюча тиша. Тільки іноді щось шелестіло над нами. То з дерева на дерево перелітав турако, птах, завбільшки як фазан, якого тут вважають священним, тому що він нібито знищує отруйних змій. Крім лопотіння його крил, іноді чути було вереск невеликих мавп. Малла не витримав.

– О, патроне, застрель мавпу! – прошепотів він. Малла дуже любив мавп'яче м'ясо. Але я не міг зараз стріляти і втішив його тим, що пізніше обов'язково зроблю це.

Був уже майже полудень, коли зненацька попереду і з обох боків від нас почувся тріск гіллячок. Ми занепокоїлися.

– Інйого! – тихо пояснив Наана.

В ту ж мить повз нас майже нечутно промайнули темні тіні. Ледь помітно блиснули серед зелені жовті бивні. Всі завмерли. Це ми порушили спокій стада лісових слонів. Малла посумнів: слоняче м'ясо він любив ще більше, ніж мавп'яче.

– Малло, якщо ти зловиш мені маленького енню, то одержиш скільки завгодно м'яса інйого, – сказав я.

– О, ти обов'язково побачиш, як Малла його спіймає, і скоро побачиш! Хіба ти не відчуваєш запаху? – спитав він.

– При чому тут запах? Я давно вже відчуваю, як щось смердить, – сказав я, затуляючи носа.

– Це саме те, що треба! – крикнув Малла і схопив Наану за руку.

Обоє відразу ж зникли. За мить я побачив їх уже на дереві; вони спритно піднімалися вгору, по-мавп'ячому перестрибуючи з гілки на гілку. Нарешті вони показали, в якому напрямку я повинен іти. Що далі я просувався вперед, то дужче смерділо. Незабаром я вийшов до лігва горили, очевидно, залишеного зовсім недавно. Воно містилось під великим деревом, з якого густо звисали ліани.

На розчищеному від кущів місці горила зробив собі постіль з моху, листя й гілок. Горила-самець дуже важкий, тому він ніколи не видряпується на дерево. Самиці й молоді горили, хоч і погано, але все ж таки лазять по деревах і влаштовують собі примітивні гнізда в їхніх кронах, здебільшого на розсохах. Горила-самець, виспавшись у лігві, залишає на ньому свою «візитну карточку».

Можливо, з цієї причини він щодня лаштує собі нове лігво.

Коли мої супутники злізли на землю, ми трохи перепочили. Потім тихенько пробралися на край галявини і залягли на чатах. Чекати довелося недовго. Незабаром з гущавини прямо перед нами з'явилася горила – мати з малям. Почувся задоволений писк; маленьке чорне створіння плазувало по землі, поглядало на сліпуче сонце і длубалось пальцем в плескатому носі. Нарешті з гущавини вийшов батько. Йому теж захотілося погрітися на сонці. Горила-самиця бігала по галявині, старанно визбируючи все, що тільки можна було їсти. Знайдене вона підносила своєму володареві. Сама вона не наважувалась щось з'їсти, дитині теж не давала. Вона весь час боязко поглядала на свого тирана. Ось самиця принесла йому кілька пригорщів лісових овочів і терпляче чекала нагоди, щоб тицьнути щось у рот і малому.

Кінець кінцем вона таки дала йому щось, але самець помітив це. Певно, в горили-тата зовсім не було почуття «мавпячої любові», про яку стільки говорять. Він закричав і, шаленіючи з люті, вліпив своїй значно слабішій подрузі кілька міцних ляпасів. Коли горила-батько вдовольнив свій апетит, мати й дитина, відійшовши вбік, заходилися й собі снідати. Наївшись, маля почало гратися. Мати наглядала за ним.

Згодом вона підвелася й полізла вгору по ліані.

– Зараз енню питиме воду, – пошепки сказав Наана.

Я здивувався, не розуміючи, навіщо для цього треба лізти на дерево. Наана пояснив, що горили ніколи не п'ють воду з калюж чи з інших брудних місць. Виявилось, що це справді так. Горила-самиця примостилася вгорі на ліані і почала розгойдуватися, намагаючись перервати її. З нижнього кінця вона б цього не зробила. Ліани – своєрідне водосховище. В них у великій кількості збирається вода, до того ж профільтрована через серцевину. Цим і користається горила: щоб вгамувати спрагу, вона перериває ліану і має цілком чисту, здорову воду.

Горила-самиця розгойдувалася досить довго, але таки перервала ліану, з якої тоненькою цівкою потекла вода. Старий нахаба ніби тільки й чекав на це. Він одіпхнув свою дружину вбік, вирвав у неї ліану і першим припав до води.

Наана зиркнув на мене. Він не раз бачив, як я очищав воду для пиття через фільтр.

– Глянь, – не втримався він, – енню робить те саме, що й ви, білі.

Вгамувавши спрагу, самець одійшов, і ліану схопила самиця. Напившись, вона стала швидко тикати маля носом до води, аж поки воно не почало хлебтати само.

Щось примусило матір відразу ж після сніданку залишити дитину саму. Певно, вона знову вирушила шукати їжу. Батько пішов від них ще раніше. Треба було швидко братись за діло.

– Малло, давай! – шепнув я ловцеві горил.

Він з острахом глянув на мене і торкнув шкіряну торбинку, де він, як і його товариші, носив амулети. Негри з племені ешира дуже забобонні і ніколи не вирушають з дому без талісмана. Якось я зазирнув у таку торбинку. Там були сухі павуки, пазури птахів, шматочок шкури леопарда, відрізані й висушені крихітні мавпячі лапки і різноманітні зуби.

Малла нерішуче ступив уперед, але враз передумав і, обернувшись, кинувся навтіки так швидко, як тільки дозволяла гущавина. На щастя, він не забрав сітки й мотузки, і ми самі взялися за діло. На роздуми ми не мали часу. Треба було діяти негайно, поки не повернулася мати. Ми блискавично метнулися до сторопілого маляти і накинули на нього сітку, перш ніж воно отямилось і почало кусатися досить-таки міцними вже зубами. Мотузки довершили справу. Без будь-яких пригод ми принесли мавпеня до табору. Це була самиця. Я назвав її Ігуелою.

ЛЮДИНА ПРОТИ ГОРИЛИ

Коли з'явився на світ цей мисливець з племені пангве, важко сказати. Він разом з своїми родичами переселився з Габуну [4]4
  Габун – держава в Екваторіальній Африці. З 1888 року – французька колонія. 1960 року проголошено незалежність республіки Габуну.


[Закрыть]на західному узбережжі Африки в іспанську Гвінею ще задовго до війни. Останнім часом пін постачав м'ясо великій плантації кави й какао біля кордону з Камеруном. [5]5
  Камерун – держава в Екваторіальній Африці, колишня підопічна територія Франції. 1960 року Камерун було проголошено республікою, однак цілком незалежним він до цього часу не став. Франція й досі тримає там свою армію.


[Закрыть]Щодня йому треба було вбивати з десяток мавп і кілька диких свиней, щоб робітники на плантації одержали по невеличкому шматочку м'яса. Він був дуже високий на зріст – один метр дев'яносто сантиметрів і скидався на боксера. Важив він кілограмів сто, а може й більше. Хазяїн плантації прихильно ставився до нього, серед негрів він теж користувався особливою повагою. У нього було дві хижі, чотири дружини і безліч дітей. Йому належало також кілька земельних ділянок, на яких працьовиті жінки вирощували маніок, [6]6
  Маніок – тропічна рослина, корінь якої вживають у їжу.


[Закрыть]банани та маїс. Звали його Еела. Він мав славу великого мисливця, бо завжди виходив переможцем в незліченних поєдинках з леопардами, буйволами, слонами та горилами. Найнебезпечніша з його пригод – смертельний двобій з велетенською горилою. Еела довгий час був моїм найвірнішим товаришем і супутником на полюванні.

Ми чекали Еелу два дні. Він вирушив ловити для мене маленьку горилу. Нас охопила тривога. Першої ночі ми розіклали велике багаття і давали йому сигнали барабаном. Однак Еела не повернувся. Наступного дня ми почали шукати його в тих місцях, де ростуть червоні ягоди – улюблена їжа горил. Того дня Еела подав нам звістку. До табору прийшло двоє негрів; несучи на палиці ншипа (вид антилопи). Його вбив Еела. Минув другий день, а мисливець не повертався. Ми вже втратили надію побачити його живим.

Однак десь опівдні третього дня Еела непевною ходою приплентався до табору. Його важко було впізнати. Він навіть не мав пов'язки на стегнах – єдиного одягу, який завжди прикрашав його мускулясте тіло. Мисливець був весь у синцях і ранах. Одне око в нього зовсім запливло, ліву руку він обмотав листям, з якого капала кров, а у правій тримав рушницю без дула.

Після того, як я перев'язав йому рани, наклав холодний компрес на око і налив добрячу чарку віскі, він відчув себе значно краще. Кілька сигарет зовсім розвеселили Еелу, і я попросив його розповісти про свої пригоди.

Негри мають звичку зупинятися на найменших подробицях, тому розповідь затяглася на кілька годин. Якби записати її слово в слово, то вийшла б чимала книга.

Я подаю розповідь Еели про те, що з ним трапилось, так, як записав її, – по можливості зберігаючи його вирази і пропускаючи тільки те, що безпосередньо не стосується до цієї пригоди.

Еела почав так:

– Мастере, ти знаєш Еелу не один місяць. Еела дужий, як нгуї (горила). Якщо заговорить моя нгаа (рушниця), всі енгю (дикі свині) засинають довгим сном, а мої дружини мають тоді багато м'яса. Два сни (дні) тому Еела дуже сварився (бився) з величезним нгуї. О мастере, це був нгуї джу-джу (нгуї джу-джу, або лісовою людиною, негри саван звуть велику лісову горилу). Мастер знає нашу країну і нгуї. Мастер сам не раз сварився з нгуї. Нгуї злий. Він набиває свій величезний живіт каном (маїсом) і маніоком. Жінки мовчанкою зустрічають чоловіків, коли ті повертаються до селища, бо казани їхні порожні. Все пожерли нгуї. Тому ми завжди дуже сваримося з нгуї. Коли Еела був ще дитиною, він своїми монайє (отруєними стрілами) змусив багатьох нгуї заснути довгим сном. Потім білий мастер з Бітаму дав Еелі нгаа, бо Еела великий мисливець. Нгаа говорила з нгуї багато разів, і нгуї завжди засинали довгим сном.

Кукі (старійшина) Елонга сказав Еелі, що поблизу знову з'явилися нгуї. Жінки Бесонга зовсім перестали розмовляти, бо нгуї пожерли маніок, кан і банани. Живіт у нгуї більший, ніж у Еели. О мастере, у твоїй країні, мабуть, нема нгуї. з такими великими животами.

Тепер жінки Бесонга знову співають і сміються, бо нгуї подалися в інше місце. Жінки Бесонга вродливі. Вони дуже люблять, коли Еела свариться з нгуї і ті засинають довгим сном.

Жінки Бесонга сказали Еелі, що багато нгуї збирається біля води. Еела й Ондо пішли туди. Ондо теж знає великий ліс. Еела й Ондо вилізли на високе дерево, щоб нгуї не почули їхнього запаху. Коли сонце пригріло, з'явилися нгуї-чоловіки і почали принюхуватися. Однак вони не помітили Еелу й Ондо. Потім вони покликали своїх жінок і дітей. Нгуї-чоловіки пішли собі далі, бо животи у них були порожні. А нгуї-жінки вже набили черево каном і маніоком, тому вони почали сваритися з дітьми. Еела бачив там багато дітей нгуї. Діти кричали, вони не хотіли вмиватися, а хотіли пити. О мастере, якби ти бачив, що там робилося! Матері кричать, діти кричать і тікають од води. Одна велика нгуї взяла дитину за руку і пхнула її в річку. Та заверещала, мов дитина пангве, коли її мати вмиває. Нарешті всі нгуї-жінки потягли дітей у воду. Там було багато жінок і багато дітей. Еела не зміг вкрасти для мастера малого нгуї. Коли б біля річки була тільки одна жінка-нгуї, тоді б заговорила нгаа Еели, а Ондо вхопив би дитину своїми великими руками.

Потім Еела й Ондо принесли б дитину-нгуї тобі, а ти одвіз би її до своєї країни. Еела й Ондо одержали б від мастера багато пезет. Еела купив би собі тютюну, багато тютюну, ковдр, жирних свиней і ще одну дружину. Але там було дуже багато сильних нгуї-жінок, мастере, вони послали б Еелу й Ондо в країну довгого сну. Мастер знає: нгуї дужі. Еела й Ондо сиділи на високому дереві, поки нгуї не зникли, а потім пішли додому.

Була вже ніч, коли Еела добрався до своєї хижі, щоб знайти там маленький сон. Та маленький сон десь заблукав у лісі. Тоді Еела почав дуже сварити себе. «Ти дурний, Еело, як енгю. В Ондо великі руки, але ти маєш нгаа, і руки в тебе теж великі. Якби Ондо схопив малого нгуї, тобі довелося б віддати йому пезети мастера. Ти дурний, Еело. йди у великий ліс, де заблукав маленький сон, і сам шукай дитину нгуї». Так казав собі Еела. Багато пезет треба мати Еелі, щоб купити ковдри, і тютюн, і дружину з Бесонга. В Ондо п'ять дружин, а в Еели тільки чотири. Отож Еела підвівся з постелі і пішов у ліс ловити маленького нгуї.

Мастер знає великі Бібарські гори? Коли Еела був ще карликом (дитиною), він у тих горах послав у країну довгого сну першого нгуї. Тоді нгуї були дужчі за Еелу. Тепер Еела має таку ж силу, як нгуї. Мастере, глянь на мої руки – вони товсті, як пальмовий стовбур! Глянь на мої ноги – вони товсті, як животи в жінок пангве. Глянь на мої долоні – вони можуть закрити все обличчя мастера!

Еела великий і дужий, як нгуї. Він сварився з могутнім нгуї джу-джу і ледве не пішов у країну довгого сну. Однак Еела великий і дужий, він повернувся до мастера.

Мастер зрозуміє Еелу: він хотів одержати пезети, багато пезет. Еела йшов стежкою, що вела у Бібарські гори. Нгуї мали бути біля річки або на полях, де росте кан. Еела взяв нгаа і стільки їжі для неї (патронів), щоб вона могла заговорити п'ять разів. На високому дереві біля річки він став чекати нгуї. Вже пригріло сонце, а нгуї не з'являлися. Еелі дуже хотілося пити, і живіт у нього був порожній. Він зліз з дерева, приніс собі води й кану. Тільки-но почав Еела їсти, як раптом почув: «Бум-бум-бум». Еела подумав, що то нсок (слон). Він почекав. Ні, це не був нсок. Це був самець ншип. Еела знає голоси лісових звірів, він підробив голос самиці. Ншип підійшов ближче, він шукав Еелу. Еела не рухався. Він сидів тихо, як дерево. Тільки нгаа в його руці тремтіла, як гілка од легкого вітру. Еела повільно підняв її, і нгаа заговорила. Ншип упав і покотився по землі. «Ти великий мисливець», – сказав собі Еела і вихопив ножа, щоб проткнути ншипові горлянку. Радісно підскочив Еела до ншипа. Та лихо – ншип був живий! Він дуже розлютився, почав сваритися і вдарив бідного Еелу рогом в око. Клятий ншип замалим не зробив Еелу сліпим!

Еела упав, і ншип упав поряд з ним. З носа в ншипа потекла кров, і він заснув довгим сном. А Еела підвівся і таки встромив ножа в горлянку ншипові, аби всі знали, що його послав у країну довгого сну Еела. Потім він узяв нгаа і пішов далі шукати для мастера маленького нгуї. Вітер був злий. Він наскакував то з одного боку, то з другого. По дорозі Еела зустрів негрів з саван, тих, що полюють отруйними стрілами. Еела знав їх усіх. Вони бачили багато нгуї. Еела повернувся з ними до ншипа і звелів однести його мастерові. А сам пішов далі, весь час тримаючись проти вітру.

Та ось він зупинився, йому почулося плямкання нгуї. Це було біля самого Елонга. Еела крався вперед, мов зе (леопард). Там було багато нгуї – чоловіків, жінок і дітей. Нгуї не знали, що Еела, великий безстрашний мисливець, близько. Вони напихали свої животи і були зовсім спокійні. Еела чекав, може, якась нгуї-мати з дитиною не наїсться досхочу і залишиться тут, коли інші підуть. Тоді заговорить нгаа Еели. Еела вхопить мале нгуї і хутко понесе його мастерові, а мастер дасть йому багато пезет.

Еела причаївся в кущах. Він не бачив нгуї, але чув їхнє плямкання. Вони розбрелися навкруги по чагарнику. А багато з них пішли вже собі геть. Еела знав – це був афен (чагарник) нгуї.

Сонце лягало спати, вгорі над Еелою пурхали турако. Прилетіли також тукани. Вони почали кричати, щоб розсердити Еелу. У них такі бридкі дзьоби. Вони зчиняють великий галас і сповіщають усіх тварин про Еелу. Еела розгнівався: вони скажуть нгуї, що Еела, великий Еела, тут. Еела запалив люльку. Дуже боліло око. Ншип – зла, дурна тварина. Зате Еела з'їсть її.

Сонце було вже зовсім близько від своєї постелі, і Еела більше не чув плямкання нгуї. Дурні тукани розповіли їм про Еелу, і нгуї зникли. Еела сказав собі: «Краще йди далі. Дім мастера далеко. Тобі треба довго добиратися до нього».

Еела підвівся і хотів уже рушати. Аж гульк – прямо перед ним стоїть великий нгуї, джу-джу нгуї, лісова людина. Як злий дух з великого лісу, стояв він перед Еелою й ревів. О, як він ревів! Дужче, ніж усі інші нгуї разом. Джу-джу був великий і товстий, як могутнє дерево, що його листя вітає над лісом сонце, коли воно вранці встає з своєї постелі.

О мастере, як люто ревів і лаяв Еелу нгуї! Еела перед ним здавався сам собі етуном (карликом). Еела відскочив за дерево, бо нгуї був великий, дуже великий, мастере… Еела схопив нгаа, хотів, щоб вона заговорила до нгуї, котрий мав намір убити Еелу. Нгуї лаштувався схопити бідного Еелу і вдарити об товсте дерево. Еела знав: одна рука нгуї має таку силу, як десяток негрів. Еела великий, Еела дужий. Він такий самий дужий, як ця лісова людина, що вириває з корінням дерева, мов слон чи якийсь диявол. Але якщо нгуї схопить Еелу, то йому, бідному, доведеться помандрувати в ту далеку країну, звідки ніколи не повертаються.

«Бум», – сказала нгаа. Сказала добре, але не зовсім так як слід. Нгуї не впав. Він заревів ще дужче. В Еели ще була їжа для нгаа. Вона заговорить ще раз, і нгуї вмить опиниться в країні довгого сну. Еела приведе сюди, де лежатиме нгуї, чоловіків і жінок свого племені, щоб вони співали й танцювали, а потім розповіли всім у Бесонзі про Еелу, великого мисливця, який послав джу-джу нгуї в країну довгого сну.

Але – о лихо! – нгаа захворіла. Вона більше не говорила. Еела пішов у ліс без Ондо, дужого Ондо з великими руками. Ондо і Еела разом були б такі самі сильні, як цей нгуї. О, Еела віддав би Ондо всі пезети мастера, якби він прийшов йому на допомогу. Однак Еела був сам.

Нгуї злий. Він кинувся на бідного Еелу і вирвав у нього нгаа. Нгуї поганий. Він ударив нгаа об дерево. Еела бачив, як нгаа розломилася, його добра нгаа, що вміла так говорити! Тепер Еела теж розсердився. Він закричав, як нгуї, і кинувся на лісову людину.