Текст книги "Таємнича Африка"

Автор книги: Герман Фрайберг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

У ЗМІЇНІЙ ПЕЧЕРІ

Ми заблукали. Нам уже давно час би бути в Абеше. Ми трималися караванного шляху, прокладеного ще 1873 року німецьким дослідником Густавом Нахтігалем через Дар-Сауд, на схід від озера Чад – величезного заболоченого озера в центрі материка. Я і мій чорний провідник збилися з дороги. Уже два дні ми жили тільки цукровою тростиною, бо не могли більше дістати нічого їстівного. Яро, юнак з племені хауса, не занепадав духом і з ранку до вечора не стуляв рота. Він ходив добувати їжу, приносив цукрову тростину, а іноді й токоло-токоло (африканський перець) чи навіть кілька яєць цесарки. Я проклинав цю затримку, тому що ми були в країні, де грабунки – звичайне явище.

– Батурі (біла людино), – сказав мій провідник на третій день наших блукань, – якби Яро міг зробити вогонь, він приготував би тобі жирну печеню. Тут багато змій.

– І ти аж тепер кажеш мені про це? – розсердився я. – Тож і не дивно, що тут немає жодної живої душі.

– Яро нічого не казав, щоб тобі не було страшно, батурі. Сюди ніхто не ходить. В цій місцевості повно отруйних гадюк. Яро вже багато вбив їх. Коли Яро вранці кладе на сонце просяну солому, на якій ми спимо, то майже завжди знаходить у ній гадюку.

– Ти справді дуже турбуєшся про мене, Яро, – відповів я. – Але з печенею, любий мій, нічого не вийде. Краще побережи сірники.

Однак Яро не міг забути про смажених змій. Мені теж цукрова тростина вже остогидла, до того ж я знав, що в цій місцевості тубільці їдять удавів. Кінець кінцем я попросив Яро роздобути на кілька днів м'яса.

Мешканці степу завжди мають при собі ніж або кинджал. У Яро до лівої руки теж був прив'язаний великий ніж. І ось він вирушив на лови, а я залишився сам у печері, де ми перед цим ночували. Вона була невисока: я ледве міг випростатися на весь зріст. Я не з лякливих, але від думки про неприємних сусідів – отруйних змій – мені стало трохи моторошно. Як би тепер знадобилася похідна аптечка з сироваткою проти зміїних укусів!

Думаючи про це, я зненацька помітив щось темне; воно повзло в мій бік, втупивши в мене заленкуваті очі, що світилися фосфоричним світлом. Кажуть, що змії гіпнотизують свою жертву поглядом. Мабуть, тут є деяка правда. Особливо страшно стає від зловісного блиску зміїних очей у темряві. Очевидно, є люди й тварини, які не в змозі ворухнутися під цим поглядом. Але мене життя серед дикої природи навчило блискавично реагувати на небезпеку. Я кинувся до гадюки і щосили придавив ногою до землі її маленьку голову з роздвоєним язиком і отруйними зубами, від укусу яких людина вмить втрачає свідомість.

Однієї такої пригоди з мене було досить. Я вже хотів піти по ліхтаря, щоб його світло лякало біля входу в печеру непроханих гостей, як зненацька поблизу щось зашаруділо. Невже знову гадюка? Я принишк, напружено прислухаючись. Шерех наближався. Ні, це не змія! Але що ж тоді? Це й не людина. Може, звір? Ні, його б відігнав мій запах. Я обережно виглянув з печери. Що це? Мені стало страшно. Леопард? Плямиста шерсть, як у степового леопарда. Але я міг і не розглядіти. Леопард – нічний звір. Я подався вперед. Голова й обриси тіла знайомі. Це ж гепард! На відміну від свого родича леопарда, найкровожерливішого з усіх нічних розбійників, гепард часто блукає поблизу людської оселі, і його легко приручити. Ми дивилися один на одного. Звір не рухався. Я міг досхочу милуватися його мускулястим сильним тілом: задні ноги в нього значно вищі від передніх, тому здається, ніби він завжди готовий до стрибка.

Гепард не боявся мене, і я вирішив, що його вже було приручено і він утік від свого господаря. Щоб упевнитися в цьому, я поманив гепарда свистом. І справді – нерішуче ступивши кілька кроків, гепард сів на задні лапи і подивився на мене, ніби хотів сказати: «Я до твоїх послуг, наказуй мені!»

Завжди відчуваєш радість, коли в такій самотині несподівано знаходиш товариша, навіть якщо це тварина. Гепард, певно, відчув у мені справжнього друга тварин, бо спокійно поставився до того, що я підійшов і почухав його за вухом. Незабаром ми стали найкращими друзями. Я знав, що в деяких районах Африки гепарда використовують як мисливського собаку і що він дуже добрий помічник на полюванні.

Коли я почув кроки Яро, то навіть пошкодував, що він уже повернувся. Тим часом настав вечір – той напівсутінок, який важко описати і який можна побачити тільки на західному узбережжі Африки.

– Батурі, Яро прийшов, – почув я голос свого провідника.

Не встиг він зайти до печери, як побачив два блискучих ока, що загрозливо дивилися на нього. Інстинктивно, як людина, що завжди готова до несподіванок, він схопився за свій страшний ніж, щоб кинутися назустріч ворогові. Певно, до цього самого приготувався і мій новий друг – гепард.

– Стій, Яро! – в останню мить вигукнув я. – Цей звір приручений! Це гепард, він сам підійшов до мене,

– Ну, тоді Яро зараз приготує смачну печеню з гадюк, – посміхнувшись, відповів негр. – Смажені змії – найулюбленіша їжа гепардів.

Мені було відомо, що гепард – один з кращих мисливців на змій.

Невдовзі приємний запах печені залоскотав у носі. Скоро вечеря була готова. Яро не чекав, коли я візьмуся за печеню, а відразу почав їсти, щоб додати мені мужності. Трохи повагавшись, підсів і я. На смак змії нагадували жирних в'юнів. Яро ніяк не міг наїстися. В гепарда теж, здається, розгорівся апетит. Він нерухомо сидів поряд зі міною і пожирав печеню очима. Оскільки ж Яро подбав про те, щоб у нас надовго було їжі, то гепард теж одержав свою пайку.

Мене чекала ще одна несподіванка.

– Батурі, – мовив Яро, засовуючи руку в кишеню свого бурнуса і витягаючи звідти цілу купу яєць цесарки. – Якщо вони тобі смачніші за смажених змій, то на їж. У Яро живіт уже повен.

Шкода тільки, що він не сказав цього з самого початку.

Цілу ніч наш новий супутник спокійно лежав біля моєї постелі. З заходом сонця місцевість ожила. Навколо з завиванням і сміхом, схожим на дитячий плач, блукали цілі зграї гієн та шакалів. Деякі наважились підійти до самої нашої печери. Гепард нашорошив вуха. Для мене це був давно знайомий нічний концерт; під цю музику я й заснув…

Наступного дня на нас наткнувся французький поліцейський патруль (це була територія французької Екваторіальної Африки [11]11
  Французька Екваторіальна Африка – колишня велика французька колонія в Центральній Африці. 1960 року внаслідок національно-визвольної боротьби негритянських народів з неї утворилися чотири самостійні держави: Центрально-Африканська республіка, республіка Конго (із столицею Браззавіль), Габун і Чад.


[Закрыть]) і показав нам шлях на Абеше. Там я найняв ще кількох негрів і, поповнивши запаси харчів, рушив далі, в Кано, тисячолітнє місто ярмарків і казок біля південної межі Сахари. Звідти ми завернули на захід до Манделе. На мою радість, люди й коні були в доброму стані. Я їхав на чудесному арабському скакуні, який легко долав за день по сто двадцять і більше кілометрів. В Манделе ми знову поповнили запаси і подалися до Гамзи. Дорога була добра, і їхали ми швидко. Ландшафт був одноманітний, тільки поодинокі дерева вздовж рівчаків, де колись протікали струмки, звеселяли око. Грунт зверху зовсім висох, але, викопавши яму метрів зо два завглибшки, можна було добратися до води. Майже через кожні сорок кілометрів ми ставали на спочинок, щоб напоїти спраглих коней.

Незабаром ми досягли озера Модо-Дого, яке в порівнянні з озером Чад здається якимось ставком. Проте воно має свої переваги: вода в ньому придатна до пиття. Щоправда, перед вживанням її треба перекип'ятити. Вода ж озера Чад має присмак карболки, якого не можна позбутися ніякими засобами.

Від Модо-Дого ми поїхали далі на вантажних машинах, які раз по раз доводилось виштовхувати з піску. Що далі проникали ми в Нігерію, [12]12
  Нігерія – колишня колонія Англії. З 1960 року – незалежна держава.


[Закрыть]то кращі ставали дороги. Майже через кожні двісті кілометрів нам траплялися так звані «будинки для подорожніх».

Ми прибули в країну фульбе, або, як вони себе називають, фулані. Чоловіки фулані високі й стрункі, з бронзовою шкірою. Як і у всіх берберів, у них рівні носи, тонкі губи, злегка кучеряве волосся. Жінки фульбе вродливі й граціозні. І чоловіки, й жінки люблять різні прикраси, чоловіки навіть більше, ніж жінки. Вони з давніх-давен займаються скотарством і ще й зараз мають величезні гурти худоби, але разом з тим почали займатися також землеробством і торгівлею. Крім того, серед них трапляються чудові ткачі, ковалі і ювеліри.

Як усі африканки, дівчата фулані прагнуть вийти заміж за героя. Адже в минулі часи тільки дуже хоробрий чоловік міг захистити дружину й дітей від небезпек, що повсюди чигали на них.

У фулані кожен юнак, який бажає одружитися, привселюдно складає іспит на мужність, так само як в індійців, народів з островів південної частини Тихого океану і в більшості племен Африки. Юнаки фулані повинні довести свою витримку і здатність терпіти біль і нестатки; вони повинні вміти довго обходитися без їжі й води, прожити багато днів у безлюдному місці без зброї та одягу і не виявити страху, чим би їх не лякали, їхні тіла мають бути загартовані і звиклі до виснажливого клімату. Жодна дівчина цього племені не вийде заміж за юнака, який не витримав випробування.

Мені пощастило побачити таке випробування. Один з моїх провідників був фулані, і якраз під час цієї події ми гостювали в його селі. Глядачі були надзвичайно збуджені, як у нас перед великим змаганням з боксу. Вони закладалися, хто з юнаків витримає цей «іспит на мужність».

Взагалі негри мужньо терплять фізичний біль. Але я навіть не уявляв собі, яке випробування належить пройти юнакові фулані, перш ніж він здобуде право одружитися з своєю коханою.

Коли глядачі затихли, на середину кола, утвореного натовпом, вийшов високий юнак у самій тільки шкіряній пов'язці на стегнах. Це був Нагого, наречений Іназонги. Його впевнений погляд перебіг по обличчях глядачів і зупинився на дівчині. Тим часом до Нагого наблизився худорлявий жилавий чоловік з довгим прутом у руці. Він почав повільно кружляти навколо «жертви», коли-не-коли, ніби для проби, з свистом розсікаючи прутом повітря. Тим часом Нагого взяв у руки ріг антилопи і підняв його вгору. Він тримав його прямо перед собою, так що навіть від дуже сильного болю не міг опустити рук униз. Все його тіло аж до пупа було відкрите противникові. А той кружляв і кружляв навколо нього, то підходячи зовсім близько, то відступаючи далі. Юнак дивився тільки на дівчину, струнку красуню, яка була дійсно варта справжнього героя. Іназонга теж не зводила очей з Нагого. Та й не тільки вона – всі одноплемінники, особливо жінки й дівчата, впилися поглядами в обличчя нареченого. Вони пильно стежили, чи не здригнеться воно, коли юнакові завдадуть удару. Нагого стояв непорушно, певний своєї перемоги. Раптом екзекутор розмахнувся і щосили стьобнув юнака по животі. Та Нагого стояв, як мур, і гордо дивився на свою кохану. Глибока рана свідчила, що удар був сильний. З розсіченої шкіри текла кров. А юнак навіть оком не моргнув. Глядачі галасом висловлювали йому своє захоплення. Нагого сміявся, не зводячи погляду з коханої. Вона теж, ніби зачарована, дивилася на нього. Та ось Нагого запально гукнув своєму екзекуторові:

– Бий ще!

Знову залунали вигуки захоплення, і знову прут із свистом розітнув повітря. Всі дивилися на юнака. Але Іназонга блискавкою метнулася до свого нареченого.

– Годі! – закричала вона. – Іназонга давно знає, що Нагого великий герой!

Прокотилася хвиля гучних оплесків, і щасливі закохані пішли геть у супроводі родичів, без яких, звичайно, таке свято не могло обійтися.

На місце Нагого став інший юнак. Він не вмів так володіти своїми почуттями, і під час удару в нього смикнулося обличчя. Натовп відгукнувся на це шаленим ревом. Зневажливий сміх відразу ж затаврував юнака ганьбою. Жодна дівчина фулані не вийде тепер за нього заміж, хоч би він мав і якнайбільші гурти худоби. Якщо дівчина сама заможна чи їй дають у посаг багато худоби, то вона має навіть право вимагати, щоб її майбутньому чоловікові завдавали двох або й трьох ударів. Тільки витримавши цю екзекуцію, він зможе з нею одружитися.

У «АФРИКАНСЬКИХ РИЦАРІВ»

"У-у-у! У-у-у! У-у-у!" Це жахливе «у-у-у» не сон, це – дійсність. Виють гієни. їх багато, і вони десь зовсім поряд. Вже кілька днів я і мій вірний кінь лежимо самі серед пісків найбільшої в світі пустелі – Сахари. Як же це сталося?

Я хотів добратися до південної межі Сахари, в країну племені борну, щоб наловити там пітонів. Вів мене Ібрагім, юнак з племені хауса. Він запевняв, що знає місце, де цих змій повно-повнісінько. Там є один ловець, що постачає на базари найкращі шкури пітонів. Ібрагім обіцяв познайомити мене з ним.

Ми їхали верхи багато днів, пробираючись в глиб країни борну, аж поки на нашому шляху не перестали зустрічатися оазиси. Ібрагім, який досі орієнтувався дуже добре, раптом сказав мені:

– Батурі, Ібрагім не впізнає цього місця. Я був тут востаннє два роки тому. Тепер дюни, мабуть, пересунулися. Ми збилися з дороги. Чи не краще повернутися назад?

Я не послухав його. Повернутися? Це було б просто смішно.

Наступного дня сталася дуже неприємна подія. Наш осел, навантажений бурдюками з водою, спіткнувся і впав так невдало, що з бурдюків повискакували затички і коштовна рідина розлилася. У нас лишилося її хіба що на день. Спершу ми домовились пити по кілька крапель, а потім, коли стало ясно, що вода кінчається, тільки змочували палаючі губи. Тварини похнюпили голови: їх теж мучила спрага. Довелося далі йти пішки і вести їх за собою.

Ослові нічого було вже нести, і ми відпустили його. Він ще кілька годин плентався за нами, а потім упав і здох.

Я відчував, що зовсім знесилився. Я мало спав, мало їв і ще менше пив. Ібрагім, син пустелі, стійко терпів усі злигодні. Він спокійно йшов собі поряд зі мною. Розум і досвід підказували мені, що нам треба берегти сили.

Прокинувшись уранці наступного дня, я побачив, що Ібрагімове місце поряд зі мною порожнє. Він зник, зник і його осел, який учора ледь чвалав за нами. Я хотів погукати хлопця, та з пересохлого горла вирвалось тільки якесь хрипіння. Я глянув на коня. Ібрагім спутав йому передні ноги. Він понуро стояв недалеко від моєї постелі, влаштованої з шерстяної ковдри і сідла замість подушки. Я був такий виснажений, що знову заснув.

Зненацька я прокинувся: щось мокре й холодне торкнулося до мого лиця. Я інстинктивно схопився за рушницю – вона лежала поряд – і закричав, вірніше хотів закричати, а насправді лиш стиха захрипів. Та тут же роздивився, що темна страшна тінь наді мною – мій кінь.

Він жадібно лизав мою ковдру. Сон зовсім покинув мене. Я схопив брудну ковдру і притис її до губ. Випала рясна роса. Всюди, куди б я не простяг руку, було вогко.

Я знову підвівся, щоб подивитися, чи немає де Ібрагіма, і в темряві побачив на дюнах якісь дивні постаті. Кінь підвів голову і почав неспокійно перебирати ногами. Раптом він злякано шарахнувся. В мене теж мороз пішов поза шкірою: почулося бридке виття і скигління. На вершечках дюн збиралися гієни і шакали.

Мене охопила злість, породжена слабістю і безпорадністю. Я не хотів здаватися цим потворам без боротьби. Витягши з-під ковдри рушницю, я прицілився в середину найбільшої зграї, гримнули два постріли. Звірі, виючи, кинулись врозтіч. Але ненадовго. Поодинці, насторожено, хижо втягуючи носом повітря, вони повернулися назад, посідали, як собаки, на безпечній відстані й стали чекати.

Їх збігалося дедалі більше, і незабаром знову почався концерт, від якого в мене кров холола в жилах. В нічній тиші далеко лунав сміх і тужливе завивання: «У-у-у! У-у-у! У-у-у!» Я знав, що гієни їдять тільки падло і рідко накидаються на живу істоту. Але від думки, що вони вперто чекають моєї смерті, на серці було важко.

Так минула перша ніч. Вранці, коли виглянуло сонце, облога моя зникла. Я заснув. Мені приснилися струмки між зеленими берегами, блискуча вода. Цього разу я прокинувся від нестерпної спеки. Тіло було ніби налите свинцем, всі суглоби боліли, в голові шуміло. Я спробував підвестися, але знову безсило впав на ковдру. Кроків за десять від мене хрипів кінь. Чи не звільнити бідолашну тварину від мук кулею? Ні, я рішуче відкинув цю думку. Почекаю, подарую і собі, й коневі ще один день. Якщо до завтрашнього ранку ніщо не зміниться, тоді…

Незважаючи на тяжкий стан, в якому я перебував, думати про це не хотілося. Я на превелику силу вибрався рачки з западини і повільно поповз на гребінь найвищої дюни. Звідти далі було видно, і я сподівався, що побачу Ібрагіма. Тут я й лишився лежати, бо був надто кволим, щоб повертатися назад.

Я опам'ятався вночі, коли випала роса. Наді мною ясніло чисте, усіяне зорями небо. Я злизав з рук крапельки роси, потім поповз далі і добрався до невеликої піщаної улоговини. Обминути її я не міг, шлях був занадто довгий. Я просто скотився вниз – і опинився наче в мішку. Вибратися з улоговини я не мав сили.

Дно її було вкрите галькою. Я, мабуть, позлизував росу з кожного камінця, що витикався з піску. Вони нестерпно муляли в боки, і все-таки я був радий цій кам'яній постелі: якби не вона, коштовна волога увійшла б у пісок.

Як і минулої ночі, скоро залунало скигління і виття, його чути було дедалі ближче, дедалі більшими ставали темні тіні моїх примарних могильників. Ось вони підступили так близько, що я міг би дотягтися до них руками. Вони, здавалося, зовсім перестали мене боятися, бо я лежав нерухомо, геть ослаблий, а голод ще збільшив їхню жадібність. Петля навколо мене затягувалась. Однак від кожного мого руху вони відскакували назад. Це заспокоювало мене.

Раптом я помітив, що одній гієні – вона здавалась мені доісторичним чудовиськом, бо від страшної кволості я вже починав марити, – одній гієні набридло грати в цю гру, набридло гасати навколо. Вона сіла по-собачому на задні лапи і почала спокійно розглядати мене. Я, наче загіпнотизований, не міг одірвати погляду від її блискучих зелених очей. Звірі не знають жалю: їм не властиве це почуття. Мене скував жах. Я дивився на гієну з тривогою і переляком. Ось вона підвелася і стала переді мною. Нас розділяли якихось три метри. її очі, що тепер горіли червоним вогнем, повільно наближались до мене. Вона хижо вищирилась, і я побачив страшну щелепу, дужчу, ніж у лева. Серце в мене калатало в грудях. Я не мав із собою ніякої зброї. А за першою гієною наближалась друга, така сама велика, така сама мовчазна. Їхні волохаті морди були вже зовсім поряд. Від них нестерпно смерділо падлом. Ось вони вже біля самісінького мого обличчя! І тут нерви не витримали.

До мене враз повернулася сила. Я рвучко підвівся і крикнув – не крикнув, а заревів скільки духу. Мій крик, здавалось, пролунав на всю пустелю. Гієни миттю відскочили й помчали геть. За ними кинулися й інші, що, вичікуючи, тримались осторонь. А я? Я почав сміятися – сміятися, як божевільний. Мій сміх, мабуть, здавався гієнам і шакалам таким жахливим, як мені їхнє виття. Це ще один доказ того, що часом людський голос може бути неабиякою зброєю в боротьбі з дикими звірами. Але потім настала реакція. Сила покинула мене. Я знепритомнів.

Щось холодне змочило мої порепані губи. Я прийшов до пам'яті. Вода?.. Так, вода!.. Не хотілося розплющувати очей, не хотілося прокидатися, щоб знову страждати від спраги і спеки. Та ось вода потекла в горло, пересохле, розпечене горло, і вогненним струменем влилася в шлунок. Я смоктав і смоктав її, а потім обома руками вчепився в щось вогке і холодне, що погойдувалося над моїм обличчям. Від хвилювання в мене мимохіть розплющилися очі. Дві брудні коричневі руки, які тримали біля моїх губ бурдюк з водою, здалися мені прекраснішими, ніж руки найвродливіших красунь. Я глянув в усміхнене смагляве обличчя, схилене наді мною, і ніби побачив обличчя ангела. Потім відразу ж заснув – міцно, без снів.

Мене збудив Ібрагім. Він сміявся і показував на своїх супутників. Це були два чоловіки з племені борну, сини ловця пітонів, до якого ми саме і їхали. Випивши приготованої Ібрагімом міцної кави, я відразу відчув себе краще. Перш за все згадав я про коня. Борну його теж напоїли, і він поволі повертався до життя. Ібрагім радів, як дитина, що застав мене живим. Організм у мене був міцний і витривалий, тому я швидко очунював. Ще недавно я з своїм виснаженим до краю конем лежав сам серед пустелі, напівзбожеволілий від спраги, неспроможний захиститися від звірів. А зараз, напившись води, оточений друзями, я знову почував себе повноцінною людиною. Я був урятований.

Ловець змій і його чотири сини докладали всіх зусиль, щоб поставити мене на ноги. І за два дні я вже встав з постелі. Мене дуже зворушувала турбота цих людей. У їхній господі я почував себе як дома.

Борну – стародавнє плем'я берберів. Людей цього племені називають «африканськими рицарями», тому що обличчя вони прикрашають шрамами, завдаючи собі ножами ран.

Незабаром я був уже цілком здоровий і хотів піти зі своїми господарями на лови змій: мені шкода було пропустити таке видовище. Але ні сам ловець пітонів, ні його сини не хотіли й слухати про це. Розмахуючи руками, вони один поперед одного намагалися пояснити мені, чому зараз не слід іти на лови. Тільки з допомогою Ібрагіма я зрозумів, що справді зараз краще побути кілька днів тут.

Справа в тому, що до селища прибував великий фокусник Нігерії, знаменитий Аль-хаджі Дого, який мав хист зачаровувати людей. Про це стало відомо заздалегідь. Без телеграфа й телефона, з допомогою самого лиш барабана, звістка дійшла до найглухіших селищ. Коли нарешті настав день прибуття Альхаджі Дого, з усіх усюд почали стікатися глядачі – пішки, на верблюдах, ослах, навіть на арабських скакунах. Їх було десятки тисяч з різних племен: борну, фулані, бедуїни, туареги і хауса. Нікому не хотілося поминути таку нагоду. Всі прагнули побачити мистецтво Альхаджі Дого, тобто «Великого Альхаджі» («Альхаджі» мають право називатися всі мусульмани, що ходили поклонитися святим місцям у Мекку і в Медіну [13]13
  Мекка і Медіна – міста в Саудовській Аравії. Мекка – батьківщина Мухамеда, якого вважають засновником ісламу (релігії мусульман). В Медіні було засновано першу мусульманську общину. Віруючі мусульмани здійснюють паломництво до цих міст.


[Закрыть]).

Цей фокусник, схожий на індійського факіра, був родом з племені фулані. У нього, як і в усіх його одноплемінників, півголови було виголено, і тільки на потилиці теліпалося кілька тоненьких, на палець завдовжки, кісок. Вже сама поява Великого Альхаджі викликала захват у глядачів і прихильників. В самій тільки білій пов'язці навколо стегон, він велично під'їхав на сніжно-білому чистокровному скакуні, його тіло ніби злилося з конем. Наблизившись до відведеного місця, великий фокусник зіскочив з коня і взявся до своєї «роботи».

Гострим мечем він розпоров собі живіт. Другий меч застромив глибоко в горло. Потім виколов і вийняв око. Кінець кінцем «відтяв» голову і поклав її біля себе. Так принаймні запевняли глядачі. Великий Альхаджі всіх їх загіпнотизував. Однак на мій фотоапарат його чари не діяли. На плівці ясно було видно: голова і око – все лишилося на своїх місцях. Але глядачів цей найбільший чаклун Нігерії безперечно зачарував за їхні ж гроші. Їхнє захоплення не мало меж. За один день такої «роботи» Великий Альхаджі придбав, мабуть, кругленьку суму.

Після цієї події нас уже ніщо не затримувало, і ми вранці вирушили на лови. Я дуже здивувався, довідавшись, що старий борну ловить змій не сам, а разом з своїми чотирма синами. Я думав, що це справа набагато легша, ніж виявилось насправді. Тільки досвідчені люди можуть справитися з пітоном, що часом буває понад п'ять метрів завдовжки. На мій подив, для цього було потрібно п'ятеро ловців.

Ми прийшли в справжнє зміїне царство: тут аж кишіло гадюками. Сотні тисяч їх приповзало сюди від озера Чад, де вони жили коло боліт. Хоч пітони й неотруйні, ловити їх дуже небезпечно.

Наївшись, змії лежали згорнуті в клубок на розпеченому піску. Старий ловець і його сини були зовсім голі. Вони з ніг до голови обмастилися жиром, і їхні чорні тіла виблискували на сонці. Старий ішов попереду, відшукуючи найкращу змію, бо подобались йому далеко не всі. Натрапивши на такого пітона, як хотів, він робив знак найдужчому з синів, що ніс двозубі вила з триметровим держаком. Син обережно наближався і з розгону пришпилював вилами голову пітона до землі. Пітон несамовито крутив хвостом, а ловець з усієї сили намагався не випустити голову. На допомогу кидались інші брати і гуртом хапали оскаженілого пітона. Вибравши зручну мить, один з них відрубував змії голову. Потім ловці бралися за наступного.

Один з пітонів лежав на скелі, і вила наткнулися не на м'який грунт, а на камінь Розгорілася боротьба не на життя, а на смерть. Пітон намагався обкрутитися навколо людей, та на їхніх голих, змащених жиром тілах не було як зачепитися, і він щоразу зслизав із них. Жорстока боротьба тривала довго. Брати допомагали один одному звільнитися від кілець пітона, але раз у раз то той, то інший скрикував з жаху, коли холодне, лускате тіло обвивалося круг нього. Поступово пітон слабшав, і нарешті одному з негрів пощастило відрубати йому голову біля самих вил.

Пошуки тривали далі. Наступну змію було добуто іншим методом. Натрапивши на величезного пітона, що сидів у ямі, старий ловець справився з ним сам. Він просто ступив у яму ногою, і переляканий пітон почав обкручуватися круг неї. Коли змія добралася до коліна, старий ножем відтяв їй голову. Потім звільнив ногу і витяг свою здобич із схованки.

Шкури з пітонів знімали на місці, обережно відділяючи їх від м'яса ножами, зробленими з твердого дерева. Потім шкури вішали в затінку сушитися, а через деякий час – дубили.