Текст книги "Таємнича Африка"

Автор книги: Герман Фрайберг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

Але нгуї дужий. Він схопив Еелу, великого, хороброго Еелу, шпурнув на землю і придавив, як Еела давить муху, що кусає, його. У нгуї велика рука, мастере, велика і сильна. Доведеться Еелі мандрувати в країну сну. Брати заберуть його дружин. Ніколи вже він не їстиме смачного м'яса ншипа. Ніколи не палитиме доброго тютюну. Та Еела не хотів ще в країну сну. Він бажав повернутися до своїх дружин, які варять йому смачне м'ясо ншипа. Він хотів палити добрий тютюн мастера. Адже Еела дужий, Еела хоробрий. Він вдарив нгуї по носі. Рука в Еели важка – нгуї заревів і випустив Еелу. Еела схопився й відскочив за дерево. Нгуї помчав за ним.

Нгуї бігає швидше, ніж Еела. Нгуї злий і сильний. Він знову схопив Белу, потяг його до пот-о-пот (болота) і кинув туди. Еела захлинався. Тут нгуї витягнув його назад, і Еела знову побачив сонце, червоне сонце, що йшло спати. Еела заревів, як звір, О, якби там був мастер з своєю великою нгаа! Якби вона заговорила! Нгуї впав би в пот-о-пот! Як би Еела тоді сміявся! Та мастера не було, а нгаа Еели більше не говорила. І великого сильного Ондо не було. Нгуї знову штовхнув Еелу в пот-о-пот. Густа смердюча вода текла Еелі в ніс, у рот, наповнювала живіт. Мало не заснув Еела довгим сном. Але він не хотів спати. Він хотів додому, до своїх чотирьох дружин і до своїх багатьох-багатьох дітей.

Еге ж, Еела сильний, хоробрий. Еела також і хитрий. Він знову заревів і великим пальцем ткнув нгуї в око. Нгуї випустив Еелу з рук. Еела був вільний. Нгуї більше не бив його і не пхав у пот-о-пот. Ні, нгуї тікав, і Еела погнався за ним. Він вчепився лісовій людині в горлянку. Еела не давав їй дихати. Нгуї виривався. Та Еела не відпускав горлянку нгуї. О мастере, Еела сильний і хоробрий, такий сильний, як нгуї.

Раптом нгуї схопив зубами Еелу за руку.

Він кусав Еелу. Боляче кусав. О, бідному Еелі дуже боліло. Однак Еела не відпускав горлянки нгуї. Якби відпустив, то нгуї так укусив би Еелу, що він заснув би довгим сном. Нгуї захопив у рот цілу долоню Еели. З'явилась кров, багато крові. Нгуї відгриз Еелі півдолоні. Тоді Еела відпустив горлянку. Він ударив нгуї в друге око. Він хотів вибити й його. Еела був ще сильний, такий сильний, як ніарі (буйвол).

Нгуї хитрий, йому хотілося зберегти хоч одне око. Він відпустив Еелу, люто заревів і вирвав з землі невелике дерево. Еела кинувся навтіки, щоб нгуї не вбив його. Еела був дуже хворий: його вдарив в око злий ншип. Потім його бив і кидав у болото нгуї. Він одгриз Еелі півдолоні. Еела був хворий. Він уже не був сильний, не міг більше сваритися з лютим нгуї. Він утік. Він знайшов бідну нгаа, яка вже не могла говорити. Еела взяв її, але вона не могла говорити навіть потихеньку. А нгуї ревів. Він був дуже розлючений. Він хотів ударити бідного Еелу деревом. Еела був як дитина пангве, що набігалась за день і шукає малого сну.

Зате Еела був живий. Великий нгуї ще довго шукав Еелу, але сонце пішло спати, а нгуї мав тільки одне око. Еела знає про вітер, а нгуї дурний. Він не розуміє, що за допомогою нюху не завжди можна взнати, де Еела. Еела, стежачи, щоб вітер дув йому в обличчя, ховався в кущах. Нгуї ревів і розмахував деревиною. Так і не знайшовши Еелу, він пішов геть до своїх жінок, щоб ті промили йому око водою.

Еела полікував свою руку, бо він розумний і вміє все лікувати. Потім Еела влаштував собі таку постіль, як у нгуї. Бідному хворому Еелі вона була дуже потрібна. Еела спробував знайти маленький сон. Та сон не хотів іти до хворого Еели, а ховався десь за деревами. Еела чув «там-там» і догадався, що це мастер гукає його. Однак Еела не міг іти. Бідний Еела був дуже хворий. Потім він знайшов маленький сон і довго міцно тримав його.

А коли маленький сон утік, Еела знов був дужий. Він повернувся до мастера. Мастер дав йому тютюну. Скоро ліки повернуть Еелі силу. Тоді він дістане для мастера маленького нгуї і одержить багато пезет. Він купить дружину з Бесонга, багато тютюну і ковдр.

Ось він сидить переді мною, великий, хоробрий Еела. Він скінчив свою розповідь про пригоди, подібних до яких, певно, не зазнала жодна людина в світі. Картина бійки на болоті не раз викликала в мене сміх. Але кому не доводилось зустрічатися з горилою в дикому тропічному лісі, тому важко уявити, яку треба мати силу і мужність, щоб стати голіруч на двобій з цією лютою твариною. Без глядачів, які б підбадьорювали його, без надії на допомогу цей негр переміг істоту в чотири чи п'ять разів дужчу за себе. Еела – один із найсильніших людей, яких я зустрічав у своєму житті.

Побитий, виснажений до краю, він зумів сховатися від розлюченого звіра, безстрашно провести ніч серед лісових хащів і наступного дня добратися до табору, що лежав на відстані багатьох кілометрів.

Так, Еело, ти справді хоробрий і сильний. Ти матимеш багато тютюну і ще досхочу їстимеш смачного м'яса ншипа. Може, згодом тобі пощастить спіймати маленьку горилу для європейського зоосаду, і ти одержиш стільки пезет, що придбаєш собі ще й п'яту дружину і багато ковдр. Коли я знову побуваю в тебе, Еело, ти розповіси мені, чи поквитався з лісовою людиною і чи спіймав маленького нгуї. Я з нетерпінням чекаю нової зустрічі з тобою, Еело!

НАШУ ЗДОБИЧ ВКРАДЕНО

На західному узбережжі Африки, теплому й вологому, розташована республіка Ліберія. [7]7
  Ліберія – держава в Західній Африці. Основана на початку XIX століття нащадками рабів, що повернулися із США. 1847 року її проголошено республікою, але фактично вона була і залишається до цього часу країною, залежною від Америки. США тримають у своїх руках всю економіку Ліберії і будують там військові бази. В Ліберії й досі існують найжахливіші форми примусової праці.


[Закрыть]Ця невелика країна, така завбільшки, як Болгарія, тягнеться вздовж берега на сімсот п'ятдесят кілометрів, між п'ятим і десятим градусами північної широти.

Серед мешканців Ліберії є багато розумних і освічених людей, які навчалися в Англії, Америці чи Німеччині, володіють трьома-чотирма мовами.

Територія Ліберії, яка піднімається сходами від узбережжя до тисячометрових гір, чарує своєю мальовничістю. Тут є ще зовсім не досліджені райони. Поля часто винищують буйволи, дикі свині, мавпи, слони. Останнім часом товстошкірі чинять напади цілими стадами, тому ліберійців звільнено від звичайного податку в сто п'ятдесят доларів за полювання на слонів віком від п'яти до шести років.

Крім каучукових дерев, для яких тут особливо сприятливі умови, в Ліберії ростуть усі тропічні рослини, особливо кофейні й какаові дерева. За останні роки відкрито поклади руд, цінні породи дерев у безмежних тропічних лісах, золоті жили і розсипи коштовних каменів. Ця казково багата країна – майже незаймана скарбниця. Однак тут не рай, де людину чекають самі тільки приємності. У Ліберії не так жарко, як може здатися, зате повітря тут страшенно вологе. З травня аж до листопаду в Ліберії безперервно ллють дощі. Часто на країну налітають урагани. Тоді так гримить і блискає, що здається, ніби настає кінець світу, хоч насправді ці бурі рідко коли залишають після себе жертви.

Столиця Ліберії Монровія, завжди волога і задушна, налічує кількадесят тисяч жителів і забудована дерев'яними будинками, вкритими гофрованим залізом, і кількох гарних великих кам'яниць, що вишикувались уздовж двох паралельних вулиць. Є в ній також чудовий готель, і я почував себе там непогано. Але все ж таки мені бракувало доброго ресторану, радіо– та автомайстерень і хімічної чистки. Монровія має електростанцію, яка, правда, дає струм тільки до півночі, бо більшість мешканців, лягаючи спати, забувають вимкнути світло.

Вся атмосфера цієї країни зачаровує чужинців. Особливо подобались мені люди – приязні, завжди готові допомогти. Кого тільки не побачиш на вулицях Монровії! Ось проста тубілка з лісу з голими дітьми, а далі – теж син джунглів, але в елегантно пошитому костюмі: він жив і одержав освіту за кордоном. Ось ідуть мусульманки-ваї – люди з цього племені відзначаються своїм розумом і посідають зараз в уряді Ліберії чимало відповідальних постів; а он там – негри з племені кру, безстрашні й працьовиті моряки та рибалки, що за мізерну платню, незважаючи на бурхливий прибій, навантажують і розвантажують судна, які стоять на рейді миль за п'ять від берега.

З розкішного кам'яного готелю на Кеп-Мезурадо відкривається чудова панорама широкої бухти Монровії і рибальського селища кру. Тут я познайомився з африканським художником Пате, майстром пензля, який до того ж писав картини лівою рукою.

Я вже кілька тижнів сидів у Монровії, чекаючи випадку, щоб зловити дуже рідкісну й цінну тварину, що, як мені було відомо, зустрічалася не тільки в рівнинних затоках Південної Америки та Австралії, а й біля берегів Африки. Та як я не шукав, а ніде не міг знайти навіть її сліду, аж поки випадково не познайомився в готелі з містером Діном, одним із заможних мешканців столиці.

– Ви хочете спіймати сирену? – спитав він. – Ці тварини водяться в гирлі річки Санкт-Пауль.

У мене радісно забилося серце: виходить, я був зовсім близько від мети. Містеру Діну можна було вірити – він добре знав свою рідну країну.

– Сирена? А що це таке? – поцікавився Моріц Пате. – Я ніколи не чув про таку тварину.

Звідки, власне, походить ця назва? В «Одісеї» Гомера сирени – істоти жіночої статі, які жили на одному з морських островів і своїми піснями заманювали мореплавців до себе, щоб погубити їх. Ще й тепер у забобонних моряків збереглася віра в сирен.

Матроси, які перетинали тропічні моря на вітрильних суднах, запевняли, що не раз чули вночі знадливі звуки. Вони вважали, що звуки ці належать сиренам. Своїм співом сирени, здавалось, манили моряків залишити палубу корабля й опуститися в їхнє царство, на безмежні морські луки. Оскільки в тих місцях моряки бачили в лагунах тільки морських корів з малятами, то вони й приписали їм ці нічні арії.

Та годі про легенди й забобони. Сирена, яку я сподівався спіймати в гирлі річки Санкт-Пауль, була морською коровою. Ці нешкідливі тварини – єдині з морських ссавців, що пасуться на підводних луках. Вони дуже люблять своїх дітей і мужньо захищають їх. Якщо небезпека загрожує самиці, її захищає самець. Дорослі сирени важать кілограмів п'ятсот.

Художник Моріц Пате запалився бажанням намалювати сирену. Я, звичайно, нічого не мав проти того, щоб він теж поїхав з нами. Дістати в Ліберійського уряду дозвіл на лови було дуже важко. Мені пощастило одержати його тільки завдяки допомозі друзів.

Тим часом я придбав у негрів фанті (батьківщина цього племені, власне, не Ліберія, а Золотий Берег, теперішня Гана [8]8
  Гана – держава в Західній Африці, колишня англійська колонія Золотий Берег. Розвиток національно-визвольного руху після другої світової війни призвів до проголошення 1957 року незалежності Золотого Берега, який став називатися Ганою.


[Закрыть]) зручні широкі піроги, бо човни негрів Монровії були надто малі, щоб умістити наші намети, спорядження і запас харчів на кілька тижнів.

Нарешті настав час вирушати. Рано-вранці ми попливли вперед лагунами річки Санкт-Пауль, а надвечір стали на пагорку, нап'явши невеликі мисливські намети. Наступного ранку ми рушили далі і вже зовсім смерком дісталися до місця, де намітили собі зупинитися. Тут ми знову нап'яли намети, а негри з племені ваї, які супроводжували нас, розмістилися в нашвидку збудованому курені. У нас була з собою велика тридцятиметрова сітка, для якої нам довелось узяти окрему пірогу. Ваї, досвідчені рибалки, поставили її там, де, як нам здавалося, могли бути сирени. Для того, щоб сітка не осіла на дно, ми почепили до неї за кілька метрів один від одного дванадцять поплавків, таких завбільшки, як дитячий барабан. Сітка стала схожа на величезну торбу. Ми були певні, що коли сирена потрапить у неї, то заплутається і вже не втече. Вранці ми, сподіваючись на здобич, вирушили чотирма пірогами перевірити сітку. Ще здалеку всі помітили, що поплавки на воді аж танцюють. Я зрадів: значить, у сітці сирена!

Спільними силами нам пощастило витягти сітку на берег. Ми не могли дочекатися, поки вже побачимо сирену. В сітці, дедалі дужче заплутуючись і з тріском розриваючи петлі, борсалося двоє якихось страховиськ. Ми кинулись до них, але… це були крокодили! Негри вже хотіли проткнути велетенських потвор своїми гострими списами, та я зупинив їх. Звичайно, крокодили – не сирени, однак їхні шкури дуже дорогі. Тубільці ненавидять крокодилів так само, як акул, і страшенно раді, коли трапляється нагода знищити хоч кілька їх. Я застрелив крокодилів. Кулі не пошкодили цінної шкури. Потім, щоб усе було зроблено як слід, сам оббілував крокодилів і посолив шкури. Підійшов Пате. Він теж був розчарований. Проте ми не занепадали духом.

Сітку довелося лагодити. Наступного вечора ми знову поставили її, а вранці, аж тремтячи від нетерпіння, поїхали перевіряти. Та сітку наче хто заворожив – вона була порожня. Минав день за днем, а в неї не потрапляли більше навіть крокодили. Щоправда, часом ми ловили велетенських черепах, яких тут же віддавали неграм.

Так минуло кілька тижнів. Одного вечора, коли ми ставили сітку, налетів торнадо. [9]9
  Торнадо – великий ураган у тропічних країнах.


[Закрыть]За якусь хвилину наші піроги до половини залило водою. Кожної миті вони могли піти на дно, тому всі наввипередки почали вичерпувати воду. Ми думали про одне: аби тільки не перекинутися в цій лагуні, де на нас так і чатують крокодили! Ми добралися до табору вкрай знесилені і поснули як мертві.

Коли я прокинувся, стояла непроглядна темрява. Була четверта година ранку. Побачивши раптом перед наметом Пате, я не повірив своїм очам. Що йому треба серед ночі? Але тут він озвався:

– Чи не поїхати б нам човном на той берег? Може, доля зглянеться на нас і ми побачимо сирену? В такій темряві неможливо фотографувати, але я намалював би її.

– Це було б чудово, – сказав я і, звичайно, відразу встав.

За мить я був уже одягнений. Збудивши одного негра і захопивши бананів, ми відчалили від берега на легкій мисливській пірозі.

Було так тихо й темно, що нам стало трохи моторошно. Тонкий серп місяця майже нічого не освітлював, проте в сильні нічні біноклі ми добре бачили все навкруги. Наш негр вів пірогу майже нечутно. Він чудово вмів веслувати, і кращого супутника не треба було й бажати.

Ми пливли понад годину, вишукуючи між очеретом рукав, де міг пройти човен. По дорозі нам не траплялася жодна жива істота. Тільки коли-не-коли сплескувала риба та долинали якісь протяжні, неприємні, незрозумілі нам звуки.

Ми завернули ще в одну лагуну. За високим очеретом на березі здіймався пагорок, на якому я помітив розвалену хижку. Від неї до самої води тяглася світла піщана смуга, метрів десять завширшки і п'ятнадцять завдовжки. І там, біля самої води, темніло щось надзвичайно велике. Пате тихенько штовхнув мене: він теж помітив темну істоту. Невже сирена? Негр перестав гребти. Правою рукою він показував на пісок. Безшумно поклавши весло, він вхопився за довгу очеретину і, міцно тримаючись за неї, підтягнув пірогу впритул до темного очерету.

Моріц Пате не відривав від очей бінокля. Я теж не зводив погляду з чудовиська. Я й уявляв сирену дуже великою, – але ця була справжнісіньким морським слоном! Ми завмерли на місці.

Раптом велетень поворухнувся. Чи вітер змінив напрямок, чи він таки почув якийсь шум? Повільно, незграбно, мовби насилу пересуваючи своє гладке тіло, він повернувся і пірнув у глибину. На піску не залишилось нічого. Було так само тихо. Здавалось, що це тільки сон.

Ми відразу повернулися до табору і, добре поснідавши, лягли досипати. Та відпочити як слід не довелося. Страшенний галас змусив нас схопитися з ліжок.

Ми повискакували з наметів. Що сталося?

Виявилось, що саме цього ранку, коли ми не поїхали перевірити сітку, як звичайно, наші рибалки спіймали величезну сирену. Але туди нагодилися якраз інші негри і вбили цінну тварину собі на м'ясо. Вони навіть не здогадувалися, якої шкоди нам завдали. Навантаживши м'ясом свої піроги, негри піднялися вгору по річці.

Наші рибалки похнюпилися і, звичайно, у всьому звинувачували мешканців саван. Поблизу, біля самого берега, лежала закривавлена, покремсана туша сирени. Я сів поряд і теж зажурився. Скільки днів, скільки тижнів я не мав відпочинку, стовбичив у цьому пеклі, щоночі ризикував життям на хиткій пірозі, і саме тоді, коли щастя, нарешті, усміхнулося мені і в сітку потрапила ця рідкісна тварина, з'явилися чужинці і вбили її, вбили просто на м'ясо. Я відвернувся і побачив Моріца Пате. Він стояв з альбомом у руках і змальовував зовсім непошкоджену голову сирени – великої сирени, що, певно, важила понад п'ятсот кілограмів.

Незважаючи на невдачу, ми знову поставили сітку і знову щоранку їздили вибирати її. Довгий час нам нічого не траплялося. Та кінець кінцем наше терпіння було винагороджене. В сітку попалася молода сирена, така завбільшки, як жирна свиня. Спорудивши з брезенту басейн, ми, не гаючись, помістили свій дорогоцінний вантаж на судно і одіслали до Європи для одного з зоопарків.

ЦАР ЗВІРІВ

Полювання на левів! Романтика і мисливські вигадки! Як тісно пов'язані вони в нашій уяві! Мабуть, ніде немає стільки вигадок, як у розповідях одчайдушних мисливців про неймовірні пригоди, що траплялися з ними під час полювання на левів. На словах вони завжди виходили героями з цих «гігантських» битв, а насправді раді були, якщо хоч раз здалеку бачили лева. Гідне подиву в цих байках одне – фантазія оповідача.

Найчастіше буває так, що лев дужче боїться людини, ніж людина його. Але, звичайно, трапляються й окремі випадки, коли зустріч з цим звіром не обіцяє нічого приємного. Як і кожен хижак, лев особливо небезпечний тоді, коли він голодний, а найнебезпечніший – якщо він поранений або відчуває якусь загрозу. Тоді полювання на лева обертається на смертельний двобій.

Дуже небезпечні леви-самітники і ті, що покуштували людської крові. Після того вони завжди полюють на людину. В Африці є цілі селища, залишені мешканцями через левів: вони щоночі вдиралися до хиж і хапали людей.

Я проти того, щоб убивати цих красивих звірів тільки задля мисливських трофеїв. Не раз, бувало, влаштувавшись у засідці з добрим мисливським біноклем, я годинами стежив за левом в оточенні його сім'ї, захоплювався грою його могутнього тіла, що привело б у захват художника, дивився, як ласкаво поводиться мати з малятами, як весело вовтузяться вони навколо неї, милувався спокоєм усієї родини – і ніколи не зробив жодного пострілу. Якось я розповів про це художникові Моріцу Пате, який їздив зі мною до гирла річки Левів на західному узбережжі Африки, і він запалився бажанням намалювати групу левів.

Того ж дня ми поповнили свої запаси і вирушили в дорогу. Наш загін складався з десяти чоловік. Ми найняли вітрильний ліхтер [10]10
  Ліхтер – вантажне судно.


[Закрыть]– на західно-африканському узбережжі їх можна знайти скільки завгодно. Пропливши кілометрів зо два вгору по річці, ми вибрали гарне місце для табору і нап'яли намети. Щоб заспокоїти негрів, які були родом з місцевості, де леви не водяться, я звелів вішати на ніч біля наметів ліхтар, тому що лев дуже не любить вогню й світла.

На світанку наш загін вирушив шукати левів. Не пройшли ми й години, як раптом перед нами відкрилася мальовнича картина: на одному з скелястих горбів, що ланцюгом тяглися в далину, стояв, ніби на троні, лев з розкішною гривою і велично поглядав навколо. Тут же гралися левенята. Дві левиці спокійно грілися на сонці.

Мій друг поспіхом розпакував своє малярське приладдя. Я миттю розкрив великий зонт. Цей зонт можна було повертати на всі боки, а спеціальне вістря підтримувало його в нахиленому положенні. Потім поставили мольберт. Все це ми зробили дуже швидко, і ось уже Моріц, «лев'ячий художник», як я його прозвав, вмостився на стільчику і заглибився в роботу. Малював він напрочуд швидко.

Я присів під кущем на розкладному стільці і спокійно почав стежити за сім'єю левів.

Минала година за годиною. На скелі все залишалося без змін. Тільки левенята перекидалися, плигали одне на одне чи бавилися материним хвостом. Мати відштовхувала пустунів головою і облизувала то одного, то другого. Нарешті левенята втомилися і, прилігши біля матері, поснули.

Сонце піднімалося дедалі вище. Моріц малював. Минали хвилини. У мене почало бурчати в животі. Хотілося з'їсти чогось смачного. Та про це годі було й думати. Я спробував відігнати спокусливі думки і став далі дивитися на левів. Проте мій шлунок не хотів здаватися, він вимагав свого. Солодкого б чогось… Не встиг я ще додумати до кінця, як уже знав, чого мені бракує. Навіщо ж тоді в цих місцях така сила-силенна меду? Треба тільки зуміти його відшукати…

Але як? Для цього природа послала людині помічника – сіреньку «медову пташку». Ось її мені й треба було знайти.

Я шепнув художникові на вухо, що йду шукати меду. Здавалося б, це мало припасти йому до смаку. Але він тільки кивнув головою і незворушно робив далі своє діло. З десяти наших негрів я взяв з собою п'ятьох – щоб допомогли мені нести стільники. Решта п'ятеро лишилися охороняти художника.

Ми вирушили в дорогу. Тепер треба було приманити медову пташку. Пройшовши з годину, я кілька разів коротко й ніжно просвистів і став чекати. Довго я прислухався, але марно. Ми пішли далі. Час від часу я знову свистів, поки нарешті не почув відповідь. На вершині однієї пальми десь між листям пролунав тихенький писк. Пташка-ласуха зрозуміла нас.

Дивне створіння ця медова пташка! Вона схожа на нашого горобця, але куди кмітливіша за нього. Ця пташка завжди безпомилково знаходить сховані глибоко в дуплах дерев бджолині гнізда. Однак поласувати досхочу медом вона не може, бо сама нездатна впоратись з розлюченими бджолами. Тому вона вибирає собі в спільники людину і разом з нею йде в похід по мед. Основна частина здобичі дістається людині, пташка ж задовольняється невеличкою «платнею за послуги».

«Порозумівшись» з пташкою, ми разом вирушили на пошуки. Від куща до куща, від дерева до дерева йшли ми слідом за нею, обмінюючись запитаннями і відповідями.

Маленькій шельмі, що керувалася тільки інстинктом, теж нелегко було відшукати здобич. Але надія поласувати улюбленою їжею гнала її вперед. Нарешті вона сіла на одній із пальм і втупилась у дерево, що росло кроків на двадцять далі.

Спочатку ми нічого не бачили. Однак у крихітної пташки зір був гостріший, ніж у нас. Справді, в стовбурі за кілька метрів від землі ми помітили дупло. Добре обмотавши руки до самих плечей, мої спритні помічники видерлися на дерево. Сотні бджіл люто накинулися на них. Катаною – великим ножем, яким прорубують стежку в заростях, – негри розширили дупло, потім один з них почав вихоплювати з гнізда стільники й кидати вниз. За якусь мить весь мед був у наших руках, а маленька пташка, схопивши свою «платню», полетіла геть.

Я попередив своїх супутників, щоб по дорозі вони не шуміли, аби не стривожити левів і не перешкодити роботі художника.

Незважаючи на чималу здобич, ми не дуже раділи, бо не були певні, що бджоли не поженуться за нами. Щоб утекти від них якнайдалі, ми чимдуж кинулися бігти. Але не втекли. Темна хмара закрила сонце. Ми почули далеке дзижчання, яке скоро перейшло в оглушливе гудіння. За нами летіли мільйони бджіл. Ми тікали від них, як божевільні, хоч розуміли, що це безглуздо. Нас турбувало одне: аби не зчинити галасу. А уникнути нападу вже годі було й думати. Ми були з усіх боків оточені розлюченими крилатими ворогами – вони вже не відставали від нас.

Негри трималися бездоганно. З їхніх вуст не зірвалося жодного звуку, хоч їм, мабуть, хотілося кричати. Я теж був обкусаний з ніг до голови, але стояв нерухомо, як статуя. Однак бій ми програли. Я дав сигнал до відступу, вигукнувши: «Рятуйся, хто може!» Зараз нам могла допомогти тільки хитрість. Я порадив залишити стільники. І справді – весь рій одразу кинувся на них. Бджолам не властиве почуття помсти. Вони забули про нас. Звільнені від пекельних мук, ми без перешкод – але зовсім знесилені – пішли назад.

Я здалеку побачив великий зонт. У бінокль було видно, що леви не рушили з місця. Художник і далі старанно працював. Мабуть, у нього вже слинка котилася від згадки про мед!

Але що це там позад художника? Я протер очі. Потім глянув на негрів. Вони присіли на землю і запитливо дивилися на мене. Метрів за тридцять від мольберта лежав величезний лев і не зводив очей з білої людини та великого зонта. А ця біла людина, цілком заглиблена в роботу, не мала ніякого уявлення, що діється за її спиною! П'ятеро негрів-охоронців міцно спали під кущем. Там же стояли й рушниці. Я знав, правда, що Моріц повісив на мольберт пістолета, але з такої відстані навіть пострілом у лоб навряд чи вб'єш лева. До того ж Моріц добре вмів малювати, але до снайпера йому було далеко.

Ось він підвівся і витер з чола піт, потім відступив на кілька кроків і критично оглянув свою роботу. Лев насторожився і звівся на ноги. Оце то був лев! Просто-таки велетень!

У бінокль я все чудово бачив, але допомогти нічим не міг.

Нарешті художник теж помітив лева. Він здригнувся й інстинктивно рвонув лівою рукою до себе зонта, ніби хотів захиститися ним. Потім випрямився, все ще тримаючи зонта в руці, і застиг на місці, мов загіпнотизований, не зводячи погляду з лева. А хижак повільно наближався, припадаючи до землі, ніби збираючись ось-ось плигнути на свою жертву.

І він таки плигнув. Із страшним ревом велика жовта кішка, мов блискавка, метнулась до художника. Той мимоволі відскочив назад, проте не випустив зонта. Не встиг лев опинитися на землі, як у зонті з тріском лопнуло сталеве вістря. Верхня частина зонта з розгону вдарила лева по голові і повисла на гриві. Тоненька, але міцна пружина від ручки так заплуталась у довгій гриві лева, що він не міг звільнитися від зонта. Переляканий цар звірів почав божевільно кружляти на одному місці. Тим часом художник схопив рушницю і, тримаючи її напоготові, став біля негрів, які лиш тепер прокинулись. І раптом лев, як несамовитий, з зонтом на шиї, кинувся навтіки. За хвилину він уже зник з очей.

Коли я з своїми супутниками підійшов до художника, він одкинув рушницю і засміявся так, як людина, що повернулася з того світу, як людина, що народилася вдруге. Я теж сміявся разом з ним. А коли я розповів про нашу невдачу з медом, ми зареготали ще дужче. Десятеро негрів сміялися разом з нами.

А як же леви на скелі? Ми глянули в тому напрямку – від них не лишилося й сліду. Коли б не намальована картина, можна було б подумати, що це сон.