Текст книги "Таємнича Африка"

Автор книги: Герман Фрайберг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 7 страниц)

ЛЕОПАРДИ-СИРОТИ

Над безкраїм степом, що дрімав під палаючим сонцем, панував мир і спокій. Та раптом його охопила тривога: стада антилоп, буйволів, жираф, зебр, мавп, навіть леопарди та леви, висолопивши язики, у великій паніці мчали в напрямку річки. Смертельні вороги бігли поряд, зовсім не звертаючи уваги один на одного. Аби тільки якнайшвидше досягти рятівної річки! Навіть ті, що ніколи не бували у воді, – водобоязкі леви та леопарди, нерішучі мавпи, – гнані страхом смерті, кинулися в річку і попливли до протилежного берега. У тварин дуже розвинений інстинкт. До небезпеки ще далеко, а вони вже відчувають її. Загальна втеча тривала недовго, потім настав спокій, загрозливий спокій. Усі здорові й сильні тварини своєчасно добралися до безпечного місця. Лишились тільки плазуни – змії та скорпіони, але й вони намагалися заздалегідь доповзти до якоїсь рятівної щілини.

Я із своїми чорними помічниками стояв табором на пагорку поблизу невеликої річки. Звідти мені було добре все видно. Що ж спричинилося до тривоги і втечі? Глянувши в той бік, звідки тікали тварини, я відразу зрозумів: горить степ! Вітер гнав звідти високі хвилі диму. Вогненна стіна швидко наближалася. Вона підступала з шумом і тріском, час від часу викидаючи вгору, мов прапори, язики полум'я. Незабаром запахло димом і в нашому таборі.

В степу не помітно було жодних ознак життя. Все завмерло. А це що? З густої димової завіси раптом виплигнув великий коричнево-жовтий звір і метнувся до річки. Потім він знову зник у диму. На березі залишився крихітний темно-коричневий пухнастий клубочок. Хвилин за три з диму знову вирвався той самий коричнево-жовтий звір, схожий на велику кішку, і другий пухнастий клубочок опинився на березі. Хоробра мати-леопард втретє плигнула в огонь, щоб урятувати ще одне дитя. Але цього разу вона вже не повернулася.

Не гаючи часу, ми переправилися на протилежний берег до малят. Крихітні безпорадні створіння лазили по голому піску і жалібно нявчали. Даремно чекали вони на свою матір, що так недавно ще бавилася з ними. Мабуть, за цією грою вона й забула про все на світі і тепер заплатила життям за свою необережність. Виносячи з полум'я свою третю дитину, вона, певно, згоріла. Малі леопарди залишились сиротами.

Ми обережно перенесли звіряток у табір.

Там ми хутко влаштували для них постіль у порожньому ящику з-під пива, вимостивши його солом'яними рогожками, якими було обмотано пляшки. Малята зручно вмостилися там і скоро поснули. Отже, постіль для них ми мали. А чим їх нагодувати?

Вкладаючи звірят спати, ми спробували дати їм згущеного молока, якого в нас було досить, але марно. Малі леопарди понюхали молоко і занявчали ще жалібніше. Тепер, поки вони спали, треба було придумати, чим їх нагодувати.

Про мамку-леопарда годі було й думати. Для Халіми й Офірі, як назвав я сестричку і братика, треба було десь знайти собаку або козу. Легко сказати – знайти, а як її знайдеш серед безкрайого степу, де, крім нас, немає людей? Але навіщо ж тоді моїм чорним помічникам барабани? Ми негайно вдалися до «радіо джунглів», бо були впевнені, що кожен негр, почувши тривожний дріб барабана, який у ясну африканську ніч лине дуже далеко, зупиниться і прислухається.

Я звелів передати: «Нам негайно потрібна дійна коза або собака з щенятами». Ми барабанили майже дві години, не одержуючи жодної відповіді. Та нарешті нам сповістили, що коза є. Тепер я спокійно міг іти спати.

Козу привели серед ночі. А вранці – навіть антилопу. Отже, ми мали аж двох мамок! Коли сиріток витягли з ящика, вони знову жалібно занявчали, певно, з голоду. Я радів, що є можливість нагодувати малят досхочу. Але з козою нічого не вийшло. Незважаючи на те, що два чоловіки міцно тримали її за передні і задні ноги, вона пручалася і відштовхнула від себе малят, які тикалися мордами їй у живіт. Залишалась ще антилопа. Спочатку двом неграм довелось і її міцно тримати, але вона поводилася значно спокійніше. До неї приклали зголоднілих леопардів, і ті скоро почали задоволено плямкати.

Через деякий час між Голунго – так я назвав антилопу – і її годованцями виникла дружба. Я зовсім не сподівався, що антилопа прийме малят як власних дітей, облизуватиме їх і по-материнському піклуватиметься про них. Вона по-справжньому ревнувала сиріт до шимпанзе Конги, яка тоді жила в нас у таборі. У Конги теж раптом з'явилося материнське почуття до малих леопардів. Вона ніжно обіймала їх і пригортала до грудей. Конга, на превеликий жаль Голунго, стала малятам за няньку. Угледівши малят, вона хапала їх і починала шукати в них паразитів. Де ж їй було знати, що у кішок і в усіх їхніх родичів не водяться паразити. Проте Халімі та Офірі це, видно, подобалося.

Конга взяла собі за обов'язок також що вечора чистити ящик з постіллю і вкладати леопардів спати. В нагороду за це вона одержувала від нас те, що найбільше любила, – шматок білого хліба.

Якось малі леопарди зникли. Голунго і Конга стривожено шукали їх, Голунго – щоб нагодувати, а Конга – щоб попестити. Нарешті шимпанзе глухо загукала: «У-у, у-у, у-у!» – Вона знайшла втікачів десь у ямці, куди ті залізли і, міцно пригорнувшись одне до одного, поснули. Конга почепила Халіму на шию, взяла Офірі в лапи і, згорбившись, ледве пересуваючи ноги, притягла їх до табору.

Сироти чудово розвивалися. Вони гуляли навколо табору, причому їх завжди супроводжувала і оберігала Конга. Мавпи шимпанзе – чудові охоронці: вони відчувають найменшу небезпеку. Кращої няньки сиротам годі було й шукати. Що більше підростали Халіма й Офірі, то міцнішою ставала їхня дружба з Кнгою, а на бідну Голунго вони майже не звертали уваги. Малята, так само як і Конга, любили різні витівки.

Якось ми помітили, що в нас зникають найбільші куски м'яса, яке сушилося на сонці. Забивши дичину, ми найкраще м'ясо різали на стьожки ї вивішували сушитися на дротині, протягнутій від намету до найближчого дерева метрів за три від землі. Повертаючись одного разу з полювання, я за кількасот метрів побачив у бінокль на дротині якогось танцюриста. Підійшовши ближче, я впізнав Конгу. Шимпанзе була надто хитра, щоб красти м'ясо у моїй присутності. Але як тільки я йшов з табору, вона бралась до м'яса. Відколи це шимпанзе почала їсти м'ясо? Ні, Конга не їла м'яса, вона крала його для своїх пестунчиків. Отже, Халіма й Офірі вже призвичаїлись до м'яса, а я й гадки не мав про це. Невдовзі вони зовсім відмовилися від молока Голунго і остаточно забули про неї.

Нагулявшись досхочу, леопарди тепер стрімголов мчали до мисок. Щодня вони одержували від кухаря казанок вівсяної каші із згущеним молоком, а також січеного м'яса і жадібно накидалися на нього.

Їхнє ліжко довелося замінити: звірі так виросли, що кожному з них уже потрібна була окрема постіль. Конга не могла тепер вкладати їх спати, і це дуже засмучувало її. Не можна було дивитися без зворушення, як вона щодня перетрушувала солому в ящиках, шукаючи паразитів. Вона зажурено сиділа навпочіпки біля ящиків, поки малі хижаки, не звертаючи уваги на свою няньку, вкладалися спати. Щовечора мені доводилося відтягати Конгу від ящиків і втішати її. Вона не могла зрозуміти, що її улюбленці й товариші по іграх вже стали такими великими, як і вона. Певно, їй уже не раз довелося скуштувати гострих леопардових кігтів.

Незабаром мала настати пора дощів, коли бурхливі річки розливаються і над країною проносяться великі бурі. Тому я згорнув намети і вирушив із трьома улюбленцями у далеку дорогу на свою батьківщину. На борту невеликого судна, що везло нас до Європи, я теж не мав спокою. Хоч команді та пасажирам судна я заборонив гратися з красивими леопардами, кожен день приносив мені неприємності. Гострі кігті звірів скрізь давали про себе знати. То порвуть комусь штани, то раз Офірі вчепився в сукню якоїсь пані, котра, милуючись леопардом, захотіла погладити його, – вчепився так, що мені довелося розчіпляти кожен кіготь зокрема. Найкраще поводилась Конга. Вона й досі дуже любила своїх пестунів і не відходила від них ні на крок. Але і їй уже не було спокою поряд з молодими хижаками.

В Європі я передав своїх чотириногих вихованців одному великому зоопаркові. Вони добре витримали подорож – були здорові і бадьорі. Коли згодом я відвідав їх, звірі не тямилися з радощів, особливо Конга. Бурхливо виявляла свої почуття й Халіма, а от любов Офірі довелося завойовувати наново. Недавно я довідався, що звірі почувають себе добре. Я не бачив їх уже багато років. Чи впізнали б тепер мене сироти-леопарди і старенька Конга?

ДО КЛАДОВИЩА СЛОНІВ

Багато років – десятки, а може, й сотні (відомо, що слони живуть дуже довго) могутній слон-велетень – назвемо його Кімбо – водив своє стадо від річки Конго вздовж Африканського каналу до боліт озера Чад. Тепер він постарів, і сини та внуки прогнали його. Його прирекло на самотність власне стадо, молодші й сильніші слони-самці. Так віддячили вони Кімбо, який у найскрутніші засушливі часи знаходив для них воду і рятував їх від білих та чорних мисливців. Кімбо завжди заздалегідь відчував небезпеку і одводив своє стадо в непрохідні гірські ущелини та ліси.

Тепер він один пробирався крізь хащі тропічного лісу, як слон-самітник. Іноді Кімбо піднімав хобот угору і різкими звуками виливав своє горе або годинами простоював на місці, погойдуючи великою головою з довгими бивнями. Час від часу слон посипав собі спину червонуватим піском, щоб не сідали в'їдливі комахи. Від цього піску його шкура з роками стала зовсім червоною.

Незважаючи на свої двадцять п'ять-тридцять центнерів, цей гігант джунглів пробирався крізь зарості зовсім нечутно. Через кожні кілька кроків він піднімав хобот і водив ним, шукаючи траву або пагоння. Старий Кімбо давно осліп. Інстинкт вів його до одного з легендарних кладовищ слонів, які – так розповідають і білі, й чорні мисливці – знаходяться десь в неприступних лісових нетрях і до цього часу ніким не виявлені.

Жодна людина, ні біла, ні чорна, не була свідком природної смерті слона. Тому цілком зрозуміло, що мисливці не раз задумувались, де останки тих слонів, що сотні років бродили по чагарниках і лісах. Ніхто ніколи не знаходив цінних слонових бивнів, а вони ж не гниють, як м'ясо або кістки.

Щоб вгамувати голод, сліпому Кімбо треба було вийти з лісу до негритянських селищ і на полях пошукати собі їжі. Та він боявся цих селищ, бо знав, що там на нього чекає небезпека: негри не раз намагалися знищити Кімбо за ту шкоду, яку він їм заподіював. Кімбо обережно йшов далі і раптом завмер. Що-це? Ніби пахне слоном? А це чи не гілля затріщало? Кімбо пішов на шум. Несподівано до його хобота, яким він обмацував собі шлях, легенько й ніжно доторкнувся чийсь інший хобот. Старий Кімбо дуже зрадів. До нього міцно притулилося невелике слоненя. Кімбо обережно обмацав його хоботом. Слоненя – назвемо це маля Його – загубило своїх батьків, а було ще мале, щоб самому відшукувати в джунглях їжу, і голод гнав його до негритянських селищ, його теж давно вже блукав один. Тепер двоє самотніх зійшлося докупи. Вони більше не розлучалися і йшли, тримаючи один одного за хобот або за хвіст. Нарешті Кімбо зміг досхочу наїстися. Слоненя повело його до бананових плантацій. Слон не тільки діставав плоди, а й прогризав зубами стовбур, щоб висмоктати хоботом смачний поживний сік.

Так минали тижні й місяці, його завжди знаходив місця, де було чим поживитися. Міцно тримаючись за кінчик хвоста слоненяти, сліпий Кімбо йшов за ним. Спочатку Його водив старого протоптаними слонячими стежками, потім почав заходити в непролазні хащі, де ніколи не ступала людська нога. Там вони вже не були самотніми. Звідусіль сходилися сюди старі й хворі слони, що шукали спокою. Багатьох супроводжували слоненята. Вони вели старих доти, доки для них не зникала загроза голодної смерті. Потім маленькі поводирі поверталися назад, збиралися докупи і утворювали нове стадо. Серед цих недосвідчених тварин мені якось пощастило вибрати гарне слоненя, відігнати його від стада і спіймати.

Пошуки слонової кістки – така сама поширена хвороба, як гонитва за золотом або алмазами. Я теж заразився нею і роками шукав кладовище слонів.

Якось я з кількома неграми багато днів вистежував старого слона, який, за всіма ознаками, ішов помирати. Було це в північно-західній частині Каоко. Супроводжував мене мій давній товариш по мисливству Еела з племені пангве.

Ми знялися з табору дуже рано. Серед широкого степу сонце, здавалось, палило з подвійною силою. Язик прилипав до піднебіння, горло пересихало, легкий одяг свинцем висів на тілі. Знемагаючи від цієї спеки, ми апатично пленталися з горба в долину, з долини на горб. Всі думали про одне: води! Напитися б води! Це був саме той стан, коли розладнана уява може раптом намалювати в пустелі перед тобою розкішні пальми. І коли я їх справді побачив, то недовірливо схопився за бінокль. Ні, це не міраж. Це справді дерева. А де вони ростуть так густо, там обов'язково має бути й вода, може, якесь болото.

Під крислатими деревами над водою ми відчули себе ніби в холодильнику.

Один з носильників зауважив, що зараз саме «погода носорогів». Він казав правду. Така погода дійсно подобається цим тваринам. У велику спеку вони люблять поніжитись у затінку. А ось і один із них! Могутній звір повільно сунув безкраїм степом прямо до нас. Я приготував фотоапарат. Вітер віяв у наш бік, тому я наважився підійти до носорога зовсім близько, правда, дуже обережно. «Носорог сліпий, – кажуть негри, – але чує, як сатана». Так воно й є. Зоологи підтверджують, що носорог добре бачить лиш метрів на десять. Зате він має чудовий нюх і прекрасно чує.

Час від часу носорог скуб траву, але робив це швидше для розваги, ніж з голоду. Я вже був від нього кроків за двадцять. Він повернувся до мене боком і трохи занепокоївся. На відстані десяти кроків я зробив перший знімок. Носорог почув, як клацнув апарат. Він підвів голову, прикрашену двома небезпечними рогами, крутнувся і став до мене лівим боком. Мені пощастило ще раз сфотографувати його. Тут носорог зірвався з місця і потрюхикав до болота. З радощів, що зробив такі знімки, я запропонував Еелі сигару: він весь час ішов слідом за мною з рушницею в руках. Та тільки-но я хотів подати йому запальничку, як затріщали кущі і прямо до нас вискочив невеликий дворогий товстун – молодий носорог! Метрів за п'ять од нас він враз ніби остовпів і забликав короткозорими очима. Перш ніж він добіг до болота, я встиг сфотографувати і його.

Ми з Еелою повернулися в затінок до своїх супутників. Та ледве сіли, як почули різкий вереск. Звук був такий, ніби на мокрому асфальті на великій швидкості загальмувала машина. Так міг кричати тільки слон. Потім щось загупало – слон несамовито бив хоботом об щось тверде. Ми з Еелою швидко рушили до того місця, звідки долинав шум, тримаючи напоготові рушниці.

Там ми побачили картину, якої я ніколи не забуду. Двоє товстошкірих, носорог і слон – ріг проти хобота – билися не на життя, а на смерть. Важко дихаючи, вони стояли один проти одного. З лівої передньої ноги в слона цебеніла кров. Враз носорог кинувся на велетня, намагаючись проткнути його своєю грізною зброєю. Та слон був уже готовий до цього. Він так полоснув бивнями по спині носорога, що той аж захитався. Потім почав бити його хоботом. Коли ж носорог удруге кинувся в атаку, слон обхопив його хоботом і почав розгойдувати, намагаючись звалити. Але носорог рвучко звільнився з цих лещат. Слон випрямився, лаштуючись ногами розтоптати свого ворога. Це вирішило його долю. Шаленіючи від люті, носорог проткнув довгим гострим рогом йому черево. Хоч слон не переставав бити носорога хоботом, я бачив, що він втрачає силу. Він повільно осідав, а носорог з непослабною енергією штрикав його своїм страшним рогом. Коли оскаженілий носорог ще раз хотів кинутися на вкритого ранами ворога, я припинив цей жахливий двобій пострілом у слона. Від звуку пострілу носорог шарпнувся і побіг проти вітру, теж дуже знесилений боєм.

Негри сяяли. Потираючи животи, вони з радісним здивуванням роздивлялися з усіх боків гору м'яса, що так несподівано опинилась перед ними. Еела, єдиний пангве серед негрів (всі інші були герероси), урочисто підійшов до померлого велетня і відрізав у нього хвоста. Потім поважно і дуже серйозно обмазав дуло моєї рушниці кров'ю слона і простягнув хвоста мені.

Наступного ранку до нас почали сходитись тубільці з навколишніх селищ, скликані вночі лункими звуками барабана – для самого нашого загону цього м'яса було надто багато. Їх з'явилося до сотні. У жінок за плечима були великі кошики, які вони носять на стрічці, обв'язавши її навколо лоба. Тубільці обступили забитого велетня і дивилися на нього з глибокою повагою.

Еела старанно підготував відповідну церемонію. Обличчя жінок були повністю, а в чоловіків до половини розмальовані білими смугами. Самого Еелу важко було впізнати: на поясі в нього теліпався хвіст слона, на шиї – разок величезних зубів леопарда. Одягнений він був тільки у невеликий фартушок із шкіри антилопи, а ззаду – зовсім голий.

Серйозний, із розмальованим білими смугами обличчям, він поважно наблизився до велетня. В лівій руці він тримав маленьку шкіряну торбинку, в правій – великого ножа. Запала тиша. Ми, як зачаровані, не зводили очей з Еели. Охоплений екстазом, він почав плигати навколо слона, розмахуючи в повітрі туго набитою торбинкою. Ось він зупинився, щось різко вигукуючи, припав до слона, відкрив торбинку і позначив порошком на його роздутому череві коло. Потім, дивлячись кудись догори, встромив точно в центр кола свого довгого ножа. Негри, затамувавши подих, стежили за кожним рухом Еели.

Через якусь мить він знову плавно закружляв навколо слона, наблизився до хвоста, потім до хобота. Підняв його, зазирнув усередину спочатку лівим, потім правим оком. Все це здавалось дуже смішним. Зненацька він підстрибнув високо вгору, випустив хобота, плигнув ще раз до задніх ніг, деякий час роздивлявся їх, потім знову повторив усе спочатку. І так кілька разів.

Нарешті він вийняв з торбинки трубочку і наповнив її білим порошком. Далі підняв кінчик хобота, вдмухнув у нього порошок і помчав геть, як навіжений.

На цьому церемонія закінчилась, можна було починати свято розподілу здобичі. Жінки й діти топірцями розчистили місце й розвели навколо багато невеликих вогнищ, щоб відігнати мух. Чоловіки вправно розбирали тушу слона. Деякі познімали пов'язки з стегон і голі працювали в череві велетенської тварини. Шматки м'яса летіли до жінок, що стояли навколо. Ті ловили м'ясо і загортали в бананове листя. В подяку за свято, яке я їм улаштував, негри дали мені найласіший шматочок – кінчик хобота. Я радо взяв його. Завбачливі жінки принесли з собою навіть казани, і незабаром у них уже тушкувалося м'ясо. Почався радісний бенкет.

Після бенкету негри навантажили повні з горою кошики і, співаючи й махаючи нам на прощання руками, рушили додому. Нашу частку м'яса я звелів віднести до центрального табору. Там було збудовано великі дерев'яні помости, на яких ми сушили нарізане тонкими стьожками м'ясо. Крім того, в таборі тепер цілими днями горіло курне багаття, над яким м'ясо коптилося. Так воно не псувалось, і мої помічники-негри на деякий час були забезпечені харчами. М'ясо – їхня найулюбленіша страва.

Як завжди, день із таким багатим обідом скінчився нестримними танцями.

Коли я ввечері сидів біля свого намету і замріяно дивився в нічну темряву, переді мною несподівано наче з-під землі виріс Еела. Вигляд у нього був звичайний. Він добродушно глянув на мене, потім сів навпроти на дерев'яний стільчик. Я подав йому сигару. Він нічим не нагадував зараз того Еелу, що недавно чаклував навколо слона.

Ми спокійно палили, він свою сигару, я – свою. Я ні про що не розпитував його, бо знав, що коли Еела захоче говорити, то заговорить сам.

Нарешті він промовив:

– Тебе дивує те, що робив Еела. Однак Еела мусив чаклувати біля слона, тому що батько Еели і ще старіші батьки наказували Еелі робити так, і Еела повинен слухатися.

– Звичайно, – відповів я і не сказав більше нічого.

У «ВЕЛИКОГО ЛІКАРЯ ДЖУНГЛІВ» У ЛАМБЕРЕНЕ

Одного разу, коли я саме перебував у місіонерстві Святої Анни, мені прислали запрошення відвідати разом з одним пастором лікарню великого гуманіста професора Альберта Швейцера в Ламберене. Ніколи не забуду тих кількох тижнів, які я провів там, у відомого на весь світ музиканта, теолога і, перш за все, лікаря, котрого називають «Великим лікарем Габуну».

Альберт Швейцер народився 14 січня 1875 року в маленькому ельзаському містечку Кайзерсберг в сім'ї священика. За родинними традиціями він став теологом. Надзвичайно обдарований, Альберт Швейцер ще порівняно молодим зайняв кафедру теології і філософії при Страсбурзькому університеті.

Незабаром ім'я його стало широко відоме. Він не тільки виголошував проповіді з церковного амвона, а й грав на органі і могутніми звуками передавав людям свої думки та почуття. Маючи великі здібності до музики, він ще в дитинстві одержав високу музичну освіту. Альберт Швейцер рано навчився майстерно грати на органі – інструменті, який він полюбив над усе. Здавалося, його місце в житті остаточно визначене.

Та несподівано Альберт Швейцер так разюче змінив свої плани, що друзі, не маючи сили відрадити його, тільки розводили руками. Він вирішив стати лікарем, залишити батьківщину і поїхати в найвідсталішу на той час і найдикішу країну – в Африку!

Якось молодому теологові потрапила до рук невелика стаття французького місіонера, у якій той розповідав про жахливе становище негрів. Місіонер писав про страшні епідемії, перед якими чорне населення Африки зовсім безпорадне. Цей благальний голос був звернений до лікарів. Альберт Швейцер не міг не відгукнутися на нього. З теолога і філософа він перетворився на лікаря, його цікавила головним чином хірургія та епідеміологія. Всупереч порадам друзів, він не змінив свого наміру, а спрямував своє життя по новому руслу.

Хоч Альберту Швейцеру було вже понад тридцять років, він став студентом там, де недавно був викладачем, – почав вивчати медицину в Страсбурзькому університеті. Працюючи з властивою йому наполегливістю, Альберт Швейцер досягнув мети за порівняно короткий строк. 1913 року він разом з молодою дружиною піднявся на борт судна, щоб вирушити назустріч важкому й невідомому життю.

В місті Порт-Жантіль Альберт Швейцер пересів з океанського пароплава на маленьке річкове суденце і проплив майже триста кілометрів угору по річці Огове. Поки що його метою було місіонерство Ламберене – на той час ще майже нікому не відоме. Змучені місіонери радо привітали його. Нарешті до них прибув лікар! Лікар для їхньої білої і чорної пастви!

Відразу ж було знайдено місце, де мали спорудити житло для лікаря і його дружини. За допомогою негрів його незабаром було збудовано – дерев'яну хатину з солом'яною стріхою, обмазану глиною. Хатину ще тільки ставили, а лікар уже мав роботи по саме горло. З'явилися перші пацієнти, яких спочатку направляли місіонери. Та, вилікувавши перших хворих і навіть зробивши кілька вдалих операцій, незважаючи на відсутність багатьох необхідних медикаментів і відповідних умов, білий «знахар» завоював у негрів таке довір'я, що вони почали йти до нього безперервним потоком. Спочатку їх розміщали на території місіонерства. Згодом «Оганзі» – так звали Альберта Швейцера чорні пацієнти – довелося самому турбуватися про них. Лікар мусив стати будівельником і фермером, мусив усе знати, все вміти, всіх нагодувати і дати притулок. З острахом дивився Альберт Швейцер, як швидко танули кошти і медикаменти, привезені з Європи. Він написав на батьківщину друзям і прихильникам його справи, просячи допомоги.

І все ж таки довелося припинити роботу, їй невблаганно поклала край перша світова війна. «Великий лікар Габуна» змушений був залишити свою діяльність в Африці.

Проте, як тільки закінчилася війна, «Оганга» знову взявся за свою роботу. Але, маючи досвід, він вирушив в Африку аж тоді, коли придбав достатню кількість медикаментів. Всю свою енергію і всі свої зв'язки Альберт Швейцер використовував на те, щоб зібрати якнайбільше грошей і медикаментів для чорних пацієнтів. Він писав статті, давав концерти на органі і нарешті 1923 року вдруге поплив до Африки. Цього разу дружина залишилась в Європі, бо її здоров'я було дуже підірване згубним африканським кліматом. Однак із ним тепер їхало чимало інших помічників і помічниць.

Його хатина в Ламберене згнила і розвалилася: в тропіках дерево гниє дуже швидко. Та невдовзі поряд з руїною виріс новий зручний будинок. Пацієнти скоро довідались про його повернення. По Огове – єдиному шляху, яким можна було добратися до лікарні, – сюди прибували чоловіки, жінки, діти й старі, їхали всією родиною, бо негр ніколи не вирушає в дорогу сам. Він бере з собою все, що має. «Оганзі» доводилось піклуватися про всіх. Він стикався з проблемами, які раніше йому й на думку не спадали.

Скоро він переконався, що на цьому місці не можна буде спорудити потрібну кількість хиж і бараків. Воно було обмежене природними кордонами: заболоченим тропічним лісом і річкою Огове з кілометр завширшки. Тоді Альберт Швейцер вирішив перебратися далі в глиб країни. Там можна було будуватися скільки завгодно – скільки дозволять кошти, які надходили з Європи від заможних прихильників. З кожним роком у цьому невеликому селищі виникали нові й нові хатини, а також стайні й склади.

Вирушаючи в Ламберене з пастором, я мав деяке уявлення про лікарню серед тропічного лісу. Я вже був там один раз.

Ми поїхали великою пірогою, прилаштувавши до неї мотора. Щоб добратися до Огове, біля якої розташоване Ламберене, нам треба було перетнути двадцятикілометрове озеро Фернандо-Ваз. В дорозі нас захопила злива – саме була пора дощів. Буквально за п'ять хвилин ми промокли до нитки. Найбільше я турбувався про фото– і кіноапарати. Ми без кінця вичерпували з човна воду. І тільки коли ми допливли до протилежного берега, дощ трохи вщух.

Огове більша й ширша за Рейн. Через мілини і колоди, що часто-густо пливуть за течією, подорожувати по ній уночі небезпечно. Тому, як тільки стемніло, ми вибрались на берег і прилаштували під деревом свої похідні ліжка. Ліс, як звичайно, в цей час почав оживати. Почулося сюрчання цикад, яке час від часу переривалося квилінням лінивця. Після гнітючої, моторошної тиші почали свій концерт жаби. Він тривав понад годину, потім його знову заглушило сюрчання цикад. Незабаром я заснув.

Четвертого дня ми причалили до маленької пристані, на яку мусив ступити кожен, хто прибував до Ламберене. Нас гостинно прийняла заступник «Великого лікаря». З нею було ще четверо лікарів – двоє голландців і двоє з Берліна. Після обіду в новій їдальні ми оглянули лікарню. Я був вражений змінами, що сталися тут за останні роки.

Тепер у Ламберене є будинок для лікарів, де живе «Оганга» з помічниками, готель і лікарня, бараки, вкриті гофрованою бляхою, для тих, хто витримав операцію, і для заражених сонною хворобою, котрі, так само, як і інші інфекційні, відокремлені від решти пацієнтів; бараки для тих, що видужують, і для здорових. Зовсім недавно тут збудовано також кілька бараків для хворих на проказу і психічно хворих, яких чекала б сумна доля, якби «Великий лікар» не забирав їх до себе. Таких хворих висаджують на невеличкий піщаний острів, де вони стають здобиччю крокодилів. Так роблять у багатьох африканських племенах.

У загородах тут тримають кіз і дуже старанно доглядають їх. Корови не можуть жити в цій місцевості через муху цеце, яка переносить небезпечну сонну хворобу. Тому молоком мешканців забезпечують тільки кози. В Ламберене також не без успіху розводять домашню птицю. Альберт Швейцер хоче домогтися того, щоб згодом селище змогло само себе утримувати. Тому тут обробляють землю, осушують болото, а звільнену площу засаджують корисними рослинами. Дерева, що не мають для нього цінності, Альберт Швейцер викорчовує, і на їхньому місці розростаються олійні пальми, які досі тут давали мізерні врожаї. Закладає він також плантації бананів, бо банани в Африці – дуже важливий продукт харчування. «Великий лікар» має повне право носити таке ім'я – він знає все і може зробити все, що допоможе його пацієнтам.

Однак за практичною діяльністю Альберт Швейцер не втратив своїх духовних інтересів. Як тільки випадає вільна хвилина, він сідає за письмовий стіл і викладає на папері все, що хвилює його розум і серце.

Працівники лікарні в джунглях живуть великою родиною.

А які ж хворі лікуються в Ламберене? Найпоширеніша хвороба тут, безперечно, малярія, що буквально означає «погане повітря». Хоч повітря в цих лісах не гірше, ніж деінде, однак жити тут шкідливо для здоров'я. Температура повітря в Ламберене в середньому така, як температура тіла, тобто 37 градусів. Від москітів захиститися майже неможливо. Не допомагає ні нашатирний спирт, ні гас. Їх не лякає навіть найгустіший дим. Хоч мікроб, який викликає малярію і якого переносить від людини до людини комар анофелес, відомий лиш біля вісімдесяти років, ще століття тому було знайдено ліки проти цієї хвороби в корі хінного дерева – хінін. Хінін – цінний союзник у боротьбі з болотяною пропасницею, як ще називають малярію. Зараз від неї є ще й інші ліки. Отже, хворих на малярію зараз виліковують швидко і остаточно.

Дуже поширена тут також амебна дизентерія, яку викликає інша бактерія і від якої в кишечнику утворюються виразки. Ця хвороба небезпечна також і для європейців, бо може призвести до тропічної хвороби печінки. В тропіках завжди і всюди треба суворо дотримуватися правила: ніколи не пити сирої води, не їсти ні фруктів, ні будь-яких салатів, не обливши їх окропом. Це вимагає надзвичайної терплячості, тому що не завжди є змога перевірити, чи твоя їжа чиста. Проти амебної дизентерії теж є вже дійові засоби. Значно важче лікувати жовту пропасницю, захворювання, викликані філяріями (круглими глистами), і найбільше лихо Африки – сонну хворобу. Від жовтої пропасниці не так страждають самі негри, як європейці, котрі не встигли ще акліматизуватися. Комар, що переносить збудника жовтої пропасниці, не минає майже нікого. Хворим прищеплюють протималярійну сироватку.

До найважчих захворювань, що їх викликають філярії, належить слонова хвороба. Філяріями заражаються через непереварену, забруднену водяними блохами воду. Глисти, спершу зовсім крихітні, виростають у людському організмі до десяти сантиметрів. Вони виділяють отруйну речовину, яка й призводить до так званої слонової хвороби. Людина напухає, особливо набрякають руки й ноги, перетворюючись у якісь безформні колоди, схожі на слонячі ноги.