Текст книги ""Машина часу""

Автор книги: Герберт Джордж Уэллс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

Наступної ночі я спав погано – може, занедужав. Мене мучили сумніви і раз чи два охоплював безпричинний божевільний жах. Пригадую, що я безгучно прокрався до великої зали, де у світлі місяця спали маленькі люди, – тієї ночі Віна спала серед них, – і трохи заспокоївся в їхньому товаристві. Мені спало на думку, що за кілька днів скінчиться остання чверть місяця, ночі стануть темні, і ці бридкі підземні створіння, ці білуваті лемури, ці нові черв'яки, які змінили колишніх, з'являтимуться серед нас частіше. Наступні два дні я відчував неспокій, як людина, що все відволікає невідкладну справу. У мене не було сумніву, що поверну я свою Машину тільки тоді, коли сміливо розкрию таємниці [75] Підземного Світу, але мені бракувало відваги піти назустріч тим таємницям. Якби я мав товариша, то все було б значно легше. Але я був жахливо самотній, і думка лізти в морок колодязя лякала мене. Не знаю, чи здатні ви зрозуміти мої почуття, але мені повсякчас здавалося, ніби за спиною мені загрожує якась небезпека.

Мабуть, оцей неспокій, оця непевність і примушували мене з кожним разом усе далі й далі вибиратися в розвідку. Якось, пішовши в південно-західному напрямі до гористої місцевості, що зветься тепер Ком-Вуд, я угледів оддалік, там, де лежить сучасне місто Бенстер, велику зелену будівлю, не подібну своєю формою до тих, що я бачив доти. І вона була більша розмірами за будь-яку іншу. Фасад був оздоблений на східний лад: пофарбований у блискучі блідо-зелені та зелено-блакитні кольори китайської порцеляни. Така різниця в зовнішньому вигляді, очевидно, була зумовлена якимось особливим призначенням будівлі, і я вирішив докладно оглянути її. Та наставав вечір, я був уже втомлений довгими мандрами і відклав оглядини на завтра. Я повернув назад, до пестощів маленької привітної Віни.

Вранці, проте, я зрозумів, що моя зацікавленість Палацом із Зеленої Порцеляни значною мірою була самообманом: просто вона давала мені змогу відкласти ще на день екскурсію, якої я так боявся. Тоді я вирішив, що зволікати більше не можна, і того ж таки дня пробрався до колодязя біля руїн з граніту та алюмінію.

Маленька Віна подалася зі мною. Дорогою до колодязя вона весело танцювала, але коли ми підійшли до нього, і я перегнувся через цямрину й зазирнув униз, страшенно захвилювалася.

– До побачення, Віночко! – я поцілував її, нахилився до отвору й почав обмацувати виступи на стінах. Відверто кажучи, я поспішав, бо боявся, що рішучість зрадить мене. Спершу Віна лише дивувалася, а тоді з жалібним криком кинулася до мене й заходилась тягти назад своїми маленькими рученятами. Думаю, що її втручання тільки змусило мене довести справу до кінця. Я відштовхнув її, може, навіть трохи брутально, і за секунду був уже в колодязі. Перекривлене жахом обличчя Віни схилилося над отвором. Щоб заспокоїти її, я всміхнувся, але зараз же глянув униз – доводилось уважно придивлятися до непевних виступів, за які я чіплявся.

Колодязь, куди я поліз, був ярдів двісті завглибшки. Спускатися треба було по металевих виступах у стінах колодязя, [76] пристосованих для істот, набагато менших і легших за мене. Через це я скоро втомився... але не тільки втомився. Один із металевих виступів зігнувся під моєю вагою, і я мало не полетів у чорну безодню. Якийсь момент я висів на одній руці і надалі вже не наважувався спинятися для відпочинку. Дарма що боліли руки й спина, я спускався прямо сходинками якомога швидше. Наді мною, в отворі колодязя, в темній блакиті неба сяяла зірка і чорною тінню вимальовувалась голівка Віни. Стугін машин унизу ставав дедалі чутніший і неприємніший. Все, крім маленького кружала вгорі, було зовсім чорне. Коли я знову підняв голову, Віни вже не було видно.

Самопочуття моє було жахливе. Я навіть хотів був повернути назад, так і не дослідивши Підземного Світу. І все-таки спускався далі. Нарешті мені пощастило: праворуч я ледь розрізнив якийсь невеличкий отвір у стіні. Я вліз туди й опинився у вході до вузького підземного тунелю, де можна було лягти й перепочити. Це було саме вчасно. Руки мої пашіли, спина нила, я тремтів, боячися, що ось-ось зірвуся. До того ж непроглядний морок дуже впливав на мої очі. Повітря було сповнене гудінням машин, що накачували в колодязь повітря.

Не знаю, чи довго я так пролежав. Привів мене до тями дотик чиєїсь маленької руки, що обмацувала моє обличчя. Я миттю схопився, запалив сірник і побачив три білі постаті, подібні до тієї, що я бачив уже колись серед руїн. Вони вмить відсахнулися від світла: морлоки, як я вже казав, постійно жили в цілковитій темряві, і в них були величезні очі, що відбивали світло, як зіниці глибоководних риб. Звичайно, вони бачили мене в цьому мороці і, наскільки я помітив, зовсім не боялися мене. Так, коли я запалив сірник, вони кинулися тікати й поховалися в чорних западинах та тунелях, звідки тільки блищали їхні дивні очі.

Я пробував заговорити з ними, та їхня мова, очевидно, відрізнялася від мови елоїв, і я мусив покладатись лише на власні сили; в мене знову майнула думка тікати, навіть не починаючи своїх досліджень. Проте я сказав собі: «Це твій обов'язок», – і навпомацки рушив тунелем далі. Шум машин чувся ще виразніше. Нарешті стіни розступилися. Я запалив сірник і побачив, що опинився в просторій склепінчастій печері. Я не встиг її роздивитися всю, тому що сірник скоро погас.

Побачив я, звісно, небагато. З темряви виступили обриси чогось подібного до величезних машин, що відкидали [77] чудернацькі тіні, під захист яких поспішили втекти примарні морлоки. Між іншим, у печері було дуже душно і тхнуло свіжою кров'ю. Трохи далі стояв маленький стіл з білого металу, на якому лежало щось наче м'ясо. Отже, морлоки, виявляється, були м'ясоїдні! Пам'ятаю, що тоді мене здивувало: м'ясом яких тварин вони харчуються. Усе я відчував і бачив дуже неясно: і важкий запах крові, і величезні тьмяні тіні, і ці огидні постаті, що, причаївшись у затінках, чекали, коли знову западе морок. Аж ось сірник мій, догоряючи, обпік мені пальці й упав з рук, блимнувши в темряві червоною цяткою.

З того часу я не раз думав про те, як погано був підготовлений до такої подорожі. Вирушаючи на Машині Часу, я був безглуздо впевнений, що люди Майбутнього випередили нас у всьому. В мене не було ні зброї, ні ліків, ні тютюну, а курити мені часом хотілося страшенно, – навіть сірників я не взяв у достатній кількості. Та й про фотоапарат не подумав. А можна було б зафіксувати цей Підземний Світ і на дозвіллі уважно його роздивитися. Тепер же зі мною була лише та зброя, якою обдарувала мене природа, – руки, ноги й зуби. Ці засоби самозахисту та ще чотири останні сірники – ото й усе, що в мене залишалося.

Іти далі в темряві, серед цих машин, я боявся, – я ж тільки зараз побачив, що мій запас сірників кінчається. Мені ніколи й на думку не спадало бути ощаднішим, і я спалив їх не менше як півкоробки, вражаючи елоїв, для яких огонь був новина. Я стояв, замислившись, з цими чотирма сірниками в руках, коли це відчув, як чиїсь тонкі пальці помацали моє обличчя. На мене війнуло якимось смородом. Мені здалося, що я чую дихання цілого натовпу цих жахливих маленьких створінь. Я відчув, як хтось обережно намагається відібрати в мене сірники, а чиїсь руки тягнуть мене ззаду за одежу. Неприємно було відчувати, що ці невидимі істоти обмацують тебе. І тоді в темряві я раптом усвідомив, що мені не збагнути їхніх намірів та вчинків. Я крикнув на них так голосно, як тільки міг. Вони відскочили назад, а потім, я виразно чув, як почали знову наближатися і, осмілівши, стали тягти мене назад, про щось перешіптуючись між собою. Я затремтів і, майже не тямлячись, скрикнув удруге. Цього разу вони перелякалися менше і, якось дивно хмикаючи, немов сміючись, знову підійшли до мене. Зізнаюся, мене охопив жах. Я вирішив запалити ще одного сірника і тікати під захистом світла. Так я й зробив. Запаливши ще клапоть паперу, що знайшовся у мене в кишені, я відступив [78] до вузького тунелю. Та коли ввійшов туди, мій вогонь погас, і я почув, як у темряві, наче листя на дереві, зашелестіли морлоки. Вони кинулись за мною, їхні кроки лунали тихо й часто, немов дощові краплини.

За хвилинку мене схопило кілька рук, силкуючись відтягти назад. Я запалив другого сірника й помахав ним перед самими їхніми обличчями. Ви не можете й уявити собі, які то були бридкі, нелюдські обличчя – бліді, без підборідь, а сірувато-червоні очі великі, блискучі й без повік. Як витріщилися вони на мене, засліплені й здивовані! Та я не мав часу роздивлятися, запевняю вас. Я відступив ще і, коли погас другий сірник, запалив третього, що догорів саме тоді, як я дістався до отвору колодязя. Я трохи перепочив, бо мені аж млосно ставало від невпинного стукоту помпи внизу. Тільки я взявся за виступ, як мене в ту ж мить схопили за ноги й силоміць потягли назад. Я черкнув останнім сірником... він зараз же й погас. Та руки мої були вже на виступах, і, шалено відбиваючись ногами од морлоків, я мерщій подерся вгору. Вони стояли внизу і, блискаючи очима, стежили за мною. А якийсь малий негідник деякий час навіть переслідував мене, мало не стягнувши з моєї ноги черевика.

Дорога нагору здалася мені нескінченною. Коли лишалося пролізти десь двадцять-тридцять футів, мене почало нудити, і я ледве не зомлів. Останні кілька ярдів були найжахливіші. Декілька разів голова в мене йшла обертом, і я вже думав, що падаю. Нарешті я таки якось вибрався з колодязя, хитаючись пройшов через руїни, вийшов на сліпуче сонячне світло і впав долі. Навіть сама земля здалася мені тут чистою та запашною. Пригадую, як Віна цілувала мені руки та обличчя, як навколо лунали голоси інших елоїв... І тут я знепритомнів.

X. КОЛИ НАСТАЛА НІЧ

Тепер моє становище погіршилося. Якщо не враховувати хвилини відчаю в ту ніч, коли я загубив Машину, мене ще підтримувала надія на втечу з майбутнього світу, але мої нові відкриття похитнули її. До цього часу я вважав, що на заваді мені стоять тільки дитяча безпосередність тих маленьких людей та ще якась невідома сила, яку неважко буде подолати, як тільки я познайомлюся з нею. Тепер же виникла нова перешкода – морлоки, ці злісні, нелюдські створіння. Я інстинктивно зненавидів їх. Раніш у мене було [79] відчуття людини, що впала в яму й думає лише про те, як вибратись із неї. Тепер я почував себе звіром у пастці, до якого наближається ворог.

Цим ворогом, як не дивно, була нічна темрява під час нового місяця. Страх перед нею збудила в мені Віна своїми спершу мало зрозумілими натяками про темні ночі. Неважко було здогадатися, що означають її слова. Щербатий місяць дедалі танув, а морок ночі ставав усе глибшим і тривалішим. Тепер я хоч частково зрозумів, чому наземні люди так бояться темряви. Я намагався розгадати, які ж мерзенні діла творять морлоки в безмісячні ночі. Тепер я переконався, що й друга моя гіпотеза не відповідає дійсності. Може, мешканці Горішнього Світу і були колись привілейованим класом, а морлоки – їхніми покірними слугами, та це давно вже минулося. Два види людського роду, що утворилися внаслідок еволюції суспільства, переходили, а може, й зовсім перейшли, до нових взаємин. Елої, подібно до королів з дому Каролінгів*, виродились у гарненьких нікчем. Вони розкошували на поверхні землі тільки з ласки морлоків, що, живучи незліченними поколіннями під землею, призвичаїлися там і вже не могли терпіти денного світла. Морлоки одягали їх, задовольняли всі їхні потреби лише тому, що вже звикли працювати на них. Вони робили це так само підсвідомо, як кінь, стоячи на місці, б'є копитом або людина радіє впольованій дичині. Звички, основа яких давно зникла з життя, за інерцією існували далі. Але для мене було ясно, що колишні взаємини тепер змінилися на протилежні. Немезіда вже занесла меча над головою цих тендітних істот. Багато століть, тисячі поколінь тому, людина позбавила свого ближнього щастя та сонячного світла. А тепер цього покривдженого брата неможливо було впізнати. Елої розпочинали заново вчитися науки життя – вони знову відчули Страх. І раптом перед моїми очима постали ті шматки м'яса, що я бачив під землею. Дивно, чого це вони згадалися мені – я ж і не думав про те, наче хтось збоку навіяв мені цей спогад. Я намагався пригадати, як виглядало те м'ясо. Щось тут було знайоме, але що саме, я ще не міг сказати. Між цими маленькими безпорадними перед темрявою людьми і мною була величезна різниця. Я народився за нашої доби, за доби розквіту людської раси, коли Страх не сковує [80] людину, а таємниця втратила свої чари. Я, в усякому разі, міг захистити себе. Не гаючи часу, я вирішив знайти яку-небудь зброю й розшукати безпечне місце для ночівлі. Маючи такий притулок, я знову буду ставитися до цього дивного світу з впевненістю, яка в останні ночі починала вже покидати мене. Я знав, що не засну тепер, доки не переконаюся, що ніяка небезпека не загрожує мені. Від самої згадки про те, як вони обмацували моє обличчя, мене пройняв мороз.

* Каролінги – династія франкських королів. Після смерті Карла Великого, найвідомішого представника цієї династії, держава Каролінгів занепала.

Вдень я пішов блукати долиною Темзи, але ніде не знаходив місця, куди морлоки не змогли б дістатися. Від таких спритних істот – досить хоча б згадати, як вправно вони спускаються у свої колодязі, – жодне дерево й жодна будівля не можуть бути надійним захистом. Тут я подумав про високі башти й блискучі стіни Палацу з Зеленої Порцеляни і ввечері, посадивши на плече Віну, подався до пагорбів, що маячіли на південному заході. Я гадав, що до цього палацу миль сім-вісім, але насправді виявилося близько вісімнадцяти. Уперше я побачив цей палац одного туманного дня, коли віддаль завжди здається меншою. А тут, як навмисно, у мене ще зламався підбор на одному з черевиків, і цвях в'їдався в п'яту: то були старі розтоптані черевики, які я носив удома. Отже, я ще й накульгував. Сонце вже зайшло, коли на ясно-жовтому небі постав темний силует палацу.

Віна спершу зраділа, що я несу її, та згодом попросила спустити на землю й бігла поруч зі мною, зриваючи квітки й запихаючи їх мені до кишень. Мої кишені завжди дивували Віну, і нарешті вона вирішила, що то була своєрідна ваза для квітів. Принаймні використовувала вона їх тільки для цього... До речі, перевдягаючись, я знайшов у ній...

(Мандрівник у Часі замовк, засунув руку в кишеню й поклав на стіл дві зів'ялі квітки, подібні до нашої білої мальви. Потім знову почав розповідати.)

– Було вже поночі, а ми все ще йшли схилом у напрямі до теперішнього Вімблдона. Віна стомилася й хотіла повернути назад до будинку з сірого каменю. Я показав їй на башти Палацу з Зеленої Порцеляни й спробував на мигах пояснити, що ми знайдемо там цілком певне сховище від страху. Ви знаєте, яка врочиста тиша облягає світ, коли починає сутеніти? Навіть листя на дереві не шелесне. На мене те вечірнє безгоміння завжди навіює невиразне почуття якогось очікування. Небо було далеке й чисте, і лише на обрії видніло кілька смугастих хмарин. Оте саме очікування викликало в мені зараз жах. У сутіні вечора мої почуття якось [81] ніби загострилися. Мені здавалося навіть, що я відчуваю порожнечу під ногами і бачу крізь землю морлоків, які метушаться в своєму мурашнику, чекаючи, коли впаде ніч. Мені вже здавалося, що мою появу у їхньому лігві вони сприйняли як оголошення війни. І навіщо забрали вони мою Машину Часу?

Ми тихо просувалися вперед, а присмерки поволі переходили в ніч. Синя далечінь потемнішала. На небі одна за одною спалахували зірки. Земля стала тьмяно-сіра, дерева – чорні. Страх і втома збороли мою супутницю. Я взяв Віну на руки, почав її заспокоювати і пестити. Вона обхопила мене за шию, притулилася личком до мого плеча й заплющила очі. Довгим схилом зійшли ми в долину, і в темряві я трохи не впав у маленьку річку. Перебрівши її, я видряпався на протилежний берег долини, проминув кілька будинків і якусь статую, схожу на фавна, тільки без голови. Тут також росли акації. Досі я ніде не бачив морлоків, але ж було ще рано, і найтемніші години – перед сходом місяця – ще не настали.

З вершини сусіднього пагорка я побачив темне пасмо лісу і зупинився, не знаючи, що його робити. Праворуч і ліворуч був суцільний ліс. Виснажений утомою, відчуваючи пекучий біль у п'яті, я обережно спустив Віну з плеча і сів на траву. Палацу з Зеленої Порцеляни я вже не бачив і не знав, чи в тому напрямі йду. А які небезпеки могли чекати на мене в лісі? Крізь густі віти дерев не доходило, мабуть, і мерехтіння зірок. Якщо б і не загрожувало мені нічого – я відганяв навіть саму думку про це, – там усе-таки було досить коріння, щоб спіткнутися, і стовбурів дерев, щоб розбити голову. До того ж я був украй змучений денними пригодами і вирішив не йти в ліс, а перебути ніч на відкритому місці.

На моє щастя, Віна швидко заснула. Я обережно закутав її у свою куртку, сів поруч і став чекати, коли зійде місяць. На галявині було затишно й тихо, а з мороку лісу долинав якийсь шурхіт. Ніч була надзвичайно ясна, і в мене над головою сяяли зорі. їхнє мерехтіння заспокоювало мене. Між іншим, усі старі сузір'я позникали протягом такого довгого часу: вони набули нових обрисів завдяки тим повільним переміщенням зірок, які стають відчутними лише через багато поколінь. Тільки Молочний Шлях здавався все тим самим споконвічним потоком зоряного пилу. На півдні з'явилася нова для мене червона зірка, яскравіша за наш блідий Сіріус. А між цих іскристих цяток привітно й лагідно, наче усміхнене обличчя давнього друга, сяяла якась планета. [82]

Глянувши на ті зірки, я раптом відчув, які мізерні мої клопоти та й взагалі уся земна метушня. Я думав про безмежні простори, що відділяють нас од зірок, про поступ небесних тіл з невідомого минулого до невідомого майбутнього. Я думав про ті велетенські кола, які описує у просторі вісь землі. Поки я мчав на своїй Машині, вона описала їх лише сорок разів. І за цей час уся діяльність, усі традиції, складна організація, народи, мови, літератури, людські поривання, навіть сама пам'ять про Людину, яку я знав раніше, – усе це безслідно зникло. Натомість з'явилися нові тендітні істоти, що забули про своє високе походження, і білуваті створіння, які так лякали мене. Тоді я подумав про Великий Жах, що лежав між двома видами людського роду, і аж здригнувся, збагнувши раптом, що то за м'ясо бачив у морлоків. Але ж це було б занадто жахливо! Я глянув на маленьку Віну, що спала поруч зі мною, на її світле обличчя, ясне, як зіронька, і одразу ж відігнав від себе цю думку. Цілу довгу ніч я намагався не думати про морлоків і, аби скоротити час, почав шукати на небі сліди старих, знайомих сузір'їв. Небо було чисте, і лише зрідка пробігала по ньому легенька хмаринка. Кілька разів я вже мало не заснув. Нарешті, коли я зовсім знесилів, небо на сході почало яснішати, ніби відбиваючи якесь безбарвне полум'я, і незабаром на ньому з'явився наш старий блідий місяць з маленькими ріжками. А слідом за ним, наздоганяючи й перемагаючи його своїм сяйвом, зайнялася тьмяна зоря, що ставала дедалі рожевіша й тепліша. До нас не наближався жоден морлок, – та тієї ночі я, власне, й не бачив їх на пагорку. У світлі оновлюваного дня всі нічні страхи здавалися мені безпідставними. Я підвівся. Нога в черевику без підбора спухла, п'ята аж горіла. Тоді я знову сів, роззувся й викинув свої черевики.

Я збудив Віну, і ми з нею ступили в ліс, тепер зелений і привітний, а не чорний і загрозливий, як уночі. Декілька знайдених плодів угамували наш голод. Невдовзі нам почали траплятися ці гарненькі наземні люди. Вони сміялися й танцювали під ясним сонцем так весело, ніби в природі й не існувало ночей. Мені знову спало на думку бачене в морлоків м'ясо. Тепер я не мав уже сумніву, звідки воно взялося, і від щирого серця пожалів цей кволий струмочок, що залишився від потужного колись потоку людства. Певно, в далекому минулому сталося так, що морлокам забракло їжі. Може, вони якийсь час харчувалися пацюками або якоюсь іншою поганню. Адже і в наш час людина не така вже вибаглива [83] щодо харчів, як була колись, – мавпа, скажімо, значно вибагливіша. Наша огида до м'яса людського – зовсім не такий уже закоренілий інстинкт. Значить, оті нащадки людей... Я намагався глянути як учений. Врешті-решт морлоки набагато менше схожі на людей і набагато віддаленіші від нас, ніж канібальські предки чотири тисячі років тому. І свідомості, яку обурювало б людожерство, у них давно вже не існує. Чого, власне, мені хвилюватися? Елої, очевидно, просто худоба, і морлоки, наче мурахи тлю, розводять їх собі на їжу; може, навіть підгодовують їх... А Віна безтурботно бігала круг мене, витанцьовуючи.

Тоді я почав заспокоювати себе, кажучи, що той жах є кара за людське себелюбство. Люди жили в розкошах, добре знаючи, що добробутом завдячують праці своїх братів. Вони виправдовували себе неминучістю такого ладу, аж ось прийшов час – і та ж таки неминучість обернулася проти них. Я навіть – на зразок Карлейля* – намагався збудити в собі зневагу до цієї звироднілої аристократії, але даремно. Хоч як змиршавіли елої розумово, в них, проте, збереглося багато людського, і я відчував симпатію до них, поділяв їхні страхи й шкодував, що вони так занепали.

* Томас Карлейль(1795-1881) – англійський історик і есеїст.

На той час я ще не знав як слід, що мені робити. Передусім я мав знайти собі безпечний притулок і подбати про якусь металеву чи кам'яну зброю. То було конче необхідно. Далі я сподівався винайти якийсь спосіб здобувати вогонь, щоб завжди мати змогу запалити смолоскип, – це ж було б найкращою зброєю проти морлоків. Згодом я мусив якимось способом розбити бронзові панелі під Білим Сфінксом – я вже подумував змайструвати таран.

Я був певний, що, якби мені пощастило пройти крізь ті двері, та ще й з вогнем у руках, я знайшов би свою Машину і міг би вибратись із цього Майбутнього. Навряд чи морлокам вистачило сил затягти її дуже далеко. Віну я вирішив забрати з собою, повертаючись у наш час. Обмірковуючи всі ці плани, я все простував до палацу, який обрав собі за оселю.

XI. ПАЛАЦ ІЗ ЗЕЛЕНОЇ ПОРЦЕЛЯНИ

Опівдні ми підійшли до Палацу з Зеленої Порцеляни. Він був незаселений і лежав у руїнах. У вікнах лише подекуди зосталися шибки, а на землі валялися великі шматки [84] зеленої облямівки, що повипадали з поіржавілих металевих рам. Палац стояв на моріжку, на вершині високого пагорба. Перед тим як увійти до будівлі, я глянув у північно-східному напрямі й дуже здивувався, побачивши щось ніби гирло річки, а може, й затоку там, де, на мою думку, мусили колись бути Вондсворт і Беттерсі. І тоді я подумав, які зміни могли статися за цей час із морськими істотами, але розмірковував про це недовго.

Як виявилося, палац і справді був із порцеляни. На фасаді його виднівся якийсь напис невідомою мовою. Мені спало на думку, – наївний же я був! – що розібрати цей напис могла б допомогти мені Віна, та вона, а це було дуже прикро, не мала ніякого уявлення про письмо. Здається, я вбачав у ній більше людського, ніж вона на те заслуговувала, мабуть, тому, що ставилася вона до мене занадто по-людському.

Величезні половинчасті парадні двері палацу були розламані і стояли отвором, а за ними, замість звичайного вестибюля, ми побачили довгу галерею, освітлювану збоку вікнами. З першого ж погляду це нагадало мені музей. Паркетну підлогу вкривав грубий шар пилюки; під таким же сірим покриттям лежали рядами найрізноманітніші речі. Посеред галереї стовбичила якась дивна висхла фігура – очевидно, нижня половина велетенського кістяка. По його кривих ногах я здогадався, що то була давно вимерла тварина, з роду мегатеріїв. Долі, поряд з нею, в густій пилюці лежали череп і верхня частина скелета. На тому місці, куди з продірявленого даху стікала вода, валялися зовсім зотлілі кістки. Далі ми знайшли велетенський скелет бронтозавра. Це підтверджувало моє припущення, що тут був музей. Під стіною галереї були наче якісь перекошені полиці; обтрусивши з них пил, я впізнав старі знайомі засклені шафи наших часів. Видно, вони були герметично закриті, бо речі тут збереглися добре.

Мені стало ясно, що ми знаходилися серед руїн велетенського музею, схожого на Південно-Кенсінгтонський, але побудованого значно пізніше. Тут, очевидно, був відділ палеонтології, дуже багатий на викопні тварини. На жаль, неминучий процес розкладу, хоч і позбавлений, завдяки знищенню бактерій та грибків, дев'яноста відсотків своєї сили, поволі, але неухильно, нищив ці скарби. Тут і там я бачив сліди перебування в музеї маленьких людей – деякі з експонатів було поламано, а деякі понанизувано на очеретини, вітрини подекуди понищено. То була, як я гадав, робота [85] морлоків. Навкруги стояла тиша. Порох притишував звуки наших кроків. Віна, яка тим часом бавилась, катаючи по нахиленому склу вітрини морського їжака, підійшла до мене, зупинилась поруч і тихенько взяла за руку.

Цей пам'ятник зниклої інтелектуальної доби так вразив мене, що спершу я й не подумав про користь, яку міг би мати з нього. Я навіть на якийсь час забув про свою Машину Часу.

Судячи з розмірів, у Палаці з Зеленої Порцеляни повинна була міститися не тільки палеонтологічна галерея. Може, в ньому був і історичний музей, а може, навіть і бібліотека. Для мене в моєму становищі це було б набагато цікавіше, ніж геологічна виставка часів занепаду. Оглядаючи далі Палац, я натрапив на коротку галерею, що йшла під прямим кутом до першої. Тут, певно, були мінералогічні колекції, і шматок сірки відразу навів мене на думку про порох. Проте я ніде не міг знайти й сліду селітри або яких інших азотнокислих солей. Безсумнівно, вони розпорошилися вже багато віків тому. Але сірка не давала мені спокою й навертала до всіляких міркувань. Решта речей у цій галереї, дарма що в цілому вони збереглися найкраще, не викликала в мене великого інтересу. Я не фахівець-мінералог і тому подався до іншого напівзруйнованого крила будівлі, що йшло рівнобіжно з першим. Воно, очевидно, було призначене для натуральної історії, але всі експонати попсувалися так, що впізнати їх було неможливо. Кілька поморщених і почорнілих залишків того, що колись було опудалами тварин, висохлі мумії в посудинах, колись повних спирту, брунатний пил спорохнілих рослин – оце й усе. Шкода! Бо я хотів би простежити етапи, якими йшло підкорення тваринного світу владі людини. Далі ми вступили до величезної, дуже темної галереї, підлога якої спускалася вниз від того краю, з якого ми ввійшли. Зі стелі звисали білі кулі; деякі з них були розбиті. Я здогадався, що галерея ця колись мала штучне освітлення. Тут я вже був більше у своїй сфері. По обидва боки галереї височіли громаддя якихось машин, покритих іржею і поламаних, але деякі з них були ще в досить пристойному стані. Ви знаєте мій нахил до механіки і не здивуєтеся, коли я скажу, що мені закортіло походити серед цих машин – а надто тому, що більша частина їх вразила мене своєю новизною та незрозумілістю, і я міг лише неясно здогадуватись про їхнє призначення. Мені спало на думку, що, коли б я зміг розібратися в усіх цих механізмах, у мене в руках була б непогана зброя проти морлоків. [86]

Раптом Віна так щільно притислася до мене, що я аж здригнувся. Якби не вона, я й не помітив би, що підлога стає дедалі похилішою. Той кінець галереї, через який ми ввійшли, був ще понад землею й освітлювався кількома вузькими вікнами. В міру нашого просування земля ніби підіймалася та затуляла вікна, і нарешті позалишалися тільки невеликі щілини, як у Лондоні перед півпідвалом, крізь які ледь-ледь пробивалося світло. Захопившися огляданням машин, я й не помітив, що світла ставало все менше, і тільки дотик Віни повернув мене до дійсності. Тоді я спинився й побачив, що далі галерея тоне в глибокому мороці. Пилу на підлозі вже поменшало, і лежав він не таким рівним шаром. В напрямі до темного кінця галереї на ньому вирізнялися сліди маленьких вузьких ступень. У мене знову з'явилося відчуття безпосередньої близькості морлоків. Я зрозумів, що, вивчаючи машини, тільки гаю час. Було вже далеко по полудню, а я не мав ще ні зброї, ні притулку, ні засобу забезпечити себе вогнем. І знову з темної далечини галереї до мене долинув той самий дивний стугін і шум, який я вчора чув у колодязі.

Я взяв Віну за руку. Але тут у голові в мене майнула нова думка, я облишив Віну й повернувся до одної з машин. На ній стирчав важіль, подібний до тих, що бувають на залізничних стрілках. Ступивши на підніжок, я обіруч ухопився за цей важіль і щосили натиснув на нього. Віна, залишившись сама, почала гірко плакати. Розрахував я досить правильно, бо за хвилину важіль таки зламався, і я вернувся до Віни, маючи в руках палицю, придатну, щоб розтрощити черепа першому-ліпшому морлокові. А мені страшенно хотілося знищити хоча б одного з них. Ви, може, вважаєте, що то нелюдський вчинок – убивати своїх нащадків? Але людські почуття щодо цих створінь були ні до чого. Тільки небажання кидати Віну та страх, чи не потерпить від цього моя Машина, якщо я розпочну війну проти морлоків, – стримали мене, і я не подався зараз же до темного кінця галереї нищити отих тварюк.

Отже, тримаючи уламок в одній руці, а другою обійнявши Віну, перейшов я з цієї галереї до другої – ще більшої, яка спершу здалася мені військовою каплицею, позавішуваною подертими прапорами. Придивившись уважніше, я впізнав у цих полинялих і почорнілих лахміттях напівзотлілі рештки книг. Вони давним-давно розпалися на шмаття, і на них не залишилося й слідів друку. Тільки де-не-де збереглися поморщені корінці та погнуті металеві застібки. Яке [87] промовисте видовище: якби я був письменником, я міг би написати цілий трактат про марність честолюбства. Але в ту мить мене найбільше вразила думка про величезну і безплідну витрату праці, похмурим свідченням чого були всі ці зотлілі фоліанти. Мушу зізнатись, що згадав я тоді і праці філософського товариства, де було вміщено мої сімнадцять статей з фізичної оптики.

Піднявшись широкими сходами, опинилися ми в залі, де колись, певно, був відділ практичної хімії. Тут я сподівався знайти що-небудь корисне для себе. За винятком одного місця під обваленим дахом, решта помешкання збереглася дуже добре. Я пильно обдивлявся кожен непошкоджений ящик і врешті-решт в одному з них – герметично закритому – знайшов коробку сірників. Горіли вони чудово, і навіть волога не пошкодила їх.

– Танцюй! – гукнув я до Віни її рідною мовою.

Тепер у мене була зброя проти огидних створінь, яких ми так боялись. І в цьому занедбаному музеї, на грубому, м'якому килимі пилюки, я – на превелике захоплення Віни – врочисто виконав якийсь складний танець, висвистуючи веселу пісеньку. Почасти то був скромний канкан, почасти – полонез, почасти – вальс (так що аж поли моєї куртки маяли по вітру), а почасти – щось зовсім оригінальне. Ви ж знаєте, що я від природи людина вигадлива.