Текст книги ""Машина часу""

Автор книги: Герберт Джордж Уэллс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 6 страниц)

Herbert Wells_The Time Machine_(1895)

Герберт Джордж Веллс Машина часу Переклад Миколи Іванова

© H.G. Wells

© М.Іванов (переклад з англійської), 1977

Джерело: Г.Веллс. Машина часу. Х.: Фоліо, 2003. 480 с. – С.: 33-106.

Присвячується Вільямові-Ернесту Генлі

І. ВСТУП

Мандрівник у Часі (так найслушніше його назвати) розказував нам якісь дивовижні речі. Його сірі очі спалахували й блищали, а обличчя, звичайно бліде, порожевіло й світилося збудженням. У каміні яскраво палахкотів вогонь. М'яке світло електричних лампочок під срібними дашками переливалося в наших склянках. Крісла – оригінальний винахід господаря – скоріше обіймали та пестили нас, аніж були просто місцем для сидіння. У товаристві панувала та чудова пообідня атмосфера, коли думки, не зв'язані путами фактів і точності, вільно линуть. Господар викладав нам свої теорії, позначаючи рухом тонкого вказівного пальця найголовніші твердження, а ми, посідавши в крісла, недбало прислухалися до цих, як ми вважали, парадоксів, захоплюючись невичерпно багатою фантазією оповідача.

– Прошу слухати мене уважно, – почав він. – Я буду заперечувати деякі майже загальновизнані ідеї. Наприклад, геометрію, якої вас учили в школах, побудовано на непорозумінні...

– Чи не занадто важкий предмет, щоб починати саме з нього? – висловив сумнів Філбі, прискіпливий чоловік із рудою чуприною.

– Я не збираюся нав'язувати вам будь-яку ідею, не обґрунтувавши її. Але невдовзі ви змушені будете погодитись із моїми твердженнями, бо це необхідно. Ви, безперечно, знаєте, що математична лінія, лінія без товщини, уявна і не [35] має реального існування. Вас цього вчили? Немає насправді й математичної площини. Все це чисті абстракції.

– Цілком правильно, – ствердив Психолог.

– У такому разі не існує в природі й математичного куба, що має тільки висоту, ширину та довжину.

– Тут уже я повинен заперечити, – сказав Філбі. – Тверде тіло, безсумнівно, мусить існувати. Реальні речі...

– Здебільшого так і думають. Та заждіть хвилинку. Чи може існувати позачасовий куб?

– Я не розумію, – промовив Філбі.

– Чи може бути такий куб, який не мав би хоча б миттєвого існування?

Філбі замислився.

– Отже, ясно, – вів далі Мандрівник, – що кожне реальне тіло повинно мати чотири виміри: воно повинно мати Довжину, Ширину, Висоту й Тривалість існування. Однак через нашу вроджену обмеженість – я зараз поясню це докладніше – ми схильні недобачати цього факту. Насправді ж існують чотири виміри, з яких три ми називаємо просторовими, а четвертий – часовим. Щоправда, є тенденція встановити якусь вигадану різницю між першими трьома вимірами і четвертим. Але тільки тому, що свідомість наша, від початку й до кінця нашого життя, імпульсивно пересувається цим четвертим виміром тільки в одному напрямі.

– Це, – сказав Дуже Молодий Чоловік, роблячи відчайдушні спроби запалити від лампи сигарету, – це... і справді абсолютно ясно.

– Цікаво, що якраз на це ніхто не звертає ніякої уваги, – пожвавившись, провадив далі Мандрівник у Часі. – А проте це ж бо й є четвертий вимір, дарма що дехто, говорячи про нього, не уявляє собі, що він означає. Власне, це лише інакший погляд на Час. Між Часом та будь-яким з інших трьох вимірів тільки та різниця, що наша свідомість повсякчас пересувається вздовж нього. На жаль, чимало невігласів мають про це хибне уявлення. Всі ви, звичайно, знаєте суть їхніх заперечень проти четвертого виміру.

– Я не знаю, – признався Провінційний Мер.

– Це дуже просто. Простір, як уявляють його наші математики, має три виміри: Ширину, Довжину й Висоту, котрі завжди визначаються відповідними площинами, кожна з яких стоїть під прямим кутом до двох інших. Знайшлися деякі мудреці, що поставили собі питання: а чому лише три виміри, чому не може існувати й четвертий – під прямим кутом до решти трьох? Дехто пробував навіть створити чотиривимірну [36] геометрію. Десь місяць тому професор Саймон Ньюком* доповідав про це в Нью-Йоркському математичному товаристві. Ви знаєте, що на плоскій поверхні, яка має тільки два виміри, можна зобразити і тривимірне тіло. Так само, думають вони, модель з трьома вимірами дасть їм змогу подати зображення чотиривимірного тіла. Річ лише в тім, щоб опанувати перспективу тіла. Розумієте?

* Саймон Ньюком (1835-1809) – американський астроном.

– Та нібито, – пробурмотів Провінційний Мер і, насупивши брови, поринув у глибокодумні міркування. Губи його ворушилися, немов він повторював якесь заклинання.

– Так, тепер я нібито розумію, – повторив він трохи згодом, і обличчя його одразу пояснішало.

– Мушу сказати вам, що якийсь час я й сам працював над геометрією чотирьох вимірів і дійшов деяких цікавих висновків. Ось, наприклад, портрет людини у віці восьми років, оце вона в п'ятнадцять років, а оце – в сімнадцять, у двадцять три і так далі. Все це, сказати б, тривимірні зображення чотиривимірного тіла, яке становить собою щось стале й незмінне.

– Вчені, – вів далі Мандрівник у Часі, трохи помовчавши, щоб слухачі встигли засвоїти сказане, – вчені дуже добре знають, що Час є один з видів Простору. Ось вам звичайна наукова діаграма – крива погоди. Лінія, по якій я веду палець, показує коливання барометра. Вчора вдень він стояв отут, надвечір спустився, сьогодні ранком піднявся знову й поволі йде вгору. Звісно, живе срібло не креслило цієї лінії на жодному з визнаних усіма просторових вимірів. Але його коливання абсолютно точно визначаються нашою лінією, тому слід зробити висновок, що така лінія була накреслена саме в часовому вимірі.

– Чому ж тоді, – спитав Лікар, втупивши очі у вогонь каміна, – чому ж тоді, коли Час є тільки Четвертим Виміром Простору, його завжди визначали, та й тепер визначають, як щось зовсім відмінне? І чому не можемо ми пересуватись в ньому так, як і в інших вимірах Простору?

Мандрівник усміхнувся.

– А ви певні, що ми так уже вільно можемо пересуватись у Просторі? Ми можемо піти праворуч чи ліворуч, ступити назад або вперед, і люди завжди робили це. Я не заперечую, що ми вільно пересуваємось у двох вимірах. А що скажете ви про пересування вгору та вниз? Тут уже наші можливості обмежує сила тяжіння. [37]

– Не зовсім так, – сказав Лікар. – Адже є повітряні кулі.

– Але до повітряних куль люди зовсім не могли пересуватись у вертикальному напрямі, якщо не зважати на стрибки угору та підняття на нерівності земної поверхні.

– І все-таки, хай і мало, а ми пересуваємося вгору та вниз, – не міг угамуватися Лікар.

– Легше, значно легше вниз, ніж угору.

– А в Часі ви не можете пересуватися зовсім. Ви не спроможні ані на крок відійти від сучасного моменту.

– Ось тут, любий друже, ви й помиляєтеся. Саме в цьому помиляється й цілий світ. Ми завжди відходимо від сучасного моменту. Наше духовне життя – річ нематеріальна, воно не має ніяких вимірів і пересувається з однаковою швидкістю від колиски й до могили в Четвертому Вимірі Простору – Часі. Це подібно до того, коли б ми, почавши своє існування на висоті п'ятдесяти миль над землею, неухильно падали вниз.

– Але головні труднощі в тому, що в Просторі ми вільно пересуваємось у всіх напрямках, а пересуватися в Часі, як хотіли б, не можемо, – зауважив Психолог.

– У цьому й полягає суть мого великого винаходу. Ви помиляєтесь, кажучи, ніби ми не спроможні пересуватись у Часі. Коли я, наприклад, пригадую якусь минулу подію й цілком виразно уявляю її, я, власне, одходжу назад до моменту її здійснення; на той час я, так би мовити, подумки відсутній: я на хвилину стрибаю назад, у минуле. Звичайно, ми не маємо змоги залишатися в минулому стільки часу, скільки хочемо, так само як дикун або тварина не може зависнути в повітрі на віддалі хоча б шести футів від землі. З цього погляду цивілізована людина має перевагу перед дикуном. Вона може, подолавши силу земного тяжіння, піднятися на повітряній кулі. То чого ж не уявити, що зрештою і в часовому вимірі ми зможемо зупиняти або прискорювати свій рух чи навіть повертати його назад, пересуваючись у протилежному напрямі?

– Це аж ніяк неможливо, – почав був Філбі. – Це вже...

– Чого б і ні? – здивувався Мандрівник у Часі.

– Це суперечить розуму.

– Якому розуму? – спитав Мандрівник.

– Ви можете доводити, що чорне – біле, та мене ніколи в цьому не переконаєте, – сказав Філбі.

– Може, й не переконаю, – погодився Мандрівник, – але тепер ви хоч зможете зрозуміти мету моїх досліджень у [38] царині геометрії чотирьох вимірів. Я віддавна вже плекаю думку про машину...

– Щоб мандрувати в Часі! – вигукнув Дуже Молодий Чоловік.

– Вона рухатиметься і в Часі, і в Просторі, залежно від бажання того, хто керуватиме нею.

Філбі тільки посміхнувся.

– Я перевірив її на досліді, – сказав Мандрівник у Часі.

– Надзвичайно корисний винахід для історика, – промовив Психолог. – Можна було б повернутися в минуле і перевірити, скажімо, відому всім оповідь про Гастінгську битву*.

* Гастінгс – місто на південному сході Англії. Біля цього міста 1066 р. сталася битва між англосаксами і нормандськими завойовниками.

– Чи не боїтеся, що звернете на себе забагато уваги? – застеріг Лікар. – Наші предки не дуже полюбляли анахронізми.

– Можна було б вивчити грецьку мову з уст самого Гомера або Платона, – замріяно мовив Дуже Молодий Чоловік.

– І вони напевно поставили б вам незадовільно. Адже німецькі вчені навдивовижу вдосконалили їхню давню мову.

– Тоді нам лишається ще майбутнє, – не вгамовувався Дуже Молодий Чоловік. – Подумайте тільки! Можна покласти всі свої гроші в банк під проценти, а самому майнути вперед.

– І виявити, що суспільство там засноване на суто комуністичних засадах, – докинув я.

– З усіх найекстравагантніших теорій... – почав Психолог.

– Авжеж. Так само думав і я і тому ніколи не казав про це, аж доки...

– Ви не пересвідчилися в цьому з досліду! – скрикнув я. – І можете довести це?

– Продемонструйте ваш дослід, – вигукнув Філбі, починаючи вже нетерпеливитись.

– Еге ж, покажіть нам ваші спроби, – приєднався до нього Психолог, – хоч я знаю, що все це химери.

Мандрівник у Часі обвів нас поглядом і посміхнувся. Далі, з тією ж посмішкою, він засунув руки в кишені й повільно вийшов з кімнати, і ми чули, як він човгав ногами, проходячи довгим коридором униз до своєї лабораторії.

– Чого це він туди подався? – здивовано глянув на нас Психолог. [39]

– Утне якусь штуку, – висловив гадку Лікар.

Філбі заходився розповідати про фокусника, що його він бачив у Барслемі, та Мандрівник у Часі повернувся, і оповідання Філбі ми вже так і не почули.

II. МАШИНА

В руках Мандрівник у Часі тримав якусь блискучу металеву раму, розміром трохи більшу за настільний годинник, надзвичайно тонкої роботи. Була вона із слонової кості й якоїсь прозорої кристалічної речовини. Надалі я мушу додержувати цілковитої точності, бо те, про що мовитиметься, здасться вам абсолютно неможливим (звичайно, коли не йняти віри поясненням нашого господаря). Мандрівник узяв маленький восьмикутний столик, що їх було кілька в кімнаті, і підсунув до каміна так, щоб дві ніжки його стали на килимок. На столик він поклав свою машину, потім підсунув стілець і сів. На столику стояла ще маленька лампочка під абажуром, яка яскраво освітлювала все навкруги. В кімнаті горіло ще з дванадцятеро свічок: дві з них, у бронзових свічниках, – на поличці каміна, а решта в канделябрах. Отож було ясно як удень. Я сів у низеньке крісло, поставивши його майже між каміном і Мандрівником у Часі. Філбі примостився позад Мандрівника й дивився поверх його плечей. Лікар і Провінційний Мер сиділи праворуч від нього, а Психолог – ліворуч. Ззаду Психолога стояв Дуже Молодий Чоловік. Всі ми були насторожені. Я вважаю за неймовірне, щоб за таких умов нас спромоглися б обдурити, хоч би який хитрий та дотепний не був фокусник.

Мандрівник у Часі глянув спершу на нас, а тоді на машину.

– Ну? – підганяв його Психолог.

– Цей невеличкий прилад, – сказав Мандрівник, спершися ліктями на стіл і поклавши обидві руки на свій апарат, – тільки модель. Це – мій проект Машини, щоб подорожувати в Часі. Вигляд у неї, як бачите, дуже загадковий, а круг цього бруска ніби мерехтить щось, надаючи всьому апарату якогось фантастичного характеру. Оце, – вказав він пальцем, – один маленький білий важіль, а то – другий.

Лікар підвівся з крісла й пильно оглянув модель.

– Зроблено чудово, – схвалив він.

– Вона забрала в мене два роки праці, – зауважив Мандрівник, а коли всі ми й собі оглянули машину, додав: – [40] А тепер, – прошу звернути увагу, – цей от важіль посилає машину в майбутнє, а цей рухає її у зворотному напрямі. На цьому сідельці сидить той, хто подорожує в Часі. Зараз, щойно я натисну важіль, машина рушить звідси. Вона зникне, перейде в майбутнє. Огляньте її добре. Огляньте й столик, аби впевнитись, що ніякого фокуса тут нема. Я не хотів би втратити цю модель та ще й на додаток заробити прізвисько шахрая.

На хвилину запала мовчанка. Психолог, здавалось, хотів мені щось сказати, але передумав. Тоді Мандрівник простяг пальця до важеля.

– Ні, – якось несподівано сказав він, – дайте мені хто-небудь руку.

Обернувшись до Психолога, він узяв його за руку і попросив простягти вказівний палець. Отже, Психолог сам особисто послав модель Машини Часу в нескінченну подорож. Ми всі бачили, як повернувся важіль. Я абсолютно певний, що ніякого шахрайства тут не було. На нас війнуло вітром, полум'я в лампі підскочило, одна свічка на каміні погасла, а маленька машина швидко крутнулася, немов потьмяніла, одну мить здавалася якоюсь марою, привидом з жаринок та слонової кості і... зникла. На столику залишилася сама лампа.

Якусь хвилину всі мовчали. Нарешті Філбі порушив тишу, вилаявшись півголосом. Психолог, очунявши від подиву, зазирнув під стіл. Мандрівник у Часі вибухнув веселим сміхом.

– Ну й як? – кивнув він Психологові, підійшов до каміна, взяв з полички тютюн і, обернувшись до нас спиною, став набивати люльку.

Ми перезирнулися.

– Слухайте, – сказав Лікар, – ви це серйозно? Ви таки й справді думаєте, що машина мандрує собі десь у Часі?

– Авжеж, – відповів Мандрівник, нахиляючись до вогню, щоб від скіпки розпалити люльку. – Скажу більше, – він глянув просто в обличчя Психологові, який у збентеженні забув обрізати кінчик сигари й даремно силкувався розкурити її, – скажу більше: там, – він хитнув головою в напрямі лабораторії, – у мене стоїть майже закінчена велика машина, і, коли вона буде зовсім готова, я й сам вирушу в таку подорож.

– Ви хочете сказати, що ваша модель мандрує десь у майбутньому? – спитав Філбі.

– У майбутньому чи в минулому, цього я ще точно не знаю. [41]

По короткій паузі у Психолога сяйнула думка.

– Коли вже вона й подорожує десь, то лише в минулому, – сказав він.

– Чому в минулому? – зацікавився Мандрівник.

– Я вважаю, що машина не пересунулась у Просторі. Значить, подорожуючи тільки в Часі, вона мусила б бути тепер тут, бо разом із нею посувається вперед і самий Час.

– Але, якби вона була в минулому, ми побачили б її, коли входили в цю кімнату, й сьогодні, і минулого четверга, і в четвер два тижні тому, і так далі, – заперечив я.

– Зауваження слушні, – прибравши безстороннього вигляду і повертаючись до Мандрівника, сказав Провінційний Мер.

– Анітрохи, – відповів той. – Подумайте лишень, – звернувся він до Психолога, – і ви легко це з'ясуєте. Це ж просто зображення поза межами свідомості, так що наші чуття не можуть його вловити.

– Звичайно, – погодився Психолог. – Це дуже просте питання з погляду психології, – запевнив він нас, – і мені слід було б цього не забувати. Воно досить легке для розуміння й чудово підтверджує цей парадокс. Ми не можемо бачити окремих моментів руху колеса в веретені або льоту кулі в повітрі. Якщо машина пересувається в Часі із швидкістю в п'ятдесят чи сто разів більшою, ніж пересуваємось ми, якщо вона за секунду проходить стільки Часу, скільки ми за хвилину, то й враження від її руху дорівнюватиме одній п'ятдесятій чи одній сотій частині враження, яке вона справила б на нас, коли б не пересувалася в Часі. Це досить легко зрозуміти. Ось бачите? – засміявся він, проводячи рукою по тому місцю, де стояла машина.

Кілька хвилин ми просиділи мовчки, не спускаючи очей з порожнього стола. Мовчанку порушив Мандрівник, запитавши, що думаємо ми про це все.

– Тепер, увечері, воно скидається на правду, – сказав Лікар, – але зачекаймо до завтра. Вранці завжди краще думається.

– Може, вам цікаво подивитись на саму Машину Часу? – спитав Мандрівник. За цими словами він узяв лампу й повів нас довгим коридором, де завжди стояв протяг, до лабораторії. Я виразно пригадую, як мерехтіло світло лампи, якою широкою та чудернацькою здавалась тінь од його голови, як танцювали на стіні наші силуети, як ми йшли слідом за ним, дивуючись і все ще не вірячи, і як у лабораторії ми побачили збільшену копію того маленького апарата, що недавно зник [42] у нас з очей. Одні частини Машини зроблені були з нікелю, інші зі слонової кості, деякі, безперечно, вирізьблено або випиляно з гірського кришталю. Прилад стояв майже готовий; лише якісь криві кришталеві прути лежали незакінчені на лаві біля кількох креслень. Я взяв один із них, щоб краще роздивитися. Здавалося, вони були з кварцу.

– Слухайте, ви таки серйозно? – вагався Лікар. – А може, це звичайний жарт, на зразок отого привиду, що його ви показували нам минулого Різдва?

– На цій Машині я збираюся дослідити Час, – відповів Мандрівник, підіймаючи лампу високо над головою. – Зрозуміли? Я ніколи в житті не був серйозніший, ніж оце зараз.

Ніхто з нас не знав, як поставитись до його слів. Кинувши оком з-за плечей Лікаря, я зустрівся поглядом з Філбі, і він промовисто підморгнув до мене.

III. МАНДРІВНИК У ЧАСІ ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Мені здається, тоді ніхто з нас не вірив у Машину Часу. Річ у тому, що Мандрівник у Часі був занадто розумна людина, щоб йому можна було вірити беззастережно. Ви ніколи не сказали б, що добре його знаєте. За його удаваною щирістю завжди відчувалося щось недомовлене, щось приховане. Якби ту модель нам показував і давав до неї пояснення – нехай і словами Мандрівника – Філбі, недовір'я в нас було б куди менше. Ми розуміли б мотиви, що керують ним. Та й перший-ліпший різник зрозумів би Філбі. Але Мандрівникова вдача мала надто багато незвичайних рис, щоб на нього ми могли покластися. Те, що вславило б іншу – не таку тямущу – людину, сприймалося від нього тільки як фокус. Величезна помилка – робити будь-що з видимою легкістю. Серйозні люди, що з повагою ставились до Мандрівника, ніколи не були певні в ньому. На їхню думку, вони б ризикували своєю поважною репутацією, поклавшися на його міркування: це було б так само небезпечно, як довірити дитячим рукам коштовну річ із тендітної порцеляни. Отже, мені здається, що між тим четвергом і четвергом наступного тижня майже ніхто не заводив розмову про подорож у Часі, дарма Що вона зацікавила всіх нас. Думали ми і про неймовірні перспективи, що відкривала б така подорож, і про практичну її нездійсненність, і про кумедні анахронізми та цілковитий хаос, що постав би, якби вона відбулася. Мене особисто [43] найбільше вразив фокус з моделлю. Пригадую, що я порушив це питання, зустрівшись в п'ятницю з Лікарем на засіданні Ліннеївського товариства. Він казав, що бачив дещо подібне в Тюбінгені, і особливу увагу звертав на те, що одна свічка під час досліду погасла. Та пояснити, як саме зроблено було той фокус, він не міг.

Я дуже часто відвідував Мандрівника в Часі і найближчого четверга, за своїм звичаєм, так само вибрався до Річмон-да. Приїхав я до нього пізно і у вітальні застав уже четверо чи п'ятеро гостей. Біля каміна стояв Лікар з аркушем паперу в одній руці і з годинником – у другій. Я окинув поглядом присутніх, шукаючи Мандрівника.

– Тепер уже пів на восьму, – сказав Лікар. – Може, пообідаємо?

– А де ж... – спитав я, назвавши прізвище нашого господаря.

– А ви щойно прийшли? Це якась дивна річ. Певно, його десь затримали. У цій записці він просить нас починати обід, якщо до сьомої він не з'явиться. Пише, що пояснить усе, коли повернеться.

– Шкода буде, як обід перестоїть, – зауважив Редактор поширеної щоденної газети, і Лікар подзвонив, щоб подавали на стіл.

Крім мене, з присутніх на попередньому обіді були тільки Психолог та Лікар. Але були й інші: Бленк, вищезгаданий Редактор, один журналіст і якийсь спокійний, дуже скромний бородань, що, як помітив я, за весь вечір не сказав ні слова. Розмовляючи за обідом, ми по-різному тлумачили відсутність господаря, а я напівжартома висловив гадку, що він подався подорожувати в Часі. Редактор попросив пояснити мої слова, і Психолог почав досить незграбно розказувати йому про дотепний парадокс і фокус, свідками якого ми були тиждень тому. Він дійшов уже до середини своєї розповіді, коли двері з коридора безгучно й повільно відчинилися. Я сидів навпроти них і помітив це перший.

– А! – промовив я. – Нарешті.

Двері відчинились на всю широчінь. Перед нами стояв Мандрівник у Часі. Я скрикнув з подиву.

– Боже милий! Що з вами сталося, друже? – вигукнув Лікар, глянувши на нього зблизька. Всі присутні обернулися до дверей.

Вигляд у нього був і справді дивний. Піджак запорошений і забруднений, рукави внизу – в зелених плямах, волосся [44] розкуйовджене. Мені навіть здалося, що він посивів; не знаю, чи то від пилу, чи, може, й справді волосся його трохи посіріло. Він був блідий як мрець; на підборідді видно було напівзагоєний поріз; обличчя виражало страждання й смуток. Якусь мить він постояв коло дверей, ніби осліплений світлом, а тоді, трохи накульгуючи, як той волоцюга, що намуляв ногу, ступив у кімнату. Ми мовчки дивились на нього, чекаючи, коли він заговорить.

Проте Мандрівник не мовив ані слова і, доплентавшись до столу, простягнув руку до вина. Редактор налив склянку шампанського й підсунув її господареві. Той випив і немов ожив; принаймні він огледівся, і щось схоже на його колишню усмішку майнуло в нього на обличчі.

– Що в біса ви робили? – спитав Лікар. Мандрівник, здавалося, не чув запитання.

– Та ви не турбуйтеся, – запинаючись, вимовив він, – я почуваю себе цілком добре.

Він замовк, мовчки підсунув свою склянку до пляшки і, коли йому налили ще, перехилив її одним духом.

– Тепер гаразд! – сказав він. Його сірі очі засяяли, а на щоках з'явився рум'янець. Він із видимим задоволенням глянув на нас і пройшовся по теплій і затишній кімнаті.

– Піду помиюсь і переодягнуся, а тоді вже розкажу вам усе... – мовив він знову, повільно підшукуючи слова. – Залиште мені трохи баранини... Я просто помираю від голоду.

Він подивився на Редактора, що був нечастим його гостем, і спитав, як той почуває себе. Редактор хотів і собі щось запитати в нього.

– Зараз розповім усе, – перепинив його Мандрівник. – Якесь дивне відчуття... За хвилину я зовсім оговтаюсь.

Він поставив склянку на стіл і пішов до дверей, за якими були сходи на другий поверх. Мені знову впало в очі його шкутильгання і зацікавив м'який звук його ходи. Підвівшися зі стільця, я побачив, що на ногах у нього були лише подерті й закривавлені шкарпетки. Він зачинив за собою двері. Я не наважився піти слідом, бо знав, як він не любить, коли до його особи виявляють надмірну увагу. Цілу хвилину я не міг отямитись.

– Дивна поведінка видатного вченого, – почув я голос Редактора, що звик мислити заголовками, і мої думки знову повернулися до яскраво освітленого обіднього столу.

– У чому річ? – спитав Журналіст. – Що він жебрака з себе вдає? Нічого не розумію. [45]

Я впіймав на собі погляд Психолога і побачив у його очах відбиття своїх власних здогадів. Я думав про Мандрівника, що тим часом накульгуючи підіймався сходами. Здається, крім мене, ніхто не помітив, як він налягав на одну ногу.

Лікар першим опанував своє здивування і подзвонив, щоб подавали гарячі страви (Мандрівник не любив, коли служники лишалися в їдальні під час обіду). Редактор, бурмочучи щось до себе, взявся за ніж та виделку. Мовчазний Гість зробив те саме. Якийсь час розмова наша складалася з вигуків здивування. Нарешті Редактор не стримав своєї цікавості.

– Чи не збільшує наш друг свої скромні прибутки старцюванням? А може, він просто з'їхав з глузду? – спитав він.

– Я певний, що до цієї справи причетна Машина Часу, – відповів я і став закінчувати розпочате Психологом оповідання. Нові гості одверто висловлювали недовіру. Редактор почав заперечувати.

– Що це за мандри в Часі? Не можна ж запорошитися тільки тому, що заплутався у своєму парадоксі! – скрикнув він і, вважаючи, що така думка не позбавлена дотепності, провадив далі: – Невже там, у Майбутньому, немає навіть щіток для одежі?

Журналіст також не хотів вірити в цю історію і, приєднавшись до Редактора, і собі почав сипати дотепами. Обоє вони були журналістами нового типу – веселими і спритними молодиками.

– Наш спеціальний кореспондент із завтрашнього дня повідомляє, – сказав або, вірніше, вигукнув Журналіст саме в ту мить, коли Мандрівник повернувся до їдальні. Він був одягнений у звичайний костюм, і, крім неуважного погляду, на обличчі його не залишалося жодного сліду недавнього виснаження, що так мене вразило.

– Оці хлопці кажуть, нібито ви мандрували десь у середині наступного тижня, – весело зустрів його Редактор. – Чи не розповіли б ви нам чогось нового про нашого маленького Розбері?* Який гонорар бажаєте?

*Арчібальд Розбері – британський прем'єр у 1894-1895 pp.

Мандрівник мовчки сів на залишене йому місце. На обличчі його була звичайна лагідна усмішка.

– Де баранина? – спитав він. – Яка то насолода знову встромити виделку в м'ясо!

– Розповідайте! – став вимагати Редактор. [46]

– До біса розповіді, – відповів Мандрівник. – Я хочу їсти і не скажу ні слова, доки не поїм. Дякую. А сіль?

– Скажіть лише одне слово, – попросив я. – Ви справді мандрували в Часі?

– Умгу, – притакнув головою Мандрівник, жуючи на повен рот.

– Плачу по шилінгові за рядок усного звіту, – не вгамовувався Редактор.

Мандрівник простягнув свою склянку Мовчазному Гостеві, що пильно дивився на нього, й постукав по ній нігтем. Той занепокоєно схопився зі стільця й квапливо налив йому вина.

Обід, здавалось, тягся дуже довго. Я насилу стримувався від розпитувань, та й інші, гадаю, так само. Журналіст намагався розвіяти напруження, розповідаючи якісь стародавні анекдоти. Але Мандрівник був захоплений обідом, демонструючи апетит справжнього волоцюги. Лікар запалив сигару і, примруживши очі, стежив за Мандрівником. Мовчазний Гість виглядав ще похмурішим і нервово пив шампанське. Нарешті Мандрівник відсунув від себе тарілку і обвів нас поглядом.

– Мушу перепросити, – промовив він – але мені страшенно хотілося їсти. Зі мною, бачите, трапилася незвичайна пригода. – Він узяв сигару й обрізав її кінчик. – Перейдімо до курильної кімнати. Моя оповідь буде занадто довга, і краще слухати її не над брудним посудом.

І, подзвонивши служниці, він провів нас до суміжної кімнати.

– Ви розповіли вже про машину Бленку, Дешу й Чоузу? – спитав він мене, одхиляючись на спинку крісла й кивнувши на трьох нових гостей.

– Але ж усе це тільки парадокс, – зауважив Редактор.

– Я не можу сперечатися сьогодні. Про те, що зі мною трапилося, я розкажу, але сперечатися мені несила. Я розповім вам усю історію, коли хочете, – додав він, – але тільки з однією умовою: ви не будете перебивати мене запитаннями. Мені необхідно про все вам розповісти. Воно, може, й не слід було б цього робити, бо ви, напевно, подумаєте, що я вигадую. Але історія ця – щира правда, і в ній нема жодного слова брехні. Сьогодні, о четвертій годині вдень, я був У своїй лабораторії, і від того часу... я прожив вісім днів... таких днів ніхто ще ніколи не переживав! Я ледве-тримаюся на ногах, так утомився, але не засну, доки не розповім вам усього. Тільки тоді засну. Дивіться ж, не перебивайте. Згода? [47]

– Згода, – відповів Редактор, а слідом за ним і ми всі хором промовили:

– Згода.

Тоді Мандрівник у Часі почав свою історію, ту історію, що її я наводжу далі. Спершу він сидів, одхилившись на спинку крісла, й говорив, як украй виснажена втомою людина, потім він трохи ожив. Записуючи його слова, я надзвичайно гостро відчуваю неспроможність пера й чорнила, а надто свою власну неспроможність передати всі тонкощі його оповіді. Гадаю, ви досить уважно прочитаєте все. Але ви не побачите блідого, правдивого обличчя оповідача в ясному кружалі світла від настільної лампи, не почуєте щирої інтонації його голосу. Ви не уявляєте, як він мінявся на виду, розповідаючи про окремі події, учасником яких він був! Ми сиділи в тіні, бо свічок у курильні не запалювали, і тільки обличчя Журналіста та ноги Мовчазного Гостя були освітлені. Спочатку ми час від часу перезиралися, а потім дивилися тільки на обличчя Мандрівника.

IV. ПОДОРОЖ У ЧАСІ

– Минулого четверга я розповів декому з вас про принципи, на яких побудована моя Машина Часу і навіть демонстрував апарат, тоді ще не зовсім закінчений. Там же стоїть він і тепер, щоправда, трохи попсований: під час подорожі в ньому зламався один прут із слонової кості й зігнулася бронзова штаба. Решта деталей приладу – непошкоджена. Я думав закінчити роботу до минулої п'ятниці, але, змонтувавши Машину майже повністю, помітив, що один з нікелевих брусів на палець коротший за інші. Довелося переробляти його, і це забрало ще трохи часу. Сьогодні, о десятій годині ранку, перша з усіх Машин Часу була остаточно готова до мандрів. Я востаннє оглянув її, перевірив ще раз усі гвинти, змастив кварцеву вісь і сів у сідло. Гадаю, що тільки самогубець, підносячи револьвер до скроні, чекає наступної миті з такою ж непевністю, як чекав її я. Однією рукою я взявся за пусковий важіль, другою – за гальмовий. Я натиснув на перший і майже одразу ж на другий. У мене запаморочилося в голові, і я відчув, що падаю, як буває інколи падаєш уві сні. Озирнувшись навкруги, я побачив свою лабораторію точнісінько в такому стані, як і перед тим. Чи й справді щось сталося? [48]

На мить у мене майнула думка, чи не втратив я, бува, розум? Я глянув на годинника. Мені здавалося, що тільки секунду тому він показував одну чи дві хвилини на одинадцяту. Тепер стрілка показувала пів на четверту.

Я набрав повні груди повітря, стиснув зуби й обіруч схопився за пусковий важіль. Щось загуло, і я полинув у невідоме. Лабораторія повилася туманом, зникаючи в темряві. Увійшла місіс Вочет і, очевидно, не помітивши мене, попрямувала до дверей у сад. Щоб перейти кімнату, їй, гадаю, потрібно було близько хвилини, – мені ж здалося, ніби вона промайнула зі швидкістю ракети. Я пересунув важіль до граничної точки. Впала ніч – немов загасили лампу, – і за секунду настало завтра. Туман дедалі більше вкривав лабораторію. Опустилася чорна-чорна ніч, потім знову настав день; знову ніч – знову день, і чергувалися вони чимраз швидше. У вухах моїх гуло, мозок онімів від безперервного падіння. Боюся, що не зумію описати дивне відчуття від подорожування в Часі. Воно – надзвичайно неприємне. Так, ніби ви стрімголов мчите кудись, знаючи, що неминуче маєте розбитися. А ночі тим часом змінювалися на дні, немов помахи чорних крил. Нарешті лабораторія, здалося мені, завалилася, і над собою я побачив сонце, яке кружляло на небі, відзначаючи щохвилини добу. Я вирішив, що лабораторію зруйновано і що я опинився просто неба. Навколо мене наче поставали якісь будівлі, але я мчав так швидко, що не міг розгледіти деталі. Найповільніший у світі равлик плазував занадто швидко для мене. Поперемінне мерехтіння світла й мороку різало мені очі. В проміжок темряви я бачив місяць, фази якого мигтіли переді мною, бачив, як, линучи за місяцем, спалахували і гаснули зорі. Швидкість мого руху дедалі збільшувалась, і мигтіння дня та ночі нарешті перетворилося на безперервні сірі сутінки. Небо забарвилось тою чудовою глибокою блакиттю, як то буває, коли тільки починає сутеніти. Миготливе сонце стало вогненною смугою, блискучою аркою, перекинутою у просторі; місяць – блідою, мерехтливою стьожкою. Зірок я вже не бачив, лише подеколи блимали в блакиті яскраві кружальця.