Текст книги ""Машина часу""

Автор книги: Герберт Джордж Уэллс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 6 страниц)

Мене охопив жах перед цим безмежним мороком. Мороз проймав до кісток. Не було чим дихати. Я тремтів. Мене нудило. Нарешті на небі спалахнула червона дуга і з'явилася окрайка сонця. Аби хоч трохи прийти до пам'яті, я зліз з Машини. Голова у мене йшла обертом, і я відчував, що не маю сил починати подорож у наш Час. Коли я отак майже непритомний стояв і зводив дух, на мілині, побіч червонястої води океану, заворушилося – тепер у цьому не було вже ніякого сумніву – щось чорне, округле, з футбольний м'яч завбільшки, з щупальцями, які тяглися за ним, чорне на тлі криваво-червоної води; воно посувалося до мене якимись чудними стрибками. Я мало не зомлів, і тільки страхітлива думка, що я можу назавжди залишитись тут, у цій далекій, жахливій темряві, допомогла мені вилізти на сідло.

XV. ПОВЕРНЕННЯ МАНДРІВНИКА В ЧАСІ

Отже, я повернув назад. Довгий час моя Машина несла мене непритомного. Поновилося мерехтливе чергування дня й ночі. Сонце знову стало золотаве, а небо – блакитне. Дихати було дедалі легше. Перед моїми очима пропливали мінливі риси землі. Стрілки на циферблаті крутилися назад. Я знову побачив невиразні силуети будівель часів занепаду людства. Далі вони зникли, і на зміну їм прийшли інші. Коли стрілка на мільйони днів показала нуль, я сповільнив швидкість. Тепер можна вже було розпізнати звичну архітектуру наших будинків. Стрілка, що відмічала тисячі днів, [101] повернулася до часу відправлення. Дні і ночі мигтіли все повільніше. Круг мене постали старі стіни моєї лабораторії. Я обережно гальмував.

І тут мою увагу привернуло дивне явище.

Здається, я казав уже вам, що на початку моєї подорожі, саме перед тим, як Машина стала набирати швидкість, через кімнату промайнула, наче ракета, місіс Вочет. Повертаючись, я знову побачив це. Тільки що тепер усе відбулося в зворотному напрямку. Відчинилися двері в сад, задкуючи, з'явилася місіс Вочет, перетяла лабораторію й зникла в дверях, через які раніше ввійшла в кімнату. Незадовго перед цим мені здалося, що на мить я побачив Гіллера, але він промигнув як спалах.

Тепер я спинив Машину зовсім і опинився у своїй лабораторії, серед своїх інструментів та приладів. Усе було таким, яким я його залишив. Знесилений вкрай, зліз я з сідельця й сів на стілець. Кілька хвилин мене трусило немов у пропасниці. Згодом я заспокоївся. Я ж знову у своїй лабораторії, і все тут таке, яким і було. Мені навіть здалося, що все пережите я бачив уві сні. Але ж ні! Дещо змінилося. Машина вирушила в путь з південно-східного кутка лабораторії. Тепер же вона стояла в північно-західній частині приміщення, коло стіни, де ви її бачили. Це і є відстань між галявиною, на яку прибула Машина, і п'єдесталом Білого Сфінкса, куди морлоки затягли її.

Якийсь час мій мозок наче відмовився працювати. Нарешті я підвівся і, шкутильгаючи, – бо п'ята ще й досі боліла, – пройшов коридором сюди. Я був увесь забруднений. На столі біля дверей лежав сьогоднішній номер «Пел-Мел газет». Годинник показував близько восьмої. Я чув ваші голоси й брязкіт посуду. Я вагався, чи входити, – я ж почував себе таким виснаженим і знесиленим. Але запах доброї їжі переміг мої вагання, і я відчинив двері в їдальню. Решту ви знаєте. Я помився, пообідав і оце розповідаю вам свої пригоди.

XVI. ЩО БУЛО ПІСЛЯ РОЗПОВІДІ

– Я знаю, – сказав він, помовчавши, – все це здається вам абсолютно неймовірним. А для мене неймовірне лише одне: що сьогодні ввечері я сиджу тут, у цій затишній, знайомій кімнаті, дивлюся на ваші дружні обличчя й розповідаю вам про свої дивні пригоди.

Він глянув на Лікаря: [102]

– Я переконаний, що ви не вірите мені. Вважаєте мої слова або за брехню, або за пророкування. Вам здається, що я заснув і марив у своїй лабораторії. Може, й справді я так багато думав про долю людства, що нарешті вигадав цю історію? Але запевняю вас, що не брешу, аби збільшити інтерес до своєї фантазії. Нехай мої слова лише вигадка, але як ви до неї ставитесь?

Мандрівник витяг з рота люльку і, за своїм звичаєм, нервово постукав нею об ґрати каміна. На хвилину запала мовчанка, а тоді ми стали совати стільці та човгати ногами по килиму. Я відвів очі від Мандрівника в Часі й глянув на його слухачів: усі сиділи в тіні, а обличчя їхні були в якихось кольорових плямах. Лікар, здавалося, уважно розглядав господаря. Редактор утупив очі в кінчик своєї – шостої вже – сигари. Журналіст крутив у руках годинник. Решта, пригадую, сиділа нерухомо.

Редактор підвівся зі стільця й зітхнув.

– Шкода, що ви не пишете романів, – сказав він, поклавши руку Мандрівникові на плече.

– Ви не вірите мені?

– Ну...

– Гадаю, що не вірите. Мандрівник обернувся до нас.

– Де сірники? – Черкнувши сірником, він запалив люльку і, попихкуючи нею, мовив: – Правду кажучи, я й сам якось не можу повірити... А проте...

Очі його з німим запитанням спинилися на двох побляклих білих квітках, що лежали на столику. Потім він повернув руку, якою тримав люльку, і обдивився ледь загоєні шрами на пальцях.

Лікар підійшов до лампи і пильно глянув на квіти.

– Які дивні у них маточки, – зауважив він. Психолог нахилився вперед і простягнув руку за квіткою.

– Нехай мене повісять, коли тепер уже не перша година! – скрикнув Журналіст. – Як же оце ми дістанемось додому?

– На вокзалі багато візників, – заспокоїв його Психолог.

– Цікава штука, – промовив Лікар, – я не можу визначити, до якого виду належать ці квіти. Можна взяти їх з собою?

Мандрівник у Часі спершу завагався, а тоді рішуче сказав:

– Звичайно, ні.

– Де ви дістали їх? Тільки скажіть правду, – не вгамовувався Лікар. [103]

Мандрівник приклав руку до чола, ніби хотів затримати думку, яка могла зникнути:

– їх поклала мені в кишеню Віна, коли я подорожував у Часі. – Він озирнувся по кімнаті. – Все пливе перед очима. Ця кімната, і ви, і ця буденна атмосфера не вміщуються в моєму мозку. Чи й справді я зробив Машину Часу, чи то була тільки її модель? А може, це взагалі сон. Кажуть, що життя – це сон, часом дуже короткий, але сон, та інший такий вже не присниться. І звідки воно береться? Я мушу подивитись на Машину... чи існує вона!

Мандрівник швидко схопив лампу й подався коридором. Ми рушили слідом за ним. У лабораторії при мерехтливому світлі лампи ми виразно побачили Машину, присадкувату, незграбну, перекошену; вона стояла, вилискуючи бронзою, чорним деревом, слоновою кісткою та кварцом. Річ була абсолютно реальна – я навіть торкнувся її, щоб пересвідчитися. На слоновій кістці видно було брунатні плями та смуги, а на нижніх частинах висіли трава та мох. Один з брусів було зігнуто.

Мандрівник поставив лампу на лаву й помацав зіпсований брус.

– Отже, так і є, – сказав він. – Все, що я розповів вам, це правда. Шкодую, що примусив вас іти до такої холодної кімнати.

Він узяв лампу, і ми мовчки повернулися назад.

Потім він провів нас до передпокою й допоміг Редакторові одягти пальто. Лікар подивився йому в обличчя і, трохи повагавшись, зауважив, що він має втомлений вигляд. Мандрівник у Часі голосно засміявся. Пригадую, як він стояв в отворі дверей і казав: «На добраніч!»

Я їхав в одному кебі з Редактором. Він вважав, що все оповідання – талановита брехня. Що ж до мене, то я не мав про це власної думки. Історія ця була така фантастична й неймовірна, а сама розповідь – така правдива й серйозна. Я не спав майже всю ніч і вирішив наступного ранку знову відвідати Мандрівника. Мені сказали, що він у лабораторії. Я був добре обізнаний з будинком і попрямував туди. В лабораторії, проте, господаря не було. Якусь хвилину я дивився на Машину й доторкнувся рукою до важелів. Зараз же вся маса її захиталась, наче лист під подувом вітру. Це здивувало мене. Я згадав чомусь часи дитинства, коли мені забороняли торкатись деяких речей, і повернувся до вітальні, де зустрів нарешті Мандрівника. Він збирався виходити з дому. В одній руці у нього був фотоапарат, у другій – дорожня [104] сумка. Побачивши мене, він усміхнувся і підставив для ручкання лікоть.

– Така мені морока з цією справою, – промовив він.

– Отже, то був не жарт? Ви й справді подорожуєте в Часі?

– Безперечно! – Він відверто подивився мені в очі. Чомусь він, видно, вагався, блукаючи поглядом по кімнаті. – Мені потрібно лише півгодини, – промовив він. – Я знаю, чого ви прийшли, й дуже вдячний вам за це. Ось кілька журналів. Почекайте до полудня, і я тоді доведу вам, що подорож у Часі – річ цілком можлива. Я привезу вам зразки і таке інше. Дозвольте залишити вас на короткий час.

Я погодився, навряд чи в ту мить збагнувши як слід його слова. Він хитнув головою й попростував коридором. Почувши, як стукнули двері лабораторії, я сів у крісло й узяв газету. Що він робитиме там до полудня? Раптом я пригадав, що о другій маю зустрітися з Річардсоном, видавцем, і, глянувши на годинник, побачив, що можу запізнитись. Я підвівся з крісла й пішов повідомити про це Мандрівника.

Взявшися за ручку дверей, я почув якийсь дивний уривистий вигук, щось клацнуло й грюкнуло. Коли я переступив поріг, на мене війнуло вітром і задзвеніло розбите скло. Мандрівника в лабораторії не було. На мить мені здалося, що переді мною промайнула якась невиразна постать у вирі з чорного дерева та бронзи. Постать та була така прозора, що крізь неї я бачив лаву з розкладеними на ній кресленнями, та не встиг я протерти очі, як видіння зникло. Зникла й Машина Часу. Протилежний кінець лабораторії був порожній, і там повільно осідала хмарка пилу. Одна шибка у заскленому даху, очевидно, щойно розбилася.

Я остовпів. Було ясно – сталося щось незвичайне, але що саме, сказати я не міг. Поки я стояв так, двері з саду відчинилися, і в кімнаті з'явився слуга. Ми перезирнулися. Я потроху приходив до пам'яті.

– Містер... вийшов звідси? – спитав я.

– Ні, сер, звідси ніхто не виходив. Я думав, що він тут. Аж тоді я все зрозумів і, ризикуючи розсердити Річардсона, залишився чекати другої, може, ще дивнішої розповіді і тих зразків та фотографій, що їх Мандрівник обіцяв привезти з собою.

Тепер я починаю боятись, чи не доведеться мені чекати його до кінця життя. Мандрівник зник три роки тому і, як відомо кожному, не повернувся й досі. [105]

ЕПІЛОГ

Нам лишається тільки гадати, чи повернеться він коли-небудь. Може, він понісся в минуле й потрапив до рук кровожерних, волохатих дикунів кам'яної доби. Може, його поглинули безодні крейдяних океанів або роздерли велетенські плазуни юрської доби. Можливо, він блукає тепер – якщо слово тепер тут доречне – заселеними плезіозаврами кораловими рифами чи пустельними берегами солоних морів тріасового періоду. А може, він подався до майбутнього, цього разу не такого далекого, коли люди ще залишилися людьми, але всі важкі проблеми сучасності вже спромоглися розв'язати. Я принаймні ніяк не можу повірити, що наш час, час невдалих експериментів, безладних теорій і всезагальних суперечностей – це і є кульмінаційний пункт в історії розвитку людства. Така, в усякому разі, моя думка.

Він же, – я знаю з наших розмов ще задовго до того, як з'явилася Машина Часу, – завжди ставився до поступу людства дуже песимістично. Ріст цивілізації уявлявся йому в безладному матеріальному накопиченні, яке неминуче мусить зазнати краху й знищити своїх творців. Але, коли воно й так, ми не маємо іншого вибору і повинні жити далі. Для мене майбутнє сповнене таємниць і загадок. Все в ньому – невідоме, крім деяких моментів, освітлених оповіданням Мандрівника.

На втіху собі я зберігаю дві чудні білі квітки, зів'ялі вже, почорнілі й ламкі. Вони свідчать, що й тоді, коли зникнуть розум і сила людини, вдячність і ніжність завжди будуть жити в серцях.

1895

ПРИМІТКИ

Твори Герберта Веллса в Україні почали перекладати в 30-і pp. Саме тоді починають свою діяльність ті, хто згодом становитиме кістяк перекладацького корпусу. «Повість про дні майбутні» Г. Веллса в 1930 р. переклали В. Гладка та К. Корякіна. В 1936 р. в перекладі М. Іванова з'являється переклад «Невидимої людини». Саме цей переклад за редакцією Д. Паламарчука друкується і в наступні роки (Невидимець. – К.: Молодь, 1972; Дніпро. – Вершини світового письменства, 1977). Ще одна повість у перекладі М. Іванова – «Машина часу» – вийшла через кілька десятиліть (К.: Дніпро, 1977. – Вершини світового письменства). До цієї ж збірки включено ще два найвідоміші науково-фантастичні романи письменника: «Війна світів» та «Острів доктора Моро» в перекладі Д. Паламарчука.

До цих творів додається в 1969 р. «Містер Блетсуорсі на острові Ремпан» у перекладі В. Легкоступа (К.: Дніпро); «У безодні. Оповідання для старших школярів» у перекладі О. Логвиненка.

Безумовно, Г. Веллс був одним з найвідоміших в Україні письменників – численні російські переклади, починаючи від 1900 р. (адже саме в Росії у видавництві «Шиповник» у 10-і pp.. виходило перше тринадцятитомне зібрання творів англійського письменника, а потім – ще вісім; найповніше п'ятнадцятитомне під редакцією одного з найкращих й найавторитетніших у світі знавців Веллса Ю. Кагарлицького видано в 1965 р.) мали велику популярність також серед українських читачів.

МАШИНА ЧАСУ

Спроби відходу від лінійних механістичних уявлень про час і простір були характерними для європейської науки кінця XIX ст. [471] До них належить і книга Хінтона «Що таке четвертий вимір» (1884), парадоксальною реакцією на яку можна вважати «Кентервільські привиди» Оскара Вайльда. Дискусії про можливості неевклідової геометрії точилися і в тому студентському середовищі, частиною якого був Герберт Веллс. Як людина із схильністю до науково-філософських роздумів, Веллс доходив висновку, що четвертим виміром слід вважати час. У 1888 р. у квітневому та травневому номерах журналу «Сайєнс скулз джорнал» він виступив із повістю «Аргонавти хроносу», де дається опис подорожі в часі; згодом підкріпив свої фантазії науковою статтею «Жорсткий всесвіт» (1891). Та ж ідея була викладена ще раз 1894 р. в журналі «Нейшнл обсервер». З часом ці дві статті слугували науковим підґрунтям для вступу до роману «Машина часу». До того ж Г. Веллс постійно перебував під впливом дарвінівської теорії еволюції, а також наукових ідей свого вчителя Томаса Хакслі, зокрема його роботи «Пролегомени» (1884), де розвинено думку про можливість регресивного руху життя, від форм різноманітних до порівняно одноманітних, від розвинених – до примітивних. Ці ідеї обігруються й піддаються потрактуванню й у романі «Машина часу».

Письменик-початківець Г. Веллс, створюючи свою першу повість «Аргонавти хроносу», знаходився в річищі романтизму. Але матеріал, тексти, з якими він працював, вимагали інших, неромантичних способів зображення. І в подальшій науково-фантастичній прозі Веллса починає домінувати стиль, оснований на логіці наукових обґрунтувань.

Вперше «Машина часу» була надрукована в журнальному варіанті (часопис «Нью рев'ю») під назвою «Повість мандрівника в часі» в січні-травні 1895 р. і в травні того ж 1895 р. вийшла окремим виданням водночас в США і в Англії. Книжковий варіант був скорочений на один епізод: з нього була виключена розповідь про ще одну зупинку мандрівника в часі, протягом якої він зустрівся з останніми нащадками людини, які являли собою жалюгідні створіння, маленькі й безбарвні, й слугували їжею якимось величезним комахам.

С. 33 –  Вільям-Ернест Генлі (1849-1903) – впливовий англійський поет, критик і видавець кінця XIX ст.

С. 36 –  «А проте це ж бо й є четвертий вимір, дарма що дехто, говорячи про нього, не уявляє собі, що він означає. Власне, [472]  це лише інакший погляд на Час. Між Часом та будь-яким з інших вимірів тільки та різниця, що наша свідомість повсякчас пересувається вздовж нього». - В основі цієї фрази лежить думка Хакслі, висловлена ним у полеміці із матеріалістом Бюхнером, про те, що, крім матерії та енергії, у світі існує ще й людська свідомість із власними законами.

С. 37 –  Саймон Ньюком (1835-1909) – відомий американський астроном, праці якого і нині не втратили свого значення. Книжка Ньюкома «Астрономія для всіх», перекладена російською в 1905 p., була популярною і в Україні.

С. 38 –  Фут – англійська міра довжини, рівна приблизно розміру ступні людини. Фут у різних країнах має різний розмір. Англійський фут дорівнює 1/7 сажені, або 12 дюймам, або 30,479 см.

С. 39 –  «...Про Гастінгську битву». - Гастінгс – місто на південному сході Англії. Тут 14 жовтня 1066 р. відбулася битва між військом англосаксонського короля Гарольда та норманського герцога Вільгельма, що висадилося на узбережжі Англії. Перемогу здобув норманський герцог, який того ж року був коронований як англійський король Вільгельм І. Протягом наступних кількох років Вільгельм Завойовник, як його згодом назвали історіографи, підкорив усю країну.

С. 44 –  Ліннеївське товариство – природниче товариство, засноване в Лондоні 1788 р. і назване на честь видатного шведського вченого-ботаніка Карла Ліннея (1707-1778). Засновник товариства сер Дж. Сміт купив у 1783 р. бібліотеку, рукописи та колекції Ліннея; у 1828 р. все це стало власністю товариства.

С. 46 –  Розбері Арчібальд Філіп – англійський політичний діяч, який очолював імперіалістичне крило ліберальної партії (так званих лібералів-імперіалістів). У 1894-1895 pp. був британським прем'єром.

С. 51 –  «Вирізьблена з білого мармуру статуя була схожою на крилатого Сфінкса». – Фігура Сфінкса була улюбленим символом декадентів. Те, що Білий Сфінкс стає першим враженням Мандрівника в новому світі, для сучасників Веллса одразу слугувало знаком того загального виродження, з яким довелося зустрітися герою письменника.

С. 53 –  Дрезденські порцелянові статуетки. – Дрезден – столиця Саксонії; уславлена у світі саксонська порцеляна вироблялася з 1710 р. в Мейсені і відзначалася багатством фарб і кольорів. [473]

C. 54 –  Горельєф - скульптурне зображення або орнамент, що виступають на площині більш, ніж на половину товщі зображуваного предмета.

С. 58 –  Грифони - зображення міфічного чудиська грифа (крилатий лев із орлиною головою) в живопису, скульптурі чи орнаменті.

С. 70 –  Аллен Чарлз Грант (1848-1899) - англійський біолог, письменник, популяризатор науки. Аллен написав кілька романів, книгу про Дарвіна і велику кількість статей та книг, присвячених пропаганді дарвінізму.

С. 71 –  Дарвін Джордж Говард (1845-1912) - англійський астроном і математик, син Чарлза Дарвіна. Дж. Дарвіну належить кілька космогонічних гіпотез, які широко обговорювалися в час написання «Машини часу». Теорія, про яку тут йдеться, не підтвердилася й зберігає лише історичне значення

С. 80 –  Каролінги - династія франкських королів, що правила з 751 року. За часів Карла Великого (бл. 742-814) утворилася могутня імперія, що об'єднала або поставила в залежність від себе майже всю Західну та частину Східної Європи. Після смерті Карла Великого, найвідомішого представника цієї династії, держава Каролінгів занепала.

Немезіда – у міфології греків – дочка Нікти (ночі); спостерігає за справедливим розподілом благ серед людей і спрямовує свій гнів на тих, хто порушує закон. Немезіда – богиня помсти.

С. 82 –  «...статую, схожу на Фавна». - Фавн – за римською міфологією – бог лісів, пасовиськ, полів, тварин. Фавн вважався лукавим духом, що викрадав дітей, насилав хвороби і кошмари. Серед селян вважався покровителем тваринництва та сільського життя.

С. 84 –  «Я навіть – на зразок Карлейля – намагався збудити в собі зневагу до цієї звироднілої аристократії ...» – Томас Карлейль (1795-1881) – англійський філософ та історик. У своїй книзі «Історія французької революції» (1837) з презирством писав про французьку аристократію як про клас звироднілий і нездатний правити. Книга Карлейля була прочитана Веллсом ще в студентські роки і дуже вплинула на його свідомість, про що свідчать чернетки роману «Машина часу». [474]

С. 85 –  Мегатерії - гігантська викопна тварина з загону неповнозубих, схожа на сучасних лінивців; залишки мегатерія зустрічаються в Північній та Південній Америці.

С. 106 –  Плезіозаври - великі викопні морські плазуни мезозойської доби, відзначаються довгою шиєю (більшість), маленькою головою та товстим тулубом із сильно розвиненими, схожими на ласти кінцівками, що відігравали роль плавників.

Тріасовий період - перший з трьох періодів мезозойської ери.